ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.02
08:05
Голубі троянди
Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.
Той куточок наснився мені: із тканини м'якої
Я у вІрші ховаюся, ніби в дитинстві за штору.
Між рядками ховаю себе від тривог і жахіть.
Але схованка ця ненадійна і зовсім прозора.
То колись під вікном було затишно й тепло сидіть.
Той куточок наснився мені: із тканини м'якої
2024.05.02
05:59
У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
2024.05.02
04:40
На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
ЕПОХА БЕЗПАМ’ЯТСТВА
Відомим є афористичний вислів: рукописи не горять! Не згоріли «Слово о полку Ігоревім», «Історія русів», «Літопис Самійла Величка». Навіть бісівський «Комуністичний маніфест» не згорів!
І все ж рукописи (добре, що не всі) «горять» – десь безслідно щезають, здаються на макулатуру, ідуть на підстилку, на розтопку. Це коли їх не бережуть, не здають до архівів, не оприлюднюють і не тиражують. Автори, які спочили в Бозі, поступово забуваються, випадають із творчого процесу. Так утворюються білі плями й чорні діри в науці, літературі, мистецтві, зрештою, в історії та народній пам’яті.
Тут я поведу мову про творчу спадщину луганських письменників: колись широковідомих, але не дуже талановитих, і маловідомих, але вельми обдарованих, а тому вартих і доброго слова нащадків, і вічної пам’яті.
Жив-був гаряче люблений усіма й до всіх дуже привітний чоловік, цікавий прозаїк і чудовий організатор літературного життя Луганщини, знаний і визнаний у стольному Києві та столичній Москві, Тарас Михайлович Рибас – так звали його. Трагічна смерть відняла його в нас навесні сімдесят сьомого року. Поховали його з усіма можливими почестями – тисячі людей прийшли, щоби сказати останнє «Прощай...». Спорудили на могилі скромний пам’ятничок, невдовзі й меморіальну дошку відкрили на будинку, де він жив. У Старобільську (там Тарас Михайлович, травмований, перебував лихоліття війни), здається, іменем письменника назвали одну з вулиць. Дещо підготовлене до друку самим автором побачило світ у Києві та Донецьку. І все затихло – на роки й десятиліття. Жодної книжки, жодного перевидання. Тих же романів «Сын погибшего», «Красный снег»... Архів письменника, усі рукописи, на щастя, збережені вдовою Іриною Петрівною, донькою та сином. Але що вони можуть у наш час зробити для увічнення літературної пам’яті чоловіка й батька?! Спадщину таких літераторів, як Тарас Рибас, мусить, зобов’язана видавати й перевидавати держава – для всіх без винятку бібліотек, зрештою, для шкіл, зацікавлених читачів і краєзнавців. А якщо держава чомусь не може або не хоче, то цю місію мала б перебрати на себе місцева адміністрація, обласна рада, використовуючи бюджетні кошти та залучаючи до спонсорства приватних осіб. Адже скоробагатьків у Луганську розвелося чимало.
Отож, пишучи ці рядки, закликаю всіх можновладців і позикодавців: допоможіть родині Т.М. Рибаса видати найкраще зі спадщини достойного письменника, славетного луганця! І нехай примножиться цим ваша слава, і нехай приростуть ваші капітали!
А ще добре було б спорудити пам’ятник Тарасу Рибасу та й поставити його поблизу обласної бібліотеки – місця вільного й підходящого там багато, не все заставили кіосками.
Владислав Титов – людина-легенда. Ще за життя Владислав Андрійович мав і славу, і відзнаки, і почесті лауреатські. Та й посмертно дещо увічнився: у назві вулиці, у музеї свого імені... Іноді ще згадують про виставу за його твором «Всем смертям на зло», дають повтор. А книги... книги не перевидаються, про них забувають, забули, не знають зовсім. Вдова письменника, Рита Петрівна, колотилася, волала до сердець та совісті тих, із ким її покійний чоловік знався близько, а з багатьма й дружив, – ні, не почули, не відгукнулися. Слава Богу, творчий доробок письменника збережено, він жде свого дослідника й видавця. А читач чекає перевидань!
В архівних надрах обласної бібліотеки, педагогічного університету, в окремих родинах і в окремих небайдужих людей зберігаються плоди розумів і сердець Івана Савича, Йосипа Курлата, Веніаміна Мальцева, Анатолія Романенка, Миколи Погромського, Михайла Яременка, Микити Чернявького... Усе це слід переглянути, систематизувати, вивчити – і до друку, у світ. Завдяки В.В. Просіну видано книгу прози Миколи Щепенка. Той же Просін посприяв і виданню книги Миколи Погромського, двотомника «Жайвори над Луганщиною». Вийшли журнальні варіанти кількох повістей Микити Чернявського (цьому посприяли колеги – Микола Ночовний, Олексій Неживий, я, Іван Низовий, Борис Слободянюк). Оце, здається, і все – як мізерно мало! Як легковажно мало! Як злочинно мало робимо ми, живі, для наших славетних небіжчиків!
Бог, може, і простить, а от історія – ні! Вона, знайте, дама жорстока, хоч і справедлива.
Сьогодні ми не знаємо, де архіви Василя Горяїнова, Івана Трохимчука... Чи збереглися десь у когось останні прекрасні вірші Степана Бугоркова та Михайла Яременка? Їх треба шукати й знаходити, видавати й перечитувати!
Страшна доля чудового, вельми талановитого й воістину самобутнього поета Віталія Кодолова, який ще в зовсім молодому віці широко друкувався у всесоюзних часописах! За чутками, які дійшли до нас із далекого Мурманська (туди Віталька виїхав з Луганська вимушено), поет-моряк знайшов свою могилу в холодних водах чи то Північного, чи то Баренцевого моря. Траулер, на якому він рибалив, потонув, команду було врятовано, а тіло мого доброго друга Віталія не знайшли... Ніде не можу я знайти й слідів його безцінної творчої спадщини. Казали, ніби дещо зберігається в луганського літератора Василя Дуніна, але Василь заперечує це, і я йому вірю мимоволі. Жодної книжки поета Віталія Кодолова досі не побачили ні в Луганську, ні, скоріше за все, у Мурманську. Не кажу вже про рідний Віталію Новосибірськ чи не чужий йому Херсон, де він прожив не один рік. Це – трагедія. Не стільки для мертвого вже поета, скільки для нас, його друзів, ще живих. І для луганської, підкреслюю це, луганської, не дуже й багатої на істинні таланти, літератури!
Важко зараз і живим письменникам, важче, ніж мертвим... Мертвим не боляче... «Мертвые сраму не имут», – сказано десь у святому писанні. А нам, живим і заледве живим, – дуже й дуже боляче, і ой як соромно! За глухоту й сліпоту суспільну. За глупоту власницьку, за принизливу німоту письменників, самим своїм даром Господнім покликаних говорити, кричати, волати! І, як сказав колись славнозвісний Верещагін з «Білого сонця пустелі», «за Державу обидно!»
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЕПОХА БЕЗПАМ’ЯТСТВА
Відомим є афористичний вислів: рукописи не горять! Не згоріли «Слово о полку Ігоревім», «Історія русів», «Літопис Самійла Величка». Навіть бісівський «Комуністичний маніфест» не згорів!
І все ж рукописи (добре, що не всі) «горять» – десь безслідно щезають, здаються на макулатуру, ідуть на підстилку, на розтопку. Це коли їх не бережуть, не здають до архівів, не оприлюднюють і не тиражують. Автори, які спочили в Бозі, поступово забуваються, випадають із творчого процесу. Так утворюються білі плями й чорні діри в науці, літературі, мистецтві, зрештою, в історії та народній пам’яті.
Тут я поведу мову про творчу спадщину луганських письменників: колись широковідомих, але не дуже талановитих, і маловідомих, але вельми обдарованих, а тому вартих і доброго слова нащадків, і вічної пам’яті.
Жив-був гаряче люблений усіма й до всіх дуже привітний чоловік, цікавий прозаїк і чудовий організатор літературного життя Луганщини, знаний і визнаний у стольному Києві та столичній Москві, Тарас Михайлович Рибас – так звали його. Трагічна смерть відняла його в нас навесні сімдесят сьомого року. Поховали його з усіма можливими почестями – тисячі людей прийшли, щоби сказати останнє «Прощай...». Спорудили на могилі скромний пам’ятничок, невдовзі й меморіальну дошку відкрили на будинку, де він жив. У Старобільську (там Тарас Михайлович, травмований, перебував лихоліття війни), здається, іменем письменника назвали одну з вулиць. Дещо підготовлене до друку самим автором побачило світ у Києві та Донецьку. І все затихло – на роки й десятиліття. Жодної книжки, жодного перевидання. Тих же романів «Сын погибшего», «Красный снег»... Архів письменника, усі рукописи, на щастя, збережені вдовою Іриною Петрівною, донькою та сином. Але що вони можуть у наш час зробити для увічнення літературної пам’яті чоловіка й батька?! Спадщину таких літераторів, як Тарас Рибас, мусить, зобов’язана видавати й перевидавати держава – для всіх без винятку бібліотек, зрештою, для шкіл, зацікавлених читачів і краєзнавців. А якщо держава чомусь не може або не хоче, то цю місію мала б перебрати на себе місцева адміністрація, обласна рада, використовуючи бюджетні кошти та залучаючи до спонсорства приватних осіб. Адже скоробагатьків у Луганську розвелося чимало.
Отож, пишучи ці рядки, закликаю всіх можновладців і позикодавців: допоможіть родині Т.М. Рибаса видати найкраще зі спадщини достойного письменника, славетного луганця! І нехай примножиться цим ваша слава, і нехай приростуть ваші капітали!
А ще добре було б спорудити пам’ятник Тарасу Рибасу та й поставити його поблизу обласної бібліотеки – місця вільного й підходящого там багато, не все заставили кіосками.
Владислав Титов – людина-легенда. Ще за життя Владислав Андрійович мав і славу, і відзнаки, і почесті лауреатські. Та й посмертно дещо увічнився: у назві вулиці, у музеї свого імені... Іноді ще згадують про виставу за його твором «Всем смертям на зло», дають повтор. А книги... книги не перевидаються, про них забувають, забули, не знають зовсім. Вдова письменника, Рита Петрівна, колотилася, волала до сердець та совісті тих, із ким її покійний чоловік знався близько, а з багатьма й дружив, – ні, не почули, не відгукнулися. Слава Богу, творчий доробок письменника збережено, він жде свого дослідника й видавця. А читач чекає перевидань!
В архівних надрах обласної бібліотеки, педагогічного університету, в окремих родинах і в окремих небайдужих людей зберігаються плоди розумів і сердець Івана Савича, Йосипа Курлата, Веніаміна Мальцева, Анатолія Романенка, Миколи Погромського, Михайла Яременка, Микити Чернявького... Усе це слід переглянути, систематизувати, вивчити – і до друку, у світ. Завдяки В.В. Просіну видано книгу прози Миколи Щепенка. Той же Просін посприяв і виданню книги Миколи Погромського, двотомника «Жайвори над Луганщиною». Вийшли журнальні варіанти кількох повістей Микити Чернявського (цьому посприяли колеги – Микола Ночовний, Олексій Неживий, я, Іван Низовий, Борис Слободянюк). Оце, здається, і все – як мізерно мало! Як легковажно мало! Як злочинно мало робимо ми, живі, для наших славетних небіжчиків!
Бог, може, і простить, а от історія – ні! Вона, знайте, дама жорстока, хоч і справедлива.
Сьогодні ми не знаємо, де архіви Василя Горяїнова, Івана Трохимчука... Чи збереглися десь у когось останні прекрасні вірші Степана Бугоркова та Михайла Яременка? Їх треба шукати й знаходити, видавати й перечитувати!
Страшна доля чудового, вельми талановитого й воістину самобутнього поета Віталія Кодолова, який ще в зовсім молодому віці широко друкувався у всесоюзних часописах! За чутками, які дійшли до нас із далекого Мурманська (туди Віталька виїхав з Луганська вимушено), поет-моряк знайшов свою могилу в холодних водах чи то Північного, чи то Баренцевого моря. Траулер, на якому він рибалив, потонув, команду було врятовано, а тіло мого доброго друга Віталія не знайшли... Ніде не можу я знайти й слідів його безцінної творчої спадщини. Казали, ніби дещо зберігається в луганського літератора Василя Дуніна, але Василь заперечує це, і я йому вірю мимоволі. Жодної книжки поета Віталія Кодолова досі не побачили ні в Луганську, ні, скоріше за все, у Мурманську. Не кажу вже про рідний Віталію Новосибірськ чи не чужий йому Херсон, де він прожив не один рік. Це – трагедія. Не стільки для мертвого вже поета, скільки для нас, його друзів, ще живих. І для луганської, підкреслюю це, луганської, не дуже й багатої на істинні таланти, літератури!
Важко зараз і живим письменникам, важче, ніж мертвим... Мертвим не боляче... «Мертвые сраму не имут», – сказано десь у святому писанні. А нам, живим і заледве живим, – дуже й дуже боляче, і ой як соромно! За глухоту й сліпоту суспільну. За глупоту власницьку, за принизливу німоту письменників, самим своїм даром Господнім покликаних говорити, кричати, волати! І, як сказав колись славнозвісний Верещагін з «Білого сонця пустелі», «за Державу обидно!»
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію