коли Ти вінчалася в церкві
з майбутнім своїм чоловіком,
я був за спúною в тебе –
в тілі дрýжки, яка
тримала корону:

в ту мить, коли «Я» ввійшов у тіло дрýжки,
в неї затерпла рука, що тримала вінець,
почалась менструація,
в голові затарахкотіли думки,
мов колеса в плацкартному пóтягу:
«боржійотче – отлихо – боржійотче –
отлихо – боржійотче – отлихо»;

душа дружки звільнила тіло
і, скоцюрбившись під склепінням храму
саме на оці намальованого Бога, тремтіла так,
що коли один із весільчан здійняв голову
й зустрівся поглядом із намальованим Богом,
цей Бог йому видався справжнім,
наче сон, коли прокидаєшся весь заплаканий;

я стояв позаду Тебе у жіночому тілі
(таке вперше зі мною трапилось)
і кайфував:
у мене перед очима промайнули
усі оргазми жіночої плоті,
пройшли гей-паради вулицею Придушених Спогадів,
я проплакав три дні після аборту
і прокляв того турботливого хлопця,
від якого завагітнів,
який мене обіймаючи утішав,
а усі його правильні слова
були огиднішими за слину ґвалтівника,
яка скрапує на тіло поваленої цнотливої дівчинки;
бо ґвалтівник – це ґвалтівник,
а цей пекельний вúплодок, насолодившись,
улесливо підвів до прірви і підштовхнув,
бо від споглядання, як я падав, він ще більше збуджувався і ще більше втішав мене,
а моїми слíзьми вигодовував Звіра;

у ту мить я хотів його сране кохання
запхати в утробу його матері,
щоб та – замість мене –
вишкребла з плоті своєї цього батька-абортника
ще сімнадцять років тому…

я стояв у тілі дрýжки і відчував, як з піхви тече Лéта:
у цій річці чорти й ангели миють кінцівки,
в ній вмивається Смерть
споглядаючи, як коливається
її віддзеркалення: вона бачить Життя і навпаки);

коли Ти йдеш, люба,
твоя сідниця, улúпнута джинсами,
схожа на кубик Рубіка в руках Господа,
який провертає навперемінно –
туди-суди – бічні грані сідниці;

коли Ти спиш, люба,
ти схожа на осяяння Шекспіра
«Ромеом і Джельєттою»;

коли Ти смієшся, люба,
твій сміх схожий на звуки скрипки,
яку змайстрував і випробовує Страдіварі;

в тілі дружки я почувався задоволеним,
наче двадцятидворічний Шолохов
з краденим рукописом,
що за тридцять років
сміючись із жартів Вєшенських станичників,
згадуватиме Сартра…

ти знаєш, що мені хотілося кинути до біса корону,
уперіщити з усієї люті твого коханого,
схопити тебе і поцілувати справжньо і глибоко,
щоб язик, наче Ісус, що відвалив камінь,
вийшов з печери
і зустрівся з твоїм язиком-Марією;

… але ж Ти не відала, що в тілі дружки «Я»,
а не «дружка», тому все це було б дико й безглуздо…

Я легенько-легенько торкнувся весільної сукні
й уявив найстрашніше:
як тебе роздягатиме Він,
як цю сукню зриватиме з тебе,
як оголишся Ти –
від думок цих, від люті я збýджувався й шаленів:

перемінив руку з короною,
посміхнувся (не «Я», а «дружка»),
як щаслива дурепа, що радіє за подругу:
такими посмішками
люди обгортають свої нещастя й самотність,
наче патологоанатоми ганчірками
мізки і легені небіжчика,
якого зашивають після розтину,
щоб нічого не брязкало й не хлюпало,
як його нестимуть…

в моїх («дрýжки») очах замість зіниць
лежали дві збиті автівками дворняги,
які залиті кров’ю і обліплені мухами
посеред розпеченої асфальтованої дороги
згадували руки п’яного безхатьки,
що їх гладили і годували,
в якого бліх було більше ніж у всієї їхньої зграї,
що кублиться біля смітника;

в очах тих збитих автівками дворняг
замість зіниць стояла дружка і тримала вінець…