Грудневий вітер
гладить небо,
ясно зоріє воно над головою
мирним тихим знаменом,

сонно тріпотить і майоріє,
аж як у темінь раптом зникло
ген до світання.

Ти, зрячий, та й побач,
що вітер той торкне
вогонь,
що дутиме він із-за спин,
що гнатиме надію уперед,
вперед, вперед,
попереду останніх кроків.

Ти, який чує, та й почуй,
чи грім гримить, чи гімн небесний, чистий
співає сотня янголів
поверх голів
з чолом залізним,
чи грім гримить,
чи тихий сон тріщить
по шву
і лускає стібочок за стібком,
і рветься тонка нитка
раз-у-раз,
і голка падає із пальців у крові.

О, вітер дме і дме, і день і ніч,
і сизі хмари вгору підіймає -
небес не видко –
це ж і є свобода;
ти, який зрячий, та побач,
та засліпи того,
який сліпим був зроду.

На білім снігу чорний слід -
то звір пройшов,
старий і злий,
розбуджений невчасно звір,
із моря вийшов.

Ти, зрячий, бачиш тіло
безкровне й біле
між іклами його;
ти, який чує –
чуєш голос,
який веде торги за те,
що без ціни;

чи грім лунає, чи небесний гімн,
чи рев огню,
чи свист пера,
чи біль дзвенить,
немов сталевий цвях,
чи чорна колискова звіру -
ти, який має голос,
не мовчи;

ти, який має очі - не вмирай -
чи небо над тобою,
чи це стяг