Я всім чужа, я всім чужа картина…
То як верба самотня біля тину,
Заказаний я плід в садку Едему,
Душа моя хвостом вроста у землю…
Нависла тінню я над небосхилом,
І гвалт зчинила у бідоні з сиром…
Мені не трібно хисту до польотів,
Немаю крил все рівно, хоч би потім…

Я всім чужа, я всім чужа картина,
І сльози найрідніші – я ж не хтіла,
Всі балачки мої заходять з вами:
З деревами, з травою й нагідками…
Злі язики не раз просили пити,
Із моїх рук, допоки мала жити,
Щоб придушити градуси сваволі,
Щоби зрівнятись клопотом з юрбою…

Я всім чужа, я всім чужа картина…
А серце мені добре талонило,
Усіх жаліти вміло попри себе,
Себе ж не зберегло й хапнуло денне…
Та тілько душу не забрати смерті…
Мої слова болючі, бо відверті,
По тому напишу ще кілька речень…
Якби ви знали, як мені "не легше"!

Я всім чужа, я всім чужа картина…
Я – льодяна бурулька зара, лину,
Я шлях пройшла і знову повернулась,
Для чого, врешті, тяжко мені думать…
Занапастивсь в руці вже олівець,
Від моїх смутних дум і, накінець…
Я так стомилася.

29.04.18.

Ти брешеш, як собака, про любов!
Марніють дні, на варті твої очі,
Безглуздя того вистачить на двох
Вином залити або навіть скотчем.

Ти брешеш, як собака, про любов!
Скажи, а нащо я тобі, питаю?
Насупилися брови поміж строк
Очей моїх зелених, страшно гарних.

Ти брешеш, як собака, про любов!
А чи не бридко взагалі, чи треба?
Мене мовчання досить рознесло
І я боюся бути просто неба.

Ти брешеш, чую, брешеш - ось і все!
Мені так вогко у твоїх обіймах.
Між нами, наче як якийсь бар'єр,
Із сліз гірких та сірого відтінків.

Ти брешеш, а надалі буде що?
Ім'я твоє забула б - та не вмію.
Багацько через мене вже пройшло,
Але гонитва ця не б'є у спину.

27.04.18.

Покинь думки про мене –
Мої росисті баньки.
Як блум ударить феном
Бідкання складе крати –
Як пожадані ночі –
Споминка в листопаді
Про те, що не збулося –
Й не бути тому, справді,
Покинь маркітну руну –
Тепера вона стала,
Усе зжахтіло й думать
Покинь, коли питають –
Все ясно, любий, ясно,
Як променева кістка,
Все не суттєве раптом –
І мої згуби, звісно.

19.12.17.

Визираю у своє віконце
сиротою у самотині.
Весело журитися мені,
поки на орбіту вийде сонце.

Так і проминає день за днем
сонячно у будь-яку погоду,
поки не найду отого броду,
що веде у неземний едем.

Поки озирає ще Ярило
прибрані околиці села,
пам’ятники, цвинтарі, могили -
все іще не спалене до тла.

Та палає сяєво свічею,
проганяє ідола пітьми
на руїни капища зими.

У зеніті місії цієї
може інші діти Прометея
переіменуються людьми?


04.2018

Нам ніколи не бути у парі,
Геть чужі, або щось досхочу
Ластовиння на носі і далі
Я не бачу проблеми з дощу.

Ми на фото, немов олов'яні,
В спогадах я прийшла нанівець,
Ми живемо чужими життями,
Коли зовсім пропав інтерес.

Нам ніколи не виростать діток,
Зранку не куштувати вина,
Наніч не обійматись при світлі,
Коли тиша навкруги сама.

Нема ревнощів бодай місцями,
Якось зовсім не коле очей,
Те що ми не разом у вітальні,
Те що ми не разом. В мене все!

23.04.18.

Так! Я пуста, я змарніла, пропаща!
Келех підняти, як люди, не вмію.
Справа не піде – суха бо гортань ще –
А до горілки урвалося хтіння.

Не обдурю я, на те божа ласка,
І, бодай, буде паршивий собака,
Навіть в падлюці вбачаю трудяще
Тільки не ката, о, леле, не ката.

Видко я хвора, слабка і негожа.
А чи від того десь є панацея?
Лишень душа, що скалічена вдосталь,
Бути не може сухою і мертва.

23.12.17.

Я створена тебе проймати.
Любитись кпини м'яким ясом.
Повітря з острахом хапати,
І збавити від злого часом.

Мене цим мойра наділила,
Кохать підспідком до нестями.
До неба видертись би хтіла
Та лишень куці сонця плями.

Пещеність мажиться між тисом,
Де стума продирає баньки.
Щезають любва як під тиском
Вона виплескує останки.

Лише продибавши кам'янку,
І скуштувавши хараману,
Не хочеться вже шити латку,
Не хочеться солодку манну...

25.12.17.

Я, чортзна-скільки, голосила:
Сласними вдосвіта слізьми,
Докотрих звикнулася всім,
Ти не зажив значуще, милий.
Про тебе звогчала рушник
Риданням, що розносить світ.

Спотиньга придушу напасть
І десь затру далеко в серці,
Я сльози обсушу нарешті,
Щоби тобі порскати яд.

Тривкою бути – мій вердикт,
Й не глипнеш довше на ридання.
Зажурися бо сам ти, хай як,
А конче буде гірким вік.

30.12.17.

Нехай і не буде правильно,
Та пітьма візьмуся плакати,
Інакше бо буду знетямлена
До нудяр відколи стало так.
Сльоза вскоче долі марою,
Як цівкою скінчить падати.
Заклюнеться тотал цікавістю:
Чи може тобі начхати? Ні?
А дехто прошамкає порожньо,
Неначе в нас голі серденька.
Декотрий змовчить за кожного
І чапіти висіче гелаха.
Та я буду завше глипати
Щослова у очі мальвами,
У плашці болить так літерам,
Які я виводжу парами.

06.01.18.

Полюбляю я єхидство сонця,
що промінням б'є у тихий гай,
коли вітер грає із волоссям,
і коли твоя в моїй рука.

Полюбляю бути просто неба
барвами зорі, глядіти ряст,
полюбляю бути коло тебе,
та коли у тебе все гаразд.

Полюбляю я зелені трави,
стогін верб і дощ щоби рясний,
полюбляю чути: "Я кохаю",
і коли мене холонеш ти.

Полюбляю я тебе бо вперта,
і до тебе шлях скосила в метрах.

09.01.18.

Захарастає дощ маневром у дужі
стискання,
І чоломкати буде незграбно,
допоки мине,
Жодних вето не буде коли мене
пройме станом,
Дошкуляє в усьому тобі він
і ходить конем.
Не такий ти...Випростую руки
у небосклепіння,
Розправляю свого захлялого хорбака,
Буде як, але я зостаюся доперва
сильна,
Наче моргавка гасну і хряпаю
по гілках...

13.01.18.

Не печі мою проблему,
Чому я така падлина,
Чому я чкурнула семой.
Я завсіди хочу зринуть.

Чому кров моя холодна,
І любов заклякла в серці,
А в душі моїй безодня,
Слів пустих і порожнечі.

Я була таки мрійлива,
Стежки лоскотали п'яти,
Грала, так цнотливо, ліра,
Я жила собі як раптом..

Бо ніхто не тиснув словом,
Біль мене не мала трапить,
І мого життя, ще довго...
Але враз пішло все з хати!

Як моя планида щезла,
Я ще бовталась в піалі,
Доки слухались легені
Котловиною моралей.

25.01.18.

Врешті трапив білястий
сніг,
Лейби було чого спитати,
Наче пташкою
по весні,
Повертає назад до хати.

Трапив з неба до моїх
рук,
Всі щілини загарбав
долі.
Доки збився в земну кору
Спочивати собі
натомість.

Буде бити у легкий хард
До весни!
Безпощадно досі!
До землі як приріс
хлоп'ям
І віддався своїм
морозам…

01.02.18.

Проте дурна я є до кави,
Я дим люблю споміж думок.
Мені начхати хто так само
Тебе кохає перед сном.

Мені начхати хто цілує
Тебе у вибриту щоку.
Мені по цимбалах, жартую,
Без тебе пробирає сум.

Не легко обдурути серце,
Забити банку, ба, піском.
Тобі до мене не горнеться,
Мені ж бо годі рубать дров.

А, може, то твоя проблема,
Що я пігулки знову "ковть".
Я так сумую вже про тебе,
Не можу підібрати сот.

Ти хворий іншою на завтра,
Коли тобою здригнув світ.
Я дечого навчилась, справді:
Терпіти все, і як болить.

І, так, мені вагомо знатись,
Чи обійма хтось тобі хрест.
То просто кава не дасть ради
Фантому в пам'яті як десь.

02.02.18.

Пробач, що не пишу на твій
email,
Що не читаю сни
у довгій майці,
Що не дарую я тепла
щодень,
І не роблю тобі сніданок
вранці.
Листам моїм
до тебе не дійти,
дим розчинив усі слова
в неділю
Й малюнки, барви, де зволяєш
ти,
але...
Чи знаю я хто ти,
чи смію?

10.02.18.

Зовсім я думати не вмію,
Мене бентежить яса свічки,
Одна лишилась, без надії,
Та не втопилася у річці!
Десь почухрали мої мрії,
Такими, що я пам'ятаю:
Молюсь, було, як сонце зійде,
У ніч глуху аж до світання..
Я кину ген за небокраєм:
А чи заклякне толк в намисті?
Я поцілую вже востаннє
Ті очі, "що не мають хисту".
Я душу всю повіддавала,
А зараз допікають шибки,
З яких так квапиться та краля,
Що зветься хуртовиной взимку...

28.02.18

Не йди – метнуся знову
до свавілля,
Усе до біса піде, шкереберть.
Притьмом я не обникаю
похмілля…
Самота мені вчинить, чую,
смерть.

Я в переддень залишу буфонаду,
Цигарку вкину в урну –
допалю.
Чекати на дзвінок я буду,
раду,
Я напишу до тебе,
що «люблю!!!»

В очах моїх без тебе
буде морок,
Інакше я піду шукати скін.
«Вертайся, милий» -
я молю вечорок.
А чи, можливо,
встати із колін?

09.03.18.

Ми наразі, ти ба, незнайомі
Споміж зерен пахучої кави...
Простягла я до сонця долоні
Та не видко тепла, боже правий.

Десь чатує нас хупава квітка,
Там опінія зодля Маланки,
Ти торкнешся до мене ізрідка
А у мене забракне балаки.

Дуже холодно - я обдурила,
Зимно, далебі що грають вдосвіт.
Тілько серце нагріти не сила,
Все так само протяжно голосить,

Навіжена та вдача напрочуд
Все марнує у спорах думки...
Десь мене потрощили, волочуть,
В темнім лісі голодні вовки.

На душі обізвалася злива -
Я укотре зосталася з ніччю -
Сам на сам, то хіба я щаслива?
Захарастав мене знову відчай...

18.03.18.

А мені довподоби вітер,
Той що в полі гуде, край села,
І хоча мені хороше в квітні –
Народилась, де сонна земля...

Ці думки не заходять спати -
Як у морі, до біса, гайдар.
Я гітаною звусь – від тата,
Мені волі замало в кляр...

Я на скоки вдалась б горю.
Там, де сонце заходить в лігво!
Сотні років не знала б сморід
Від кохання, журбот і кпини!..

Так мерзетна мені обуда!
Ніж у спину в смоїй купальні,
Попри все це характер трудний -
Розумом не завжди, бо, вдарю...

Сонце люблю у небі синім,
Ніч і день, але більше – ніч.
Бо вночі краще можу скиглить,
І ніхто не задасть біди...

20.03.18.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Давно остиг вчорашній хліб
про те,
До слова мене нудить,
як під осінь,
Втрачаю інтерес до
всіх людей.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Невичерпано я вмовляю скін,
З дитинства талонило
на "дорослих".
Траплялися тямущі
та – дурні.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Моя схотінка скоче
до межі,
Чекаю на прекрасне,
люде, досі.
Живу, хапаю дух, пишу
вірші.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла...
Я вірю в те, чого
згубився слід,
Та віра зігріває,
наче сонце,
Мені всю душу скривши у
теплі.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла,
Сьогодні я вчиню собі плачу.
Доп'ю шалманку –
як вже повелося,
І буду скиглить у полоні
дум.

30.03.18.

Дощик крапав собі навпростець,
Мені важко ставало дихать.
Я чекала, що ти повернеш
Мене знову до тями, з лиха?
Я чекала, що траплять вуста
На маркітну якусь балачку,
Знаєш, прикро мені, десь там,
На душі щось таке аж лячно!
Ти змінився, як молодик,
У просторах ясного неба,
Із приходом, мабуть, весни
Або просто моя проблема..
Запитала тебе без снаги:
А чи любо ночами спати,
В ліжку з любками, Еремій,
А чи тобі не сором, раптом?
Я спитала, а ти ректи
Вже почав про такую справу,
Не хотіла – ти відповів,
Що зо мною тобі так само.

18.04.18.

То дощ! То дощ втікає по щоках!
А я сміюсь, ти ба, я посміхаюсь,
Так хочеться палити! Просто жах!
Пускаю кільця, разом з димом граюсь!
То дощ! То дощ втікає по щоках!
Цілує вікна і лоскоче очі,
Мене знаходить знову у віршах,
Втікає з війок, вірите, щоночі..
То дощ! Намокли джинси й телефон,
Намокло серце, врешті, де любов.

19.04.18.

Мені твій цілунок миліше за все,
і запах парфумів аж пряний,
Лоскочуть вуста до нестями мене,
і подих мій, наче останній.

Ти, як побажання, таке таємне,
що дибки волосся береться,
Якби тілько знав як я люблю тебе,
як Бога благаю про те, що..

І, ось, я вчуваю тепло твоїх вуст,
Ти знову цілуєш, коханий,
Я хочу тебе! Я так хочу й боюсь,
боюсь що не прийду до тями.

А в твоїм цілункі кохання палке,
я в ньому тону, потопаю,
Цілуй же мене! Ти цілуй дотепер,
коли так потрібен й надалі.

22.04.18.

Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.

Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око
Свіжесенька травиченька-трава.

Дерева - щогли, хмари - як вітрила -
Цей світ мов одривають од землі...
Немов би я у далеч легкокрилу
Пливу увись на щастя кораблі!

20.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018).

Любити все, що навкруги,
Радіти доброму завжди,
Джерельну воду питии,
В гармонії і згоді житии,
На краще завжди сподіватись,
І в рішеннях не коливатись,
Все що є гарне – переймати,
Добробут в домі завжди мати,
Щаслива доля хай спіткає,
І злагода хай обіймає…
2009

Дождь идёт и капли льются,
Значит, все воды напьются,
Всё живое на земле,
Так нуждается в воде,
В пору летний и осенний,
Ждём его, когда весенний,
Кажется, всё оживает,
И природа, расцветает,
После дождика, под стать,
Наступает благодать...
2009

Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.
Я вітречком овіяна,
я дощиком омита,
я зернятком засіяна
і в грудочку завита.
Я луч – від сонця спілого,
від кригоньки – скресання...
Бо я – від світу білого
і з Божого писання.
Як визрію, як вимрію
на себе шлюбні шати,
я вилечу із вирію
вам ве́сну приношати.
Курли, курли, веселики,
летіте, чорногузі –
на бджілоньки, на джмелики,
на дітки голопузі!
Гей, Леле, Леле, Лелечко...
Ясна пора лелеча!
На цвітень, на веселлячко –
рости собі, малеча!
Аби тобі з роси-з води,
аби тобі – не мілко...
А ти мене в танок веди
та й виведи... ягілку...
Ягілочка-гагілочка –
на гори і долини!
Я пісенька... Я писанка...
Колисонька Вкраїни...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима). - Львів:Логос,2001)

Я доживаю вік на самоті,
До павутини вже не дотягнуся.
Домашній кіт вмирати десь утік,
А я роздав пісні, борги, інклюзи.

І так на цьому світі пережив.
А Бог сказав: - Живи. Служи народу.
Черпає люд з колодязя душі
Моїх думок святу цілющу воду.

Небесний дар не куплено за мідь.
За це важким обкладений оброком:
Усіх, кому нелегко чи болить -
Лікую словом чистим і високим.

А Лети води - поруч, за містком,
Обтісує рука могильний камінь...
У темряву піду одинаком,
А люди скажуть: "Він живий. Із нами."

17.04.2018р.

Нема роботи.Друзів теж нема.
Сиджу один, дивлюся у віконце.
Чайок на таці, тістечко, хурма,
Шукаю вади у чужому оці.

Не випускаю творчості кайла,
Пегас і муза узяли у кліщі.
Коханка нетерпляча утекла,
Уваги їй потрібно, а не віршів.

У хаті як почесний генерал,
Працюють всі (крім мене) - жінка, діти.
Ідіть, кайлуйте. Я ж у віртуал.
Не заважайте генію творити.

А от у жінки длані шкарубкі,
Спрацьована, покірлива овечка.
У світі трутнів кращі - письмаки,
У голові не люди, а словечка.

Спілкуюся потроху із котом,
Не злазимо з просторого дивана.
Дописую канцон черговий том,
А потім - фітнес, фініки, нірвана...

17.04.2018р.

Веселково Великдень майнув над Шевченківським гаєм.
Писанково Христос воскресає в пасхальних хлібах.
Ти жива, моя пташко! – знеможено світу змовляю.
(Тіло кволе у пташки, та воля зате неслаба)!
Ти лети, моя пташко, на тихому вітрі попутнім,
Це ж для тебе убрався у травень оновлений світ.
Ми всесильні удвох, ми такі незбагненно-могутні,
із роси, із води – да святиться твій перший політ!

Ти лети, моя пташко, де міниться в синяві небо,
де дзвенять з високості знайомі тобі голоси.
Ми летітимем поруч, бо хто я на світі без тебе.
(А вернемось додому – нап’ємось води і роси)…
Ти жива, моя пташко – на те й воскресіння господнє,
ми обоє з тобою злетіли над ночі пітьму.
Я щаслива без міри -- приймаю яйце великоднє.
Я без міри щаслива -- що й гори круті перейму!..

Ти лети, моя пташко, хай крила – неначе вітрила,
Полюбовно цілує легесенький вій-вітерець.
Я для тебе високої Долі у Бога просила.
А для зморених крил – серед моря малий острівець.
Я просила для тебе огромного синього неба,
А для вíтречка – літечка красного, сил – для вітрил.
Ми летітимем поруч – і більше нічого не треба,
лиш би там – в високості – був слід від розправлених крил.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

Почуття не приховаєш,
Бережи все те, що маєш,
Добре слово серце гріє,
Віддавай тому, хто діє,
Хто не ліниться ніколи,
Зволікає все довколи,
Ставить цілі – досягає,
І достаток в домі має…
2009

Цветы жизни – дети, внуки,
Мы их рожаем и растим,
Душой своей и сердцем их любим и жалеем,
И постоянно думаем, заботимся о них,
И то, что мы в них вложим,
Положит отпечаток и на нашу жизнь,
Как Андерсен сказал, что нужно нам для жизни,
Солнце, свобода и маленький цветок,
Над которым мы свою голову склоняем,
Любуемся, ухаживаем, бережем…
19.06.17 (написаны в больнице)

Десь поруч водоспад шумить,
Потік з високих гір спадає,
Старий митець на скрипці грає,
А день за обрієм ще спить…

Така близька ранкова мить!
І ніч, що безвісті зникає,
Цей день, що поруч, зустрічає,
І вітер листям шелестить…

Це день, чи ніч, чи світ палає?
У небо полум’я злітає
І там, як зірка, мерехтить…

Пітьма квапливо відступає,
Бо владу світла відчуває,
І сонце хоче розбудить…

13 квітня 2018 року

Перше вересня – день знань,
Перший звоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Тому підтвердження, твій ріст,
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом, хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці,
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутьнього стежки…

2009

Евгении Михайловне – посвящается…

В ЭТОТ ДЕНЬ СВЕКРОВЬ РОДИЛАСЬ,
И БЫЛО БЫ ЕЙ 90 ЛЕТ СЕЙЧАС,
НО, ГОРЕ НЕОЖИДАННО СЛУЧИЛОСЬ,
И НЕТ ЕЕ В ЖИВЫХ ТЕПЕРЬ,
КАК ВСЕ ЕЕ ЛЮБИЛИ,
А БОЛЬШЕ ВСЕХ ВНУЧАТА,
ГОТОВИЛА ОНА ИМ ОТБИВНЫЕ,
И СКАЗКИ НА НОЧЬ ИМ ЧИТАЛА,
РАБОТАЛА В БОЛЬНИЦЕ АКУШЕРКОЙ,
И ПО ДОМАМ К БЕРЕМЕННЫМ ХОДИЛА,
ПОДДЕРЖИВАЛА ИХ И НАБЛЮДАЛА,
ЧТОБ ПОКОЛЕНИЕ ЗДОРОВОЕ РОДИЛИ,
В СЕМЬЕ У НИХ, НЕ ВСЕ ТАК ГЛАДКО БЫЛО,
ПОЭТОМУ, ДЕПРЕССИЯ И НЕРВЫ ПОДВОДИЛИ,
НО ЗОЛОТУЮ СВАДЬБУ ОТМЕЧАЛИ,
И ЗА СТОЛОМ СЕМЕЙНЫМ ЧАСТО СОБИРАЛИСЬ,
ЖИЗНЬ ЕЕ ПРОШЛА НЕ ЗРЯ,
ДВУХ СЫНОВЕЙ РОДИЛА И ВОСПИТАЛА,
А ВНУКАМ, ВСЕ ТЕПЛО ДУШИ ВЛОЖИЛА,
И УВАЖЕНЬЕ ЗАСЛУЖИЛА ИХ СПОЛНА,
ЛЮБИЛИ БОЛЬШЕ МАТЕРЕЙ ОНИ ЕЕ,
С ТРУДОМ ПОТЕРЮ И УТРАТУ ПЕРЕЖИЛИ ВСЕ,
КОГДА НЕ СТАЛО ВДРУГ ЕЕ…
15.06.17(написаны в больнице)

Цвiтуть каштани за вiкном,
На небi, хмари сiрi,
Здається, настрiй зiпсується,
Не слiд, вдаватись до турбот,
Бо це, псує надiї,
Я, зараз настрiй пiднiму,
Займуть цiкавi справи,
І геть, тревогу за вiкном,
Весна цвiте яскраво…
14.05.17(написані в лікарні)

В весенний, ласковый денек,
Слова, для женщин, с песен взяты,
Мужчинам, даже невдомек,
Насколько, женщины богаты,
Богаты женскою судьбой,
Быть мамой, бабушкой, сестрой,
Хранить очаг в семье своей,
Душой заботиться о ней,
Красивы, ласковы, умелы,
Их совершенству, нет предела,
Мужчин вокруг зачаровали,
Свои улыбки всем раздали…
Март 2009

Все цього вечора - мов би для нас:
Птаства щебіт - ізнову,
І пелюстками обсипали враз
Пахощі – ах! - бузкові.

Любий, о як же давно ми удвох:
З того життя ще – знаю!
Попіл минулих щасливих епох -
Щастя свічка згасає.

Ніжно, невимушено…Той вогонь
Давній не згас і досі…
Мовби загрозливий тупіт погонь,
Гасить пориви осінь.

Сили, щоб пута роздерти – нема.
Бога я не умолила…
Спалах надії ти дав дарма?
Ну, то звільнив би, милий!

Раптом снага запалала ізнов
Дужче…Ну аж – надміру!
Добре. Повірю, що - не любов…
А ти в це сам – повіриш?!***

11-12 квітня 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Яка то у житті значна подія -
отримати негаданий дзвінок,
коли почуєш, як тобі радіє
знайомий мелодійний голосок.

- Ну, як ти там?
- Тримаюся. Нівроку.
- Коли приїдеш?
- Знаєш, не питай...
До неї я навідуюсь щороку.
І ми підемо у дубовий гай.

А там і поле, і копиця сіна,
а у яру піщане джерело
і, колами, тече прозоре тло,
в якому відображені коліна...
Її, як і раніше, звати - ...,
якої ще у мене не було.

03.18

Якою ти красивою була!
Гадав - такою будеш і до скону.
Пора ж цвітіння тихо відійшла,
Не плодоносить життєдайне лоно.

У зморшках заховалася краса,
А в косах запашних - сріблясті ниті.
Чому ж кохання досі не щеза?
Вже осінь, а в душі буяє літо.

Якби не ти - до сонця не злетів,
Таланту брость усохла б, не розквітла.
Та чудеса трапляються в житті:
З'явилась ти - моя оаза світла.

Не викуєш від смертоньки щита,
Виліплює гончар для праху урну.
Ти постаріла, вже немолода,
Проте люблю так само як і юну.

10.04.2018р.

Від щастя на душі весна,
Свічуся, наче радій.
У ліжку мружиться жона,
Периноньки зім'яті.

В норі вікує вік монах,
Кротові буде тісно.
А я - у небі вільний птах,
Моя молитва - пісня.

Народ од лютості ослаб,
Руйнує власні житла.
А я не створений для зла,
Поет - дитина світла.

У жадібних нема жалю -
Гребуть грошву і з друзів.
А я смарагди роздаю,
Перлинами ділюся.

Байдужий до чужих парцел,
Рахунків і коханок.
Упав промінчик на лице -
Іду стрічати ранок.

09.04.2018р.

Стань у коло,
стань у коло:
бумеранг летить
по колу,
може вдарити
і збити,
стань у коло -
треба жити.

Стань у коло,
стань у коло,
хоч у центрі
промінь коле
та звиваючись
від болю
стань у коло,
шепче доля.

Виросте
у серці квітка,
коло цвіту -
сонцемітка,
жовтосонячна
нагідка,
де пелюстки
сяйвонитки -
ТВОЄ КОЛО...

Амури крилами тріпочуть.
Весна! Розтанув білий сніг.
І щось вони від мене хочуть,
І медом липнуть біля ніг.

Коти під вікнами співають,
Пташки клюють буденний пил.
Я серед ночі відшукаю -
Тебе, хоч і немає сил.

Сповзають почуття по тілу
Та не втече рука в руці.
Тебе собою оповила
І бачу щастя на лиці.

Буяє весна, та не зовсім…
Чи то павутинки в волоссі?
Устино, дитино,ти хвора –
і нині, і вчора й завчора…
Чи то не хвороба, а втома –
нависла пітьма невагома –
нависла, як хмара навпроти,
як пара – без духу і плоти,
нависла зумисне…Нависла!
Чи зломана вісь коромисла,
чи відра не так уже повні,
чи мить до зловіщої повені?

Нехай уже швидше розродиться!
Нехай проминає негода ця!
Нехай вже громниці натішаться,
Безумно ударять – і втишаться…

Бо годі вже темряви… годі! –
при святі, при світлій господі,
де свічка палає – громавиця
(з пітьмою у піжмурки бавиться),
де ясні очиці у дівочки,
де Устя виводить гаївочки,
де віра є в сили приплодні,
що страсті дають великодні!

Де коник гривастий у брами б»є…
Хто вірує – тому і Бог дає!


2009 рік, зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Не знаю - на добро, а, може й ні
(шляхи Господні неісповідимі) -
Навідалась матуся уві сні,
Уперше, як заснула в домовині.

Чи постарів - уже ж не двадцять літ,
А мо', душа не знала супокою...
Кричав їй "Здрастуй, мамочко! Привіт!
Прошу, торкнись мене хоча б рукою!

Один як перст. Живу, немов монах,
Життя зміліло повноводне русло".
Вона ж мовчазно плакала, сумна,
Ереба темінь під ногами гусла.

Прокинувся, гаряча голова
Рука стискає мамину хустину.
На склі росою писано слова:
"Ще поживи. Люблю тебе, дитино".

04.04.2018р

Я скажу тобі відверто,
І, я знаю, досить твердо,
На все, Божа благодать,
Не повинні забувать...
2009

Ты слово вымолвил, – и вот,
В природе, тоже поворот,
Его, услышал человек,
И, определил он слову век,
Возможно, сразу же забыл,
А может, в память «отложил»,
От того, что ты произнесёшь,
В душе, подобное произойдёт,
Добро и зло, ведь ходят рядом,
Наполнены своим зарядом,
Хорошее слово, подобно зерну,
В человеке прорастёт,
Его, на подвиг позовёт,
Вывод, здесь, довольно прост,
Есть только лишь один вопрос,
Что принесут слова тебе,
Позор иль славу в твоей судьбе…
2009

Буяють вишні білопінні,
Пелюстя всіює дорогу.
Любов лежить у домовині -
Про це відомо тільки Богу.

У кожного своя родина,
Й діток покинути несила.
А я любив тебе єдину,
А ти мене лише любила.

Вже яму викопано в глині,
Плачі цвинтарні в апогеї.
А я стою важкою тінню
За спинами рідні твоєї.

Не бачу світу за сльозами,
Руками обхопивши сосну.
В ногах стоїть цеберце сальвій
І пару кущиків морозу.

Моє життя померло в квітні,
Про це у книгах не напишуть.
Ідіть уже, чужинці рідні -
Залиште нас удвох скоріше.

02.04.2018р.

У надії немає логіки,
Не зважає вона на факти,
Не вкладає ні з ким контракти,
Відмічаючи плюси й недоліки.

У надії немає зору
І зі слухом якісь проблеми,
Та й усі організму системи
Проявляють сторону хвору.

У надії коротка пам'ять,
Зате впертості не займати
Навіть в час імовірної страти
Її совісті муки не палять.

У надії немає страху
І не відає про тривогу,
Не підтримає діалогу
Де підняте питання краху.

Так, в надії відсутня логіка,
Окуляри на носі рожеві,
Від реальності лати сталеві
І чужа їй життя педагогіка.

Та без неї усі божеволіють,
Бо вона ж, наче спокою острів,
На якому питання гострі
Не дають загубити голову.

Без надї замерзнуть груди
Від холодного правди подиху
Хай вона ілюзійна й продана
Егоїзму, та з нею люди

Відчувають себе спокійнішими,
Не дають собі впасти низько
Рівновагу утримать, де слизько,
І хвилину побуть щасливішими.

Я з тобою, ти зі мною
тай виходить, що рідня.
Я сумую за тобою.
Ти усміхнена щодня.

Я ще нібито нівроку.
Ти не плачеш на ходу
і не будеш одинока,
поки я один піду.

Тільки я ще явно буду,
де сіяє навкруги
і очікують усюди
і брати, і вороги.

Бо повинен ще побути,
там де очі віч-на-віч
і таке сіяння пліч,
що до ранку не заснути,
поки душі до спокути
обіймає тиха ніч.

03.2018