Ти опадав без жалкування,
Ти падав і в'янув, білосніжний цвіте.
Весільним дощем твого вінчання
Зі смутком світу ридали віти.

Пахучий килим квітневого снігу
Щомиті вкривався брудними слідами
Людського ходу, собачого бігу -
Сотні відтінків сірої гами.

І ти обіймав їхні ноги, друже,
Вони ж цього не оцінять зроду.
Їм трохи шкода, а більше байдуже -
Ти тільки прелюдія кислого плоду.


квітень, 2007

В моїй свідомості дощами
Давно розмило береги,
Все затопило навкруги,
Реальність витіснило снами...

В моїй свідомості зотліли
Крилаті мрії вже давно,
І опустилися на дно
Моєї доленьки вітрила...

В моїй свідомості - туманом
Зоволокло у завтра шлях,
Й душі розорана рілля
Цвісти в цю вЕсну ще не стане...

Та все ж настане новий день,
Свідомість знов освітить сонце,
І залетить в душі віконце
Вілуння радісних пісень!...

Хто це стукає в віконце?
Це весни чарівний птах -
Пестить лагідніше сонце,
Відбиваючись в очах.

Хто це стукає у шибку,
Що в душі аж струни рве?
Так мажорно грає скрипка,
До любові нас зове...

Хто це стукає у серце,
Аж бентежністю пройма,
І в очах, немов озерцях,
Хвилі пристрасті здійма?

Хто це стукає у душу,
Хто торкає ніжно скронь?...
П"єм життя весною дужче,
Жагу, пристрасть і вогонь!!!
27.04.2010р.

у мереживі доль
перехресті світів
я зустріла тебе
і мене ти зустрів
не хвилини віки
ми рука до руки
ми рука до руки

я впізнала тебе
і мене ти впізнав
я жадала тебе
і мене ти жадав
не хвилини віки
ми рука до руки
ми рука до руки

воно сталось-таки
найдивніше із див
я любила тебе
і мене ти любив
не хвилини віки
ми рука до руки
ми рука до руки

26.04.2010

Втечеш від світу -
Знайти одвіти
Ніяк не вдасться!

Чи зараз в квітні,
Зимою й літом -
Шукай все ж щастя!

Хоч небо й сіре -
Птахи у вирій
Летіти стануть.

Згубила віру,
Чи люди-звірі
Тебе поранять -

Збери всю волю
Й хоч терня коле
У серце й душу -

Не поневолюй
Ти свого болю,
Щоб став ще дужчим!

Хай твої крила,
Ще незміцнілі,
Дощі омиють,

Щоб те, що миле,
Могла осилить
Й діткнулась мрії!
24.04.2010р.

Мені не спиться...
Похмурі лиця
Знов виринають.

Щастя не сниться -
Лиш блискавиці,
Що десь згасають.

Ніч зорепадом
На мене пада,
У саму душу.

Набридли зради,
Чого заради
Терпіть їх мушу?

Самотнє серце
Мені озветься
Голосом ночі.

Відкрити дверця
Душі одвертій
Я знову хочу!

Я знаю - рано,
Бо серця рани
Ще кровоточать.

Та я не стану
Свої бажання
Губить щоночі!

Весняна повінь
Змиє утому -
Зміцніють крила.

Сонячний промінь
Підкаже - хто Він,
Так серцю милий...

Мені не спиться...

5 ранку 24.04.2010р.

Я люблю по мужицки, я люблю по-простому:
Ты болеешь – мне больно, ты смеешься – я рад.
Не имею я злата, да и нет миллионов,
Но готов разделить с тобой все, чем богат.

Разделить с тобой землю, разделить с тобой небо,
Посмотри на звезду – я тебе подарю.
Улыбнись, дорогая, потому что звезду ту
Назло всем астрономам в честь тебя назову.

Ты прекрасна как ангел, но душою ранима,
Оголенный свой нерв прячешь в жесткости слов.
Только знай, моя милая, ты мной любима,
Что бы ни было с нами, я приду на твой зов.

Я прорвусь сквозь туманы, продерусь сквозь завалы,
Назло бурям и граду я к тебе доберусь
Наплевать мне на ливни, ураганы и шквалы –
Обниму тебя нежно, твою боль заберу.
(19 марта 2010)

Я вырву боль твою зубами,
И высушу глаза губами,
Не дам в отчаяньи уснуть.

Согрею душу, вытру слезы,
Оберегу девичьи грезы,
Позволь в тебя мне заглянуть…

Открой сердечко, дай напиться,
Твоими чувствами упиться,
Помочь тебе найти свой путь…

И разреши в тебя влюбиться,
С Любовью к жизни возродиться,
И в новую Судьбу шагнуть…
(весна 2008)

Как часто мы имеем не любя,
Лишь терпим рядом тех, кто нам не дорог,
В любовь не верим, и без оговорок
Отталкиваем чувства от себя.

Как часто мы имеем не ценя,
А ценим только то, что не имеем.
Завидуем другим, себя жалеем,
В своих проблемах ближнего виня.

Не думая, как просто потерять
Все то, что нам подарено судьбою,
Мы рушим счастье собственной рукою,
Но пробуем осколки подобрать.

Осколки режут пальцы до крови,
И из осколков мы судьбу не склеим.
Но все-таки надежду мы лелеем,
Что не минет и нас огонь любви.
(июнь 2009)

В этом бешенном ритме
Сумасшедшего мира
Ты летишь, как комета,
Отметая кумиров.

Ты не стонешь. Ты бьешься
До последнего вздоха.
Ты не веришь друзьям,
Ожидая подвоха.

Абсолютно один
В этом веке маразма,
Сам себе господин
В балагане соблазнов.

Ты стремишься к вершине,
Упиваясь победой.
Отрицаешь любовь,
Заменяя монетой.

Отвергаешь условности,
Пряча улыбку.
Ты хмельной от свободы,
Не прощаешь ошибки

И не знаешь пощады.
Ты жесток, как воитель,
Ты проходишь как танк,
Чьих-то судеб крушитель.

Оглянуться не хочешь,
Тебе не за чем жалость.
Всё вперед и вперед,
Отметая усталость.

Закаленный в боях,
Гордый рыцарь баталий,
Одинокий как волк,
Без ненужных деталей…

Но закончится день.
В тишине кабинета
Остаешься один,
Ожидая ответа

На вопрос – В чем же смысл?
Для чего ты бунтуешь,
А не ищешь покой?
За кого ты воюешь?

Разбередится сердце,
Не улягутся страсти.
Будешь биться об стену,
Разорвешься на части,

Но ответ не найдешь,
И себя изломаешь,
Потому что один…
Сам себя не обманешь……
(октябрь 2007)

В чужому краї шукати раю - справа невдячна,
Без сили волі іти у гори - так необачно,
Не вмієш плавать - не варто навіть лізти у воду,
В бою програв ти - не слід чекати на нагороду...

Гарячий вітер печаль всю витре із серця твого,
Весняна повінь підкаже - хто він, яка дорога
Веде що щастя, яким ти ніччю так любиш снити,
Веде до раю, в якім одвічно двері відкриті.

А якщо навіть у мить відчАю утратиш віру -
Все ж прийде сонце в твоє віконце теплом безмірним.
У кожнім кроці, у кожнім злеті - гартуєш душу,
Вогонь у серці - вогонь любові - горить все дужче!...
22.04.2010р.

Думки, думки, лише сумні думки
Рояться, наче бджоли в день весняний.
Одні – змирись і тихо відпусти,
А другі - дай ще шанс йому останній.
Той шанс останнім був уже не раз,
Розбилися надії й сподівання.
Та ще жевріє іскорка одна,
Яку ми називаємо - кохання.
Невже сліпе воно настільки, не збагну,
Невже терпіння без кінця і краю.
Я злюсь на себе, я себе корю,
І знову й знов, надіючись прощаю.

2009р.

У небі - сонце,
У серці - Моцарт.
Іду на фініш.

У тиші - вічність,
А щастя - в січні.
Куди ти плинеш?

У морі - якір,
У полі - маки.
Межі немає.

У вІршах - осінь,
Весна - у прозі.
І ти зникаєш.

Куди й для чого?
У сни до кого?
Мені ж погано!

Коли ідеш ти,
То йди нарешті!
Нехай не стане...

Слова - не гроші,
А ти хороший
Тих слів шкодуєш.

Слова на вітер,
Зумій пустити
Нехай подує.

Я вже не буду
Чекати чуда
Як сонця в небі.

Радій зізнанню,
Бо я востаннє
Пишу про тебе.

22.04.2010р.

Ти, більше не прийдеш.Чому я так сумую?
Чому у своїх снах, вуста твої малюю?

Ти, більше не прийдеш.Чому тебе чекаю?
Гойдаючи колиску в вікно я споглядаю.

Ні, більше не прийдеш. І сльозі душу ранять,
мені, хоча б в останнє, торкнутися тебе.

Чому ж ти не ідеш?Чи може все забулось,
а спогади торкнулісь лиш мого серця, так?

Коли вже ти прийдеш?Не маю більше сили,
втрачаю я надію, я ж так тебе люблю!

Та знову ти підеш. Ненавидіти буду,
а потім, все забуду, й чекатиму тебе.

Київ
2010р.

Така ніжна гаряча і рідна,
Кров кипить, як гарячий струмок,
Від вітрів і від гроз непохитна,
Любов, наче волі ковток.
Вона так увірвалась у серце,
Аж солоні сльози з очей,
Вона душу мою полонила,
І жахіття безсонних ночей.
Ти відверто мене уникаєш,
Я кохання тобі віддала,
Та ти ницо його ламаєш,
Не діждусь я від тебе тепла.
Двері міцно закриті на завжди,
Ключа ти мені так і не дав,
Я люблю тебе сильно, без тями,
А ти мені життя поламав.

Ти вела мене за руку,
У цей світ і у життя,
Відчувавши болі муку,
Ти дала мені буття.
Найдорожче дарувала,
І в буденні негаразди,
Ти святой для мене стала,
Доброй феєю із казки.
Я люблю твій голос ніжний,
Я твій запах пам`ятаю,
І коли мені самотньо,
Я твій номер набираю.
Коли гірко на душі,
Хочу плакати шалено,
Твої очі я згадаю,
І загоять вони рани.
Ти моя гордая птаха,
Що у небі тім кружляє,
І мене як пташеня,
Під крилом своїм ховаєш.
Мамо, вибач за помилки,
За слова які казала,
За ті сльози що тихенько,
У ніч темну проливала.
Я люблю тебе так сильно,
Як ріка об камінь б`ється,
Як від галасу гучного,
Луна в темряві озветься.
Ти для мене найдорожча,
Ти як промінь сонця мій,
Я люблю тебе так сильно!
Мене усмішкой зігрій.

Я ж жінка, в мене є відвага,
Мій козир інтуїція очей,
А головна моя розвага,
В недоспаних моїх ночей.
Ти не сховаєш почуття від мене,
І сам не розумієш коли ти
В коханні зізнаєшся щиро,
Мовляючи слова з темноти.
Я дівчина, я вмію розуміти,
Про почуття мене ти не одуриш,
І що мені з тобою по робити,
Ти ж не мене, себе ти дуриш.
Я знаю що в тебе на серці,
Для цього досить в очі зазирнути,
Кохання щире, та його ховаєш,
І таке сильне, можна потонути.
Я ж жінка, в мене є відвага,
Мій козир інтуїція думок,
Тобі потрібно лиш зізнатись,
Вирвати з душі болю комок.

Она ходила слепыми шагами,
Она искала пустоту сердец,
И на пути моем постала,
Нашла что нужно, наконец.

Зашла тихонько в саму душу,
Так незаметно, как то враз,
И полонила мою сущность,
И подарила мне блеск глаз.

Любить я стала и ослабла,
Я стала слабой пред тобой,
А на дворе весна настала,
И распалила вновь любовь.

И я с ума потом сходила,
И по ночам рыдала вспять,
Я же любила, так любила,
И не могла любовь унять.

Но слабость была непогрешна,
Её лекарством одолел,
Ты просто мне испачкал душу,
И этим вылечить сумел.

Как крылья птица поднимает,
Я поднимусь на пьедестал,
Теперь по правилам сыграем,
А может ты уже устал?

Может, заплачешь в койке ночью?
Или удавишься слезой?
Я победила, знаю точно,
К тебе любовь пришла грозой.

Теперь, над кем смеялся раньше,
Уйти смогла тебя влюбив,
И чувство, но уже без фальши,
Тебе оставив, подарив

Уйду. И буду наслаждаться,
Как ты страдаешь с далека,
Пускай тебе будет казаться,
Что я сурова, я жестка.

Мою любовь зло переменит,
Но чувство, то ещё живет,
Её ненависть изменит,
Но ведь она не пропадет.

Я буду дальше ждать терпенья,
Любить, в себе тая обман,
И как сказали б англичане:
My life, my love always for One.

Весінні зорі виссю мріють,
Іскріють сріблом на сади.
Плакучі верби височіють
Над плесом сонної води.

Рудіє місяць над лісами
Ллючи солодку дрімоту,
Мандрує вічно небесами
У безшелесну чорноту.

Я, наче місяць, духом лину –
Куди ? – не відаю куди...
Та певно знаю, що покину
Колись ту землю назавжди.

Колись до краплі розчинюся
В ранковій трелі солов’я.
Рожевим цвітом на галуззя
Впаде дзвінка печаль моя...

Без Тебе я не хочу залишатись:
Нестерпний біль, коли в душі пітьма,
Коли боюся вранці прокидатись,
Бо день мені нашіптує - ” Нема!...”.

Нема Тебе. Ніколи вже не буде.
А, може, це лиш сон, страшенний сон?
І серце розриває знову груди,
Бо звикло битись з Твоїм в унісон.

Нема Тебе. Ніколи не повірю,
Що Ти пішов у царину пітьми.
Без Тебе я, неначе в клітці звіра,
Боюсь одна лишатись між людьми...

Нема Тебе. Не можу з цим миритись
І душу тут ніщо вже не трима -
Вона з Твоєю прагне поріднитись
За рубежем, де болю й сліз нема...
2001р.

Десь згубились листи,
Що мені Ти писав.
Мов згорілі мости:
Їхній слід вже пропав.

А до мене дійшло
Лиш відлуння думок,
І Твоє в них тепло
Нас наблизить на крок.

Я просила вітрів,
Хай листи донесуть.
Та, на жаль, почуттів
Незбагнена їм суть.

Загубились листи
В лабіринтах життя.
Чи знайдеш мене Ти?
Чи знайду Тебе я?...
1999р.

Ще день один... І наближаюсь
До Тебе я на крок один.
Караюсь, мучусь – та не каюсь,
Лиш підганяю часу плин.

Іду світами за Тобою
Без страху в серці й каяття
І окунаюсь з головою
В це неосяжне почуття.

Караюсь, мучусь, та не каюсь,
Що вчора нас життя звело.
Тебе, мій Любий, не зрікаюсь
Я ворогам усім на зло.

Ще крок один... І вже не буде
Між нами жодних перепон.
І хоч би що казали люди:
Любов – найвищий є закон!
2001р.

Чому ти просишся у вірші,
У дні мої, мої думки?
Мені від них стає ще гірше
Від болю, смутку й самоти.

Чому ночами ти приходиш
У дивнім маренні видінь,
Чому, скажи не покидаєш
Моїх тривожних сновидінь?

Чому ти просишся у ранки,
Такі холодні і сумні?
Тікаєш похапцем зібравши
Мої шалено плинні дні.

Чому мене не покидаєш,
Чому ятриш пекучість ран,
Даруєш привиди надії
В примарах моїх сподівань.
2009р.

Я хочу червоною бути,
Червоною бути як кров,
Й рікою по венам текти,
Нести із собою любов.

Любов'ю гарячою бути,
До серця твого пульсувати,
Щоб в там почуття розбудити,
І кисень із нього забрати.

Я хочу, щоб ти задихався
Від пристрасті в тілі й бажання.
Я хочу щоб ти не злякався
Мого до тебе кохання.

Я квіткою стану твоєю,
Щоб мною ти милувався.
Я зіркою стану твоєю,
Щоб крім тебе ніхто не дістався.

А ти, супутнику мій,
Будеш завжди поряд зі мною.
І ми по сходинках мрій
Полетимо до раю з тобою....

Недавні друзі – в вирій журавлями,
По різні боки міста барикад.
А на землі від снігу темні плями
Промінням сонце п’є, мов лимонад.

Чужих облич із кожним роком більше,
І з кожним кроком більше бракне слів.
Ти слабкістю своєю найсильніша,
Поглянь, як опір сонцю чинить лід!

Квітень, 2010

Буває часом - кохання квіти
у серці в"януть,
Життєві смерчі у нім лишають
криваві рани.

Часто самотність, немов гадюка,
Влізає в душу,
Очі навколо - мов хижі круки,
Що всюдисущі.

За мить до прірви спинитись хочу -
Штовхають в спину,
Молю пробачення у ночі
За всі провини...

Нераз здається, у власних мріях
почну тонути,
І в мить відчАю хотіла б спити
келих отрути...

Я в піднебессі безкрилим птахом
літать не вмію,
Я не здаюся - знов воскресаю,
шукаю Мрію!!!
17.04.2010р.

Коли я зможу тебе забути,
То світ, напевно, почне тонути
В твоїх зіницях.

Коли я зможу усе сказати,
Весняне щастя почне вмирати
В пустій криниці.

Коли я зможу піти навіки,
Безмежним морем всі стануть ріки,
Життя залиють.

Коли я зможу спалити вІрші,
То світ накриє суцільна тиша -
Думки завиють.

Коли я зможу когось любити,
То сонце знову почне світити,
На тебе схоже.

Коли я зможу тебе лишити,
І перестану тобою снити...
Я так не зможу!

17.04.2010р.

Твоє життя
Любові стяг
Розправило!

В театрі мрій
На сотні дій
Вистава йде,

Де власну роль
Юна Ассоль
Засвоїла,

Серед пісень
Вчорашній день
ЗагОїла.

Цей день зотлів
Серед вітрів
Майбутнього,

Дощ теплий змив
Душі надрив -
Забудь Його!

Він був сліпим -
Бо не зумів
Розгледіти,

Що ти - весна,
А не на смак
Трагедії...

Вперед іди -
Зради мости
Згоратимуть!

Найкращу роль
Юна Ассоль
Ще гратиме!!!
16.04.2010р.

Десь бродить Русалка в краях неозорих,
Шукає загублений рай.
У пісню виплескує відчай та горе,
Як болю в душі понад край.

Русалонько, в небо, у далі далекі
Ти встигнеш полинути ще,
Щоб, може, колись повернутись в лелеці,
Чи впасти на землю дощем...

Але, як душа таланом доторкнута
Й добро - її істинна суть,
Ніхто не завадить Людиною бути
У кожнім з життів, що прийдуть!...

Коли до мене загляне весна,
Я вийду зустрічати її в поле.
Весела, сонцелика, осяйна,
Безкрая і мінлива наче море.

Коли до мене літечко зайде,
То зможе наздогнати лиш в дорозі
Безмежно тепле, щедре і легке
Йому перечити ніхто, повір, не в змозі.

Коли до мене осінь зазирне,
Я вийду зустрічати до порога.
Вона ще тепла, бабина, сумна,
Але в душі уже щемить тривога.

Коли до мене забреде зима,
Я двері більше не відкрию.
Не пущу зиму, хай собі гуля
В шаленім сивім танці сніговію.
14.03.2010р.

Послухай дощ - шепоче щось, немов
Бажаючи достукатись до серця,
Й схололу без любові в жилах кров
Роздмухати, мов вітер тло озерця.

Послухай дощ - він змиє пелену,
Що на душі безмовно сумом висне,
Під нею враз надії промінь зблисне,
Всі почуття пробуджуючи з сну.

Послухай дощ - а раптом скаже він,
Кого ж тобі впустити можна в душу,
Щоб жити захотілося ще дужче
Й печалям всім поставити заслін.

Послухай дощ - під серця твого стук,
Здається, хоче він налаштуватись,
Аби любов зродилась в нім крилата
І стерла з серця тіні від розлук...

Послухай дощ - він серця твого стук!
15.04.2010р.

Ти слухав дощ, не чуючи мене.
Твоя свідомість мріями сповита.
Буває часом, думка промайне
Про ту, котрій без тебе важко жити.

Ти слухав дощ, ховаючись у сни,
Щоб тільки серце хворе замовчало,
Щоб приглушити почуття вини,
Бо сил в душі і так не вистачало.

Ти слухав дощ у квітні навесні
І намагався в звуках розчинитись.
Набрав мій номер і сказав мені,
Що більше вже не будеш мені снитись.

15.04.2010р.

Моє сердце не бачить правди
в твоїх вчинках, в твоїх словах
але сердце все так же прагне
битись для тебе у твоїх руках
Воно залишило далеко позаду
образи, брехню і бачить воно
мрії рожеві про наше майбутнє
й лише в мрії свої вірить воно

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов

Любов зачепила струни рукою
і сердце бринить не знає спокою
Воно ладне все на світі простити
й обливаючись кров”ю все так же любити
У кожній хвилині є спогад про тебе,
у кожній мрії є місце для тебе
у мого щастя ім”я твоє
усе моє сердце тобі віддає

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов



Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Задля чого було на світ народитись
Без любові життя то марне життя
Задля того щоб в її очі дивитись
Коли вона каже що вона моя
Задля того щоб з нею прокинувшись поряд
Боятися подихом розбудити її
І так, ледве диха, не відводячи погляд
Милуватися нею в нетривоженім сні

Для того щоб слухать її милі дурниці
Які трохи соромлячись говорить вона
Коли ми за кавою сидимо наодинці
Власне, коли не важливі слова

І щоби її чекати на кухні
Увімкнувши приймач, розігрівши вечерю
Коли вона знову ,так по-жіночи ,
Запізниться трохи з дуже смішних причин

Для того щоб мрії здійснити її
Всим своїм життям ,що ще важливіше ?
Без зайвості слів і без метушні
Просто кохати чимдалі сильніше

Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Незрима, але вже відчутна
Ступа весна босоніж по снігах.
І не страшна їй паморозь колюча,
Й мороз не нажене на неї страх.

Іде весна, упевнено, сміливо,
Як молодість, нестримна і п’янка,
І лиш тоді я знов стаю щаслива,
Коли у кров мою вривається вона.

І в мить оцю стираються кордони
Між часом спогадів, і часом сподівань
Злітає мрія в далі невідомі
Розпалюючи вогнище пізнань.

2010 р.

Я плачу, коли тебе не бачу,
Я плачу, коли іде дощ.
Я плачу, плачу, знову плачу,
Я плачу, ось такий прогноз!

Збігають сльози по моїх щоках,
Горошинами котяться додолу,
Хіба можливо при таких дощах,
Зустріть тебе, побачить випадково?

Хіба можливо дихати мені,
Коли не видно неба й зір щоночі,
Коли захмарені стоять осінні дні,
І плачуть очі, карі мої очі?

Злітає листя з яблунь надворі,
Вкриває килимом багряним стежку нову,
Ту, що ти витоптав до мене в тій порі,
Що звалась літом. Жду тебе я знову!

Чом на душі "шкребуться миші"?
Ти серцем вслухайся у тишу -
Шумлять думки людей навколо,
Десь тихо птах співає соло,
А інший - крИльми затріпоче...
Безмежжя звуків в тиші ночі!
Ти ж не один - таких багато,
Які не прагнуть срібла-злата,
А лиш скарбів душі безцінних,
Того, що вічне і нетлінне,
Що чисте, світле, нефальшиве,
Які ще мають віру в диво...

Ще на душі "шкребуться миші"?
Душею вслухайся у тишу!!!
13.04.2010р.

Відхлинуло... І все пішло на дно…
Так глибоко, куди не кане промінь.
І – ніч – на дно, туди – де хо-ло-дно,
Де вже осів, мов камінь, кожен спомин.

Позаду вже і туга, і туга
Мотузка слова, що в’язала крила,
І вже коханий коней розпряга,
Довіривши мені вудила.

Летять гніді, у яблуках, і без,
Летять думки про яблуні у травні.
І я тепер звучу на фа дієз
На сни вчорашні, до безсмертя давні.

Відхлинуло, - і злива, і гроза,
І вітер вщух, нікого не згадавши…
А ти мені…
А ти мені казав,
Що все у нас - однині
І - назавше…

Вип"ю келих вина,
Прошепочу до Бога молитву
І на крилах душі, що у битвах
Гартувалися, наче метал,

Крізь квадратик вікна
Я злечу, для усіх непомітно,
Понад містом, до мене привітним,
Де літають усі лиш у снах.

Я ж - на крилах душі!
Хоч незримі вони - та могутні,
І мандрівки мої незабутні
Над натомленим містом вночі...

Я літаю, мов птах!
Розправляючи крила в безмежжя,
Забуваючи про обережність,
Проганяючи смуток і страх.

Лиш в польотах нічних
Досхочу напиваюся волі,
Щоб повік на боятись вже болю
І у битвах поразок гірких...

Не боятимусь вже
Одурманену люттю сучасність -
Бо вмивається в Господа ласці
Моя спрагла за світлом душа!!!
13.04.2010р.

Якби не Ти, мене би не було.
Якби би не Я, ти також був би Іншим,
Та із мосту поміж святим і грішним
Ми не стрибнули б у швидке русло.
І не втонула б неба синь у морі,
І вітер хвилями не так би малював,
І хмари човеном повезли б наші долі
Не цим маршрутом, на не той вокзал.
Якби не Ми, то все було б інакшим...

Що ж це душу ятрить? -
Може, згірклий минулого спомин,
Чи душі споконвічна утома,
Чи за світлом й добром ненасить.

Чи облудні слова, що злітають
З вуст людців, що забули про честь
І на власнозмайстрований хрест
Мою душу щораз розпинають...

Може, смуток за згубленим щастям,
Чи давно зкам"яніла журба,
Що згинає мій дух, мов раба,
Наче серце в її лише власті.

Що ж це душу ятрить? -
Може, відчай від втрат дорогого,
Чи колюча від терня дорога,
По якій моя доля біжить...

Чом так душу ятрить?...
11.04.2010р.

Якого зілля випити, щоби тебе забути?
Яку натиснуть клавішу, щоб дійсність повернути,
Щоб спогадом не мучитись, а жити тим, що є,
Щоб вирізати кадрики – віддать тобі твоє?

Чи пороху, чи попелу насипати на тім’я,
Щоб витруїти голос твій і слова твого сім’я?
Чи льоду, а чи полум’я покласти під язик,
Щоб образ твій у пам’яті розвіявся і зник.

Ти владно поверталася у пам’ять, мов додому,
І знову посміхалася мені, і більш нікому,
А я, сумний і зморений, запитував себе:
Якого трунку випити, щоби забуть тебе?

В яку любов сховатися? Біль перебути як?
Я спогади прочитував і пив їх, мов коньяк.
Тепер по стежках пам’яті іду, неначе тать, –
Якого зілля випити, щоби тебе згадать?..

Якби зустрітись на рік раніше
А досвід мали такий же самий,
Якби звели нас бурхливі хвилі
У чорній бурі сліпого смутку,
Якби судилось з тобою спільно
Ділити весни, в тепло повиті –
Світило б сонце не так , як нині,
Слова, звичайно, звучали б інші.
Якби ми спали з тобою поруч,
Якби між нами не впала прірва
Я був би, може, такий щасливий,
Щодня носив би тебе на крилах
І дарував би любові спокій,
У кожнім слові вчував би пісню...
А може, був би тоді щасливий
Якби ніколи ми не зустрілись...


2000р.

Люблю Тебе
Замріяно-осінню.
Люблю Тебе
Усміхнено-сумну.
Люблю Тебе,
Бо Ти - моє спасіння.
Люблю Тебе одну.

Впустив Тебе
Розхристану повію.
Впустив Тебе,
Мій янголе святий.
Впустив Тебе,
А виплекану мрію
Я сам занапастив.

Біжу кудись,
Шукаючи рятунку.
Біжу кудись,
Щоб зникнути на мить.
Біжу кудись.
Медовим поцілунком
Твій слід мені болить...


08.04.2010р.

Сонце в золотій короні
Ковдру сяйва виплітало-
Жовтим тонким візерунком
Синь небесну прикрашало.
Світлом бавиться тканина,
Мружать очі сонні клени,
І кульбабова світлина
Листя одяга зелене.
Зелень-суміш сонця й неба:
Жовте й синє поеднання,
Видко пензлем із проміння
День малює спозарання.

Калейдоскоп коштовностей блискучих
Із вітром сонце виставили враз.
Сміється плесо озера сліпучо,
І сяйвом виграють сапфір, топаз...

Мов на слайд-шоу, бачу діадему,
Що каменями міниться, як в сні.
Тоді кольє привидиться мені –
Вбирає очі ласкою Едему.

Пливуть на хвилях і каблучки й персні,
І обручі зринають золоті,
І діамантів поблиски чудесні…
Якби це все - в реальному житті -

То все лише тобі одній віддав би,
На килимі персидськім розстелив,
Корону з того золота відлив
І наче королеву, увінчав би.

7.04.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Сумний тягар
одна лиш тінь,
забутих слів,
твоїх хотінь.
Нечутний шепіт,
близькість снів-
все це пройшло,
нема ярінь,
бездумних порухів,
зітхань.
Як світла мить -
ось тут було
і вже летить,
кудись далеко, там де ніч
і морок тихий...

…Суботній день, як мить, мине…
Настане ніч і ти заснеш…
І ти побачиш уві сні чарівний сон:
Горять вогні…

…І я до тебе притулюсь,
У мене є для тебе блюз…
Таке буває з нами тільки на весні…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

…Поміж дзвіниць, мостів і площ,
Блукає ніч, а з нею дощ…
Чиїсь сліди танцюють кола на воді,
На зло біді…

…А я шепчу тобі «люблю…»
І віддаю тобі свій блюз…
І в нас з тобою все, як вперше, як тоді…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

Кумпала Вір, 28-30.03.2010 року,
м. Хмельницький

Коли весна згадає перший сніг
І побіжить назустріч зорепаду,
В її думки навшпиньки я прийду,
Зі слів її зітру зими помаду.

Коли згадає літо перший грім
І озирнеться на бурхливу повінь,
Я голову схилю йому до ніг,
Смішних тріумфів і поразок повен.

Коли у сіно осінь упаде,
Згадає перші квіти серед жита,
Я буду йти у свій останній сніг
І буду першим поцілунком жити.


2003р.

Початок зими,початок землі і заліза,
прокинутий вечір, покинутий дім вдалині,
ми станем з тобою над снігом,хоч буде запізно,
бо вершники пяні полюблять чужу заметіль.
і речники зникнуть, і спалять зайовзані книги,
приблуди, залишивши тіло, підуть.
закутаний птах, що вчора від смерті оклигав,
заплаче на грудях і серцю розкаже війну.
розвязані руки зачнуть зігріватись під светром,
десь вікна затуляться небом своїм,
коли цілий світ зостанеться мерзлим і мертвим,
я ще причащатимусь хлібом твоїх колін.