Найкраще стається нишком, по-мишачи непомітно.
Вживаєш його, мов з крану – шкідливу і неживу.
А потім приходить тиша, тендітна, як слон – із міді,
із голосом океану, що лиже біду по шву.

Я чую, як сплять сирени в воскових печерах сенсів,
як човен на зябра ріже пластмасові щастя юнг.
І водорості, й мурени, і скрині, й краплини серця
Великої Спеки, й трішки закислих у сон-бою

браслетів скелетів голос занурюють в бік мовчання,
яке накриває, наче чи мачуха, чи межа…
Й тікають, як дим – з волосся, піжами, тарелі, чайник…
Й, мов нутрощі вовкулачі, розчавлене медвежа

плода/помідора/іскри, що гусла, як рід бурштинний,
лежить і стікає криком – німотним, як сморід риб
прамертвих… – а ти це тріскай, як відстань – нічні машини,
що носять не шини – кригу, і п’ють свіжий сік гори…

О тишо, оманно тишо!.. Кричать заводні пінгвіни
на півдні. Туземці глеки випалюють з вуст богів…
А ти мені знов не пишеш (і я тобі – не повинна).
І худне вай-файний легіт на тиші, як на брехні.

Й кити відлітають в серпень – фонтани серпом стинати.
І мідії рти розверсті занурюють в рот зими….
А в крані всихають стебла води, і плодиться натовп
пустельників-тиш – на хресній ході дзиґаря… Й сумні,

по-мишачи тихі кроки слонів, що везуть мовчанку,
в’їдаються в шкіру, наче людина, іржа, діра…
І ти мені знов не пишеш – випрохуй чи чунга-чангуй
напоказ… Повітря плаче. Ганчіркою витира

тамтой океанський шепіт, впокорений і безтямний,
що зносить альтанки наші, як течія – парашут
кульбабки… Прозорий щебет жалів-пеліканів. Таймер
заціпило. В тишу нащось пишу і пишу – вітрами
самотності. На ніч. Натще. Намарно. Пишу й пишу…



2013