Хто то мандрує проділом кудлатим?
Причесане мастак він окрадати,
цей західний бродяга невеселий,
підмайстер ліпки на небесній стелі.

Рай протікає. Бачу невмолимо
краплини на щоках стають важкими
і громи припідносять серцю плинність.
А кроки, генератори новинні,

розплескують купчасту кров усоте.
Твоя Високосте, не мри в болоті!
А брами вен прочинені допоки
зірки ще не позбирані в канопи.

Не сам іде він сонцю на поклони,
йому лиш мить потрібна – мати клона
із дотиками – як ніхто раніше,
задатками – перелистати тишу.

10 Травня 2011

And English:
------------

He travels throughout hairline woods,
rips them off for trimness and soot.
Another westward vagabond
replasters the skyish plafond.

I look up to Heaven, it leaks.
Its droplets are heavy on cheeks
and thunders heart-lifting my muse.
Made steps, generators of news,

splash wide cumulonimbus blood.
Your Highness, don’t die in the mud!
The wind leaves all gate veins ajar,
collects in canopic jars stars.

His journey is never alone,
it uses a second to clone
the touches like never before
and something to live… to the fore…

May 10, 2011

Чи ви бачили її
кроки ласі,
провокуючі й рясні
в час нещастя?
Вдвоє сили тьми зросли,
ще так – чари,
випасала синь в росі
хмар отара.
Гляньте, як її нутро
поглинає
світла свіжого цебро.
Не пірнає,
за підошвою, коли
ту підносять
і за хмарами кровить,
де їх косять.
А ті стіни, що вкрива, –
проти тверді,
і ті фарби на словах
легко стерти.
Ти, вона і джерело.
Видна Пані
все латає, що пройшло,
трісло й ранить.
Воском знань вона стіка
з аналоя
і тече її ріка,
серце гоїть.
На сторінці, що закрив,
тіснувато –
зачекає до пори
стане звати.
Оживе при свічці враз,
рухам – свідком.
Це вона саджає вас
в темну клітку.

6 Травня 2011

And English:
------------

Have you seen her
greedy walking
in provoking way,
invoking
steps in times of trouble?
What was dark in her
had doubled
since the sunlight
started choking
with a flock of clouds.
Watch her inner ego docking,
eating light,
and sprouting out.
Then she sticks
her fishy doubt
perfectly,
where soles outmount,
follows every bowing cloud,
stocking it.
The walls she’s cloaking
are against
whatever’s hard.
She revives a sense of art,
rattles in its tints and foibles.
Interposed by you,
this Lady Noble
mends old time
in cracks,
keeps
left knowledge
on bookracks,
and bushwhacks
its way through rhythms
of New Age.
Find her
hiding
on a page
you just turned
for good
or to a plack.
She is spry
when sun is back,
bathes
in a holy water stoup.
She’s you
inside her lightless coop.

May 6, 2011

Гудуть рядки вірша – високовольтні лінії.
Їх струм, за кліткою звіря, тремтить під інеєм
забутого, прожитого, по буквi знятого,
такого видного нічим і перейнятого
мене.
І нерв
від рим кігтястих попадає в рай непрошений,
де літо бабине вітрами не покошено,
птахи води складами гам на дощ збираються,
вмиваються у простоті і серцем краються
на лет.
Каркле,
весна строфою золотою в сонці тріскає
у темряві лакується і сохне мискою
для місячного перекотиполе-яблука.
За ним, убогий волоцюго-хисте, я блукав
і крок,
курок
чи корок, щоб душа для істини відкрилася,
давав мені добро і випинав у вилицях
роками схожими, поношеними зливами.
Крикливими для зору, a на слух – дратливими
крильми
пройми,
поезіє, це небо, що бринить над інеєм.
Хай осипається воно, папір осинює,
переплітає несподіване із баченим,
несе мене туди, де ще не страчено
любов,
або
перебіжи – де не стікає сонце маками,
де все за так, за все, що у словах проскакує,
не дякують і не визбирують покришене.
І літо бабине летить, де світ побільшено
думкам
і вам.

4 Травня, 2011

Чого накоїв, що вчинив?
Чим дихають твої вітри,
хто збереже для них відрив
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Мене ж по натяку веди.

Тепло тремтливе. У руках
Любов зігрію я колись,
де ще гойдання збереглись
колиски світу. Зачекай,
я знаю, я живий – ти тут,
в дощі збираєш гіркоту.

Долоні падають униз –
покрова на пруги чола,
де не засне ніяк хула.
Ховаю жаль у плач без сліз,
ці блискітки. Їх бальзамуй,
в очах порожніх зазимуй.

Попробуй сонце принести
у срібно-місячнім ковші,
надії – рани для душі,
бажання зцілення. Зайди
в це скоро, що зарано знов,
мов кисень у голодну кров.

Не дай затнутись, я затих...
Oсічко, у затишші гри
чим дихають твої вітри,
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Веди мене туди – де ти!

19 Квітня 2011


And in English:

What have you done
------------------

What have you done?
What would you breathe
from vacant shells
to reckless winds
when smoke is gone?
I need at least
a tint
of hint.
Oh Love,
I’m used to chafe
these trembled hands
and share the warmth
with cradled World.
I know
you wouldn’t leave...
My pain expends
in rains impossible to hold.
Two palms
are dropped,
they shroud my restless brow
and bury it
in tearless cry.
Embalm
the angel sparkles,
eyes in tow
by emptiness...
I’ll let you,
try...
to bring with every moon
reflections of the sun,
another hope to kill
and will to heal,
another soon
too soon.
Oh Love,
you are
my endless and revolving spin
in once misfired gun.
What would you breathe
from vacant shells
to reckless winds
when smoke is gone?

April 19, 2011

Я проникаюся у гру наливу, ти – броди.
Стає так солодко, немов у паморозі грону.
Міцного і добротного себе – не розведи,
твоє, настояне на вистоті, хай Бог боронить!

І послужи для розуміння істини плечем,
розмову проганяй, здувай тривоги павутиння.
Повітря в легеневий міх несковано стече,
прорветься на пороги скронь у вихорі прозріння.

О крапле спрагла, небом поділись, вбери думки –
дощі жалю і прикрощі, що розстелились настом.
І грішному мені сходи, немов сніги, з щоки.
Коли проник – не дам я глибині твоїй пропасти.

І у проникненні, у грі, при охмелінні чар
поезія згорить у танці вітру і осоння.
Оте космічне і легке – післясловесний гар –
твоє, настояне на вистоті, хай Бог боронить!

8 Квітня 2011

Не так легко – скільки взяв до голови,
а тепер – хоч бийся в груди, а лови
звірину, що топче серце кожну ніч,
залишає недотопчене мені.

Не так вітру – скільки піни з перемін,
просто з моря, що по вінця чаш колін.
Терня світла. Біль по пам’яті гребе
сіно слів – суху потраву для небес.

Не так стріхи – скільки втіхи у сльозі
від пера – чорнильного гасила зір.
Хай стікає паперова білизна,
проступає крізь безмовність чужина.

Не так плахи – скільки розмаху й біди.
Знав би де – не клав би голову туди.
Очі світу – і для круків і для ніг,
повен рот набрав дощівки… і побіг.

Як-не-як – поета видно по віршу,
але я – не він, бо римами грішу.
Не так риму – скільки скошене прогріб,
аби вам – на око, Богови – на хліб.

6 Квітня 2011

Відчути день як сонце, радість, сміх.
Відчути ніч, немов безодню болю.
Відчути поцілунок наче сніг,
Що прагне вирватись з небес на волю.
Пройти крізь всі обмани самоти
Зовсім давно забутими шляхами.
І вже від себе більше не втекти
Похмурими осінніми ночами,
І не знайти рятунку у віршах.
І втратить силу одинока відьма,
Згорівши у чужих очей вогнях,
І їй допомогти ніхто не прийде.
Не здійме крила колись вірний птах,
Й словам не місце в цьому божевіллі,
Де тане осінь у простих казках,
В твоїх небес щасливому промінні.
І ніби треба знов почати жить,
А я не вірю. Вже ні в що не вірю.
Мене направду треба би спалить,
Бо я по-іншому давно не вмію.
Бо хто я – бранка болю й терпких сліз,
Моя душа заблукана в тумані…
За мною тужить золотий осінній ліс
І його тіні, вічністю незнані.
А тут з'явилось чудо із чудес!
Чиясь весна несе мені(?!)кохання!
І віє подихом тепла з небес…
Але, повір, я не скажу зізнання!
Колись ти зрозумієш і простиш
За те, що не дала напитись горем,
Якого в відьми досить. Й ти залиш.
А я здіймуся яструбом над полем.
Я знаю, що завжди на все свій час,
Що цей полон – це все ж таки неволя.
Гіркий полин, як згадка, як наказ,
Що в нас з тобою зовсім різна доля.

Як маєш сили, то мені пробач,
За мене помолися… і не плач.
5.11.2007

Я пригостив тебе дощем,
коли до серця сіль чумачив.
І ти прокинулась і плачеш,
питаєшся мене про ще.

Я перейшов тебе убрід –
води наніс за мною вітер
і так хотілося пригріти
те плазовиння – серця хід.

Я розв'язав тобі кінці –
до ліній рук вносив крислате...
Мене так легко нанизати
на сповідь моря по щоці.

Я охрестив тебе "Мій Щем" –
в координат згоріли вісі
і крил примножилось до вісім
за серафимовим плечем.

9 Березня 2011

Четыре тыщи лет тому
В Шумере
Пишу тебе письмо
На клинописной,
Стремительно твердеющей табличке.
Еще бы - по такой-то по жарище!

Я тороплюсь сказать тебе, послушай,
Что я люблю тебя все также нежно,
И жизнь моя затем и длится, чтобы
Послать тебе письмо, что ты любима.

В P.S. я прилагаю список правил
Хранения кормов для канарейки,
Два способа очистки ожерелий
И два рецепта молодости кожи.

Но главное - хочу к тебе приехать,
Чтоб наша страсть так быстро созревала
И так же вечно сохраняла свежесть,
Как эта нетяжелая табличка.

2009

В инакий век чему б откуда взяться?
По смерти взятки гладки? Нет, постой.
И целый ряд суровых рекламаций
Шекспиру предъявляет Лев Толстой.

Что весь итог лихого фестиваля
Совсем иначе мнится поутру.
Что вкупе несчастливцы и канальи
Совсем не учат свету и добру.

Что в вихре грез о залихватском бреде
Был копьеносец на руку нечист.
Отчаянным развитием трагедий
Так недоволен зрелый моралист.

А что Шекспир? Осадки свесив свыше,
Небесных таинств выглянув за край,
Чего видать? Какой-то барин пишет
О войнах и о мире? Ну, пускай.

2009

Фарби змішує лютневий вечір,
Сніг у сутінках - як молоко,
Поглина зорю, мов жар у печі,
Лісового "попелу" наскок.

Білий колір темінь ця не витре,
Лиш його розчинить звідусіль,
Хміль я п"ю холодного повітря,
Наче фіолетовий кисіль.

Ніби йогурт - з молоком чорниця -
Тільки в ньому солоду нема.
Ох, яка химерна чарівниця -
Світляків родзинками іскриться -
В чорносливній темряві зима.

19. 02. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Брехня з брехні народилася,
В просторі сміття молотилася,
В світі як мухи плодилася, й тепер
Без брехні ще ніхто не вмер.

Тісто життя на брехні замішане,
В правді з водою залишене, -
Аби не черствіло життя,
Різновид буття.

Сумно від цього мені...
Чистих правди промені
Брехнею закутані,
Шляхи життя переплутані.

Мне вдруг приснилось счастье и несчастье,
Мне вдруг приснилась вся моя вина:
Как будто ты была моею частью
Любимой, а не только частью сна.

Как будто вместе стали на карниз мы
Какой-то общей истины, и вот
Задвигались над нами механизмы,
Любую мелочь зная наперед.

Как будто не стреноженные ношей
Под звуки расправляемых ветрил, -
Как будто ты была во всем хорошей,
Как будто я тебя достоин был.

Как будто мы пошли с тобой под ливень
Как в наш с тобой отныне общий дом,
И я тебе был вовсе не противен,
И было нам поговорить о чем.

2009

А Сюзан и думать забыла о профессоре Пестеле,
О том, что на небе какой-то очередной парад,
О том, что ей третий год жениха навесили.
Лишь о НЕМ в мозгу и вспыхивают фонемы!
Там, в глубине, где и гибсус себе не рад, -
Как там Немо?

Господи, как там сипаи,
Как там колониальным гнетом
Измученный весь народ?
Только подумаешь о сипаях,
Сразу хватает колика.
А профессор в полдень мирно котлету жрет,
А профессор Пестель - это известный жмот
И мучает кроликов.

В свете судачат, пора прикусить губу.
Даже на вздохи пора бы ввести табу.
Вот ведь в гостиной
Было сказала "любимый Немо", -
Лишь третьего дня хватилась.
Все эти тайны готовы влететь в трубу.
Все эти тайны (а их у нее немеряно),
Все эти тайны (фантазий желанный силос)
Лучшей подруге - подруге одной доверены.
И вообще -
Шансы на лучшее не потеряны,
Пока плывет "Наутилус".

2009

I.

Эту панельность женщин и стен
с Божьего сервера город скачал.
“Мы вне обиды” – пел тесноте.
Мы вне себя, если вход без ключа.

В битах и байтах гласность раздел,
стих выжигая на диске Луны.
Мастер нажатия кнопок, ты где?
Рушится мир виртуальной страны.

II.

Вирусный червь, отъедаясь в метро,
с ветки туннельной сдувая шрихкод,
переварил вновь усталости ток
и перевёл на безмолвие легко.

Эти ресницы рекламных щитов
ночь не сомкнёт, но глазами не съесть
жёсткость бумаги и краску. Зато
есть право верить и шанс не подсесть.

III.

Не по карману мне пища богем.
Если не сплю, то не делаю вид...
Тонкость иглы не решает проблем.
Вот ваше детище – лес пирамид,

поприще ртов, что себя продают
чаще за лай и любезность царей,
чем посвящая лакейский свой труд
тем, кто бы жизнь эту сделал добрей.

IV.

Память хранит завещания код.
Только забыты пароль и ходы.
Бегает мышка. Глаза, словно кот.
Дождь проводной. Интернетной воды

полная сеть, но ни грамма души.
Ночь просидел у окна и ловил
жёлтые смайлики в папку-кувшин,
капли глотал виртуальной любви.

V.

Стойка, как стройка – стой или строй
взгляды на жизнь при желании выжить.
Сколько стремлений, лжи за игрой?
Если б не ночь, Бог казался бы ближе

тем, кто мечтал быть Им для других
глобус пытаясь поймать в свои сети.
Есть у поэта родина – стих,
где проживают Правда и дети.

26 Января 2011

Неправда, что вкус подоплеки неведом
Разнузданной своре зевак.
Я знаю, я знаю, я шел за ним следом,
Я помню - все было не так.

Ведь место Герасима не пустовало
С начала небесных светил.
Начальник сказал: "Утопить ее мало", -
И тут же об этом забыл.

Но честный Герасим в охапку собаку
Собрал, да и полный вперед.
Того запинаем, кто мыслит инако,
Чудного утопим, а вот,

Кто вдруг приглянулся, того приукрасим.
Но я до сих пор не пойму,
Зачем оголтелый и пьяный Герасим
Выкручивал лапы Муму?!

2009

Татьяне Зыковой


Забытый в полузахолустьи
Стоит, как будто ни о ком,
Ни счастью преданный, ни грусти,
Высокий двухэтажный дом.

Немолод дом и деревянен,
О нем известно наперед:
Сквозь щели у закрытых ставен
Никто в нем никого не ждет.

Вокруг него такие кущи,
Тучнеет среднерусский злак.
Нет, дом, пожалуй, незапущен -
Запущен в нем один чердак.

На чердаке и ночью жарко,
И пыль, и стружка, и печаль,
И с видом свертка и подарка
В нем обретается рояль,

Что многих бед ежеминутней,
От паутины изнемог.
И вот, порой за этот "Блютнер",
За этот "Беккер" сходит Бог.

Зачем же не в глуши Дакоты?
Бог весть! Кто знает, почему
Засим Господь бросает ноты
В оброненную полутьму?!

Навек сраженный антуражем,
Рояль дрожит - и жив, и горд.
Аккорд сменяется пассажем,
Вновь наплывая на аккорд.

В безвидной тьме клокочет магма,
Мерцает лилии очин.
Оркестный мир привычно загнан
В потоке звуковых лавин.

Но каждый звук отдельно дорог,
Как все, как лучшее вино,
Сквозь запах ссохшихся распорок
Что влито и воплощено...

2009

I.
Делам до шляпы дорасти бы…
Допьётся кровь, сотрутся нимбы
удачей в долг. А жизнь в отсрочке,
седым – седо, точнее – точке
начать с нуля, остановиться
и застывать в полёте птицей,
на холст заброшенной мазками,
ветрами без души. Я в камень
не превращу гнездо разлуки.
Уютно здесь любви и муке,
их детищам – стиху и выси.

II.
Шуршит перо, в бумаге – мысли
ерошатся. Они похожи
на разбежавшихся по коже
мурашек. В них себя раскрашу
в неброский цвет небесной сажи,
откроюсь вернисажем ночи,
где звёздный слепок снят со строчек
и контуры видны Вселенной.

III.
Несовершенство совершенно
во всём свершившимся доселе.
Оно темнит, когда в постели...
Прикованность к излишкам света
сильней, чем отмирание клеток,
губами связывает страсти,
где счастье переходит в кастинг,
надёжность проверяя шторой.

IV.
Сыграли в жизнь, мечту актёров.
Игра не вышла, только выдох
напоминал туше корриды –
почётный круг, разделку туши.
А вдох словами обездушен
и голос обесточен в связках,
как будто кровь тонка на вязкость.
Открытие сезона скоро!
Нужны торерос для лав-стори.

8 Декабря 2010

(пісня-мрія-жарт)

І
Ти тепер навік моя, любове,
Ще нікого так я не любив,
Я тебе відбив у Казанови,
А йому я дещо теж відбив.

Ти казала: «З ним аж дві доби я
З спальні не виходила, бува»…
Я тебе на тиждень там закрию,
Й ніжні говоритиму слова.

Віршами тебе там нагодую,
А коли стомлюсь од млосних чар,
В парк тебе чарівний поведу я,
Де червоний блимає ліхтар.

Ти вдягнеш пальто також червоне,
Сядемо на бричку і – в галоп,
Понесуть вперед нас бистрі коні,
Після нас – їй-Бо, ну хоч потоп.

Бахнемо шампанським у галопі,
Віжки опущу, не натягну,
І візьму тебе тоді за… щічку,
І веселу пісню затягну.

Домчимо до озера і долу
Зійдемо, щасливі й молоді,
Посаджу тебе я у гондолу,
І візьму гітару я тоді.

Аж на небі розбіжаться "тучі",
Пісня всіх зачепить за живе,
Заспіваю я вербі плакучій:
Як по морю човен десь пливе!

Серенада тихо-тихо лине,
Вікна в павільйоні там: блись-блись,
Супер - Казанова й Магдалина -
У шаленій пристрасті зійшлись.

Ти тепер навік моя, любове,
Ще нікого так я не любив.
Я відбив тебе у Казанови,
А йому я дещо теж відбив.

ІІ
…Врода вже твоя тепер не вабить,
Ранувато щось «підошви» стер,
Посивів, полисів, мов кульбаба,
І не до дівчат мені тепер.

І тому у мене є прохання –
Пустоту не варт в душі плекать.
Хлопці, будьте вірні у коханні,
Щоб до ста могли козакувать!*


13.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

*Прохання не плутати автора з ЛГ.

Блекнет Блэйк и тает Фрост,
на бесстишьи – пух и перья
поднебесья, если верить…
Я, на всякий случай, прост

и хмельной вином дождей –
есть, где истине купаться.
В капле жизнь проходит вкратце,
я на выдох стал бедней.

Мой паёк – на сердце грусть,
переборчива на вина.
Воздух чист под гильотиной,
а в петле он слишком густ.

На светилах много клякс,
аккуратность – под завязку…
Не хватает небу смазки
на три буквы и на кляп.

Стой, ни шага от себя,
дальше тени не нагнуться,
ближе к смерти – цепь и блюдце
отдаляются опять.

Занимая место в рай
картой, битой мрачной дамой,
жди ворот, где Самый-Самый…
и с иконки – конура.

3 Ноября 2010

Ось і довшають в озері тіні,
Затіка в них вечірня імла,
Тиша всілась мені на коліна
І як милого, враз обняла.

В її чарах - незвідана сила
Сповиває усе мирним сном.
Листя золото все потьмяніло
Бо дріма й не блищить більш воно.

Вміло пестила пальцями тиша,
Цілувала мене у чоло.
Смаком-запахом спілих вишень
Мене раптом всього обдало.

О гармоніє сну первозданна,
Медитація вічності ти.
Лиш тобі ця безмовна осанна -
За це щастя чуднЕ - німоти.

31.10.2010 р.

Північ
вигнулась у танці
неприрученим котом.
Місяць
вурдився у склянці
кисло-срібно молоком.

Нічка
наче ненароком
оголила всі зірки.
Легко
реготом-підскоком
переплутавши думки.

Чорно-
кицині тривоги
заримовані у ніч.
Подих
скотиться у стогін,
затремтить на денці віч.

Дівич
блідне-визирає
З-під хмарини королем.
Темінь
зримо рівна раю,
огортає в сон плащем.

Шурхіт
бісером ховався
по кутках, котився з рук.
Вича-
кловувався щастям,
переплавленим у звук.

Капе-
люшок диво-панни –
квінтесенція спокус.
Ельфи,
відьми аж до рання
переспівували блюз.

Місяць
зради не побачив,
роги виставив у світ.
Повня
зріла ніжно, наче
солодила схиму літ.

Медом
згірклим диких тіней
помережаних в обман,
тиша,
вкуталась осінньо,
струменіючи в туман.

Північ
загадку кришила,
щоби старчило на всіх.
Дивом
казки мерехтливим
колисала в серці сміх.

23.10.2010

О, ключнику Петре, не мусить все бути по "ГОСТу".
Давай, відчиняй же! Послали, казали – лізь просто.
Сміялись, що думку мою до уваги пропишеш.
Вона – сиротою – такою, що зашморг колише.

А будь ти не Першим, у шпарку видився би інший
і міряв би оком, відтиснуті німбами, інчі,
а смерть би придумав для мене солодшу, гарнішу,
та й біль би зимнішав, простішав, тупішав, крав тишу.

Долоню натерши, подзенькуєш в`язкою дзвонів.
Вже сонце затерлось, а з ним і зміліло осоння.
Бесоння, мов сонях, облузаний до насінини
і тіло звикає до вчасного розкладу й глини.

Корінням припертий, пронизаний – спитий до кості,
чекаю під тінню пташиною світла у гості.
Мене прибуває весною – гілками й бруньками,
обличчям жеврію, оркестрою видутий, мамі.

Дивись, он конверти, де списаний холодом шепіт,
тримається літер, мов полум`я – подихів степу.
То серце писало – аж мокнули з повеня щоки,
коли витискав ти корінням чорнило на соки.

І так би й завмерти сходиною, десь при порозі,
відчути твердиню стопи і байдужість прогнозів.
А ти все лякаєш: ось-ось, – і відчиняться брами,
і я розживуся, як світло молитви – устами.

21 Жовтня 2010

Мовчали ми, мов опустили корогви...
Вінчалися учора... вітер із косою,
а я здавався небом і згорав росою,
бо відчував тебе в нерівнім диханні трави.
З едему опускалися – зійшли на `ви`,
на місце, де не обернутись проти світу.
Та я вслухався у останній подих літа,
неначе серце немовляти в нім(б) ловив.

Така печаль – від огину вогню тавро –
весною пропекло до серця серцевини
і в дихання вірша, неначе ніж у спину,
влітають образи-пустельники з таро.
Дивлюсь очима тих, котрі дали добро
на роздягання нот і спалювання рути.
Побачити любов, себе у ній забути,
перегортати тишу вибухами скронь.

Відчуй мене, як оклики струни – скрипаль...
і розсипатиму на сон по ноті блюзу.
Я – музика твоя, написана для хору музів
на молі зголченім крилі. Нічна емаль,
поранена об місяця німу скрижаль,
загоїть шрами дощові доріг іржею.
Стікатиму з очей не раз, тончитиму межею,
де час у музиці застигне в пектораль.

18 Жовтня 2010

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Ще є рація і хист
на весло вмовляти хвилю…
Я себе з Ярила виллю,
переллюся просто в лист –

золотиться хай у цім
відбиванні тиші серця.
Поскладав його з інерцій –
бігу краплі по щоці,

із Купайлових забав
та прозорого ще воску,
де заплівся слова лоскіт,
в мушлях морем накипав.

Час обав, тонкий, як синь,
що невпинно рветься Стрибом.
В шамотінні літер скинь
кіноварні ряси риби.

Дано, що Дажбог не дав –
зі сопілки вийняв Велес.
Надихне любов і встелить
музики жива вода

береги її човнам.
Хай не рве душі стремена,
Лякливицею студена,
і торкає уст вона,

набрякає соком втіх,
заливає світлом перса,
проникає в храми серця –
так розтане блудний сніг.

Хай собі тоді кричать,
свар висварюють до хрипу.
Ми вдамо, що півню випав
час рознудити печаль.

Іншого нам не дано.
Я олистений до йоти,
облітаю з позолоти
і стаю п`янким вином.

Берегине, хвилі бій
я пройматиму рядками,
ніби серця стиск думками.
І розсіюсь у тобі…

7 Жовтня 2010

Підсади мене до неба я зітру із сонця плями
Щоб воно ще яскравіше засвітилося над нами.
Ну, а вечором підсадиш - я протру на небі зорі,
бо нема вже що лічити на дзеркальнім плесі моря...

2010

Суджений, любий і кровний,
кроєне тіло твоє
з хвиль нанесла я безмовних,
вибгала плач в муміє.

Діти жука-скарабея,
зір та комет бурлаки,
вийшли на світ з-під твоєї
плоті, мов з храму думки,

і покотили Кеметом
світле відлуння жади,
повної прощі і лету
крапель живої води.

Душу вкладала у тіло.
Серця мого легковій
дихав метеликом білим
над пелюстками із вій.

Радістю вмить загорілась
і спопелила пером
кров`ю набрякле, зболіле.
Пекло зів`януло сном.

Бачу тебе, мій коханий,
як ти стікаєш в сльозі –
і в зарубцьованих ранах
сонце міняєш на сіль.

Падай Маатовим Пір`ям –
так мені легко... до трем.
Щастя тоді... коли вірять,
з вірою час перетрем.

І, десь дрібніша піщини,
хай насипається тінь
храму, де вільно пустині...
попри стагнацію стін.

4 Жовтня 2010

Сестро моя інцестна,
З мороку днесь ізціли.
Груди тугі відкресли
І молоком протекли.

Палить в золу безУм цей,
Губить Ріка береги.
Точка осердя сонця
Кров’ю розмітить круги.

Сестро моя зболіла,
Мужа змінила на тлін.
Зніжений лотос тіла
Зрощує Сокола тінь.

Нут розчесала зорі,
Холод болить, наче сталь.
Горе, зачатий горем!
Вічно-незгойна печаль.

Крізь усипальню храму,
Всіх перероджень спіраль,
Серце ятрить придАним
Твій ієрогліф добра.

Рабська душа колінкує,
Мітить на тризну тебе
Всім скорпіонам і всує…
Сином розплата гряде!

Сестро моя до рани,
Страднице, зболена в світ!
Вірнице неустанна,
Випестуй крила на зліт.

Небо сувоєм висне,
Тужить на синь вагота.
Звивно до болю блисне
Кобра хрящева хребта.

Сестро моя! Невісто!
МОго осердя печать.
Персам дозрілим тісно…
Так полинОво гірчать…

03.10.2010

Небо сохло, пошите на виріст.
А як висохло – вицвіли взори
і настало навиліт-прозоро
у назбираних складках на вирій.

Сни списала Сешат аж до коми,
зір отрушено з дерева роду...
Серцем Нілу спливала у лоді
у написане і незникоме.

Сета спішили храму долоні,
бо спішив за Сешат стрімголов і
Ніл палив у здичілім піскові,
насміхався – як хвиля холоне.

Колінкуй тепер храмним повітрям,
бий поклони до самої тиші.
Цих обійм ще ніхто не залишив,
кожен вдих заслуговує вістря.

Кожен видих вартує не страти,
а довічного уст посиніння.
Я тебе зодягну у каміння –
у властивість на стук завмирати.

Я твоє забуття, нерухомість.
Забувай про Сешат в білих шатах.
Стану душу тобі вибивати,
де богиня поставила кому.

Храм величний піски оповили,
мов поранене судно – сіль хвилі.
Так прозоро настало, навиліт
перешив Сета крик Серце Нілу.

30 Вересня 2010

Пересушене горло вина
Відбродило у манго і персик,
Бірюзою означені перса:
Ти не жрець благородний – шаман!

Я в гранатових зернах одна,
Перевтілень Сехмет більш не буде.
Перепалене сонце остудить
Кішка Баст – срібнолика жона.

Поклоніння тобі – то дурман,
У підгорля зло мітить пантера,
Твій портрет аж до вохри я стерла,
Роз’ятривши вщент серце до ран.

Зазміїлась браслетом рука,
Ієрогліф приховує двері,
І пергамент як згусток містерій,
Грань між «буду» і «щезну» тонка…

Води Нілу не відають дна,
Страх шкарубкий вже липне до стелі.
Я одна на зчорнілій постелі
І забракло у горлі вина.

Жрець казав: вбереже талісман
Від повторень світів, перевтілень…
Захміліла від крові - не зцілень
Жде Сехмет, і вона не обман!

Чорне сонце спадало у схрон,
І посліпли враз лебедям крила.
Віднайшла у собІ вкотре сили,
Щоб набіло завершити сон.

30.09.2010.

Голублене ніччю воркоче.
Нанесено грим полотну,
де серце пегаси толочать
і сухо у горлі вину.

У фарбах, у грі світло-тіні
на плаху – на руки морів
сідає у пір`ї осіннім
птах тризни за згасле зорі.

Обірвана думка до крику,
оголені нерви і дні.
До болю знайоме й безлике
вибілює фарби мені.

Засвічує пам`яті слайди,
засвідчує спалений нерв,
розкришує місяця байду –
хай тризнам ситніє тепер.

З появою брязкоту збруї
іржа потойбіччя спаде.
Я зірку чи хрест домалюю –
нехай наступає едем.

Нехай проступає, ятриться,
триклята вітрами, весна –
зелене ягня, янголиця
з котрої я знав, що зазнав...

З котрої не слухались руки,
коли натягали струну
останнього нерва... Ні звуку,
так сухо у горлі вину.

28 Вересня 2010

Вечірніх крил індиго втомлені мотиви,
Колише тінь смарагду океанська діва,
Причастям солі затаврована довіку –
В безодні перлів не віднайде чоловіка!

Піна розпуки. В скелю суджено летіти
Німотним криком, в косах сховок знайде вітер.
Рибинна кров невинна – власним венам стужа,
Означена не буде теплотіло мужем.

Заручниця води, заручена із морем,
Силяла мушлі снів на буйну нитку горя.
В осердях мушель сплакані перлини марять
Нубійською принцесою, вогнем гітари.

І вже коли пливти у ніч снаги не стане,
У шумі хвилі прокричить своє: «Осанна!»,
Забракне вдиху, видих терням груди сколе –
Навзнак у синь безумну, спів сирен прозорий.

Неспита часом ніч, невідворотна долі,
Всі води світу не розчинять в оці солі.
Купала місяць, повнилася ніжно раєм…
Ранима дуже… Діва… Та хіба він знає?

28.09 2010

Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив всі сни і пахощі в музиці блудній,
стиглість росисту у переливах невгоєних пальців на лютні.
Очі заплющуй, кидатиму кроку твоєму з пелюстя доріжку,
в танці крокуй і запалюй від нього нестримно-жагучу усмішку.

Вислухай мушлеве переплітання піни жадання і лету,
вмийся криничним відлунням, щастя помічене точкою "де ти".
Перед господою, як перед Господом, чисто і тепло за входом.
Ти не дивуйся коли на порозі забракне кімнати... лиш сходи...

Сходи, як води, вилиті стінками серця, розходяться в тиші
блисків очиних при полюванні на змій – на незнані нам висі.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз?

27 Вересня 2010

Кажанно ночі, іклом з люстра
прокусить сни і душу ссе.
Надушена ліхтарним дустом,
люстрацію доби пасе.

Не випасти б до ран, де ранки
закопують по риму вірш –
як пам`ятник вину зі склянки,
чи злущенню в повіках зір.

Налущено на ноти фузі.
Нанесена по комі роль,
де терц-мажорній дамі-музі
пасує стужений король.

Пасує все, що набігає.
Дощів зворушливе кубло
в коріннях яблуневих раю
осінній клекіт привело.

Час розповзатися по кронах
чекати Євиних спокус,
до ще одної миті скону,
до втрати жебоніння уст.

Аж раптом ніч відкажаніє
і люстром розтечеться тріск.
В душі до болю засиніє,
у цім небесному нутрі.

Усім "не я", де вірш сирий ще
й печі нема – як запекти,
майструю сходи на горище
на сьоме небо гіркоти.

Гортань проходжу – тнеться серце,
мов піднебіння – це вже дах
для терц-мажору і для терцій.
Тут серцю стримую удар.

Котитися йому по венах
лишаючи квапливий такт,
де в пристрасті, колись шаленій,
уста завчали слово "так".

Як їх розпутувати важко,
вони живі – бо в них є ти.
Мов закорковане у пляшку,
у морі ласк і самоти

твоє мовчання златоусте.
Гойдається, любов несе...
Кажанно ночі, іклом з люстра
прокусить сни і душу ссе.

13 Вересня 2010

Збирала погляди і роздягалась в них.
Переливалась мрією в скарбниці флірту.
Сліпило золоте і те що не дзвенить,
вона так личила на-ню-пруткому літу.

Її відвертість вимагала сонця й гри
і прилягала в талії зіницями піїта.
Очиська пасували, мимоволі йшли,
а повертали – слово(м) заходились пити...

Запила шепотом всі шерехи весни
і запалила сонце на устах крикливих.
Жадала аби кожен з нею переснив,
а хто не переснив – то облизався хтиво.

Ген літо потекло медами і на біс,
слова забули де їх пластика, де витік.
Летіла – залишала крила по собі,
і любощами осипалась в пійло миті.

Збирала погляди самотньо стало в них,
осінньо-клекітливо і безмежно тісно.
Се літо бабине – вино, котре п`янить
терпким, сухим акордом в лебединій пісні.

10 Серпня 2010

Шоколадна інфанта волосся чорно-густих не-пісень
Вербувала у риму. Ступаючи дивно і м’яко,
Прикривала на денці зіниць опуклий гріх на щодень,
Упивалась за край опівнічним афродизіаком.

Чорнокнижниця! Кішка пречорна, гідна любові людей...
Про прийдешні молитви мовчи. Розумієш – так треба.
Ти розчісуй волосся, допоки стане зовсім руде
Або доки тебе вичаровує зоряне небо.

Ворожити не треба. Драконом стихла ріка біля ніг
І цілує ласкаво оголене втомою тіло.
Шоколадна інфанта збирала в кошик лапатий сніг,
Вишиваючи щось самоцвітне уміло і біло.

06.09.2010

Вина!
Коли п`янить – не пий до дна.
Так можна вратити все те,
що руку клало на святе
і прирікалося плекати.
Осонням на вікні картатим
до серця тулиться весна.

Вина!
Кого любитиме вона,
кому збере на мед слова?
Її я в серці приховав,
як у гіркій – шляхи до раю,
як шабля – гонор самурая,
чи втрата – шибеницю снам.

Вина!
Ніким не займана війна
росте, дичіє. А війне
і запах меду біль прийме.
У вітер літо перелито –
таке п`янке дорожнє мито,
так неоплатно стало нам.

Вина!
Вогнем у неї поринав,
та погасав язичний хміль,
ми залишалися самі
на відстані стінної тиші,
чекали доки перепише
гортанну суш нова струна.

2 Вересня 2010

Я до тебе в сон прийду раптово -
Лицарем на білому коні -
І на щастя залишу підкову
Й видива чарівні, неземні.

Я до тебе в сон прийду неждано
Щемним звуком, як віолончель,
І волосся струни, як мембрана,
Зазвучать, немов їх пестить Лель.

Я до тебе в сон прийду навально,
Як в долину - ярий водоспад,
На байдарці запливу у спальню,
Між камінь потрусь вперед-назад.

Оповию маревом обіймів
І жадання шалу увіллю...
Запалю вогнем тебе хмелійно -
Пензлем полум"я мене малюй.

Намалюй мого волосся хвилю
В серфінгу любовних колихань,
Пестощів розбурхане свавілля,
Тихе щастя втомлених зітхань.

Намалюй любовне світле ложе,
Білий балдахін у зорях весь...
І як легіт подихом тривожить
Легку ніжність хмарних піднебесь.

Намалюй мої прощальні - ласку
І цілунок у ранковий час,
І кохання незабутню казку,
У яку возносив нас Пегас.

27-28.08.2010

Коні розтріпані,
Розхарапуджені
Випили небо без лишку, до дна.
Чорна сторожа десь
Сонно і знуджено
Брязнула зброєю. Панна одна.

Плаче Принцеса ридма безупинно –
Шкіру повік вже роз’їло слізьмИ…
Ніч обеззорена – дівка причинна,
Тіло неторкане: на ось – візьми!

Сплакана свічкою,
Зранена стигмою,
Так прирікає тобі Зодіак.
Лицарі немощні,
П’яно-нестримані
Топлять в браваді липкий переляк.

Холодно в замку. Вростає каміння
В Панни дівоцтво, що вже відбулось.
Льоля наситилась запахом тління,
Ну ж бо, Драконе, глянь – жертвенна – ось!

Нафіміамлено,
Навстіж відчинено,
Нікуди бігти Принцесі німій…
Вітер не вистудить,
Сонце не вигоїть,
Знаки офіри обмежують: Стій!

Глянцем прописано днесь риму тіла,
Голим по білому… їжа богів.
Це для Дракона в сто років офіра…
Дівич північний з розпуки згорів.

Чарами згублена,
Вироком скривджена,
Шрам амальгами як слід заборон…
Погляд приречений
Птахом у дзеркало:
…З срібного глянцю всміхався Дракон…

25.08.2010

Ти меч гострила цілу ніч,
У мареві громових свіч
Готові лука і тятива,
Твоя душа – ріка жива

Світанок запалив росу,
Вдягнеш шолом, змахнеш сльозу,
Твій стан – немов гнучка лоза,
тріпоче на вітрах коса.

Войовниці почесний сан,
Ти - діва з племені полян
Люблю тебе, та не збагну,
Чому кохаєш ти війну?

Коли земля дрижить від ката
До бою стане моя Лада
Перемогти або не жити,
І гнів її не зупинити.

Кривавий слід, борня, січа,
Свобода на вістрі меча,
Хай згине враз журба-одчай,
Не бійсь, не плач, і не прощай...

Якщо загинеш, мила, знай,
Піду з тобою в диво-край
Де полк священної війни,
Перуна доньки і сини...

У Відьмину душу,
Що рай свій шукає,
Теплом всюдисущим
Любов проникає...
Віднині ти - вільна,
Ти - не полонянка!
Кохання всесильне -
Згориш до останку
На пристрасті ватрі,
Де мрія іскриться,
Вона того варта, -
Тож, Відьмо, наситься!
О, Боже, ти вільна,
Хоч натовпу осуд
Таких, як ти, сильних
У жертву приносить...
У середньовіччі
Палили вас, Відьом.
Так було одвічно -
Від цього всі біди!

У Відьмину душу,
Що рай свій шукає,
Вдивляюся дужче...
Ти справжня - яка є?

5.07.2010р.
Моїй коханій Відьмочці (Оксані Мазур)

Жінка-рибо, донька моря,
Люба посестро моя,
В піднебессі неозорім
Десь горить й твоя зоря!
Хвиля в груди б'є щосили,
Очі ріже сіль морська.
Ти ж плекаєш власні крила
Там, де в інших - лиш луска...
Хвиля піниться іскристо,
Вітер хмари розганя.
Щоб це море переплисти
Мало буде ночі й дня.
Десь ховає срібло-злато
Дна морського каламуть.
Звикла мертвих цілувати? -
Це в минулому, забудь!
Знаю, в серці так солоно
Від печалі й самоти.
Хай мине ця ніч безсонна
І згорять старі мости.
Знаю, хочеш вічно жити
І любов нести у світ.
Відпусти несамовитість -
Крила просяться в політ!
27.07.2010р.

Північ.
Ніч пробила навпіл
На годиннику права.
Шурхіт,
шепіт,
шелест, –
слухай, –
Посестрам передавай.
Квітне місяць срібно-срібно,
Очі – ліхтарі душі.
Зрада й жінка так подібні?
Зрада й жінка не чужі?
Північ.
Тихо,
темно,
чорно.
Зорі падають до рук.
Вітер ніжно не пригорне,
Вітер,
шурхіт,
крик
і крук.
Північ.
Не сидиться в хаті.
Чорний кіт і чорна масть…
Час не спати – дослухатись:
Відьми час? Нечистий час!

Терпко-терпко пахне хвоя,
По якій пробігла лань.
Чуєш, наче за горою
Чутно відгомін зітхань?
Ніч закутала у чари,
Заманила у полон -
Незбагнений і примарний,
Де немає заборон.
Стогне Мавка, стогін ллється
Понад скелями, увись,
На ці звуки хтось озветься
Нині, завтра, чи колись.
Бо над чарами невладна
В горах згублена душа,
Коли нічка зорепадна
Так спокусами втіша.
Чари відьомські розпустить,
Задурманить дух і плоть,
Цю містерію розпуcти
Легко так не побороть.
Повний місяць стиглі зорі
Ніжно пестить угорі,
З цих магічних перетворень
Не один до тла згорів.
На малиновий жертовник
Хтось Комусь кладе дари,
Промовляючи безмовно
До правічної гори.
Вихиляють мавки в танці
Свої стегна і хвости.
Хочеш стати їхнім бранцем? -
Душу в гори відпусти.
Там скуштуєш присмак раю
І пізнаєш власну суть...
Древня ніч не помирає -
Вічна є її могуть!
9.07.2010р.

*
Де багряну журу пеленають кошлаті сніжинки,
де зіницями предків обличчя пече вітерець,
я по вовчому сліду ходив до печальної жінки,
що з ялинно-небесних злітала до мене фортець.

Наче відьма, вбирала подоби щоразу миліші,
наче давня богиня - жадала одразу всього,
і я пестив її, як поет у корчмі свої вірші,
і як воїн її здобував для безсоння свого.

Забувала зі мною усе - що любов невмируща,
а я відлиски миті, і тільки земний чоловік,
що її синє небо, а в мене лише дика пуща -
з упирями, вовками, і сонцем у колі шулік.

*
Не займала колишнє - ужиту у радості долю -
просто любощі, тільки розпиту на двох самоту.
Дарувала вологу засіяному но́во полю,
як осіння діброва щемку золоту наготу.

Видно дому її вже не тішили співи сопілки,
у розколоті чаші п’янке не лилося вино.
Тільки муки згасаючої у самотності зірки
я в очах її бачив - ясних, із огнем заодно.

Просто так не буває - нічого, ніколи, нізвідки.
Просто так лише Бог непомітно скарби видає
і розчулена жінка, печальна, тендітніша квітки,
може так запалити у пристрасті серце своє!

*
Я по вовчому сліду ішов, а приходив до неї:
серед ночі – у день, серед грудня – у щедре тепло.
Відкривав її груди, як подихи сонця лілеї,
і в собі розтопивши усе, що давно замело.

Я лукавив не раз, але був до останнього поруч.
Під зорею безсонною кольору вдачі її
ненавидів світанки, які повертали їй далеч, -
і прощався навіки, та знали морози: ще ні!..

О немов одного нам для долі усесвіту мало,
і уся далечінь за печалями любих повік, -
я по вовчому сліду ішов до любові, і мчало
над життя мого пущею сонце у колі шулік.


2010

У моє віконце сонечко сяє,
З новим днем мене вітає.
Із шовкових дібров,
Шле природа любов.

Враз - чую ранковий спів -
Це пісня моїх солов'їв.
Річка шепоче якісь таємниці...
Їх земля заховає до своєї скарбниці.

2009р.

Заправив люльку серця, сни палю.
Пропитий за останній цвіт садами,
у кільцях відпускаюся жалю
і зависаю німбами. Устами

перебираю згустки неба зваб,
утриманість його вражає сухо
отою дощотою божества,
оброслого легенями і духом.

Божиться божество і в груди бій,
немов чуму клянуть безбожно дзвони.
А на душі – хоч п`ятим півням пій,
дротами оплітай її кордони.

Такі то сни – глибокі до кісток.
Просолені, Чумацьким Шляхом биті.
Я сам собі – Кусто і в рай місток.
Тютюн міцний, немов на люльку шитий.

І трухне мрія від затяжки вглиб,
а німби, ніби небо – ґніт у свічки.
Поза понтоном думки – ясла риб,
котрі мовчати ще не мають звички.

Такий тягучий сновидіння дим,
що не надибати країв понтону.
Не втнути світло-жилої руди.
Очей копальні – сонця пантеони.

12 Травня 2010

Затямте: я не нуль. Я – одиниця.
Один з когорти сильних і сміливих
На чаті абсолютного порядку
І повної прозорості думок.
Лавиною мчимо ми по тіснинах
Гігантської друкованої плати,
Долаючи мільйон Пе-Ен бар’єрів
І форматуючи свідомість і буття.
А струму стимулюючі удари
Нас направляють у потрібний сектор –
Ліквідувати всіх, хто заважає
Гармонії ритмічних коливань.
Хтось там спіткнувся. Крок убік і – спалах.
Слабак. Заключив! Так йому і треба!
Умить карає Всевидюще Око
Упертих, недолугих і невдах.
Вперед. Вперед! Скоріш до бази даних
На площу надвеликих інтегралів,
Де хмарочос трьох’ядерного бога,
Де заклик єрихонською трубою
Розбуджує двовимірні простори.

- Бійці! Ви зір і слух цивілізацій!
Так будьте по той бік Добра і Зла.
Винищуйте несхибною рукою
Усіх, хто має архаїчні риси:
Душевну слабкість, жалість, співчуття.
Хай вас не ятрять докори сумління.
Я думаю за вас. А ви – рішуче
Утвердіть абсолютне право сили
І бездоганну логіку понять.
Бо тільки точних вимірів краса
Врятує світ від хаосу й сум’яття!
І вал екстазу, мов живе сріблО
По зімкнутих шеренгах прокотився.
- Ви чули? Безкінечність нам підвладна!
Прекрасне силіконове майбутнє -
Воно вже близько! Вже на горизонті!

Ура! Мене призначили смотрящим!
Щодень оберігати нашу мову –
Чудову суміш бейсику і фені –
Від виправлень і всяких посягань.
У нас, як у пітбулів – мертва хватка.
Крокуємо, веселі і завзяті,
І шлягер «Передсмертний хрип діода»
Скандуємо зі сміхом на вустах.
Нехай невдахи борсаються в ДОСі.
…Та що це? Зникло поле електричне…
Який там бевзь на «Пауер» натиснув?
Як темно… Страшно… Чом нас вимикають?
Виходить, ми прості маріонетки
В чиїхсь руках… А нам же обіцяли…
Почути кожного… Безжалісні сатрапи!
…Допоможіть! Не хочу помира…

Оніміло плече,
Бо під серцем - роз"ятрена рана.
Перед моїх очей
Чорних хмар пошматовані плями.

Рука ката
Надто довго чекала на жертву.
Утікати?
Вже пізно! Чую подих холодної смерті.

Знавісніла
Юрба вимагає видовищ кривавих.
Я втомилась,
На спочинок душа має право!

Перед взором
Життя, наче кадри, поволі спливає.
Неозорість
Небес мою душу спокушує раєм.

Так незвично -
Моє серце надривно не б"ється.
Бачу Вічність,
Хтось незримий до мене сміється...

На аренах
Життя усі битви за Правду скінчила.
Магдалена
Пішла... Вільний дух Вам у спадок лишила!...
30.03.2010р.