1
Старий шинок над дорогу недалік Полтави.
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи випили й уголос тепер розмовляють.
На те, що їх усім чути, навіть не дивились.
Говорили все про долю неньки-України,
Про москалів, що все більше народ утискають,
Про татар, які із того зиск чималий мають.
Та про ляхів, що надії ніяк не покинуть
Знов загарбать Україну, козаків здолати.
Старі часи повернути, панувати знову.
А вже скільки пролилося в Україні крові,
Що, напевно б, море вийшло, як усю зібрати.
Та все більше те, що нині усім дошкуляє –
Москалі, неначе воші кожуха вчепились
Та встановлювать порядки свої заходились.
Кожен гетьману Богдану про те закидає.
Дарма він, мовляв піддався на москальську ласку.
З тої ласки Україна скільки горя має,
Бо москаль усе сильніше в обіймах стискає.
Та затягує на шиї шкіряного паска.
- Дурний був Богдан. – говорить один із козаків.-
Нащо він із москалями підлими злигався?
Краще би на власні сили уже сподівався.
Та ніколи б не здолала нас Польща ніяка?!
А він москалям повірив, здав їм Україну.
Тепер через його дурість мусимо страждати.
Розділились українці, пішов брат на брата.
Тепер через того Хмеля Україна гине!
Поряд за столом сусіднім сидів козак сивий.
Що козак – по його виду добре було знати.
Слухав мовчки він до часу козацькі дебати
Та не втримався і каже: - Ви, хлопці, можливо,
Мало знаєте про Хмеля – його ж не застали.
Десь почули слова чиїсь – маєте за правду.
Вам би, може, старших думку почуть не завадить.
Усі голови до нього враз поповертали.
Хоч і була кров гаряча та знали з малого,
Що слід старших поважати, тож і не скипіли.
Один каже: - Може б ви нам про те розповіли?
Бо ж і, справді, не застали ми вже часу того.
Може, краще будем знати, краще розуміти.
Може й, справді на Богдана дарма намовляли.
- Так. Так. – молоді по тому разом закивали.
- Що ж, - зітхнув старий, - чому б нам й не погомоніти?!
Я тоді був десь такого, як ви нині, віку.
Мав сяку-таку освіту. Але ж не сиділось
Мені вдома. Шабля батька якраз знадобилась.
Він у мене бойовим був, хлопці, чоловіком.
Згинув десь під Берестечком. Одну лиш шаблюку
Передав його товариш, що живим зостався.
Отож я узяв ту шаблю й до Хмеля подався,
Щоби досвіду набратись і набити руку.
Військо Хмеля, пам‘ятаю під Жванцем стояло.
Облягало в місті ляхів, вже от-от дотисне.
Аж тут москалі з‘явились й, думаю, навмисне
Про союз наш з москалями на весь край волали.
Чи просив у них Хмель того, чи так їм схотілось?
То не знаю. Та татари, як таке почули,
Всю орду свою одразу на Крим повернули.
Ми один на один з ляським військом залишились.
Ще й татари погрозили ляхам помагати.
Що Богданові робити? Де шукати поміч?
Тож Богдан звернутись мусив до царя по тому,
Бо ж у кого зоставалось помочі питати?
Так, що у Переяславі не з власної волі –
Через підступи москальські мусив підписати
Ті статті, де обіцявся цар нам помагати.
Хоч Богдан, що то надовго, не думав ніколи.
Йому треба було часу, щоб з тим розібратись,
Знайти того, хто Вкраїні буде помагати
І зверхності понад нею не буде шукати.
А поки він із Москвою мусив був «брататись».
Я то знаю усе добре, бо ж служить прийшлося
У Виговського, що писар генеральний звався.
Він забрав, як про освіту про мою дізнався.
Тож не з шаблею вправлятись мені довелося,
А з пером. А він, як писар генеральний мусив
Усі зв’язки закордонні у руках тримати.
Звідти і мені вдалося про те усе знати…
Але… до подій тих давніх тепер повернуся.
Хоч раділи москалі, що шмат ласий вхопили
Та вже зразу то їм боком виходити стало,
Бо, як про свободи наші москалі узнали,
То одразу ж тої волі й вони захотіли.
Стали до нас утікати та тягти родини.
Влада переполошилась та стала писати,
Що ми маємо ловити тих, назад вертати.
А чого ми їх накази слухати повинні?
Звісно, до нас утікали не ледарі всякі.
Тим і в кріпаках, напевно, жилось непогано.
Як без людей працьовитих Московщина стане?
Отож, вони нам грозились скоріш з переляку.
А ще ж треба воювати. Бо ж зобов‘язались
Нам у війні помагати. Дивно помагали.
До Смоленська учепились, в Білорусь попхали.
У Прибалтику до моря, було видно, рвались.
Не подобалось то шведам, які у ті роки
Ніяк землі поділити не могли із ляхом.
Тож рішили: як не словом, то узяти страхом.
Раз із ляхом на ту пору менш було мороки,
Бо ж ми змогли за ці роки сил їм підірвати.
Та й магнати польські надто голови підняли,
З королем за привілеї ледь не воювали.
Тож і рішив король шведський із них і почати.
А, раз ми воюєм з ляхом, то ми йому друзі.
Прислав він до нас посольство, щоб в союз вступити
Аби з двох сторін тих ляхів могли з нами бити.
Звісно, що було б то ляхам за все по заслузі.
Хмель ідею підхопив ту, бо ж вигідна була.
Москалів було можливо вже скоро відвадить
І самим у Україні собі раду радить.
А Москва аж побіліла, як таке почула.
Бо із шведами давно вже Балтику ділили.
Шведи москалів до моря просто не пускали.
А, коли б ще Україну від них відірвали,
То москалі іще б довго в болотах сиділи.
Тож і палиці в колеса почали вставляти.
Посланців перехопили, Богдана лякали,
Що без їхньої підмоги ми би вже пропали.
Хоч Богдана не так просто було налякати.
Все ж воєнного союзу ми не заключили.
Не хотів Хмель раніш строку з москалями рвати.
А ті ревно узялися з ляхом воювати,
Мовляв, бачите, вам в поміч кинули всі сили.
Хоч війська свої послали знов не в Україну.
Вирішили, поки шведи почнуть наступати,
Вони встигнуть шмат добрячий в Польщі відірвати,
Тож пішли з Золотаренком громити литвинів.
Козаки взяли їм Вільно, за Німан забрались.
Але тут взялися й шведи Польщу воювати.
Воювати, то, напевно, голосно казати.
Видавалося, що ляхи битись не збирались.
Бралися міста без бою, дійшли до Варшави.
Король утік зі столиці, за кордон сховався.
Ряд магнатів попід шведську булаву подався.
На погане повернулись тоді в ляхів справи.
За тим часом і Хмельницький не сидів на місці.
Зібрав військо, на Кам’янець з полками подався.
Бутурлін зі своїм військом слідом ув‘язався
Та цареві слав постійно із походу вісті.
Боялися, що із шведом Хмель договориться
І поженуть їх в тришия бігом з України.
Як то москалі говорять: «всадить ніж у спину».
Та завадить він не в силах, тож мусив мириться.
Вже під Кам‘янцем і ляхи посланців прислали.
Обіцяли ледь не гори золоті, одначе,
Хмель всі плани їх підступні дуже добре бачив:
Відірвати нас від шведів й москалів бажали.
Посланцем був, поміж іншим, менший брат Івана
Виговського. Тож на це ще ляхи сподівались.
Але в своїх розрахунках все ж прорахувались.
Бо Богдан на їх умови тоді не піддався.
Москалі тим були раді та рано раділи,
Шведи, що уже на південь Польщі просувались,
На Богдана і на поміч нашу сподівались,
Тож помогти проти ляхів його попросили.
Хоч москалі були проти, Богдан їх не слухав,
Бо ж хотів оту залежність від них розірвати.
Чому б з Шведським королівством нам справу не мати?
Вони, хоч не православні та близькі по духу.
Тож він Кам‘янець покинув і на Львів подався,
Аби бути ближче шведам та їм помагати.
Бутурлін же мусив слідом за ним шурувати.
Ні натякам, ні погрозам Богдан не піддався.
Не маючи сил, щоб Хмелю завадити якось,
Москалі розор страшенний навкруги чинили,
Міста брали, людей били, будинки палили
Та знущалися над краєм тим багатим всяко.
Залишалася пустеля по їхньому сліду.
Це така була в них помста за непослух Хмеля.
Хоч для москалів складались справи невеселі,
Вони з гетьманом мирились, але лиш для виду.
Обложили Львів, нарешті. Хмель не спішив надто.
Хоч Бутурлін дуже злився, велів штурмувати,
Потім змусити все місто царю клятву дати.
А Хмель про те домовлявся, щоб лиш викуп взяти.
Та, поки ми попід Львовом в облозі стояли,
Ляхи майже піддалися шведам, подалися,
Клятви королеві шведів давати взялися
Про підданство, а при тому жалітися стали,
Що Хмельницький їхні землі собі забирає.
Якщо хоче, щоби ляхи клятву ту тримали,
Хай велить козакам, щоби назад відступали.
В Карла Густава виходить й виходу немає.
Став він Хмелю натякати, щоб залишив Львова,
Відступив у Подніпров‘я, щоб ляхів не злити.
А що було Богданові із тим всім робити?
Тож, як бачите, не вийшла з шведами розмова.
Богдан, мабуть, відчував то, отож іще з літа
Слав від москалів таємно посланців в Молдову,
До Волохів, до Ракоці – слав знову і знову,
Намагався про насущне з ними говорити.
І про те, попили ляхи скільки із них крові.
Із правителями тими хотів домовлятись
Щоб в союзі проти ляхів з ними об‘єднатись.
Мовляв, з шведами у нього все уже готово.
Якщо разом вони стануть, то ляхів здолають.
Та господарі там хитрі, все прагнуть під себе.
Їм і в ляхів прихопити шмат добрячий треба.
Але також недовіру до гетьмана мають.
Бо ж в кожного в пуху пика – Тимоша ж убили.
І кожен із них до того руку прикладали.
А про мстивість Богданову дуже добре знали,
Тож потрапить під гарячу руку не хотіли.
А найперший князь Ракоці воду каламутив.
Ляхи йому королівський трон пообіцяли.
Хоча, королем, звичайно, його не обрали.
Але ж він то сподівався, як індик надутий.
Тож Молдову й Волощину від Хмеля відмовив.
Не вдалось тоді Богдану союз той створити.
А восени і від Львова прийшлось відступити,
До союзу з москалями повернутись знову.
Хоч і бачив: москалі ті гребуть все під себе.
Людей змушують цареві клятву всіх давати.
Цар велів великим князем себе називати
І Литовським, й Біло Русі. Скоро схоче, же би
І царем на Україні повноправним стати.
А в Богдана нема досі з ким бути в союзі,
Бо ж навколо України лиш «закляті друзі».
Тож не став поки союзу з москалями рвати.
Сподівався, час настане і він все поправить.
Але доля йому дала всього лиш два роки.
Не встиг. Мусив відбиватись весь час на всі боки.
А по смерті не знайшлося, хто б завершив справу.

2
- Ще ж два роки в нього було?! – молодий озвався, -
Чи ж не міг він за два роки щось-таки змінити?
Знайти нових союзників, щоб ляхів розбити?
Може би йому вдалося, коли б постарався?
- Може…Може… - старий козак на хвильку задумавсь. –
Та не все було так просто, як то вам здається.
Бува, й прагнеш щось зробити та не удається…-
Мовив стиха, а в очах же стільки того суму.
- Справа в тому, що за зиму все сильно змінилось.
Якщо раніш москалики так сильно бажали,
Щоби вони разом з нами ляхів подолали,
Тепер вони рятувати ляхів заходились.
Тепер Швеція їм стала ворогом найбільшим.
Щоб ослабити їх, треба з ляхами зладнати.
Проти шведів захотіли з ляхом виступати.
А то гетьмана, повірте, вже не надто тішить.
Невдоволені в Москві вже, що козацька влада
Не дає, щоби з литвинів царю клятву взяти,
Що утікачів московських не хочуть здавати.
Між козаків з москалями геть немає ладу.
Вже й до сутичок доходить. Москалі тим часом
Воювати проти ляха зовсім припинили,
З ляхами про перемир’я вже заговорили.
Гетьман було своїх в Вільно посилати взявся,
Де велись ті перемови. Москалі, одначе,
Їх туди не допустили. Хоч в Переяславі
Дали слово, що рішати закордонні справи
Будем разом. Та про теє москаль забув, наче.
Богдан просив, щоб і наш там інтерес зважався.
Але ляхи на своєму усе ж настояли.
І цареві трон варшавський знов наобіцяли,
Той, таке почувши, миттю від нас відцурався.
Просив Богдан, щоб по Віслу кордон встановили
Там, де люди українські здавна проживали.
Москалі тоді ж у Вільно нас ляхам продали,
Договір Білоцерківський з ними відновили.
Тож на Київщині тільки козацтво лишалось
Та і то під королівську руку повертали.
Ми ще й ляхам з москалями помагати мали.
Отак «дружба» з москалями боком поверталась.
Порушивши всі умови «Статей Березневих»,
Москалі нас знов під ляську корону загнали.
А у нас про те і думки, навіть не спитали.
Богдан тоді страшно злого нагадував лева.
Але що він міг зробити? Де поміч шукати?
Тож чекали нас непевні часи попереду.
Москалі оголосили скоро війну шведам
Стали одне по одному міста здобувати.
Динабург, Кокнес упали, Рига у облозі.
Щоб її порятувати, шведи війська зняли
З Польщі…Москалі виходить ляхів врятували.
І тепер, мабуть із нами їм не по дорозі.
На проблеми, як буває і «друзі» злетілись.
Кожен прагнув нас до себе тоді доєднати,
Щоби силою козацтва вільно користати.
Посланці від хана скоро до нас нагодились.
Умовляли помагати ляхам проти шведів,
Ще й грозились, як не станем ляхам помагати,
То вони на нас ордою будуть нападати.
Але гетьман небезпеки у тім не угледів
Та й відмовив. Довелося вже самим татарам
Йти та помагати ляхам. На нас не напали.
Тут і шведи, й трансільванці умовляти стали:
А давайте проти ляхів знов разом ударим.
Гетьман довго опирався, бо ж розумів добре:
Як порве із москалями, то з ким тоді буде.
Бо ж і шведи, й трансільванці ненадійні люди.
Замість проблем невеликих матиме їх торбу.
Знав він, про що домовлялись трансільванці й шведи.
Король шведський обіцявся Ракоці в уплату
За ту поміч українські землі віддавати.
Тож чекала ще і з тими війна попереду.
Та, коли вже зрозуміло Богданові стало,
Що москалі нас продали, з ляхами злигались,
В Прибалтиці проти шведа воювати взялись,
Тоді уже варіантів других ми не мали.
Стали з шведом домовлятись спільно воювати.
Шведи, звісно ухопились, бо ж поміч їм треба,
Правда, договір складали тільки лиш під себе,
Сподівались, щоб із нами їм не прогадати.
Тож ми мали з москалями договір порвати,
Своє військо направити, щоби ляхів бити,
Самі його утримувать та усе робити,
Що король шведський накаже. На себе ж багато
Шведи брати не хотіли, то й так прописали
Все у тому договорі. Що було робити?
Як не хоче Москва разом з нами ляха бити,
То ми іншого союзу відшукати мали.
Москва, звісно, розлютилась, бо ж дуже хотіла,
Щоби й нашими руками шведа подолати.
А ми, бачиш, не схотіли з шведом воювати.
Самі ж вони проти шведа були геть безсилі.
Вже у січні трансільванці до Польщі вступили.
Ракоці про королівство уже польське мріяв.
Перейшов через Бескиди, маючи надію,
Щоби землі українські найперше скорили,
Ті, що згідно договору, шведи їм віддали.
Бач, як легко вони нами торгувать взялися!
Галичани ж взяли зброю, їм не піддалися.
Тож безславно трансільванці звідти відступали.
За тим часом і Жданович привів своє військо –
Двадцять тисяч, скажу чесно, то сила немала.
Під Самбором із Ракоці війська об’єднали,
Воювати польські землі разом подалися.
Взяли Ланцут, взяли Тарнів, Краків захопили.
Не жаліли ніде ляхів, жорстоко вбивали.
Бо ж про похід на Поділля ляський пам’ятали,
Як вони над мирним людом там чорне творили.
Більшість ляхів саме звідси ішли грабувати,
Тож тепер і мстились наші, вини не питали.
Трансільванці – ті ж від злості просто лютували,
Намагалися від наших аби не відстати.
Що ж, жорстокість на жорстокість. Що ляхи творили,
То тепер на їхні землі назад повернуло.
Щоби ляхи ту жорстокість на собі відчули.
Звісно, що вони тим ляхів тільки розізлили.
Взяли Люблін і Замостя, Брест та і Варшаву.
Вже здавалося, що ляхам спасіння немає.
Швед, щоправда Ченстохову довго облягає…
Але скоро іншим боком повернулись справи.
Стали ляхи підніматись та за зброю братись,
Доєдналися сусіди і війська послали.
Скоро ми уже Варшаву залишити мали.
Як ведмедю від собак злих прийшлось відбиватись.
А Чарнецький – отой самий, побив трансільванців.
Наші полки теж добряче ляхи потріпали.
Тож із втратами поволі наші відступали.
Вважай, нанівець звелася уся їхня праця.
Хоч Богдан велів нізащо їм не відступати.
Послав їм Юрка у поміч з полками новими.
Та ті вже аж на Поділлі були зі своїми,
По квартирах козаків всіх взялись розпускати.
Богдан сильно розізлився, говорять із того.
Був і так вже дуже хворий, ще більш розхворівся.
Зліг небавом він від того і вже не підвівся.
І вся справа розвалилась вже скоро без нього.
Як бачите, хоч багато «союзників» було,
Але кожен прагнув власну вигоду в тім мати:
Комусь нашими руками ворогів долати,
Комусь наша земля дуже-дуже очі муля.
А ті в цім стовпотворіння здобич добру мали,
Бо не було кому клятих в тришия прогнати.
Хотів Богдан – та не було з кого вибирати.
Бо усі, неначе круки над нами кружляли,
Доки, врешті і порвали Вкраїну на шмаття.
Землі наші розорили, народ розігнали.
Та найбільше шкоди, мабуть, москалі завдали
І тепер ще й величають себе «старші браття».

Сиджу, бувало та дивлюсь новини,
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в світ глядять.
Одного прізвище одразу видає,
А інший в Україні народився.
А третій жив роками тут і вчився.
В четвертого тут друзі й рідні є.
Але вони не українці, а манкурти,
Які народ свій за те крісло продали.
І такі ж самі ту імперію звели,
Яка криваві тепер шкірить зуби люто.
Чомусь одразу Безбородька я згадав:
Полковник, генерал, таємний радник,
Сенатор, граф, світлійший князь і радо
Він канцлером в імперії тій став.
А то людина друга у державі.
Найвище імператор лиш стояв.
І він увесь той шлях проторував,
Московії підніс високо славу.
Не України. Що вона йому?
За гроші, славу і чини продався,
Тому отак високо і забрався.
Про нього й поговоримо тому,
Щоб зрозуміти, як такі, як він
Свої таланти й розум укладають,
Народ свій упокорить помагають.
Бо ж той манкурт далеко не один.
Тож Олександр в Глухові родивсь.
Був його батько писар генеральний
З нових еліт. Отож бажав нагально,
Щось вигадати, щоби син гордивсь
Відомим родом. Тож розповідалось,
Що предок при Хмельницькім воював,
В бою хтось підборіддя відрубав,
Тож Безбородьки звідти і прозвались.
Був батько його вискочка, зумів
З канцеляриста догори піднятись,
Бо знав, як і до кого підступатись,
Зв’ְязки з самим Румянцевим завів.
На хабарях, говорять погорів.
Та, мабуть знав кому «на лапу» дати,
Тож зміг й суддею генеральним стати.
То вік був Катеринин на дворі.
Як Катерина «вольності» дала
Всьому дворянству, старшина́ взялася,
В оте дворянство скопом подалася,
Зробить кар’ְєру при дворі могла.
Не німці, що вершили при Петру
Політику, й наступниках, як досі,
До влади подалися малороси,
Змінивши ту політику стару.
Гудовичі, Трощинські, Розумовські…
Тепер нові звучали імена.
Можливість їм прославитись дана.
Вони тепер імперію підносять.
Тож Олександр ще з малого мав
Можливість дуже високо піднятись.
Бо ж батько допоміг, з ким треба, знатись.
А, окрім того, він таланти мав.
По-перше, пам‘ять. Міг запам‘ятать
Ім‘я та біографію людини,
Про яку чув в житті хоч раз єдиний
Й експромтом будь-коли розповідать.
По-друге, працьовитість. День і ніч
Він був готовий завжди працювати.
Не треба його було підганяти,
З‘являвсь одразу, тільки кинуть клич.
Закінчив Могилянку, а тоді
Румянцев під крило узяв небогу.
І почалась стрімка кар‘єра в нього.
Румянцев той на місці не сидів.
Розпочалася з турками війна.
Румянцев військом на війні керує,
І Безбородько часу не марнує,
В похідній канцелярії сповна
Себе усій роботі віддає.
Ще й участь в битвах іноді приймає,
Полками керувати помагає
І врешті-решт полковником стає.
Побили турок. За ту перемогу
Румянцев був обласканий. Ще й зміг
В двір протягти двох протеже своїх,
Що добре прислужилися у нього.
Красунчик Завадовський зразу став
При Катерині, навіть фаворитом.
(Хоча Потьомкін зміг його «відшити»).
А Безбородько шансів тих не мав.
«Не вийшов рилом». Тож їх і не мав.
Товстий, негарний, в очі не кидався
Тож тільки добре працював, старався.
Тим тільки шлях собі і прокладав.
Що там про Україну? Про рідню
Не так переживав, як про «роботу».
Нащо йому отой «сімейний» клопіт,
Як він кар’єру робить день по дню.
Сестра Уляна тяжко захворіла,
В Німеччину просила відвезти.
Та він часу на те не зміг знайти
І в Петербург карета полетіла,
Бо з турками там святкували мир.
Дивися, і йому б щось перепало…
Сестри через два роки і не стало,
Бо поміч не діждала до тих пір.
Тож він секретарем при Катерині
Від люду «чолобитні» всі прийма.
На те не треба доброго ума.
Та перед ним вже декотрі гнуть спину.
Тим часом він і мови ще вивча –
Французьку, італійську та німецьку.
Та все біля імператриці треться,
Часу, як то говорять, не втрача.
Розказують, на Масляну якось
Секретарів усіх позвала Катерина
До себе на млинці. Він був єдиний,
Кого знайти в палаці удалось.
Всі інші вже розбіглися давно,
А він трудився. Тож його й позвали.
З ним Катерина довго розмовляла.
Само собою вийшло так воно,
Що про якийсь закон вона згадала,
А той його умить процитував,
Чим дуже Катерину здивував.
Відтоді вона завжди вимагала,
Щоб він про справи їй доповідав.
Тож справи всі йшли через його руки.
Придворну добре вивчив він науку
І всяк до нього завжди доступ мав.
Здавалося б, навіщо то йому?
Та ж люди про те будуть говорити,
Й до Катерини може долетіти.
Дивись, авторитет зросте тому.
Десь там в душі хохол його дійма,
Щоб і про Україну міг подбати.
Та він літопис взявся лиш писати
Про свою Малоросію. Дарма
Послаблення чекала Україна.
Як борг державний слід було заткнуть,
Податки в Малоросії введуть –
То «подарунок люблячого сина».
Вислужувався. Скоро заслужив
Чин бригадира, землі з кріпаками.
Всіх конкурентів відтирав боками,
З Потьомкіним сюсюкав та дружив.
Потьомкін довго в фаворитах був,
Від Катерини багатьох «відвадив».
Та з Безбородьком уживався радо.
Ніхто про їхня «контри» і не чув.
Бо з Безбородька що за конкурент?
На нього Катерина і не гляне.
Тож хай собі державні справи тягне.
Щоправда, був між них іще момент:
На армії обидва наживались.
Чималі мали бариші з того́.
Чутки постійно ширились кругом
Та так чутками тільки і зостались.
Помітивши в свого секретаря
В товстому тілі дуже тонкий розум,
Імперського, що тягне добре воза,
То стала Катерина довірять
Йому іще і справи іноземні.
Оскільки він з Потьомкіним «вась-вась»,
Росія за Туреччину «взялась».
Бо в того одне око та недремне.
Він бачить, де нажитись можна їм.
І вдвох шептати стали Катерині,
Що турків треба гнати з України,
Проектом «грецьким» звабили своїм.
І от вже мріє Катерина та
Візантію на півдні відродити,
Там Костянтина – внука посадити.
А в москалів всього ж одна мета:
У когось щось негайно відібрать
Й москальським навіки проголосити.
Украсти й за рахунок того жити.
Й нащо тоді потрібно працювать?
А Безбородько в тім допомага.
Вислужується. Крим веліли взяти
І до Московії негайно приєднати.
Тож він, не сумніваючись: - Ага!
І вже москальський незалежний Крим,
А Безбородька величають графом.
Народ на те, хоч трішечки зі страхом,
Та потай насміхається над ним.
Та вискочка і привід дає всім,
Про етикет придворний забуває.
То у панчохах у палац припхає,
Одягнених невправно, а, при тім
І пряжки теліпають в черевиках.
Ще ж страшно він лякався тарганів.
Говорять, якось у селі однім
Тарган на руку скочив. Той із криком
Без капелюха по селу помчав.
А слідом натовп – всім цікаво стало:
Що ж так ото вельможу налякало.
Та граф на те уваги не звертав.
Він тягся вище, тож старавсь, як міг
Всю відданість цариці показати,
Готовий рідну матінку продати…
Тут якраз знову чорний кіт пробіг
Поміж «миролюбивих» москалів
І турок. Знов війна розпочалася.
Московія забрати узялася
Ще добрий шмат османської землі.
Хоча війні й раділи москалі,
Бо ж то для них здобуток і розвага.
Та вивітрилась скоро їх наснага,
Застрягли і на морі, й на землі.
Бо ж в турок флот, а в москалів нема,
Отож на морі турки і панують,
На Крим вже, зазіхаючи, пантрують.
Тут Швеція ще голову здійма.
Оголосила москалям війну.
Прийшлося на два фронти воювати.
А де на те людей і гроші брати?
Тут витягнути б їм хоча б одну.
Та тут «підсуєтились» малороси:
А, може би козацтво відродить?
Хто за них краще турка зможе бить?
Хоча цариця і вертіла носом,
Та довелось на поступки піти.
Козацьке військо швидко відродили.
А козаки і, справді, знали діло.
Вдалося москалям вперед піти.
Козацькі чайки турок відігнали,
Очаків взяти швидко помогли,
Що москалі ще б довго не змогли.
Отож поволі турки відступали.
А Безбородько з шведами узявсь
Мир заключати. І таки умовив.
Для москалів то вигідні умови.
Та ж Безбородько не дарма старавсь.
Таємним дійсним радником зробивсь.
А то, скажу я вам – чини високі.
Із турками ще воювали поки.
Та їх Суворов дечого добивсь.
При Римніку розбив, і при Фокшанах
Турецьке військо, Ізмаїл узяв.
Вже за Дунаєм він порядкував.
Дивись, уже попхає на Балкани.
Тож турки тоді згодились на мир.
Потьомкін мав із ними домовлятись,
Але помер. Кому ж за те ще взятись?
І Безбородько в Ясси мчить допір.
Він досить вдало турків уламав
І шмат у них добрячий відпанахав,
Нагнав на турків чималого страху.
За що п‘ять тисяч кріпаків ще мав.
Та в москалів вже слина аж тече,
Їм ще давай, бо ж України мало.
Тепер поляків в оборот узя́ли,
«Підставили по-братському плече».
З австрійцями й пруссаками зібрались
І в три присіста з‘їли Польщу ту.
Поляки взнали істину просту:
За що боролись, то на те й нарвались.
А дали б українцям вільно жить
В одній державі, ніякі б сусіди
Не принесли в таку країну біди.
Тепер прийшлося голови схились
Перед отим злиденним москалем,
В чиїй столиці вже колись сиділи
І переможно навкруги гляділи,
Бо ж козаки допомогли. Але
Проклятий гонор їх в оману ввів.
Тепер за те розплачуватись мають,
Плоди свого безумства пожинають.
Копичать до майбутніх бунтів гнів.
А Безбородько за свої труди
Іще п’ять тисяч кріпаків отримав,
Рублів півсотні тисяч золотими.
От, що то значить – москалям вгодив.
А далі служба і нові чини,
Здається, що зловив він свою хвилю,
При Катерині влаштувавсь всесильній.
Хоч добре знав, що може бути з ним,
Як Катерина Богу душу дасть.
Вона ж не вічна. А її синочок
Павло із ним водитися не хоче.
Не любить Безбородька. От напасть!
Не знаю, як там вже воно було.
Чутки ходили, наче Катерина
Не хоче на престолі бачить сина.
А, вже коли до смерті їй ішло,
То написала, наче маніфест,
Щоб внука імператором назвати
Та сину сісти на престол не дати.
Тут Безбородька, мабуть інтерес.
Можливо, він ідею ту подав,
Бо ж Катерина йому довіряла.
І маніфест отой йому віддала.
А він його тихенько приховав
Й Павлові його згодом передав.
А той раденький. Сам на трон усівся.
І Безбородько в кріслі залишився.
Весь у Павла на нього гнів пропав.
Чого би то? Фельдмаршалом стає.
Куди вже вище? Сорок тисяч люду
Із кріпосних іще у нього буде,
До тих ще тисяч, що у нього є.
Отримав титул він світлійший князь,
А згодом став і канцлером в державі.
Отож ішли угору його справи.
Хоч він уже й хворіє раз по раз.
Воно й не дивно. Дуже ж він любив
Багато жити. Бали та обіди,
Немов йому грошей дівати ніде.
А де гулянки, там добряче пив.
Як молодий був, сили ще було.
Зіллють води холодної уранці
І він уже готовий хоч на танці.
Усе похмілля в одну мить пройшло.
Але роки таки своє беруть.
Уже й вода не завжди помагає,
Уже і лікар кров йому пускає,
Щоб при дворі, немов «огірчик» буть.
Дві пристрасті у нього у житті –
Жінки і карти. Вже такий вродився
Негарний, тож ніколи не женився.
Та жіночок, як водиться, хотів.
У грі йому постійно не щастить,
А по жінках ходок він був відомий.
«Обхожував» актрис він без утоми,
Міг за «любов» ту і озолотить.
Як хто у око вже йому запав,
То вже «відбитись» бідній було годі.
Хоча між них траплялися й « не горді».
Він од одної, навіть доньку мав.
Отож розгульне те життя його
І принесло «на старості» хвороби.
Він у Павла просився, навіть, щоби
Той у відставку відпустив бігом.
В Німеччину збирався лікуватись.
Але Павло тягнув з тим і тягнув,
Поки параліч бідного зігнув
І скоро із життям прийшлось розстатись.
Ще ж молодий, лише п‘ятдесят два.
На що життя потратив він і сили?
Манкурт! Такі імперію й творили.
Еліта у Московії нова.
Коли Павлові, кажуть, донесли,
Що Безбородько вмер, той відмахнувся,
- Всі Безбородьки в мене! – відгукнувся.
Оті слова даремними були.
Про них він за два роки пожалів,
Бо ті, що Безбородька замінили,
Вночі в його ж палаці Павла вбили.
Чи то би Безбородько допустив?
Отак прожив москальський вірний пес,
Стеріг імперську золоту корону,
Весь час москальські розширяв кордони.
Служив – і в тім його був інтерес.