Сині проліски снива
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
Від одної швидкої ріки до іншої –
Спокійної, наче сон черепахи.
Передчуття майбутніх стигматів,
Передчуття зливи,
Що змиє все:
Солом’яні хижки і цегляні зикурати,
Передчуття гніву ягняти,
Що сидить на престолі.
А тим часом босими ногами
Злими степами з колючим тереном,
Злими лісами з отруйним плющем
Злими берегами гірко-солоними
Блукати:
Бо вигнані, бо чужі.
Порожній Едем
Губить стиглі плоди Істини
В густу траву марева,
Яку ніхто не лоскоче пальцями
І не падає обличчям
В зелену гущавину
Втомившись від цяток зірок.
Як стало порожньо
В заквітчаному Едемі,
Як порожньо в злому світі,
Де блукають лише двоє,
Будуючи очеретяні хапупи,
Ховаючись від нещадного Сонця
І зубатого вовкулаки вітру.

Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
перші спалахи осяяння,
мов останні слова
вирішальної поеми,
як залишки динозавра,
який не здійснив
щось важливе.
Коли впіймаєш
ящірку за хвіст,
знайдеш те, що шукав
усе життя,
остаточну правду,
голос совісті.
Ящірка зливається з травою,
як правда з брехнею,
їх уже не відрізнити.
Ти заплутався
у багатоманітних виявах
творчості буття,
творчості Бога
та його антагоніста,
які злилися
у ящірці.

8 вересня 2025

Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
повертаючись додому.
Навіщо потрібне відбиття?
Воно нічого не пояснює.
Відображення різне
у різноманітності свічад.
Ти поринаєш
у тривалу рулетку буття.
Кожне дзеркало
підхоплює і гіперболізує
якусь твою окрему рису,
а цілісності
досягти неможливо,
вона розбивається
уламками скла,
які розлітаються.
Марно шукати у відображенні
істину, це всього лише
інтерпретація,
це відбиток
непобудованих палаців
чи трагічність
нескорених руїн.

14 серпня 2025

Подорожній іде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
Хто йому відчинить?
Лише хтось ризикований.
Він іде у подвір'я без паркану,
зазирає у вікно,
але не хоче турбувати сім'ю,
тому йде далі.
Подушкою подорожнього
стала трава,
вона читає йому псалми
і розлогі поеми.
Ковдрою став вітер
із нічим не скутим духом.
Його вічною дружиною
стала тиша,
думки перейшли
у безмежність степів,
пристрасті -
у буйство трав.
Шлях у нікуди
єдино правильний,
єдино надійний.
Він ніколи не зрадить.
Шлях у розверзнуту безодню,
яка тебе поглине,
від якої не буде пощади.
Жодної метушні.
Лише тут ти можеш
заглибитися в мудрість полів,
у розуміння лісів,
у непорушний спокій світобудови.
Маєстатична мелодія розставань
навіє вечірню нірвану.
І самотність стане
тією голкою,
яка надломиться в тиші,
порушивши рівновагу космосу.

24 липня 2025

Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
В колодязь оксамитової ночі,
Їжаки малюють кроки ієрогліфами,
Наче пишуть вони – колючі
Книгу осінніх сутінків,
Коли гублять свої жолуді
Дерева Перуна-Зевса:
Наче все вже достигло,
Наче час гризти горіхи Істини,
Наче ми заблукали,
А не просто заплющили очі,
Наче епоха занепаду
Лишила залізний слід
Іржі.
Античний тепленький дощ
Був скупим Крезом-тираном
Для землі оливкової посухи
І козячих пергаментів-палімпсестів,
І для білого мармуру
З якого змивав недоречні фарби
І малював веселки
Як знаки майбутнього,
І як посмішки безтурботних богів,
І як квіти попечених Сонцем скель.

Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Як тупіт копит синього однорога,
Бо сповнилося пророцтвами –
Сліпих трибунів голоти).

Будівничі готичної вежі
Гадали, що мурують не вікна,
А стільники для захмарного меду
І що вони не вільні муляри,
А гомінкі бджоли,
Що віднайшли нектар вічності
І принесли його у вулик Космосу.

Будівничі готичної вежі
Зберегли таїну здивування,
Вдягнувшись у фартух алхіміка,
Шукали незвідане,
Пізнали музику дзвонів
(Бо квітень:
Навіть тоді – в час чуми).

Будівничі готичної вежі
Цвяхували дошки
Мідними вістрями стріл,
Бо лаштунки – це теж корабель –
У вічність.

Примітки:
Ведмежий мед навесні збирають на квітках ведмежої цибулі волохаті джмелі-трубадури. Так було в середньовіччя і так буде, доки не згине світ у вогні. Штукарі казали, що ведмежий мед лікує від клаустрофобії.

Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
її тепер ніде не знайдеш.
Яка трагічна помилка!
Яка пастка диявола!
Я втратив
величезну брилу духу.
Навіть нові видання
цих творів
не замінять її.
У ній був аромат доби,
пахощі творчого процесу,
акт її створення.
А тепер її попіл
майорить скрізь.
У цій книжці
для мене явлена
ціла Олександрійська бібліотека
з її неозорою мудрістю,
із глибиною смислів.

15 липня 2025

На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
А ми все вертаємось-небаримось
В країну теплих злив та дощиськ,
Бо там чи то синя провесінь,
Чи то троянди бавляться радістю.
Я не знав, що Березень – то старець,
Що ніяк не прокинеться, не одужає,
А місто гультяйки Музики
Втопилось в озері бронзових дзвонів,
Наче знову Батий гнилозубий
Стоїть на горі з паліями та зарізяками.
Як відверто все явлено!
Навіть тиша свята
Приходить до нас стежкою
Наближення.
Оминаємо
Порожнечу сухого та злого степу,
Яким блукав-верховодив пастух Ісаак**
Від одного саду до іншого,
Де гілки ламалися
Від неіснуючих яблук
Дерева Вічності***.

Примітки:
* - Ведмежа ягода – це Барбарис звичайний (Berberis vulgaris L.). Так називають його в селищах серед пралісів біля Окорського озера коли Місяць оповні.
** - Дитя сміху був не тільки пастухом, але і верховодою. У пустелі без верховоди ніяк.
*** - в Едемі крім дерева Пізнання добра і зла та дерева Життя росло ще дерево Вічності. Але плоди його надто гіркі.

Літо не відчувається,
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
істинне оновлення?
Оновлення епох, світоглядів,
декорацій, сутностей,
масок і облич,
тіл і душ.
Оновлення, яке здригатиме
землю. Коли відбудеться
карнавал літа,
оргія літа,
яскравий фестиваль?
Свято втонуло
у плесі річки,
мов язичницький бог.
Свято згоріло
на первісному вогнищі.
Воно розсипалося
давнім ідолом.
Свято, на яке
нікого не покличуть,
на якому будуть
лише відшумілі тіні.

5 червня 2025