На жаль, таке в історії бува.
Про когось книги і романи пишуть,
А іншого згадають словом лише,
Хоч багатьом жаліють і слова.
Згадати Оришевського, хоча б.
Хтось чув про нього? Щось про нього знає?
З істориків хтось в двох словах згадає,
Що в гетьманах колись був Божий раб –
Ян Оришевський. То і все, мабуть.
Не до душі, що був з аристократів?
Хоча ми можем багатьох згадати,
Які з якоїсь шляхти рід ведуть:
Чи польська, чи литовська, чи, бува
І українська. Чи ж по тім судити?
Чи то по тому, що устиг зробити?
А дехто, взагалі на те кива,
Що гетьманом король його зробив.
Так інших королі теж призначали,
Чи рішення козацьке визнавали.
А хтось говорить, що між козаків
Багато невдоволених ним бу́ло.
А ви назвіть хоча би одного,
Щоб козаки любили всі його?!
Були й такі, що смерть їх не минула
Від рук козацьких. Тож не в тому суть.
Про всіх потрібно по ділах судити.
Вони одні нам істинно отвітять,
Чи буть комусь відомим, чи не буть.
Тож народився Оришевський був
В Оришеві – маєтку родовому.
Прийшлося вибиватися самому
З дрібної шляхти. Хто б про рід той чув,
Як би не Ян?! При королю служив.
Коморником при ньому рахувався,
На королівську милість сподівався,
Мабуть, старання показать зумів,
Бо, як Баторій набирати став
Собі козацьке реєстрове військо,
То гетьманом, який за ним дивився
Він саме Оришевського послав.
Часи тоді непевнії були.
Козацтво встряло у молдовські справи.
Якиїсь час Підкова у ній правив.
Та втриматись козаки не змогли.
Підкові ляхи голову знесли,
За козаками всюди полювали.
Живих, хіба що плавні заховали,
Де ляхи їх дістати не змогли.
Таке козацтво ляхам не простило,
От-от могла початися війна
Між козаками й ляхами. Однак,
Щоб не втрачати в колотнечі сили,
Бо ж вистача без того ворогів,
Довірив Оришевському король
Тоді зіграти миротворця роль.
І він козацтво швидко замирив.
Найбільш завзятих у реєстр вписав.
Такі йому у війську і потрібні,
Щоби козацтво представляли гідно.
Тож скоро непогану силу мав.
Загін в шістсот завзятих козаків,
Що власний прапор королівський мали,
І булаву, й бунчук, й печатку дали.
І Оришевський їх в походи вів.
За службу Трахтемирів їм віддав
Король та ще й поставив плату.
Нехай то було зовсім не багато:
Козак на рік кожух й червінець мав.
Але ж тепер козак не ворог був.
В однім строю із ляхами стояли,
Разом за землю рідну воювали.
Козацьку силу білий світ відчув.
Спитаєте, чому це ляхи так
До козаків зненацька подобріли,
Що, навіть, ціле військо утворили?
Без того, що, не обійтись ніяк?
А таки так. Уже багато літ
Ішла війна, що відбирала сили.
Вже ляхи воювати не хотіли.
Вона принесла й так багато бід.
А все оті прокляті москалі.
Їм і тоді в болотах не сиділось,
В сусідів поживитися хотілось
Та шмат чужої прихопить землі.
Отой їх дурнуватий цар Іван,
Що Грозним звався, раптом спокусився,
Лівонію скоряти заходився.
Багатий край вже знемагав від ран.
За край той заступилася Литва
Та сил не мала, ляхів запросила.
Вони одну державу утворили,
Що хтось Річ Посполитою назвав.
Ота Річ Посполита і вела
Війну багатолітню з москалями.
Топтали ниви вороги військами.
Міста і села та війна змела.
Вже, начебто й здолали москалів,
На бій останній сил не вистачає.
А тут он сила чимала гуляє.
Чому б не скористатись, взагалі?
Отак реєстр козацький і з’явивсь,
А Оришевський став гетьманувати
Та бити москалів допомагати.
А, коли бивсь козак, то уже бивсь.

Поки в Лівонії товклися москалі,
То козаки до них у гості завітали
І Стародуб, що під Москвою був, узяли.
Із Оришевським, зрозуміло на чолі.
Хоч увесь замок взяти і не спромоглись,
Та москалів усе ж добряче потрусили,
Набрати здобичі в поході тім зуміли.
Ну, у той час на війнах всі отак велись.
Із тим добром і повернулися назад.
А через рік уже з Михайлом Вишневецьким
Вони взялися за москальського Трубчевська.
Дали добряче москалям отим під зад.
Тож незабаром та москальськая змія
В свої болота була змушена вертати,
Щоби криваві свої рани зализати.
Вдалось Лівонія в лихий час відстоять
Та ще й забрати шмат московської землі.
За що, питається пролито стільки крові?
Не сумнівалися, проте, що прийдуть знову.
Без війн ніяк прожить не можуть москалі.
А за тим часом Оришевський десь пропав.
Чутки ходили, що помер. Велика втрата.
Другого гетьмана прийшлося призначати.
Король маєток його іншому віддав.
Та кажуть, як завчасно ко́гось поховають,
То він ще довго і щасливо буде жить.
Лише два роки з того часу пролетить
І раптом Ян на Запоріжжя прибуває.
Його із радістю зустріли козаки,
На Базавлуку знову гетьманом обрали.
Де пропадав – нічого в нього не питали
Не до розмов, був заклопотаний такий.
Велів поблизу корабельню закладать
Аби на море у походи готуватись.
У Крим, до турків аж за море добиратись,
Не тільки ж землям українським щоб страждать.
А тут і сварка враз затіялась в Криму.
Помер Девлет-Гірей, сини ж не поділились
І за престол в Криму боротись заходились.
А козаки іще й допомогли тому.
Вступились військом в боротьбі тій за Мехмета,
Що із Ісламом, своїм братом воював.
А, як Мехмет у боротьбі отій пропав –
За його сина Саадата. Доки йде та
Війна, тим користають козаки.
То здобули і майже знищили Очаків.
Добрячу здобич в тім поході здобули.
Худоби тільки сорок тисяч привели.
А ще й добро возами привезли усяке.
А то зібрались і пішли на Перекоп,
Аби ще більше собі здобичі добути.
Та на війні, як кажуть, всяко може бути.
На жаль, не завжди так воно виходить, щоб
Усе вдавалось. Був невдалий той похід.
Багато братчитків в поході загубили
Та і здобути Перекопа не зуміли.
Орда за ними степом рушила услід.
Але вернулися, пробилися, однак
На Оришевського козаки злими стали
І його з гетьманства та із Січі прогнали.
Хто ж думав, що воно повернеться отак?!

Та час пройшов і знов згадали козаки
Про Оришевського, бо ж їм «фартовий» треба.
Не змогли кращих відшукати поміж себе.
Знов забажалося їм сильної руки.
Тож Оришевський булаву до рук узяв
І знов татари у Криму тряслись від страху
Та знов на клятих козаків жалілись ляхам.
Але король над ними влади вже не мав.
За зиму тричі Ян ходив походом в Крим,
Орді татарській дуже скрутно довелося.
А козакам узяти здобич удалося
Й на Запоріжжя поверталися із тим.
А навесні, як Ян задумав вже давно,
Козаки сіли в нові «чайки» й подалися
На море, турків «лоскотати» узялися.
І туркам зовсім не сподобалось воно.
Вони ж вважалися грозою всіх морів,
Турецький флот тримав в страху усю Європу.
А тут з якимись козаками такий клопіт.
Султан ледь з розпачу і гніву не згорів.
Бо козаки взяли і Варну, й Аккерман,
Добром усяким собі «чайки» всі набили
Та християн-рабів полонених звільнили.
Від турок чули лише злякане: «Аман!»
Із перемогою на Січ він повернувсь.
Але така уже була його натура,
Що міг би й далі штурмувать ворожі мури,
А він від гетьманства відмовився чомусь.
Рішив пожить життям звичайним. Так бува.
Іноді, правда зустрічався з козаками,
Щоб поділитись королівськими думками.
А то козацькими полками керував
У ляськім війську. І такі тоді були.
Коли Косинський все козацтво зворохобив
І на Острозького повів, помститись щоби,
То посланці тоді до нього прибули,
Аби козацтво вгамувати допоміг.
Із тим у липні в Білу Церкву він подався
Та перемовини вести з Косинським взявся.
Але того переконать ніяк не зміг.
Ба, навіть більше, пригрозили козаки,
Що його стратять, якщо десь зустрінуть знову.
В козацтва ж діло не розходиться зі словом.
Чи ж йому гинуть від козацької руки?
Проте з козацтвом він зв’язків не поривав.
Ходив в похід в Молдову разом з Лободою.
Хоча не мав того завзяття вже до бою
Та шаблю міцно у руках іще тримав.
В похід востаннє до Ліфляндії ходив
З коронним військом, як зі шведом воювали.
Тоді відбили шведське військо досить вдало.
Та той похід дух войовничий не збудив.
До України в свій маєток повернувсь
Десь попід Гайсин. Де і смерть його дістала.
Жалів, звичайно, що прожив ще досить мало.
Із жалем скоро тим він вічним сном забувсь.

Все хваляться по світу москалі,
Як героїчно предки воювали,
Як ворогів усіх перемагали.
Нема, мовляв, сильніших на землі,
Ніж москалі. І носяться із тим.
Роти всім «русофобам» закривають,
Які москальську «правду» не сприймають.
Уже всі вуха просвистіли всім.
Самі уже повірили у то
І верещать, що можуть повторити.
Що ж, можемо про те поговорити,
Щоб в тім не сумнівався вже ніхто.
Тож тищу двісті тридцять восьмий рік.
Орда монгольська зі степів примчала.
Усе Залісся раптом запалало.
Ніхто не знав отим ординцям лік.
Як морська хвиля краєм розлились.
Фортеці «неприступні», що стояли,
Вони всього за кілька днів узяли.
Рязанці перші у бою зійшлись
З ордою тою. Але не змогли
Устояти. Монголи місто взяли
І всіх, кого зустріли, повбивали.
Руїни залишивши, геть пішли.
Напали Пронськ. Щоб сина врятувать,
Його князь аж до Суздаля відправив.
Загін дав невеликий на виправу,
А сам лишився місто захищать.
Та й згинув там. Син Юрію примчав
Ту лиху вістку про орду велику,
Що десь ото взялася в полі Дикім.
Просив, щоб Юрій помочі прислав.
Та Юрій-князь той боягузом був.
У бій з монголом не схотів ставати.
Рішив у поміч сина він послати.
Вже на той час і новину почув,
Що і Рязань, і Пронськ уже упали.
Вже орда стрімко на Коломну йде.
Там князь Роман тепер на поміч жде,
Бо у самого війська зовсім мало.
Тож велів Юрій синові узять
Дружину княжу, ополчеʹння скликав.
Хоча в бою то сила й невелика.
Та і велів всім до Коломни мчать.
Оскільки Всеволод був зовсім молодим,
Дав воєводу в поміч Єремія.
Той у бою порадити зуміє.
А вої з Пронська теж пішли із ним..
Тож Всеволод мав силу чималу.
Ішов, щоб попередити монголів.
Не битися ж із ними в чистім полі.
Вже краще у фортеці на валу.
Не знав того, що вражий хан Батий
Знав про похід той. Та рішив діждатись
(Щоб по лісах за ними не ганятись)
Та всьому війську уже дати бій.
Нехай зберуться купою, тоді
Він і ударить, зажене у пастку.
Всім доведеться мертвими упасти.
Отож стояв і здалеку глядів,
Коли самі ті в пастку заповзуть.
А ці ж не знали, розвідки не мали.
І стрімголов у ту Коломну мчали.
Гадали там якнайскоріше буть.
На заклик князя вже туди прийшли
І новгородці, й москалів дружина.
Ті москалі тримали гордо спини,
Мов дуже войовничими були.
Аж ось до них і Всеволод прибув.
Велике військо врешті-решт зібралось,
Під стіни поміж рік розташувалось.
Сніг навкруги затоптаний вже був.
Мала Коломна стільки ще людей
Не бачила. Отож і дивувалась.
З монголами до бою готувалась.
Аж раптом чують, що орда іде.
Земля дрижала з тупоту копит.
Зі страхом всі у далеч поглядали.
Так скоро на орду ще не чекали.
Всі кинулися зброю підхопить.
Всі кинулись… Одні лиш москалі,
Ще й ворога не бачивши, злякались
І з поля бою миттю повшивались.
По льоду мчали, наче по землі.
Від того в війську паніка пішла.
І Всеволод також перелякався.
Бо він на дещо інше сподівався.
А вже орда стрімким потоком йшла.
Не витримав такого молодий.
Дружині свиснув, ополченців кинув,
Й кінну дружина понад річку двинув.
З ордою не схотів прийняти бій.
Як ніж, пройшовся по краю орди.
Дружина, вся закована в залізо,
Монголів на шляху стоптала грізно.
Та випадково вдарила й туди,
Де був Кулькан – один з п‘яти синів
Великого самого Чингізхана.
Пройшовшись, як котком, монгольським станом,
Дружину далі Всеволод повів.
Не озирався, у Владимир мчав,
Аби життя своє порятувати.
Забув, що мав Коломні помагати.
Й того він, навіть на той час не знав,
Що той Кулькан загинув. Коли б знав
Та не втікав, а вдарив орду з тилу,
Зламав би може ту монгольську силу.
Та він, не озираючись, тікав.
Монголи ж, як дізналися про смерть
Кулькана, геть від того озвіріли.
На те залісське військо налетіли,
Й наповнилася чаша смерті вщерть.
Орда притисла військо до валів
І вирізала. Князь Роман загинув.
І Єремій, що того не покинув.
Всі покотом лежали на землі.
Вся рать в бою отому полягла.
А хто устиг, в Коломні заховався.
Два дні ще від монголів відбивався.
Але орда все ж місто узяла.
Лиш згарище лишивши по собі,
Орда Москву зачухану спалила,
А далі на Владимир покотила.
Князь Юрій ледь дізнався, то побіг
В ліси ховатись. Сина залишив,
Щоб місто захищати. Той старався.
Як зрозумів, що в пастку знов попався,
То вирватись з дружиною схотів,
Як то біля Коломни. Та, однак,
Усі монголи на сторожі були.
Іще про смерть Кулькана не забули.
Тож він не зміг пробитися ніяк.
Так і загинув. Батечко ж його
По болотах та по лісах ховався.
Монголів пересидіть сподівався.
Батий послав же темника свого,
Щоб втікача в лісах тих віднайти.
Той боягузом виглядать боявся,
Втікаючи, повсюди нахвалявся,
Що він зібрався у лісах отих
Зібрати військо, вдарить на орду.
Хоча того і не збиравсь робити.
Батий повірив та велів убити.
Отож ішли монголи по сліду.
Та і знайшли його ні річці Сіть.
На втікачів зненацька налетіли
І майже всіх із князем перебили.
Там опір не було кому й чинить…
Отак воно в історії було.
Так перші предки москалів втікали,
Як їх та вража сила налякала.
Хоч не багато ще часу пройшло,
А москалі уже тоді взялись
Історію свою переробляти,
І літописців древніх виправляти,
Мовляв, не так тоді все відбулось.
Скажімо, літописець написав,
Що москалі, ще й ворога не взнали,
А з-під Коломни уже дали драла.
Отож москальський перепищик взяв
І просто витер слово «утікали».
Хоч вийшла нісенітниця з того
Та то не хвилювало вже його.
Отак от москалі й «перемагали».
Не всі, на щастя книги їм попали
До рук. Чи прогляділи? Так бува.
Зостались ті осудливі слова,
Щоб ми про ту брехню їх добре знали.