Ця дівчинка в червонім сарафані—
вона хотіла, щоб її любили,
розшукувала тих, кому погано,
давала свої іграшки задурно,
лише за похвалу собі прилюдну,
за дружбу і за відданість—до гробу.
В душі вона невпевненість ховала
і все ж втрачала друзів по одному,
тікали вони--потай чи відкрито--
і недалеко юрмились, невдячні.
Здавалось їй—сміються вони з неї,
із щедрості великої кепкують,
звертаються до решти, хто лишився,
на зраду їх так само підбивають.
І ось уже остання з її подруг—
ота, що з нею бавилась найдовше,
із тих, що так звикаєш-присихаєш,
що бачиш їх додатком безголосим
до себе, що завжди при тобі буде,--
для затишку, і кпинів, і престижу—
й вона убік почала поглядати,
до гурту потягнулася чужого,
зробила крок у сторону несміло,
два береги схотівши поєднати.
У дівчинки в червонім сарафані
в очах, мов серед бурі, потемніло,
опора під ногами подалася,
в свідомості крутилося «це зрада»,
і все в ній збунтувалося панічно,
як зранена тварина, скавуліло,
у череві росло бажання помсти,
жорстокої покари за образу.
Ця подруга—остання, найвірніша—
ще довго дивувалася : «за віщо?
чому мене катовано найтяжче,
розтерзано, обідрано, побито?
Чи ж мушу в добровільному союзі
розплачуватись кров’ю за свободу
розширювати коло своїх друзів,
розвідувати берег невідомий?»


Величний світ, немов старезний батько,
засвідчував могутністю мовчання
в космічну даль задивленого сфінкса,
що колисав зорю цивілізацій:
не з гострих протиріч непримиренних
ростуть апокаліпсису почвари—
а з ревності , розгубленості, страху,
щенячого тонкого скавуління...

2014

Здраствуй друже , привіт брате
Пише тобі місто власне
Незабаром прийде свято
Стіл накриється багато

Чуєш - я тебе вітаю
Твою мужність обіймаю
Зігріваю твоє серце
Наймужніше , вірне , чесне

Я все добре пам*ятаю
Як ти ріс у ріднім краю
Як ходив ти тут по парку
Як любив свій дім із малку

Я за тебе тут молюся
Ти є тим - ким я горжуся
У душі ми всі з тобою
Ти сльоза моя покою

І тобі , й товаришам
Звоном шлю привіт всім вам
З вами правда , з вами бог
З нами - оберіг чеснот.

Не буде «С лёгким паром» у цю ніч.
«Служебного романа» теж не буде*.
Вже більше не зворушує м’який
блакитноокий шарм інтелігентів.
Уся тепер іронія тонка
порожньою здається, а «душевність»—
вже знаєш—неспроможна подолать
інфантилізм в обіймах у безумства.

Стрічки минулі—фільми для малят,
із сонмом ненав’язливих героїв,
що нібито цінують над усе
людську порядність, скромність і правдивість.
При них опустить очі «вічний хам»,
і стихне море збурених інстинктів,
в якім низькі амбіції і страх
намул із дна виносять на поверхню.

Ми їх колись любили, та в той рік,
коли щербата дійсність посміхнулась,
дорослішання вимостило путь
крізь низку усвідомлених обманів.
Розбився чарівний калейдоскоп,
і у душі розпався образ друга—
це лиш фігура з кольорових скельць,
помножена уміло дзеркалами.

Не стану фільм дивитися...І що?
Від того їм ні гаряче, ні зимно,--
кажу собі—отим, хто до цих пір
упевнені, що в ньому—їх подібність.
То в чому твій здобуток?—Ні у чім,
хіба що в новознайденій скорботі
із тих, які приносить нам знання,
як повелось з часів царя Давида.

...А, може, диво станеться якраз,
як це було в «Обыкновенном чуде»,
й закляття озвірілості спаде,
в момент, коли утрачено надію?

2014

*Вибачаюсь перед світлої пам'яті Е. Рязановим та Л.Ахеджаковою, яких глибоко поважаю.

Якщо десь осяння убуде,
те місце накриє пітьма:
чи завтра, якого не буде.
чи нині, тягуча зима…
І люди із «богом» у серці
і люди з тавром «не убий»
стикаються знову у герці –
хто більше за Папу святий.
А святість спливає криваво,
маліє у світі добро,
в сухому остатку – не право,
а правди своєї зеро.
Та іншого шляху немає,
допоки це гноїще «гнів»
не витече горем із рани
народів, кумирів, часів…

23.12.2015

Коли закінчиться зима
і потепліють сни і доли,
сіяч зрадіє – вже весна,
орати піде чорне поле.

А там засіяні плачі
і ненароджених, і вбитих.
Ржавіють сльози і мечі
на небесах, любов’ю вмитих.

У теплій хаті не пече
морозом ярим. За стіною
затятий світ своє рече.
Стоять сізіфи під горою…

Угору поступ… суєта…,
а тупцювання – також кроки?
І смолять байкою вуста
скоробагатьки і пророки.

І котять торбу з вишини
назустріч долі і терпінню
сини святої кабали.
Найважчий бій – життя із тінню.

Коли закінчиться зима,
настане ера уповання,
що щастя більшого нема,
аніж війни ламке мовчання.

21.12.2015

Плекала стомлена земля
Суцвіття макове покровом
Героя праведна душа
Долала смерть із болем

Він бачив бій своїх братів
Які як він злітали в небо
Лукавий оскал ворогів
Що так ганьбились вперто

В вікні заплакана рідня
Десь серце матері відчуло
Дружина , й рідне немовля
Що так ще вірить в диво

Я не жалкую , я за вас
Склав голову , загинув
За вибір наш , в цей смутку час
Я з неба громом лину.
2015р.

Мій синку, ти чекаєш свята…
Воно вже йде до нас у хату.
Ти написав – я добре знаю –
Листа святому Миколаю.
Планшет, а може – ноутбук…
Ти в мене здібний до наук,
То ж не для ігор, для навчання.
Вже скоро збудеться бажання.
А ще в кінці того листа
Дитяча мрія є проста.
Ти попросити не забувся,
Щоб я додому повернувся…

Моя кохана рідна донько!
Ти обвела свою долоньку…
Я той листочок у клітинку
Завжди ношу, моя дитинко.
Мене рятує він щодня –
Твій оберіг – моя броня.
Ти й досі віриш у дива,
тож буде суконька нова.
Як тільки зіронька засяє,
Чекай, маленька, Миколая.
Я повернуся скоро з бою,
Щоб завжди бути вже з тобою.

Мій братику! Моя сестричко!
Моя сусідко невеличка!
Мій незнайомий юний друже!
Моє серденько небайдуже!
Ти почекай – вже небагато,
До всіх нас прийде справжнє свято.
Я теж писав до Миколая,
А він нікого не минає.
Комусь він принесе дубця
І серце замість гаманця,
повернеться до когось розум,
серед зими затихнуть грози.
А хтось – отримає наказ,
Згадає хтось вгорі про нас…
І куля обмине солдата…
І прийде мир у кожну хату…
І кожен з вас діждеться тата…

Усе під силу Миколаю!
люблю… цілую… обіймаю…

Як везли назад його, мертвого,
голова тряслась на вибоїнах,
а повіки його не рухались
і мовчали вуста його зціплені.
Як везли його знов до селища,
То дівчата вклякали по вулицях,
Стаючи у багно колінами,
Дехто знав його, дехто вперше чув.
І портрет його, перехрещений
У кутку однім, навскіс, стрічкою,
Всім показував, що за парубок,
Що за син він був, ледь усміхнений.
І такі ж були там, під Крутами,
Як і він, лягли білим холодом,
Безневинними-винуватими
Послужили жертовним келихом,
І вкладають у землю келихи
За одним один, за одним один...
В небі сірому каламутиться
І благає зір, геть заплаканий:
Душе, ти лети, вже відірвана,
І знайди в гаях, нам не видимих,
Побратимів тих, що їх згублено
Через той вогонь, що й в тобі горів.
Ти продовж отам свою молодість,
На землі жорсткій занапащену,
Немиловану, покалічену,
Як у тих, хто жив Україною
До останнього свого подиху.

2015

Стареньке вело «Україна»
Мене катало вулиця́ми,
Які закутала калина,
Червоно-чорними руками.
Понагинали спини верби,
А на коліна не присіли,
І реготять ромашки небу,
Хоч злодії по них ходили.
Покошена трава запахла,
Ще більше, ніж жива, радіє −
Так більша слава їй і шана,
Вона ж накормить і зігріє.
……………………………..
Між барикадами кермую,
Бачу там гасло «Банду геть!»
А пацифісти галасують:
«До провокацій не підем!»
Лякають зміни радикальні
Системи власної усіх
Лунають співи на майдані,
З повстання роблять просто сміх.
Але шістнадцятого січня
Після законоухваля́нь
Почув люд націоналістів
Й пішов за ними до повстань.
Там, на «Грушевського» події
Розставили крапки над «і» −
Все ж можна розгортати дії
В революційній течії́…
Вдалося Віктора прогнати
У лютому лиш через те,
Що більшість наших демонстрантів
Пішли за правими уже.
Однак, система надто сильна..
Російська банда, що прийшла
Повстань процес призупинила
І бандюків уберегла.
Політики у перемозі,
Народ ні з чим так і зоставсь
Ціною жертв героїв сотні,
Формат у владі іншим став.
Та не пора «складати зброю»:
Корупція іще жива,
Вбивці «Небесної» на волі,
В політиці ідуть дива..
Реформ суттєвих не поча́лось,
У економіці обвал,
Люстрація, частково, стала
Формальною тепер, нажаль.
Майдан не був спокійним, тихим,
Та позитив приніс гучний,
Бо хто зна, скільки злодій лиха
За рік правління б начворив.
Напевно, Янукович взявся б
Виборювати новий строк.
Звичним шляхом фальсифікацій
Здобув свавільну владу б знов.
Для нас величним є здобутком
Консолідація людей,
Нові патріотичні рухи,
Та розвиток благи́х ідей.
Проте, лишається факт фактом:
Не переміг іще майдан
Треба докласти сил багато
Щоб вирватися з тих оман.
І з пострадянським злим минулим,
Скінчити раз і назавжди,
Де всяка людяність заснула,
З яким жили ці двадцять три…
Ми знаєм, що не зруйнувавши
Олігархічний кримінал
Не буде вільної держави,
Життя не буде знову нам.
Війна агресорів Росії
Боротись заважає теж
Та очевидне розумієм:
Розформувати треба все ж
В державнім механізмі сфери.
Країні зміни треба вкрай.
Нехай полишуть мародери
Мій найдорожчий рідний край.
………………………………
Я хочу їхати і далі,
І роздивлятись краєвид...
Он сходить сонечко медаллю,
Ми здобуваєм знову мир…
Козачка Сніжана Репеченко
2015р

Ти ідеш розриваючи навпіл повітряні маси
восени вони мають крихкий і знервований стан
ти ідеш відділяючи простір собою від часу
і в шпарини між ними летить за каштаном каштан

і блищать наче гільзи чи мідні прикраси жіночі
за одним нагинаєшся й міцно стискаєш в руці
десь на розі Соборної і швидкоплинної ночі
яка стежить печально за нами в оптичний приціл

і здається печаль за сестру свою радість точніша
розуміння цього уповільнює врешті твій крок
зупиняєшся ти потім час і у просторі тиша
ти свій палець кладеш на каштан хтось кладе на курок

наближається ніч піднімається вітер зі сходу
крізь шпарини і пальці просочиться всюди і скрізь
і в осіннє повітря цих вулиць додасть трохи згодом
запах прілого листя і запах відстріляних гільз
01.11.15

Ой не тому, що ми пілоти,
руйнує рать родную Русь.
Але розборкою польотів
прийдеться ще – колись… комусь…

Коли анексія – не мито,
на часі є воєнний стан.
Расєя хоче закусити.
У лугандонії – корито,
а у Криму – Афганістан.

Не діє, – слава Курултаю!
Гібридний молох сарани
із-за границі виповзає
змією іга і війни.

Немає миру без нагана.*
Велить устав іти у бій,
але у розпалі подій
умили руки отамани,
на абордаж ідуть погани
і не стріляє вартовий.

Коли мурло ішло у хату,
не запитали, – хто іде!?
Не попередили, – стояти!
А не уміє – зупиняти,
бо не зупиниться ніде.

І за окраїнами краю,
де буйна наволоч пішла,
червоне пір'я у орла
на всі боки летіти має.

То на війні – як на війні.
А тут іде орда несита
усе украдене ділити...
І «иже с ними», а чи ні
огидні покручі на дні,
а воля вимагає, – бити!

2015

Жорсткі свободи правила учить--
неначе в крижану ступати воду,
перетинати течію без броду,
коли душа у паніці кричить;
у невідому вирушивши путь,
не знати, чи далеко до нічлігу,
знесилено, засапавшись від бігу,
боятись, що тебе переженуть;
щомиті відриватися від мрій
на поклик прозаїчної задачі,
коли в очах темніє від невдачі—
себе лиш винуватити у ній;
забути про поезію зітхань,
безвиході, всерівності, покори...
Ти сам в своїм житті долаєш гори,
ти—архітектор шансів і бажань.
Це страшно—від тривоги знемагать
і хід життя усталений ламати…

Та хто дозволив демонів призвати
і на мечі свій страх перекувать?

2015

В лживых законах ПУТИНСКИХ приставов
Сладкая ЛЕСТЬ-отрава
РОССИЯНЕ-не становитесь ФАШИСТАМИ
Нет у фашизма правды
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
ГОРЬКАЯ ПРАВДА в словах МАКАРЕВИЧА
Поперек горла стала
Тем чья в овечьей шкуре блеючи
Волчая пасть с оскалом
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
КТО разжигает междуусобицу
В ДУМЕ цитируя ГЕББЕЛЬСА
ЗВЕРЬ в православной церкви МОЛИТСЯ
Перед ИКОНОЙ крестится
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
НЕТУ ИУДЫ в нашем ОТЕЧЕСТВЕ
Есть на РУСИ изменники
Ночью взывает палач к человечности
Утром на трупах ценники…….
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
Вечером ОДЫ во славу величия
Днем воронье в наградах
РОССИЯНЕ нету денег у нищего
У ОККУПАНТОВ правды

«Олександр Квітень»
м.Мукачево
2 червня 2014 року

РОССИЯНЕ ОПОМНИТЕСЬ!!

Не судите не судимы будете
Не зовите милостью разбой
Не молитесь на иконы Путина
Дьявол он не может быть святой
---------------------------------------------
Как не может армия опричников
Видеть слезы наших матерей
Нет и тени Русского величия
В волчьей стае "вежливых людей"
-----------------------------------------------
Как и нету тени у сомнения
Что без крови нет глубоких ран
Нету у вражды благословения
Нет России больше у славян!!!
Олександр Квітень 15 липня 2014 року

Прийдешній час немов чиєсь прокляття
Колись сусіди , нині вороги….
Москва війни розпалює багаття
Лихим тиранам війни до снаги
•••••••
Давно ходили Римські легіони
Землі було їм мало і рабів
Людські життя , чиїсь чужі закони
Зникали під ударами мечів
•••••••
Проходив час , ось варвари зміцніли
Розтяли Рим як кволе каченя
Запамятай тиран !!! Немає сили
у люті
Як і нема її в піснях
Що іх співають вірні фарисеї
«про велич нації» « чудовий руський світ»
Той світ- жебрак голодний невеселий
З протягнутою шапкою стоїть
•••••••
А пам’ятаєш орди Чингиз-хана
Завзято підкоряли племена
І як стогнали триста літ Славяни
Під ношею татарського ярма
•••••••

А де ж тепер імперія монголів ???
Розпалася в брудних сухих степах !!!
Запамятай тиран !!! Що вітер волі
Не зупинити в тюрмах ,таборах
•••••••
І дух свободи неможливо вкрасти
Спалити , як ти вже спалив Донбасс
І пам’ятай !!! Що не у владі щастя
А у КОХАННІ …Що живе у нас
У ВІРІ В БОГА !
У УСМІШЦІ СИНА !
У КРАЄВИДАХ РІДНОЇ ЗЕМЛІ !
Ще пам’ятай
НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА
Хоч як не намагались москалі !!!!
•••••••
А може хочеш славу Бонапарта
І величі російського царя
І влади Тамерлана……..
ОЙ не варто !!!
Бо БОГУ не залишиш хабаря
Коли ВСЕВИШНІЙ запитає стиха
Тебе !!!
За душу що занапастив
За кров за ворожнечу і за лихо
Йому не знайдеш відповісти слів
•••••••


Не зможеш відповісти і за долі
Загиблих і скалічених синів
За покликом російської сваволі
На теренах гібридної війни
•••••••
Свої гріхи ти не відмолиш з часом
А злочинам не буде забуття
За КРИВДУ НА РОЗДЕРТОМУ ДОНБАССІ !!!
За сльози і загублені життя !!!


ОЛЕКСАНДР КВІТЕНЬ
30 листопада 2015 року
М. Мукачево –смт Городок (Макарів -1)

На кінчику миті, на відстані слова
навколо країни танцює війна.
Минулося віку, і знову тривога
малює заграви на шибах вікна.

Софітами небо і сцена – планета.
У світі притомних достатньо жури.
У світі без даху – жахіття балету
і джокери люті смертельної гри.

У вимірі часу, серцевого ритму,
наповнена кров’ю аорта «любов»:
за юшку пісненьку, за наволоч ситу,
за золото чорне і царський остов.

Танцює скажена сліпа балерина
на кінчику жерла під «Біс!» сатани,
а десь, поза кадрами, плаче дитина:
овація болю в театрі війни.

В руїни і попіл – півсвіту, півнеба…
Тримайся за Бога, людино землі,
бо вийдуть до сонця тарган і амеба,
тебе залишивши в убивчій імлі…

12.2015

Я пам’ятаю озеро Хасан,
і не забуті – « ...холода, тревоги».
Веду у бій.
               Жадаю перемоги.
І дідові – « пилюка та туман»,
і бісові Ічкерія й Афган –
« мої сумні і радісні дороги».

І батько знав дорогу не одну
з Монголії рікою Халхін-Голу
і аж до макі* армії де Голля.
Я забуваю пекло на Дону,
але у цьому Дантовому колі
я повертаю
               у його
                             війну.

Як білофіни всипали червоним,
Росія забуває як на зло.
Тоді не до історії було,
коли і він командував загоном,
який до бою був чисельно повним,
а після бою... майже не було.
На перекличці кожен з новобранців
вигукував професію свою :
– Поет!
               Поет!
                          Поети – це уранці...
А ввечері – трикутники-скитальці**
ще понесуть печаль-журу свою.
Їх із походу вже і не чекали.
А на руках принесли трьох бійців...
« Развєдка боєм» – так це називали.
Були поети й безвісті пропали.
І де вони? У воду – всі кінці.

Із краю і до краю еСеСеРу
зібрали їх у чоту-батальйон.
Були це і червоні, і есери,
і українці – знані як бандери,
яких поляже не один мільйон.
Історія забула Маннергейма -
як воював і армію беріг.
Якби і ми по лінії до Сейму
єдналися у націю окрему,
то й нас би сатана не переміг.

А я усе пригадую забуте:
веселий під гітару менует,
і татове суворе, ледь почуте
і риторичне, – що́ із тебе буде?
А я візьми і вимови, – поет.
І зводячи усі кінці з кінцями,
коли за цими сивими роками
і наді мною грянула гроза,
я розумію, чом у мого тата,
який ніколи не казав багато,
одна-єдина
               капнула
                              сльоза.

Земля питає збурена—коли,
душа питає зболена—коли,
а ті, хто впали, зраджено мовчать,
не дочекавшись чесного одвіту.
Екран рябіє зранку від новин,
від жовчі і киплячих бризок слин,
зневагу, як розжарену печать,
прикладено до пійманого світу.

І ми співаєм дужче, бо болить,
бо знов чужая воля в нас волить,
співаєм, як співалося в віках,
коли безвихідь в вічі заглядала.
І шовком одягаються світи,
над прірвами здіймаються мости,
й ми хочемо забутися у снах,
що ткалися, як мати колисала.

А в світу є тверде алмазне дно,
а світові, здається, все одно,
чи їх багато, скошених, лягло,
чи ми іще співаєм, чи зітхаєм,
бо в світі помирає кожен сам,
мудрішає й міцніє кожен сам,
віддаючи наївності тепло
за сум прозріння вигнаних із раю.

Без твердості основи-- нас нема,
без стійкості будови-- нас нема.
Нехай шалені кручені вітри
тонкі верхівки, сердячись, ламають,
та дерево тримається за грунт,
у різьблену вдягається кору,
усі нещастя не перемогти--
з них впевнено і вперто виростають.

2015

Навколо нас не дихають, стоять
громадою згуртовано-німою,
в сорочках полотняних і хустках,
тримаючи дітей своїх прозорих...
У вицвілих колодязях очей—
мовчання потойбічного опори,
в обрубаних, обірваних життях —
непрощення, вкорінене стіною.

Ні скарги, ані докору у них,
до дна допита чаша не тривожить,
минулися життєва боротьба,
очікування й страх нічного гостя.
У петербурзьких чорних болотах
лежать козацькі вибілені кості
провісниками свіжих поколінь,
що їх цілунок Дракули знеможить...

В селянських брилях, з сапкою, серпом,
мовчать вони -- у чоботах і босі,
і діти, що навчилися ходить,
тримаються за мамині спідниці.
До вечора було їм не дожить,
щоб вирости у дівчину-зірницю,
у парубка, що струсить, ідучи,
холодної трави блискучі роси.

На світі не лишилося слідів
від геніїв, учених, музикантів.
Пішли у гурті Плужник, Хвильовий
і Соловків розстріляні етапи,
усі «хахли», «бандери», «куркулі»,
кого на муку породила мати,
хто тільки за провину, що живий,
пожбурений у круг пекельний Дантів.

Вони нас не покинули самих —
їх душами заповнені узбіччя.
Без ліку -- незагойних порожнин
в розтоптаній грибниці генофонду.
За кожним із віднайдених облич—
уривки пошматованого роду,
і клини убієнних поколінь
пронизують скривавлені сторіччя.


2015

І дим, і порох, і тумани,
і маячня, і чудеса,
і недописані романи...
І я свої не дописав
у тихій радості і в горі.
               Тепер іду на висоту.
               І у бою, і у дозорі
               я буду вічно на посту.
Ми народились диваками
і рвалися у ті бої,
де впали сотні і рої,
оточені бойовиками.
У нас були реальні мрії –
у мирній гавані причал...
Мені не снився генерал,
який розтопче всі надії.
Та ця макака не зуміє
зійти, як я, на п’єдестал.
               Я був убитий в коридорі,
               який дають бойовики
               у підлий час memento mori…
               Я залишаюсь у дозорі,
               на те і є ми – козаки.
Ніхто ніде не прочитає
мої досьє: « Іду на фронт»,
хоча і так Єдиний знає,
що я і є отой народ,
який свободу захищає.
Коли палає хата скраю,
у ній згорає патріот
і не рятує ідіот,
який історії не знає.

2015

Я --зло, яке вміє чекати
і бачити шанс у нагоді.
Я тихо всміхаюся, знаючи ціну,
людській міопічній природі.

Мене не лякають прокльони;
енергія, втрачена вами,
набігши на голос мій тихий, мертвіє
й січеться лускою-словами.

Я весь — невибагливо-скромний,
як вайпер, вичікую звично,
заляжу на дно, та як треба напасти,
розкручу петлю блискавично.

Я чую, як сила зростає,
свій погляд безбарвний уперши
у простір холодної люті, й повільно
знекровлюю ворога першим.

Сусідів тримати в покорі
для серця російського —свято,
і сильна рука, як тілець на престолі,
у золоті буде стояти.

2014

Воїнам- афганцям, борцям за волю присвячую

Я повернуся… Ти мене чекай…
Коли затихнуть запізнілі грози…
Поліг мій друг за весь наш рідний край,
В думках його я зрадити не можу.

Я повернуся, люба, підожди.
Як жовтий лист впаде на твої коси,
З твоїх долонь нап’юся ще води…
Чекай, як ти мене чекала досі.

Я повернуся… Тільки ти не плач.
Сльоза безцінна, золото – це камінь.
А ти за цю сльозу мене пробач,
За мить розлуки, що є поміж нами.

Я повернуся, сонце… Не згаса,
Не гасне віра в нашу перемогу.
Так часто сняться наші небеса
І три тополі ген окрай дороги.

Я повернуся…Вір, ти просто вір.
Бо віра є сильнішою від кулі.
Знов срібним місяченьком з-поміж зір
Листа відправлю, як колись з Кабулу.

Я повернуся, мила, пам’ятай,
Що тільки ти умієш так чекати.
Ніхто нас не здолає, ти це знай,
Бо ти умієш вірити й кохати!

Я повернуся, люба, підожди…

Я повернувся……
2015

У вояка на летовищі
нема правиці і ноги.
Немає як летіти вище.
Не наурочили боги.

А він у долі інше просить:
– не дай упасти, допусти
додому дотягнути босим,
або на спині доповзти.

А він і віршувати вміє,
але писати не з руки,
що проклинає він Росію
на всі немислимі віки.

А він співає про калину,
аби дійшло і до дідів,
що він за вільну Україну
як всі поети всіх часів:

– заворожи мені, Пегасе,
мої минаючі літа,
аби не гаснули до часу
надії, мрії і мета.

Напророкуй мені дорогу
у переселені світи.
Але реально, ну, їй-Богу,
іще не хочеться іти.

Є меркантильні інтереси.
Лягає карта. Стюардеси –
чи усміхаються, чи ні,
але лишаються на серці
чуприни наші, оселедці –
делікатеси на війні.

2015

Як лава--з гарячих відкритих ротів,
І як не своя--Україна.
О ні, не змагання тут рівних братів—
Трагедія матері й сина.

Він в вічі сміється, він з хати краде,
Від нього тікати несила.
Ти втратила славу, свободу, себе--
Як світ йому білий відкрила.

Так в небі віщує міжзоряний струм,
Так лінії йдуть на долоні,--
Що вирослий син ще підніме на глум
Тебе, що носила у лоні.

Йому докучатимуть мова і спів,
Гіркі твої сльози і крила,
І та неошатність твоїх рубежів,
які ти так щедро ділила.


Він піде у світ і знайде гіркоту,
І прийде до твого порогу,
І він заголить твою неміч святу,
І хустку зіб’є на дорогу.

Країни—як люди, є кращі на взір,
Та доля твоя, Україно,--
Досвітня історія всіх матерів,
Що мають невдячного сина.

2014

На улице так пасмурно, уныло...
И даже солнца не видно уж совсем.
Как вдруг так ярко небо засветилось
И комнату залило светом тем.

А дочка маму спросит перепугано:
Почему тот свет гримит как будто гром?
Но мама просто бросит взгляд в окно:
К сожалению пришла война в наш дом...

Но ты не бойся, солнышко, не плачь,
Все это скоро ведь закончиться.
Ведь это просто время неудач,
Я помолюсь, и сразу жить захочется.

Буду молиться сколько сил есть
За наших воинов в броне.
За их отвагу, доблесть, честь...
Они за нашу жизнь сражаются в огне!

А може, легше померти? Надіятись на воскресіння?
Священний Грааль безсмертя хто впевнений, що заслужив?
Чи хтось воскреса насправді? Чи смерть принесе спасіння?
Не був ти ангелом Божим і як Іісус не жив.
Коли закидає ворог минулі твої провини,
Поклавши руку на серце, не скажеш, що все—брехня.
Жили як могли, старались,виборювались, єдине—
Не чванились, бо у Бога найменший народ—горня.
Найменше горня щербате—кохане дитя у Бога,
Не будь перед кимось вищим й дороги не переходь.
Чи нам зарахує Всесвіт моральну цю перемогу
Й врятує тих українців, залишених, кров і плоть?
«The South will rise!” But it didn’t. Не кожний пройде під пресом
І оживе, і встане, а вибору в нас нема.
Сьогодні ми всі у полі--зухвалець, що снить прогресом,
Убивця з очима страху і ангелів зла сурма.

2015

Пожухло сонце, постаріла осінь.
Імлою посивіли небеса.
На сході трави у іржавих росах.
Багряний місяць низько нависа.

Статистика – незаперечна штука:
сімох убито вчора на АТО –
гуляє кирпа, біснувата сука.
Ну хто її пристрелить, Боже, хто?

Життя-мара сидить на чемоданах,
і кожна ніч – натягнута струна.
Ось блисне небо, заяріє рана
і змусить болю випити до дна.

Пожухло сонце, помирає осінь.
Немов пухлина множиться печаль.
В уставі згуб немає слова ДОСИТЬ!
Катам за нього не дають медаль…

2015

Зрухнувся сірий камінь, покотився
з крутої, непривітної гори,
і гуркіт несподівано зронився
в долину, що мовчала до пори.
Він нісся по землі затвердлих грудях,
ламаючи дерева, ще живі,
котився він по сім’ях і по людях --
масні лишались смуги на траві.
Здвигнувши язика гаряче ложе,
сказав би глухо голос кам’яний:
«Вбиваю я тому лише, що можу,
а не тому, що вірю, що правий».
Душа людська від каменя твердіша
й, зірвавшись, стрімко скочується вниз,
здається їй в падінні, що вільніша
стає вона, аж доки той Сізіф
знов не почне викочувати камінь,
зболілим підпираючи плечем,
на місце, що призначене богами,
і звідки, все ламаючи ущент,
покотиться він з гуркотом і струсом,
лишивши слід уламків і кісток,
і в тому кругообігу безумства
є таємничий християнський Бог...
Хто вижили — ті кажуть, що відкрили
його спасенну руку на чолі
в придонні найчорнішої зневіри,
на клаптику нічийної землі.
...Та доки ми живем по вертикалі,
раз-по-раз у свинцевій хмарі гріз
в чиїйсь душі зриватиметься камінь
і сліпаком котитиметься вниз...

2015

раSSєї ВІРИТИ НЕ МОЖНА!!!
Вкраїнські витязі, герої,
Ви – із крутянами тотожні.
Не подолати зло без зброї!
РаSSєї вірити не можна.

Ти вже й десятому закажеш,
Чи атеїст, ачи набожний,
Чи рідновір, чи християнин:
РаSSєї вірити не можна!

Московія – держава диких
Головорізів і ординців,
Дрімучих нелюдів тайожних.
РаSSєї вірити не можна!!

Що московин – не брат нам зовсім,
Те знає в нас й дитина кожна.
Не будь байдужим, сплячим зомбі!
РаSSєї вірити не можна!!!

У рідній хаті – власне щастя.
Не вір казкам чужинським ложним.
Як заповіт, скажи нащадкам:
раSSєї ВІРИТИ НЕ МОЖНА!!!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

О ти, у кому тиша і любов!
Цю землю обіймаєш ти до втоми;
в твоїх руках є вітер, що піски
перебирає пальцями худими;
перебирає насипи людей,
цивілізацій, етносів, народів,
і щось він залишає на землі,
а інше в часі гине незворотньо...

Ми в повний зріст сьогодні стоїмо,
тому що нам вказали—наша черга;
і невідомо, що чекає нас,
у серці ми стуляємо відвагу.
Скажи йому, щоб тих не загубив,
не поховав під безліччю уламків,
хто стали, мов заслона, під удар—
вони увесь наш золотий запас!..
2014

Смерть, пританцьовуючи, суне по землі, у дзеркальці милуючись собою
(гніздовища людей під каблуками тріщать, немов горіхові шкарлупи),
закручує розірвані спідниці і зрить, простоволоса, як до бою
нестримно линуть голови гарячі—зірвать ядучий цвіт і все забути.

Утішно огляда свою фігуру і кожної хвилини робить селфі,
з-під лоба спозирає володіння умів, які для сумнівів закриті,
гидливо обминає ріки крові, стуляє сльози в мерехтливі персні
і спалахи свідомості останні—в вінки із трав судомної блакиті.

Дешева, ніби золото фальшиве, готова кожний подих обірвати,
байдужа до причин і до провини, і кожній стороні надавши певність,
вона все дозволяє, все прощає, як та нерідна і лукава мати,
яка в усмішці потурає дітям, скеровуючи їх в холодну безвість.

2014-2015

В останні хвилини їм зла не бажай.
Їх крики брутальні, і звужені очі,
і пафос фальшивий відійдуть за край
твоєї свідомості в час передночі.

Хай все, що збагнув ти і все, що любив,
з тобою уклінно прийде попрощатись,
дитинство з далеких примчить островів
і стане як стій біля тебе на чати.

І вся недоспівана юність твоя
хай білим цвітінням незнаного саду
в чуттях твоїх вибухне—й гляне земля,
як ти до небесного ступиш параду.

Під вражий брудний розперезаний сміх,
розп’ятий-- на фарса і зла перехресті,-
в останню хвилину не думай про них—
не дай їм такої сподобитись честі!
2014

мої побратими по зброї
побільшало ран після бою
безногі безрукі безтілі
мов листя завчас пожовтіле

на серце моє опадали
трофеним вогнем проростали
у душу наповнену ніччю
за вас проливався мій відчай

я зливою куль розродився
і кров’ю ворожою впився
ви неба загублений колір
заручники пекла і болю

у смерті заручини скоро
лютує на підступах ворог
а скільки везіння не знати
отримала доля солдата

а скільки чекати підмоги
дороги від віри до Бога
кмітливі у кривдоньки очі
де впали там рай кровоточить

де сіли і вештали круки
млини поставали для муки
і вітер думки наганяли
молитви мололи до шалу

кричала земля обідніла
безного безруко безтіло
для мене мої побратими
ви ті що відходять святими

ви янголи світла з мечами
і все що стояло за вами
ріднішого бути не може
в цей день як на зло непогожий


29 Вересня, 2015

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Позичимо заступ: життя – котлован.
Смарагдове поле поволі вмирає.
Мелодію Верді завчив барабан.
Усе, як по нотах: оголені Музи,
на Заході – геї, були і єси,
на Сході – топ-скрепи, зґвалтовані узи,
і кров із аорти – поразка краси.

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Керовані душі. Палає свіча
не надто високо – над маревом-плаєм,
та нижче від кари – сліпого меча.
Тут люди як люди і землі родючі,
та обшири миру зійшли нанівець
і тільки бажання, єлейно-гадюче,
навіює тишу: А хай йому грець…

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Побачити Бога раніше за всіх.
Симфонія віри, мелодія раю –
в чотири копитця, під куплений сміх.
Задушливо-тісно у храмі надії.
Із шістки – у шістки, побивши туза.
Приходить потвора: зведіть мені вії,
хай землю втішає жалоби сльоза.
15.11.2015

Ні́де дівати Росії мільйони.
Вічно голодні її вояки
знову готують свої батальйони
на українські полки.

Ваші воєнні сірійські гастролі
завуальовують міру біди.
Випробуваннями сили і волі
суне іго орди.

Ваші конвої і п’яті колони –
в душах – клеймо, і на оці – більмо.
Нас небагато? За нами мільйони.
Ми вистоїмо.

Не покорчуєте наше коріння.
Божа покара за все настає:
і за розп’яте твоє покоління,
і за моє.

Я у Європу, до себе, додому,
до Аеліти в моєму саду.
Перемагаючи горе і втому,
я іду.

Маю і волю, і віру, і право.
Чуєте віщий удар булави?
А не почуєте, йду Святославом
на ви.

Я не один. Є і воїн у полі,
і поводир. і вожді між людьми.
І переможемо вражу сваволю –
ми.

10.2015

...І буде твій ворог безжальний і хитрий.
В болотній гарячці, отруйнім повітрі,
в недужому мозку — з бажанням убити.
«За що?» — він не зможе тобі пояснити.
І будуть навколо задушливі хащі,
де праведні душі і душі пропащі,
де не розбереш серед цвіті всієї —
— де світло, а де маячливі ідеї.
Ти сам зрозумієш холонучим серцем —
— в отруєних душах немає братерства,
і смерть твоя буде для ближнього — свято,
бо гірш не буває за ворога-брата.
Слова будуть в небі — як чорні ворони,
з кількох інфікованих будуть мільйони,
несуєтний роздум нічого не значить —
— зло має коротші шляхи передачі.
Це праліс — глухий, непроникний, первинний,
просякнутий страхом і адреналіном;
це світ вовкулаків, абсурду, спотворень,—
— ти б сам у такий не повірив ніколи,
якби наразившись на вістря незримі,
не падали мертві твої побратими.
Для їхніх голів твої руки — як ложе...

Пішов без вагання? Храни тебе, Боже...
2014

Есть романтика нетерпимости—
трубку бросить, руки не подать,
возмутиться, врагом обозвать,
а к врагу—ни пощады, ни милости,

гневным глазом своим полыхнуть,
«как же можно?»--вскричать в изумлении
и размашисто, в белом калении
память прошлого перечеркнуть,

диатрибу угарную выплеснув,
любоваться своей прямотой,
загораживать ветер сквозной
баррикадой сколоченных принципов,

бросить камень и не пожалеть,
и прибавить, что так им и надо
(твой же долг и святая награда—
благородно о правде радеть),

и не думать о времени том,
когда молча, в раскаяньи, истово
этот камень ты будешь разыскивать
на коленях, наощупь, ползком...
2015

Боже, храни нетерплячих,
тих, що їм ворог—чекання,
чесних, наївних, гарячих—
в паралічі зависання;

їхні розвіяні гриви,
потом просякнуті шати,
їх благородні пориви,
їхні смішні результати.

Боже, врятуй їх від слави,
від сліпоти і гордині,
від спостережень лукавих
тих, хто у тихому плині.

Людяним—дрібку удачі
кинь із одвічного саду,
надто—отим нетерплячим...
Терплячі дадуть собі раду.

2014

«Бабушка» тримає на шнурочку
світ, що був простим і зрозумілим.
Жінка всіх кляне простоволоса,
з люттю у розширених зіницях.
Їм би за минуле зачепитись,
щоб урятуватись від падіння,
в жерло невідомої загрози,
в око скаламученого страху!

Падають зате підбиті в небі
літаки з роздолів чужоземних,
падають в поході наречені
і чиїсь сини двадцятилітні;
страх відкрив для ненависті двері,
«пси війни» протиснулися слідом,
в них немає сумнівів і страху—
діло своє знають вони справно...

Ні, не всі однакові у полі:
хтось поліг з холодного презирства,
зверхності до власного народу,
посеред якого народився;
хтось поліг з великої любові,
хтось прибився найнятим чужинцем.
В потойбіччі, де сліпуча ясність,
не сховаєш злочини за страхом.
2014

Якби себе ми шанували
в дорожній куряві років,
то нині б очі не згасали
в війною вкрадених синів.
Не було б вражої навали
під грім цинічної брехні,
й братів би наших не вбивали
на власній з прадідів землі.
Якби ми справді пам’ятали
замучених пташиний глас,
вони б, прилинувши, стояли,
немов сторожа, коло нас.
Вони б вказали нам дороги,
якими в світі ходить зло,
і шепотом перестороги
охолодили б нам чоло.
Не догоджаючи сильнішим,
мов недоучене дитя,
ми не ховалися б у ніші
напівсвідомого буття.
І ті, що стали ворогами,
нас пізнавали б у лице...
Якби себе ми шанували...
Й платили віддано за це.
2014

ранок виловив сонцем тіні
хутко вимикнув огляд снів
в подорожній цей день
осінній
не мандрується лиш війні

не вібрує забута тиша
закривавив думками звук
над окопами небо вище
повпліталося у траву

під бронею цвіте тривога
і вбирає в себе з вогнем
недомовки вітрів убогі
про шалено близький едем

про безмежно коротке право
набирати в легені світ
розплітати думки і трави
у зозулі просити літ

про суттєво банальні речі
побратима плече міцне
очі матері і малечі
у яких вже нема мене

про коханої поцілунки
і про все що мовчить папір
хто лежатиме скоро струнко
хто шукатиме болю мір

то здається що все деремно
де ввижається
там і хрест
і впевняється
хто непевний
в силі праведній у небес

і тому проти всіх законів
проти армій голодних псів
я триматиму оборону
під непроханий бою спів

я черпатиму міру оком
вивільнятиму кулі з гільз
хай те небо
стоїть високим
хай всихає
те море сліз

31 Серпня, 2015

Коли ти в натовпі стоїш--і вир людський навколо тебе,
і поєднавшись з усіма,ти в ейфорії, як в бою,
гучноголоса правота росте й впирається у небо,
і всі навколо як брати--в бурхливім центрі й на краю.

Та розшаровується гурт ще вчора дружної громади,--
де піт, і дихання, і шал перемішались і сплелись,--
і хтось відкритий вже вітрам,загрозі нападу і зради,
він кров’ю власного життя за приз священний відповість.

Вони завжди були і є--оті, що опинились скраю,
із сивини тисячоліть їм шлях під хмарами проліг,
вузьким розгойданим містком вони над прірвою ступають,
запричастившись небуттям, в жертовнім викупі за всіх.
2014

Ворожбою чи обманом—не сказати—
Розливаються туманом наші втрати.

Ми проводимо їх маршем до порогу,
Звідти йдуть вони урозсип і не в ногу.

Далі йдуть вони мовчазно, без упину,
І тремтять в молочнім світлі їхні спини.

Не обернуться, не глянуть очі сірі,
Чи ж бо знають: ми в боргу у них—без міри?

В тім краю, де воля діється не наша,
Чи побачили—яка чекає чаша,

Нам призначена—глибока чи безмірна?
Скільки душ її наповнити повинно?

Чи поглине все, що дихає довкола,
Чи така, що не заповнити ніколи?
2014

Башмаки деребанят восток,
Это пройденный кем-то урок,
Этот твердый, как камень, стик,
На кровавой, на красной настиг
Тех, кто думал о жизни. Вперед!
Но сюда не пускают народ.
Но туда не пускают солдат.

Снегопад уж горит. Снегопад
Упирается в берцы и икры,
А на юге и западе тихо -
Мы канары, мы теплые рифы.
Разве где-то стреляют? Дико,
Оглянувшись, - не видим зла.
Свою песню поем допоздна:
О майдане, о горе, потом
Забываемся в доме сном,
И не видим мы даже в нем,
Как восток замерзает в берцах....
Наше сердце холодное. Сердце ль...

І особисте -
я хачу пакоя! -
він сниться всім,
аж сивий вже
від бою,
він вже зчорнів
від ран,
йому болить,
що в мій будинок,
в твій зайти - це нить...

і він сумує,
бо шляху не знає,
назад - нема,
вперед усе закрито,
сидить десь спокій
і шукає ниті...

між іншим,
міг би чесно заявити:
ви злиті всі, друзяки,
скрізь тихенько злиті.

ПС

ваш супокій,
говорить дуже щиро,
лише у сні,
а так..... -
чекайте миру

У небі зіронька упала
і я бажання загадала:
щоб закінчилася війна,
а я щасливою була,
щоб в небі журавлі літали ,
а не снаряди розривались,
щоб діти знов були веселі
і повернулися в оселі,
щоб маму не долала втома,
щоб тато повернусь додому.
А чи повернеться ? Не знаю…
Про це у зірки запитаю.

Господнє чисте небо закрила чорна тінь,
Мов ворона агатове крило
І пісня відлітає весела в далечінь
Все стихло і до долу полягло.

Це мчить вона - мов грізний ураган,
Що аж тремтить й здригається земля
Спинився серед степу цей лютий караван
І вийшла невблаганна дівчина–війна.

І стали в боротьбу відважні козаки,
Не боючись, ні смерті, ні тортур,
А вдома їх чекають й сумують матері,
Вкриваючи сльозами струни їх бандур.

А ти чому ж козаче не з ними у бою
Не борешся за волю, за народ,
За мирне чисте небо, за матінку свою
Щоб більше не було в краю твоїм незгод?

Чи ти не пам’ятаєш, як боролися діди
За нашу незалежність і свободу?
Їх гордо шанувати будемо завжди,
Й ніколи не зрічемося ми роду!

Чи ти не бачиш, хлопче, як в лютії морози
Стоять пліч–о-пліч молодь і старі?
Вони ідуть під кулі, приховуючи сльози,
Бо вдома їх чекають дружини й матері.

Не зволікай, козаче, іди у боротьбу,
Відстоюй незалежність України
І захисти народ, та знищ цю ворожбу,
Не дай пробити їй свободи стіни!

Та якщо остання згасатиме надія,
Згадай, що в нас у кожного в душі
Уже давно лунає та велика мрія-
Зберегти свободу на своїй землі!

(2015 рік)

І був Майдан… Була Небесна Сотня…
Й Небесних Тисяч скільки полягло…
Та є Надія. Віра є сьогодні.
І є Любов. І янгола крило.

І хай шаліють круки двоголові –
не заклювати «соколівну» їм!
Надіє наша, янголе любові, -
жде Україна, мати, рідний дім, -

іще розправиш крила соколині,
іще «на себе» поведеш штурвал…
З-за хмар долине: «Слава Україні!»
«Героям слава!» - відповість Майдан!

15.02.2015

Як тобі експорт насильства, хлопчику?
Як тобі спалахи, вибухи і трупи?
Правда – це неприродньо і викликає ступор?
Правда – щодо природи збочено?

Як тобі, хлопчику, ця кров на асфальтах?
Як тобі ці руїни? Як тобі ці байдужі смерті?
Як тобі ці люди, що надто впевнені і вперті?
Як тобі ця спокійна сталь та
неспокійне полум'я?

Мене звати Том. Звичайний Том я.
Хлопчику – як тобі оголені реальності?
А тотальні режимності?
А режимні тотальності?
Як тобі, хлопчику?
Як?
Як?
Як?!

Я не маньяк. І я не один.
Я звичайний громадянин.
Я такий – як і ти.
Я маю іти.
Так дуже часто на життєвому святі є.

Не бійся, хлопчику мій, Демократіє...

2015

Кожної миті він під рукою...
Тато і мама печуться душою,
Дружина сивіє ще молодою,
Діти не хочуть ходити до школи,
Дива чекають від телефону,
Щоби почути голос знайомий
По телефону рідний ,бадьорий:
"В мене все добре.Живий і здоровий."

Кожної миті він під рукою...
Душить всім груди важкою горою,
Хмарою чорною над головою...
Дітям всміхаються,самі ж від болю
Губи кусають прямо до крові.
Ні сну ,ні спокою і не відомо
Коли почується по телефону:
"Війна закінчилась.Вже їду додому."

Кожної миті він під рукою
Щоби ловити кожнеє слово,
Щоби почути солдата живого.
Може , в останнє...Відомо лиш Богу...
21.01.15.