Заметіль вже не пекла шкіру, не різала снігом очі,не зривала з голови накидку, лише застигла монотонним свистом у вухах промерзлого до кісток мого тіла. Я вдивлявся у відігнаний вітром від берега Онтаріо острівець крижини, на якій скупчилася невелика зграя койотів, яких я далі називатиму звично вовками, загнана туди нашим полюванням. На цих обширах полюбляли раніше полювати мисливці з племен ожибвеїв та могавків.
Там було життя. І що найдивовижніше - двоє ще зовсім маленьких вовченят весело і безпечно бавились
у свої дитячі ігри серед понурих морд старих хижаків.
Мати ні на секунду не спускала свого погляду з двійнят, мимохідь зиркаючи на старших вовків, немов попереджувала, що не допустить, аби
хтось спричинив їм зло, зруйнував її материнське щастя. Так ішли хвилини, години. Якби не ті малюки, я давно б уже пішов геть, тим більше, що заметіль гнала мене до іншого місця, де в теплі можна зігріти свої промерзлі до кісток ноги. В такому чеканні подальших
подій наблизився холодний вечір. Сонце вже сховалося за паском золотистих хмар над самим горизонтом канадського неба. Заметіль вщухла, на небі появились маленькі цяточки зоряного неба, але я не зрушував з місця.
Раптом я помітив, як коло двох малюків почали по колу походжати два дорослі сильні самці,ніби вводячи їх у свій звірячий гіпноз. Це були не просто звичайні голодні сіромахи, загнані полюванням, знесилені голодом та вимотані сніговою віхолою. Їх хижацьке нутро говорило само за себе - це були вбивці, потенційні вбивці тих нещодавно принесених у цей світ вовчицею малюків.
Звичайно ж, мати була уся напоготові. Вона ще ближче сіла біля своїх дітей, хоча це не злякало вбивць. А ті, правда з деяким здивуванням, але аж ніяк не з острахом, продовжували водити свій гіпнотичний танок, чатуючи на здобич із собі подібних маленьких сіроманців.
Знаючи маневри самців, вовчиця розуміла - один з них спробує відволікти її увагу, в той час як інший вмить розправиться з одним з малюків. Це був найбільш страшний варіант нападу хижаків на її дітей. І навіть якщо вони обидва нападуть на неї, то хто дасть гарантію, що цим зручним моментом не скористається ще хтось із зграї. Як порятувати дітей від цього жаху? На що відволікти голодний інстинкт одноплемінних вбивць.
Раптом я почув пронизливе виття вовчиці. Її ікла розривали власні стегна, заливаючи кригу кров'ю. Це була кров самопожертви. Голодні хижаки несамовито накинулись злизувати теплу рідину, тамуючи свій голод. Вовчиця втрачала свідомість, її голова спочатку опустилась на передні лапи, все тіло трясло від передсмертних конвульсій. Як тяжко було на це все дивитися. Я шкодував, що цього не бачили інші мисливці. Гадаю, вони б теж шкодували, що стали причиною трагедії вовчиці. Але який смуток і одночасно захоплення наповнили мене
від такого поступку матері-вовчиці. Я чув про деяких жінок, які залишають своїх новонароджених ще в пологовому відділенні лікарень. Як варто було б подивитись саме їм на цю вовчу трагедію, на героїчний вчинок Матері. Вовчиці.
Пройшло якихось півгодини, і вітер подув з озера на сушу. Крига поволі підпливла до берега. Першими на берег зістрибнули маленькі вовченята, за ними всі старші вовки, і лише стара вовчиця продовжувала лежати на кризі і вже неживими очима дивитись на це сходження на берег, а її рот якось дивно застиг, немов випромінював лагідну материнську усмішку...
( мої канадійські зошити)
Жовтень, 2013