* * *
Літня лінь снувала мливо
Й сонно жебонів струмок --
Барабанний дріб дражливо
Збурив раптом плин думок.

Ближче, дужче, голосніше:
По землі шляхах з імли --
М'ясом стать гарматним лише,
Тліном лиш -- солдати йшли.

В тих полях на схід і захід
Хлопців цих біліть костям.
Де знайти від кулі захист? --
Кожен з них загине там.

Сурми скрикнули заклично,
Флейти зойк їм відповів:
В пам'ять вам ввійти навічно;
З плоті й я -- я б це довів!

* * *
У Ледло на ярмарок сотнями хлопці ідуть;
З конюшень і з кузень, з кошар і з млинів є між ними;
Що прагнуть дівчат лиш і що тільки випивки ждуть;
І є також ті, що ніколи не стануть старими.

Тут є від прилавка й від воза, з містечка й сільця;
Статечних багато і мужніх немало б ви стріли;
Й багато з них щирі душею і гарні з лиця;
Й лиш кілька цю силу й красу донесуть до могили.

Хотів би, щоб стали за друзів і ви їх вважать,
Цих хлопців веселих, з якими б могли розминутись,
І, з ними прощаючись, щастя й удач побажать
Й дивитись, як в путь вирушають, щоб вже не вернутись.

Якщо ж не наваживсь, то просто на них ще раз глянь
І ліктем торкнись ненароком -- такі не обмануть:
Із них лиш монету найвищої проби чекань --
Що юними вмруть і старими ніколи не стануть!

* * *
Замри, душе, замри -- бо марні ці зусиля
Устої похитнуть небесні і земні;
Вже краще пригадай у відчаї безсилля
Спочинку дні, душе, спокою довгі дні.

Страждали ж і тоді й кляли свою недолю,
Та спав я у пітьмі й сльозами не давивсь;
Лилися піт і кров, та я не відав болю
У дні блаженні ті, як ще не народивсь.

І ось -- хотів би знать, та не знайду причину --
Ступаю по землі, і світло п'ю, й тепло.
Замри, замри, душе: це все лиш для зачину;
Й години не мине -- знов запанує зло.

Глянь: землю й небеса як полонить відраза;
Вже й в серці не знайти надію і любов --
Зевага, й страх, і гнів, й ненависть, і образа.
О, нащо пробудивсь? Коли засну я знов?