Пахнуть в Києві каштани,
Ходять Києвом кияни,
І киянок незаміжніх — тьма…
А у мене ні квартири, ані М-24,
Ні прописки в Києві нема.

Мав дівчат знайомих, друзі,
Я в Неаполі й Тулузі,
Маврітанки падали до ніг.
Розставляли хитрі сіті,—
Та нема у цілім світі
Кращих за киянок чарівних!

В скверах парочки гуляють,
Бистрі «Волги» жигуляють —
Скрізь тобі ідилія сама!
Був я в Лондоні й Брюсселі,
У Вапнярці і Марселі —
Краще міста Києва нема.

7487 р. (Від Трипілля) (1979)

Ще недавно зима - завірюха сяйна -
Кружеляла пухнасті сніжини.
А уже, наче мить, промайнула весна,
Пролетіла, як пух тополиний.

Одцвітають каштани, бузок одцвіта,
Час черемсі печально зітхнути.
І кульбаба на луках - ну зовсім не та –
Сіє пухом свої парашути.

Вилітають із серця печальні слова
І летять між дерева і віти.
Лиш один соловейко бадьоро співа,
Зустрічає, закоханий, літо!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Усе частіш у вікна заглядає
В зелених шатах весняна краса.
Усе частіше я себе питаю:
Чи ми ще вдвох чи я лишився сам?

Мовчання поміж нами затяглося,
Чекаємо, хто перший зробить крок…
Була любов чи просто нам здалося,
Що ми удвох торкалися зірок.

Лютує хуга в нашому ваганні,
Замовклі припорошує слова,
Якщо вони між нами не останні,
То й музика ще й досі в них жива?

Мовчання поміж нами затяглося,
Чекаємо, хто перший зробить крок…
Була любов чи просто нам здалося,
Що ми удвох, що ми удвох торкалися зірок?

7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Одягну я тебе на світанку,
Наче світла у душу ввіллю,
Українська моя вишиванко,
Я тебе до безтями люблю.

На тобі, чарівна одяганко,
Знаки світлих і сонячних врун.
Щоб торкалася ти, вишиванко,
До душі найтаємніших струн.

В твоїм сяйві поблідне й шляхтянки
Дорогий, найсучасніший стрій.
Сама Леля тебе, вишиванко,
Прикрашала квітками із мрій.

Не архаїка ти, що як бранка,
У музеї забута висить.
Вічна модо моя, вишиванко,
Я щодня тебе прагну носить.

Крізь пітьму лихоліть, до останку,
Я твій образ у серці беріг.
О квітуча моя вишиванко,
Ти народу мого оберіг.

Як тебе одягну іще зранку,
Цілий день омина мене зло.
Ти вкраїнців усіх, вишиванко,
Під божествене тулиш крило!

7510 р. (Від Трипілля) (2002)

Мені твій цілунок миліше за все,
і запах парфумів аж пряний,
Лоскочуть вуста до нестями мене,
і подих мій, наче останній.

Ти, як побажання, таке таємне,
що дибки волосся береться,
Якби тілько знав як я люблю тебе,
як Бога благаю про те, що..

І, ось, я вчуваю тепло твоїх вуст,
Ти знову цілуєш, коханий,
Я хочу тебе! Я так хочу й боюсь,
боюсь що не прийду до тями.

А в твоїм цілункі кохання палке,
я в ньому тону, потопаю,
Цілуй же мене! Ти цілуй дотепер,
коли так потрібен й надалі.

22.04.18.

У краю червоної калини
по траві й росі
йду я до моєї України,
плаями Русі.

Де мене у світі не носили
білі журавлі,
та оберігає Божа сила
рідної землі.

Поки сутеніло вечорами
небо угорі,
бачив я, що сяє за морями
полум'я зорі.

Все, що є, і все, що мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села,

де, не «окацаплений» ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою дідів.

Поки є міцне коріння роду
по усіх краях,
не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях.

1991

Рине світом віхола непроста,
Оббиває долі і рве літа,
На рятунок з неї й гроша не став:
Уціліє, може, один зі ста.

Тут реальність рветься на «ми» й «вони»,
Тут бракує мудрості й глибини,
У коктейлі люті, страху й вини
Душі йдуть на дно мов старі човни.

Хтось іде на прощу і на поклін,
В руки взявши пращу, в уста – проклін,
Зі стіни Плачу хтось майструє дім;
Молитвами литими стогне дзвін.

Ти ж, ген-ген на сотому рубежі,
Поміж друзів, недругів – скрізь чужий,
Серце знов очищуєш від іржі.
Скільки сили матимеш – бережи…

https://www.youtube.com/watch?v=_gQKKv4WhPQ

Терпке вино по вінця у бокалах!
Любов і осінь - кругом голова,
З тобою нам сьогодні світу мало,
Дощем на щастя небо засіва.
Листки каштанів мокнуть у калюжах,
Весь тротуар у плямах парасоль,
До перемін погоди нам байдуже,
Налити ще вина тобі дозволь.
Вино п'янке, як особлива осінь,
Забудь печаль, надія в серці є!
Твій поцілунок... ще його не досить
Хай ніч нам світлом зоряним стає!
У ритмі танцю листя закружляло,
Мелодії похитують бокал...
Тобі мене, мені тебе так мало
Та є для нас - осінній карнавал!
2015

В легкій гондолі леді привітна
пісню співає, п'яна від мрій.
Раптом англійку пекар помітив,
з мо́ста почав підспівувать їй.

В місячну ніч - ах, от в чому річ! -
ніжно всміхалися вічка до віч.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...

Літо минуло, бурі вляглися,
білі вітрила пне корабель...
Дармо втікаєш - долі скорися,
леді примхлива...Озвися, гей!

В юних серцях - ах, де й дівся страх! -
Любов розвилася в шлюбних вінцях.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...


poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне

(Для вечора італійської класичної музики з голосу Олександри Ленишин. Львів,1997).

Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!


(Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)

Вже відлетає в синю даль
ключ журавлиний,
Курличе, наче на прощання обгорта.
Мої тривоги засипляє клич пташиний,
Цілують, осене, мене твої вуста.

Іще відблискують теплом осінні зорі,
Ще літо бабине снує
тонку вуаль,
Той журавлиний клич зове небесним хором,
Та залишає по собі щемку печаль.

Як тінь на березі стою - над океаном,
Де душу роздирає самота,
Вже вічність не зігрітий твоїм станом.
Цілує осінь лиш мої німі вуста.
2017
музика автора

А як прийде, то як – впустиш?
– Впустиш…
І до серця його приймеш?
– Приймеш…
І що любиш – йому – скажеш?
– Скажеш…
А утримати як, знаєш?
– Знаєш…

Як захоче піти, пустиш?
– Пустиш…
Як любитимеш, то пустиш?
– Пустиш…
Як любитимеш, то пустиш?!
– Пустиш…

Ти вже любиш його? Любиш?!
Любиш…

02.08.2017

               I
Лірою, тихою ласкою,
вірою, сивою казкою
віють гаї і лани.
За позолотою обрію
сяє палітрою повною
літо у небі весни.

Ніччю, і рано, і вечором
чути її голоси.
Арії-оргії щебетом
заполонили ліси.

Це – весна! Це вона
і голосна її луна
мрії несе із колись.
Кинь жалі. Ми одні
на цій землі ночі і дні.
Слухай і не журись.

               II
Падає сонце за горами,
а поза тучами чорними
стогне далека гроза.
Бронзою, мідними дзвонами,
громом, новими акордами
б'ють у набат небеса.

Сіє тихесенько
дощик дрібнесенький.
Сонце над кресами
роси уже не зіп'є.
А поза хатами
з рутами-м'ятами
літо співатиме
соло вечірнє своє.

У долині
десь далеко
чую пісню.
Бачу одну
зо́рю ясну.
Лебединий
чую клекіт.
Нічка пізня.
Та не засну.
Ой не засну.

                              2011,2017

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Усміхається ген далина,
Мов до світла ворота відкрила,
Тиха пісня десь долина
І свої розпросторює крила.

ПРИСПІВ:

Ти – любов моя, ти – печаль,
Ти – веселка ясна над гаями,
Піднімає хмара вуаль,
Знову сонце – між нами, над нами.

О світи, о знову, світи,
Наче мрія – у вись тополину,
Я в незнані твої світи
Мов лелека, полину, полину.

Приспів.

Я зійду з твоєї гори,
Прийде нічка, пахуча, мов кава,
Ув обіймах, люба, гори,
Ворожбитко моя ти ласкава.
Приспів.

3.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Цей запах полуниць,
і дощ по підвіконню,
і усмішка м’яка,
що губи стереже
вiд щастя.
Та бринить тонісінько у лоні…
Помішує рука
пахкий тягучий джем.
У пам’ять занесу
світлиною п’янкою
цей вечір, це вікно,
і цей солодкий щем.
Даровану ясу
вишневою дугою
полоником на дно
вливаю.
Ще… іще…

25.06.2017

Виснажлива одноманітність, заблудлі голоси і тіні
Зринають, множаться і тануть в долонях нетривкого часу.
Тонка межа лише умовна між дійсністю і сновидінням,
Роки ідуть квапливим кроком і нас, неначе свічку, гасять.

І відключив жорстокий всесвіт нахабно мікрофон сумлінню,
А лицемірство так природно й підступно одягає рясу.
Наш зір звикає поступово до світлотіней мерехтіння,
Цинічний розум не дивує сумна реальність без прикраси.

То застигає час, то плине, то піниться в шаленім вирі.
Він геніальний чи безумний? Цього напевне і не скажеш.
В його ляльковому театрі наявні і вожді, й кумири,

Сміється клоун, плаче блазень, ніколи не бракує вражень,
Та дуже рідко у виставі побачити вдається щирість
І відшукати у масовці упевнену поставу княжу.

2017

Він постукав у вікна -
Бурлака, розхристаний дощ,
Що блукав до пори
У полоні захмарних ілюзій,
А стожильні вітри,
Перевірені вічністю друзі,
Наче скіпки ламали
Чубаті, круті явори.
Він хотів наодинці побути
І щось шепотів,
Тарабанячи в шиби холодні
Замерзлими пальцями.
Кілька сотень віків
Ми були з ним палкими коханцями.
Я впізнала б його
З-поміж тисяч звичайних дощів.
Давні друзі, коханці і тільки...
Отож-бо й воно.
Покидав і вертався
В ніким не заселений простір.
Розривати стосунки з дощами,
Зізнаюсь, непросто.
Ми ридали обоє.
Я не відчинила вікно.

О як же я до тебе лину,
як притуляюся до губ...

Кохання вибивала клином —
я сподiвалася, що схлине,
але прорвалось надглибинне
і переклинило жагу!

Так добре у твоїм полонi,
я не пручаюся, о нi...
Бажання починає гони,
тепер не скоро охолону.

Пройдусь дощем ледь-ледь солоним
по несподiванiй веснi.
Я не пручаюся, о нi...

16.05.2017

Ти до мене лиш крок —
й в менi.
Я ж до тебе все йду
i йду.
Ти вiд мене
п’янiй —
сп’янiй,
не притишуючи
ходу.
Ти вiд мене не вiдступай,
ти вiд мене не вiдмовляйсь.
Ти неспійманий птах,
мiй птах,
я нескорене янголя.

Йду, сповiльнюючи ходу,
я до тебе — у ритмi "blues".
Та нiяк не дiйду...
Йду... Йду!!!
А давно ж як люблю,
люблю...

03.05.2017

І
Як відсвіт сонячний Ярила,
Засяє меч, Арею, твій.
У нім – Перуна Божа сила,
Що воїнів веде у бій.
ІІ
І воїни, загиблі побратими,
На луки, на Сварожі відійдуть.
Запам`ятаймо їх ми молодими,
Вони Вкраїни нашої – могуть.

Небесні сотні вирушать до Бога,
І гірко їх оплачуть матері…
Пролита кров у цій смертельній грі –
Вона освятить нашу Перемогу!

Жовтень-листопад 7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київ.

Ой летіло щастячко через пліт,
Зерняточко гойне несло у світ.
Поки вибігала із хати я,
Щастячко завіялось у поля.
Виглядаю щастячко я тепер
В понедiлок, в середу і в четвер.
Вже й сукенку вишиту одягла,
Щоб зустріти щастячко край села.


17.03.2017

На забутих стежках,
Припорошених пилом сріблястим,
У казковому царстві,
Закутаних снігом, ялин,
Закотилося зіркою з неба
Загублене щастя,
І тепер я на світі одна,
Ти на світі один.

На вустах ще не згасли
Жагучі твої поцілунки.
Серце плаче, мов скрипка,
Закохана у скрипаля.
Пересмішник - годинник
Вистукує в темряві лунко.
Ти вже більше не мій,
Я також не твоя, не твоя...

Знов метелики сніжні
У тиші зимової ночі,
Зігріваючи крильця,
Літають округ ліхтаря,
Тільки серце моє, навіжене,
Мов пташка, тріпоче:
- Ти на світі один!
Але я не твоя, не твоя...

Приспів
За віхолами-крижмами
Тендітного підсніжника -
Кохання, цвіту ніжного
Згубились пелюстки,
А серце тихо схлипує
Приреченою скрипкою.
Завіяло, засипало
Загублені стежки...

2017 рік

Мій улюблений український співак, найкращий український і світовий тенор Анатолій Солов"яненко - воістину солов"їний голос України (1932-1999). "Стоїть гора високая" (сл. Л.Глібова, музика народна) у супроводі рідної йому і мені Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди. ( запис 1982 року). На жаль, мені не довелося з ним співати у складі капели. Я прийшов у колектив 2002 року, а Солов"яненка не стало 1999 року. Останній прижитєвий концерт в палаці "Україна" це було 2 березня 1999 року, він співав у супроводі нашої капели і я мав щастя бути присутнім на цьому концерті. Як журналіст, я написав 3 матеріали про Анатолія Борисовича ще за його життя, спілкувався з ним. Він був простим, щирим і відвертим. Давав мені інтерв"ю по телефону. І опублікував ці матеріали: 2 - у журналі "Українська культура" та 1 - у журналі "Театрально-концертний Київ".

В цьому році Анатолію Солов"яненку виповнилося б 85 років.

Як поет, написав про нього такі, дещо емоційні, але щирі рядки:

Солов"яненко, Солов"яненко -
України вишневий цвіт.
Й до коліна твого не дістане він -
Паваротті-космополіт!

7503 р. (Від Трипілля) (1995)

ой жовнірики мої
зелен-свити
море квітів море їх
ран у світу

море спалених доріг
не злічити
ой жовнірики мої
де ви діти

стихло серце у боях
тиша мліє
лине в пісні солов'я
душу гріє

на пагонах спить зоря
сніг на віях
храми у свічах горять
дзвони сіють

дзвони сіють імена
незабутні
проростає глибина
в Божій студні

скільки тої глибини
світу треба
від війни і до війни
клаптик неба

ой жовнірики мої
кожен воїн
що за правдою стоїть
серце гоїть

де надії по краї
болю вилив
ой жовнірики мої
де ви милі

4 Березня, 2016

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

Я не йєті, але я живу
біля лісу, а не у Парижі.
Я шукаю бабу снігову
і стаю на палиці і лижі.
               У мене є і вуса, й борода,
               і до зими претензії немає.
               Ярило сяє, сіє Коляда,
               а Берендей поляни накриває.
Завірюха обрій замела,
інеєм завіяла дороги.
Їду по околиці села,
аж іде снігуронька-небога.
               – А Ви куди намилили лижню?
               – А я… шерше... Снігуроньку шукаю.
               – О, мій месьє, на цьому авеню
               ніякої Снігуроньки немає.
І помчала пасія моя
по лижні у снігові замети
мрією земного житія,
за якою бігають поети.
               Але услід натура бойова.
               – Ану-ка, дєда, уступі дароґу!
               Іноязична… Баба… Снігова!
               І я тоді беру у руки ноги.
Адже я шукаю не нову,
а свою утіху під ялинку.
Ігнорую бабу снігову
і – гайда! Піймаємо сніжинку!
               А я її – ось-ось і дожену.
               Але вона не дуже і тікає.
               Таку Снігурку я не омину,
               бо іншої уже не доганяю.
А мені ще рано у Аїд.
Порадію ще на цьому світі.
І нехай я нібито і дід,
а мені ще є кого зігріти.
               А я за нею когутом іду.
               І хай сміються кури і кумири,
               що я собі на щастя і біду
               ще не цураюсь дідової віри.

2002,2017

Коли переболить земне
і одійде усе таємне,
згадайте, що нема мене,
коли почуєте про мене.

Душа моя усе одно
проб’ється зеленню сумління,
де сіяла своє зерно
і на поля, і на каміння.

Аби рівняти кожен міг
стезі, що падають під ноги,
в надії, що одна із них,
всього одна – веде до Бога.

І хай не буде їй кінця,
аби ішли до нас у гості
веселі люблячі серця
і при житті, і на погості.

Тоді й зійде душа моя
нехай у полі, та на волі
ще оживуть, такі як я,
для іншої моєї долі.

14.01.2017

Слова - Світлани Костюк

За гранітним вітром – висохла трава…
За похмурим сонцем – надмогильна тиша…
Ненька Україна зранено-жива
Хлопчикам загиблим заповіти пише…

Хлопчикам полеглим маки відцвітуть…
У полях далеких ворон досі кряче…
Вантажі двохсоті…роздоріжжя й путь…
І оте знайоме: потерпи, козаче…

У туманнім небі цятки журавлів….
На душі неспокій і тяжка молитва…
Важко проводжати на той світ синів…
Бо іще не час їм…бо триває битва…

Ой матусю мила, як тобі тепер…
На шматки роздерта, розіп`ята всує…
Доки дух свободи в серці не помер –
Закричу над світом, може хто почує…

==================

Виконали пісню на слова Світлани Костюк «За гранітним вітром» учні Нововолинського ліцею 2-го грудня 2015 р. у Нововолинську, в Палаці культури на творчому вечорі Світлани Костюк під назвою “Є цінність життя в неповторності кожної миті”.

Гуркоче грім в ковальні Бога,
Стоять вої з кісьми до плеч,
Рука зсивілого Сварога
Кує Арею моцний меч.

І ось знаряддя вже готове,
Відблиснув меч в люстрах небес,
Меча окропила Покрова,
А рід нарік його Чаркес.

Приспів:
На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Чаркес - чарівний меч Арея -
Тримали Тур і Святослав.
Не раз Аратту і Борею
І Русь він щиро захищав.

Тримав Гатило**, Богом даний,
Тримали витязі князі.
Тримали лицарі-гетьмани,
А зраз він в твоїй руці.

На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Я один в одній хатині,
і минає ще один
новорічний вечір зимній
із лубочної картини,
синій вечір – у щілині
занавісок і гардин.
Іній пише візерунки
на прозорому вікні.
І спокусливі стосунки,
і торішні подарунки,
і недавні поцілунки
пригадаються мені.
Хороводами сніжинок
запорошене вікно.
І немає ні хатинок,
ні засніжених стежинок...
А досада від помилок
не минає все одно.
На віконній хрестовині
леденіє тінь сумна.
І щемить у серцевині,
наче скло у деревині,
та, не прощена донині,
ще стара моя вина.
І неждано за порогом
тінь твоя прошелестить,
і неначе ненароком,
тишу міряючи кроком,
привітати з Но́вим роком
завітає-залетить,
таїною оповита
у прозорому вбранні,
ніби інеєм укрита,
наче росами умита
і з таких матерій шита,
що й малюнки на вікні.

                              2001,12.2016

У небі канареєчка літа,
І співа прямо в небозвід.
А ми підемо вип’єм, погуляєм,
У цьому все життя ј, увесь наш резон!

Нас чекають панночки-коханки.
Життя таке, що просто мармелад.
То заграј, заграј же нам, гітарко,
На веселиј дуже, та вельми лад!

Моя мамця серце добре ма,
І татусько мають магазин.
І вони мене не ображають,
Бо один у них я — шикарниј син!

          10.12.2016

Я так люблю вербиченьку плакучу,
Вона вітає першою весну.
Сумна краса ніколи не наскучить,
Хоч як спішу, але не промину.

Голублю щиро й трепетно руками,
Свою сердечну ніжність передам,
Краси її тендітної торкаюсь
І довго в ній дзвенить жива вода.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Коли душа миналась і страждала,
Її від всього світу загорну.
Верба за мене плакала, ридала
І воскрешала у душі весну.

І вже не знаю я - у у тій вербичці -
Сумую, плачу чи вона в мені.
А в ній жіноче серце буде биться,
Плакуча ніжність житиме в мені.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Прошу слухати усіх, кому охота,
про нечувану відвагу Дон Кіхота.
В турнірах і боях,
на званих вечорах
ще майорить його непереможний стяг.

І нехай усі на світі будуть проти,
нерозлучні дульцінеї й донкіхоти.
Як луки і поля,
як небо і земля,
як одинокий місяць і ясна зоря.

Не надійні небеса і позолота.
Та стійка любов і вірність Донкіхота.
І він у білий світ
несе, як заповіт,
її чаруючий, її коханий цвіт.

І тому-то, сеньйорити, і того-то
у бою вінчає доля Донкіхота.
Чекайте до вінця
та бережіть серця.
А лицарі стійкі і вірні до кінця.


                              1996,2016

Маємо, що маємо, – забудьмо.
Хай наснагу інше додає,
наше буйне стоголосе, – будьмо!
Отоді і маємо своє.
             А ми такі, що нас не подолати.
             У рідній хаті воля – над усе.
             Ми козаки. Вітчизна – наша мати,
             а віра перемогу принесе.
Як у лузі зацвіте калина,
оживає пісня голосна.
Залунає мова солов'їна –
заквітує і її весна.
             А ми такі, що нас не подолати,
             бо Україна-мати – над усе.
             Ми козаки, атланти і таланти,
             а рідна мова націю спасе.
І далекі велеси-бояни,
і мої діди із могікан
вийдуть ще сухими з океану.
І заграє море-океан.
             А ми такі, що нас не подолати.
             І поки Україна – над усе
             ми маємо її обороняти,
             а шабля нам свободу принесе.

12.2016

На вулиці старенький музикант
Сумний мотив виводить на струні.
Потертий фрак, пошарпаний футляр,
Монетний дзвін на бархатному дні.

Приспів
Благословенна мить –
Це музика звучить,
І лине у блакить
Невпинно.
Мелодія сумна,
І схлипує струна
Любов в житті одна
Єдина.

Мелодія летить поміж дерев,
На брук лягає, наче в напівсні.
За мить її недбало підбере
Байдужий шум людської метушні.

Чому ж в мені ця музика звучить,
Немов малює дивне полотно?
Старий скрипаль уміє роз`ятрить
В душі любов, що втрачена давно.

2016

Матiоловий запах на вечiрнє повiтря лягає.
А по ньому поверх пташка тугу свою сповива, -
Може ти прилетіла, прилетіла до мене, матусю,
Може пiсню твою зараз чую в своєму саду…

Де ти, мамо?.. Далеко водить душу твою синє небо…
Бачиш – внуки уже на своє пiднялися крило?
Глянь – калина набралась, вже набралася повного цвiту,
I барвiнок стрімкий в'є до хати дорiжку легку.

Подивися очима ти моїми на вишню пiд плотом,
Ти садила її у останнiй свiй рiк на землi.
І цей спогад сильнiшим, і цей спогад сильнішим не буде,
Як молитви мої, що до Бога щоденно ношу.

Спи, голубко рідненька. Кажуть, роки усе забирають.
Кажуть, бiль стане меншим, i висохнуть сльози колись.
Може й так... Але вiчно буде плакати бiлим цвiтiнням -
Як у пiснi колишнiй – твоя вишня, матусю, в саду.

Маленький ковток живодайної тиші
Рятує думки від непотребу слів.
Прискіпливі тіні неприйнятих рішень
Турбують сумління, безжальні і злі.

Тому не тримається певно в сідлі
Розпачливий розум і плентає пішим,
І страшно палити усі кораблі,
Майбутнє від цього, на жаль, не видніше.

Вузли перепуть і витки віражів,
І манять уяву, і душу тривожать.
А сумніви в’ються, неначе вужі,

І логіка їх подолати чи зможе?
Лякають падіння і травми чужі,
І міряє світ під прокрустове ложе…

2016

Я іду до школи,
Стрімко – не спроквола.
Швидше крок, швидше крок –
Бо лунає вже дзвінок.

Вчителі хороші,
Прагнуть – не за гроші –
Нас навчить, нас навчить,
До науки долучить.

Є куток у класі,
Ми до нього ласі:
Де куток, там горох,
Ой, який смачний куток.

У кутку веселім
Зробимо оселю.
Раз куток, два куток –
І закінчився урок.

Я іду до школи,
Вже не до футболу.
Раз урок, два урок,
Ой, який веселий крок!

28.10.2016

А на улице день-день,
А под ивою тень-тень,
И по небу плывёт след
Наших прожитых лет.
Я смотрю тебе вслед-вслед –
На душе моей свет-свет,
И признанье шепчу я,
Что навеки твоя.
А на сердце легко так,
И, как пёрышко, мой шаг,
Облаков невесом бег,
И так будет вовек.
Будет солнечным день-день,
Будет ивы манить тень,
В небеса уплывать след
Вместе прожитых лет.

Це був вечір справжніх див
Очі він тобі відкрив
І упала пелена
Ти тепер, як я, земна
Став недійсним твій квиток
Від землі і до зірок
Хтось наклав на тебе штраф
Ти маршрут свій не прогав

Це життя життя не сон
Хтось надію взяв у полон
Це життя життя не мед
Як завжди був правий Архімед

Ти занурилась в той стан
Який нас усіх дістав
Я казав цей стан не твій
Для принцес і для повій
Натиснула ти на дно
Вийшло все як у кіно
Думала дістанеш торт
Тебе ж кинуло за борт

Це життя життя не сон
Хтось надію взяв у полон
Це життя життя не мед
Як завжди був правий Архімед

Де ти є, моє щастя кохане, далеке, бажане i сонячне?
Де ти є, моя радосте, пiсне моя, що спiвається нiжно так?
Де ти є, моє небо, мiй Всесвiт, дарований так несподiвано?
Де ти є? Вiльним птахом таким довгожданим лети у життя моє.

Прилети, я чекаю тебе так давно, звiдусiль виглядаючи.
Прилети, тут твiй дiм, вiн незайманий був, i вiн буде твоїм завжди.
Прилети, твої крила хай вiтер тримає i сонце веде тебе.
Прилети, хай дорога простелиться в серце моє, не спиняючи.

I тодi обiйму я тебе, як дитину, як щастя небеснеє.
I тодi притулю до душi, вколихаю я тихими спiвами.
I тодi задивлюсь на обличчя твоє, як на небо iз зорями.
I тодi мої губи на ньому залишать цiлунки дорiжками.

Де ти є, моє щастя кохане, далеке, бажане i сонячне?
Де ти є, моя радосте, пiсне моя, що спiвається нiжно так?
Де ти є, моє небо, мiй Всесвiт, дарований так несподiвано?
Де ти є? Вiльним птахом таким довгожданим лети у життя моє.

Де височить Чумацький шлях,
лунає пісня українська.
І сяє у палких серцях
неопалима наша зірка.

                         Де ти не є,
                    зіронько часу,
                       сонце встає.
                    Темрява гасне.
                    Спів солов’їв
                      лине до тебе.
                             Очі твої
               дивляться з неба.

І поки наші рубежі
оберігає світла зірка,
нехай на відстані душі
у небесах сіяє Квітка.

І хай співають козаки –
американці України.
Нас об’єднала на віки
небесна Квітка Чураївна.

                         Де ти не є,
                    зіронько часу,
                       сонце встає.
                    Темрява гасне.
                    Спів солов’їв
                      лине до тебе.
                             Очі твої
               дивляться з неба.

2014

Па-де-де на хвилях, па-де-де,
Це вам не в союзі – «ДНД»,
Це на пузі юзом де-не-де,
По камінню пупом, як ніде.

Баранці на хвилях, баранці,
Ковзає медуза у руці,
Опіки від неї на лиці -
О які приємні миті ці.

Тут на хвилях справжній парадиз,
Посейдон пасе біленьких кіз.
Граю морем, наче граф, маркіз…
(Лобом не ударся в хвилеріз!)

Каменюччя в морі. Каменю…
В барі і креветки є в меню,
Я в твоїх обіймах опиню…
Ми в нічному морі в стилі «ню»...

31.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Ми зустрілись з тобою неждано
У моєму, за містом, саду...
Сподіваюсь і досі, кохана,
Що побачу тебе молоду.

Бачу, певний - належиш другому –
Самотою за обрій пішов.
Бо у домі своїм, як в чужому,
Сподіваюсь на першу любов.

Хоч і знаю, що див не буває
Навіть в цім, у казковім раю
Та я вперто, як мрію, чекаю
На кохану, на першу, свою.

І тепер, коли роки на схилі,
Але мрія незмінна моя.
Я любитиму все ж до могили,
Поки ряст піді мною й земля.

Не лишав й не втрачав я надії
(Бо я твердо упевнений в цім).
Якщо тут не здійснилися мрії
То здійсняться, кохана, на тім.

Я зустрівся з тобою неждано...
В марноті одсвітилось життя.
Та я вірю і мрію, кохана,
В учорашнє своє майбуття.

В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов.
В моїм серці ся зашпортала любов.
Моє серце так калата, як стара, подерта шмата,
За тобов, моя кохана, за тобов.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
В очі фарбу дуже ти собі не ллєй,
Бо ти фарба виїст очі, хто ж тебе сліпаку схоче?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
У трамвай ти на ходу не залажєй.
Бо трамвай як хопит ногу і потєгне на дорогу,
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
З самольота з парашутом не скачей,
Парашут ся не відкриє, Кров тя нагла враз залиє,
Ти вважєй, моя кохана ти вважєй.
Парашут ся не відкриє, Хто ж тоді ми ноги вмиє?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
До сусіда, до Івана не лажєй,
Бо Іван така скотина – раз і два і вже дитина.
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

А в той вечір із дахівки падав дощ.
Ти сиділа в теплій хаті й жерла борщ.
Ти сиділа в теплій хаті й напихалася борщем,
А я мокнув, як той дурень під дощем.

Якось раз сказала ти мені: "Іван,
Приходжєй, ми разом ляжем на диван."
Кілько раз до тя приходив, бився мордов я об сходи.
Ну а вчора ти поставила капкан.

Було літо, була осінь, вже зима.
Темнов стежков ти із танців йдеш сама.
Я тебе підкараулив, ти пішла додому з гулев.
Була в нас одна дівчина, вже нема.

Галявини чистого розуму прагнуть прозрінь,
Настійливо хочуть висіти у хащах тумани.
Буває, здається, що в серці вогонь догорів
І темрява входить у душу, мов гостя незвана.

І рветься угору утомлений розум-прочанин.
У руки йому не даються зірки-бунтарі,
Та світлом непевним нестримно, привабливо манять,
Закривши дорогу до себе пластами сторіч.

Уперті поети воліють вершини сягнути,
Долають зрадливу, оманну, виснажливу путь.
І, може, їх слово ніколи не буде почутим,

І слава – буває навічно й лише на добу.
Вони, – ігноруючи досвід бесславно забутих,
Бажають зловити у сіті фортуну сліпу.

2016

Пам"ятаю, ніч була холодна,
Місяць хмарі грітись ліз в рукав,
І вікно вже не світилось жодне,
Бо тихенько й ніжно муркотав.

Не скажу тобі, кохана, "Мяу!"
Це не личить весняній красі,
Лиш коли звучить потужне: "ВАУ!"-
Вікна відкриваються усі.

Пісня ця моя бентегу плодить,
Я співав до самозабуття...
"Господи! Ну хто це так заводить?!
Певно нам підкинули дитя!"

Господиня вибіжить в тривозі,
І впаде у шоці раптом ниць:
Світять їй в закоханій знемозі
Пари дві палаючих зіниць.

Розпусти хвоста, моя ти крале,
І об мене шубкою потрись,
Про твою я вроду досконалу
Піснею тривожитиму вись.

Тож почнімо ми весняні гони,
Ти - втікай, я ж буду доганять!
Хай коти із різних регіонів
Хором "ВАУ!" також закричать!

28 лютого 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Літає Муза уві сні
у таїні земного раю.
Та не співаються пісні,
коли єдиної немає.

Лети, омріяна моя,
у сни оманою ясною.
Тебе одну чекаю я
цією ранньою весною.

Піймали пасію мою
тенета бабиного літа.
А я із Музою стою
і не умію обігріти.

Минає літечко моє
і, приморожене зимою,
іде у Лету житіє,
а я – у осінь.
               За журбою.

2010-16