- Ви розумієте, що не мали права рухатись без світла ближніх фар у темну пору доби підсвічуючи тільки протитуманками?
- Так, розумію. Ця поломка сталася в дорозі через жахливі ями і вибоїни. Я проїхав довгу дорогу, майже триста кілометрів, і коли це сталося, я не міг...
- Я запитую ще раз, шановний, ви розумієте...
І далі слово у слово по тексту, тоном верховного обвинувача на страшному суді.
- Так, але я пояснюю, що ця поломка сталася недавно. Я мав стати серед поля? У мене в машині пасажири, чужі жінки, матері, котрих чекають вдома діти.
- Я повторюю, ви розумієте?.. - тирада повторюється в третє.
- Я добрався до меж міста, на добре освітлену ділянку дороги рухаючись з мінімальною швидкістю. Ви можете надати мені допомогу?
- Я повторюю, ви розумієте, що не мали права рухатись...
- Ви людина чи ні?! Я питаю, Ви можете надати мені допомогу?
- Значить так, шановний, виходьте з машини і пройдіть зі мною.

Далі розмова про штраф у касу державної бездонної бочки згідно протоколу - я напишу тобі якесь мінімальне порушення - решту доплатиш нам, зрозумів? Нас двоє... що не згідний?
- Гей ви, не грайте кіна! - вигукує побурячковілий інспектор ДАІ у спину нерадивого водія, що готовий годитися на щось одне - або протокол, або хабар, а вчувши відмову забирає документи і прямує до свого несправного авто.
- Ви мене чуєте?! - Зривається на крик страж порядку. - Не грайте кіна, кажу вам, верніться сюди негайно!
Водій ні пари з вуст.
- Я пишу протокол!!!
- Пиши. - Кидає через плече.
- Верніться сюди! - Не вгаває розлючений мундир.
- Не зобов'язаний! Пиши. Я тут зачекаю.
Зарібок урвався, терпець також.
Маринуйся, голубе, в своєму соці разом з своїми втомленими чужими жінко_матерями, таку вашу розтаку! За годинку часу, поки я буду ліниво мазати по одній-дві букви у протокол, може надумаєшся, даш заробити?
Ну що за сволота, ці скупердяї-шоферюги?! Завтра шуткова неділя*, за тиждень Великдень, а воно, наволоч, жме пару копійок! На голих преміях за протоколи не розживешся, а воно, падло таке, їздить тут, порушує і не платить!..

Кажуть, Юда зрадив Христа усього за тридцять срібняків... Кажуть навіть, що сам Христос таємно просив його про сю дивну послугу аби могло справдитись написане... Кажуть, Юда повісився, не знісши усвідомлення содіяного...
Нинішні його(?) наслідувачі не вішаються...
Їм навіть невтямки відчуття людино_відступництва. Вони зраджують систематично, методично, із задоволенням, із власної волі, не ганьблячись і не совістуючись власними переступами.

Я дивилася в живі очі живої людини...Людини? Се направду очі подоби Божої? Отакі нищівно_гидуюче_зухвалі? Матінко Небесна, Діво Пречиста, це сини Твої? Ні, Чиста Мати... Се не Твої діти. Се не Сина Твого прибічники, се не люди... Се лише примари в тілі людському... Прости, Господи, що порочу творіння Твоє.. Не гнівайся, Милосердний, на неміч мою... але не має відчуття єдності, відчуття рідності, відчуття тотожності з цим холодним блиском глузливих очиць, що мали б випромінювати тепло живої душі. Натомість дикий холод. Натомість поруга і... якби не ся мундиро_форма помежи людності ще жвавого авторуху довкола, та не Твоя, Боже, десниця, що милостиво тримаєш над тім'ям моїм, то не минути б, схоже, і фізичної, не лиш моральної наруги. Сі очі такі липко_студено_насмішкуваті проштрикують пеком через портал моїх очей самісіньке серце...
О не треба тобі, Україно, ретельнішого чузоземного ката аніж свій власний, виплеканий, ачей не вовчицею, котра, прости Господи, людяніша у своїй хижій подобі, аніж твої двоногі, дворукі, двоокі із серцем живої людини перевертні, що не тямлять у собі святого, а може позбавлені його... Натомість нашпиговані глумом, жорстокістю, зажерливістю, ницістю, пихою, лютістю, поведеністю на найнижчих інстинктах, ні, не тваринних, ( нащо ображати невинне?) - а суто людо_сатанинських.
Прости мені, Боже, таки ганьблю творіння Твоє...
Чи може ні?
Хіба тіло людське робить його власника Людиною? Хіба розум холодний, запечатаний в сьому живому механізмі, є розумом від Розуму творчості во ім'я Любови?
Та ж ні! Бо керує ним жага наживи у грошо_себе_любстві. Жага вивищення себе_нікчемності над Богоподібністю, над Богопокірністю, Боголюбов'ю у людино_терпимості собі_подібництва, у себе_сприйнятті себе_пізнання з вилиттям у любов, чи бодай повагу до собі_ідентичного.
Що у світі є нового? Нічого окрім розростання безміру зла, що видовжується, виокруглюється, вивершується з дня на день певніше, активніше і настирливіше.
Систему сю не зламати? Невже не зламати?Що ж тобі треба, людино_українцю?
Чого прагнеш, неборе? Чи гадаєш, вишукаєш ліпшої долі, як предки твої, роблячись перевертнем? Гадаєш у перевертнів є сподіванка на збереження виду?
Ні, голубе. Немає. Перевертень перевертатиметься доти, доки не вигризе власне гниле серце з середини власного нікчемного людиноподібного тіла. Не тіш себе мій любий, мій недолюблений, недолюдяний покруче...Заплата за гріх - смерть. І нам не уникнути сього справедливого Закону для піщинок у лоні Вічності, гвинтиків у Машині Часу, для одиниці у сонмні Ненависті, що пожирає сама себе по закінченні поживи... А отже й твоя руйнація справа часу, справа відліку, справа справедливої невідворотності.
Ганьба тобі, мій щиро_нахабний, мій непогамовно_дурисвітський собрате, мій гидотно_розбещений непомірною безвідповідальністю співвітчизнику.
Не марно плачеш, Україно, кривавими сльозами, терплячи поругу, чинену власними ж дітищами...
Матінко моя люба, моя кохана, моя спаплюжена загниваюча Україно...
Як же боляче мені звертатись до тебе (себе?)з такими воістину несусвітними суперечливими почуваннями...
Українці мої!
Мої любі, мої рідні, мої безхребетні, у більшості своїй напівзотлілі подобизни гідності... Я - серед вас. Я з вами. Я - ви. Я - ваша протилежність...
Я люблю вас безмірною любовю.
Я ненавиджу вас усією силою безміру болю у слабому спаплюженому серці, покривдженістю свідомості, заплямованістю гідності від свавілля приниження.

І постане брат проти брата, син-донька проти батька-матері... І втратять вони розуміння, і здатність бачити, чути і співчувати. І топтатимуть одне одного безборонно і безжалісно, яко черв'я гидотне, бо не стане поміж них нічого, що гідне було Людини, що гідне було Божого творіння, що гідне бодай жалю, як не любові. Бо поглине усе сатанинська погорда, сліпість і всепоглинаюча пристрасть до лукавої, хай і мізерної вигоди... А подоба людська стане тільки личиною, машкарою. А колись животворне і життєствердне слово буде лише посміховиськом, блудом, безкровною зброєю поганьбленої, розчавленої, обпльованої хитро_сильнішими світу цього тіні Любові.
Все починається з малого...
Я дивилася в живі (живі?) ... очі стража порядку твоїх, Україно, понищених гірше ніж у бомбленому Берліні сорок п'ятого, доріг. Очі нахабно обмацували мою постать, а губи насмішкувато кривилися у гиденькій подобизні усмішки.
Людина системи, чи може сама система у тілі людини?
Зверхня безкарність у рамках вдало_підлаштованого зручно_виписаного під неї закону... Дрібна дещиця показового випадку у клепсидрі масовості подібних і ще більш кричущо_ганебних проявів узаконеного і вознесеного до рівня державного п'явко_мізантропства...
Я не знала в ту мить до кого відчуваю більшу відразу - до твердолобого його колеги, що наче заведена лялька торочив одне і те ж, несхитно вдивляючись кудись у порожнечу простору ( чи його так потужно гальманула "нахабна" відмова водія захабарити йому з напарником за потрібною схемою?) ніби страждав на тугуватість розуму; чи до цього накрохмаленого мазунчика з солодкаво_глузливим голосом, від звуків котрого та позиру недобрих очиць - пані, чого ви такі злосні? - мене дрібно лихоманило, хоч надворі стояла теплом загусла ніч...
У відповідь, якись час німо буравила його жорстким поглядом, в котрому він, звісно, читав усі почуття, що малювались в моїх очах, бо ті, ніби вулкан, вивергались з глибин справдешного єства, і були такими ж нищівними, як розпечена лава.
Нахабство знесловлює, онімлює, знекровлює, здається... Бо я відчувала, як застили мої кінцівки, а шлунок скокоїжився, стиснувся клубочком, нервово сіпаючись та норовлячи зрадливо вивернути усе моє щире відношення до істот у сих поважних службових формах(а вони, гадається, перестали бути для них службовими, ставши натомість другою шкірою, товстішою за слонячу), просто на ретельно напуцовані чорною ваксою ментовські капці, просто тут посеред дороги, де в нічну годину трафила нас лиха доля з дурнуватою, але закономірною по всіх законах жанру невчасною поломкою автомобіля, котра за несхитним для простого люду законом твоїм, моя державо, забороняє нам дістатися хати, хоч до неї вже подати рукою... Заказано простим смертним і крапка.
А твої псевдодобрі діти, Україно, твої псевдозахисники, псевдоблюстителі порядку, гадки не мають направду допомогти своїм єдинокровцям єдиноутробним...
Нащо їм сього дурного труду, коли нема "співпраці" з боку нещасних - не платиш? не плати! не кимиш, дурисвіте нахабний, що стоятимеш тут хоч би й до ранку... ми знаємо ще тьму способів для твого приниження у рамках нашого закону, котрий має гумові границі і желейно-драглисту начинку, аби витворяти метаморфози перед твоїм дурним безсилим носом!
Їм начхати на твою фізичну і психологічну втому, від подоланого тобою багатогодинного кількасотенного кілометражу по бездоріжжі, факт наявності якого нікого не тривожить, окрім тобі подібних нещасних, бо ви ж ретельно сплачуєте на їх утримання у належному - ха-ха! - стані.
Гнилизна... Гнилизна вирує у нутрі твоєму, Україно.Вирує, панує, розкошує у безмежності власного свавілля. Гній отруїв кров і ся проказа набирає обертів...
Чи існує яке зілля, що могло б зцілити твоє тіло, Україно? Душа ж бо вже вичахає із нього. Ще мало-мало, і покине сей паралізований ще живий, але вже з добре чутним трупним смородом організм, у якому катастрофічно маліє здорових кров'яних тілець(наврочено чи пороблено?..) - отак і вигориш.
У що перетворишся по смерті своїй?
Чи воскреснеш?
Відродишся феніксом?
Досі, за всі часи існування твого, Україно, глумилися над твоїм тілом. Калічили його, топтали, вбивали, чавили, але ти воскресала силою нескореного духу!
Нині взялися за нього - тямлять сатанинські посіпаки, що звівши його - переможуть.
Зводять.
Тихо, підступно, неквапно...
Даємося!
Уприснутий у свідомість вірус робить свою справу. Розростається раковими клітинами, знедіюючи, винищуючи святість.
Мертвий дух твій не зникне, Україно. Блукатиме незаспокоєним привидом у світах, невідмоленим, зловісним...
Чи ж такої доленьки прагла?
Хто тебе про те питає?
Кому се болить?
Чужим?
Їм байдуже. У них свій клопіт.
Тебе свої занапащують. Їм за втіху.
Нема бо в світі жорстокішого ката за рідного...
А може острівцями житимеш, Україно? Розчленовано. Відщепинами колись цілісної душі, що тліє ще в батьківщинолюбних емігрантах?
Гей ви, кохані! Ходіть до нені, притуліть губи до її мертвіючого чола. Ходіть любити її тут, вдома. Не годна вона оклигати. Не гріє її ні тутешня синівська любов, ні ваша, вистуджена відстанню.
Зрада її домордовує. Здали ми її. І ті, що лишились, і ті, що втекли.
Вишептали вітрами чужино_любства, вихолостили рештки тепла із користолюбних сердець.
Не вірите?
То спитайте кожен зокрема в себе правди - що найдужче любиш? Що тебе найбільше тривожить? Ким-чим переймаєшся найохочіше?
Правильно!
Своєю дупою.
Не головою. Не серцем. Не душею (яка ще там душа? - дурна патетика!), а дупцею, котру безнастанно норовиш намостити на звісно ж найм'якіше, найтепліше, найвище, найзручніше, найпрестижніше (о, яке вагоме, а голоне, модне слівце), най-най-най... місце під старезним втомленим набаченим сонцем...

2013р.