На кінчиках пальців твоїх
миттєвості, стиснені в вічність.
Лише доторкнися смичком –
і ти їм даси свободу…
Вони утічуть аритмічно
повз нерви натягнених струн.
Це буде твій власний струм
із звуків чужого століття…
Це сльози моєї скрипки
на кінчиках пальців твоїх…

30–31 березня 1989 р., Київ

***
А вже весна цвірінькає в кущах,
а вже «угу» провадить з голубами,
а вже комашка, гілочка і птах
до сонця пнуться, мов дитя до мами.

Ми спали, Боже, той зимовий сон
такий солодкий і такий цілющий.
І пагін кожен з лагідних долонь
росте царем, дитиною та учнем.

«Життю віват!» – цвіркочуть горобці.
«Угу! Угу!» – знов голуби на хаті.
Он первоцвіти мліють в молоці.
Тож нумо, люди, весноньку вітати.

Коли всевладний майстер-Бог
створив в екстазі чоловіка,
то той мав сплачувати борг
лише добром, лише до віку.

Так і було б. Але юнак
зненацька занедужав дуже,
занудьгував, та так, та так,
що світ йому став осоружним.

І тут замислився Господь,
і дивлячись на хлопця муки,
почав творити іншу плоть,
піднявши вище неба руки.

Він взяв сто променів палких,
зірниці загадкову казку
і тихий плескіт хвиль морських,
і вітру трепетную ласку,

далекий жур прекрасних зір,
цнотливість місячного сяйва,
величність непокірних гір,
принадність ночі, сонця барви

і ґраціозність диких сарн,
і запах першої троянди,
ще й іскру блискавки, та з хмар
невтримний дощ із діамантів,

і гнучкість ви́ткої лози,
і жар вогню, й солодкість меду,
і свіжість ранньої роси... –
краси довічної прикмети!

Господь все воєдино склав –
і виліпив богиню, Жінку,
життя вдихнув і так сказав,
той дар вручивши чоловіку:

– Бери, що є, і не сумуй.
Її змінити ти не пробуй.
Блаженствуй з нею, рід заснуй.
Добром плати свій борг до гробу!

6 березня 1990 р., Київ

Жінка -творіння Творця,досконалого і вищого Митця,
Рисами наділив її такими, задум цей слід зрозуміти,
Щоб життя на Землі процвітало, щасливо дорослі і діти жили...
Чоловіки – це мужність, сила і відвага,
Щоб на Землі був мир і спокій, головна їх роль...
Якщо ці ролі не ганьбити, не рватись до багатства, і сумнівних утіх,
Гармонічно жити в мирі, природу і людей навколо цінувати, поважати,
Багато кращим стане все, що бачить зір...
Доросле покоління, передасть наступним,той приклад – кращий всяких слів, законів,
Що є хороше, а що ні, чого слід уникати, чого не слід робити... 4.03.18 10.40

О, жінка, ти досконалість,
Природою в дар тобі дано,
Народжувати дитя, і не одне
Ти стимул в житті для чоловіків,
Не потрібно їм інших причин,
Щоб в політ завжди прагнути,
І честі, слави їм домогтися,
Така граціозна, така красива,
По життю, ти йдеш як диво,
Блаженство, радість випромінюючи,
Завжди впевнено крокуючи,
Хочеш зробити світ добріше,
Створити затишок і виховати дітей ...2009
(переклала на українську мову 22.05.18 6.10)

Что может женщина – не счесть,

Природа главную ей роль дала

И материнством наделила,

Рожать, воспитывать детей,

Свое тепло и душу им отдать,

Чтобы потом гордиться ими…

18.06.17

​

А тут – інакші гульки...
В шафранному провулку
Торгує цибулинням,
Тюльпановим насінням

Майстриня.

Охайна та привітна
Приваблює вітрина.
І сонячний промінчик
Засліплюючи, тішить
Настійно.

Забувши про цигарку
У нетрях маринарки,
Мурен літературних,
Улесливу байдужість,
Всміхнуся.

Мене чекає офіс,
Відвідувачі тоскні,
В яких усе непросто...

В тюльпановій лілеї
Живе казкова фея
І мріяти про неї –
Спокуса.

…І сік калини на устах, і образ чистий і прекрасний,
Коли витає диво-щастя і спів злітає, наче птах.
Коли старі гаї шумлять мелодію палкої ночі,
Коли трикриле серце хоче освідчень тихих при свічах…
Відкрий цих митей вищу суть, вчитайся в долі віщу мову,
Вбери яскраву одіж нову, яку три ангели спрядуть.
Ти – вічна юність молода, вогонь, що в серці не згасає,
Вино, що присмак волі має і ллється-п’ється, як вода.
Ти – у купавах, у вінку. Ти – у намисті із гранату,
Запам’ятай цю мить, як свято, як мітку на своїм віку.
Бо що життя – іскриться пломінь, в огні тріщить деревина…
А далі – спомин… дим… і повінь… і срібна чаша від вина…
І не твоя у тім вина, що дим розвіється дочасний,
Ти – діва, світла і сумна. Твій образ чистий і прекрасний.

7 березня 2020

Вже весна. І пнуться первоцвіти
На промерзле груддя… а проте –
Я про серце жінки золоте
І про вміння цілий світ любити.

Я – про сонця усміх... про розлите
Повеління буйності святе!..
Вже весна – і пнуться первоцвіти
На промерзле груддя. А проте…

Уповаю: жити, жити, жити! –
Хай цей світ любов’ю проросте,
Відбуяє все, що молоде,
Що уміє вищати й радіти…
Вже весна. І пнуться первоцвіти…

6 березня 2020

Зорі в криниці холодні, як пальці.
Крик веселить село.
Олесе-Олесе, твоїй панні Ґандзі
компреса би на чоло…

Сюніч приповз поранений Фавн,
м’якуш кришив на поріг совенятам,
і знову нещасний пан Ян
місячний стовп шукав обійняти.

На довгих ліанах гойдався звук!
недовго … воронячий кар
вирвав у Яна скрипку із рук,
крапнувши жирний бекар.

І світ спростувався; і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

Русалка ключем від нотного стану
лоскоче не тих осіб…
Скрипко, дай змогу панові Яну,
бодай, заробити на хліб…

27 лютого 1992 р., Київ

Лавра всто́їть. Час розщепить стронцій.
Ще один легенький землетрус,
мінус тридцять, дощ – і довге сонце
переважить з мінусів на плюс!

Ще один буран у атмосферах
пополоще наші кісточки,
що не встигли в Лавру, де в печерах
заточились вічні балачки.

Десь електропоїзд зійде з рейок,
чи автобус упаде в Дніпро,
чи голодний страйк старих єврейок
десь провалить станцію метро.

Це ще буде тільки раз, останній –
і мине диявольський гіпноз.
Київ оживе. І диктор зрання
помилковий виправить прогноз!

Дням і душам, свіжим і погожим
Бог відчинить сонця довгий шлюз.
Вірю я: Він мріє серцем кожним
переважить з мінусів на плюс!

23 грудня 1994 р., Київ

Сяє сонце в небі,
Легкий весняний вітерець.
Це для весни початок ,
А для зими кінець.

Перші проліски,
зійшли тюльпани,
І загоюються давні рани

Квітом скоро вкриються поляни.
У всіх щастя,
А в мене,
на душі кайдани.

Ці замки,
Не просто так зламати.
Нема кохання ,
Його ще треба відшукати.

Того, з ким справді
Зможу відчувати.
Того з ким справжньою
Я зможу стати.

Сяє сонце в небі,
Легкий весняний вітерець.
Це для весни початок ,
А для зими кінець.

Перші проліски,
зійшли тюльпани,
І загоюються давні рани

Квітом скоро вкриються поляни.
У всіх щастя,
А в мене,
на душі кайдани.

Ці замки,
Не просто так зламати.
Нема кохання ,
Його ще треба відшукати.

Того, з ким справді
Зможу відчувати.
Того з ким справжньою
Я зможу стати.

Турбуй моє мовчання -
додай думкам ваги
Карай моє вагання -
шляхів сплети сліди...

Пусти у тишу повінь -
зміст інший підбери
Очам палає промінь -
у полум*ї в займи...


Додай в нічне безсоння -
своїх снодійних чар
Струмком спішать бажання -
пити напій - нектар...

Взаємністю проймися -
вразливістю зрости
Того , кого голубиш -
міцніше пригорни

Тривож , і намагайся -
думкам даруй політ
Карай бурхливе щастя -
дивуй цей білий світ.

Світлий настрою міраж -
Ранковий зустрічі романс
Обрій омріяних прикрас -
Такий закоханий у нас...

Ця щира посмішка весни -
Цвіте взаємністю краси
Такі тендітні пелюстки -
Іскрять у променях роси...

Кружляє насолод каскад -
Ніжить таємністю принад
Рай полонив Едему сад -
Де ми у солоді розваг...

Ласкава юність золота -
В очах твоїх суму сльоза
Моя ти пісня солов*я -
Звучить в тобі душа моя.

Губляться промені в росі
Іскряться вогники рясні
Бентежать лоском бірюзи
Тамуючи цнотливі сни...

Нас тамувала ворожба
Шовком стелилася трава
Чарівна , зоряна журба
Запрошувала в забуття...

У враженнях той первоцвіт
У полум*ї той первоцвіт
Вразливою була душа
Її вінчали небеса...

Як швидко ті минали дні
Спів молодості у весні
Роки - рокам , пісень - пісні
Закоханим зоря - зорі.

Bye-bye, my February,
двадцять дев’ятий день.
Зими бездушної
останній поцілунок.
Спалю поліно розмальоване,
зодягнене в фату,
прикрашене стрічками
паперовими.
Мій ко́мин теплий
слухає мене,
він ще від пра́діда
сповідує родину.
"Bye-bye, my February," –
дрижу й кажу йому
і кочергою
б’ю в лице поліно.
Яскряться очі
ідолки-зими,
тріщить кістяк,
обплутаний вогнями,..
о, єретичко,
злі твої пророцтва, злі!..
я загубив той слід,
що йшов од мене з осені.
Мов кіт, засну,
побачу сни спотворені.
Прокинуся
на ліжку березневому.
Хай завтра, в перший день
весни своєї високосної
я в синє небо кину м’яч –
"Good morning, March!"
Дурна луна
розкотиться низькими тембрами –
"Good bye, my winter!
Bye, my darling February!"

29 лютого 1996 р., Київ

Зрілі стосунки , які напрочуд
зіткані пружністю сильної нитки.
Крила зміцніли, рішуче несуть!
Цінні, довершені мудрістю, злитки.

Сталося так, заблукали вони:
довго, стежками тернистими в полі.
Вже одружились їх доньки й сини.
Тільки для них не знаходилось долі.

Мрії зростали, будили вогонь.
Якось зустрілися двоє знайомих.
Школу згадали, торкнулись долонь.
Біле волосся у нього на скронях.

Відгук турботи світився в очах.
Щирий запал в голосистій розмові.
Мужність відчутна в широких плечах
та небайдужість у кожному слові.

Інколи Небо дарує блакить.
Вже забагато років промайнуло.
Надана Богом для зустрічі мить,
долі з’єднавши, любов’ю зігріла.

26.02.2020

Вештався люд, і серед його слідів
я на нюх переслідував дві валянкові плямки.
Ти стояла біля розкладу електропоїздів
і хотіла їхати у північному напрямку.

Я присів коло ніг твоїх, потім ліг,
нагло лестячись з ними хвостом і гривою.
Ти не зразу побачила, як мокрий сніг
межував на щоці зі сльозою грайливою.

Ти не вміла зустріти рукою мене,
ти боялася зустріти мене рукою.
Ти давала мені ковбаси – я не…
я не міг її їсти зимою такою.

Не дивуйся, чому я до тебе прилип,
я ще довго за потягом бігтиму в північ.
Твої очі у шибці і зляканий хлип
такі ж самі, як мій поневолений відчай.

12 травня 1994 р., Київ

...Перон… Вагон… Вона в обіймах вітру:
збиває з ніг, розвіявши туман.
Вдивляючись в закриті щільно вікна,
про свій нестерпний забуває стан.

Шалений буревій в думках клекоче.
Душі частинку залишає тут.
Журливі надто, виплакані очі.
Гіркий в знемозі покидає спрут.

Їй холодно в міцних обіймах вітру.
Зігрітись поспішає у теплі.
Весняну незавершену палітру
доповнять мрії бажані, нові.

…Перон… Вагон… Рушає з місця потяг…
В битті прискореному серця пульс.
В майбутнє відкриваються ворота.
Шлях знайдений, а це… важливий плюс.

26.02.2020

Я кукурікнув!
Де - ци - бе - ло!
Тіроль пернатий розшматав!
Шалений півень на Говерлу
вночі ногою свійсько став.

Червоний гребінь – сонце килем
над шпилем ґі́мново зроста.
Скотився з гір гуцульський килим
в ілюмінації хвоста.

З-під крил, які ґіґантський міксер,
летіло пір’я золоте.
Йшов день, як той… прем’єр-міністр
людей порадувать іде!

20 жовтня 1993 р., Київ

Стелиться барвінок біля хати,
Медом пахне липа під вікном,
Аромат доноситься від м’яти,
Співи чути за старим млином.

Височіють мальви під стіною,
І зацвів любисток у саду,
Молодість згадаємо з тобою,
Знов до вуст солодких припаду.

Місяць показався ясночолий,
У саду співають солов’ї,
Листям шелестять вгорі тополі,
І дзюрчать красиво ручаї.

Зорі мерехтять високо в небі,
Вітер заколисує траву,
Плаває на ставі красень лебідь,
Чути із гущавини сову.

А стара верба рипить щоночі,
Коники заграють, як колись,
Подивлюсь в твої, кохана, очі,
Почуття у серці збереглись.

23.02.2020 р.

На тих бульварах, де зима й сніги
давно розсілись по глибоких лавах,
де в темних ліхтарях нічні боги́
використовують вогонь у власних справах,
де зустріч неможлива ані з ким,
окрім єдиної супутниці – розлуки,
на тих бульварах я шукаю дім,
якого номер – Ваші теплі руки.
Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
на ковзанах думок своїх гуляю.
Що я вчиню? який наступний хід?
невже впаду – і більш не покохаю?..

6 лютого 1996 р., Київ

Днів осінніх, днів печальних
Загубилися сліди.
До моєї спочивальні
Ти усміхнена прийди.

І вростай у мене зрана,
Ніби квітка золота.
Хай розтуляться, мов рана,
Чарівні твої вуста.

Упаде краплина лунко,
Мов німа сльоза розлук.
Тятивою поцілунку –
Твій і мій розтягне лук.

Ерогенна зона шиї -
Танець губ мого тепла.
І серця обох прошиє
Враз Амурова стріла.

Сила пристрасного Бога –
Нас в одне зіллє вона.
Зрине в ніч солодкий стогін,
Щастям виповнить до дна.

Шаленітиме до рання
Той вогонь, де квітне все…
Йде весна, весна кохання
І жагу у світ несе.

18 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли сніг мерехтів
з золотих обідків ліхтарів,
коли місяць, мов пані,
в тумані приховував на́спані зморшки,
й хтось тремтів од морозу
чи, може, в жароті горів, –
я присів біля когось на лаву
погрітися трошки.

Цей озноб – не зима,
а, напевне, самотність сама.
Ніздрі, ніби димар,
випускають цей пар безсловесно глибокий.
Я не мовлю до тебе,
бо очі – блакитний лиман,
по якому бурхливе благання
давно розпливлось на всі боки.

Я з твоєї кишені
дістану малесеньку книжечку сліз –
прогорта́ю, назад покладу,
не вкраду, а лише зачитаю
ті місця, де закладинки,
де перевернуто зміст,
ніби ми вже знайомі
та так, що я гори звертаю…

Ніч спиталася в мене –
о ко́трій годині піду?
Вітер холоду хутко нагнав
з берегів молодих льодовитих.
І в дрижанні твоєму я чув:
не пройти повз останню біду,
бо за нею – успіння
чи райдуги вуст оповитих.

Я цілую тебе відсьогодні
у стужу таку,
що льоди не вціліють,
а люди не вийдуть, не вгледять.
Тільки Бог пропливе
поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,
а за Ним – у воскреслім танку
наші зорі кохання окреслять…

… блискавично самотність закреслять –
і скресне імла,
і збиратимуть подив
засніжені зорі зі сходу.
Ледве місто прокинеться тут,
ледь одкриються вулиці зла,
непомітна весна
нашу лаву оберне на човен –
і пустить на воду.

9–10 листопада 1996 р., Київ

З вишини золоті волоконечка
Дивне плетиво казки несуть!
Моя квіточко, ясочко, сонечко –
Це кохання омріяна суть.

Долі усміх сія злотозливою…
Ми пірнаємо в цю течію.
І стаєш ти зі мною щасливою,
Я з тобою щасливим стаю.

Мов до Бога Ярила це звернення -
У високі захмарні світи…
Моя зіронько, рибонько, серденько,
Ти любов`ю життя освіти.

Чудо щастя побачимо де іще,
За яке нам віддать можна все?
Поцілунки, обійми і пестощі –
Хміль кохання до раю несе!

16 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020).

Тривожній Н.

Надія — це наймиліша мрія
Як віра, і любощі, дружба спіла

Сподіванки породжують чуття
Пильність затягує до смутку вбрання

За нею ззаду колихнеться чиясь рука
Стоятиму
Тремтливий, істеричний і жіночний
Я.

2020

залишайся на ніч
залишайся на скільки хочеш
залишайся, я обіцяю мовчати
обіцяю, сидітиму тихо, як пес під порогом
обіцяю любити, прощати, чекати

залишайся, я стану тобі подушкою,
лежатиму поруч, і ні про що не питатиму
залишайся, будь як удома,
сиди на балконі й пий чай
з видом на Ярославів Вал

залишайся, пиши дивні вірші,
ходи до Дніпра - я тебе не спинятиму
залишайся, в нас все буде добре
я тебе, до кінця своїх днів, любитиму

залишайся, не бійся,
я стерегтиму кожен твій крок,
залишайся, нехай всі позаздрять нашому щастю
залишайся, стань моєю відвертістю
"будь зі мною" - я тобі щодня промовлятиму

Перед великим завмирає час,
де кожна мить – скупенька панахида…

А, може, я, забігши перед вас,
відзначу до годинника огиду?

Перед любов’ю завмирає час,
наповсякчас і ще на повсякчас.

19 вересня 1993 р., Київ

За містом, серед лісу цвіте червоний хліб,
під зливою, під снігом без упину.
Сто кетягів пожару на сто холодних діб,
на сто голодних бунтів горобиних.

Краса – це сконцентрованість дрібних земних плодів,
потрібних, бо забарвлених у звичний колір крові.
Життя, як горобина, з каскадами подій
схиляється поволі до любові.

Як чоловік міський я дивний у снігу́,
зимою темною, без стежки, без підтримки,
я прилетів сюди, мов з півночі снігур,
щоб тільки з’їсти диких ягід кілька.

У них я солод чую, від них не горенить,
це смак прадавній, звідки є людина.
Побачив я – як стомлено стоїть,
мов щира мати, віща горобина.

16 вересня 1994 р., Богдани́

Полікую любов`ю тебе я,
Хворі стебла твої напою.
Щоби квітла, немов Лорелея,
У розкішнім веснянім гаю.

Полікую любов`ю тебе я,
Рожевітимуть щічки крізь сон.
Щоб щаслива була, як Медея,
Як уперше прилинув Ясон.*

Полікую любов`ю… І може
Мед цілунків огорне вуста.
І прокинешся свіжа і гожа,
Наче сонця коса золота.

Полікую любов`ю так ніжно,
Заберу всі недуги твої.
Ти, красуне моя, дивовижна!
Й заспівають нам знов солов`ї!

Полікую любов`ю тебе я,
Хай випалює слабкість вогонь –
Сила духу свята Прометея,
Що здоров`я ллє людству з долонь!

9 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Перший сніг, немов перше кохання,
Ніжний поцілунок і терпкий,
Перше та невпевнене зізнання,
Спогад залишається п’янкий.

Перший сніг, він мокрий, непостійний,
Цілував усе так на шляху,
Трішки він здається й мелодійний,
Музику десь грає на даху.

Перший сніг, неначе пелерина,
Ніжно так торкається всього,
Наче з кришталю якась перина,
Манить нас до царства він свого.

Перший сніг, казково-неповторний,
Перший сніг, краса своя у нім.
Танець він танцює так проворно
В королівстві білім крижанім.

06.02.2020 р.

Щокою червінною рань притулилась до шибки,
зіницею сонця ледь-ледь прозирає з пітьми,
в здивованім оці підстрибують радісні рибки
і точать білок молодої моєї зими.

Я плачу в халупі, я талу сльозу пропускаю,
сльозу-ностальґію, по зморщених руслах щоки,
мов сік, що з бурульок по краплі на шибці стікає,
мов вік, мов життя, од якого відпали роки.

Щипає мороз, це ознака мого оніміння,
рівниною серце в нудній анемії лягло.
Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

Тепер це халупа, з якої вікно у минуле.
Я виправлю двері, хай снігу сюди намете,
хай справжня зима співторкнеться з душею акули…
…це я припадаю щокою на око святе.

29 грудня 1995 р., Київ

З’явились квіти на моїх шибках,
Художника не бачила ніколи.
Коли ж він малював їх?Чи не в снах?
Квіткове на шибках постало поле.

З’явились квіти білі, як кришталь,
Пелюстки і листочки в них незвичні.
Не можу доглядати їх, на жаль.
Малюнки на вікні ті блискавичні.

В саду моєму квітів тих нема,
Насіння не знайду ніде такого,
Їх вміє дарувати лиш зима,
Й мороз малює квіти без нікого.

І око тішить їхняя краса,
Такі вони незвичні і казкові,
Залишиться від них колись роса,
Хоч створював художник їх в любові.

06.02.2020 р.

Щастя своє я гаптую щоднини,
Візерунки встеляю на нім,
Прокладаю життєві стежини,
Мов доріжки, на схилі крутім.

Щастя своє не гаптую нитками,
Не малюю його в кольори,
Кожну стежину вкладаю думками,
І співають мені явори.

Щастя своє не стелю гобеленом,
І палітра у нім не проста,
Слухаю пісню я ввечері з кленом,
Гідно несу свого я хреста.

Щастя своє не ховаю у скриню,
А й молюся за нього щодня,
Душу свою від людей не зачиню,
Осідлаю свого я коня.

06.02.2020 р.

Правда,
що серце в неволю прагне.
Правда.
Тільки
у серця є деякі пільги,
оскільки,
воно – як вино,
одурманює все одно
і веде
на власні святки і поми́нки,
без зупинки.

Дійсно,
серце нічого не робить навмисне.
Дійсно.
Просто,
безліч думок п’ють його кров без тосту.
Просто.
Так,
був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
Факт!
Отже,
схоже, що серце нічого не може.
Боже!

10 грудня 1994 р., Київ

Із сліз пахучі квіти виростають,
Та краще би не лити гірких сліз,
А потім їх дощі все поливають,
Й співає їм плакучий верболіз.

А сльози ті, неначе намистини,
Що котяться з очей, немов з джерел,
Вони, неначе росяні краплини,
І вітер по щоках їх десь розтер.

Але на землю деякі вже впали,
І проросли там квітами вони,
Та головне, щоб квітів тих не рвали,
Бо стогін прозвучить від їх струни.

Сльозини-квіти дуже особливі,
Їх не посадить жоден садівник.
Як сльози лити – то лише щасливі,
Щоб в жодну квітку біль наш не проник.

29.01.2020 р.

Випити кави
й не спати, не спати.
Плюнути голосно вниз.
Якби ж мені снилися
тільки Карпати
чи рими нових реприз.

Яка ти була…
яка ти, яка ти!
З котами, неначе з дітьми.
Не сміла признання мої
лякати
на хвилях нової пітьми.

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив,
гамуючи крик чи зойк.

Схватила б ти зараз
мене за руку
і повела, повела…
А знаєш,
що перша моя злука
такою гидкою була:

Якою ціною,
ціною якою
від неї мені відкупитись?
Рукою якою,
якою рукою
від неї мені відхреститись?

Це смішно, як сміх,
і сніжно, як сніг!
Не вмію я мрії
ронити до ніг…

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив!
А інше було, мов змовк.

13–14 лютого 1992 р., Київ

Я знов очей своїх не стулю
В нічку кохання цю чудову,
Тебе до себе я притулю
І заспіваю колискову.

ПРИСПІВ

Моя єдина, люба і кохана,
За тебе долі дякую завжди.
Краса твоя ні з чим є незрівнянна,
Свій вогник щастя у мені знайди.
Моя Богине ніжна і жадана,
Краса твоя в полон мене взяла,
Ти долею і Богом мені дана,
Й вуаль кохання ти вже одягла.

До вуст медових доторкнуся,
Я в ту мить чомусь зніяковів.
До тебе люба притулюся,
Ніжно обійняти захотів.

ПРИСПІВ

А очі твої – намистини,
Наче діаманти два блищать,
Нам солов’їна пісня лине,
Хочу тебе ніжно цілувать.

ПРИСПІВ

10.12.2019 р.

Цілу нічку вона не згаса,
Мов гердану сяйлива окраса…
Це – дорога кудись – в небеса –
Чарівлива неонова траса.

Мов каміння коштовного гра
Щирозлотне кольє увінчала –
Лівий берег старого Дніпра –
Як до серця твойого причалу.

Ніжну мрію свою молоду
Я вбираю, як Боже причастя.
І до тебе дорогою йду,
Золотою дорогою щастя!

26 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

На обличчя накладаєш
грим старий
і навіки покидаєш
хутір мій.

Чи тебе чи цілувати
чи клясти́,
чи себе опанувати
й провести?..

Сядьмо з білої карети
в чорну знов.
День обожнює секрети,
ніч – любов.

Чи тебе чи цілувати
чи прокля́сти,
чи себе опанувати
чи пропасти?..

Сядьмо з чорної карети
в білу знов.
Ніч обожнює секрети,
день – любов.

Біля дзеркала розколото
стоїш.
Забираєш кожне золото,
облиш.

8 грудня 1995 р., Київ

Світлячки, як манливі принади,
Розлились між гілля вусібіч…
Ув обійми принишклого саду
Опустилась, як сон, біла ніч.

Мов потоками світлого лою
Розтеклась по алеях зима.
Насміхалась вона над імлою,
Від якої вже й сліду нема.

Витинанки-будинки… Квадрати
Вікон світяться, чується сміх…
Поцілунками хтось лоскотати
Буде шиї коханих своїх.

Це любов розтопила вже й кригу,
І на серці в зими відлягло…
Замість холоду лютого й снігу –
Біла нічка дарує тепло.

25 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

В обіймах ночі сяю зіронькою:
ніяк не спиться...
А вона мене до себе притуляє,
колисає й муркоче, мов киця...

Ого, скільки рук має ніченька,
коли люляє усіх, у кого
місяць блищить у віченьках...

Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживає в грудях рана,
Як воля Божа з піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,
І квіткою ти розцвіла.

Хай у тяжку годину, мила,
Тебе вгорне моє крило.
Віллє у серце спокій, силу…
Щоб всі напасті відвело

На болота і чорториї,
Провалля дикі поміж гір.
І сонце променем омиє,
Немов би щастям, ніжний зір.

В житті минеться чорна смуга,
Розсипле світло синя вись.
Коханням сяятимеш вдруге
Яскравіше, аніж колись!

21 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Збав ходу, і я поруч піду,
обережно ступаючи кроки,
біля тебе, півночі, півроку,
півжиття без знаття проведу.

Ти розгледь, це моя напівсмерть,
щоб отак про одне лиш благати –
зачекати мене, пригадати,
ледь почути, відчути ледь-ледь.

Як давно я тобі все одно,
ще давнішою є ця наївність,
ще старішою є ця невинність
і любов, за якою я йшов.

У траві, де мій біль – деревій
білі кетяги ллє за тобою,
я стою після смерті з косою,
сміх! і поспіх удаваний твій.

Поспішай, і мене залишай
у місцині прегарній, претихій;
що ж, якщо це єдиний наш вихід,
не зважай на любов – зневажай!

28 квітня 1996 р., Пуща-Водиця

Пробачити здатен лиш той, хто страждав,
Нікому про це не зізнавшись,
Миритися вкотре не бачу підстав,
Я думаю так, хтось інакше.

Уміння прощати - справжнісінький труд:
Забути слова та образи,
А нерви киплять, накопичую бруд
І вибухнуть можу відразу.

Не слухаєш більше і очі мовчать,
Знов зла натворили для втечі
Й стомившись від крику, постійних повчань,
Збираю поволі всі речі.

А далі самотність і сто днів жалЮ,
Й нестерпно байдужа розлука...
Хто першим вгамує гординю свою?
Пробачить - це радість чи мука?

17.01.2020

Не забирай у мене любу –
Все, доле, у руках твоїх.
Не напились мої ще губи
Її цілунків чарівних.

Не забирай кохану, доле,
Благаю, ні, не забирай.
Життя моє не сповнюй болем…
В нім був і є ще справжній рай.

Не забирай останню втіху -
Найбільше золото душі.
Нехай невідворотне лихо
Йде в болота і спориші.

Не забирай, о доле, серце.
Воно у нас – одне на двох.
Нехай лунає щастя скерцо,
Світ позбавляючи тривог.

Тримай його в своїй долоньці,
Як найдорожчу із перлин.
Не забирай із неба сонце,
Хай теплим буде часу плин.

…Вже небо все дощами плаче
І тьма, і мряка навкруги.
І розпач тисне так, неначе
Нам заздрили самі … Боги.

… Мені сувора доля зрання
Явила суть мого життя –
Боги нам шлють випробування,
Гартують силу почуття!

17 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Ми по першому снігу
протопчемо стежечку в рай,
через парки міські,
між поснулих дерев до окраїн,
по полях неживих,
крізь ясний порцеляновий гай –
зупиняючись там,
де ознаки майбутнього раю.

Там малюємо ми,
так знаходимо музику й вірш.
Не біда, що за нами не йдуть,
бо й нікого, крім нас, не пропустять.
Тих, хто просить художника:
"Ну, щось душевненьке вріж!",
залишають наза́вжди
дрижати в своєму нехлю́йстві.

Ми отримали право,
хоч ми й дуже грішні нехай,
перейти синій ліс,
що зроста́ється з небом синішим,
й увіслати полотнами нашими
стежечку в рай
і довкілля його –
щоб ставало для інших виднішим…

На межі голубій
між лісами і небом – весна.
Там дідусь волохатий
виходив з казкової хати,
брав і кидав у пекло святого ножа,
аж до дна –
і казав: "Я вам зняв.
Без гріхів далі легш мандрувати…"

11 листопада 1996 р., Київ

А міст, взагалі, не існує у світі, –
їх просто малюють, а потім будують.
Є тло, на якому дерева у цвіті.
Є тло, за яким ці дерева зимують.

І фон всюди білий, і всюди спокійний,
сніги в позолоті, мов зуби у роті…
як Сонце в будинку засне на хвилинку,
відразу відтіниться місто в роботі.

Відтіниться місто в роботі, – в пейзажі,
в олії, пастелі, гуаші, у сажі.
Ти чорною сажею намалювала
будинок, де Сонце моє спочивало.

Я знов із Ним вийду на вулиці міста,
я плачу від щастя, що сажі не бачу,
я можу розсипати ясне намисто,
вхопивши за шию Його необачно.

Я можу Його цілувати при людях.
Якщо намалюєш це сажею, мила, –
це буде вночі, і неправдою буде.
Я так поцілую, щоб ти зрозуміла.

І вийду по тлу до високого буку,
а далі за нього лиш Сонце заходить,
візьми мою руку, тягни мою руку –
за буком не Сонце, а Місяць холодить…

А міст – не буває, зовсім не існує,
їх просто будують, а потім – руїни.
Якщо я тебе ще хоч раз намалюю,
то Сонцем лише і велику картину.

5 червня 1994 року, Київ

Відстань.
Кілометрів триста.
Шлях суботній,
аж в останніх числах
літа
з вересневим листям…
Так самотньо..
Так це серце стисла
відстань –
між листо́м і листом –
з текстом
непростого змісту,..
з жестом
від антре́-артиста…

Відстань,
ні брудна, ні чиста,
бо зворотня –
істинно плямиста…
… Пристань –
у минуле виступ,
у безодню
тьмяно-променисту…
Звісно, –
я до тебе свисну,
блисну
здалеку намистом…
Міцно –
серцем стисну відстань!

19 серпня 2006 р., Богдани́

Написані ноти , написаний текст
Романтика ночі , романтики жест
Улюбленці долі , і погляду плай
Відвертість приймає свій опію рай...

Любов розпускає свої пелюстки
По травам у хвилі вальсують вітри
Медовим нектаром солодкі плоди
Цілунки гарячі , взаємності сни

І біль стає вільним , собою подібним
І так не турбує буденності плай
Лунає романс мелодійний , і ніжний
До двох неповторних уже половин

Підібрані щастям заспівані ноти
Романтика ночі , романтика дня
Улюбленці долі , кохання , любові
Єдина в єдиному вірна душа.

Зламаю плани!
Більше незалежна!
А думка, що?
Закрийте книжку зараз…

А тим, хто залишається, – скажу…

В останні дні, які ламають грудень,
і рік, і вічність, і Тебе зі Мною,
я все одно Життя любити буду,
якщо це тіло, а не купа гною!

Я полечу з цілунками крізь вічність,
до тих галактик, що вплотились щойно,
і мовою думок з’явлю колишність,
і стверджу правду часу недостойну.

Як жаль дітей і їх, старих, не їхніх,
людей, у голові яких збагатство!
Ті імена – по ямах зимньо-літніх,
бо чресла світлості тримають наше братство.

Заломлюймося в зовсім інший ракурс!
Хитаймося на кладці й на дорозі!
Живімо й думаймо про справедливий нарис,
повіданий в неодноріднім Бозі.

15 грудня 2007 р., Київ