ЖОВТІ НАРЦИСИ

Весна. До себе в гості
Природи кличе світ;
Там, де в колючі брості
Сплелись ожина й глід, --
Буяє первоцвіт;

І анемони в лісі
Із вітром гру ведуть,
І жовті скрізь нарциси,
Що довго не живуть, --
Вже на Великдень вмруть.

Ще стріну до маївки
Я первоцвіт в тіні;
Ще анемон голівки
Киватимуть мені --
Але нарцисів -- ні!

То ж у весняні доли
Із кошиками -- в путь,
Де у гаю і в полі
Нарциси жовті ждуть,
Що на Великдень вмруть!

* * *
Байдужим зором в емпіреї
Сягнувши, в Грецькій галереї
У роздумах сумних я брів --
Й мій погляд статую там стрів;
Юнак у мармурі явивсь
Й на мене пильно так дививсь.
"Привіт, -- здалось, він мовив, -- друже,
Ми старомодні, навіть дуже;
А юними хіба ж були,
Як між цих лондонців жили?"
Він з мене погляду не зводив
І знову річ таку заводив:
"Що, хлопче, й ти знеміг від пут?
Я теж хотів би буть не тут.
Чи в цій юрмі хоча б на мить
Мене хтось міг би зрозуміть?
Роки, перш ніж постав ти з мли,
На шию зашморгом лягли;
Й коли заснеш ти вже навік,
Стоять мені й терпіть ще вік.
Мужайсь же, хлопче, все мине:
Рівняйсь на камінь, на мене."
Так мовив поглядом, здалось --
Й мені здолать відчай вдалось:
Вже без тривог радію снам,
Неначе з каменю я сам.

* * *
Де зріс я, у тім краю,
Далеко на захід, в полі
Стоять, як тоді, й тремтять,
В калюжах відбившись, тополі.

І там в безвітряну ніч
Від захвату й здивування
Завмер мандрівець на мосту,
Вслухаючись в їх зітхання.

Він слухає в тих полях,
Що в спомин -- й то не вернути;
Я ж в Лондоні зараз приліг
Й не можу ніяк заснути.

Де в зоряній млі тини,
Спинивсь мандрівець і чує
Зітхання моєї душі,
Яка в тих полях ночує.

* * *
Скількох на життєвих дорогах
Нам друзів прийшлося втрачать:
І хлопців, таких прудконогих,
Й таких синьооких дівчат.

Ті хлопці, де ріки широкі,
Такі прудконогі, лежать;
Дівчата ж ті сплять синьоокі,
Де в квітах буя сіножать.

* * *
Коли раніш у Ледло
Я йшов у сяйві зір,
Два друга були поруч,
Достойних два, повір.

Давно вже Дік в могилі,
А Нед в тюрмі з тих пір;
І я вертаюсь в Ледло
Один у сяйві зір.