Відомим є афористичний вислів: рукописи не горять! Не згоріли «Слово о полку Ігоревім», «Історія русів», «Літопис Самійла Величка». Навіть бісівський «Комуністичний маніфест» не згорів!
І все ж рукописи (добре, що не всі) «горять» – десь безслідно щезають, здаються на макулатуру, ідуть на підстилку, на розтопку. Це коли їх не бережуть, не здають до архівів, не оприлюднюють і не тиражують. Автори, які спочили в Бозі, поступово забуваються, випадають із творчого процесу. Так утворюються білі плями й чорні діри в науці, літературі, мистецтві, зрештою, в історії та народній пам’яті.
Тут я поведу мову про творчу спадщину луганських письменників: колись широковідомих, але не дуже талановитих, і маловідомих, але вельми обдарованих, а тому вартих і доброго слова нащадків, і вічної пам’яті.
Жив-був гаряче люблений усіма й до всіх дуже привітний чоловік, цікавий прозаїк і чудовий організатор літературного життя Луганщини, знаний і визнаний у стольному Києві та столичній Москві, Тарас Михайлович Рибас – так звали його. Трагічна смерть відняла його в нас навесні сімдесят сьомого року. Поховали його з усіма можливими почестями – тисячі людей прийшли, щоби сказати останнє «Прощай...». Спорудили на могилі скромний пам’ятничок, невдовзі й меморіальну дошку відкрили на будинку, де він жив. У Старобільську (там Тарас Михайлович, травмований, перебував лихоліття війни), здається, іменем письменника назвали одну з вулиць. Дещо підготовлене до друку самим автором побачило світ у Києві та Донецьку. І все затихло – на роки й десятиліття. Жодної книжки, жодного перевидання. Тих же романів «Сын погибшего», «Красный снег»... Архів письменника, усі рукописи, на щастя, збережені вдовою Іриною Петрівною, донькою та сином. Але що вони можуть у наш час зробити для увічнення літературної пам’яті чоловіка й батька?! Спадщину таких літераторів, як Тарас Рибас, мусить, зобов’язана видавати й перевидавати держава – для всіх без винятку бібліотек, зрештою, для шкіл, зацікавлених читачів і краєзнавців. А якщо держава чомусь не може або не хоче, то цю місію мала б перебрати на себе місцева адміністрація, обласна рада, використовуючи бюджетні кошти та залучаючи до спонсорства приватних осіб. Адже скоробагатьків у Луганську розвелося чимало.
Отож, пишучи ці рядки, закликаю всіх можновладців і позикодавців: допоможіть родині Т.М. Рибаса видати найкраще зі спадщини достойного письменника, славетного луганця! І нехай примножиться цим ваша слава, і нехай приростуть ваші капітали!
А ще добре було б спорудити пам’ятник Тарасу Рибасу та й поставити його поблизу обласної бібліотеки – місця вільного й підходящого там багато, не все заставили кіосками.
Владислав Титов – людина-легенда. Ще за життя Владислав Андрійович мав і славу, і відзнаки, і почесті лауреатські. Та й посмертно дещо увічнився: у назві вулиці, у музеї свого імені... Іноді ще згадують про виставу за його твором «Всем смертям на зло», дають повтор. А книги... книги не перевидаються, про них забувають, забули, не знають зовсім. Вдова письменника, Рита Петрівна, колотилася, волала до сердець та совісті тих, із ким її покійний чоловік знався близько, а з багатьма й дружив, – ні, не почули, не відгукнулися. Слава Богу, творчий доробок письменника збережено, він жде свого дослідника й видавця. А читач чекає перевидань!
В архівних надрах обласної бібліотеки, педагогічного університету, в окремих родинах і в окремих небайдужих людей зберігаються плоди розумів і сердець Івана Савича, Йосипа Курлата, Веніаміна Мальцева, Анатолія Романенка, Миколи Погромського, Михайла Яременка, Микити Чернявького... Усе це слід переглянути, систематизувати, вивчити – і до друку, у світ. Завдяки В.В. Просіну видано книгу прози Миколи Щепенка. Той же Просін посприяв і виданню книги Миколи Погромського, двотомника «Жайвори над Луганщиною». Вийшли журнальні варіанти кількох повістей Микити Чернявського (цьому посприяли колеги – Микола Ночовний, Олексій Неживий, я, Іван Низовий, Борис Слободянюк). Оце, здається, і все – як мізерно мало! Як легковажно мало! Як злочинно мало робимо ми, живі, для наших славетних небіжчиків!
Бог, може, і простить, а от історія – ні! Вона, знайте, дама жорстока, хоч і справедлива.
Сьогодні ми не знаємо, де архіви Василя Горяїнова, Івана Трохимчука... Чи збереглися десь у когось останні прекрасні вірші Степана Бугоркова та Михайла Яременка? Їх треба шукати й знаходити, видавати й перечитувати!
Страшна доля чудового, вельми талановитого й воістину самобутнього поета Віталія Кодолова, який ще в зовсім молодому віці широко друкувався у всесоюзних часописах! За чутками, які дійшли до нас із далекого Мурманська (туди Віталька виїхав з Луганська вимушено), поет-моряк знайшов свою могилу в холодних водах чи то Північного, чи то Баренцевого моря. Траулер, на якому він рибалив, потонув, команду було врятовано, а тіло мого доброго друга Віталія не знайшли... Ніде не можу я знайти й слідів його безцінної творчої спадщини. Казали, ніби дещо зберігається в луганського літератора Василя Дуніна, але Василь заперечує це, і я йому вірю мимоволі. Жодної книжки поета Віталія Кодолова досі не побачили ні в Луганську, ні, скоріше за все, у Мурманську. Не кажу вже про рідний Віталію Новосибірськ чи не чужий йому Херсон, де він прожив не один рік. Це – трагедія. Не стільки для мертвого вже поета, скільки для нас, його друзів, ще живих. І для луганської, підкреслюю це, луганської, не дуже й багатої на істинні таланти, літератури!
Важко зараз і живим письменникам, важче, ніж мертвим... Мертвим не боляче... «Мертвые сраму не имут», – сказано десь у святому писанні. А нам, живим і заледве живим, – дуже й дуже боляче, і ой як соромно! За глухоту й сліпоту суспільну. За глупоту власницьку, за принизливу німоту письменників, самим своїм даром Господнім покликаних говорити, кричати, волати! І, як сказав колись славнозвісний Верещагін з «Білого сонця пустелі», «за Державу обидно!»


2006