Зазвичай, не їжджу громадським транспортом - Бог дав щастя чи кару мати власний... Однак, трапляються випадки, коли мус користатися саме ним. У один із таких днів мій ранок почався з того, що, втрафивши на потрібний маршрут (номери і все, що пов'язано з цифрами, вкрай не хоче триматися в моїй пам'яті), рушила я до роботи.
Чи то видався такий час, чи то є цілком звична практика для постійних клієнтів маршруток, а була вона на момент поповнення новими пасажирами у числі зо мною ущент заповнена, незважаючи на те, що автобус дістався лише третьої зупинки від початку маршруту – спальний район, ніц не вдієш… Отож, тісно було настільки, що заледве затиснувши своє тіло до салону, мусила хапатися за поруччя, аби втримати рівновагу. І, будучи настирливо відштовхуваною тими, хто вже ледве вміщувався у автобусі, таки залишитися усередині.
Маршрутка рушила, а я мірно заколисалася, погойдуючись у такт коливанню транспортного засобу, ледве втримуючись за трохи зависокі для мого куцого зросту, але такі рятівні поручні над головою та опираючись об підлогу одною ногою - друга собі метлялася у повітрі десь над сходинками...
Мої пасажиро_сусіди зосереджено сопіли, кожен у роздумах про щось своє. Так добрались ми дружно до наступної зупинки.
Ясна річ - ніхто не виходив. Усі чемно стояли в очікуванні продовження руху. А водій, відчиниви двері, ліниво спостерігав, як нова чимала хвиля бажаючих не спізнитись до праці-науки, жваво тиснулась досередини, попихаючи тих, хто стояв на шляху їхнього щастя. Себто місця у маршрутці. Мене піднесли трохи вище. І я, що було змоги, почала вишукувати бодай хиткої опори для ні. На сей раз обидвох, тулячи їх, втискуючи, помежи купку таких самих топтальників чужих мештів і псувальників жіночих панчіх... Аж поки видряпалась на якусь сходинку-подіум просто над головою добряги-водія. А що такою була не одна, то знову вхопилася за перекладину-поруччя десь у себе над головою.
Автобус рушив.
Водій-віртуоз розганяв свого залізного звіра з упевненістю Шумахера, коли вдало, а коли не дуже, обминаючи вирви на дорозі, асфальт з якої таки направду стопився разом із снігом. Я гойдалася над головою водія, мов павутина на доброму вітрі, раз-по-раз запитуючи себе - чому всі мовчать? Чому жодна пасажирська душа не протестує проти такої, воістину карколомної подорожі і забору купи живих тіл від зупинки до зупинки?
Відповідь напрошувалася сама собою:
"Ану спитайся вголос у водія, навіщо він навантажив такою кількістю людино_тіл свій робочий пересувний засіб? То він тобі скаже! А разом з ним обізвуться, дістануть голос і ті, хто зараз німує поряд з тобою - їдеш? - їдь і мовчи! а ні - шуруй пішки, як така мудра - ногам зарядка, а нам, поспішаючим - місце і кисень!"
Наступна зупинка.
Всі стоять.
Озриаюся, незграбно витягуючи шию, аби пересвідчитись, що автобус справді здатний вмістити в своєму безрозмірному(?) череві тих, хто настирливо тиснеться знадвору до салону.
Ой, матінко!..
Таки втискаються!
Мені сниться?
Зиркаю на водія – незворушно ремигає жуйку, терпляче дочікуючи посадки останнього бажаючого не спізнитися…
Очі ковзають по зосереджених обличчях моїх сусідів.
Всім добре!
На цей раз моїм обличчям пробігає вже дурнувата нервова усмішка – добре то добре! А дихати таки нічим!
Зиркаю на побілілі пальці, які, що є моци ціпко вп’ялися в поруччя над тім’ячком.
Не дарма ж Дарвін казав, що людина родич мавпі - чим я зараз не макака на ліані? Тільки хвоста не вистачає для кращої чіпкості, бо амплітуда коливання таки хороша.
Та все в нормі! – заспокоюю себе. – Ніхто ж не скаржиться.
Ох і розманіжилась ти, дівчино, - балакаю з собою подумки, веду внутрішній діалог із своїм зворохобленим «я».
Але ж це ненормально – волає воно мені у відповідь. – Подивись, подивись уважно: скільки душо_тіл годен вмістити цей чудо_автобус за техпаспортом? – правильно, сорок п’ять, а скільки вмістив? – утричі більше? Ото ж бо!
Моє сумління гризе підозра, що це ще не решта… І що б ви собі гадали? Мої підозри підтверджуються одразу ж на наступній зупинці – виходять двоє, заходять п’ятеро!
О чудо із чудес!
Читаю напис приклеєний, очевидно водієм, над панеллю приладів маршрутки:

«ЗІ СКАРГАМИ І ПРОПОЗИЦІЯМИ
ЗВЕРТАТИСЬ У МІСЬКИЙ ВІДДІЛ ТРАНСПОРТУ
ЗА ТЕЛЕФОНАМИ:
ХХ-ХХ-ХХ, ХХ-ХХ-ХХ»

Уявляю собі, як телефонуючи до цієї поважної установи, чую втомлений голос молодої кралі, що змушена фіксувати скарги-зауваження, відірвавшись перед тим від набагато важливішої і пильнішої роботи – а ви гадали, що перефарбовування нігтів чи перенанесення макіяжу уп’яте легка справа? Дзуськи!
Якщо Петро Петрович чи Василь Миколайович несподівано увійде до кабінету і побачить її несвіжий вигляд – вважай пропала надія на похід до престижного дорогого ресторану увечері п’ятниці.
А вона, що намарне стільки часу йому очицями стріляла, обрамленими пухнастими накладними віями, аби погляд був незабутньо-вражаючим?
А якщо ота дурепа з сусіднього кабінету своїми невміру пухкими напомадженими і складеними кокардою губками звабить Петра Петровича швидше?! Он як старається – шкірить до нього два ряди своїх ретельно відбілених білосніжних голлівудських коронок.
А її вічно глибокозяюче декольте?!
Та хіба ж кралі з відділу скарг і пропозицій зараз до якогось там дурнуватого дзвінка з розповідями невротички про не в міру переповнений маршрутний автобус?
Ну добре, добре…
Запише вона мою скарго-пропозицію.
Так, так, обов’язково передасть на розгляд під час засідання ради про вирішення покращення ситуації на автошляхах міста…

Ями і ямочки під колесами автобуса розколісують амплітуду мого макакоподібного колисання під стелею транспортного засобу.
Уявна картинка розвіюється разом із відчиненням дверей автобуса і я, що є сили, витискаю своє тіло, разом з потоком інших розігрітих тіл, до прочиненого отвору з пащі авто_монстра на волю, на повітря...
Ох, яка ж усе таки благодать - тверда, хай і нерівна опора під ногами і простір з ковтком в міру загазованого міського повітря!
А спізнилася ж зовсім не не на багато, дещицю часу, якісь там нещасні двадцять хвилин…
Життя прекрасне!:)

2013р.