мовчання – золото
хто скільки донести зуміє
інші
скарби помножують скорботу
аорту чáсову
судома зводить –
несила
стільки крові перегнати
хто говорив
неначе плив у ночвах
серед імли
хто не уміє мовчки
плисти
хоча б у чóвні Ноя...
що він по небі ходить – і звідтам
цитати розтрясає
в повітря охолоджене – і попіл
содома і гоморри
осідає
на вавилонські вежі і химери
в твоїй уяві
крім мовчання – пастка
пустеля слів нікому не потрібних
о де ти Ноє?
ще одна цитата –
із поет.
(помітка словникова)
не Ноя закликайте – Бога
зламати заповіт
мовчання
мовчки...

Можливо, я жила до нової ери
І очерети були моїм волоссям.
Я писала на обгорілому папірусі
Обмороженої весни
Бамбуковою паличкою,
Вмоченою в порцелянову сльозу
Намальованого на чашці блазня.
Можливо, то була не паличка,
А відбитий промінець невідкритої зірки.
Я писала тобі... навіть не лист -
Хвилясті лінії, заплетені в сюжети
Невідомих картин.
Я блукала чудернацькими світами
Потойбічних фантазій.
А коли прокинулася, зрозуміла,
Що я - хаотично розкидані по піску
Сліди первісної людини
І що ти завжди будеш
Океаном.


2004 р.

Спека.
Ка-
пати
на скло бокове
портвейном. Кове-
рсати ласунки.
А шо? – вередливі
скачуть з моєї сумки
бісенята.
І завзято
вимащелись
у рум’яна;
ще лисі,
себто голесенькі.
Спека? - п’яна.
Я на
«амулеті»
ріжу степи
пи-
ти
з пляшки на леті.
Повільніше,
ше-
піт,
щоб заколисати
бісенят-малечу.
Лечу –
піт
на скронях.

вічність
щось більше од вічности
не потребує наших зусиль
задля увічнення

зорі кинуті під поїзди
раптом зоріють вище ще

сонце з болота зіходить
таке ж сліпуче
без перебільшення

що тобі
яких наднормових доказів
присутности

(рік написання - вічність)

Сезон квашених яблук
Розпочнеться старою виставою.
Ми візьмемо парасольки
І попливемо під блискавиці прілої соломи
І грім діравої діжки
Туди, де в кожній калюжі
Потонула Венеція.


Цікаво, чи зможе поруділий серпанок
Штучного шовку
Зіграти Сахару,
Якщо в театрі протікає дах
І ластовиння вимоклого пилу
На картонних слідах
Бутафорських караванів
Стає незграбними потьоками
Бруднуватої фарби.
Попливемо туди, де парасольки
Будуть горбами верблюда,
Який пройшов усі бархани
Дитячих пісочниць.


Насправді небо -
Строкатий плащ дервіша.
І таємниці Всесвіту -
Вилинялі клапті,
Роздерті буревіями на каскад
Безпорадних смужок.
Ми візьмемо голки, нитки
І перетворимо парасольки
На дві яскраві латки.
Так народиться нова галактика.

2004 р.

я дурень пихатий ,що все і всіх зрозумів
та залишився самотній,
Я ,Боже,вільний! як викуп від Тебе
багатство нажив ...
..не зміг у могилу забрати,
я ранений звір втомився від власної тіні...
...втікати,
яка під ногами заплутує їх,
я втомлений старець віками....
...життєвих втіх
даремно я мудрість копив,
Я правду шукав до останнього..
..пива ковтка,
коли зачиняється бар,
Я лідер який попереду всіх..
...кидає камінь,
у того хто впав,
Я любив без пам*яті...
...про імена,
тих ,що швидко набридли.
Я підлий брехун близьких ...
.. я зрадив,
сказав назавжди,хоч знав, що ні,
По-іншому просто не міг..
..я був егоїст,
Я дитина батьків ,яких поважав..
..поки були потрібні,
Я святенник,що жертвує ...
..іншими заради
цілі шагом по головам,
Я митець що творить..
..дешевий обман
цікавих історій про світ,
Я унікум в сірій масі..
ідентичних мені,
споживач кольорових реклам,
Я пил на вітру,який віднесе ...
...далеко
від рідних земель ,
Я вмер раніше за тіло...
...гнила душа
від байдужої цвілі.
Сумно...я мертвий,
як і вчора.

Сьогодні хмари подібні до гігантських медуз :
Обпікають мокрими дотиками мовчазних подорожніх ,
Лишають на горбатих спинах плащів
Зміїні хвости почорнілих шрамів .


Листя каштана - викинуті хвилею восьминоги -
Звиваючись вологим тілом , всотовують мудрість землі ,
Простягають рудувато-брудні щупальця
До сумок , взуття , закоцюблої в пальцях квітки .


Піднявши вітрила старих парасольок ,
Пливемо буремним містом , обминаючи айсберги ліхтарів ;
Уникаючи зіткнень з китами , котами , хортами ...
Ми - крихітні човники з химерно складеної газети .


Всі поети щасливо закохані в осінь .
Отже , ймовірно , я - драматург .

2006 р .

Продала свій талант за сонети Шекспіра -
Маю ватяну вічність книжкової шафи,
Сірий пуп'янок неба, що прагне розквітнуть
В пальцях віхол фрагментиком сонця.
Маю гойдалку міста, іржаву від туги,
Порцелянові тіні сліпих перехожих,
Що назавжди забули смак літа і дотик
Кольорової хвилі.Лиш вальс кажанячий


Витанцьовують рими, загрузлі в папері.
Я не знала, що в сніг можна стукать, як в двері,
Бити вистиглий вечір солом'яним птахом,
Розтавати і мерзнути димом над дахом,
Відлітати у Всесвіт відбитка долоні,
Де хвилини гарячі, дзвінкі і солоні,
Що оселя моя - пластилінова вежа,
Я не знала, що сніг - просто біла пожежа.


Завтра станеться день: не відлига, а попіл
У сліди проросте давнім спогадом чорним
І розчахнута гілка об крила віконниць
Роздиратиме лікті, стікатиме болем.
Тількі мокрі алеї з обличчями маврів
Берегтимуть у зморшках дубової шкіри
Мерехтливі крижини, що впали додолу
З синтетичної хмари.Мальовані губи


Спрагло п'ють промінь лампи.І похапцем зорі
Присягаються бути в екстазі і в горі
Віддзеркаленням неба у просторі грудня
Там, де вітер звучить, як розладнана лютня,
Де, продавши талант за константність сонетів,
Я навчилася жить в коридорах заметів,
Посадила на аркушах яблуні, квіти.
Я не знала, що сніг може все підпалити.

2004 р.

Наркоманія... Наркотики...
Залежність...
Ниюча,безперервна тяга до речовини...каталізатора задоволення... Про це безперестанку трублять ЗМІ, це основна тема суперечок в компаніях бритоголової молоді... Наркотик проклинають матері і криміналісти... Про нього знають діти від 5років по всіх куточках планети..

Тепер це і мій хрест... Хрест,який я мовчки нестиму з хвилини в хвилину мого буття...
Біжу від нього,від себе... Задихаючись,захлинаючись невимовленими словами... Здається,що вже в соте оббігаю свою марафонську дистанцію,а моє скажене серце не зупиняється!!!
Бісюсь! Дурію! Скаженію! Дивлюсь в дзеркало-а у мене по всьому тілу вишкрябано-ЗАЛЕЖНА! ЗАЛЕЖНА! ЗАЛЕЖНА!
3акриваю очі...та під повіками знову ...ЗаЛеЖнА!
Всі нерви натягаються ніби прошиті струмом! Хочу!.. Треба..! Неможу... Неможу... Неможу...
Дико! Смішно! Невже мені(!) хтось ,щось потрібні?.. Ні! Ніколи! Я ж Львиця! Горда. Непідступна. Незалежна... І сама,сама,сама... Уже не несу величаво голову,а тримаю її щоб не згубилась...

Тепер бачу лише дорогу...,а ще день назад не могла відірвати очі від неба! Я уже не можу на нього дивитись... Боюсь там побачити свою дозу... Блядські зелені очі,якї так і не змогла побачити вживу...

Бісюсь... Дурію... Хочу!!!...

Якби відстані вимірювалися філіжанками ,
Я б сказала , що між нами - півмільйона чашок кави , випитої
нарізно ,
Десять тисяч ковтків гіркоти ,
Триста шістдесят п'ять ложок опіків
І одна малесенька усмішка ,
Що випадково зісковзнула із сонячного променя в твою долоню,
Коли той бавився моїм волоссям .


Якби відстані вимірювалися невіднайденими римами ,
Я б сказала , що між нами - руїни паперових Ольвій ,
Білопінно-штормові хвилі зібганих аркушів і затертих
політурок ,
Розпечений пісок безладних , штучних слів
І одна малесенька усмішка , що поселилася в спорожнілій
мушлі ,
Купленій на згадку про твоє місто
І забутій на готельному столику серед журналів , пелюсток та
іншого дріб'язку .


Якби відстані вимірювалися невимовленими бажаннями ,
Я б сказала , що між нами - несамовитий серпень тривалістю в
чотири роки
І що зорі , випадаючи дощем , зрошують спраглу землю .
Але ми надто консервативні , щоб відхреститися від метрів ,
миль , кроків .
Тому я говорю , що між нами - третина кроку
І одна малесенька усмішка , що зачаїлася в тремтливій
сльозині
Подарованої тобою троянди .

2008 р .

Цю пустелю крилами не зміряти ,
Не спізнати битими підборами ,
Не розтяти пальцями каналів
На вітражні блискітки оаз .
Не розбити караванним гвалтом
Тої тиші , схожої на прірву .
Не лишити відголосся сміху
У тенетах перекотиполь .


В цій пустелі дотліває промінь .
Вистигають стомлені світила .
Не каміння обпікає шкіру ,
А друзки годинників , хвилин .
Ми ворушимо пошерхлими губами ,
Як росу , куштуємо мовчання .
І не сльози - крихти скла і льоду
Падають із вицвілих очей .


В цій пустелі ніч , мов півстоліття .
Білий місяць , наче меч сталевий ,
Мертвим лезом розсікає морок
На фрагменти сірості , латки .
Тут давно забуто голос вітру ,
Барви весен , дзвін прозорих крапель .
І сюди не долітають вісті .
Тут немає болю і думок .


Тільки ми - пісок , мінливий , древній -
Символ руху , дихання галактик ,
Попіл ер , культур , цивілізацій .
Не народжені ніким , тому безсмертні ,
Без чуттів , без втрат , без сподівань .
Огортаємо підмурки піраміди .
В зморшках храмів ми - застигла вічність .
Море , час , луна серцебиттів .


... Навіщо ж сниться цвітіння сакури ?

2006 р .

Пластичний хірург такий пластичний
Він зранку робить розтяжки
Сідає на шпагат
(відхилення від теми: слово «шпагат»
Римується зі словом «шпинат»,
Ну
як
тут
не згадати про Моряка Попая,
фу, відхилення від теми – це мерзота
для літературного процесу)
Також він виконує вправи цигун
Переважно в якості спорт-процедур
Але ні крапельки не медитує
Не знаю чому так вийшло
Напевно через те
Що
Він просто пластичний
Гнучкий і високоточний
Гумовий
Каучуковий
Рідкокристалічний
Хірург
А
Не
Відлюдник-даос
Що
Мешкає
На горі Удань

(2010)

Посинілими, закоцюблими пальцями
В обвітрені шибки гамселить дощ,
Лишаючи відбитки набряклих пучок
На дзвінкому тілі прозорості.
Він вистукує чудернацьку мелодію,
Схожу на шалений ритм шаманського бубона.
Швидше, швидше, швидше...
Ще трохи, і ти зливаєшся з цим ритмом,
Зростаєшся з ним душею і ребрами.
Він пульсує в скронях, він циркулює в жилах.
Ти заходиш у нього, наче у воду,
І він заходить у тебе божевільним виром.
Бо ти - це дощ і дощ - це ти.
Мінливі барви почуттів
Сплетаються в арабські візерунки.
Секунди, години, вічності -
То горошини з перестиглих стручків.
Вони викочуються на землю,
Розколюються, змішуються, ніби скельця
В зіпсованому калейдоскопі.
Змиваються межі і лінії,
Згладжуються кути і грані.
Поняття "час" і "простір"
Втрачають сенс,
Адже віднині можливе все:
Мандрувати Чумацьким Шляхом,
Низати перла з намистин роси,
Кохатися на шкірі
Власноруч упольованого мамонта.
...Посинілими, закоцюблими пальцями
Гамселить розхристаний дощ,
Поволі перетворюючи місто
На вицвілий бубон шамана.

2010 р.

Можливо , у річищі висохлих сліз
Шукатиму Скіфію - прихисток часу ,
Притулок опальних богів і царівен ,
Загрузлих в історії , ніби в пісках .
Сполоханий гайворон вимоклі зорі
Клюватиме , як недостиглі черешні ,
І в кожній шукатиме камені серця .
А баби в степу - то німі ярославни ,
І в тріщинах міміки - холод скорботи .
І в холоді пальців - надтріснута нота -
Вібрація Космосу - вигук чи стогін ?


У місті будинки подібні до сфінксів
Вони стережуть піраміди заметів .
Вони бережуть таємницю прадавніх ,
Вкарбовану в ламані наших слідів .
І я голосила . Мечі і кургани
З пророщеним житом прийдешнього в лоні
Тягнулись повільно обабіч дороги ,
Немов кіноплівка . Однакові кадри .
Можливо , лиш вітер - одвічний і мудрий -
Чатує мій спокій , розсипаний в травах ,
Чатує твій дім , запорошений світлом ,
На березі Скіфії Висохлих Сліз .

2005 р .

****
голосом папужки
скрипітиму здрастуй
чекаючи відповіді
і погляду –

розмови не буде –
вавілонська вежа
перешкода
спілкуванню

і будуть питання
без відповідей
радітемеш як дитина
іграшці

Володимиру Павлишину, художнику

У місто моїх снів
Приходять вчорашні страхи.

Мов птахи
Сідають радісно
Й викльовують очі.
Боляче
Втрачати себе у світлі
А світ у собі.

Повіки,
Якби ж ви були залізні!

Залізе під шкіру вітер,
Обітре повітрям холод
І піде під воду погляд…
Погладь мене, музо,
Може,
Я буду з тобою поряд
Рядниною вкривши небо
Під стінами сірих храмів.

Цей танець кохання й тріо,
І погляд з далеких францій
На це обважніле тіло,
Що хвилею вкриє спогад…

Погода у нас… Негода.
Негоже життя прожити
Під стінами сірих храмів.

Під хмарами стін. Неславо,
Хоч спробуй мене родити!…

В долоні зібравши щастя
І пензля втопивши в лоні
Я знову забув про сонях
У місті мого безсоння.

22.02.10

Повибирались,щоб на сонце подивитись...
А тут зарізані шматки живоття
В гірчицю обмочені,
Перцем квітково присипані,
А тут капуста розтерзена
З морквою потоваришувала,
А тут горошок
Скаче по всіх обріях,
А тут ріки позамерзали,
Кидаючи запах м'яса,
А тут рябенька
Знайшла свій пункт приземлення.
Не аби-де,
У майонезі призупинилася,
А тут кругленька
Позавчора вами копана,
Запахла вона,
А ланцюги- чорні вуглі захопили її.
Різнокольорові смаки порізані.
Десь на рушнику теплому,
Святістю пройнятому
Воно стояло.
Повибирались,щоб сонце побачити.

1

О.Л.

Ти поїхала додому
Чи від дому,
Чи від себе.
Я впіймав твої долоні
У полоні
Білих хмар.
Твій літак махнув сакрально
Перевтіленням прощань.

Тінь майнула,
Ти зосталась.
Мов царям заморським дань,
Мов тепло
Над срібним
Ужем…

Я хотів би
Бути мужем.
Я хотів би
Бути…
Щось
Переходить в інший вимір –
Хтось купує Mitsubishi
Через ті листочки
Три.

Ти
Вимрій те,
Чого немає.
Цей трамвай бажань вертає
Нас у космос
Самоти.

2

М.Р.

На світанку
Читаєш танку,
Хоку чи
Іще коротшу
Дозу сенсу,
Сексу
Чи…
Секундомір
Твого оргазму
Немов ковток
Німого спазму
Покотиться
По горлу.
Там
Вже набубнявіла весна.
Її розп’яв
Короткий день…
Мов у гнізді
У Кена Кізі,
В оточенні земних колізій
В мовчанку грається війна.
Пішла вона!
Пішла!
Вона?
Чи він?!

У Mitsubishi.
Спокуси котяться
Коти –
Обсіли світ,
А світло колом
Біжить довкола.
Перебором
Час на гітарі грає,
Гріє,
Немов
Ґрааль.
На підвіконні
Сибірський кіт
У позі «лотос»
Зі світу злизує
Вершки.

3

С.Ф.

Шукати дно безодні.
Безборонно
Орати поле дня
Без борони,
Брести по морю –
Солі по коліна
І мало так –
Майже нема
Води.

Веди.
Чи вЕди?

Де ота зоря,
Що світить десь
Комусь?
А, може, доля
На тім кінці затоптаного поля
Криницю копле?

Крапає…

Веди!
Веди мене у марево омани –
Там відцвітають
Мальвами
Тумани.
Десь там,
Далеко,
Недосяжно,
В лісі
Чекає нас
Емблема
Mitsubishi.

2008 р.

чорний ангел
у ніч мою увійшов
серце прорізав поглядом
над наївністю моєю посміявся
є речі страшніші за смерть
сказав
три карти на стіл кинув
і три слова злетіли
у безодню часу

самотність
коли натовп людей
проходить крізь тебе
а на втомленому
для нового пошуку серці
не лишається слід

мовчання
коли розмова
закутана у стіну німих сумнівів
підрізує собі залишок крил

і поцілунок
вирваний з Христового лиця
з раною більшою
ніж життя що проминуло
поцілунок Юди

стукіт у двері
перервав нічну зустріч
він прозвучав
першими променями сонця
ти хто
моє питання тремтіло в очікуванні
апогею четвертого слова

я білий ангел

З твоїх очей ростуть гладіолуси

ти думаєш я садівник

твого квіткового погляду?

ні! н-і!

я заступник твого архангела

його тінь за твоїми плечима

я видимий на відміну від нього

я тілесний вимір і вибір

твоєї любові…

і патетична соната твого голосу

це підтверджує

і замість шістьох літер мого імені

ти промовиш

альфа й омега

я зрозумів це на 8 березня

на восьмому році нашого життя

ти знаєш все справджується…

навіть правда

на восьмому році – на 8 березня

2010

- Якби Ти була лесбіянкою, а я був би гоміком,
То ми б з Тобою цілими днями займалися сексом,
Але дітей в нас би не було…
- А чому так?
- Бо не народжуються діти у гомосексуальних пар…

(2010)