Зітхає жовта пелена
і губить лист
з верхів'я сонячного дня
у прілий низ.
А десь тужливо, наче плач:
- Курли, курли...
Несе у вирій плинний час
свої круги.

* * *
Ти приходиш, осене,
із далеких снів
по стежині з росами
в колі тихих днів.
Запалають вогнищем,
затуманять даль
твої жовті потяги,
твій вінчальний жаль.
Голим гіллям яблуні
стукнеш у вікно
і чуттями спогадів
запітніє скло.

* * *
Жовтіє верх, жовтіє низ
і сумно шелестить
спалений в часі мертвий лист,
коли з гори летить.
Стріпнеться жовта пелена
і золотим дощем
стікає осені ріка,
палаючи вогнем.
Земля втомилась і мовчить,
оголено-пуста.
Душа її вже, мабуть, спить
і сниться їй весна.

* * *
ВпадЕ роса до сходу сонця,
а на світанку білим сном
торкнеться жовтого віконця
і розіллється над селом.
Зволожить листя сад багряний,
та потім сонячні вітри
розвіють сивину туманів,
обійстя ранньої роси.
Закурить димом день осінній.
В саду, де спалюють сміття,
полине дим легкою тінню
вже відшумілого життя.

* * *
Небо схилилось і плаче,
нудячись в мокрих снах.
День сіромахою скаче
на спорожнілих полях.
Вирветься раптом з контексту
в синю ясну височінь
схожа на мари гротеску
осені пізньої лінь.
Та схаменеться і знову
знудять сльотою дощі,
вкриють тумани дорогу,
чорно змокріють кущі.