Ніч була темна. Місяц, хоч зійшов
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все прахом йде. Чи й буде вороття?!
Колись величним його Хорсунь був
І росіїв про всіх округах знали.
В яких краях вони лиш не бували?
Про войовничість їхню хто не чув?!
Та, як каган у Київ перебравсь,
Вщухати стала войовнича слава.
В торгові більшість подалася справи.
Меч не таким прибутком вже здававсь.
Як він хотів усе знов відродить!
Повести воїв за моря, за гори.
Гадав, що якісь землі собі скорить
І буде там каганом вільним жить.
Аскольд поки ще в Києві сидів,
Його у Хорсунь правити призначив.
У ньому він суперника не бачив.
Тож Хорсунем Рурк вільно володів.
Вважав, що майже незалежним був.
Хоч росіїв все менше залишалось,
До Києва вся знать вже перебралась,
Хоч Руський край безлюдним ще не був.
Та, як Олег у Києві з’явивсь,
Аскольда вбив та Ігоря поставив
Каганом. Хоча сам, насправді, правив,
Як самозванець. Рурк на те дививсь
Вороже, хоч і мусив покорятись,
Бо сил відкрито виступить не мав.
Олег же все крутіше забирав
І сталось те, що, врешті й мало статись:
Якось Олег відкрито заявив,
Що Київ буде «мати» Руським градам.
Він вістку стрів ту в Хорсуні не радо,
Бо ж з Хорсуня свої початки вів
Каганів рід. Він й Переяслав був
Із Києвом на рівні. Та віднині
Всі Києву скорятися повинні.
Як Рурк ту вістку з Києва почув,
То до кагана родіїв помчав,
Щоб його думку про оте дізнатись.
Та той чомусь надумав не пручатись,
Бо сили, як і Хорсунь, вже не мав.
Рурк і до Крука в требище ходив,
Де Хорс могутній з висоти дивився.
Але Крук негостинно з ним повівся.
Послухав і спокійно відповів:
- Так хоче Хорс! Щоб сили вдосталь мать
І племена, народи покоряти,
Потрібно руські землі об’єднати…
Він спробував розворушити знать,
Що в Хорсуні поки ще зоставалась,
Але підтримки також не дістав.
А хтось із них, мабуть, його й продав,
Бо звідки ж тоді в Києві дізнались
Про його плани? Вірні звідтіля
Доправили йому таємну вістку,
Що помстою Олег вже загорівся.
Вже через Перепетові поля,
Напевно, мчить загін його велінням
Негайно Рурка в Хорсуні схопить…
Тож в темряві над Россю він стоїть.
Нема бажання в порубі загинуть.
Бо ж норов у Олега, ох, крутий!
Тікати треба. У степи безкраї.
Там угри дикі його добре знають.
Із ними він поверне Хорсунь свій.
Ще в темряві із вірними людьми
Покинув Хорсунь. І степи сховали.
Погоня, як була, то десь відстала.
У балці вздріли кочові дими.
Угорський стан. Ті «гостей» прийняли,
При вогнищі усіх нагодували.
Провідника в степах безкраїх дали,
Щоби кочів’я Альмоша знайшли.
Про угрів Рурк багато чув чого.
Вони зі сходу в ці степи прибули.
Їх печеніги з тих земель зіпхнули.
Напору не утримавши того,
Знялися угри та і подались
На захід й в ці степи прикочували.
З хозарами якіїсь справи мали.
В степах, немов господарі велись.
Ходили часто в землі до слов’ян
Пограбувати та рабів набрати,
Щоб їх тим же хозарам продавати
Або й у Рум за море-океан.
Та печеніги не лишили їх
І тут в спокої. Крізь хозар прорвались
І знов на угрів нападати взялись.
Щоб врятуватись від набігів тих,
Збирались угри далі кочувать
На захід аж за гори, за Карпати.
От би йому у поміч їх дістати?!
Олегові він міг би відсіч дать.
В кочів’ї Альмош зверхньо його стрів.
Все ж вислухав та і почав питати:
Що саме він із того буде мати.
А вже багато з того захотів.
І різну здобич, і слов’ян-рабів,
І хліб, й худобу, бо ж їм кочувати
Ще доведеться всім аж за Карпати.
Ну, й, звісно, срібло-золото собі.
Подумав Рурк й погодитися мусив.
А що він міг? Хоч добре розумів,
Що б ворога у рідний дім привів.
Та як би він інакше повернувся?!
Тож Альмошу всього наобіцяв.
«Там буде видно!» - сам собі помислив.
Вже Альмошові не терпілось, звісно.
Він тут же всюди вісників послав,
Щоби угорські сходились роди,
В далеку вибираючись дорогу.
І скоро стали сходитись до нього
Усі підвладні і велять: «Веди!»
Рурк добре всі шляхи-дороги знав.
Знав, де за Рось дістатись непомітно,
Щоби сторожу росіїв не стрітить.
Сором‘язливо очі відвертав,
Як угри грабували все підряд
У землях руських, як людей в‘язали.
Рабами ті з його вини ставали.
Та він не озирався вже назад.
Бо вже назад й дороги не було.
Хоч на душі щось неприємно тліло.
Тут славних предків росіїв могили,
А він привів на ці могили зло.
Без бою майже Хорсунь узяли.
Він повернувся, аби править в ньому.
Хоч то одному Хорсові відомо,
Чи згоду небеса на те дали.
У супроводі угрів він пішов
До Хорса, щоб від нього згоду мати.
У Хорсуні каганом справжнім стати.
Старого Крука в требищі знайшов.
Сказав: - Я хочу слово Хорса чуть!
Як здавна наші предки обирали
Собі кагана, з Хорсом справу мали.
Я ж маю право тут каганом буть!
Крук впірив в нього очі і сказав:
- Хто ворога приводить в землі рідні,
Каганом бути в землях цих не гідний!
І посохом, що у руках тримав,
Об землю стукнув. Та, немов здригнулась.
Усе перед очима попливло.
Те, що сиділо глибоко було,
Враз вирвалось на волю. Лиш почулись
Чи крик, чи стогін. Рурк на землю впав
І тіло його корчилось і билось.
В страху від нього угри відступились.
Як бог чужинський таку силу мав,
То краще буде його не чіпати.
Пограбували Хорсунь, як змогли
І далі вже до Києва пішли.
Хотіли і його теж звоювати.
А Рурк зостався на землі лежать
Нікому на цім світі не потрібний,
Бо виявився росієм негідним.
Ніхто б його не взявся поховать.
По роській розграбованій землі
Лише руїни й згарища димились.
Людей живих не надто і лишилось.
Лежали мертві і старі, й малі.
Дорослі ж разом з уграми пішли
Не волею своєю, а рабами.
Вони для угрів були просто крамом
Й жаліли, що померти не змогли.
Зосталось Хорса требище одне
Посеред пустки. Угри не посміли
Його чіпати. Так і полишили.
Іще сто років із тих пір мине,
І Володимир Хорса забере
До себе в Київ. А до того часу
Кров півнів буде споживати ласо.
Під молотами в Києві й помре.
А в землях тих, де росії жили,
Кочівників кагани поселяли,
Щоб ті кордон Русі сторожували.
Туди вернутись руси не змогли.

Сидять діди під кормою. Сонце припікає.
Але під старезним дубом не так дошкуляє.
Корчмар тут столи поставив, тож можна сидіти,
З кухлів пиво попивати та поговорити.
Про що дідам говорити, як не про минуле,
Коли вони молоді ще і завзяті були.
Похвалялись тим минулим, напевно ж хотіли,
Щоби знову повернулась молодість і сила.
Старий козак Петро мовчки слухав ті розмови,
Навіть і не намагався вставить своє слово.
Чи не мав чим похвалитись? Чи то скромний дуже?
От Іван його й питає: - Скажи, Петре, друже,
Ти ж козакував, говорять, ще із Хмелем знався.
Чи ж ти був тоді у Львові, як Високий брався?
Петро тільки усміхнувся: - Доводилось бути.
Ми ж його із Кривоносом і змогли здобути.
- Ви Високий замок брали? – діди здивувались –
Ми думали – ти зі Львова?! Як воно так сталось,
Що ти прийшов з козаками рідне місто брати?
- Ну, я родом з Чигирина. Львів‘янином стати
Вже пізніше удалося. Так вже доля склалась,
Бо ж нічого у тім краї живим не зосталось.
Хто би тільки не приходив: москалі чи ляхи,
Чи то турки, чи татари – смерть лишали шляхом.
Була колись і багата, й гарна Україна,
А тепер весь правий берег – суцільна руїна.
- То ми знаємо, - озвався сивий дід Микола, -
Стискається, повір, серце через те від болю.
Та ти краще розкажи нам, як Високий брали.
Бо ми тоді теж у Львові ще не проживали.
- Розказати, - задумався Петро на хвилину,
Погляд очей своїх сірих кудись в далеч кинув. –
Ну, спочатку про Пилявці тоді слід сказати.
Удалось нам тоді чосу добре ляхам дати.
Вони звідти так втікали, що й штани губили.
Деякі за день до Львова звідти долетіли.
А то триста верст, їй Богу. Як слід налякати,
Щоби за день таку відстань можна подолати.
Коли перші «пилявчики» до Львова дістались,
То від виду їх одного паніка піднялась.
Хтось зібрав свої манатки й на захід подався.
Хто «бідніший», той у замок Високий сховався.
Звісно, бідних там не було – євреї та ляхи
За його високі стіни сховались від страху.
А правителі місцеві на раду зібрались
Та до оборони міста бігом зготувались.
Стали грошики збирати, щоб людей найняти,
Які будуть від козацтва Львів обороняти.
А керівником Ярему «нашого» обрали,
Йому зібрані всі гроші й клейноди віддали.
Він поклявся перед всіма, що захистить місто,
Але, як отримав гроші, то й дременув, звісно
До Замостя. Залишилось місто і без грошей,
І без війська. Обстановка зовсім не хороша.
А, тим часом Хмель із військом підійшов до Львова.
А слідом іще загони прибували нові.
І орда прийшла татарська разом з Тугай-беєм.
Скориставшися одразу силою тією,
Велів Хмель у передмісті усе захопити.
Отоді-то всі «при грошах» й дременули звідти
У Високий замок. Кажуть, стільки їх зібралось –
Зо три тисячі, напевно в замку заховалось.
А замок же невеликий і припасів мало,
Бо ж його до оборони ще не готували.
Війська там було десь сотня, на стінах гармати.
А стоїть же він високо, спробуй-но узяти.
Хмель спочатку й не збирався, сподівався, звісно,
Що, аби зостатись цілим, то заплатить місто.
Штурмом брати не збирався та людей втрачати,
Бо ще ж треба було ляхів аж в Польщу загнати.
Але ж місто Вишневецький встиг «пограбувати»,
Тож нелегко було викуп великий зібрати.
Затяглося те стояння, сподівались в місті,
Що приведе Вишневецький на підмогу військо.
Довелося тоді Хмелю містян налякати,
Велів він Високий замок Кривоносу взяти.
Замок той далеко видно, поставить гармати,
То й до середини Львова можна з них вціляти.
Ми стояли на Тарнавці тоді за горою.
Недалеко Тугай-бей теж стояв із ордою.
Отож, нам і випадало разом замок брати.
хоч татари не майстри в тім, та, проте, завзяті.
Ще і донці підключились, що поряд стояли,
Попід Лисою горою станови́ще мали.
Отримав Максим наказ той і став готуватись
Та до підступів до замку пильно придивлятись.
Стіни високо здіймались, важко підступити,
Бо ж усі шляхи-дороги проглядались звідти.
Двоє воріт в замку були – західні і східні.
Західні нам із Тарнавки було геть не видно.
Та розвідники доклали, що їх важко взяти,
Адже там і стіни вищі, і стоять гармати.
А от східні видавались місцем непоганим,
Адже були вони майже в аварійнім стані.
Саме їх Максим і здумав перше штурмувати.
Зранку, сонце ще не встало, вдарили гармати.
Але били не по замку, по місту вражали,
Щоби гармаші зі Львова нам не заважали,
Доки дертися ми будем на крутезні схили.
Першими селян до замку в атаку пустили.
Йшли із косами, дрючками, рогатини взяли.
А за ними уже слідом і ми виступали
З татарами. Вози пхали важкі перед себе,
Щоб від вогню прикриватись, коли буде треба.
На возах іще драбини штурмові лежали.
Лучники татарські стали і стріли пускали,
Щоби змусити на стінах ляхів поховатись.
Тоді і нам буде легше до тих стін дістатись.
Але ляхи не зівали, нас вогнем зустріли,
Не змогли зі стін зігнати їх татарські стріли.
Крики, стогін, тупіт, гуркіт - все в одне злилося.
Нам під самі стіни замку дійти удалося.
Навіть, вилом та підкопи під стіни зробити.
Але під вогнем ворожим прийшлось відступити.
Сім разів на штурм ходили. Вже й сонце сідало,
А ми замкові ті стіни досі ще не взяли.
Але й ляхи налякались. Тож бургграф Братковський,
Який у Високім замку опирався досі,
Бачачи, що і продуктів, і припасів мало,
Повелів, щоби цивільних із замку прогнали.
Хто пробився, когось наші у полі зловили,
А деякі доєднатись і до нас рішили.
Вони нам багато чого цінного сказали,
Щоби ми той клятий замок скоріше узяли.
Перш за все, вказали труби, що вели до міста,
Які воду постачали. Хмель повелів, звісно,
Воду місту перекрити. І замку дісталось,
Бо ж тепер у них запасів води не зосталось.
Там була стара криниця та вже занепала,
Тож по воду до джерела оборонці пхали.
Поки ми відпочивали, рахували втрати,
З міста уночі припаси удалось дістати.
Пороху і куль приперли, тільки б боронились.
Ми про те дізнались пізно, щось не додивились.
Другий день почався знову з атаки на замок.
Ми драбини підтягнули попід стіни прямо.
Поки одні ті драбини до стін приставляли,
Другі кайлами у стінах діру пробивали.
А нас ляхи поливали свинцем і кидали
Згори на нас все, що тільки під рукою мали.
Довелося відступити. Вночі до Максима
Викликали наш десяток. Я був поміж ними.
Велів Максим одягнутись у місцевий одяг,
Бо дізнався, де по воду ті замкові ходять.
Сказав до них доєднатись і в замок пробратись.
А там, як буде нагода, до воріт дістатись
І відкрити їх, щоб наші до замку ввірвались.
Та просив нас дуже сильно, аби постарались.
Джерела дістались легко, глечики набрали
Та із замковими разом за мури попали.
Ніхто нас не перевірив, ніхто не затримав.
Правда, хтось-таки помітив. Братковський нагримав
На сторожу, велів скоро усіх нас зловити.
А вже ляхи постарались кількадесят вбити.
Серед них і кілька наших. Я в підвал сховався.
І сидів там тихесенько, ночі дожидався.
А вночі, як трохи стихло, вибрався нагору,
А там уже і на мури вихопився скоро.
Ляхи втомлені поснули, гармати стояли.
А я знайшов купу цвяхів, у нагоді стали.
Забив цвяхами отими отвір для запалу.
Тепер уже ті гармати залізяччям стали.
Не всі, на жаль, лише кілька. Інші сторожили.
Сподівався, що так само теж наші зробили.
А сам назад заховася. Вранці сполошились,
На замкових українців ті ляхи озлились,
Та боялися чіпати, бо ж їх там багато,
Могли би супроти ляхів в замку бунт підняти.
Знову цілий день гриміло – наші замок брали.
Жаль, воріт для них відкрити ми змоги не мали.
Вночі, я пізніше взнав то, послав Максим сотню,
Щоб пробралися до замку й відкрили ворота.
Але ляхи їх уздріли, вдарили на сполох.
Ще і сильний дощ піднявся, гриміло навколо.
Порох відсирів і змоги не стало стріляти.
Тож Микола Небилиця велів відступати.
Зранку спершу було тихо, далі сполошились
В замку люди. Вже, напевно, не надто дивились
За чужими. Тож з підвалу я вибравсь нагору.
Із розмов мені зробилось зрозуміло скоро,
Що Братковський так злякався, що утік до Львова.
Лишив солдат небагато. Новина чудова.
Велів, правда, захищати замок до останку.
Та вже ті, що залишились, тряслись з переляку.
Поки в замку метушились, що робить, не знали,
То ми всі їхні гармати теж позабивали.
Без гармат їм важче буде замок боронити.
Скоро новина: Братковський вернувся сердитий.
Надали йому припаси і назад послали,
Усі ті його відмовки слухати не стали.
Тож вернувся він сердитий та на всіх кидався.
А ще більш, як про гармати зламані дізнався.
Та на ранок наші знову пішли у атаку,
Максим прагнув взяти замок за ціну за всяку.
Ляхи в замку метушились та зі стін стріляли.
Їх донині залишилось уже зовсім мало.
Вони стіни, і ворота стерегти не в змозі.
Тож, сокиру прихопивши – знайшов на дорозі,
Я до тих воріт подався, які наші брали.
Там два ляхи при воротах злякані стояли.
Дослухалися за стіни, назад не гляділи.
Тож моя сокира діло скоренько зробила.
Далі кинувся кілок той стопорний зламати,
Що не здавав міс під’їздний униз опускати
Заскрипіло, барабан враз швидко закрутився.
Чую, з гуркотом на землю той міст опустився.
Враз зацюкали сокири по той бік в ворота.
Мабуть, через міст пробралась козацька піхота?!
Поки ляхи сполошились та поки зібрались,
Вже козаки і татари у замок прорвались.
Тут драгуни прилетіли, щоб їх зупинити.
Але ту атаку легко вдалося відбити.
Поки тих драгунів били, ляхи всі зібрались
І у внутрішньому замку бігом заховались.
Зачинили враз ворота. Знову штурмувати?
Прийдеться дубову браму під вогнем ламати.
Та мені уже не страшно, я поміж своїми.
І козаки у бій рвуться, й татари між ними.
А Братковський знов злякався, до Львова подався.
Гарнізон без командира фактично зостався.
Бо й заступник його також дременув небавом.
Тож уже до перемоги котилася справа.
Вранці браму проломили і в замок ввірвались.
Солдат ляських тоді в замку майже не зосталось.
Втікачі одні лишались – ляхи та євреї.
Українці також були між юрби тієї.
Як козаки та татари до замку ввірвались,
То від злості уже мстились, мстили – не спинялись.
Ні про стать, ні вік, ні віру уже не питали,
Кого бачили, на місці того убивали.
Хоч багато крові бачив я за свої роки,
Але стільки, вже повірте, ще не бачив поки.
Мені млосно аж зробилось, вибрався із замку,
Бо мене не привертала здобич вже ніяка.
Крики розпачу і крики переможців чулись.
Певно, що усі у Львові від жаху здригнулись.
Зрозуміли, яка доля скоро їх чекає.
І ту долю оминути шансу в них немає.
Тож погодилися швидко, викуп Хмелю дали,
Аби тільки їхнє місто ми не зачіпали.
А нам воно і не треба. Хоч татари злились,
Що не змогли взяти місто і не поживились.
Та отримали від Хмеля чималеньку плату
Й подалися до Замостя, його здобувати.