Тут хтось зненацька видихнув: - Татари!
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вперся у паркан.
Самі вже руки за кілок вхопились.
Де й сили взяв та й висмикнув ураз.
Тепер би хай до нього підступились!
Хотів метнутись ще за перелаз,
Але аркан злетів, щоби скрутити…
Та не попав. Татарин підлетів,
Аби конем Степана придавити.
Уже і шаблю вихопить хотів.
Але Степан кілком махнув щосили.
Якраз дістав ординця по спині.
З коня, як вітром вихопило тіло.
А вже за мить Степан на тім коні.
Враз роззирнувся – що робити далі:
Тікати?! У сусідському дворі
Сусіда два татарина напали.
Той саме в хаті був о тій порі.
На дзвін із хати вискочив, за вила
Устиг схопитись, як влетіли ті.
Уздріли гарну здобич, аж завили.
Один конем ізбоку підлетів.
Та Гнат на нього виставив трійчата.
Той мусив трохи осадить коня.
Та другий вже зібрався нападати.
А в Гната ж в хаті чимала рідня.
В Степана часу думати не було.
Рвонув коня, в подвір‘я залетів.
Татари озирнулись, щось відчули,
Та той, що опинився на путі,
Зваливсь з конем якраз під ноги Гната.
Другий татарин, поки гав ловив,
Устиг кілком по голові дістати.
В того, що впав, Гнат вила устромив.
Здалека галалайкання почулось,
Шум бійки, звідкись димом потягло.
Сусіди вдвох на вулицю метнулись.
Ні, не здалося татарві село.
Торохнули десь постріли. Татари
Завили. Видно, Федора взялись
Пограбувати. Звідти залп ударив.
Був отой Федір козаком колись.
Сини у нього уже всі дорослі.
Військовій справі батько їх навчив,
Ще як були малими голі й босі.
Тож татарву «гостинцями» зустрів.
Поки татари по селу промчали,
Вже люди встигли зброю в руки взять
І, як належить, ворога стрічали.
Сусід спішив сусіду помагать.
Бо ж разом бити ворога зручніше.
Загін татарський невеликий був.
Десь із півсотні, може, кінних лише.
Дарма в село у їхнє завернув.
Бо тут завжди зі степом на кордоні
Були готові стріти ворогів.
Тепер татар не порятують коні.
Хто жив у крайніх хатах, перекрив
Уже возами із села дороги.
І зброя напохваті є у всіх.
Втекти тим татям вже не буде змоги.
Тут переб’ють чи переловлять їх.

1
Старий шинок над дорогу недалік Полтави.
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи випили й уголос тепер розмовляють.
На те, що їх усім чути, навіть не дивились.
Говорили все про долю неньки-України,
Про москалів, що все більше народ утискають,
Про татар, які із того зиск чималий мають.
Та про ляхів, що надії ніяк не покинуть
Знов загарбать Україну, козаків здолати.
Старі часи повернути, панувати знову.
А вже скільки пролилося в Україні крові,
Що, напевно б, море вийшло, як усю зібрати.
Та все більше те, що нині усім дошкуляє –
Москалі, неначе воші кожуха вчепились
Та встановлювать порядки свої заходились.
Кожен гетьману Богдану про те закидає.
Дарма він, мовляв піддався на москальську ласку.
З тої ласки Україна скільки горя має,
Бо москаль усе сильніше в обіймах стискає.
Та затягує на шиї шкіряного паска.
- Дурний був Богдан. – говорить один із козаків.-
Нащо він із москалями підлими злигався?
Краще би на власні сили уже сподівався.
Та ніколи б не здолала нас Польща ніяка?!
А він москалям повірив, здав їм Україну.
Тепер через його дурість мусимо страждати.
Розділились українці, пішов брат на брата.
Тепер через того Хмеля Україна гине!
Поряд за столом сусіднім сидів козак сивий.
Що козак – по його виду добре було знати.
Слухав мовчки він до часу козацькі дебати
Та не втримався і каже: - Ви, хлопці, можливо,
Мало знаєте про Хмеля – його ж не застали.
Десь почули слова чиїсь – маєте за правду.
Вам би, може, старших думку почуть не завадить.
Усі голови до нього враз поповертали.
Хоч і була кров гаряча та знали з малого,
Що слід старших поважати, тож і не скипіли.
Один каже: - Може б ви нам про те розповіли?
Бо ж і, справді, не застали ми вже часу того.
Може, краще будем знати, краще розуміти.
Може й, справді на Богдана дарма намовляли.
- Так. Так. – молоді по тому разом закивали.
- Що ж, - зітхнув старий, - чому б нам й не погомоніти?!
Я тоді був десь такого, як ви нині, віку.
Мав сяку-таку освіту. Але ж не сиділось
Мені вдома. Шабля батька якраз знадобилась.
Він у мене бойовим був, хлопці, чоловіком.
Згинув десь під Берестечком. Одну лиш шаблюку
Передав його товариш, що живим зостався.
Отож я узяв ту шаблю й до Хмеля подався,
Щоби досвіду набратись і набити руку.
Військо Хмеля, пам‘ятаю під Жванцем стояло.
Облягало в місті ляхів, вже от-от дотисне.
Аж тут москалі з‘явились й, думаю, навмисне
Про союз наш з москалями на весь край волали.
Чи просив у них Хмель того, чи так їм схотілось?
То не знаю. Та татари, як таке почули,
Всю орду свою одразу на Крим повернули.
Ми один на один з ляським військом залишились.
Ще й татари погрозили ляхам помагати.
Що Богданові робити? Де шукати поміч?
Тож Богдан звернутись мусив до царя по тому,
Бо ж у кого зоставалось помочі питати?
Так, що у Переяславі не з власної волі –
Через підступи москальські мусив підписати
Ті статті, де обіцявся цар нам помагати.
Хоч Богдан, що то надовго, не думав ніколи.
Йому треба було часу, щоб з тим розібратись,
Знайти того, хто Вкраїні буде помагати
І зверхності понад нею не буде шукати.
А поки він із Москвою мусив був «брататись».
Я то знаю усе добре, бо ж служить прийшлося
У Виговського, що писар генеральний звався.
Він забрав, як про освіту про мою дізнався.
Тож не з шаблею вправлятись мені довелося,
А з пером. А він, як писар генеральний мусив
Усі зв’язки закордонні у руках тримати.
Звідти і мені вдалося про те усе знати…
Але… до подій тих давніх тепер повернуся.
Хоч раділи москалі, що шмат ласий вхопили
Та вже зразу то їм боком виходити стало,
Бо, як про свободи наші москалі узнали,
То одразу ж тої волі й вони захотіли.
Стали до нас утікати та тягти родини.
Влада переполошилась та стала писати,
Що ми маємо ловити тих, назад вертати.
А чого ми їх накази слухати повинні?
Звісно, до нас утікали не ледарі всякі.
Тим і в кріпаках, напевно, жилось непогано.
Як без людей працьовитих Московщина стане?
Отож, вони нам грозились скоріш з переляку.
А ще ж треба воювати. Бо ж зобов‘язались
Нам у війні помагати. Дивно помагали.
До Смоленська учепились, в Білорусь попхали.
У Прибалтику до моря, було видно, рвались.
Не подобалось то шведам, які у ті роки
Ніяк землі поділити не могли із ляхом.
Тож рішили: як не словом, то узяти страхом.
Раз із ляхом на ту пору менш було мороки,
Бо ж ми змогли за ці роки сил їм підірвати.
Та й магнати польські надто голови підняли,
З королем за привілеї ледь не воювали.
Тож і рішив король шведський із них і почати.
А, раз ми воюєм з ляхом, то ми йому друзі.
Прислав він до нас посольство, щоб в союз вступити
Аби з двох сторін тих ляхів могли з нами бити.
Звісно, що було б то ляхам за все по заслузі.
Хмель ідею підхопив ту, бо ж вигідна була.
Москалів було можливо вже скоро відвадить
І самим у Україні собі раду радить.
А Москва аж побіліла, як таке почула.
Бо із шведами давно вже Балтику ділили.
Шведи москалів до моря просто не пускали.
А, коли б ще Україну від них відірвали,
То москалі іще б довго в болотах сиділи.
Тож і палиці в колеса почали вставляти.
Посланців перехопили, Богдана лякали,
Що без їхньої підмоги ми би вже пропали.
Хоч Богдана не так просто було налякати.
Все ж воєнного союзу ми не заключили.
Не хотів Хмель раніш строку з москалями рвати.
А ті ревно узялися з ляхом воювати,
Мовляв, бачите, вам в поміч кинули всі сили.
Хоч війська свої послали знов не в Україну.
Вирішили, поки шведи почнуть наступати,
Вони встигнуть шмат добрячий в Польщі відірвати,
Тож пішли з Золотаренком громити литвинів.
Козаки взяли їм Вільно, за Німан забрались.
Але тут взялися й шведи Польщу воювати.
Воювати, то, напевно, голосно казати.
Видавалося, що ляхи битись не збирались.
Бралися міста без бою, дійшли до Варшави.
Король утік зі столиці, за кордон сховався.
Ряд магнатів попід шведську булаву подався.
На погане повернулись тоді в ляхів справи.
За тим часом і Хмельницький не сидів на місці.
Зібрав військо, на Кам’янець з полками подався.
Бутурлін зі своїм військом слідом ув‘язався
Та цареві слав постійно із походу вісті.
Боялися, що із шведом Хмель договориться
І поженуть їх в тришия бігом з України.
Як то москалі говорять: «всадить ніж у спину».
Та завадить він не в силах, тож мусив мириться.
Вже під Кам‘янцем і ляхи посланців прислали.
Обіцяли ледь не гори золоті, одначе,
Хмель всі плани їх підступні дуже добре бачив:
Відірвати нас від шведів й москалів бажали.
Посланцем був, поміж іншим, менший брат Івана
Виговського. Тож на це ще ляхи сподівались.
Але в своїх розрахунках все ж прорахувались.
Бо Богдан на їх умови тоді не піддався.
Москалі тим були раді та рано раділи,
Шведи, що уже на південь Польщі просувались,
На Богдана і на поміч нашу сподівались,
Тож помогти проти ляхів його попросили.
Хоч москалі були проти, Богдан їх не слухав,
Бо ж хотів оту залежність від них розірвати.
Чому б з Шведським королівством нам справу не мати?
Вони, хоч не православні та близькі по духу.
Тож він Кам‘янець покинув і на Львів подався,
Аби бути ближче шведам та їм помагати.
Бутурлін же мусив слідом за ним шурувати.
Ні натякам, ні погрозам Богдан не піддався.
Не маючи сил, щоб Хмелю завадити якось,
Москалі розор страшенний навкруги чинили,
Міста брали, людей били, будинки палили
Та знущалися над краєм тим багатим всяко.
Залишалася пустеля по їхньому сліду.
Це така була в них помста за непослух Хмеля.
Хоч для москалів складались справи невеселі,
Вони з гетьманом мирились, але лиш для виду.
Обложили Львів, нарешті. Хмель не спішив надто.
Хоч Бутурлін дуже злився, велів штурмувати,
Потім змусити все місто царю клятву дати.
А Хмель про те домовлявся, щоб лиш викуп взяти.
Та, поки ми попід Львовом в облозі стояли,
Ляхи майже піддалися шведам, подалися,
Клятви королеві шведів давати взялися
Про підданство, а при тому жалітися стали,
Що Хмельницький їхні землі собі забирає.
Якщо хоче, щоби ляхи клятву ту тримали,
Хай велить козакам, щоби назад відступали.
В Карла Густава виходить й виходу немає.
Став він Хмелю натякати, щоб залишив Львова,
Відступив у Подніпров‘я, щоб ляхів не злити.
А що було Богданові із тим всім робити?
Тож, як бачите, не вийшла з шведами розмова.
Богдан, мабуть, відчував то, отож іще з літа
Слав від москалів таємно посланців в Молдову,
До Волохів, до Ракоці – слав знову і знову,
Намагався про насущне з ними говорити.
І про те, попили ляхи скільки із них крові.
Із правителями тими хотів домовлятись
Щоб в союзі проти ляхів з ними об‘єднатись.
Мовляв, з шведами у нього все уже готово.
Якщо разом вони стануть, то ляхів здолають.
Та господарі там хитрі, все прагнуть під себе.
Їм і в ляхів прихопити шмат добрячий треба.
Але також недовіру до гетьмана мають.
Бо ж в кожного в пуху пика – Тимоша ж убили.
І кожен із них до того руку прикладали.
А про мстивість Богданову дуже добре знали,
Тож потрапить під гарячу руку не хотіли.
А найперший князь Ракоці воду каламутив.
Ляхи йому королівський трон пообіцяли.
Хоча, королем, звичайно, його не обрали.
Але ж він то сподівався, як індик надутий.
Тож Молдову й Волощину від Хмеля відмовив.
Не вдалось тоді Богдану союз той створити.
А восени і від Львова прийшлось відступити,
До союзу з москалями повернутись знову.
Хоч і бачив: москалі ті гребуть все під себе.
Людей змушують цареві клятву всіх давати.
Цар велів великим князем себе називати
І Литовським, й Біло Русі. Скоро схоче, же би
І царем на Україні повноправним стати.
А в Богдана нема досі з ким бути в союзі,
Бо ж навколо України лиш «закляті друзі».
Тож не став поки союзу з москалями рвати.
Сподівався, час настане і він все поправить.
Але доля йому дала всього лиш два роки.
Не встиг. Мусив відбиватись весь час на всі боки.
А по смерті не знайшлося, хто б завершив справу.

2
- Ще ж два роки в нього було?! – молодий озвався, -
Чи ж не міг він за два роки щось-таки змінити?
Знайти нових союзників, щоб ляхів розбити?
Може би йому вдалося, коли б постарався?
- Може…Може… - старий козак на хвильку задумавсь. –
Та не все було так просто, як то вам здається.
Бува, й прагнеш щось зробити та не удається…-
Мовив стиха, а в очах же стільки того суму.
- Справа в тому, що за зиму все сильно змінилось.
Якщо раніш москалики так сильно бажали,
Щоби вони разом з нами ляхів подолали,
Тепер вони рятувати ляхів заходились.
Тепер Швеція їм стала ворогом найбільшим.
Щоб ослабити їх, треба з ляхами зладнати.
Проти шведів захотіли з ляхом виступати.
А то гетьмана, повірте, вже не надто тішить.
Невдоволені в Москві вже, що козацька влада
Не дає, щоби з литвинів царю клятву взяти,
Що утікачів московських не хочуть здавати.
Між козаків з москалями геть немає ладу.
Вже й до сутичок доходить. Москалі тим часом
Воювати проти ляха зовсім припинили,
З ляхами про перемир’я вже заговорили.
Гетьман було своїх в Вільно посилати взявся,
Де велись ті перемови. Москалі, одначе,
Їх туди не допустили. Хоч в Переяславі
Дали слово, що рішати закордонні справи
Будем разом. Та про теє москаль забув, наче.
Богдан просив, щоб і наш там інтерес зважався.
Але ляхи на своєму усе ж настояли.
І цареві трон варшавський знов наобіцяли,
Той, таке почувши, миттю від нас відцурався.
Просив Богдан, щоб по Віслу кордон встановили
Там, де люди українські здавна проживали.
Москалі тоді ж у Вільно нас ляхам продали,
Договір Білоцерківський з ними відновили.
Тож на Київщині тільки козацтво лишалось
Та і то під королівську руку повертали.
Ми ще й ляхам з москалями помагати мали.
Отак «дружба» з москалями боком поверталась.
Порушивши всі умови «Статей Березневих»,
Москалі нас знов під ляську корону загнали.
А у нас про те і думки, навіть не спитали.
Богдан тоді страшно злого нагадував лева.
Але що він міг зробити? Де поміч шукати?
Тож чекали нас непевні часи попереду.
Москалі оголосили скоро війну шведам
Стали одне по одному міста здобувати.
Динабург, Кокнес упали, Рига у облозі.
Щоб її порятувати, шведи війська зняли
З Польщі…Москалі виходить ляхів врятували.
І тепер, мабуть із нами їм не по дорозі.
На проблеми, як буває і «друзі» злетілись.
Кожен прагнув нас до себе тоді доєднати,
Щоби силою козацтва вільно користати.
Посланці від хана скоро до нас нагодились.
Умовляли помагати ляхам проти шведів,
Ще й грозились, як не станем ляхам помагати,
То вони на нас ордою будуть нападати.
Але гетьман небезпеки у тім не угледів
Та й відмовив. Довелося вже самим татарам
Йти та помагати ляхам. На нас не напали.
Тут і шведи, й трансільванці умовляти стали:
А давайте проти ляхів знов разом ударим.
Гетьман довго опирався, бо ж розумів добре:
Як порве із москалями, то з ким тоді буде.
Бо ж і шведи, й трансільванці ненадійні люди.
Замість проблем невеликих матиме їх торбу.
Знав він, про що домовлялись трансільванці й шведи.
Король шведський обіцявся Ракоці в уплату
За ту поміч українські землі віддавати.
Тож чекала ще і з тими війна попереду.
Та, коли вже зрозуміло Богданові стало,
Що москалі нас продали, з ляхами злигались,
В Прибалтиці проти шведа воювати взялись,
Тоді уже варіантів других ми не мали.
Стали з шведом домовлятись спільно воювати.
Шведи, звісно ухопились, бо ж поміч їм треба,
Правда, договір складали тільки лиш під себе,
Сподівались, щоб із нами їм не прогадати.
Тож ми мали з москалями договір порвати,
Своє військо направити, щоби ляхів бити,
Самі його утримувать та усе робити,
Що король шведський накаже. На себе ж багато
Шведи брати не хотіли, то й так прописали
Все у тому договорі. Що було робити?
Як не хоче Москва разом з нами ляха бити,
То ми іншого союзу відшукати мали.
Москва, звісно, розлютилась, бо ж дуже хотіла,
Щоби й нашими руками шведа подолати.
А ми, бачиш, не схотіли з шведом воювати.
Самі ж вони проти шведа були геть безсилі.
Вже у січні трансільванці до Польщі вступили.
Ракоці про королівство уже польське мріяв.
Перейшов через Бескиди, маючи надію,
Щоби землі українські найперше скорили,
Ті, що згідно договору, шведи їм віддали.
Бач, як легко вони нами торгувать взялися!
Галичани ж взяли зброю, їм не піддалися.
Тож безславно трансільванці звідти відступали.
За тим часом і Жданович привів своє військо –
Двадцять тисяч, скажу чесно, то сила немала.
Під Самбором із Ракоці війська об’єднали,
Воювати польські землі разом подалися.
Взяли Ланцут, взяли Тарнів, Краків захопили.
Не жаліли ніде ляхів, жорстоко вбивали.
Бо ж про похід на Поділля ляський пам’ятали,
Як вони над мирним людом там чорне творили.
Більшість ляхів саме звідси ішли грабувати,
Тож тепер і мстились наші, вини не питали.
Трансільванці – ті ж від злості просто лютували,
Намагалися від наших аби не відстати.
Що ж, жорстокість на жорстокість. Що ляхи творили,
То тепер на їхні землі назад повернуло.
Щоби ляхи ту жорстокість на собі відчули.
Звісно, що вони тим ляхів тільки розізлили.
Взяли Люблін і Замостя, Брест та і Варшаву.
Вже здавалося, що ляхам спасіння немає.
Швед, щоправда Ченстохову довго облягає…
Але скоро іншим боком повернулись справи.
Стали ляхи підніматись та за зброю братись,
Доєдналися сусіди і війська послали.
Скоро ми уже Варшаву залишити мали.
Як ведмедю від собак злих прийшлось відбиватись.
А Чарнецький – отой самий, побив трансільванців.
Наші полки теж добряче ляхи потріпали.
Тож із втратами поволі наші відступали.
Вважай, нанівець звелася уся їхня праця.
Хоч Богдан велів нізащо їм не відступати.
Послав їм Юрка у поміч з полками новими.
Та ті вже аж на Поділлі були зі своїми,
По квартирах козаків всіх взялись розпускати.
Богдан сильно розізлився, говорять із того.
Був і так вже дуже хворий, ще більш розхворівся.
Зліг небавом він від того і вже не підвівся.
І вся справа розвалилась вже скоро без нього.
Як бачите, хоч багато «союзників» було,
Але кожен прагнув власну вигоду в тім мати:
Комусь нашими руками ворогів долати,
Комусь наша земля дуже-дуже очі муля.
А ті в цім стовпотворіння здобич добру мали,
Бо не було кому клятих в тришия прогнати.
Хотів Богдан – та не було з кого вибирати.
Бо усі, неначе круки над нами кружляли,
Доки, врешті і порвали Вкраїну на шмаття.
Землі наші розорили, народ розігнали.
Та найбільше шкоди, мабуть, москалі завдали
І тепер ще й величають себе «старші браття».