ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Леся Горова
2025.09.13 22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.

Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,

Борис Костиря
2025.09.13 22:12
Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.

Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,

Олег Герман
2025.09.13 17:17
Передмова

Вітаю! Нещодавно я відкрив для себе нове хобі, в якому намагаюся поєднувати приємне з корисним, а саме написання есе психологічної тематики. Деякі стали підсумком багаторічних спостережень в ході роботи з пацієнтами, інші є інсайтами, що вини

Марія Дем'янюк
2025.09.13 13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.

Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,

Віктор Кучерук
2025.09.13 05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?

Борис Костиря
2025.09.12 22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.

Померкло світло враз.

Іван Потьомкін
2025.09.12 21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не

Юрій Гундарєв
2025.09.12 08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.

Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув

Артур Курдіновський
2025.09.12 05:59
Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.

І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,

Віктор Кучерук
2025.09.12 05:41
Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.

Володимир Бойко
2025.09.11 22:58
Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.

І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя

Пиріжкарня Асорті
2025.09.11 22:15
дива з вівса суха солома різка токсин в гаю гриби плуги чужі що страх узяти якщо з воріт а вже заслаб стіна товста панель основа своя зігрій і на верстак і квітку щоб на скотч узяти one day однак осот не квітка рак не риба вона це фіш носій ік

Борис Костиря
2025.09.11 22:14
Спадають останні хвилини
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.

Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.

Євген Федчук
2025.09.11 18:08
Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп

Сергій Губерначук
2025.09.11 17:51
Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,

Артур Курдіновський
2025.09.11 17:08
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.

До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,

С М
2025.09.11 12:14
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам

друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“

Віктор Кучерук
2025.09.11 07:57
Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?

Борис Костиря
2025.09.10 21:41
Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,

Іван Потьомкін
2025.09.10 21:09
И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова

"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...

Олег Герман
2025.09.10 20:27
Частина І. Народження порожнечі

Я прокинувся. Здавалося б, цей день нічим не повинен був відрізнятися від попередніх та наступних: трохи домашньої рутини, робота протягом більшої частини дня і вечір перед телевізором. Але цього разу все було інакше. За

Леся Горова
2025.09.10 19:54
Проведи мене, Боже, між краплями чорної зливи,
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над піками жовтих тополь.

Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисних

Віктор Кучерук
2025.09.10 05:41
Чому зі мною так зробилося,
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу

Володимир Бойко
2025.09.09 22:42
Любити ближнього краще здаля. Ворог ворогові ока не виклює. Забреханий москаль гірше забрьоханої свині. Диктатор наділяв себе правом наліво й направо. Надія вмирає останньою, а першою хай вмирає безнадія. Найважливіше у житті - не розминут

Борис Костиря
2025.09.09 21:38
Іти в поле
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні

Олександр Сушко
2025.09.09 20:39
Я за Христом несу свого хреста,
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.

Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір

Юрій Гундарєв
2025.09.09 19:59
Неймовірно актуальний проект - поетичні перлини українських класиків у рок-інтерпретації! Супер сучасно все - і вокал, і саунд, і аранжування. А найголовніше, напевно, те, що вкотре переконуєшся в тому, що справжня класика не має жодних часових меж. Нав

Сергій Губерначук
2025.09.09 15:31
Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?

Світлана Пирогова
2025.09.09 15:28
Вітри, мов сховані в невидимі домівки.
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, йог

М Менянин
2025.09.09 13:53
Від Бога залежні,
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!

Юрій Гундарєв
2025.09.09 09:24
Відійшов у засвіти Патрік Хемінгуей, єдиний із трьох синів славетного американського письменника, який дожив до сьогодення. Він помер на 97-ому році життя у своєму будинку в Бозмені, штат Монтана.
Патрік присвятив все своє довге життя популяризації спадщ

Віктор Кучерук
2025.09.09 05:55
Чагарі покрили схили
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.

Борис Костиря
2025.09.08 22:04
Тиша шепоче вночі,
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.

Іван Потьомкін
2025.09.08 16:20
Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою

С М
2025.09.08 08:50
Ось хліба взяв у батька і вийшов на дорогу
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось

Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод

Віктор Кучерук
2025.09.08 08:04
Свого домігся чоловік
Від любої дружини, -
Тепер йому та гладить бік
І масажує спину.
Не покладає жінка рук
По вечорах не всує,
Раз щодоби хропіння звук,
Як щиру дяку, чує...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Ірина Єфремова
2025.09.04

Анелла Жабодуй
2025.08.19

Одександр Яшан
2025.08.19

Анастасія Волошина
2025.08.13

Василь Пастернак
2025.08.04

Олександра Філь
2025.07.17

Сергій Святковський
2025.06.27






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 7 днів


  1. Євген Федчук - [ 2025.09.11 18:25 ]
    Перемога Ігоря Святославовича, князя Новгород-Сіверського над половцями біля річки Хирія в 1183 році
    Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
    А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
    З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
    По обіді, наче влітку землю зігріває.
    По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
    Є від спеки де сховатись. Але не до того.
    Попереду ще нелегка стелиться дорога.
    Треба пильно розглядати, що впадає в очі.
    Їде загін Залозником, степи оглядає:
    Чи де ворог не чаїться, щоб раптом напасти.
    А таке в степу буває тепер досить часто.
    Нема кому в степ далеко половців прогнати,
    Як було при Мономаху. Нема Мономаха.
    Нема тепер і Мстислава, що вмів воювати
    І нещадною рукою злодіїв карати.
    Нема вже перед князями у половців страху.
    Та й самі у тому винні – між собою б’ються.
    Часто половців у поміч собі закликають.
    І ті, як степах у себе, по Русі гасають.
    І від того ріки крові нескінчені ллються.
    Попереду їде старший, літ отак під сорок.
    У кольчузі, у шоломі. Меч йому при боці.
    Озирає пильно землю він на кожнім кроці.
    Чи щось хоче відшукати в трав’яному морі.
    Його вої теж пильнують, зорять на всі боки.
    Від поглядів їхніх пильних сховатися годі.
    Звикли добре розглядатись вони у поході.
    А зі старшим поряд хлопець молодий, нівроку.
    Видно, вперше в степ подався, все йому цікаво.
    Роззирається навколо, дивується всьому.
    Задає весь час питання старшому отому.
    Той спокійно отвічає йому поміж справи.
    - А як ти, скажи, Микуло, потрапив в дружину? –
    Пита старшого супутник. Той на нього глянув.
    Кистень з руки в другу руку перекинув вправно.
    - То було, коли я був ще таким, як ти, синку.
    - А як то було? – у хлопця загорілись очі, -
    Розкажи, бо ж я нічого про те і не знаю.
    Задумався на мить старший, мов думки збирає:
    - Добре. Розкажу все, синку, коли ти так хочеш.
    Сам я родом із Посулля. Над рікою тою,
    Під Ратмирову діброву село наше було.
    Там його уже немає. Вже й місце забули,
    Змела сила половецька, як пройшла ордою.
    А було то уже більше, ніж двадцять літ тому.
    Я тоді парубкував ще, молодий, безвусий.
    Хоча уже з батьком в полі над сохою гнувся
    Та ще жінку молоденьку не привів додому.
    Вже зима в отой рік кінчалась. Дивна вона була.
    І з морозами, зі снігом та й з теплом, бувало.
    То зима, бува, замети скрізь понамітала,
    То зі степу раптом вітри весняні подули
    І усе пішло водою. Видно, того року
    Половцям в степах їх диких незатишно було.
    Воно, начебто й на весну ще не повернуло,
    Як орда прийшла зненацька з південного боку.
    У такі часи ми, звісно, її не чекали.
    Орда більше влітку, в осінь в набіги ходила.
    Вже зібрали урожаї, на хлібу сиділи.
    Вже череди і отари тіло нагуляли.
    А тут ще зима не скресла й орда на порозі.
    Налетіла серед ночі, село запалила.
    Узялась полон в’язати. Де опір зустріла,
    Там нікого не жаліла. Хто в чім по тривозі
    Вибігали чоловіки, щоб дім захистити
    І під шаблями одразу ж і кров’ю спливали.
    Я теж вискочив із хати, що вже запалала.
    Устиг хіба ото дрюка із тину вхопити.
    А тут половець до двору конем залітає.
    Я його тим дрюком гепнув, він тут же й звалився.
    Чи живий він, чи убитий – на те не дивився.
    Його коня за вуздечку одразу хапаю.
    Вхопив його та до тину прив’язав міцненько.
    Бігом половецьку шаблю вихопив і лука.
    Не забувся тул вхопити. Кинув свого дрюка.
    На коня та і подався за село хутенько.
    А що в селі міг зробити? Померти та й годі.
    А вже вільним міг поганим й шкоди наробити.
    Вони ж у селі не будуть увесь час сидіти?!
    Може, наших порятую, як будуть в поході.
    З отакими от думками до яру подався.
    Коли сонечко вже в небі добре піднялося,
    Усе воїнство ординське із села знялося.
    Один загін десь на Дмитрів, напевно подався.
    Другий полон і всю здобич, що в селі здобули,
    Погнав десь понад Сулою. Я за ними слідом.
    Не наближавсь. На снігу їх сліди добре видно.
    Отож, вони не бачили мене і не чули.
    Подолали вони Сулу і Псел подолали.
    Перейшли на той бік Ворскли і там уже стали.
    Туди і другі загони згодом прибували.
    І полону усе більше у тім стані мали.
    Що я міг отам зробити? У стан не пробратись?!
    Полонених не звільнити?! Що мене одного?
    Коли б сюди княже військо прийшло на підмогу?!
    Тоді б можна із ордою було розібратись.
    Тож подався я на захід. З півночі постійно
    Повертались половецькі загони з полоном.
    У житті іще не було в мене таких гонів.
    Добре, ріки ще не скресли, можна мчати вільно.
    Де, вже і не пам’ятаю, дружинники стрілись
    Князя Ігоря, що правив в Сіверському краї.
    Розповів їм, де половці полон весь зганяють.
    Вони, ледве то почули, миттю оживились.
    Коня свіжого дали та й ми кудись помчали.
    Дуже скоро княже військо у поході стріли
    Та про мене свому князю, видно, доповіли.
    Вони про стан половецький і гадки не мали.
    Ігор вислухав уважно усі мої речі,
    Велів війську повертати та до Ворскли мчати.
    Хоча війська в нього було зовсім не багато.
    Брат був Всеволод з ним поряд з своїми, до речі.
    Був ще Всеволод, що Чермним також прозивався.
    Сини Ігоря. Та йшли ще і чорні клобуки
    З Кулдюрем і Кунтувдієм, що знали науку,
    Як із половцями битись. Я з військом зостався,
    Бо показував дорогу. Як Псел подолали,
    То вже сліди половецькі на снігу уздріли.
    Видно, у стан повернулись усі їхні сили.
    Вже, напевно, свої вежі в дорогу ладнали.
    Князь не став занадто близько підходити Ворскли.
    Пройшли сліди половецькі, на схід подалися.
    По льоду уже там Ворсклу долати взялися.
    Тут повіяв теплий вітер. Дощ із неба порскав.
    Поки іще невеликий. Задумав князь, видно,
    Затиснути тих поганих між Ворсклу й Хирію.
    Мав, напевно, порубати їх там всіх, надію,
    Щоб від орди не лишилось тієї і сліду.
    А тут вітер ще тепліший і дощ ще сильніший.
    Сніг став швидко осідати, тануть під ногами.
    Води річок піднялися поміж берегами.
    Для нашого війська прогноз зовсім неутішний.
    Що про половців казати?! Рушили ми скоро.
    Сніг чвакає під ногами, вода піднялася.
    Але князь не упустити орду сподівався.
    А воно уже й сіріти стало на ту пору.
    Вже і стан ворожий видно. Метаються люди.
    Вже частина на тім боці з вежами своїми.
    Друга топиться у річці. Та і Бог із ними.
    А треті пройти не встигли – нам здобиччю будуть.
    Налетіли княжі вої на стан на ворожий.
    Хто чинити брався опір, того убивали,
    Хто здіймав угору руки - у мотуззя брали.
    Хтось у Хирію кидався рятуватись, може.
    Але течія бурхлива вмить із ніг збивала
    І несла бігом до Ворскли. А вода ж студена.
    Кого вода підхопила – уже не поверне.
    Тож охочих поплавати було зовсім мало.
    Захопили княжі вої полону чимало.
    Полон, який залишився іще тут, звільнили.
    Вежі важкі половецькі також захопили.
    І, коли на виднокраї ясне сонце встало,
    Все уже і закінчилось. Вдалині за річку
    Ще виднілись половецькі останні загони.
    Видно, Кончак чимскоріше у степ орду гонить,
    Розуміє, що можливість має невеличку,
    Доки ще вода не зійде. Тож багно місили,
    В яке степ перетворився від дощу отого.
    Не став Ігор здоганяти Кончака, бо в нього,
    Щоб здолати орду в полі було мало сили.
    Та і так вдалось чимало добра захопити,
    І худоби повернути, й полону звільнити.
    Тепер уже можна було назад не спішити.
    Не хотілось йому дуже теж багно місити.
    Тож збиралися неспішно, втрати рахували.
    Важкі вежі половецькі добром набивали.
    Мені коней половецьких також пару дали
    І до князя на розмову одразу позвали.
    Князь привітно подивився та і став питати,
    Чи не хочу я в дружину до нього податись.
    А чого б мені від того було відмовлятись.
    Отак мені дружинником і вдалося стати.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.3)
    Прокоментувати:


  2. Сергій Губерначук - [ 2025.09.11 17:33 ]
    Банний день
    Сонцем калюжі висмоктав
    сорок четвертий четвер.
    В баню йдемо, щоб чистими
    бути усім тепер!

    Чорними черевиками
    човгаємо асфальт.
    Чорт його знає, звідки ми,
    як нас без номера звать?

    Пальта висять задрипані,
    шарики у руках.
    Тіменицями обсипані
    з гі́мном несемо стяг.

    Радісно нам і весело,
    чорти вже зна чого...
    Мабуть, у бані воскреснемо,
    змиючи все лайно!

    31 травня 1989 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.75) | "Майстерень" -- (5.85)
    Прокоментувати: | "«Подорож на долонях планети», стор. 106"


  3. Євген Федчук - [ 2025.09.07 19:55 ]
    Маршал перемоги чи кривава бездарність?
    Ще один монстр кривавий між «героїв»,
    Що носяться із ними москалі.
    Ще пошукати треба на Землі,
    Хто поливав би отак щедро кров’ю
    Своїх солдат поля кривавих битв.
    Солдатським трупом він встеляв дорогу,
    Хоча не завжди і до перемоги.
    Скоріше катом був той московіт
    Своїх солдат. Бо він їх не жалів
    Ніколи. І про те солдати знали,
    Бо ж «м’ясником» недарма прозивали.
    «Баби ще нарожають!» - говорив.
    Не дай Бог під його потрапить гнів!
    А ще солдатам він запам’ятався,
    Бо завжди дуже страшно матюкався
    І пики часто генералам бив.
    І то усе – відомий маршал Жуков.
    Ще не святий, здається в москалів.
    Але у них це просто взагалі –
    Святим також зробити того крука.
    Чим же прославивсь їхній той «герой»?
    Чим заслужив звання таке високе
    І орденів, медалей на два боки,
    Щоб його чорне прикривать нутро?
    Москаль типовий, народивсь в селі
    В глибинці. Ну, які там перспективи?
    Там, ну, хіба що спитися можливо,
    Як то і роблять часто москалі.
    Але цьому так дуже пощастило,
    Адже Велика почалась війна.
    Життів мільйони знищила вона,
    Але ж не всіх на тій війні убило?!
    Цей був мобілізований, але
    Контузію отримав і списали
    В запас. Щось з головою, певно стало,
    Адже зробилося жорстоке й зле.
    Чи то воно завжди таке було?
    Того не знаю. Але так вже сталось,
    До влади комуняки вже дорвались.
    В Москальщині нагору підняло
    Усяку погань, ледарів, бездар,
    Які весь світ ненавиділи, наче.
    Цей шанс піднятись вгору теж побачив,
    «Прорізався» у нім воєнний дар.
    Не знаю, де і як він воював,
    Але отримав першу нагороду
    За винищення власного народу,
    Який був на Тамбовщині повстав.
    Такий «герой» для комуняк був треба.
    Тож скоро і до партії вступив,
    Бо ж тим кар’єру легшою зробив.
    А думки ж був високої про себе.
    Отож улаштувався непогано,
    На ті часи розкішно досить жив,
    Аж двох жінок тоді собі завів,
    За що партійну лише мав догану.
    Дві жінки в комуніста – то не гріх,
    Від лінії партійної хитатись,
    За те можливо і з життям розстатись.
    Чого чіплятись до дрібниць таких?
    Аби служив партійним інтересам.
    І він служив їм, віддано служив,
    Що партія веліла – то робив.
    Дожив в кінці тридцятих до репресій.
    Від інших на відміну - пережив.
    Таким, як він то легко удавалось,
    Вони по трупах вгору піднімались.
    І він піднятись високо зумів.
    Час зоряний для Жукова настав.
    Японці на Монголію напали.
    А москалі ж усюди носа пхали.
    Тож Сталін туди Жукова послав.
    Де матами, де простим мордобоєм,
    Де розстрілами так всіх залякав,
    Що армію японську подолав
    В боях жорстких над Халхін-Гол рікою.
    За рік вже Бесарабію «звільняв»
    І скоро став начальником Генштабу.
    В теорії він розбирався слабо,
    Але, як йому вислужитись, знав.
    В Європі вже тоді ішла війна,
    Тож і Союз до неї готувався,
    В Генштабі план для того розроблявся…
    Хоча інакше почалась вона.
    «Зненацька» Гітлер на Союз напав.
    Завчасно, бач, не попередив, клятий,
    Що в день такий він буде нападати.
    А Жуков плану іншого не мав,
    Окрім того, що будем воювать
    На чужих землях, ворога долати.
    А тут прийшлося раптом відступати.
    За те Генштаб потрібно розстрілять.
    І Жукова найпершого. Проте,
    Хоч розстріляли кілька генералів
    Та Жукова лише на фронт послали,
    На фронті явить хай мистецтво те
    Військове, чим хвалився увесь час.
    Та і на фронті з нього толку мало.
    Й велику битву танкову програли,
    І Київ німцям віддали якраз.
    Солдат мільйони у полон здали,
    Всю техніку у полі полишали.
    Аж до Москви поспішно відступали,
    Бо німців зупинити не могли.
    Хоч він весь час і їздив по військах,
    Крив матом, бив у морди генералів,
    Солдат на пострах для других стріляли.
    Та був сильнішим перед німцем страх.
    Щоб не пустити німців до Москви,
    Знов керувати Жукова послали.
    Воно ж в боях аж два фронти «просрало».
    Вже німець у біноклі Кремль ловив.
    То не його заслуга, що вдалось
    Попід Москвою німців зупинити.
    Його ж тоді послали боронити
    Вже Ленінград. Воно ж мерщій взялось
    Знов всіх лякати. Розстріли пішли.
    Солдат за відступ без жалю стріляли.
    Та Жукову того здалося мало,
    Тож він наказом по військах велить
    Розстрілювати, навіть сім’ї тих,
    Хто здавсь в полон. І, знаєте, стріляли.
    Адже чекісти жалості не знали.
    Як Ленінград він «відстояти зміг»,
    Направили його знов під Москву,
    Де німців трохи взимку відтіснили.
    Тепер же далі наступать рішили.
    Він взявсь за операцію нову
    Так, як і перше – матом і нахрапом.
    Людей на кулемети страхом гнав.
    Та до мільйона там солдат поклав
    Під Ржевом. Але що для нього втрати?
    Встеливши трупом попід Ржевом шлях,
    Він зовсім так нічого й не добився.
    Звідкіль почав, то там і зупинився,
    Хоч армії лягли на тих полях.
    А далі був, щоправда Сталінград
    І Курськ. Та якось обійшлись без нього.
    Хоч він собі приписував і того.
    А далі німець покотивсь назад.
    «М‘ясник» на Україну знов прийшов.
    Тут його норов проявився знову.
    Йому хотілось, як вампіру, крові,
    Тож він і «вихід» врешті-решт знайшов.
    Створити військкомати наказав
    Скрізь польові. Як села «визволяли»,
    То всіх чоловіків бігом хапали,
    Щоб кожен кров’ю «зрадництво» змивав.
    Хапали молоденьких юнаків
    Й старих дідів – нікого не питали.
    Цеглину в руки і в атаку гнали.
    А, щоб ніхто назад не відступив,
    Чекісти з кулеметами стояли
    Позаду них і убивали всіх,
    Хто у тій бійні уціліти зміг.
    Тим людям, навіть форму не давали.
    Тож звали «чорносвитниками» їх.
    У чім схопили, в тім і воювали.
    Дніпро осінній, хто як міг, долали,
    Аби лишень проклятий Жуков встиг
    До свята Жовтня Київ захопить.
    І сотні тисяч в Букрині зостались.
    Хоча вони ніким не рахувались.
    Ще стільки десь під Корсунем лежить
    Таких же «чорносвитників», яких
    Беззбройних на позиції кидали,
    Де німці тисячами їх вбивали.
    А той «герой» іще хвалитись міг,
    Що він, щоб розміновувать поля,
    Туди людей в атаку посилає.
    Хай половина їх отам лягає,
    Зате розчистить він дорогу для
    Піхоти й танків. От він був який!
    А, щоб Берлін скоріше захопити,
    Туди американців не пустити,
    Людей він безперервно кидав в бій.
    Щодня п‘ятнадцять тисяч люду клав,
    До сотні танків, літаки, гармати.
    Зеєловські висоти велів брати,
    Хоч обхідні шляхи для того мав.
    Та що йому сто тисяч чи мільйон.
    Зате дістався першим до Берліну.
    Німеччину «поставив» на коліна,
    Життя людське поставивши на кон.
    Як, наче в нагороду за все те,
    Його поставив Сталін комендантом
    Німеччини, щоб лад країні дати.
    Здавалося б, завдання не просте.
    Роботи повно. Але він не тим,
    На тій посаді будучи, займався.
    Він мародерив. До того накрався,
    Вивозив ешелоном й не одним
    Коштовності і золото, картини,
    Хутро, тканини, речі, килими.
    Забив маєтки меблями тими,
    Укрили цінні гобелени стіни.
    А він все крав. Підручні всі його
    Від коменданта теж не відставали.
    Німеччину до нитки обдирали.
    Нажитись сподівалися бігом.
    Хоча, що Жуков? Та ж держава теж
    Тягла звідтіль і фабрики, й заводи
    Під приводом відшкодування шкоди.
    Не мав грабунок той ніяких меж.
    А Жуков іще й носа задирав,
    Бо ж «переможець». Сталіна дістало.
    І Жукова чекісти раптом взяли.
    То була ще одна з відомих справ –
    «Трофейна». Не одного узяли.
    Разом із ним ще й купу генералів.
    Хтось до в‘язниці, когось розстріляли.
    А Жукова з посади лиш зняли.
    Відправили в Одесу воювать
    З бандитами… Як Сталіна не стало,
    Воно вже на Уралі керувало.
    А тут гризня – кому всіх вище стать.
    Всі Берії боялися, тому
    Супроти нього всі «дружити» стали.
    На поміч того Жукова позвали,
    Бо ж військо підчиняється йому.
    Він Берію «звалити» допоміг
    І знов при владі, знову на посаді.
    І знов служити-вислужитись радий.
    За рік на Тоцькім полігоні зміг
    Навчання провести. Там підірвали
    «Ядрьону» бомбу. Знявся гриб страшний.
    Півсотні тисяч «кинули у бій»,
    Вони крізь хмару ту в атаку мчали.
    Сам Жуков іздалека поглядав
    В бінокль німецький, як його солдати,
    Не знаючи, ідуть крізь гриб той клятий.
    Та він від того зовсім не страждав.
    Він не страждав. Я ж, був коли малий,
    На свого дядька з острахом дивився,
    Як він страждав і без кінця трусився.
    Бабусі тож доводилось моїй
    Його, немов дитину годувати.
    Пізніше випадково я узнав:
    Десь він під радіацію попав,
    Коли служив у армії солдатом.
    Де саме – я не знаю, може й там
    Під Тоцьком – тепер ні в кого спитати.
    Можливо, вбив його той Жуков клятий.
    Десь, мабуть, прислуговує чортам.
    Та то не всі ще подвиги його.
    В п‘ятдесят шостім, як вже геть дістало,
    Угорщина на комуняк повстала.
    Не захотіла вже життя того.
    І Жуков проти них війська повів.
    Проти цивільних танки і гармати.
    Прийшли війська і стали убивати,
    Він у крові повстання потопив.
    А у Москві знов почалася гризня,
    Хрущов вже стільки «начудив» багато,
    Що всі «здружились» і рішили зняти.
    Та Жуков того сторону прийняв.
    А в нього сила, бо із ним війська.
    Тож змовників швиденько розігнали,
    Усіх з посад високих познімали…
    Подяка ж була Жукову така:
    Його з посади скоро теж зняли,
    Відправили на пенсію й забули б…
    Та незабаром стрілки повернули,
    В Хрущова теж «недоліки» знайшли
    Та і прогнали. Брежнєв як прийшов,
    То став «героя» з Жукова ліпити
    І «перемоги маршала» робити…
    Хоч помсти ще вола пролита кров!


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.3)
    Коментарі: (3)