Я тебе впіймаю, видро кучерява!
...Золоті коліна блимали в пітьмі.
В рестораннім раї очі обіцяли,
І бокал шампану
шал підігрівав.

Ти підігрівала? Видро кучерява,
Досі я не знаю - як розтала ти.
І лише кружало, там де ти лежала.
Зібгана, мов постіль, сиротлива ніч..

Вона іде - і грає шовк:
Він ліпить звивини і форми
Її невичахлої плоті.

Сховався: темно ув очу.
Заласся
тягнеться, мов слина.
І вже повзе по спині хтивій
Слимак-я-хочу!...
Диво з тіла: ось тільки спало -
Наче хто
зненацька струм ввімкнув, і лиса
Чманіє бідна голова...

Груди гостренькі та очі дитячі - за ними
Бачу я сплячий, іще не відкритий вогонь...
Дівчинко люба, не шарпайся - я ж не почвара:
Я научу тебе розкошам і таїні...

Сад я досвітній люблю, нетолочені трави:
Стежки немає, незбита дрімає роса...
Та сторожка огорожа впівока дрімає,
Тиша незаймана вабить - не знає сама...

Ти нестерпна у вроді своїй,
Хоч я знаю: для себе самої
Ти цвітеш.
І один лише раз
Ти дала мені розкіш
владання.

Вполювати, украсти навіки!
Прикувати ланцем...
Але ні!
Одягнути на стегна тремтячі
Я жадав би
цнотливості пояс.

Він зі срібла кується? Зі сталі
Виливається? І — чи на ньому
Викарбовують гострі погрози
Чи оздоблюють?
Де там замок?

У музеї Британськім, у Луврі,
Я шукав за зразком... Та не бачив.
І тепер, засинаючи, креслю —
Аж в очу мені темно стає...

Якби не дбав про власне сім’я —
Од мене в тяж
зайшла б не ти
Одна...
Я списків не складаю,
Але подумати... Усі,
Якби зібралися, — добірне
І вишукане товариство!

У кожної — свій потаємний
Мід пелюсток дозрілий мед,
У кожної лежить насподі
Волога матова перлина,
Яку, пірнувши, дістаю...

Але від кожної — дитя?
Садок дитячий і життя
Засмикане? Побійтесь Бога!
Хіба що у страшному сні
Таке привидиться...

Коли у танці грудь її танцює —
Губами хочу персо уловить,
І прямо тут уп’ястися, на людях,
І випити її усю до дна.

Але ж одразу тягнеться рука
Униз, де вільгістю
вже зайнялося лоно.
Отут, при всіх, затиснути в куток!
Однак нічого темними не бачу.

Ти, спалахнувши, вирвалась, побігла —
А я мов грім.
Який у тому гріх,
Що я тебе хотів?І не збагнути
Цих довгоногих
вітряних істот.

Ти молода, як ніж, який зробили вчора.
Сяйлива і гнучка — з колодочки до вуст.
Але найперш — сама
собі ти небезпечна.
Краса — це ніжний ніж, який шукає крові,
Хоч ріже тільки хліб, і тільки воду п‘є, —
Але хто знає, що
у нього є на мислі?

Хтось — хоче напоказ, а хтось — притрусить сіном
Чи попелом — аби спокусою не буть
І не нарватися на невблаганний гріх.

О лестощі вузькі і погляди олійні,
Що тягнуться, мов сіть, як мимовільна хіть.
Ти молода — яке сумне випробування...

Стільки розмаїтих варіантів
гартування серця, все дарма -
сяйво нездобутих діамантів
одлучає розум од керма.

І якби вони були ще справжні,
у сяйливі сховані тіла!
Ти береш їх, мужній і одважний,
а в руці - чудесного зола! (

Чортівня одна з їх маскуванням,
грою світла, виблисками дна!
Думаєш - утілення жаданням?
Тільки передчасна сивина!


2005

Пригадуючи вечір учорашній,
бурмочу, що усе, усе даремно.
Сидів би краще тихо, мудро, чемно
і поглядав на персики і вишні,
поспілі у садах чеснот і цноти...
А нині божевілля - "що́-ти!", "що́-ти!"

А усього́ ж - дивився на долоні,
читав собі з очей і лиць буденне
життя садів, між нами - не богемне,
і шепотів у вушка про солоні
сліди на квітниках, про сухостій,
нестачу пташих і засилля змій.

Питається - навіщо ти сердилась?
Гадала, я освідчуюсь в коханні.
Та й інші так гадали. Ці, останні,
і зіпсували вечір... Те, що сталось,
було моїм повтором Фермопіл,
і з тим же результатом. Навіть тил,

ворожа отруїла пропаганда.
Утім, спартанки персів краще знали,
і на політ стріли не підпускали,
а ти, довірлива, як дика Панда
мою звитягу стріла пазурами.
Усе звела до рівня мелодрами!

О, Лао-Дзи з Конфуцієм! - я, певно,
іще не гідний мудрих церемоній,
чи то сади у нас такі? - в полоні
ми запашних цвітінь, і фей, - не дивно,
що осідлала Вчителя* гетера,
і так доїхала до Олександра.

О, схоже, сад каміння, люба Пандо,
єдиний вихід, що, усе ж, досадно.



2003

О, розкіш тіла вашого, так прикро,
огорнута в тверді переконання.

Здійнявши хвилі, руйнувати скелі?
Виточувати мальовничий острів?
А у ногах улесливо і хитро
в'язати візерунки залицяння,
промінням ніжити рельєфи плоті.

Взамін отримати: чуттєві млості,
піски,
сліди померлої води,
веризми виконавчого накалу, *
відлуння важчої щодень ходи, -
і відчуття порожнього бокалу...

Чи я бажав цього до повноти?

U 1
А як завважите моє життя
не в призму зроговілого лорнета,
а у неспокою серцебиття, -
угледите тоді судьбу поета.

Ні, ні, не хочу зашкарублих слів,
я винен вам. Але не тільки гроші,
згадайте інше - я любив, жалів…
Ви знов у бійку. А були хороші,

були ніжненькі, милі, звабні. Руки!
І нігті від погруддя... Моя рибко,
нема між нашими світами злуки,
і в цьому суть мого спасіння, видко.

2005