Конюшня навстіж, конюха зо свічкою не знайдеш, а коні – голодні. «Добре хоч вода є в іржавому кориті», – подумав я. Повісивши рюкзак на кілок огорожі, взяв вила, що стирчали в купі зеленої посіченої кукурудзи, і розніс її у довгі ясла. Кобила Павлінка весело іржала та дико гасала в загоні, бо знала, що завжди з’являюся на конюшні зі смачним гостинцем. Як завше, обійняв її за шию, відчув гаряче, вогняне дихання, нагодував морквою та цукровим буряком. Кобила так пожадливо вгризалася у буряк, що сік бризкав на запилюжені копита, залишаючи на них дивні візерунки…
Уже ніс уздечку і сідло, як зустрів конюха – явно напідпитку. Довелось вислухати його командирський монолог із відчутним металом у голосі. Монолог, де короткі фрази промовляються з такою ж інтонацією, коли звертаються, приміром, до пеона: « Я – п’яний! Кобилу не сідлай! Візьми випрану пелюшку на тину. Поїдеш до в’їзних воріт. Там прибула сім’я. Покатаєш верхи дівчинку-калічку. Сунутимуть гроші – не бери!» Я, звісно, щось читав про іпотерапію, але щоб особисто бути причетним!.. Тому так розхвилювався, що з першої спроби не зміг застрибнути на спину довгоногої Павлінки.
Батьки зустріли мене насторожено, відразу поцікавились: «А де конюх?» Я викручувався (пручався), як міг, і аби заспокоїти їх, розповів про себе: що верхи на коні із семи років, що коней люблю, а з Павлінкою у мене цілковита гармонія. Марійчина мама встигла розповісти про сімейні поневіряння та невдалу терапію у кримському дельфінарії. «А тут – диво-коні!» – мовила мама з легенькою усмішкою на втомленому обличчі і продовжила: «Донечка вже сама їсть і навіть заплітає кіски!» Я зиркнув на коротку Марійчину зачіску, але вирішив не перепитувати про коси…
Підстелив помаранчеву пелюшку, посадив дівчинку і поїхав. Невдовзі Марійка простягла руки до гриви. Підсунувся поближче, а вона, вхопивши одне пасмо гриви, потім ще два, почала заплітати косу на ходу! Розумна Павлінка якось стишила свій розгонистий крок та ще, видавалося, і копита ставила на землю м’якше, як тигриця лапи.
Хвилин за десять упертих намагань, вловлюючи ритм ходи(!), косу було заплетено. Кобила інколи сильно хитала головою, і, щоб коса не розпустилась, я зупинив Павлінку. Відірвав смужку пелюшки і разом з Марійкою (у чотири руки) вплели кісник та ще й зав’язали маленький файний бантик!
Ми їхали далі повз височезні тополі, що підпирали небо. Якось невимовно щемливо стало на душі… Дівчинка певно втомилася, бо обережно притулилась худенькою спиною та головою до мене. А ще вона не зводила очей із банта, який злітав над гривою на якусь мить, ніби птах колібрі, і падав – то на один бік шиї, то на другий. Я ніжно підтримував дівчинку однією рукою, змахував кулаком тиху сльозу та молив Господа, щоб Він Марійці допоміг…

2013