Коли війна ця, врешті, закінчиться,
Повернуться додому українці,
Які по закордонах рятувались,
Дітей порятувати намагались?
Питання багатьох сьогодні мучить.
Я думаю, історія научить,
Як це питання треба розглядати,
Щоб відповідь на нього точну дати.

Один з часів найтяжчих в Україні
Недарма ж називається Руїна.
Десятиліття тої колотнечі
Збезлюдили весь правий берег Речі.
Міста і села пусткою стояли,
Бо ж багатьох татари в Крим погнали.
Багато хто, і не тримавши зброї,
Загинув, бо ж з озлобленості тої,
Що ворогів роками розділяла,
На люд невинний карами упала.
А москалі, ті просто людей гнали
На лівий берег, згоди не питали.
Тож і збезлюднів край, лежав в руїнах…
Знайшлися ж люди в ту лиху годину,
Які схотіли то переломити,
Міста і села знову відродити.
І то були не москалі, не ляхи,
Які б тут оселилися без страху.
Бо ляхи сюди пхатись не бажали,
Їх небезпеки й труднощі лякали.
Хто допоміг би краю відродиться –
То були, звісно, тільки українці.
Як «помирились» москалі і ляхи
В Андрусові і кинули на плаху
Розтерзану, нещасну Україну,
Отримав кожен свою половину.
За москалями лівий бік зостався,
А правий, весь розорений дістався
Вже ляхам. Що із ним було робити?
Потрібно ж якось край той відродити.
Тож сейм прийняв, нарешті постанову,
Що слід козацтво відродити знову
Та вольності вернути й привілеї,
Щоб повертались до землі цієї,
Її з руїни тої піднімали
І від заброд усяких захищали.
Король Собєський слав універсали,
Які козацтву право те давали.
І козаки в ці землі потяглися,
Відроджувати й стерегти взялися.
Між тих людей, хто тут з‘явився скоро,
Був і Самусь Самійло – на ту пору
Людина в королівстві вже відома,
Бо ж з ворогами бився без утоми.
Як з москалями справи «порішали»,
То лиш татари край цей плюндрували.
Доводилося з ними воювати,
Щоб остаточно край не зруйнувати.
Отож, уперше знаний став Самійло,
Коли очолив він козацьку силу –
Аж цілий корпус. На Дністер сходили
Із ляхами й Сороки захопили,
Де досі турки гарнізон тримали.
Тепер же ляхи в тій фортеці стали,
Аби шляхи набігів перекрити.
А козаки продовжили ходити
В татарські землі та під Аккерманом
Орду просити змусили «аману».
До Кілії дістались на Дунаї,
Де сотні полонених орда має.
Татарські житла козаки спалили,
Татар аж кілька тисяч полонили,
Звільнили бранців та і відпустили,
Щоб ті вернутись в рідний край зуміли.
А вже худоби, здобичі узяли
В ординських землях козаки чимало.
За героїчні ті його виправи,
Про Самуся враз розлетілась слава.
Король Собєський теж його відзначив,
Указом польним гетьманом призначив.
А то, скажу вам, значило багато,
Він міг всіма військами керувати,
Що в Україні на той час стояли.
Над ним лише коронні владу мали.
Як гетьмана коронного немає,
То його, звісно, польний заміщає.
Тож вінницький полковник став в країні
Впливова, і заслужено, людина.
Раз козаки успішно воювали
І землі від набігів захищали,
То люди в ці краї і потяглися,
Відроджувати в них життя взялися.
Та і полків козацьких прибувало,
Бажаючих на те було чимало.
Тих козаків по землях розселяли,
Утримувати їх місцеві мали.
На що вони податки і платили,
Бо ж добре роль козацьку розуміли.
Хоч ляхи тим обурюватись стали,
Утримувати військо не бажали,
Жалілися постійно до Варшави,
Щоб на козацтво там знайшли управу.
Самійло ж, як його полк відродився,
Уже і на Брацлавщину дивився,
Щоби полки там також відновити.
Місцеві ляхи теж були сердиті.
Поки козацтво землю захищало,
Орді татарській впхатись не давало,
Рішили ляхи: «мавр завершив справу
І досить з нього. Слід найти управу
Й урізати всі вольності козацькі».
Собєський би не став за таке браться,
Бо ж розумів, що може тоді стати.
Але прийшла пора йому вмирати.
Товклися ляхи у Варшаві довго,
Щоби обрати короля нового.
Курфюрст саксонський Август ними зробився.
А він із козаками не змирився.
Посипались укази, постанови,
Щоби козацтво «відмінити» знову.
Коронне військо в ці краї послали,
Щоби воно козацтво розігнало.
Аби даремно кров не проливати
І тим орді дорогу відкривати,
Самусь свій полк відвів до Богуслава.
З Мазепою він мав тоді вже справу.
Таємно через Палія зв‘язався
І на його підтримку сподівався.
Ті козаки, що в Богуславі стали,
Новий полк – Богуславський сформували.
Самусь у нім полковником зробився.
На ляхів вже, як ворогів дивився.
Та і другі полковники так само
Про то відкрито говорили й прямо.
У Фастові у Палія зібрались
Якось усі та й говорити взялись,
Що досить уже ляхам тим коритись,
Пора з лівобережжям замиритись
І гетьманщину знову відродити,
Щоб українцям в Україні жити.
А тут і ляхи «підігріли» справу,
Прибули посланці до Богуслава,
Щоби клейноди в Самуся забрати.
Самусь не став із ними в ігри грати,
Велів скарати… От і почалося,
Козацтво знов за зброю узялося,
Щоб з ляхами за волю воювати
Та помочі від москалів чекати.
Та москалі, хоч і наобіцяли,
Із поміччю зовсім не поспішали.
Мазепа і хотів би об‘єднати
Два береги і булаву узяти,
Та не було царевого наказу.
Без нього хто би в ту затію влазив?
Тож козакам самим прийшлося битись,
Аби від влади ляської звільнитись.
Самусь не став на москалів чекати,
Зібрав полки і Білу пішов брати,
Де ляхи із гарматами засіли.
Та ляхи штурм козацький той відбили.
Аби тут час і сили не втрачати,
Зоставив кілька тисяч, щоб тримати
В облозі Білу Церкву. Сам подався
На Вінничину й визволяти взявся.
Полки козацькі слідом підтяглися,
Міста звільнять від ляхів узялися.
Війська коронні під Бердичів стали,
Але повстанці скоро їх напали
І розгромили. Розійшлись по краю.
Немирів, Бихів, Вінницю звільняють.
Бар, Шаргород і Буша піддалися.
Бої уже й в Галичині велися.
Козаки ворогів перемагали,
Але на схід постійно поглядали,
Коли ж то москалі прийдуть у поміч.
Хоч скоро геть зневірилися в тому.
Стрімке повстання ляхів налякало,
Вони козацтво умовляти стали,
Щоб перестало, врешті бунтувати
І розійшлося по своїх по хатах.
А ще призвідців видало короні.
На те, звичайно, козаки не згодні.
Тим часом, москалі теж одізвались.
Вони із ляхом битись не збирались,
Веліли козакам, щоб покорились,
Із ляхами негайно замирились.
Так помочі від москаля чекати,
Він тебе може кожну мить продати.
Хоч віра у царя і підупала,
Та козаки миритися не стали.
Самусь під Білу Церкву повернувся,
Про гарнізон там ляський не забувся.
І скоро ту міцну фортецю взяли,
Собі припасів і гармат дістали.
Здавалося, вже скоро перемога.
Та інші плани, певно були в Бога.
Коронне військо знову підступило,
Під Старокостянтиновим зустріло
Козацьке військо. У жорстокій битві
Вдалося ляхам козаків розбити.
Лягло на полі козаків чимало,
Козацтво із Поділля відступало,
На Київщині аби сил набрати
І з ляхами по новій воювати.
Зміцнили Білу, Богуслав і Фастів,
Щоби не дати козакам пропасти.
Ще на москальську поміч сподівались
І «помочі» від них-таки діждались.
Зібрались в Нарві ляхи з москалями
І у трактаті написали прямо,
Що спільно мають козаків здолати.
На те цар має військо посилати
На правий берег. Правда, не так сталось,
Як москалі і ляхи сподівались.
Бо ж шведи на обох їх напосіли,
Чимало територій захопили.
Тож козаки їм знов потрібні стали,
За їх щоб інтереси воювали.
Мазепа з військом за Дніпро ступили,
Полки козацькі радо їх зустріли.
Щоправда, щоби ляхів не лякати,
Кількох старшин взялись арештувати.
Найперше – Палія, він нього ляхи,
Мабуть, найбільше натерпілись страху.
Аж на Сибір відправили небогу.
Туди козацтво знало вже дорогу.
Та Самуся не стали зачіпати,
Продовжував полком він керувати
У Богуславі. Разом із полками
Подавсь Мазепа аж до Львова прямо.
Самусь з полком своїм побіля нього.
Ледь не дійшли до Белза до самого,
Де уже чисто ляхи проживали.
На чужі землі ми не зазіхали.
Поки війна зі шведами велася,
Річ Посполита дуже подалася.
Утратила вона колишню силу,
«Ляльки» московські «кашу» там варили.
Самусь все більше й більше зневірявся,
Що з москалями клятими зв‘язався.
Мазепі вірив… Та після Полтави
У того шкереберть пішли всі справи.
Був змушений в Туреччину втікати,
Аби життя своє порятувати.
Самусь же в Богуславі залишався,
Своїм полком, як і раніш займався.
Чекав нагоди знову зброю взяти
І рідну Україну захищати.
Мазепа вмер і Орлик став за нього,
Він вирішив продовжить справу того.
Отож з військами за Дністер подався
Та Україну визволяти взявся
Від москалів і ляхів. З ним татари.
На Білу Церкву перше він ударив.
Полки козацькі Київщини, звісно
Поповнили його козацьке військо.
Самусь з полком був першим коло нього.
Колись узяти Білу мав він змогу,
Тож і тепер би Орлику згодився.
Та гарнізон в фортеці укріпився.
Засіли ляхи за високі стіни.
Хоч козаки і лізли без упину
На оті стіни, лиш дарма старались.
Бо ляхи штурмам тим не піддавались.
Татари ж, що під Білою стояли,
На стіни лізти наміру не мали.
Навколо по окрузі розбрелися
Та грабувати людність узялися.
Побачив Орлик, що погані справи:
Під Білою він не здобуде слави.
Даремно лиш козацька кров проллється.
Тож відступати звідси доведеться.
Із повернув назад він до Молдови.
Ні з чим козацтво залишилось знову.
Не став Самусь кидати Україну,
Рішив боротись далі до загину.
А москалі із ляхами з‘єднались,
Козацтво разом добивати взялись.
Самусь засів в своєму Богуславі.
Іще козацька не померла справа.
Хоч москалів і ляхів більше було,
Козацьку силу все ж вони відчули.
Бо бились козаки, не піддавались,
І в полі, і зі стін оборонялись.
Все ж сила і чисельність взяли гору.
Козацьке військо оточили скоро.
В бою Самійла з сином полонили,
Старшину теж козацьку захопили.
Хоч бій тривав і далі, аж до ночі.
Козацтво піддаватися не хоче.
Старі й малі у руки зброю брали
І в боротьбі за волю помирали…
А що Самусь? Яка подальша доля,
Мабуть, ми не дізнаємось ніколи.
Бо москалі, як завше постарались,
Щоби про нього й сліду не зосталось.
Чи то скарали, чи в Сибір заслали?
Так чи інак – живим не відпускали.
Гадали, що забудеться, зітреться
Про нього пам‘ять. І не доведеться
Їм за свою зрадливість червоніти.
Дарма старались – пам‘ять не убити.

Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж опинився.
Мав походження шляхетне і освіту гарну,
Міг й глухого вговорити… Та потратив марно
Свої здібності. Нічого в житті не добився,
На історії задвірках, врешті й опинився.
Не про Україну думав, а власну кар’єру,
Всім готовий був служити той Павло Тетеря.
Чигирин, Москва, Варшава – не перебирався,
Від одного до другого увесь час мотався.
Коли Павло народився – то ніхто не знає,
Але таке на ту пору з багатьма буває.
Ніхто ж не зна, хто виб’ється високо літати,
А хто стане непомітно життя проживати.
Та те, що ніхто не знає, не може згадати,
Коли саме довелося Павлу помирати,
Так багато нам говорить. Не проста ж людина,
Був же гетьманом відомим колись в Україні.
А помер десь невідомо, ніхто й не заплакав.
Отака була Тетері від народу дяка.
Та й із прізвищем у нього теж незрозуміло:
Чи Тетеря, чи Моржковський? А ще угляділи
У реєстрах, що Мошковський він також писався.
Та для нас він був Тетеря, таким і зостався.
Народивсь скоріше в бідній шляхетській родині,
Таких родин чималенько було в Україні.
Вчився в уніатській школі, вибився у люди,
Влаштувавшись урядовцем до луцького суду.
Уже тоді придивлявся та зв‘язки заводив,
Бо ж життя все просидіти у суді не згоден.
Хотів більшого, амбіцій було забагато.
Щоб пробитися нагору, зв‘язки ж треба мати.
Не знаю, чи помогли би ті зв‘язки Павлові,
Чи замовив би за нього нагорі хтось слово.
Він і сам не надто вірив та не сподівався,
Але тут на Україні Хмельницький піднявся.
Запалала Україна. Розділились люди.
Хто за Хмеля, хто за ляхів воювати буде.
Вишневецький, Кисіль стали ляхів захищати.
Та ж вони були й до цього знані і багаті.
А отакі, як Тетеря перспектив не мали.
Хто ж до Хмеля приєднався – полковники стали.
Їм і почесті, і слава. Молодий, амбітний.
Чого ж йому в урядовцях у Луцьку сидіти?
Схотів спробувати щастя, до Хмеля подався.
Звісно, з шаблею на ляхів у бій не кидався.
Таких, як він освічених, як не шанувати.
Тож в полку переяславськім став писарювати.
Бував часто в Чигирині, знайомства заводив.
Зумів себе показати так добре, що згодом
До стольного Чигирина писарем забрали.
У Виговського Івана роботи навалом.
Треба зв‘язки з закордоном було розвивати.
А Тетеря народився, немов дипломатом.
Умів і поговорити, умів і вмовляти,
Умів і пораду гарну Виговському дати.
Сам Хмельницький став Тетерю скоро цінувати,
Навіть, місії важливі йому доручати.
Саме він з Тимошем їздив сватати Розанду,
Хоч в Молдові українців стрічали не радо.
З володарем семиградським довелось рядити,
Щоби якось ту Молдову на двох поділити.
Скоро Ракоці із Хмелем горщики побили.
Та Тетеря потихеньку, якось поміж ділом
Продовжував переписку, щоб Хмель не дізнався.
А раптом би той Ракоці колись і придався.
Кажуть, що теля покірне аж двох мамок смокче.
Ото якраз про Тетерю. Заводив охоче
Він знайомства поміж знатних – колись та згодиться.
Тож, коли Павло надумав вперше одружиться,
Узяв сестру Виговського за себе Тетяну.
З начальством породичався – то вже непогано.
Вже не знаю, де поділась та перша дружина.
Чи померла, чи то, може, Павло її кинув,
Бо удруге одружився вже на доньці Хмеля,
На Олені. Отакі от маневри веселі.
А була ота Олена на той час вдовою -
Брат Виговського Данило уже упокоївсь.
Не кохання шукав, тільки вигоди для себе,
То для власної кар‘єри йому було треба.
Та то трохи ми забігли наперед, одначе.
Хмель, услужливість Тетері таку як побачив,
То полковником поставив у Переяславі,
Хоч постійно помагав він гетьману у справах.
Зустрічав бояр московських, що встигли припхати
В Переяслав, Україну щоби прив‘язати
До Московії. А потім Богдан посилає
У Москву, нехай з царем там договір ладнає.
Він і тут від своїх звичок не зміг відступитись.
Вже не знаю, чим цареві вдалось прислужитись,
Та отримав привілея від царя на Смілу.
Хоча привілей не мав той ніякої сили,
Бо ж землею в Україні Хмель розпоряджався.
Щоби гетьман про дарунок отой не дізнався,
Грамоту оту Тетері прийшлось закопати.
Та по смерті Богдановій кинувся шукати,
А та грамота зотліла. Довелось просити
«Царя-батюшку» сердечно її відновити.
Як помер великий гетьман, то питання стало,
Кому саме би козацтво булаву віддало.
Сам Богдан свого Юрася з булавою бачив.
Але, окрім свого сина називав, одначе
І Виговського, й Мартина Пушкаря. Між ними
І Тетерю, який мріяв булаву отримать.
Та, поки в Москві Тетеря з царем «домовлявся»,
Щоби гетьманом затвердив, врешті той Юрася,
Старшина козацька швидко усе переграла
І Виговського Івана гетьманом обрала.
Повернувсь з Москви Тетеря, що було робити?
Тому гетьману новому довелось служити.
Від Москви почав Виговський скоро відвертати,
Із поляками, подумав, краще справу мати.
І Тетеря поряд, наче ж йому помагає,
Але також із Москвою зв‘язків не втрачає.
І, при тому із Виговським горщики побили,
Бо Виговські йому, бачте, майна не вділили.
Все ж Виговський з Тетерею мусив мати справу
І писарем генеральним недарма поставив,
Бо ж розумний був, чортяка, зв’язків купу має.
Тож в таких важких умовах нехай помагає.
Тут зібралися поляки знову воювати,
Треба було тій напасті якось раду дати.
А хто краще то зуміє? Хто в тім досвід має?
Тож Тетерю домовлятись гетьман відправляє.
Півроку мотавсь Тетеря: Чигирин – Варшава.
Все ж на літо домовився, вирішилась справа.
У Гадячі підписали все, що домовлялись.
Хоч виконувати ляхи того не збирались.
Не схотіли українців за рівних вважати,
Довелося Україні й далі воювати.
Сам Тетеря доїздився до ляхів, що кинув
І полковництво і, врешті, саму Україну.
У Варшаві влаштувався, експертом зробився.
Бо ж хто краще в українських справах розумівся?
Вже здавалось, мить спокою у житті настала:
Є маєтки, служба, гроші. Хіба ж тобі мало?
Ще й одружений на доньці Хмеля… Та, одначе
Він себе із булавою гетьманською бачить.
А тут ляхи під Чудновим москалів розбили
І Юрася Хмельниченка до себе зманили.
Козаків уже дістало москальське нахабство,
Що тягли їх, не питались у Московське царство.
Тож король послав Тетерю знов до Чигирина,
Бо ж йому була потрібна там своя людина.
Та й Юрась просив за нього, хотів, як і тато,
При собі в часи нелегкі порадника мати.
Скоро писарем поставив його генеральним…
Але гетьманство Юрася видалось провальним.
Не мав він ні сили волі, ні того таланту,
Щоб старшину і козацтво в кулаці тримати.
Тож у монастир подався. Булаву зоставив
У Тетері, замість нього щоб той далі правив.
Становище наказного гетьмана, одначе,
Не подобалось Тетері, бо ж він себе бачив
Справжнім гетьманом, якого на раді обрали.
Щоб йому козацька рада булаву ту дала.
Були, правда, конкуренти булаву ту взяти.
Іван Нечай, що так само був у Хмеля зятем.
Хтось Виговського ще думав гетьманом обрати.
Усе вирішили гроші. Взявся роздавати
Їх Тетеря, щоб старшину хоч переманити.
Сипав грішми, аби лише голоси купити.
Не своїми сипав. Жінка принесла в приданім.
Гроші й стали аргументом виборів останнім.
Хоча козаки Тетерю знали й не любили.
Але гроші свою справу врешті-решт зробили.
Не козаки ж обирали, а лише старшина,
Бо козацтво б не обрало бісового сина.
Кажуть, винесли Тетерю у кріслі на люди,
Старшина ревла осанну йому на всі груди.
А козаки узялися шапками жбурляти.
Якби швидко не забрали, могли б закидати.
Щоби народ вгомонити, дріб‘язок кидали
Та барилами горілки роти затикали.
А коли король дізнався, дуже здивувався,
Адже дозволу Тетеря в нього не спитався.
Щоб король не був сердитий, то писати взявся:
Булаву дали насильно, хоч він відмовлявся.
Щоби ту гірку пігулку ще й підсолодити,
Заходився Україну до Польщі тулити.
Почав Яна-Казимира у листах вмовляти
Спільно з ним Лівобережжя також приєднати.
Під своєю булавою об‘єднати щоби
Україну. Не усім то, правда до вподоби.
Не всі прагли клятим ляхам знову підкорятись,
Деякі полки за зброю, навіть стали братись.
Та Тетеря зумів швидко розправитись з ними.
А тут і король припхався з полками своїми.
Рушили Лівобережжя вони воювати,
Хоч вже осінь наступила, стало холодати.
Козаки лівобережні коритись не стали.
Що там міста, навіть села лиш приступом брали.
Велись ляхи і татари з народом жорстоко,
Тож любов чекати дарма було з того боку.
Хоч Тетеря намагався, слав універсали,
Вони гетьману не надто були помагали.
Вів полки свої Тетеря та все озирався,
Чи хто булаву у нього забрать не збирався.
Виговського запідозрив, що той хоче й досі
Стати гетьманом. Тож ляхам написав доноса.
Ті не довго марудились, взяли й розстріляли.
Та Тетері щось від того спокійніш не стало.
Бо ж Богун живий ще, може він претендувати
На булаву. І на нього довелось писати.
Того ляхи теж схопили й розстріляли скоро.
А тут Юрась Хмельниченко озвавсь на ту пору.
Хоч і монах, але ж може булави схотіти.
Написав. Поляки й того мусили схопити.
Правда, хоч не розстріляли… Може й треба було,
Скільки б біди України отим відвернули.
Дійшли ляхи до Глухова та Сєвськ обложили.
Але зима прийшла люта, витримать несила.
Ще і рік був неврожайний, тож голодно було.
І не витримали ляхи, назад повернули.
Повернувся і Тетеря теж до Чигирина.
Та, полишили заледве ляхи Україну,
Як козацтво піднялося, не могло простити,
Що поміг Тетеря ляхам Богуна згубити.
Та й з поляками не надто в козаків складалось.
Не всі ляхи відступили. З Чарнецьким зостались
Іще ті, що пантрувати мали Україну.
А велися так жорстоко. Тож, Сірко як кинув
Клич піднятися й прогнати Тетерю і ляхів,
Піднялись на правім боці всі полки без страху.
Й лівобічні доєднались, москалі припхали.
Вони теж на правий берег свої плани мали.
Хоч Тетеря відбивався, ляхи помагали
Та все більше з усіх боків його обступали.
Ляхам стало не до нього, в самих бунт почався,
Любомирський саме проти короля піднявся.
Тож, залишивши Ханенка наказним на правім,
Взявши булаву, Тетеря подавсь до Варшави.
Прихопив іще клейноди, сподівався скоро
Повернутись. Та вже пізно було на ту пору.
Ляхи помочі не дали. Король, хоч поставив
Його старостою, щоб він в Україні правив.
Та хто ж його туди пустить? Хіба що зарплата
Ішла йому. Не з голоду ж йому помирати?
А поки він лизоблюдив, під ляхами слався,
Без маєтків в Україні врешті-решт зостався.
Захопили ті маєтки якіїсь магнати.
Спробуй-но тепер ті землі у них відібрати.
І судився, і пороги оббивав високі
Та підтримки не отримав ні з якого боку.
В ляхів клопоту й без нього тоді вистачало.
А хто він? Колишній гетьман? Та ж таких чимало!
Розізливсь на них Тетеря, до турків подався.
Натравить на ляхів турок, мабуть, сподівався.
Нічого з того не вийшло. Турки не схотіли
Воювати. А Тетерю раптом отруїли.
Мабуть, то були поляки, що турок боялись,
Відвести війни загрозу, певно, сподівались.
Отож, скільки він потратив амбітної сили,
Але сам собі при тому викопав могилу.
Де похований, то досі ніхто і не знає.
З тими, хто багато хоче, отаке буває.