ти це бачив?
що саме?
вона вибухнула.
дійсно?
авжеж! отак - бджжж!
ні, не бачив.
злетіла в повітря.
так - трабабах?
саме так - гугуп!
неймовірно. бабах!
я сам на очі бачив - тидижь!
круть.

Я прийшов у цей світ з метою
щоб прожити пройти і піти
зорепадами_снігом_водою
просто падати – легко текти

і крізь все це земне баговиння
в ритмі спеки – у кронах дерев
потрапляє в земне тяжіння
жовтий лист між галуззя химер

дав би Бог так в житті
не заплутатись…
і не стати таким як усі
не благати, не скніти
не мучитись…
не тримати гріхи в собі

у суспільстві завчених тем
носиш шмотки, бо ти – м а н е к е н
наливаєш у чарочку правди
трішки льоду, жіночої зради

о-о, який в нас виходить коктейль!
мрія кожного. Aufwiedersehen!
ніч така місячна – зорями проситься
в душу до тебе – тобі вже не хочеться...


Нічого й Нікого!

2009

Хотів кохати
чарівну діву...
Хотів літати
в грозу і зливу...

Не мав талану -
гроза минула...
Кохання рану
діва забула...

Ну і пішли ВИ
окремо й разом!
В’ю з нервів линви,
звиваюсь плазом...

Не хтів, а маєш
такі гатунки...
Життя не вграєш -
геть подарунки!

Така принада -
чарівна діва!
Всесвітня влада -
гроза і злива!

Тож жити варто -
є діва й злива!
Пікова карто -
хрест і олива!

Тисячі років мовчання
були у мене без мене...
Тисячі років незнання,
що їх ніхто не поверне...

Знов обертаються зорі
довколо мене без мене...
Безмір у радощах й горі
все одно сльози наверне...

Вічності час неменучий
буде у мене без мене...
Спокою вітер співучий
саваном ніжно оберне...

Солнце поджаривает меня как на сковороде свиные рёбрышки
Но только покрываюсь золотистой корочкой,
В окошке
Спрятавшись, жадно зорко слежу за вами, строчу строчки
В стишки
И даже подливаю подсолнечное маселко серебреной ложкою
Переворачиваю тушки
Мм, сочные
Учуяв, бежит к окошку моя кошка
Облизывается своим острым языком, мордочкой
Глазеет часы песочные
Часы текут с лишком

Пожежні, що п’ють святу воду з небесних брандспойтів
На сповідях мають козирні мобіли блаженних.
Віряни відкриють їм брами святої частини.
Їм пишуть накази верховні вогні безджерельні.
Я ж ранки затримую поштовхом кволого пальця,
Стираючи грані між плюсами і мінусами.
Під владу, як дощ потрапляю, змиваючи совість,
І знову відроджуюсь Феніксом з попелу правди.
Тривогою б’ється у грудях мій поклик життєвий,
А я витрачаюся дзюркотом на коливання.
Збираючи себе до купи, встигаю розпастись
На гомін у вухах і відео на моніторах.
Щелепи вставні у державі пожежної влади.
Я знаю, де їх потойбіч уночі зберігають.
Готові рої полетять і зламають всі зуби.
Нехай потім спробує нас укусити за руки!
Пожежні при ЗМІ викликають щораз алергію -
Кричати не сила, бо вже відсихає терпіння.
В нас бомби летять по оптоволоконних мережах,
А ми все пускаємо з пальців три хибні мішені,
І молимось сотням юродивих гуру-адмінів,
Аби тільки мали ми змогу затримати ранки!
Бо ранком безболісно можна віддати надію,
Пустивши її у відкрите вікно на екрані.
Святої води набираємо й варимо каву,
П’ємо з шоколадом пресованим з вранішніх марень.
Шукатиме нас обеззублена влада гаряча,
Стрілятиме мотлохом відволікання уваги.
Підключимо потім артерії до Інтернетів,
Шукаючи владу на совість, пожежу на серце.
Тим часом, водою з-під кранів попечені нирки,
Стріляють у поперек кулею підлого часу.

26.07.09

Холодом Арктики вбитим під нігті
Брешеш по шкірі, кружляєш по тім’ї
Хрум, і ламається крига, пливе
Крах! Бережися _ лоскоче дельфін.
Топік рожевий , білі кросівки
Пахнеш водою зимових фіалок
Зламано фалос, збито опалу
Вставлено замість очей кінокамери
Арктика в стегнах, нирках печінці
Плутано жовчні ходи серед речень
Кулі розтанули маслом у мисці
Для забезпечення хворих на герпес
Морок небесний стогне у морі
Чорному, мертвому, мармуровому
Літо западало крапкою в кому
Практики мало для часу людського.
Експорт релігії і вентилятори
Прагнення влипнути у філософії
Захери мазохи, мазохи захери
Я виливаюсь у каналізацію.
Трапами, трупами кроки в безслав’я.
Криками в прірву заглушено совість.
Раб прокидається ситим і добрим
У Радіохвилі на березі моря.
Імпорт релігії через Антарктику.
Спека вгризається через опалення
Венами линуть стічні перетворення
Воля – це пошук постійного голоду.
Я пробиваю стіни рогами,
Ламані лінії знову по колу.
гори посипались в порох і мотлох
бийте у дзвони! Іде Вічний голод.

Давним-давно це сталось
ще за часів Велеса і Зевса...
Два поети
(їх імена потонули в небутті)
прийшли до обителі богів
просити крила.
Мовляв,не для них
ходити по землі.
Вони прагли поглянути на світ,
людей і їхні вчинки
з високості,
з неба
( де немає пакостей і злості).
Боги послухали.
Їм крила в дар віддали.

Перший поет перетворився в Альбатроса.
красивий птах, могутній,
пір*я в нього біле, наче сніг,
крильми широкими, як світ, взмахнув
і розтанув у світах.
Вітрах...
Овіяв поглядом весь світ, прорізав небеса
і вітрова гладінь широка
понесла поета
в даль.

З висоти небес світ такий прекрасний,
мільйони людей, що гуляють вранці
і ввечері.
Машини. Парки.
Тихі озера. Гамірні міста.
Буйні ліси. Найвищі вершини.
Ах...красота.
Поет Альбатрос на вірші віддав
усю красу земної хвилини.
Людини...
Красу світу малював. Небо. Щастя. Зорі.
Дельфінів, що плавали у морі.
Поет радів, що вирвався в простори.
Творив красу
і жив красою.
Літав. Співав.
Не знав він неспокою.
Творив красу, літав у високості
і здалеку не бачив він пакостей і злості.

Другий поет перетворився в Ворона.
Страшного. Чорного. І, здавалось, злого.
Птах полетів у сірість міста,
на смітники,
де зранку попрокидалися бомжі,
ішли шукати їсти,
голодні, обмерзлі, кляли небо
і потирали кості.
Ворон пролетів мимо повії,
вона стояла при дорозі,
мерзла,
чекала заробітку, клієнта,
її біль і смуток птах побачив.
Десь на дорозі мрії охололі,
а у провулках сліди
несправжньої любові.
Десь сварку чути із вікна,
десь тихий плач дитини,
небо видно з дна,
та з неба дна не видно.
Ворон сів на гілку. Задивився.
Невже тільки біль і горе?
ні.
Цілувалися закохані.
Сміялися діти.
Ішов хлопець. В очах блиск.
Він переможе.
Щирі усмішки. Дівчинка упала.
Але хлопець допоміг їй встати.
Засміялися.
Ні, Ворон не зможе відірватись від землі,
хоча у нього крила, він не рветься в небо,
йому неба не треба.
З неба не видно землі,
а з землі видно небо.

Минули роки.
Повмирали птахи,
пооблітало пір*я.
Посідали боги
на небесне подвір*я,
почали дивитись, що сотворили птахи.

Хвалили Альбатроса.
Такі прекрасні вірші сотворив.
Прекрасні рими. Образи чудові.
Така краса. Такі мелодії.
Слова небесні і медові.
Хвалили Альбатроса.

Відкрили поезію Ворона.
Пом*яту. Зів*ялу. Написану на обгризках.
Дрібних папірцях.
не раз у Ворона камінням кидали.
Попадали.
Не раз болем і кров*ю вірші стікали.
Боги здивувалися.
Ні рими, ні щастя,
ні краси, ні печалі.
У віршах Ворона - просто життя.
Без тайни вуалі
і без непотрібних прикрас.
Просто життя. Таке як воно є.
і боротьба. Вічна боротьба добра і зла.
Битва, де не буде перемоги.

Ворон бачив знизу те, чого не бачив Альбатрос.
Ворон бачив кожного, Альбатрос тільки всіх.
Ворон бачив дві сторони медалі, Альбатрос її бік.

Час іде. Убиває птахів.
Альбатрос падає у прірву віків.
і його тіло ніхто уже не знайде...
А Ворон гине на току електричних проводів
і його труп валяється на дорозі.
І кожен хто йде
переступає через труп Ворона.
І...

війна війною - будні сірі,
холодні прісні макарони.
замов собі по телефону
убивства в радіоефірі.

війна грошей, війна банкірів.
оренда танків - хіт сезону,
тепер, під наглядом закону,
в кишені інсталюють діри.

любіть і майте на меті
родзинку цю в своїм житті,
війну, яка стирає в прах,

яку оспівують в піснях,
але побійтесь, ви, святі,
війни у власних головах.

2009-07-09

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.
Перегарне запрошення в гості
З натяканням на "ні" відповідним.

Криком пісню голосите вашу,
Викликаючи ситу огидність.
Ваша вкрай неприборкана гідність
Преться в бій дорозплямкувать кашу.

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.

Облиште мене, не торкайте очима
Та променів шклом не шукайте по нервах.
Мені глузування зашкоджує болем.
Жебрачка за ґратами в пошуках волі.

Стривайте сміятись! Я вам є на користь:
Кому ще потрібна бентежна свідомість,
кому світ безглузддя є маревом скарбу!
Облиште мені всю рожевую фарбу.

Закрилися очі,
Тіла присипала земля,
Пройшли палаючі ночі,
Забулись їх імена.
Із ран витекла вся кров,
Охрестила нових полководців,
Згоріла, погасла остання любов,
Без стягів ідуть переможці.
Могили зрівнялись з землею,
Час їх зрівняв, роздробив у пісок,
Лишилось тільки витати душею
В обителі світу думок.
Віки пожерли, здавалось, вічну славу,
І вже не герой ти, ні тиран,
Як Помпеї спопелила лава,
Час понищив вас.
Не згадають ні діти, ні внуки,
Не пом’януть ні злом, ні добром.
Хоча б мали за що… Стрільці готують луки,
Воїни мечі. Будуть битись зі злом.
Творити новий світ.
Прийдуть переможці і переможені.
Через сотні нових літ.
А душі в вічність заморожені
Не роздроблять часу лід.
Імена помруть,
Лишиться лиш те, що встиг зробити за життя,
Нащадки живуть,
Але від смерті нема вороття.
Вони теж пізніше помруть.
Лишаться тільки діла,
Великі, злі, добрі, малі,
І їх не розвіє імла,
Хоч би які були вітри сильні.

Кусатися, брикатися
любити твоє тіло...
Кривлятися, звиватися
оповідати вміло...

Кохання, як мистецтво,
мистецтво - це кохання,
наскоки у крілецтво
од вечора й до рання...

Народжуються діти -
старіє наше тіло,
частішають помітки -
в архів готують діло...

І радість огортає
тупу і злу натуру...
А хтось розповідає,
що жив і вмер я з дуру!

Не подобаютєся картина...?
Змінюй!
Замалюй її чорно-червоним
Не подобається закони..?
Змінюй!
Не подобається повії?
ЗМІНЮЙ
Не подобається 60 секунд в хвилині..?
ЗМІНЮЙ! Змінюй! ЗМІНЮЙ!

Не подобаються маршрутки?
Водії, педерасти нахабні
Не подобаються закуски?
Що дають у кафе на вокзальній

Не подобаються заводи..?
Що димлять мабуть вредним димом
Не подобається що звуть
На базарі бабусі „Сином”!!!

Не подобаються образи
Що потерлись новенькі кеди
Що гасають по вулицях міста
Із пластмаси, китайські, мопеди

Не подобаються сусіди!
Їх повчання і життєбачання
Не подобається переможець
Московського Євробачення!

Не подобається парламент
Не подобаються газети
Так замінимо все навколо
Щоб не жити як в туалеті!!!

Жорстокість світу радує мене
століттями наповнений з відчаю
дивлюсь, дивлюсь і все недобачаю -
безглуздя далі буде чи мине?

Іти з добром розносити жорстокість
любові хрест, розп’яття і вино
рубати двері й вставити вікно
додайте грати й гратись у високість.

Навіщо все? Летить в минуле час,
калічить нас умовними візками
січе, січе в науку всіх різками
а там і вб’є колись там або й щас...

Лікар лікує, що хочеться вмерти
Будівельник будує будинок для смерті
Пекар пече бублик з чумою
Без ГМО, але із чумою
Десь на базарі бабуся торгує
Ядом для крис,і доброго люду
Дженерал палець на кнопці тримає
Ось і країна Ірак вибухає...
Хімік колотить „сибірку” в пробірці
І розбиває на невинній(дитячій) голівці
Хлопець із сходу весь в динаміті
Сідає в метро, ща буде гриміти
Націю ділять, на лівих і правих
Так Дермократія на землі править!!!

Я закриваю очі... засинаю
Я сплю не чую, і не знаю...
Я засинаю... засинаю... засинаю

Дістало все! Машини, телевізор
Кіно, музики, депутат мудак
Я сплю в своїй обідраній квартирі
І пропливає мимо, цей сумний бардак...

Я сплю не сам, зі мною спить країна!
Дрімають України дочки і сини.
І не прокинуться, не візьмуть вила.
Та не піднімуть в небо чорнії стяги!

Дріма... дрімає Батьківщина.
Але я вірю дрімота пройде...
І встане ще над світом Україна!!!
...та я ще сплю, і спить моя країна...

Хтось тихо ламає антени
Чужих запланованих акцій.
В газетах з`являються теми
Про ріст світових пертурбацій.

Питання вкриваються цвіллю,
Сваволіють світські закони,
Не втримають їх перед ціллю
Й з колючих дротів перепони.

Життєвих доріг парадигми
Ніхто з нас не здатен збагнути,
Тоді, як видніються стигми
На тілі небесних маршрутів.

Хтось тихо сидить у квартирі,
Хтось творить снаряди фугасів,
Письменники - тягнуть мортири,
Поети - сідлають Пегасів.

Окрилений світлом Свободи,
Цей натовп сліпих анархістів -
Про мир йде просити угоди
В озброєних, злих пацифістів.

Погода приносить домкрати,
Руйнує підвалини ладу,
Й знов пхаються в бій демократи
За втрачені свої посади.

Від одностатевих одружень
Вже стали з`являтися діти.
Домкратія! Вольності збуджень!
Лиш їм по-мудацьки радіти!

Ось злизує влада природу
Своїх політичних полюцій,
Й втирає з обличчя народу
Гримасу близьких революцій.

Завихрене осіннім падолистом,
Знебарвлене хворіюче життя мертвіє.
Про темну сторону забувши чисто,
На світлість місяця замріяно зорію...

В коморах пам`яті - слова вертепів,
Заповнені святим психоделічним крамом.
В психоделічному святому небі -
Видніються камінні недогризки храмів.

Від грому у залізі заховавшись,
Рахую блискавки, як пароксизми гніву.
У трунах віршів мову поховавши,
До тебе з цих рядків звертаю пантоміму.

У барных стоек буйствует жара-со мной,когда совсем я вне греха,ей не о чем поспорить.
Став престным хлебом помчусь по подворотням города родного,
Так безгрешной стану:без греха вставать,без греха ходить,без греха
минуты жизни проводить.
Я запеку свой грех в печи,я им поля колхозные перекрещу,я этот грех в волосья булькающим девам озера завяжу,я этот грех копьем в раскаты грозовые как вызов кину.
Я буду матери своей завидовать и на отце терпенье проверять.Я их безгрешными хочу увидеть.
Теперь помноженный грехами грех на ваше ложе ляжет,вас встряхнет и вы потрясены в себя самих уверуете и свои чувства как имущество оцените.
Я научу вас люди- без греха постигнуть тайны замыслов творца.
Моя безгрешность навсегда заставит этносы заговорить,когда иссякнут субкультуры.
Ведь в мире не о чем поговорить,когда свирепствуют болезни.Мы все навремя позабыли:наш разум спит и полно отвращением,потопленное время наших дней.Оно бежит,как крыса,с потопленных кают.
Да.Это время принесло холеру.Мы с ним договорились-все без греха копировать в века.

Нечаянно вплавил серебряный крестик
в груди раздетые,испуганный рок.
Я с ним сигарами мостила отдых,
меняла работу,смысл и темп.

Иссохшие губы что-то невнятное шепчут,
просят распятье поцеловать,спокойствия просят,
но вплавил испуганный рок,
пестрым штандартом в груди крестик.
Руки мои отрубил хазар,и я забыла раскаянье.
Мои православные руки теперь для каждого слуги.
Мне не надобно каяться.Я буду кричать и маяться.
Тебе не дам свое спасенье,и долюбить заставлю до найхудшего бессмыслия
и до твоей мне безразличной,скорой прогерии.
Идем со мной,туда.где белый снег,не тает никогда,
где от бездействия рождаются легенды,
а от легенд не оборачиваясь тают вверх враги живущие друг другом.
а от легенд не оборачиваясь тают…
а от легенд не оборачиваясь неграмотные,выбеленные негры,
играют в прятки,и играют в фарс, и собирают неузнанные лица,
непонятые фразы,непринятые карликовые радости,веселья трезвых силачей.
Рок,как праздная домохазяйка мне докучает роковыми визгами,пропихивает блат в мои иссохшие уста,
и отпускает,словно воландову марту.
Мне преступлений дай,не отпускай,одну,с угрюмой впадиной над материнским удивленьем
что бережет для крестика могилку и истекает сукровицей желтой,
как жмущие ботинки,для начинающей актрисы.
Не плачется ей так,как надо и не там,где рок положено играть под рок.

Мій президент, який він не є
це мій президент
Моя країна, яка вона не є
це моя країна...
Чарівна, мила, рідна країна.

Мої мрії, це мої мрії
Хоча й схожі на сонячного зайчика
Який скаче від горища до підвальчика
Мої симптоми, це мої симптоми
З усіма бактеріями і лямбліями...
Та я живу з цим усим...
А в голові... НАРНІЯ!

Я стояв на Майдані,
Я тримав прапор у руці.
Я горів вогнем надії,
Кричав «Так!» і «Ні брехні!»
Я був, як ураган, як смерч могутній,
Я вірив в правду і запаляв чужі серця,
В ці дні грудневі і морозні,
Нікому з нас не забракло їжі і тепла.
Я вірив, вірив і боровся,
Стояв і мерзнув до кінця,
Я вірив, чесно, і молився,
Щоб страх і слабкість не розвели серця.
Я знав, що правильно роблю,
Що з помаранчевим прапором на холоді стою.
Я боровся за державу. Чесну. Надійну. Єдину.
Ту, що любить своїх громадян.
І у ці вогненно-морозні хвилини
Я вірив, що мрія здійсниться,
Що не зрадять політики, які разом з нами стояли
На холоді, і багато, ой, дуже багато нам обіцяли.
І у ці хвилини пам’ятаю, як сниться:
Квітуча держава, надійна, багата,
Щасливі люди по вулиці снують,
Грошей, добробуту багато,
Люди в радості живуть.
Приємні були сни. Я вірив в них.
Вірив, що політики не збрешуть,
Зі мною був міліон отих,
Що помаранчеві події в пам’яті ще крешуть.
Минуло майже п’ять років…
Я сиджу дома. Допиваю пиво з банки.
Життя нудне й пусте, як оці засмальцьовані фіранки.
Я втратив роботу.
Заощадження в банку чомусь не віддають.
Жінка пішла, забрала дітей,
Пішла до багатого, хай діти у нього ростуть.
Вдома пусто, тихо, темно,
Я так сиджу уже давно,
Коли я прошусь на роботу, то відсилають чемно.
Кажуть: нема роботи поки-що.
А жити як? За що?
Продав телевізор, меблі, цінні речі,
Проїв усе, здається, не минуло й дня,
Йду на пошуки роботи.
Зранку, ввечері. Щодня.
Та у працедавців свої турботи.
Зря надіявся, я зря!
Продав машину, здав квартиру,
Став жити дома, як чужий.
В тісній кімнатці ходжу ввечері по-тиху,
Щоб не злився хазяїн новий.
Тоді я вирішив піду до політиків,
Адже тоді вони обіцяли допомогти.
О Боже! Який же я був тоді дурний!
Мене зустрів якийсь хмир пихатий,
Пузатий, жирнощокий,
Виліз з новенького мерседеса.
Він вислухав мене. Уважно. Майже співчутливо.
«Поможемо, - сказав він якось урочисто, -
Дайте мені ваш номер телефону і я зв’яжуся з вами.
Скоро.»
У мене на спині, здається, розрослися крила,
У серці з’явилася надія,
В руках—давня моя сила.
Та щось у серці кольнуло болюче.
Я оглянувся, а депутат цей…О падлюче!
Папірець з телефоном викинув в смітник…
Серце моє обірвалося, мов камінь,
Я прозрів, побачив правду.
Їм байдуже до нас.
Вони не пожаліють вас.
Навіщо я тоді мерзнув на Майдані?
Боровся! Вірив! Сподівався!
Вони повелися з нами як погані ***
******* ** ***** **** *** ** ***.
Та годі цих проклятих слів,
Цей кривавий мій болючий спів.
Я побачив правду. На жаль.
Серце впало у прірву, у печаль.
Де я живу? У країні де я лишень
Потрібний, коли треба стояти на Майдані!
У країні, де за пару гривень
Мушу кланятися начальникам поганим.
Я зайшов у магазин. Взяв пляшку горілки
І пішов додому…..

Від нього пахло андеґраундом,
Вона – грузила другим раундом,
Вони були як інь і янь.
Тканину вперто рвали в шмати,
І вже не було де латати.
Вони жили у ритм змагань.

Серця їх бились не ритмічно,
Вони не мріяли про вічне,
Вогонь вмирав у їх сльозах...
І вирувала кров індіго,
Вони позбулися від іга,
Думки про смерть розбили в прах.

Шалена дикість двох натур
З життям все бавилась в паркур,
Ця гармонічна аритмія…
Вони були не дублікатом,
І не ховалися під катом,
Реальність їх творили мрії.

Я виключу світло, розслаблю долоні,

Підніму я дуло до ніжної скроні,

І ніч зарегоче, і гратимуть тіні,

Горітимуть всі речі нетлінні.



Твій подив застигне обличчям конвульсій,

Життя дотліватиме у рванім пульсі...

І свічка заплаче від страху згоріти.

Він гляне у небо, побачить: в горі ти..



А вітер губитиме мудрі цитати…

Ти сядь, тихо будь. Цить! Та – ти!

Там.. чуєш? Дощ тарабанить по шибі.

Ти вмреш за це «дякую», чиєсь «спасибі»?



Усі запитання стають риторичними,

Він в тебе в руці, а тут - ніч і ми.

Своїм безголоссям тиша співатиме,

Думки позникають в полум’ї фатуму.

Ничто не вечно, но бесследно сквозь нас мгновенья не текут:
Закрыты в мраке подсознанья эмоций тени там и тут
Следы хранят того, что в Лету давно, казалось бы, ушло.
И как же тяжко светлый разум своё ворочает весло
В теченьях призраков былого, что мысли лодочку несут
В глубины тёмных заблуждений, а не туда, где дремлет суть.

Я народився не таким, яким мав би народитись.
Змалку моє пір’я стало чорним, наче ніч глуха,
Пуста душа у мене. Може, не треба було дивитись
В море нічної пустоти. А ти,
Брате, народився з білим пір’ям, так, як має бути,
Так, як родяться усі. Лише я один
Пішов проти законів. Не визнав моральності кордонів
І став серед своїх ізгоєм. Ізгоєм!
Моє чорне пір’я палило ваші очі,
Ви шептались позаочі, не дивились мені в очі.
В вас росла ненависть, ви мене кляли,
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Всі дороги однакові, коли нікуди йти,
Коли тебе кинули на поталу орлам. Життя без мети,
Як поле несіяне. У ньому немає чому прорости.
Мене прогнала рідна сім’я, бо я народився
Не таким, як вони. Бо у мене пір’я
Чорне—не біле. А це вже гріх. Для нього спокути немає.
Я! Лечу назустріч смерті, куди ж іще летіти?
Коли ніхто не любить, не чекають дома діти,
Коли нема до кого летіти.
На очі навертається капля дощу
Та не зринає, бо не знає, не знає,
Не знає, як плакати має. Я прошу!
Дай сили мені долетіти!
Дай надію, якої немає!
Дай щастя, що у битві здобути я маю!
Дай жаги, щоб волі напитись!
Бо мені треба самому летіти,
А впереді темнота і небес пустота. Пустота…

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Можливо, чорне пір’я—то моя доля.
Я не кляну її, ні, ніколи.
Чорне пір’я—моя зброя, і відколи
Я зрозумів хто я, для мене зникли кордони.
Моє темне пір’я, смертоносні кігті—
Прокляття і благословення. Я відречений всіма,
Та я такий один. А вони всі білі—клони
Всі однакові, їм не світять корони.
А я чорний. Злий чи добрий. Ще не знаю.
Про майбутнє не питаю. Я летіти маю
Ввись. Далеко в небо. Аж до сонця.
І я знаю: дано мені злетіти на престоли,
Здобути найдорожчі корони, порушити усі заборони…
Або—упасти додолу, вниз і розбитися вщент.
І ніхто не згадає, не заплаче.
Або-або—така у мене доля.
Я чорний голуб—супутник волі.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.
Я впаду або долечу.
Головне, зі мною вітри.

Криваве сонце запалало вогнем,
Сьогодні змінилося завтрашнім днем,
Ніч, як медуза Горгона, оповила весь світ,
Зжерла зла день, розпалила зоряний лід.
Тиша смерті натягнулась, як колючий дріт,
Вампіри, демони, убивці вийшли з-за воріт,
Десь у тиші загавкав кіт
І від страху планети збилися з орбіт…
Ні!!!!!
Кривава ніч нарешті настала,
За наші гріхи почалася розправа.
Десь неподалік сокири точать кати,
А ти…Біжи! Біжи!
Смерть і Кара іде!!!
Не врятуватись нікому, нікому уже!
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Якщо небо упаде на землю, я навіть не здивуюсь,
Хіба, мабуть, від злості закурю.
Наш світ одна суцільна ніч, вже давно
Погасли ті свічки, що ще трохи проганяли темноту.
Уже їх нема. Погасли світочі. Усюди пустота.
Нема добра—за нього є ціна.
Маєш гроші, то й купляй,
А як ні, то…то іди гуляй.
Ми вже давно залишились без моралі.
Дві тисячі років до неї ішли. Куди вже далі?
І не знайшли!
Наша мораль—то гроші, гроші то закон, то сила.
Гроші тепер наш бог, за них матір би продала сина.
Ми совість заховали в сейфі, вона невигідна уже,
Краще, Боже, ми викинем її.
Кому потрібна совість в епосі брехні?
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Страшний Суд колись настане,
Але ми не боїмося.
Танками й ракетами озброїмося
І ніякий бог нас не дістане!
Ніч душить планету у своїх тенетах,
Погасли зорі на останніх планетах,
Всесвіт заплакав, із неба покапав дощ.
Хотів очистити нас, та…
У нас же ж парасолі!
Годі!
Апокаліпсис настав. І Бог тут ні причому .
Ми самі все розпочали.
Совість в яму закопали. Апокаліпсис настав.
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!

Странные сны с чувством страха и боли.
Выстрел, что грянул, – возможно, контрольный.
Или же то поцелуй, а не выстрел?
Гнилью пропитаны светлые мысли…

Я опускаюсь в прохладу вулкана.
Горло в удавке стального аркана.
Вижу те вещи, которые раньше
Вовсе не видел. Всё стало иначе.

Слепнущий, смело глаза раскрываю.
Тощий, безногий, ползу я по краю.
Воздух густеет, хватаю руками:
Мир ретрансирован. Кровь под ногтями.

Дождь из мечей, град из ломаных лезвий.
Тело – клубок, оголённые нервы.
Липкие губы зашиты навеки.
Голос кипит. И смежаются веки.

Я не боюся змій,
Хоча—це страшні тварини,
До них обертатися не смій!
Укусять ядом в спину.

Я боюсь лише людей,
У котрих із язика стікають каплі яду,
Котрі, бувало, не досплять ночей,
Та придумають тобі ужасну кару.

Вони—перед тобою, як вірні друзі,
Слова їхні ллються, наче мед,
Вони обіцяють бути поряд в щасті і нарузі.
«Обіцяють! Ха!» - колись сміявся Архімед.

Ти тільки обернешся—а вони вже бризжать ядом,
У рукавах ховають прокляті кинджали,
Вони стоять так близько, рядом,
Вони готуються, щоб наносити удари.

…У спину…З темряви…З провулка…

Такі зміюки не б’ють у груди,
А знаєте чому?
Бо мусили б заглянуть жертві в очі,
І побачить там свої гріхи.
Свої бажання звірські, куці,
Свої ненависні мети.

Бо в очах Людини—впізнають себе:
Довгий хвіст, ядовиті зуби, роздвоєний язик,
Луску і ницість—геть усе!
І на шиї повішаний ярлик…

Сірий Дощ. Сірий день. Сіре небо.
Сірі очі і серце, й душа.
Закатовує сіра нестерпність,
Сірі ножиці розум вбива.

Сіра думка із сірого мозку
Через сірі виходить уста.
Й сіра внутрішність сірого тіла
Божевільно-убивчо пуста.

Сіра музика сірого вітру
Закровавлює глухість німу.
І співає зсіріла уява
Чорну пісню про сіру пітьму.

Я шел на дно, подобно камню,
С пробоиной в борту («Титаник» курит) –
Я зацепился за сучок на берегу…
Или толкнул коварный кто-то в спину?
Неважно! Я утопленник. Невольно.
Случайно! Не хотел я утонуть.
Но так бывает: происходит чаще то,
Чего ты меньше ожидаешь. Правда, подло?
И я мог вывихнуть ту руку, что толкнула,
И я мог выкорчевать сук на берегу…
Но третья сила бросила бы в реку
И легкие наполнила водой.
Теперь я мертвый, вспухший, скользкий, злой…

Я злой и страшный человек…
Я самый подлый, сука, в мире!!!
К ногам, рукам и языку
Прикуйте по центнеру гири!
Меня к вам выпускать нельзя:
Я гнусный червь, я желчь, я язва!
Из уст моих течет река
Отвратной лжи. Не видно разве,
Что взгляд мой вязок, как смола,
Что руки гибки, как лианы,
А ноги – только в болота
Ведут вас злым путем коварным?
Бегите прочь, едва мелькнет
Поблизости мой облик сладкий –
Он лжет: за ним живет подлец,
Развратный, мерзкий, скользкий, гадкий.

…Когда воюют богатые, умираю бедные
Это закон замкнутого круга
Даже стоя на коленях со сломанной челюстью
Нам есть, что сказать в глаза друг другу
Я обнаружил истину в дырявом кармане
Это точка отсчёта цепной реакции
Библия зеркальное отражение Корана
Прошлое подвергнуто реформации
Перестрой FM -волну в правильное русло
От вибрации рухнет глухая стена
Я не верю что в твоей душе пусто
В ней живёт вера в самого себя
Только прах, усопший в земле наших предков
Знает ответы на все вопросы
Знаешь, мой друг, всему своё время
Не нужно бежать впереди паровоза
Не ошибается тот кто, боится меняться
Скрываясь за спинами стёртых имён
Продолжая на одном месте глупо топтаться
Копая могилу себе день за днём
Не зная о том, что в каждой ошибке скрыта подсказка
Часть карты ведущей тебя на вершину
Шаг за шагом сложи её как мозаику
Что б в конце пути увидеть своей жизни картину
Полюби своё небо вопреки страха
Страх всего лишь повод быть смелым
Напиши своё послание на мокром асфальте
Плод твоей любви должен быть спелым
Выбрось пистолет в глубокое море
Колодец души очистит грязные мысли
Жизнь это отрезок на линейке историй
Не играй по нотам слепого пианиста
Живи никогда ни кому не подражая
Ведь жизнь прожить – не книгу прочитать
И ты увидишь плоды своего урожая
Это всё что мой друг тебе нужно знать…

Мы требуем от жизни сотни ответов
Не задавая при этом вопросы
Пытаясь перепрыгнуть сквозь её турникеты,
Мы взамен получаем отпорный щелчок по носу
Примеряя одежду марионетки,
Наша судьба не раз решалась простой процедурой
Подбрасывания в воздух потёртой монетки,
Орел или решка, ферзь или пешка, особой разнице нет,
Если ты не в силах создать автопортрет
Своей истинной жизни…
Но только без рамок, но только без рамок…
В толпе самих себя, мы очень часто теряем себя,
Не веря своим глазам, смотрящим в зеркало вчерашнего дня......
Ведь зная о том, что в дырявых карманах теряются планы,
Когда мы очень быстро, безнадёжно переключаем каналы,
Держа в руках пульт свой человеческой жизни,
Не подозревая о том, что всё может закончиться очень быстро....
Без права на переписку, посвященную родным, друзьям или близким,
Погружаясь в паутину повседневной жизни.....
Не замечаем, как стареют, умирают, ржавеют
Наши заветные мечты и нереализованные мысли,
Что давно уж пылятся на полках, или выброшены в урну
На довольно глупых не запланированных нашим маршрутом остановках
Поддаваясь чужым насмешкам, запретам, уловкам,
Мы становимся жертвой своей внутренней недомолвки.......

ваші душі – темні води
найбруднішої ріки.
ваші душі з-під прилавка
продають за копійки.
ваші душі не вартують
навіть згадки в цих рядках.
ваші душі позгорають
у вогненних язиках.

ви знущаєтесь із сиріт,
ви ґвалтуєте жінок,
ви обманюєте інших,
ви спускаєте курок.
так, ви людство, а не люди,
сіра маса, чорна гниль,
чутно сморід ваш нестерпний
за десятки, сотні миль.
не ссавці ви – паразити,
найбридкіша із хворіб.
вас давно пора спалити,
мов паршивий житній сніп.

світ тріщить по швах вже зараз,
все вмирає на очах.
ваші діти не побачать
світла сонця в небесах.
дні гріха практично збігли,
вам не вибратись із ям.
ви копали їх для себе,
в них судилось гнити вам.

2009-05-21

Розірвана навпіл й небаче роси
Прибрала з дороги свої першкоди
Вона відійшла від канонів й пустила
у світ непокору
Боляче кровить надріз
Очі вже бічать різні світанки
Одна рука одна нога - рівно навпіл
Вже звикла жити половиною
Вже розійшлися у різні сторони
Навчилась писати лівою рукою
І бачити все одним оком
Важко лягати боляче вставати
Не заліковують надріз препарати
Лікарі розводять руками
Пропонують пройти реабілітацію
Засинає з світанком
Збирає мукулатуру
Спить у короббці
Перехожі стороняться
Діти лякаються
Ніхто не хоче бачити розірвану навпіл душу

Малий сюжет
Сюжет великий
Йде до лиця прасований манжет
І дрантя теж зійде
Столичний нелюд вічно в русі
З-під ніг підмели бруд
Залишивсь лиш у вусі
Жетон потрапив в турнікет
Тут андеґраунд всім відкритий
Потік людей
Потік монет
І кожен по-своєму ситий
Мільйон світів
Мільярди костомах
Принишклі очі й дивний вигин брів
Не вірять в прах
За склопакетом тиша
Одне обличчя
Єдина ніша
Тональність власних почувань
Даун тайм хапає без вагань
Мости будує між тілами
І знає все що буде з нами

05.05.2007 р.Б.

Хтось спить на паркових лавах,
Хтось мріє,що все обійдеться,
А я ховаюсь у привокзальних травах,
Господь пробачить,з того станеться.

Хтось молиться,збиваючи мирно коліна,
Він знає,що є винуваті,
А мені знову добре,я знов як дитина,
Що знайшла свої мрії у недрах кроваті.

< >

"Пошли со мной без трепета и страха
забывшего в гортани вкус цветка
там горек куст медоточащий прахом
там сладко спит остекленев река -

"Свое дождя остановив крововращенье,
там плод произрастает с пустоты,
в разрыв зрачка и золотится тленьем,
и земляничным вкусом черноты."

"Отмкни же рот, принадлежащий эху,
как богомолу - прерванный полет,
как горсть воды - освобожденье пеплу,
как озеро, что в нем утонешь ты."

"Там та вода, что рушит жернов чисел,
там алый мак артерий родника, -
там двум ладоням - двум раскрытым крыльям -
поющие пустоты тростника."

"Там есть дары - из молока и тлена
падучих звезд - что как пчелиный рой
из черных ульев вылетают неба,
как голоса пришедших за тобой."

"Пошли со мной, там музыка кровится,
ветвящийся игрой огня росток,
сознанья воздух в пустоте горчичной,
дыханье флейты обретающая кость."



----
апрель '09

Сповнений тихою сонною радістю,
Я біг за блідим тифозним світанком.
Розквітаючи неліпою жалістю,
Отруївшись своєю гордістю…
Я збираю життя по пам`яті,
Мені соромно спати до ранку,
Я сповнений тихою радістю
Біжу за тифозним світанком.

Виблискуючи подібно до сонця,
Починаєш помічати дрібниці:
Ретушовану радість на склі окулярів,
Вуальовані залишки вчорашньої міці.
Радієш як Будда вокзальному пилу,
Збираючі вогки полуденні флешбеки.
Мирячись с неминучою смолою на крилах,
Повсякчас умиляючись тим,що далеко.
Радіючі цеглі,що так міцно тримає,
Зі смиренною посмішкой в світле майбутнє,
Хай вже гніє,воно не займає,
Воно вже далеко,воно недоступне…

Це ще один першотвравневий психоз,
Саме час,щоб ковтати снодійне.
Привіт,мій єдиний Джізас Христос,
Такий несподіванний,такий ненадійний.
Час задихатись спиртовими парами,
Час підпалити ще один прапор.
Що буде при нас,що буде за нами?
Скажи мій єдиний,мій Агітатор.

Я знаю,що щось заважає,
Щось липке,немов піна у рота,
Щось блює і знову ковтає,
Щось огидне,щось безтурботне…
Щось зайве, як рак у легенях,
Щось в`яне і процвітає,
Щось вічне,як дира у кишенях,
Я знаю,що щось заважає.

Чи є теплі землі?
На всій Україні,
Чи є добрі люди? Чи ні?.
Чим далі ми йдемо
Тим більше пливемо,
Тим більше болота й пітьми.

Пітьма.

І тут божевільні,
І тут ненормальні,
І тут всі голодні на кров.
Я факел (FUCK)тримаю,
Я їх відганяю,
Не хтів би вернутися б знов.

Пітьма.

Досягнути висот,
Бути найкращим,
Пожирати усіх,
Буде найваще,
Створи новий світ,
Для себе й для когось,
Усміхнутись комусь,
І чомусь здивуватись.

Я запитаю Весни:
Чи вона вийде з Зими
- "Ні я не вийду до Вас,
Ви всі бридкі і всі жорсткі"
- (Плач людей)
-"Бо люди знищують Землю
І люди вбивають людей,
Я ніби одна , це все бачу
Всі інші немають очей
А ти подивись
А ти озернись"

Мати б когось,
Щоб все він умів
І все він робив,
Що я повелів.
Я мав би ім'я
Найбільшої зірки
І рухом меча,
Я знищив б всі війни.

Я знав би свій шлях,
Весь час на перід,
Без зайвих думок,
Та радісних втіх.
І стало життя,
В прозорому склі,
Затухла зоря,
Чи цього хотів я.

Навіщо це все?
Кому це потрібно?
Людина - людина,
Чи трохи щось більше?
Проекція світу
В маленькім вікні ,
Історія світу
Занадто печальна

Надобраніч малюки,
Хай прирсняться вам зірки,
Зачаровані світи ,
Починаєм крепко спи.

Намалюю небеса,
Щоб жила її краса,
Намалюєм тобі сонце -
Це в твій світ
Твоє віконце.

МОЖЕ ТИ , А МОЖЕ ЙДИ
ЗНАЮТЬ ТУТ ТАКИХ ЯК ТИ,
ПОЛІТАЄШ І ПІДЕШ
ВСЕ ЗАБУДЕШ НЕ ЗБАГНЕШ.