* мініполісом я назвав більш - менш розвинені міста нашої хвайнючої - трясця його - країни.

я - Артюх В"ячеслав Володимирович 1988 м. Пирятин.

26 октября 2013 21:51:39
Автор: Славiк


мініполіс*


...мініполіс - гамірна місцина наповнена лицемірними і зверхніми пиками... гроші... тут вони скрізь, навіть в туалетах, здається скоро ці папірці замінять там рулони обухівської фабрики. Рятує тільки дим "прими" і розливний кримський коньяк, тільки у цих ароматах таїться справжність почуттів...

Ці тоненькі гіпсокартонові перестінки, крізь них так чутно силу грошей... як вони дають чоловікові владу над жінкою... як вона стогне від болю й агонізує у передчутті оплати... раніше вона стогнала так від дотику лише пальців... раніше... ці гіпсокартонові перестінки... вони так мало захищають тіла від куль... вони не вміють хоронити таємниці... як і люди мініполісу не вміють оплакувати людей котрих любили... вміють оплакувати втрачені гроші... то що ж для них любов ? розкидані по кімнаті речі... м’яке ліжко, молоде тіло... гроші !!! Бісові гроші... коли я зустрів її після тих змарнованих років, у її обличчі читалася невимовна, прекрасна підлість...

- Я чекала тебе... всі ці довгі роки... я ще й досі тебе...

- Нетреба...

Дотик до її шиї був таким холодним, я торкав вже не її, а... тушу підвішену в морозильній камері м’ясної лавки... це неможливо приховати... це як бирка, цінник прямо на все тіло...

Вже третю годину не припиняють... скільки ж їх там ? Нічого куль вистачить... ще є лезо і палиця... а для неї... Моя улюблена "прима"... смак дитинства... нам було по тринадцять... ми не ходили до одної школи, але прогулювали на одному містку... якось вона пригостила мене вкраденою в діда " Робочою " ми блювали у сірувато зелені води так... коли шкільні роки закінчилися я пообіцяв повернутися і забрати її туди... я повернувся, а вона вже тут... чому я хотів забрати саме її і саме сюди ? Що тут є чого ми не мали у рідному містечку... тихі вечори для двох... все...

Здається затихли, хтось відчинив двері на балкон...

Кремезні руки рознесли вщент металеву конструкцію і натреновані рухи профі - вбивці відправляли до пекла бовдурів... гроші розліталися по кімнаті і здавалося що вони не опускаються на підлогу, порівняно зі швидкісттю вильоту кулі зі стволу револьвера сорок п’ятого калібру, куль розтинаючих плоть ніби ніж сукно, куль перетворюючих паперові ілюзії на жах, порівняно з цим папірці не опускалися на підлогу, а відлітали в рай... брехня у них як і у кожного в цій кімнаті не було душі... Ніхто не встиг крикнути... верески чулися тільки з балкону... дівча мовчки сиділо забившись в куток біля ліжка... на балконі молодик з відстріленими причандалами, та роздробленими колінами намагався вилізти з балкону на вулицю, він так хотів політати... цікаво чи встиг перерахувати всі двадцять три поверхи ?

Все стихло, на стіні тмяно поблимувала лампа у формі амура... дівчатко дивилося скляними очима... у ній не чулося страху, ні розпачу... скоріше вдячність... вона тихесенько підійнялася і підійшла до балкону...

- Дай сигарету...

Дим летів у захмарене небо і цілувався з ледь помітним місяцем...

- Ті самі...

На її блідій щічці блиснуло... рука затряслася...

- Трясця його матері !!! Що воно все це тобі дало ?

- Просто тебе не було поруч...

...



Кисень... твій аромат

Я живу поки кров насичена ним

Тисне, наче зашморг утрат

Тілу замало мільярду таких,

Але інших...



* мініполісом я назвав більш - менш розвинені міста нашої хвайнючої - трясця його - країни.

ця писанина зявилася у наслідок перетравлення протухших сосисок мінімаркету на розі вечірнього блядства.