Як не спиться зимової ночі –
Дістаю із шухляди листи
Ніби дивляться з них твої очі,
Заслоняючи біль самоти.

Я читаю ізнову, ізнову,
Перечитую їх в сотий раз,
І веду нескінченну розмову
Про життєвий наш пройдений час.

Пропливає все перед очима:
Перші зустрічі, ніжні слова.
Наче крила росли за плечима
І хмеліла від слів голова.
. . . . . . .
День весілля в холодному січні,
Коровай на святковім столі,
І свекруха не зовсім привітно
Зустрічала в сусіднім селі…

Ти у чарочку став заглядати,
Як залишили рідне село,
Одиноку мою сиву матір –
Найсвятіше, що в мене було.

За тобою полинула в місто,
Стрів привітно мене Кременчук.
Весь сіяв, як в янтарнім намисті
Від тривог рятував і розлук.

Залишила я друзів чимало
Білу хату, вишневий садок
І лелек, що удаль проводжали,
Срібнолисту осику, ставок…

І дитинство своє босоноге,
І сліди на гарячім піску,
Й журавлину невтішну тривогу,
І човни, при вербі, в холодку.
. . . . . . .
Все незвичне і незрозуміле
В наддніпрянському місті було,
Докладала рішучості й сили,
Щоб забути кохане село.

Не змогла я забути, бо знову
Чула запах п’янкої ріллі,
Мами пісню святу колискову,
Клич лелечий в бузковім селі.

Рятувала любима робота,
(Узяли в заводський дитсадок).
Проявляла до діток турботу…
Народився і в мене синок.

Стільки радості, ніжності, щастя
У серцях наших щирих було.
Я з синочком, немов на причастя,
Прилітала до мами в село.

А коли наближалась до хати –
Мальви низько вклонялись до ніг,
І барвінок стелився хрещатий,
І стрічав світлий мамин поріг.
. . . . . .
Швидко донька й синок підростали,
Ось і в школу пішли залюбки.
Негараздів та горя не знали,
Їх турботи – оцінки, книжки

Вже і школу обоє скінчили,
Як же плинуть у безвість роки!
Дай-то Боже їм Віри і сили,
Хай їм сяють удачі зірки.

Час прийшов – син кордон захищає,
Стільки я недоспала ночей!
І Всевищний один тільки знає,
Стільки вилила сліз із очей.

Мчать роки… Відслужив син… Додому
З Єревану на крилах летить,
Бо жде дівчина вірна, і тому
На побачення з нею спішить.

Відгуляли невдовзі весілля
І щасливо у двох зажили,
Хоч підкралось до нас надвечір’я –
За дітей ми щасливі були.

Скоро й донечці “щастя” знайшлося,
Їй судилось іти під вінець…
Та недовго у згоді жилося –
Наступив їх коханню кінець.

Залишившись з маленьким синочком
Стріла прикрість її молоду,
Але ми не залишили дочку,
Розділяли із нею біду.
. . . . . . .
Все пройшло… Засивіло роками,
Не затерся життя твого слід…
Хоч тебе і немає із нами
Всі дванадцять оплаканих літ…

Посивіли давно наші діти,
Вже дорослі онуки твої.
Їхнім щастям я буду радіти
Мудре слово – бальзам для сім’ї.

Милий правнук росте, бешкетує,
Мудрість, сила хай ляжуть до ніг.
У житті береже та рятує
Божий ангел – Святий Оберіг.
. . . . . .
А в холодні засніжені ночі
Перечитую знову листи.
Твої добрі замріяні очі
Гріють душу з небес висоти.
17.08.2013