Все хваляться по світу москалі,
Як героїчно предки воювали,
Як ворогів усіх перемагали.
Нема, мовляв, сильніших на землі,
Ніж москалі. І носяться із тим.
Роти всім «русофобам» закривають,
Які москальську «правду» не сприймають.
Уже всі вуха просвистіли всім.
Самі уже повірили у то
І верещать, що можуть повторити.
Що ж, можемо про те поговорити,
Щоб в тім не сумнівався вже ніхто.
Тож тищу двісті тридцять восьмий рік.
Орда монгольська зі степів примчала.
Усе Залісся раптом запалало.
Ніхто не знав отим ординцям лік.
Як морська хвиля краєм розлились.
Фортеці «неприступні», що стояли,
Вони всього за кілька днів узяли.
Рязанці перші у бою зійшлись
З ордою тою. Але не змогли
Устояти. Монголи місто взяли
І всіх, кого зустріли, повбивали.
Руїни залишивши, геть пішли.
Напали Пронськ. Щоб сина врятувать,
Його князь аж до Суздаля відправив.
Загін дав невеликий на виправу,
А сам лишився місто захищать.
Та й згинув там. Син Юрію примчав
Ту лиху вістку про орду велику,
Що десь ото взялася в полі Дикім.
Просив, щоб Юрій помочі прислав.
Та Юрій-князь той боягузом був.
У бій з монголом не схотів ставати.
Рішив у поміч сина він послати.
Вже на той час і новину почув,
Що і Рязань, і Пронськ уже упали.
Вже орда стрімко на Коломну йде.
Там князь Роман тепер на поміч жде,
Бо у самого війська зовсім мало.
Тож велів Юрій синові узять
Дружину княжу, ополчеʹння скликав.
Хоча в бою то сила й невелика.
Та і велів всім до Коломни мчать.
Оскільки Всеволод був зовсім молодим,
Дав воєводу в поміч Єремія.
Той у бою порадити зуміє.
А вої з Пронська теж пішли із ним..
Тож Всеволод мав силу чималу.
Ішов, щоб попередити монголів.
Не битися ж із ними в чистім полі.
Вже краще у фортеці на валу.
Не знав того, що вражий хан Батий
Знав про похід той. Та рішив діждатись
(Щоб по лісах за ними не ганятись)
Та всьому війську уже дати бій.
Нехай зберуться купою, тоді
Він і ударить, зажене у пастку.
Всім доведеться мертвими упасти.
Отож стояв і здалеку глядів,
Коли самі ті в пастку заповзуть.
А ці ж не знали, розвідки не мали.
І стрімголов у ту Коломну мчали.
Гадали там якнайскоріше буть.
На заклик князя вже туди прийшли
І новгородці, й москалів дружина.
Ті москалі тримали гордо спини,
Мов дуже войовничими були.
Аж ось до них і Всеволод прибув.
Велике військо врешті-решт зібралось,
Під стіни поміж рік розташувалось.
Сніг навкруги затоптаний вже був.
Мала Коломна стільки ще людей
Не бачила. Отож і дивувалась.
З монголами до бою готувалась.
Аж раптом чують, що орда іде.
Земля дрижала з тупоту копит.
Зі страхом всі у далеч поглядали.
Так скоро на орду ще не чекали.
Всі кинулися зброю підхопить.
Всі кинулись… Одні лиш москалі,
Ще й ворога не бачивши, злякались
І з поля бою миттю повшивались.
По льоду мчали, наче по землі.
Від того в війську паніка пішла.
І Всеволод також перелякався.
Бо він на дещо інше сподівався.
А вже орда стрімким потоком йшла.
Не витримав такого молодий.
Дружині свиснув, ополченців кинув,
Й кінну дружина понад річку двинув.
З ордою не схотів прийняти бій.
Як ніж, пройшовся по краю орди.
Дружина, вся закована в залізо,
Монголів на шляху стоптала грізно.
Та випадково вдарила й туди,
Де був Кулькан – один з п‘яти синів
Великого самого Чингізхана.
Пройшовшись, як котком, монгольським станом,
Дружину далі Всеволод повів.
Не озирався, у Владимир мчав,
Аби життя своє порятувати.
Забув, що мав Коломні помагати.
Й того він, навіть на той час не знав,
Що той Кулькан загинув. Коли б знав
Та не втікав, а вдарив орду з тилу,
Зламав би може ту монгольську силу.
Та він, не озираючись, тікав.
Монголи ж, як дізналися про смерть
Кулькана, геть від того озвіріли.
На те залісське військо налетіли,
Й наповнилася чаша смерті вщерть.
Орда притисла військо до валів
І вирізала. Князь Роман загинув.
І Єремій, що того не покинув.
Всі покотом лежали на землі.
Вся рать в бою отому полягла.
А хто устиг, в Коломні заховався.
Два дні ще від монголів відбивався.
Але орда все ж місто узяла.
Лиш згарище лишивши по собі,
Орда Москву зачухану спалила,
А далі на Владимир покотила.
Князь Юрій ледь дізнався, то побіг
В ліси ховатись. Сина залишив,
Щоб місто захищати. Той старався.
Як зрозумів, що в пастку знов попався,
То вирватись з дружиною схотів,
Як то біля Коломни. Та, однак,
Усі монголи на сторожі були.
Іще про смерть Кулькана не забули.
Тож він не зміг пробитися ніяк.
Так і загинув. Батечко ж його
По болотах та по лісах ховався.
Монголів пересидіть сподівався.
Батий послав же темника свого,
Щоб втікача в лісах тих віднайти.
Той боягузом виглядать боявся,
Втікаючи, повсюди нахвалявся,
Що він зібрався у лісах отих
Зібрати військо, вдарить на орду.
Хоча того і не збиравсь робити.
Батий повірив та велів убити.
Отож ішли монголи по сліду.
Та і знайшли його ні річці Сіть.
На втікачів зненацька налетіли
І майже всіх із князем перебили.
Там опір не було кому й чинить…
Отак воно в історії було.
Так перші предки москалів втікали,
Як їх та вража сила налякала.
Хоч не багато ще часу пройшло,
А москалі уже тоді взялись
Історію свою переробляти,
І літописців древніх виправляти,
Мовляв, не так тоді все відбулось.
Скажімо, літописець написав,
Що москалі, ще й ворога не взнали,
А з-під Коломни уже дали драла.
Отож москальський перепищик взяв
І просто витер слово «утікали».
Хоч вийшла нісенітниця з того
Та то не хвилювало вже його.
Отак от москалі й «перемагали».
Не всі, на щастя книги їм попали
До рук. Чи прогляділи? Так бува.
Зостались ті осудливі слова,
Щоб ми про ту брехню їх добре знали.

Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.

Те, що ти означала
для сторонніх істот,
те, що ти не зачала,
те, що брала ти в рот,
не зронивши ні слова,
не проливши води, –
все повернеться знову,
тільки знов не сюди.

Злом розрізано різним
ці куточки очей.
Не вертайся запізно
з азіатських ночей.
Ми накинемо лямку
на розмовні вуста.
Якщо при́йдеш до ранку,
значить, злість ця пуста.

Серед нас твій коханець,
проминулого друг,
твій незвільнений бранець,
о́вен твій і пастух.
Ми його споряджали –
та далекий твій схід.
Ми його проводжали –
та давно вже він дід.

19–20 березня 1996 р., Київ