Іду я в осінь кожен рік
крізь холоди, весну і літо.
Хода моя у зрілий вік
жагою золота зігріта.

Немов круги, цей обіг днів.
Не журавлино, не тужливо,
без непотрібних тоскних слів
осінній час напне вітрило.

Ще вітер дме в полотна справ,
ще в'ється нить земної далі
і я від долі не прийняв
її відчужені вуалі.

Нехай не літо – не біда!
Гуркоче вдаль життєвий потяг,
та стільки поту і труда
таїть в собі багряний одяг.

Той одяг – осені снага,
коли душею ще не в смуті,
коли тривають ще жнива
і дні спокутою не скуті.

Іду я в осінь кожен рік.
Там достигають сни осінні,
а ще плодів прозорий сік,
а ще чуття, солодко-винні…

* * *
Осінні визріють чуття
і розумієш – все минає:
надії, мрії і життя,
і серце щемом остигає.

І губиш сенс, як ранній сон,
коли ще ранок не світає,
а дум гризотних ешелон
в депо сумління прибуває.

Усе хай буде так, як є.
Це у крові, у генах часу,
що підраховує своє:
квадрат жаги на тлінну масу.