Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Який летів у ніч на крилах.

Франківський дощик моросив,
Теплінь осіння -- в димці пишній.
І раптом - сповнена краси,
Зима, як юна фея - вийшла.

Дівча грайливе на порі,
Надуло вустонька голубки --
Й укрила землю всю цукрінь,
Дерева -- у іскристих шубках.

А на озерах острівці --
Усмішки-виблиски зірчасті,
Льодяники на молоці,
Немов кораблики пухнасті.

Мене мій Київ зустріча --
Красу на тонкі* ниті ниже,
Сріблинне сяєво в очах,
Фантасмагорій дивовижа.
_________________________
*ТОнкі - авторський наголос.

21 листопада 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ми прийшли з далеких країв
Де не має холоду й тіней
Там ідуть теплі дощі
Небеса блакитно-сині

Там краса і любов усюди
Проникає в думки і слова….
Але сталось те ще сталось
Ми забули дорогу назад

Ми вже майже не знаєм як пахнуть
Квіти в наших небесних краях
Тільки інколи в снах відчуваєм
Тих чуттів безумовних смак

І щоранку продовжуєм йти
Щоб шукати рідного дому
А дорогам ліку нема
Ми блукаємо знову і знову

Ось і зараз серце співа
Стиха пісню прощання й тривоги
Що згубили й не можем знайти
Знову голос нам каже : «В дорогу»

Понад полем Вечір лине -
Вбраний весь у колір синій
Тільки шапка — темна хмара
Та й зірками вишивана

А в руках він сни тримає
І над хатами кружляє
Розсипає із торбинки
Квітам, травам і дитинці.

Він шепоче лісу стиха,
Вітрам й горам : "Тихо……тихо….
Завтра будете шуміти !
Спати треба малим дітям."

Щоб наснились сни чудові -
Мрійні , гарні , кольорові .
Мальвам і дзвіночкам синім
І малесенькій дитині.

А в нас буде човник з квітів
В ньому зможем полетіти
Понад зорі понад хмари
Мандрувати між світами

Понад полем Вечір лине -
Вбраний весь у колір синій
Тільки шапка — темна хмара
Та й зірками вишивана ….

16/08/2024

До півонії лащиться вітер. Узявся нізвідки.
Мить назад порозборсував хмари порожні, і зверху,
Певно, вглядів це диво яскраве - незайману квітку,
Яку тільки-но ранок згубив із рожевого глеку,
Що висів у зорі на тонкого проміння позлітку.

І всотавши у себе пахтіння тягучо-медове,
Підхватився в бузки, відгорілі іще позавчора,
Та здивовано глянув на цвіту іржаві остови,
Фиркнув в них неохоче, пробіг в ковилі сивочолі,
Козирнути трофеєм - хвостом запашної обнови.

Вже давно він покинув медунку, забув про фіалку,
Присоромив магнолію, скромне гілля колихнувши.
О, а як маргариткову ніжність випещував змалку!
Як довірливій примулі сипав обіцянки в душу!
А сьогодні півонії ваби зціловує палко.

Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.

Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві уламки, давно вже ніким не зігріті,
Та боюся підняти, аби не поранить долоні,
Щоб як північ постукає, то не лишилося й сліду.

Срібний місяць гойдає мелодію. Як танцювали,
Все чекала тепла я від подиху й дотику. Тисли
Кришталем черевички, сміялися в спину дзеркала.
Пробиває дванадцять. Ні згадки, ні музики. Тихо...

Підкова місяця надкушеною висне,
Як слід коня, що відчеканив срібло,
Копитом вдарив, і зірками бризнув,
Аж водні брижі розійшлися дрібно.

На підморожених до ночі сніжних клаптях,
Залишених у тінях милосердно,
З копит спішать ще й блискітки накрапать,
Хоча їх зранку буде сонцем стерто.

І бризки зоряні під ранок пересохнуть,
Коли підкова скотиться до лісу,
Та відзеркалить небеса високі
Ранкове плесо кольору заліза.
02.2023.

Малює ніч безликі сни.
- Агов!
- Куди поділа сниво кольорове?
Кажи мені, де той завітний схов,
В який поклали ми колись підкову.

- На цвЯшок не чіпляй, не загуби,-
Навіювала ти, - Запхни у скриню.
І от свої заховані скарби
Шукаю в темних зАкутках понині.

Копаюсь на полицях снів і дум,
Витрушую якийсь непотріб часто.
Шукаю вперто, і таки знайду,
Підкову ту, яка приносить щастя.

Тримала соломинку.
-Може, годі?-
тріщала та до мене,
- Відпусти!
Не стану, мабуть, я тобі в пригоді,
Казковий світ наш, подивись, пустий.
Зостались сині гори, та лаванди
Там не знайти, немає джерела,
Там папороті важко виживати,
І вереску мітлиця відцвіла.

Та я її тримала, й пробивався
Маленький парост свіжої лози
В сухих колючках зрубаних акацій
Й сухе каміння ранок оросив .
Розквітла знову папороть у казці,
У світі, де немає самоти.
А соломинка залишалась в пальцях-
Надійніша за будь які мости.

Дошкульно мочить коси сніг мохнатий,
Важкий і мокрий , як печать вини,
Тієї, про яку лише мовчати.
Давно забулось, де її початок,
Та ,мабуть, хтось кінець мені зронив,
Тріпнувши зверху мокрими крильми ,
Щоби відмити в дощоснігопаді.
Мене так мало зверху, й мокне шлях,
Сліди, як тіні , порвані на клапті.
Від снігу коси сиві і кошлаті,
На плЕчах сніг, і сипле іздаля
На мене той, хто має там літати,
Й мені щаблі до неба підставлять.
02.2023.

Світанок побліднів, та інеєм узявся .
А може то упав на нього пил алмазний?
Бо зорі трусонуть на небі міг зненацька,
Як мріяв і збирав передранкові пазли .

Хотів щось написать зірками про кохання,
А вийшло як завжди - розлука із печаллю.
Розгнівався, дмухнув на все морозом раннім,
То ж інеєм крихким дерева уквітчались.
12.2022.

відчуваєш
як я
горю
так не схожий
на ту зорю
що очима
блукала
здавна
обійшовши
Авгієві Стайні
ледь прошивши
Різдва нутро

над країною
нависає дрон
і очікує
дій дракона
люди бавляться
у закони
з часом плавляться
від нужди

освідомлені
всі ходи
розторочена
відчайдушість
хліб
лишається
вкрай насушним
а оточення
вщент нудним

образ божий
наносить грим
набуває
ознак вагомих
відчуваєш
яка тут втома
від невдалих
абзаців гри

30 Листопада 2021

Пролився у фіранки ранок. Скоса
Повік торкнувся, блимнувши невинно.
Надворі дощ, і ніби ельфи босі
Тупцюються невидимі краплини,
І тулячись до шибки, слізно просять
Вікно відкрити, де цвітуть гардини
Фіалками весняними у осінь .

О милі ельфи! Зранила вам крила
Промокла за ніч біла хризантема,
Яка лише недавно так іскрила!
А вже її розгледіти даремно.
Голівки почорнілі опустила,
Остання із квітучого едему
Застигла у саду кущем зрадливо.

О любі ельфи! Мала б вас зігріти,
Та пелюстки я вишила на льоні,
Який і сам вбирався в сині квіти,
А нині взір його в шибки холодні,
В чеканні, як то буде тріпотіти
Фіалковий післяобідній промінь,
Й цілунок зрідка подарує вітер.

О дивні ельфи! Де під листям прілим
Вам, ніжним і яскравим, є притулок?
Воно в осіннім блиску відгоріло.
Про нього й віття стомлене забуло,
Брунькам новим своє віддавши тіло,
Вколисаним і до весни поснулим.

А вас зима приспить під снігом білим.

Карти всі скинуті давно
Гра не належить вже тобі.
В голову б’є червоне вино...
І ти залишаєш двері відкритими.
З ночі до ранку чорними,
Лякливими фарбами втілені -
Ми були такими різними.
А залишились… двері відкритими.
Кроки в північ чути твої -
Це не наші слова, не наші думки -
Ми просто маскуємось.
Але вони все одно – вперед чи назад.


До неба і вниз – в нічній темноті:
Орлиний політ, мов дикий ведмідь
Ти загнаний тут – малюєш свій світ.
У безліч зірок – до неба і в низ.
До неба і в низ – без часу ця мить,
Ти йдеш на пролом та сили не ті.
Мов осінній листок у шаленій грі
Летиш до небес і падаєш в низ.


Відкинено в пам’яті історії
І тобі уже сказати нічого.
Змінено усі в світі теорії
І з богами всіма покінчено.
В наших серцях вогонь -
Відчуй самоту серед людей.
Почуття що зійшли на нуль,
В мозку нема нових ідей.
Кроки в північ чути твої -
Це не твої слова, не твої думки
Ти просто лише існуєш.
Але сенсу нема – вперед чи назад.


Опір по крихті зломлено - ти один
Жах огортає душу – це час навпаки.
Чекаєш коли прийде новий день -
Він розірве коло це на шматки.
2014

Посеред небесної кошари,
Там, де гори вічність стережуть,
Де вітри пасуть пухнасті хмари,
Злоторунні промені течуть,
Сяде сивий Бог, розкурить люльку,
Попливе пахучий, сизий дим.
Тінь смерек, землі блакитна кулька,
Сонце в небі коником рудим.
Скрипне дерев'яне коліщатко.
На траву приляже горілиць:
Ссе покірне, золоте телятко
Молоко небесних буйволиць.
Скільки того щастя Діду треба?
Бачити б старенькому здаля,
Місячну колисочку край неба,
У колисці - сонне немовля.
А натомість знову стільки лиха,
Наче річка вийшла з берегів!
Дід недобре поминає стиха
Всіх кумирів і нових богів.
Безладу накоїли такого,
Що не розгребеш за сотню літ,
Ані божого у них, ані людського -
Вихідці з темниківських боліт.
В райському кутку земної суші -
Зграя орків , гірша сарани.
Стогнуть на землі невинні душі,
Радісно жнивує бог війни.
- І чого ж вам, ідоли, не йметься?!-
Лине долом запах ялівцю...
Дідові сьогодні доведеться
Рятувати не одну вівцю...

Як тільки місяць зітреться до дужки,
Торкнутись хочу до вузького світла,
І дивною пробуджуючись хіттю,
Вдивляюсь у своє вікно, забувши,
Що скло його, холодне й непомітне
Ніколи не дозволить полетіти.

Молодиком чарує завіконня,
Де він серпом порослі хмари косить,
Й до себе кличе тонко , стоголосо.
Та скло лише остуджує долоні.
Хотілося б до ранку їздить возом
По викошеній місяцем дорозі.

Відчиняла вікно й вилітала у місячну ніч ,
Там хтось довго чекав і для того давав мені крила .
Той політ направляла ріка у холоднім вогні,
А у хмарах із марлі посріблена стежка манила!

Чорний ліс так шумів , аж верхівок його буруни
Урізнобіч хиталися, місячним сяйвом омиті .
Та хотілось у степ , який лагідно й м'яко манив
Морем трав золотих, що неспішно котилися вітром .

Зразу в нього пірнути, а потім уже до зірок!
Я від захвату того забула, що треба і дихать!
Але зникло видіння, як ніби його й не було.
Давить вікна зачинені північ безмісячна й тиха.

Ти розлюби мене, роби кар’єру,
Хай сиплять славослів’я всі вони...
І перетворишся враз на Мегеру --
Танцюй, танцюй під дудку Сатани.

І кожен фоткатись буде з тобою,
Від слави дітись нікуди тобі.
Я зникну за габою голубою,
В самотині залишуся й журбі.

А ти зійдеш зорею на Олімпі
По спинах підлабузників хмільних,
Що одягатимуть на тебе німби,
Бо вдовольниш ти честолюбство їх.

Та прийде час. І у похилім віці,
Як перестанеш квіткою цвісти,
Збагнеш: Молохові дрібних амбіцій
Запродала прекрасну душу ти.

Бо князь Пітьми свої розкинув клешні,
Багном і слиззю сповнені ущерть.
Уже любов не вернеться справдешня...
Лишились порожнеча в серці й смерть.

10 березня 7530 р. (Від Трипілля), (2023)

Потріскує гілля, палаючи у вогні .
Заварює зілля в чавунному казані
Відунка стара - волосся, мов
Сизий дим.
Полин і кора - цілюще бува гірким.
Загрозливі тіні звиваються уночі.
Різким хихотінням лякають руді сичі.
Страшна моровиця збирає рясний врожай.
Кому там не спиться?
Ховайся або тікай!
Прозорий пергамент шкіри
В рясних візерунках рун.
Вітри продувають діри, на бантині кіт Мовчун.
Подалі від злого ока захована хижа ця,
Скаженого людововка і найманого ловця.
У хижі під кволим дахом
Чекають, що принесе
Того, хто позбувся страху,
Чи може утратив все .
Бо тільки такі сміливці, які без царя живуть,
Зі словом, твердішим криці,
Тернистий торують путь.
Когось таки та й наверне
Молитва з усіх-усюд.
- Він обраний, характерник, -
Врятований мовить люд.
О.Л.
Лютий 2023 рік

В сховищах таємної кімнати,
В мотлоху і баночках від вакси
Той, кого не можна називати,
Жадібно ховає горокракси.

В дзеркалі холодному Яцрес(а),
Ніби найвеличніший з драконів,
Він вершить свою криваву месу,
Сидячи на золотому троні.

Військо кровопивці носферату -
Зграя смертежерів-людоловів.
Той, кого не можна називати,
Захмелілий від людської крові.

Зілля і магічні амулети
Не врятують більше від навали!
Вірус завойовує планету.
Рвуть повітря "смерчі" і "кинджали"

Чорний сморід закриває сонце,
Десь у високості ворон кряче.
Жменька відчайдушних оборонців....
Суне степом рать мерців ходячих...

я літаю
понад містом
в сні
далекому
від стін
там нема
на що присісти
хто без крил
і без колін

я освоюю
парсеки
де ще світла
не було
і оте моє
далеке
в’є собі
в думках кубло

я літаю
не торкаюсь
черепиці
і шпилів
і збиваюся
у зграю
і тону
мов кораблі

в іншім сні
в якому тихо
розкладається
душа
на все те
без чого дихав
і ніяк
не поспішав

я літаю
і питаю
не зозуль
а ґав
і сов
скільки
сонця ще
до раю
що у місячнім
ласо

де поділися
дороги
що крутилися
в’юном
я пір’їна
без нічого
мов без істини
вино

я літаю
і не бачу
гострозубих
кольорів
все моє
не Аппалачі
а долоня
для зорі

я літаю
і не дбаю
де торкнутися
межі
бо тебе
у сні немає
тільки
колом віражі

13 Вересня. 2019

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Осінній вечір. Туман в долині.
Тихе лимонне місячне сяйво.
На хвилину здалося мені,
Що прийшов до мене диявол.
Віє вітер над безлюдним полем,
Зриваючи пшеничне колосся.
Господи, помилуй мене, помилуй.
Бо віра це єдине, що залишилося.
Цей світ - чотири на чотири,
Людське життя, немов тюрма.
Тут неможливо вижити без віри,
Коли навколо безодні тьма...
Чи то крик серця, а можливо
Спів солов'я лунає долиною.
Я прожив життя бурхливе,
І тепер боюся, що буде зі мною...
Осінній дощ, пройшов золотими полями
В жовтневий вечір. У супроводі місячного сяйва,
Що освітлює шлях, і зупинившись біля храму,
Завмер, та прислухався до співу солов'я

Я на межі печалі і сльози,
В полоні у зачаєної туги.
І соком виноградної лози
Лікуюсь від любовної недуги.

Та приступи її усе сильніш:
Вуста, волосся бачу, очі, руки.
Немов бокал, наповнюється вірш
Настоєм, що на полині розлуки.

Цей інтернет нас в’яже ув одне —
Летять посили звечора до рання.
Нехай життя, як солод, промайне
У імпульсах любовних спілкування.

Воно минає, наче уві сні,
Спалахують в зіницях іскри-зорі.
Вуста цілую ніжні, чарівні
На фото на холоднім моніторі.

23 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

слова гарячі
і ти заплачеш
слова холодні
і вже безодня
вони не винні
що біль і зимно
пливуть думками
на серці камінь
хитають човен
натхнення повен
і затихають
мов круків зграя
за тиші краєм
що душу крає
за щастя морем
тобою хворим

слова незрячі
мов сон дитячий
слова тривожні
раниме кожне
кому на радість
і до упаду
кому на горе
для вітру шпорів
коли вібрують
у алілуя
віршем згорають
жагу вбирають
її розносять
по безголоссю
від них німіють
за них сивіють

слова тремтячі
тонкі на вдачу
слова словами
пісочні храми
хто їх будує
себе не чує
по колу ходить
ллє чисту воду
римує небо
протертим треба
а є такі що
за себе вищі
вони руйнують
загладу злую
у кожнім сяйво
а інше
зайве

9 Листопада, 2018

ми вже врятовані
дві голки
в скирті сіна
дві половини
пережитої доби
за нами
пів біди
і пів наливки спліну
нас падолистами
цей жовтень розгубив

а легіт приховав
від зла і зледеніння
від приголомшення
від скрути і жаги
ми стали схожі
у думках
на тлінь осінню
а у житті
на подих
прикрий
дорогий

ми стали вічними
в очах блакитиних
неба
устами нецілованих
вогнем доріг
і кожен з нас
вернувся журавлем
до себе
у світлу мить
на ще не пройдений
поріг

а там хитає
квітку ніжності
тривога
а там немає
де подітися весні
а окрім нас
ні доброго життя
ні злого
лише дощі
від щастя теплі
і рясні

а там
так пахнуть
колисанки вітру
сонцем
розхристані від нього
ще ручні думки
і серце пташкою
забилося в долоньці
не котиться душа
сумлінням зі щоки

9 Листопада, 2018

Ні, я не біженець... однак
іще гостюю у Європі.
Мене затримує війна –
її лице – у фотошопі.

Вона являєтьс,я у сни,
віщує долю невідому,
та, може, у кінці війни
дійду до тебе і додому.

І світло подолає тьму,
а Україна – цю війну...
у час ясний і мить урочу
я обійму свою весну.
Війна закінчиться тому,
що цього я найбільше хочу.

05/22

Вінками плесо заснує
як у садах Семіраміди
усе, що спати не дає
і не пускає до аїду,
аїду, раю – все одно,
аби алеями парнасу
іти дивитися кіно
як це було одного разу,
одного разу ми, таки,
ходили полем і тернами
поза Березину, Ярки,
поміж волошками, житами...
житами цього світу в той,
де опановує науку
казати, – аз... а далі, – буки...
і не очікувати, – ой!..
коли веде мене за руку
літературний мій герой.

І я тієї ж... он-де і святі
і ті, бувало, глечики ліпили.
Хай і мені опалить сонце крила,
якщо поманять гори золоті.

Нехай сміються юні корифеї,
що ямбами писати – не моє.
Зате я їх не пхаю у хореї,
як деякі miledi & mes’ye.

І зайве не розтягую рядочки,
не муляю нікому на нозі,
а наступаю, – прошу excuse
me sorry... я така жіночна...
іронізую... і на цьому точка...
а коми упакує fantesý.

ну… добре, добре… давай не будемо про погане,
ламати собі життя, не здійснювать плани.
я можу помилятися, але не буває, щоб все по-плану—
знайомство, квіти, літні зірки і зразу в муарову ванну.

ну, добре… хтось причетний до Біблії, хтось до Корону,
хоча, богам не має діла, якому саме, ми розкриваємо карі рани.
ти говориш, що дніпровські жінки якісь невблаганні панни,
скажи— чому все життя лише в них відшукав найкращу пару?

це так банально звучить, що я степова вовчиця…
про це вже писали, співали пісні, казали казки в обличчя…
чому ж тобі так погано, сонечко, спиться без степових найсильніших у світі вовчиць?
може тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?

що тобі зараз сниться, хлопчику з Івано- Франківська?
сонце, чи карпатський ліс, чи повістка до славного війська?
якби між нами не було шовкових шляхів і з плеча рубонутих відрізків,
я тобі прикрашала файною панною фіалковий Івано-Франківськ.

а в цей час на плечі, чи убивчий Кай, чи мій каштановий Київ…
хтось згорілу стерню спалив, а хтось журавлів запустив у вирій…
невтомно на тебе й на помаранчеві зорі вовчицею віддано вию,
бо ти прийняв мене з усіма дітьми і вітрами скіфських степів.

і хто там ще зараз скаже, що Україна в нас не дуже єдина?
коли вічно доймають з війни останні вбивчі новини і мальви наших душ малюються в жовто-синє,
не те, що тобою марю, а миттю втрачаю сни і снігом січневим стигну…
ці стигми— такі болючі, неначе дикун від матері відіймає дитину.

там— у Полтаві— Волині теж не дурні по вулицях ходять люди,
вони нізащо під нас не підкладатимуть ляльку лютневу вудду…
хай там не як… а я тебе завжди чекати буду
пір’їнкою на плечі твоїх втомлених тополів.

може, тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її святе кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?
може, тому, що батько- Київ співа «Океаном Єльзи»:
—Обйми мене… обійми мене... обійми…
бо усім не потрібно болю, бо усі не варті війни!
бо Кий і Либідь... і всі ми...

Щезає в сивині туману
вітрил оранжевий міраж
та утлий човник оріґамі,
який іде на абордаж
в обійми свого капітана
сомнамбулою по воді...
і обірвалася тоді
струна між нашими серцями
на перехресті наших доль...
тамуючи жалі і горе,
які ніщо не переборе,
пригадую забуту роль...
але немає тут Ассоль.
Її украло синє море.

02/21

Я не була твоя Ассоль…
Билиною біля причалу
за неї я зіграла роль,
коли нежданого чекала.
Надія, віра і любов
мене за обрій поманили...
я уявляла знов і знов
у гавані його вітрила.
Я не була твоя Ассоль,
коли навіки розлучались,
але у пам’яті зостались
рожеві мрії і пароль
тієї, що на ноті соль
луною серця обізвалась.

– Не обійму́, бо яснолиций Місяць
далеке відображення моє,
яке удень тому лише помітять,
що і на Сонці білі плями є.

Зійду зорею, що тобі засяє
надією новою... а мені...
я уявляю, що тебе чекаю
ночами у причільному вікні.

Як повновидий, завітай до хати.
А от коли являєшся рогатий,
коли я одинока і сумна,
тоді не смій. Це не моя вина,
що набагато краще засинати,
коли я залишаюся одна.

– А що, якщо... придумати кохання?
Ти – Сонечко моє... а я – ясний,
не дуже пізній і не дуже ранній,
а як нова копійка молодий.

Або я наречу тебе Зорею,
що почиває на моїм плечі,
коли я зустрічаюся із нею
увечері, а краще – уночі.

І я зійду у небі урочисто,
а ти назвеш мене авантюристом,
що зазирає у твоє вікно
або, буває, у вікно залізе...
Тобі потрібен інший до зарізу,
а ти його обіймеш все одно.

02/21

Бачила тебе як наяву...
уві сні... а на душі тривога...
випадає по воді дорога...
нібито до берега пливу,
та усе не видно, до якого.
Наче у пустелі міражі.
Видно, що вінчає сьоме небо,
коли цього, може, і не треба...
Стоїмо обоє на межі
ще свої і, наче, не чужі...
Як би не упасти до ереба
на крутому цьому віражі?

Говорила змія зі змією
на краю кам’яної пустелі,
злившись кольором,
потім – думками,
над бентежною прірвою – вкотре,
про обмеженість світу,
що ж далі,
навіть ні́куди більше повзти.

"Рідко мудрість шукає книгу,
книга швидше до мудрості схильна.
То ж навіщо нам ці суперечки?
Їх – багато, а нас – лиш двоє:
мудрість – ти, ця змія навпроти,
дурість – я, твій пові́тряний змій…"

19 травня 2002 р., Київ

Знову повновидий у вікно
зазирає... де-не-де у димці
пастуха вітають зорі-вівці
як у панорамному кіно
на екрані сивого серпанку,
де усе, що мріє угорі,
буде гомоніти до світанку,
як мою пронизують фіранку
очі одинокої зорі.
У тіні юпітери, куліси,
зоряні актори, режисер,
а на сцені величавий місяць
нехотя освітлює етер.
І тоді на обрії Ярило
засіяє променями дня,
за якими неземне світило
осідлає ярого коня.
Заясніють ранішні пастелі
міражами танучих обличь...
Та, зі самотою віч-на-віч,
згадуючи очі у пустелі
і мої небесні акварелі,
намалюю сепією ніч.

09.2020

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

Доброти, і любові, і щастя -
Просвітління зорить таїна.
І веде крізь облуди й напасті
До взаємин прекрасних вона.

1 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Вільний вірш

Cім'я, Вечеря...
Присмерк,
немов у печері,
Ніч сумна,
За вікном летить...
Чорна Труна!
Ось, вже у кімнаті
Вона!
З труни піднявся
Чорний Скелет.
Кожний кіготь,
немов Стилет.

Cім'я,
уся, як один,
повстала на бій.

Тримайся,
любитель кривавих
оргій!

Битва тривала
до ранку,
Закінчилась на рожевому
Світанку.

Люди Скелета на підлогу
стягли,
Потвору, нарешті,
перемогли.

Ранок знищив
усі черепки,
Щезла труна
і кістки...

Довго ця ніч
тягнулась,
"Приду іще! -
почулось...

Новий вечір - бій новий,
Бьються люди, не шкодують
сили,
Розкидали кістяк
по кісточці,
по одній,
Знову потвору спинили -
Знову все щезло...

Чудовисько втретє прийшло -
Кості зламали навпіл -
Щось застогнало,
щось загуло...

У тому зловісному гулі
Голос почули:
"Кості зламати навпіл
ви здогадались.
щастя це ваше
до вас підкралось.
А то б знищив я вас
усіх", -
Прохарчав
сумний
Сміх".

В тихім небі яснім дивина догоря,
Чарівлива така, величава
Неймовірно зваблива вечірня зоря,
Як вулкану ласкавого лава.

І поволі блідішає вже небокрай,
Тільки барва густа голубіє.
Так прекрасно утомлений день помира,
Ніби смерть – це була його мрія.

Я би смерті хотів у житті найпізніш,
Хай обірветься нить-волоконце.
І найкращий останній напишеться вірш,
Вгорне лава ласкавого сонця.

28 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Вже вогко у саду, вечірня прохолода
Із низу підкрадається, неначе кіт.
Приємний вітерець дарує насолоду,
Літаючи вгорі поміж зелених віт.

Бува, котрусь із них ураз високо здійме*,
Й розкрилюється гілка, так немов летить.
І розкриває трепетно свої обійми,
Хоча триває це лише коротку мить.

Й життя коротке наше – злет його чудовий,
Мов долі вітерцем підніметься колись.
Й на мент осяє світ веселкою любові,
То усміхається і розквітає вись.
*ЗдІйме – авторський наголос.

23 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

В саду - прекрасна літня ніч.
І сяють зір ясні опали.
І духам сну - як могорич -
Розлито спокій у бокали.

Ніхто із них не крикне «Ах!»,
А перехилить мовчки склянку…
Бенкет цей тихий при зірках
У них триватиме до ранку.

І ночі короля рука -
Безшумно королеву ночі -
Під акомпанемент цикад -
У танці закрутити схоче.

І зачудований стоїш…
Таких незвичних вражень повно…
І дух-поет шепоче вірш
Як відгомін утіх любовних.

Чудна химерія така –
Видінь танок нічного раю…
І тільки шурхіт їжачка
Тебе у дійсність повертає.

7 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

           І
Всі, кому я винен – у Союзі.
Не вертаю на свої круги,
та і досі віддаю борги...
У минуле еміґрують друзі,
що не хочу, маю по заслузі,
що бажаю, додає снаги.

Зайвого нічого не мудрую.
Як опікся – на холодне дую.
Щирістю усі ми на виду,
та аби не горювати всує,
битою дорогою іду я,
поки ще усе-таки іду.

           ІІ
Не метаю бісеру нікому.
Чим багатий, тим і воздаю.
Помагаю бачити сліпому
душу непомічену мою.

Багатію на слова подяки.
Не біднію, як минає день.
Не поїду, як нема коняки...
Не співаю, як не до пісень.

Іноді буксує колимага...
Чумакую, поки сили є,
і моя велика перевага,
що зозуля ще роки кує.

І нічого, що іду до краю,
що юрма наразі оминає
і прозоре слово, і пісні
і у білі, і у чорні дні...
я усе одно недочуваю,
що співають оди не мені.

           ІІІ
Хай собі радіють антиподи,
маючи об'ємні тиражі.
Чорні душі все одно чужі.

Хоч усі ми, ніби, із народу,
не люблю лукавої породи
з фізією щирої душі.

05/20

Світлячки, як манливі принади,
Розлились між гілля вусібіч…
Ув обійми принишклого саду
Опустилась, як сон, біла ніч.

Мов потоками світлого лою
Розтеклась по алеях зима.
Насміхалась вона над імлою,
Від якої вже й сліду нема.

Витинанки-будинки… Квадрати
Вікон світяться, чується сміх…
Поцілунками хтось лоскотати
Буде шиї коханих своїх.

Це любов розтопила вже й кригу,
І на серці в зими відлягло…
Замість холоду лютого й снігу –
Біла нічка дарує тепло.

25 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Розлив туман волосся хвилі світлі
На плечі ночі в далі осяйні.
Очей смарагди ніжністю заквітли,
Озера чар всміхалися мені.

Плато чола – неначе полонина,
Кущами затемніли дуги брів.
Увігнута гора. Її вершина –
Була , мов кирпа носика, вгорі.

А попід нею – цілий гай калини –
Рубінові розтулені вуста.
У ямках вушок – наче дві перлини -
Нарцисів консистенція густа.

Аж занімів од щастя… Що це? Де я?
Невже то дивишся на мене ти?!
Кохане личенько понад землею
Так вабило промінням золотим…

9 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Тихо алеєю йду,
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.

Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув
Тихий і лагідний вечір.

Пристрасно так цілував,
Груди налиті він пестив,
Ніжні промовив слова,
Вдяг їй намисто чудесне.

Аж затремтіла уся…
Ось де – зворушення сила!
Нічка розчулилася
І… потепліла!

8-9 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Принишклий сад. Іще не вкритий снігом.
Провіяний вітрами зусібіч.
Вляглася на калюжі сиза крига,
На віти легко звісилася ніч.

Химерний дим. За ним – зоря вечірня
Тихенько відпливає в далечінь.
Неоновими сніжками враз вирне
Й розкинеться, мов журавлів ключі.

Дивуєшся: ну що за чудасія
Іздалеку прилинула сюди?
Градини зір хтось із пітьми насіяв…
Й вони застигли краплями слюди.

7 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Якби ми десь, на острові кохання
Хоча би тиждень, мила, провели…
Любилися б із рання до смеркання,
І тішились од радощів малих.

У небесах, за хмарами літали
І лебедями ніжились між хмар,
Кохання випиваючи нектар…
У прохолоднім озері Купайло -

Чарівний Бог – обох благословляв
На ігрища, веселощі у хвилях –
Голісіньких, мрійливих, розімлілих,
Де радістю світилася земля…

Я б дарував тобі чарівні квіти,
Співав моїх закоханих пісень…
Могли б в обіймах безкінечно мліти,
Спинився б час, що в вічність нас несе…

І стомлені од пестощів, цілунків,
Щасливі, завмирали б у імлі…
О Леле, дай, благаю, подарунку!
Даруй на мить нам раю на землі!

5-6 – 26 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Так холодно уже в осіннім передзим`ї,
Сади укрив давкий, задушливий туман…
Мов світові всьому легку пов`язку димну
На очі зав`язав, підкравшись крадькома.

І світ, як немовля, спеленаний у льолі…
І льоля та густа й доволі ще м`яка…
Хтось дмухає йому на пальчики схололі,
Дає тепленьку грудь – напитись молока.

Принишкло все навкруг – і немовля красиве,
І матінка його – білявка чарівна…
Лише бреде життя, неначе старець сивий
І йти куди – не зна – наосліп у туман…

19 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…
І цілувала… Чи мені здалося?

І наче тихий стогін піднебесь
У ватяних заплутався барханах…
Я в Осінь входив аж по вінця – весь!
Наснилось, що вона – моя кохана!

Боюсь любові я твоєї –
Які великі в неї крила!
Щоб коло сонця в апогеї
Ти їх собі не попалила.

Я - джерело твого кохання,
І джерело твого натхнення,
Які од вечора й до рання
Діяння будять дерзновенні.

Не вірю й досі я - чи сон це?
На відстані обійми чую.
Для мене й ти сама – як сонце,
До котрого увись лечу я.

Два сонця у кохання небі,
Глибокому, як води Нілу,
Зійшлися, мов лебідка й лебідь –
Любові пристрасть запалили!

В одне злилися вже, о світе,
Ти не згориш од нього, вірю.
Воно тобі любов`ю світить
У дні веселі й будні сірі.

12 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)'