есть люди константы
всю жизнь эмигранты
динамо в пуантах
воришки и франты

есть люди картины
творцы паутины
идей властелины
цари пластилина

есть люди загадки
менялы на тряпки
есть с ядом что сладкий
с улыбкою-взяткой

есть люди копилки
под что-то подстилки
есть пилки на пылких
ножи и точилки

есть люди буфеты
в ничто приодеты
дрова и конфеты
чулки трафареты

есть люди хапуги
святые в кольчуге
путёвые слуги
медвежьи услуги

есть люди как пламя
несут их как знамя
уходят богами
их боль вечно с нами

есть люди как люди
и просто поэты
ранимые дети
разящие светом

20 Марта, 2012

Гарна дівчина, шикарна -
глибокі блакитні очі,
посмішка сміла безкарна,
стрункий бездоганний стан.
Мій мозок живе окремо,
не я,- це він тебе хоче,
сп`яніло пісні оремо,
аж болісно, млосно устам.

Коли я побачив вперше,
назвалася ти іною -
інакшою, неземною -
і, наче ,заклякла мить.
Відчув ,що існує стержень:
міцний, невгамовний, впертий .
А погляд такий відвертий,
що серце досі щемить.

Віддай мені свого часу
хоча б невелику частку,
але апетитну, ласу -
і я не змарную його.
Тобі я сповна віддячу,
бо маю надійну хватку,
тверду чоловічу вдачу -
так нумо вперед, yo-ho!

2010

ти ходиш по місту великим моїм життям
ти ходиш доладний і вбраний в зелену сорочку
кирпаті шматочки дивацького серця летять
до тебе на плечі і горнуться в сни твої зодчі

ти мій материк без тебе не перша ріка
а квола рука вчепилась в кермо холодне
і гальма скавчать і небо моє втіка
і знов за тобою блакитною кішкою бродить

в твоїй парасолі ховається перший грім
і сукня з конвалій а ще ланцюжок із моря
на ньому гойдається місячне сяйво луни
відлуння розмови що поспіхом пахла і зорями

ти воїн останній в цивільнім костюмі слів
і сліз твоїх диких ніхто й нізащо не побачить
а я відчувала як мавка підвищує тиск
а я випивала до дна свідомість твою і побачення

і спогаду біла білизна була одному тобі
та трави найперші не нами були зім’яті
я почерк твій свіжий впізнала в кармічній юрбі
а як не впізнати

Ви малюєте квіти й жінок, –
Всі сюжети на світі схожі,
Але Ваш неповторний вінок
Пророста на скрижалях любові.
Подих пензля легкий, наче промінь
І прозорий, як вранішня тиша,
Промовляє до нас невідомість,
Наче жінка кохана й безгрішна.
Як Мадонна, троянда пречиста,
Кароока мальва всміхається,
Лісових конвалій намисто
Недоторканим світлом лишається.
Квіти плачуть, радіють, палають,
Квіти – очі землі і вуста,
Знаки долі завжди посилають
Й не рахують ще наші літа.
Переливами фарби граються,
Десь чека недопите вино,
Як багато у квітах грації,
В них – душа й непідробне тепло.
Ця симфонія справді квіткова,
Ви – Художник і Ви – Садівник,
Сонцесяйний квітне казково
Ваш чарівний величний світ.

2010

Велич польоту стала пізнавати,
В селі Мантюти, поміж вікових лісів
І тільки стала в небо ти взлітати,
Як Мінськ тебе до себе поманив.

Повіяв вітер з Білорусі на Вкраїну,
На хвилю вітру Чайку підхватив
І так поніс на південь мов перїну,
Лише в Здолбунові на землю опустив.

Розпочала ти тут своє гніздо звивати,
Серед садів, на батьківщині козаків.
І стала мову соловїну пізнавати,
Не позабувши мови і своїх батьків.

Посажене тобою древо роду,
Вже незадовго почало цвісти,
І поливала ти його росою поту
Вже незадовго древо принесло плоди.

Плоди дозріли, соком налилися,
Пішли в життя ніхто не заблудився,
І ти за них до Господа молися
Щоб іх весняний ранок по довше не скінчився.

Весна твоя звечайно вже позаду,
Ніщо не вдієш, не стоять літа,
І з того люба ти не маєш перейматись,
Ще попереду в тебе літо, осінь і зима.

Пройшли літа і стали Ви безсилі,
Ви все здоров’я праці віддали.
Покрили голову уже волосся сиві,
Глибокі вже морщини на чолі.

Ви все життя руками працювали,
Бували і голодні дні.
Але ніколи Ви про нас не забували,
Хоча й пішли ми по життю самі.

Сини і внуки ми Вам щиро вдячні,
Ми пам’ятаємо хто дав життя.
Онуки Ваші молоді та гарні,
Але й до нас прийдуть такі літа.

Ваш ювілей прийшов в осінню пору,
Коли кипить робота на полях.
Запаси носять зараз у комору,
Налились соком яблука в садах.

Але не Вам роботу вже робити,
Робити все вже мають молоді.
Потрібно Вам спокійно жити,
В достатку, в спокої, в теплі.

Тебе сьогодні всі щиро вітають,
Здоров’я і щастя бажають,
Одні для тебе душу відкривають,
А є й такі, що маску одягають.

А ми батьки відверто щирі,
Бажаємо жити у радощі й мирі
І друзів біля себе чесних мати
І горя й зряди у житті не знати.

Родилася ти у літню - щедру пору,
І у самої щедрості у тебе вистачає
І з тим повинна підніматися ти у гору,
Бо іншого шляху в порядності немає.

Живи по правді, не за ради слави,
За ради честі й справедливої держави
За ради друзів і за ради Бога
І у житті у тебе буде перемога.

І Бог пошле тобі всього в достатку
І буде в тебе до вечері й до сніданку
І житимеш ти з тим аж до останку
І матимеш грошей як в правекс-банку

У суботній, літній ранок,
Лелека залетів на ганок.
Сповістив щасливій рід,
Що родився в них Давид.

У нього богатирський ріст,
І має він чудову вроду.
І має він спокійний хист,
Продовжувач нашого роду.

Пролинуть тижні, місяці і роки,
Зробить у життя він перші кроки.
Ми будемо усі молити Бога,
Щоб твердою була його дорога


2009

Осінь в золото ліс одягає,
Вітер хмари над містом несе.
Вже два рочки для Єви минає,
День святковий до неї іде.

Тато й мама донечку вітають,
Женя міцно її обняла.
Подарунки бабусі виймають,
Я дарую онучці вірша.

Як про квіточок тих не писати,
Не звеличити їх у віршах.
Як любов їм свою передати,
Що в душі і моїх почуттях.

Єва наша як перли в оправі,
Очки в неї, як два вугольки.
Коси пишні, хвилясті, чорняві,
А на щічках у неї ямки.

В неї усмішка дуже приємна,
Наполегливість в неї своя.
В ній формується воля безмежна
І характер і власне ім’я.

Хай дитинство твоє довгим буде,
Хай здоровими будуть батьки.
Хай сестричка тобі помагає,
Хай веселими будуть думки.

Ти рости моя внучко щаслива,
Хай негода тебе обминає,
Хай тобою гордиться родина,
Хай про тебе Господь пам’ятає.

Підростає наша Женя,
Як та тополина.
І чарівна, така пишна,
Мов в саду калина

Ти принесла усім радість,
Ранньою весною.
Ліс і поле оживає,
Все, разом з тобою.

День народження сьогодні,
Ми тебе вітаємо
І уже весну четверту,
Разом зустрічаємо.

Сонце тіло зігріває,
А ти серце й душу
І про – це усім сказати
Я сьогодні мушу.

Хай життя у тебе буде,
Веселе й щасливе
І не скоро покидає,
Це дитинство миле.

Хай завжди з тобою буде,
Вся твоя родина
І приносить тобі радість,
Ця щаслива днина.

Хай у тебе буде свято,
Не тільки сьогодні,
Хай тебе охороняють
Ангели Господні.

Кардіограму вивели,
вона тепер мовчала.
На здвиг важка – не вимовиш,
проста – неначе жало.

А зупинили дихання –
завмерло море в грудях,
кричала чайка – кликала
за вітром у безлюддя.

Гніздо ще свіже крапельниць
зняли і розібрали.
Думки уже не квапились,
бо кров ніде не гнала.


А до очей – складали світ...
мов до причастя – руки.
При голові два янголи
з обличчя здерли муку.

І так якось ніяково
отой, що в серці бився
і кожен стук оплакував –
у світлі розчинився.

9 Березня 2012

Ви страждали, а я – читала
Вашу Книгу невольних плачів,
І здавалось, – мені бракувало
В ту хвилину козацьких мечів.

Дивувалась, як можна терпіти...,
Божа кара була то, чи що?
Слово правди диявола діти
Обернули в смертельне тавро.

Де спасіння, а де розплата?
Що первісне: добро чи зло?
Від безсилля хотілось кричати,
Але зойк в невідомість несло.

Материнське беззахисне слово, –
І молитва, і оберіг...
Нічко-ніченько, дай же волі,
Щоб не збитися з власних доріг.

Стали сльози водою цілющою, –
Хіба знаємо з чого вона?
І душа Ваша стала дужчою,
Вона вижила й перемогла.

Перейшовши усі страждання,
Перейшовши критичну межу,
Ви не втратили здатність кохання,
Честь і віру в Свою Зорю.

В ореолі високого смутку
Ваша думка знаходила лет,
Божевільні зривала пута,
Поетичних сягала планет.

І тепер, в незалежній країні
Ви із з шаблею й на коні,
України є вірним сином,
Вірним сином своєї землі.

Березень 2006 р.

Я - тільки сув’язь полину і меду
із поволокою нічної смальти
мій лик біблійно світиться у Ведах
моя душа, як скрипка для контральто.
Коралі з листя сонце у волоссі:
собою тамувала спрагу літа.
І хоч у моді весни світло-русі –
у мідних пасмах засинає вітер.
Простенько скроєна лляна сукенка,
в запасці Йонами – дитинства смак.
Зітхає зшита потайна кишенька,
в якій міняла мрії – на мідяк.
Рядки-роки, немов рясні обжинки,
моїх плодів найкращих – дітвора.
Я – жінка Осінь. Я – ранима Жінка.
…Берегиня вогню.
І пера…

Ви пам’ятайте Заповіді Божі,
Цю конституцію Христос нам передав
Із десяти статей ми можемо познати,
Як жити нам, щоб Бог допомагав.

Господь один, Йому нам поклонятись,
Щоб в душу сатана не міг пробратись.
З кумирами нашими треба розстатись,
До ясновидців не варто звертатись.

Не призиваймо Господа даремно,
Лише в молитві ми Його просімо
І Бог почує все – це достеменно,
А ми у храм Його молитися ходімо.

У день святий належить святкувати,
В молитві свою душу очищати,
Всі інші дні потрібно працювати,
Тоді Господь нам буде помагати.

Шануймо ми батьків і будемо ми жити,
Крім Бога ближчих у житті немає,
Та маємо ми з ними у серцях ходити,
Тому що Бог і матір нам усе прощає.

Життя людське ніхто не в праві взяти,
Яка б провина наша не була,
Господь вирішує, коли нам світ лишати,
Коли від тіла відійде душа.

Кріпіть сім’ю, коли вінчались в храмі,
В чужій сім’ї, ви втіху не шукайте,
Людина ви завзята, енергійна,
Краще одиноким помагайте.

Не можна красти, свідчити не правду,
Достаток ваш від цього не зросте,
А краще людям щиро помагати,
Душевний спокій в серці оживе.

Не пожадайте того, що ваш ближній має,
Надлишки маєте їх бідному віддайте.
Якою б не була тернистою дорога
Ці Заповіді Божі, ви завжди пам’ятайте.

кордон убогості
що перейшов
у видимість
стоїть
і стереже
при смітнику
простонебесність
і наривну
буквозаконність
що не видавиш
і словом
відрубаєш
нашвидку

ковтнув
позбиване повітря
холодом
позбавлене
родинного тепла
й птахів

замкнув
очима небо
між дахів

таким
себе не пам’ятаю
змолоду
чужим
цей світ вважаю
для богів

тебе
неперехожого
сон видумав
тебе
на сонце схожого
все жду

кому
я принесу
не біль
до відома
а серця
недолугого
ходу

зелених зміїв
запускаю
ранішніх
і пропускаю
сценами
життя
і посилаюся
на те
що зраниш ти
бо відкиваюся
щоб ти затяв

що ходять
не довкола
з вірою
що не несуть
надії
в пустоті
що називають
радість
щирою
що викликають
жалість
тільки ті
з яких
мов смерть
не сходить
на обличчі
сіре 'я'
і не втікає
з-під коліна
тінь

любов
тоді

коли зима
і біло їй
весна
б’є з вирію

коли
омиті
зорі
у воді

коли є де
куди покласти те
що вигрію

коли дорога є
яка веде
у дім
а в домі
тім
немає
стін
лиш янголи
і сльози
щастя
Божі
й золоті

1 Березня 2012

Його минуле вкрите мохом.
Сто літ він áхав. Стільки ж óхав.
Коня продав. Дружину поховав.
А люльку - пакає потроху.

28.02.12.

Занадто відповідальний
І трохи занудний, ма…
Я не в пальто...
Чесно, у теплій куртці!
Увечері буду пізно.
Холодна тепер зима,
А я недолюблюю сніг,
Особливо коли в маршрутці.
Ще не люблю Новий рік.
Причину ти знаєш, ма...
Бо мій Дід Мороз
Був у дитинстві не татом.
Я хліба куплю...
Ти плакала не дарма.
...і масло, і цукор...
Не треба йому дорікати!
Вечеряй сідай, не чекай.
З’їв кашу і рибу, –
Кажу ж, не голодний!
От візьме – і прийде.
Завариш нам чай?
Я просто для цього
Зробив кілька кроків.
Ну що-що?
Узяв подзвонив...
Ти ж знаєш, що я
Пробачаю пороки.
Та як він?.. Нормально.
Нас теж привітав.
Просив передати
"З Новим ненаРоком"...

Если в паспорте загодя вклеены все портреты,
Перед вами, не сомневайтесь, одни поэты.
Всё у них ощущение жертвы в толпе зевак.
Для поэтов Освенцимы водятся просто так.

Мало-мальские козы у них - красотки.
Утром солнце у них цепляется за высотки.
Мальчик с шарфом у них не мальчик, но интеграл.
Мост их в реку глядится -
Что-то в ней потерял.

Все их фэнтези,
От тайги до Мадагаскара,
Не пожрёт с песком играющая Сахара.
Мало-мальские лужи у них - моря.
И у них не случается август -
Слишком много в нём сентября.

Впрочем, все они гедонисты, губа не дура,
И у всех у них документы Рембо Артюра.
Все их первоосновы рушит Салман Рушди.
Все их реки впадут в некошенные дожди.

Их трясёт и в конце убивает смертельным током.
Их желание - просто вернуться к нон-стоп истокам.
Перед ними маячит в зеркале пессимист.
Перед ними - дрожит и икает
Бумажный лист.

И полгода у них то вечность, а то погода
И увитая виноградом стена завода.
И причина у них не пропасть - а лишь причина.
И любовь у них - просто женщина и мужчина.

2011

Як вода,
ліхтарного світла сльота
збігається в краплях розбитих
пропахлого грозами літа.
Набрався її – відчитай...

Як узвар,
навчися ковтати слова –
не зразу, не жадібно – тихо.
Наливка нічного триптúха.
Для трунку себе відкривай.

Як вино,
дописаний вірш за вікном.
Донесене слово не витре
заселений мандрами вітру
набутого спліну синдром.

16 Лютого 2012

Сигару ув операційній,
Де трепанацію робив,
Він елегантно і граційно
Тримав у кутику губи...

Палив її - і довго й смачно,
На мозок попіл – раз у раз...
Інтернам поряд стало лячно:
А чи з хірургом все гаразд?..

Але кінець таки буває:
Як happy end цього кіна -
Останні чули ми трамваї
З операційної вікна…


13.02.2012

Троянда в темряві - це чудо!
Вона страхи вбиває любо!

Якщо таку зустрів - то шлях
Уже покрив спокійний дах!

Не бійся -просто глянь - краса!
Ти певен, що вона свята.

Ще крок зроби лише один:
Тобі на роки стачить сил.

Троянди аромат - це віра,
Упевненість, а не надія!!!

taniamilewska
ЖОВТЕНЬ,2011

Світ поділився
На долі і касти:
На тих, хто краде...
І хто хоче украсти.

А хто вже накрав,
Що нема де дівати,
Іде в президенти,
Або в депутати.

У цьому немає
Ні краю, ні спину.
Вже скоро вкрадемо
І матір єдину,

І землю, і небо,
І блискавку з громом...
Вкрадемо для чого?
Аж нам не відомо.

Якось не важливо
Хто з заходу й сходу:
Свобода нам треба,
Щоб вкрасти свободу!

А потім сусідам
Плести вихвалясти
Про те, як зуміли
І горе украсти!

А хто як украв:
Як москаль чи як турка,
Як вуйко, як лях -
Одинаково - вурка!

Це ймення на шиї
Несемо без спасу.
Накрали без міри
І поступи часу.

А в новому світлі,
На новому місті
Показуєм руки,
Які ж вони чисті...

Свою клептоманість,
Яка ні від чого,
У себе не бачим,
А бачим у "нього".

То перш ніж когось
Крадієм називати,
Поглянь у люстерко...
Й учися брехати!

Святим прикидатись
Наука, що треба...
Якщо іще совість
Не вкрав сам у себе.

Не ріжте мене по жилах,
Допоки не згусла кров.
Не можу всім бути милим,
Та вірю, що є любов.

Не ріжте мене на смуги,
Душа мов карпатський птах.
Так важко втрачати друга
Із зорями ув очах.

Не ріжте мене… Бо зуби
Ледь стерлися об горіх.
Дружині гарячі губи
Цілую, бо це не гріх.

Не ріжте мене … Сьогодні
У серці зачато вірш.
Складу мов дитя долоні,
За вас помолюсь до зір.

За вас помолюся просто,
Золою скроплю поріг.
Ми всі на землі цій – гості,
Що з різних прийшли доріг.

По різних розійдемось… Сила
Притягує знов ізнов.
Не ріжте мене по жилах,
Візьміть
всю
мою
любов.

24 січня 2012

учителька була
і учениця
повія схаменула
і черниця
і цілий ряд
жінок – дівчат
проходять

здавалось досить але ж ні
сьогодні
у вечірнім небі сходить
нова зоря
но-та-ря

буде світити усю ніч
не віч- на- віч
у сні
явить мені
її ланіти
і таємницю плоті
і статі
і ходи її
їх
летких мов таті
відчуттів
я так давно хотів
вона ж гадає
що таємниць
ніяких не буває
і що вона лиш нотар не цариця
волею моменту
що можна скласти документа
у діловій манері
на дорогім папері
і печать

але печаль
ховає і таємницю
її хода і постать
і стать

а що в очах на дні
боюся навіть увісні
2006

О чём ты думаешь, Чапаев,
Ты - девушка с улыбкой-клёш?
Как бы резвяся и играя,
Твою печаль не разберёшь.

Ты вся в избытко-недостатке,
Передающемся устам.
Происхождение загадки
Не вемо нам.

Раздольно прорастаешь в тесном
И в норку прячешься, как мышь.
Полунебесное в телесном
Полулелеешь и хранишь.

Ты то былинкой невесомой,
Чуть отрываясь от земли
Своей соломенной основой,
Напоминаешь ковыли,

То застреваешь мёртвой гирей
С глазами крошки-пикачу,
Мол, типа нету в этом мире,
Чего надеюсь и хочу.

Здесь не поможет труд ударный,
Ни костоправ, ни управдом,
И отголосок вящей кармы
Грохочет в небе голубом.


2011

Ясніше дійсності,
де в’ється правота.
Іржу пускає меч,
гніздяться херувими.
Тепер не подумки,
тепер вже в кредо такт
у ткацтво перейти –
у ремесло раниме.

У бога бавитись –
зірки гасити нот,
нові мелодії
запалювати в римах.
Пізнання прядиво.
Хурчить веретено –
думки намотують
життя неповториме.

Рядками-мітками
останній серця пруг
лягає – тчеться на
поезії верстаті.
Для музи полотно –
пейзаж, емоцій ґрунт,
де слову дихати,
а душам – окрилятись.

А скільки виткано?
По нитці гіркоти,
від срібла радості...
і тиші неземної.
Пруги пов’язані,
ще підростуть кути
і ототожняться
в розп’ятті стін зі мною.

18 Січня 2012

Цигарка за цигаркою…
„ - Юначе!
Вам скільки років?”
„ - Вже під шістдесят.”
” - Помрете ви, ніхто і не заплаче,
А ваші діти стануть рівно в ряд.”

Нема дітей, та й нащо кому плакать?
Бо ж очі ще горять, і є ще цигарки,
І плівки десь залишився ще клапоть,
І в небі ще пливуть легкі хмарки.

Я ще живий, і вільний від усього,
Життя і смерть – примарнії поняття.
Я ще живий, я ще псую дорогу,
Що встелена старої плівки шматтям.

Напевно, шмаття те – мої гріхи,
Напевно вже розплата недалеко,
І хоч я сам колись роздув міхи,
Здувати їх буває так нелегко.

Митець сучасності - античний лицедій,
Що в розпромінених, як сонце, шатах
Потрапив у театр військових дій.
Тулився б до колон!
Йому б - мовчати!
А він коштовний щит несе в туман.
Закуті в лати варвари жорстокі.
"Роз...ве...се...лив..." - накотиться юрма.
Одвіку скеля не спинила рокіт.

Блукатиме проміння у юрмі...
Дарма шукати між багнетів милість.
На попелищах - вертели і сміх.
Крізь душу й серце - штик, підошви, стилос...

"На виступці! Він - сірий! Нам би - кіч..." -
Вищатиме найнижчий - невгамовно.
Хтось шати - сонцесяйні - кине в піч,
А дивака - на смугу лімітрофну.

Сандалі розшматує легіон.
Сяйливий щит лежатиме у цвілі.
Колись - у пошуках монет,
картин,
ікон -
Між мотлохом віднайдуть уцілілі.




2006-2012

спогад розтанув як в роті м’ятна цукерка
я не притрушую цукром жалі та образи
в сукні червоній колись я виходила з церкви
світ гомонів –бережи – кришталева то ваза

ми помінялись місцями і я не жалію
що свої лікті обдерла об тебе стального
мова звивається хижо гримучими зміями
час добігає до виплати справжнього боргу

я розквітаю я квітну я стала красива
і не боюся гру літ розпочати спочатку
вчора ти вирвав у себе три промені сиві
також і в мене було у диктатурі - пручання

я - білий бунт я гранітом придавлений вітер
я безперечно вибаглива кожним бажанням
я не ходжу – я літаю грайливо повітрям
квітка гранату у мене за вушком ридає

коли впаде твоя мрія на Божі коліна
я повернуся – я знаю бездійності примхи
коли в кривих дзеркалах в’яне щира довіра
коли гірчить самота як шкарлупка горіхова

Ніч впала тихо,
обплела земне, тривожне,
дико-тихе почуття.
Я вже давно
далеко не весна,
та ще мене
і в зиму не пуска.
У спокої
незнаних відчуттів
я проживу ще років
кільканадцять,
як Бог дозволить...
Світ мене зігрів,
я маю щастя
в путь земних
збираться,
вже знаючи ціну
- " а я живу".
І я іду,
радіючи дощу,
і спеці,
і порадам,
і тривозі.

Я не згораю
у тяжкій знемозі.
А просто йду
по вибраній
дорозі.

05.01.2012.

Дівчина любить крейду
З кавою та дощем.
Дівчина тая made of
Суміші ночі з днем.

Очі свої ховає
Віями з хутра снів;
В погляді – темна зграя
Загадок чи птахів.

Руки, як у мадонни,
Сяє спокійний рух.
У нігтях червоно–чорних
Кішки грайливий дух.

Кеди – по бездоріжжю,
Подихи – в небеса,
Очі – до дивовижжя!
Всесвіт – в її руках!

Герой, принадлежащий не моему времени,
Человек из двадцатого века,
С честью несущий свою часть бремени
С достоинством начинающего человека.

Тот, о котором и думать не стала бы,
Совсем другого состава вроде бы,
Тот, что уже вырос, когда начинали мы.
Мы, бывшие, в сущности, такими снобами.

Раздобревший от ласк и нег новый Печорин,
Еще один банальный оригинал,
Но, чёрт возьми! Никто не совершенен, мой Григорий,
О если бы ты знал, о, если б только знал.

Мені нагадуєш ти кремінь,
А часом - глину у руках,
Бо розганяєш словом темінь,
Злітаєш в мріях, наче птах,
Вхопити прагнеш промінь сонця
Чи відігнати навіть смерть,
Торкнутись крильми горизонту
І зазирнути в Книгу Сфер.
Ні перед ким не хилиш спину
І не скидаєш хрест із пліч,
Спиваєш світло з небо-сині,
Торкаєш Вічності до віч...
Ти йдеш самотнім подорожнім,
Твої супутники - вітри,
А у твоєму вірші кожнім -
Душі бентежної порив,
Яка ніколи не байдужа
До горя ближнього і сліз,
Вона щодня сіяє дужче
І в Небо свій будує міст...
Здається, все тобі під силу
І неможливого нема.
То ж розправляй, мій Друже, крила
І хай нічого не трима!

Где-то далеко-далеко
Звёзды разлегли молоко.
Мне тебя не видеть легко
И тебя не слышать - легко.

Захожу на сильный портал,
Словно шах Мансур-ибн-Хилал.
Я тебя и знать-то не знал,
Милый мой сплошной идеал.

Вся себе такая на вид,
В действии была - как пластид.
Может бы не знал индивид,
Чем родная кожа болит.

А теперь - хоть бегай к врачу,
Хоть вообще не бегай к врачу,
Призрачную эту парчу
Даже в руки брать не хочу.

Пусть в каком-то клипе "Любэ"
А и Б сидят на трубе,
Пусть у А салат на губе,
Пусть они приснятся тебе.

2011

Світлій пам’яті
Назарія Яремчука

Зойкнули гори високі,
Мов дитя, заридав Черемош.
Подався у вирій їх сокіл,
Спинити політ цей не мож.

Обірвалися струни від серця –
Замовчав з Буковини співець.
Та пісня не зможе померти,
Торкнувшись мільйонів сердець.

І час не посміє вже стерти
ІМ’Я ,що народ записав.
Співець його канув в безсмертя,
Душа піднялась в небеса .

1995

хто ти?... привід невідв'язний,
стиглості невідгомоння,
архітрав у лоні часу
чи диванна ніжна соня?
півмужчина, півомана,
сутність у гріху причинна,
в пирозі життя для жінки
ти не пуп землі - мачина,
взята спрагою на висів.
... а були ж часи мужчинні!
...та плече, і руки, погляд -
півпорожні вмістом нині.
2011

Во плацкартовой светёлке,
В блёклом свете ночника
Ангел спит на третьей полке,
Подкупив проводника.

Может, слишком лезет в око
Женским полом кандидат?
Но по жизни так высоко
Только ангелы и спят.

Видит ангел старой Кристи
Сновидений чуингам,
Живописно свесив кистью
Сорок пятый килограмм.

Нарождающейся ночкой
В городское далеко
Провожали ангелочка
Кошка Машка, пёс Рябко.

Невесомую обузу
В сельской тьме ночных светил
До столичного до вуза
Авва Отче посадил.

Но пока на три-четыре
Уголок земной страны
Мёртвым сном утихомирен,
Все пути разрешены.

Но пока плывёт белёсый
Предрассветный зябкий пар,
Но пока стучат колёса,
Ангел едет сам, без спроса,
В кенгурушный Занзибар.

2011

Твоє серце — капустина: теж зелене і туге.
Приросло тобі до спини та й додолу її гне;
А у серці купа листя, а не пристрасті орла,
Слава Богу, якщо чиста, а не чорна і гнила.

Твої очі — то горіхи. Шкаралупою зросли.
Забагато в них потіхи, їх закрили мрії, сни.
Вже горіхові осердя всохли, канули в імлу;
Очі, очі би продерти! (Треба сапку і мітлу.)

Твої руки — наче терен. І не нігті, а голки.
Сіють горе, а не зерна, і стогнання гомінкі.
Кострубаті, сірі пальці обертають на пісок
Все: ідею, мрію, працю, чари міфів і казок.

Тож нема уже людського — анічого у тобі!
Є рослина і дорога крізь поля, поля журби.
У душі, неначе гума, гірко тягнеться ніщо. —
Біля дзеркала я думав… І подалі відійшов.

2011

***
- п'ю тебе, не уп'юсь, утоплюсь у тобі, Листопаде,
- що ти, Осене, кажеш, не думай, не смій і ніколи не буде між нами ніякої зради,
- це любов. у тобі закричу і злечу днем останнім
- на плаву, на льоту я тебе крізь біду збережу на руках пронесу крізь зиму у весну, ти засяй в ній...
- я згасаю, змерзаю, злітаю в тобі лист опаде
- в дубі-нелині ми у переймах зими іскру викрешем знов і останнім листком перейдем в веснолітні лампади
- значить, я не згорю, не умру, не втоплюсь у тобі, Листопаде?
- це любов. не горить, не вмирає, не тоне. і є осінь в весні і у літньому дні,
кожен день у вогні,
ми живемо любові заради
18.11.2011

Мудрість приходить із часом?..
Хтозна.. Буває, і ні…
Як до горілки ласий -
Добре такому й в багні....

Хтось у розпусті тоне
(Берег у річки - крутий!),
Хтось до само́го скону -
Ні обійти, ні пройти…

Що тут порадиш, друже,
Та й не зарадиш нічим:
Свині лежать в калюжі –
Що́ їм Афіни чи Рим?..


16.11.2011

твої крила вітрила
бажаний хаос
першосходи доріг
і розкопки неміряних сліз
моя сила несила
зоряний лотос
у жертовності літ
і від роду до роду одвіт
наші зорі прозорі
вітряні ночі
у чеснотах утіх...
наше "ми"
тільки день переміг...
2011

твоя щедрість у сонця назичила те що не гріє
і під шум бутафорний іде твоя слава увись
та на сцені життя ти недопалок втоптаний в землю
реквізит у театрі ляльок хоч на мить озирнись
у той біль що своїми руками тебе возвеличив
у надірваний м'яз із коріння котрого ти зріс
і осліп поза шкірою власної ситної долі
призабувши що тіло не звільниш з-під часу коліс
що тобі сирота що тобі у світах чужих мати
і не глянеш на старість у дранті не твій це наділ
та повстане коса що заточена в битвах нерівних
і новий проросте на межі всіх терпінь чистотіл
2011

Ці мрії, залишені в місті над зниклою Полтвою,
у місті примар і заручених пам'яттю змовклою

[...Воістину кажуть: чудні твої, Боже, діла!

О, друже, допоки нам жити примарними щастями?
Ця вкрадена річка щодня по шматку тебе крастиме,

й не клястиме дня, коли вперше закута була...]


Ці мрії, як погляди - з огляду серця у огляди,
по суті, до сутності течі від "я" аж до моря "ти" ...

[Наш пізній тандем міріади чуток нароїв…

Щомісяця вповні повік воскресати опівночі,
і мріяти, як наяву розквітатимуть півники

на урбаністичнім асфальті твоїх берегів ]


Умовити овиди долі - не марнословити?!

Карати, але не як Полтву віками поко́рити!
О лиш не займати - до скону - в зіницях огню,

допоки у їх глибині, наче зорі, не згасне «люблю».

2011

Така... На половину вуст у листі,
на половину у тремкій собі, -
щедрот чаклунка осені - весною,
і літа проповідниця - зимі,
акторка з глядачем єдиним – долі,
що усміхалася напів у сні
у сутінки чуттєвої неволі
мені...

2011

...І як воно, давати всьому лад,
коли так вірно служиш Мельпомені?
Крім власного життя, ще – п’ятдесят
судилося прожити Вам на сцені.

Була хрестом і злетом кожна роль,
де все спочатку – жити і любити.
О, як воно, пройти крізь стільки доль,
і у собі себе не загубити?

О, як воно, сказати танцем те,
що часом не під силу і поету?
Яке над Вами сяйво золоте!
Яка велична магія балету!

Здається, жести й музика – і все.
А світ, як слову, вірить Вашій Фрії*.
І мова танцю вабить і несе,
немов ріка життя, в захмарні мрії…

Обітниця мовчання на губах,
і сцена, ніби небо – під пуантом.
Це зречення себе – і є Судьба.
Цю відданість Мистецтву – й звуть
талантом.

2003(2011)

Рядки в Хеллоуїн – химерні й живучі,
вбирають на себе праобрази жаху
і він подається – вертепно-пахучий
зі сміхом дитячим, у гримі і лахах.

Коса – старша смерті, а та – нижча ростом
за зграйку піратську й зелену зозульку,
за ручку веде її клоуна постать,
над нею – дракони літають на кульках.

У дідька до дідька у торбі цукерок,
хвоста відірвали, та світяться роги,
біжить перед смертю, він перший при дверях,
задзвонить – питає про вибір з порогу.

Гукає закашляно, певно – непевний
чи є у господі солодкого досить.
Зарипали двері – згадали про древність.
Ну де ж та з косою? Хай листя наносить

із вітром осіннім до гожої хати,
що день заростала павуччям і тьмою.
Ах, скільки за тою, що в білому, знаті –
із царства підземного й хмарного крою.

Летять янголята за мітлами відьом,
упир й упириця – подерті й готові
себе засвітити озубленим видом,
хоч термосний чай – їм замінник для крові.

А зомбі зі шреком – всім чоботам – пара,
згубили осла і кота по дорозі,
в одного є вуха, а в іншого – шпари,
вовтузяться в масках, мов зняти не в змозі.

У тальку звіринну намотано бестій –
від кур безголових – до гостроманітних,
покусаних гримом, розбавлених врешті
у кличі по скальпи в юрбі перелітній.

Мені ж – робінзону нічному – ще світись
те царство підземне додому загнати.
Де сиплеться сміх – там злітається вітер,
за смертю плететься від хати до хати.

2 Листопада 2011

Звертаю увагу, неначе дорога – на ніч,
на вкопану тишу, де вилите ‘я’ вигасає –
у дзеркалі дише і вчиться всміхатись мені,
розгадує рухи – повільні й невільні навзаєм.

‘Я’ – дивиться твердо, мов тесля із метром на гріб,
в долоні спливає, що тінь поглинає щетинну.
Де вражень замало – там світла із ґноту нагріб –
хай ви_каже, теє – де срібло густе і дитинне.

У_я_во – звивайся, витончуй мене – до глибин,
прикушених губ у, накрадених потайки, кпинах.
На світ виривайся зі жмутку цих стін і причин
без думки стрункої, без права – ліпитися з глини.

Увага, мов ґава, дозбирує ґнотне пшоно
і я, наче поле – німію – зливаюся з тінню.
Лиш очі тремкі на дзеркально-відлуннім панно
себе видають за оголене серця коріння.

21 Жовтня 2011

…І сипались роси на ніжні п’янкі стебелята,
І сонце вставало, заводило погляд у даль,
І світ оживав… Оживала покинута хата
Вітрилами саду і гордими щоглами мальв.

Пташина когорта торкалася співами ранку,
У яблуках зріли соки й рум’яніли боки,
Схилялись гілки аж до ганку… До чистого ганку,
Що їх замітали вітри без твоєї руки…

Присяду на сходинку, тут, де любив ти сидіти,
Де ще, по-осінньому, тепло і сонце в чоло…
І квіти, з якими ти вмів говорити у літі…
люблю їх… тобі ж бо так солодко з ними було…

Не вистачить сили і слів, щоб молитись… Заледве,
як пам’ять торкнеться стежинок жовтневим дощем,
душа відгукнеться плачем журавлиним і небом:
«…та як же без тебе..?»
Без тебе…
…Не віриться ще...

8.10.2011

В.К...

Посиділи трохи, політали в мріях,
Доторкали крильми глибини небес!
А у мить прощальну затремтіли в віях
Дві сльози маленькі - серця смуток весь.

Ми мовчали довго, красномовно тільки,
Так, що всі навколо чули думки плин.
Як би ж люди знали - в серці сяйва скільки!
Розставання наше - мов гіркий полин...

Час було вставати, свято завершилось,
Люди, милі серцю, йшли від мене знов.
Я ж тепло у грудях, мов найбільшу милість,
Бережу донині, це - ТВОЯ ЛЮБОВ!

Сонце осіннє із подивом
Нам зазирає в лице.
Знаю, колись було холодно,
Нині ж - забули про це.

Спрагу душевну втамовано
Альту тремтливим плачем.
Щастя миттєвості ловимо,
Чуючи Друга плече.

В сни утікати приречено
Більше не хочу я.
Ти не рятуйся втечами,
Я - твій Надії маяк!

Вір лише - світ ми змінимо,
Аж потепліють дощі.
Мого крила обіймами
Зцілю всі рани душі...

Вчасно спинися над прірвою -
Щастя зорить здаля.
Разом зцілятись вірою
Будемо ти і я!