У барных стоек буйствует жара-со мной,когда совсем я вне греха,ей не о чем поспорить.
Став престным хлебом помчусь по подворотням города родного,
Так безгрешной стану:без греха вставать,без греха ходить,без греха
минуты жизни проводить.
Я запеку свой грех в печи,я им поля колхозные перекрещу,я этот грех в волосья булькающим девам озера завяжу,я этот грех копьем в раскаты грозовые как вызов кину.
Я буду матери своей завидовать и на отце терпенье проверять.Я их безгрешными хочу увидеть.
Теперь помноженный грехами грех на ваше ложе ляжет,вас встряхнет и вы потрясены в себя самих уверуете и свои чувства как имущество оцените.
Я научу вас люди- без греха постигнуть тайны замыслов творца.
Моя безгрешность навсегда заставит этносы заговорить,когда иссякнут субкультуры.
Ведь в мире не о чем поговорить,когда свирепствуют болезни.Мы все навремя позабыли:наш разум спит и полно отвращением,потопленное время наших дней.Оно бежит,как крыса,с потопленных кают.
Да.Это время принесло холеру.Мы с ним договорились-все без греха копировать в века.

Нечаянно вплавил серебряный крестик
в груди раздетые,испуганный рок.
Я с ним сигарами мостила отдых,
меняла работу,смысл и темп.

Иссохшие губы что-то невнятное шепчут,
просят распятье поцеловать,спокойствия просят,
но вплавил испуганный рок,
пестрым штандартом в груди крестик.
Руки мои отрубил хазар,и я забыла раскаянье.
Мои православные руки теперь для каждого слуги.
Мне не надобно каяться.Я буду кричать и маяться.
Тебе не дам свое спасенье,и долюбить заставлю до найхудшего бессмыслия
и до твоей мне безразличной,скорой прогерии.
Идем со мной,туда.где белый снег,не тает никогда,
где от бездействия рождаются легенды,
а от легенд не оборачиваясь тают вверх враги живущие друг другом.
а от легенд не оборачиваясь тают…
а от легенд не оборачиваясь неграмотные,выбеленные негры,
играют в прятки,и играют в фарс, и собирают неузнанные лица,
непонятые фразы,непринятые карликовые радости,веселья трезвых силачей.
Рок,как праздная домохазяйка мне докучает роковыми визгами,пропихивает блат в мои иссохшие уста,
и отпускает,словно воландову марту.
Мне преступлений дай,не отпускай,одну,с угрюмой впадиной над материнским удивленьем
что бережет для крестика могилку и истекает сукровицей желтой,
как жмущие ботинки,для начинающей актрисы.
Не плачется ей так,как надо и не там,где рок положено играть под рок.

Мій президент, який він не є
це мій президент
Моя країна, яка вона не є
це моя країна...
Чарівна, мила, рідна країна.

Мої мрії, це мої мрії
Хоча й схожі на сонячного зайчика
Який скаче від горища до підвальчика
Мої симптоми, це мої симптоми
З усіма бактеріями і лямбліями...
Та я живу з цим усим...
А в голові... НАРНІЯ!

Я стояв на Майдані,
Я тримав прапор у руці.
Я горів вогнем надії,
Кричав «Так!» і «Ні брехні!»
Я був, як ураган, як смерч могутній,
Я вірив в правду і запаляв чужі серця,
В ці дні грудневі і морозні,
Нікому з нас не забракло їжі і тепла.
Я вірив, вірив і боровся,
Стояв і мерзнув до кінця,
Я вірив, чесно, і молився,
Щоб страх і слабкість не розвели серця.
Я знав, що правильно роблю,
Що з помаранчевим прапором на холоді стою.
Я боровся за державу. Чесну. Надійну. Єдину.
Ту, що любить своїх громадян.
І у ці вогненно-морозні хвилини
Я вірив, що мрія здійсниться,
Що не зрадять політики, які разом з нами стояли
На холоді, і багато, ой, дуже багато нам обіцяли.
І у ці хвилини пам’ятаю, як сниться:
Квітуча держава, надійна, багата,
Щасливі люди по вулиці снують,
Грошей, добробуту багато,
Люди в радості живуть.
Приємні були сни. Я вірив в них.
Вірив, що політики не збрешуть,
Зі мною був міліон отих,
Що помаранчеві події в пам’яті ще крешуть.
Минуло майже п’ять років…
Я сиджу дома. Допиваю пиво з банки.
Життя нудне й пусте, як оці засмальцьовані фіранки.
Я втратив роботу.
Заощадження в банку чомусь не віддають.
Жінка пішла, забрала дітей,
Пішла до багатого, хай діти у нього ростуть.
Вдома пусто, тихо, темно,
Я так сиджу уже давно,
Коли я прошусь на роботу, то відсилають чемно.
Кажуть: нема роботи поки-що.
А жити як? За що?
Продав телевізор, меблі, цінні речі,
Проїв усе, здається, не минуло й дня,
Йду на пошуки роботи.
Зранку, ввечері. Щодня.
Та у працедавців свої турботи.
Зря надіявся, я зря!
Продав машину, здав квартиру,
Став жити дома, як чужий.
В тісній кімнатці ходжу ввечері по-тиху,
Щоб не злився хазяїн новий.
Тоді я вирішив піду до політиків,
Адже тоді вони обіцяли допомогти.
О Боже! Який же я був тоді дурний!
Мене зустрів якийсь хмир пихатий,
Пузатий, жирнощокий,
Виліз з новенького мерседеса.
Він вислухав мене. Уважно. Майже співчутливо.
«Поможемо, - сказав він якось урочисто, -
Дайте мені ваш номер телефону і я зв’яжуся з вами.
Скоро.»
У мене на спині, здається, розрослися крила,
У серці з’явилася надія,
В руках—давня моя сила.
Та щось у серці кольнуло болюче.
Я оглянувся, а депутат цей…О падлюче!
Папірець з телефоном викинув в смітник…
Серце моє обірвалося, мов камінь,
Я прозрів, побачив правду.
Їм байдуже до нас.
Вони не пожаліють вас.
Навіщо я тоді мерзнув на Майдані?
Боровся! Вірив! Сподівався!
Вони повелися з нами як погані ***
******* ** ***** **** *** ** ***.
Та годі цих проклятих слів,
Цей кривавий мій болючий спів.
Я побачив правду. На жаль.
Серце впало у прірву, у печаль.
Де я живу? У країні де я лишень
Потрібний, коли треба стояти на Майдані!
У країні, де за пару гривень
Мушу кланятися начальникам поганим.
Я зайшов у магазин. Взяв пляшку горілки
І пішов додому…..

Від нього пахло андеґраундом,
Вона – грузила другим раундом,
Вони були як інь і янь.
Тканину вперто рвали в шмати,
І вже не було де латати.
Вони жили у ритм змагань.

Серця їх бились не ритмічно,
Вони не мріяли про вічне,
Вогонь вмирав у їх сльозах...
І вирувала кров індіго,
Вони позбулися від іга,
Думки про смерть розбили в прах.

Шалена дикість двох натур
З життям все бавилась в паркур,
Ця гармонічна аритмія…
Вони були не дублікатом,
І не ховалися під катом,
Реальність їх творили мрії.

Я виключу світло, розслаблю долоні,

Підніму я дуло до ніжної скроні,

І ніч зарегоче, і гратимуть тіні,

Горітимуть всі речі нетлінні.



Твій подив застигне обличчям конвульсій,

Життя дотліватиме у рванім пульсі...

І свічка заплаче від страху згоріти.

Він гляне у небо, побачить: в горі ти..



А вітер губитиме мудрі цитати…

Ти сядь, тихо будь. Цить! Та – ти!

Там.. чуєш? Дощ тарабанить по шибі.

Ти вмреш за це «дякую», чиєсь «спасибі»?



Усі запитання стають риторичними,

Він в тебе в руці, а тут - ніч і ми.

Своїм безголоссям тиша співатиме,

Думки позникають в полум’ї фатуму.

Ничто не вечно, но бесследно сквозь нас мгновенья не текут:
Закрыты в мраке подсознанья эмоций тени там и тут
Следы хранят того, что в Лету давно, казалось бы, ушло.
И как же тяжко светлый разум своё ворочает весло
В теченьях призраков былого, что мысли лодочку несут
В глубины тёмных заблуждений, а не туда, где дремлет суть.

Я народився не таким, яким мав би народитись.
Змалку моє пір’я стало чорним, наче ніч глуха,
Пуста душа у мене. Може, не треба було дивитись
В море нічної пустоти. А ти,
Брате, народився з білим пір’ям, так, як має бути,
Так, як родяться усі. Лише я один
Пішов проти законів. Не визнав моральності кордонів
І став серед своїх ізгоєм. Ізгоєм!
Моє чорне пір’я палило ваші очі,
Ви шептались позаочі, не дивились мені в очі.
В вас росла ненависть, ви мене кляли,
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Всі дороги однакові, коли нікуди йти,
Коли тебе кинули на поталу орлам. Життя без мети,
Як поле несіяне. У ньому немає чому прорости.
Мене прогнала рідна сім’я, бо я народився
Не таким, як вони. Бо у мене пір’я
Чорне—не біле. А це вже гріх. Для нього спокути немає.
Я! Лечу назустріч смерті, куди ж іще летіти?
Коли ніхто не любить, не чекають дома діти,
Коли нема до кого летіти.
На очі навертається капля дощу
Та не зринає, бо не знає, не знає,
Не знає, як плакати має. Я прошу!
Дай сили мені долетіти!
Дай надію, якої немає!
Дай щастя, що у битві здобути я маю!
Дай жаги, щоб волі напитись!
Бо мені треба самому летіти,
А впереді темнота і небес пустота. Пустота…

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Можливо, чорне пір’я—то моя доля.
Я не кляну її, ні, ніколи.
Чорне пір’я—моя зброя, і відколи
Я зрозумів хто я, для мене зникли кордони.
Моє темне пір’я, смертоносні кігті—
Прокляття і благословення. Я відречений всіма,
Та я такий один. А вони всі білі—клони
Всі однакові, їм не світять корони.
А я чорний. Злий чи добрий. Ще не знаю.
Про майбутнє не питаю. Я летіти маю
Ввись. Далеко в небо. Аж до сонця.
І я знаю: дано мені злетіти на престоли,
Здобути найдорожчі корони, порушити усі заборони…
Або—упасти додолу, вниз і розбитися вщент.
І ніхто не згадає, не заплаче.
Або-або—така у мене доля.
Я чорний голуб—супутник волі.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.
Я впаду або долечу.
Головне, зі мною вітри.

Криваве сонце запалало вогнем,
Сьогодні змінилося завтрашнім днем,
Ніч, як медуза Горгона, оповила весь світ,
Зжерла зла день, розпалила зоряний лід.
Тиша смерті натягнулась, як колючий дріт,
Вампіри, демони, убивці вийшли з-за воріт,
Десь у тиші загавкав кіт
І від страху планети збилися з орбіт…
Ні!!!!!
Кривава ніч нарешті настала,
За наші гріхи почалася розправа.
Десь неподалік сокири точать кати,
А ти…Біжи! Біжи!
Смерть і Кара іде!!!
Не врятуватись нікому, нікому уже!
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Якщо небо упаде на землю, я навіть не здивуюсь,
Хіба, мабуть, від злості закурю.
Наш світ одна суцільна ніч, вже давно
Погасли ті свічки, що ще трохи проганяли темноту.
Уже їх нема. Погасли світочі. Усюди пустота.
Нема добра—за нього є ціна.
Маєш гроші, то й купляй,
А як ні, то…то іди гуляй.
Ми вже давно залишились без моралі.
Дві тисячі років до неї ішли. Куди вже далі?
І не знайшли!
Наша мораль—то гроші, гроші то закон, то сила.
Гроші тепер наш бог, за них матір би продала сина.
Ми совість заховали в сейфі, вона невигідна уже,
Краще, Боже, ми викинем її.
Кому потрібна совість в епосі брехні?
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Страшний Суд колись настане,
Але ми не боїмося.
Танками й ракетами озброїмося
І ніякий бог нас не дістане!
Ніч душить планету у своїх тенетах,
Погасли зорі на останніх планетах,
Всесвіт заплакав, із неба покапав дощ.
Хотів очистити нас, та…
У нас же ж парасолі!
Годі!
Апокаліпсис настав. І Бог тут ні причому .
Ми самі все розпочали.
Совість в яму закопали. Апокаліпсис настав.
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!

Странные сны с чувством страха и боли.
Выстрел, что грянул, – возможно, контрольный.
Или же то поцелуй, а не выстрел?
Гнилью пропитаны светлые мысли…

Я опускаюсь в прохладу вулкана.
Горло в удавке стального аркана.
Вижу те вещи, которые раньше
Вовсе не видел. Всё стало иначе.

Слепнущий, смело глаза раскрываю.
Тощий, безногий, ползу я по краю.
Воздух густеет, хватаю руками:
Мир ретрансирован. Кровь под ногтями.

Дождь из мечей, град из ломаных лезвий.
Тело – клубок, оголённые нервы.
Липкие губы зашиты навеки.
Голос кипит. И смежаются веки.

Я не боюся змій,
Хоча—це страшні тварини,
До них обертатися не смій!
Укусять ядом в спину.

Я боюсь лише людей,
У котрих із язика стікають каплі яду,
Котрі, бувало, не досплять ночей,
Та придумають тобі ужасну кару.

Вони—перед тобою, як вірні друзі,
Слова їхні ллються, наче мед,
Вони обіцяють бути поряд в щасті і нарузі.
«Обіцяють! Ха!» - колись сміявся Архімед.

Ти тільки обернешся—а вони вже бризжать ядом,
У рукавах ховають прокляті кинджали,
Вони стоять так близько, рядом,
Вони готуються, щоб наносити удари.

…У спину…З темряви…З провулка…

Такі зміюки не б’ють у груди,
А знаєте чому?
Бо мусили б заглянуть жертві в очі,
І побачить там свої гріхи.
Свої бажання звірські, куці,
Свої ненависні мети.

Бо в очах Людини—впізнають себе:
Довгий хвіст, ядовиті зуби, роздвоєний язик,
Луску і ницість—геть усе!
І на шиї повішаний ярлик…

Сірий Дощ. Сірий день. Сіре небо.
Сірі очі і серце, й душа.
Закатовує сіра нестерпність,
Сірі ножиці розум вбива.

Сіра думка із сірого мозку
Через сірі виходить уста.
Й сіра внутрішність сірого тіла
Божевільно-убивчо пуста.

Сіра музика сірого вітру
Закровавлює глухість німу.
І співає зсіріла уява
Чорну пісню про сіру пітьму.

Я шел на дно, подобно камню,
С пробоиной в борту («Титаник» курит) –
Я зацепился за сучок на берегу…
Или толкнул коварный кто-то в спину?
Неважно! Я утопленник. Невольно.
Случайно! Не хотел я утонуть.
Но так бывает: происходит чаще то,
Чего ты меньше ожидаешь. Правда, подло?
И я мог вывихнуть ту руку, что толкнула,
И я мог выкорчевать сук на берегу…
Но третья сила бросила бы в реку
И легкие наполнила водой.
Теперь я мертвый, вспухший, скользкий, злой…

Я злой и страшный человек…
Я самый подлый, сука, в мире!!!
К ногам, рукам и языку
Прикуйте по центнеру гири!
Меня к вам выпускать нельзя:
Я гнусный червь, я желчь, я язва!
Из уст моих течет река
Отвратной лжи. Не видно разве,
Что взгляд мой вязок, как смола,
Что руки гибки, как лианы,
А ноги – только в болота
Ведут вас злым путем коварным?
Бегите прочь, едва мелькнет
Поблизости мой облик сладкий –
Он лжет: за ним живет подлец,
Развратный, мерзкий, скользкий, гадкий.

…Когда воюют богатые, умираю бедные
Это закон замкнутого круга
Даже стоя на коленях со сломанной челюстью
Нам есть, что сказать в глаза друг другу
Я обнаружил истину в дырявом кармане
Это точка отсчёта цепной реакции
Библия зеркальное отражение Корана
Прошлое подвергнуто реформации
Перестрой FM -волну в правильное русло
От вибрации рухнет глухая стена
Я не верю что в твоей душе пусто
В ней живёт вера в самого себя
Только прах, усопший в земле наших предков
Знает ответы на все вопросы
Знаешь, мой друг, всему своё время
Не нужно бежать впереди паровоза
Не ошибается тот кто, боится меняться
Скрываясь за спинами стёртых имён
Продолжая на одном месте глупо топтаться
Копая могилу себе день за днём
Не зная о том, что в каждой ошибке скрыта подсказка
Часть карты ведущей тебя на вершину
Шаг за шагом сложи её как мозаику
Что б в конце пути увидеть своей жизни картину
Полюби своё небо вопреки страха
Страх всего лишь повод быть смелым
Напиши своё послание на мокром асфальте
Плод твоей любви должен быть спелым
Выбрось пистолет в глубокое море
Колодец души очистит грязные мысли
Жизнь это отрезок на линейке историй
Не играй по нотам слепого пианиста
Живи никогда ни кому не подражая
Ведь жизнь прожить – не книгу прочитать
И ты увидишь плоды своего урожая
Это всё что мой друг тебе нужно знать…

Мы требуем от жизни сотни ответов
Не задавая при этом вопросы
Пытаясь перепрыгнуть сквозь её турникеты,
Мы взамен получаем отпорный щелчок по носу
Примеряя одежду марионетки,
Наша судьба не раз решалась простой процедурой
Подбрасывания в воздух потёртой монетки,
Орел или решка, ферзь или пешка, особой разнице нет,
Если ты не в силах создать автопортрет
Своей истинной жизни…
Но только без рамок, но только без рамок…
В толпе самих себя, мы очень часто теряем себя,
Не веря своим глазам, смотрящим в зеркало вчерашнего дня......
Ведь зная о том, что в дырявых карманах теряются планы,
Когда мы очень быстро, безнадёжно переключаем каналы,
Держа в руках пульт свой человеческой жизни,
Не подозревая о том, что всё может закончиться очень быстро....
Без права на переписку, посвященную родным, друзьям или близким,
Погружаясь в паутину повседневной жизни.....
Не замечаем, как стареют, умирают, ржавеют
Наши заветные мечты и нереализованные мысли,
Что давно уж пылятся на полках, или выброшены в урну
На довольно глупых не запланированных нашим маршрутом остановках
Поддаваясь чужым насмешкам, запретам, уловкам,
Мы становимся жертвой своей внутренней недомолвки.......

ваші душі – темні води
найбруднішої ріки.
ваші душі з-під прилавка
продають за копійки.
ваші душі не вартують
навіть згадки в цих рядках.
ваші душі позгорають
у вогненних язиках.

ви знущаєтесь із сиріт,
ви ґвалтуєте жінок,
ви обманюєте інших,
ви спускаєте курок.
так, ви людство, а не люди,
сіра маса, чорна гниль,
чутно сморід ваш нестерпний
за десятки, сотні миль.
не ссавці ви – паразити,
найбридкіша із хворіб.
вас давно пора спалити,
мов паршивий житній сніп.

світ тріщить по швах вже зараз,
все вмирає на очах.
ваші діти не побачать
світла сонця в небесах.
дні гріха практично збігли,
вам не вибратись із ям.
ви копали їх для себе,
в них судилось гнити вам.

2009-05-21

Розірвана навпіл й небаче роси
Прибрала з дороги свої першкоди
Вона відійшла від канонів й пустила
у світ непокору
Боляче кровить надріз
Очі вже бічать різні світанки
Одна рука одна нога - рівно навпіл
Вже звикла жити половиною
Вже розійшлися у різні сторони
Навчилась писати лівою рукою
І бачити все одним оком
Важко лягати боляче вставати
Не заліковують надріз препарати
Лікарі розводять руками
Пропонують пройти реабілітацію
Засинає з світанком
Збирає мукулатуру
Спить у короббці
Перехожі стороняться
Діти лякаються
Ніхто не хоче бачити розірвану навпіл душу

Малий сюжет
Сюжет великий
Йде до лиця прасований манжет
І дрантя теж зійде
Столичний нелюд вічно в русі
З-під ніг підмели бруд
Залишивсь лиш у вусі
Жетон потрапив в турнікет
Тут андеґраунд всім відкритий
Потік людей
Потік монет
І кожен по-своєму ситий
Мільйон світів
Мільярди костомах
Принишклі очі й дивний вигин брів
Не вірять в прах
За склопакетом тиша
Одне обличчя
Єдина ніша
Тональність власних почувань
Даун тайм хапає без вагань
Мости будує між тілами
І знає все що буде з нами

05.05.2007 р.Б.

Хтось спить на паркових лавах,
Хтось мріє,що все обійдеться,
А я ховаюсь у привокзальних травах,
Господь пробачить,з того станеться.

Хтось молиться,збиваючи мирно коліна,
Він знає,що є винуваті,
А мені знову добре,я знов як дитина,
Що знайшла свої мрії у недрах кроваті.

< >

"Пошли со мной без трепета и страха
забывшего в гортани вкус цветка
там горек куст медоточащий прахом
там сладко спит остекленев река -

"Свое дождя остановив крововращенье,
там плод произрастает с пустоты,
в разрыв зрачка и золотится тленьем,
и земляничным вкусом черноты."

"Отмкни же рот, принадлежащий эху,
как богомолу - прерванный полет,
как горсть воды - освобожденье пеплу,
как озеро, что в нем утонешь ты."

"Там та вода, что рушит жернов чисел,
там алый мак артерий родника, -
там двум ладоням - двум раскрытым крыльям -
поющие пустоты тростника."

"Там есть дары - из молока и тлена
падучих звезд - что как пчелиный рой
из черных ульев вылетают неба,
как голоса пришедших за тобой."

"Пошли со мной, там музыка кровится,
ветвящийся игрой огня росток,
сознанья воздух в пустоте горчичной,
дыханье флейты обретающая кость."



----
апрель '09

Сповнений тихою сонною радістю,
Я біг за блідим тифозним світанком.
Розквітаючи неліпою жалістю,
Отруївшись своєю гордістю…
Я збираю життя по пам`яті,
Мені соромно спати до ранку,
Я сповнений тихою радістю
Біжу за тифозним світанком.

Виблискуючи подібно до сонця,
Починаєш помічати дрібниці:
Ретушовану радість на склі окулярів,
Вуальовані залишки вчорашньої міці.
Радієш як Будда вокзальному пилу,
Збираючі вогки полуденні флешбеки.
Мирячись с неминучою смолою на крилах,
Повсякчас умиляючись тим,що далеко.
Радіючі цеглі,що так міцно тримає,
Зі смиренною посмішкой в світле майбутнє,
Хай вже гніє,воно не займає,
Воно вже далеко,воно недоступне…

Це ще один першотвравневий психоз,
Саме час,щоб ковтати снодійне.
Привіт,мій єдиний Джізас Христос,
Такий несподіванний,такий ненадійний.
Час задихатись спиртовими парами,
Час підпалити ще один прапор.
Що буде при нас,що буде за нами?
Скажи мій єдиний,мій Агітатор.

Я знаю,що щось заважає,
Щось липке,немов піна у рота,
Щось блює і знову ковтає,
Щось огидне,щось безтурботне…
Щось зайве, як рак у легенях,
Щось в`яне і процвітає,
Щось вічне,як дира у кишенях,
Я знаю,що щось заважає.

Чи є теплі землі?
На всій Україні,
Чи є добрі люди? Чи ні?.
Чим далі ми йдемо
Тим більше пливемо,
Тим більше болота й пітьми.

Пітьма.

І тут божевільні,
І тут ненормальні,
І тут всі голодні на кров.
Я факел (FUCK)тримаю,
Я їх відганяю,
Не хтів би вернутися б знов.

Пітьма.

Досягнути висот,
Бути найкращим,
Пожирати усіх,
Буде найваще,
Створи новий світ,
Для себе й для когось,
Усміхнутись комусь,
І чомусь здивуватись.

Я запитаю Весни:
Чи вона вийде з Зими
- "Ні я не вийду до Вас,
Ви всі бридкі і всі жорсткі"
- (Плач людей)
-"Бо люди знищують Землю
І люди вбивають людей,
Я ніби одна , це все бачу
Всі інші немають очей
А ти подивись
А ти озернись"

Мати б когось,
Щоб все він умів
І все він робив,
Що я повелів.
Я мав би ім'я
Найбільшої зірки
І рухом меча,
Я знищив б всі війни.

Я знав би свій шлях,
Весь час на перід,
Без зайвих думок,
Та радісних втіх.
І стало життя,
В прозорому склі,
Затухла зоря,
Чи цього хотів я.

Навіщо це все?
Кому це потрібно?
Людина - людина,
Чи трохи щось більше?
Проекція світу
В маленькім вікні ,
Історія світу
Занадто печальна

Надобраніч малюки,
Хай прирсняться вам зірки,
Зачаровані світи ,
Починаєм крепко спи.

Намалюю небеса,
Щоб жила її краса,
Намалюєм тобі сонце -
Це в твій світ
Твоє віконце.

МОЖЕ ТИ , А МОЖЕ ЙДИ
ЗНАЮТЬ ТУТ ТАКИХ ЯК ТИ,
ПОЛІТАЄШ І ПІДЕШ
ВСЕ ЗАБУДЕШ НЕ ЗБАГНЕШ.

Була таємниця
На світі одна,
Лише для Богів
Відома вона,
І цю таємницю
Я людям відкрив,
Ненависть та кару
Я заслужив.

Вітер піднявся
Сховатись за хмари,
Надії немає
Мене покаракли,
Безжальні Боги
Створили примару,
Тепер я на віки
Покою немаю ( або (Збиратиму тару).

Ломаються двері,
Розбиваються вікна,
Земля тікає с-під ніг,
Я лечу зі швидкістю світла

О Боже звільни від вогню!!!!
Якщо є на те твоя ласка,
Я горю, я горю, я горю,
Я лечу зі швидкістю світла


Я лечу без повітря,
Повітря немає,
Повітря згорає в вогні,
А позаду, позаду
Море друзяк
Та гори брехні

Сьогодні сузір'я
На мене впливають,
Сьогодні всі планети
Як карти лягають,
Я стомився вже неможу
Чекати пори ,
Коли збираються на полі
Чорні коти.

І тут вибігає
Мущина в халаті
І сотні котів
Слідом за ним.

І це місце тепер
Стає небезпечним,
Білі стіни кімнати
Такі недоречні,
Я почув твій прихід
Мій великий господар ,
Я лежу на столі -
Мій останній спогад:

І тут медсестра ,
Шалена яка,
Мене заспокоїть,
Душу проколить.

В цьому світі не так все , а навпаки
Іде дощ не із хмар , з низу й догори
Тут вода не тече, бо навкруги асфальт
Чорно-білі ліси, металевий гай
Сірий натовп людей, сивий погляд в них
Днем обпалений зір, ніччю cхований крик
До небес полетиш, після всіх життів
Та відбившись від них стрімголов у низ
І висять на землі стада диких душ,
Їх не видно лиця, та не сприймають на слух
Всі закриті у клітці, мертві і живі
Сріблом сковані грати на осі Землі
І небачив я раю, пекла? - ще незнаю
Якщо це було пекло, то б хотів до раю

Молись і проси
Щоб стати собою,
На світі тобі
Не знайти вже покою,
І навіть в думках
Хтось ходить довкола,
Я це вже бачив, це - є ПАРАНОЯ

Кричи і тікай
Вони за спиною,
Вітдай почуття
Поділися зі мною,
Сховайся подалі
Спитай себе-
"Хто Я ",
Ти є ніхто,
А це твоя доля
ПАРАНОЯ

Вічності мить, хвилина бажання,
Життя - це ніщо, одні лиш блукання,
Пора за порою , проходять над нами,
Ми тут одні, лиш зорі із нами.

Дивна турбота в повітрі витає
Час зупинивася слів більше немає,
Ніч нам дарує останній світанок
Прийди й розіпни мене на останок.

Шалено щось стукає в мене у скроні-
Це серце моє у смерті в долонях,
Зіжавши його, вона тихо скаже -
"Життя - це ніщо" і вічність покаже.

***

Вечір,
Сонце іржавіє,
Уприскує повільно
Іржаву кров
У хмари, мовчазно,
Ніби скорпіон
Гірку отруту
В жертву;

Птахи великі,
Довгодзьобі,
По кладовищу
День у день
Кружляють
Над хрестами,
Повітря ріжуть
Крила чорні,
Кричать тужливо
Круки, і холодом
Могильним відлуння
Лине, плачем,
Відбиваючись у небо
З надгробків старих;

З облізлою фарбою,
Порепані хрести
У бур’янах схилились,
Під тягарем років
Вростають в землю,
Трухлявіють,
Жуки їх точать
З середини живучи,
Трухляк з них сипле,
Та вороння на них
Відпочиває, колючим
Поглядом пильнує
На могили свіжі,
Чатує недаремно,
Хоча напевне знає,
Що не дістане смачні
Очі з домовини,
Але у темряві,
У схованках таємних,
Чекає здобич відчуттів,
Як їжу ласу,

Солодку страву жахів:
Душ померлих стогін,

В полоні тіла
Що перебувають
Та страждають -
Німі, безвольні,
Стогнуть,
Як розчахнута
Навпіл береза,
Хитається
По вітру в полі,
Одинока,
В лиху негоду
Плаче, і байдуже
Холодний дощ
Січе по листям
Сльози…

Бо пам'ять
Тіл земна,
У простір вільний
Не пускає
Линуть душу,
Тримає тілом
В сирій домовині,
У ланцюги
Відчуттів старих
Закувало міцно -
Життя земного
Притяжіння хибне,

Ридають тихо
Полонені душі,
К тілам захованим
Невидимо прикуті,
Охоплює туманом
Вогким, кладовище,
Ховає щільно він
Чиїсь страждання…

Вже тиждень
Як ти помер,
І тонко
Відчуваєш єством,
Ті муки тяжкії
В труні, так,
Нечутно стогнеш
Над могилою,
Але ніхто не чує,
Тільки круки,
Стогін той хапають,
Упиваються,
Твоїм страхіттям
Смерті, жадібно,
Воно їх живить -
Ніби соки
З плоду
Поступово
Кровоточать,
Бо знають
Птахи чорні -
Що не тільки очі
Є найсмачніша
Та поживна
Страва їхня;

А в тебе,
Бідолашного,
Колишнього життя
Тілесна насолода,
У пам’яті живе ще -
І стинає криком,
Вкарбована тавром
Пекельно ріже,
Гнобить душу,
Захоплює свідомість,
Покриває брудом,
І мучить, мучить,
Біллю безпорадною,
Тупою…

Коряві пальці –
Вже тягнуться
К обличчю,
Звідкілясь із мороку
Повільно виринають,
Огидні, волохаті,
Слизькі,
Хапають пазурами,
Та шматують,
Пронизають,
Втинаючись в
Нестійку оболонку,
Встромивши
Довгі кігті тягнуть,
В діромаху чорну,
Бо розірвати
Прагнуть й
Витягнути єство:
Такий маленький
Промінь світла,
З горошину…

Ці сірі тварі з пекла,
В тенета спіймали:
Жадібно хапають,
Рвуть астральне тіло,
Втинаються іклами,
І муки ці жахливі,
Так, ніби шкіру зняли
І оголили нерви,
Бо втратив
Земне тіло,
І вже не захищає,
Воно тебе надійно,
Від світів ворожих,
Немов броня міцная
Та тепла одежина.

Була колись
Фортеця,
Тепер її немає -
Бо помер,

Немає сил,
Щоб захищатись –
Бо слабкий,

Немає знання
Що робити –
Бо не відав,

Немає полум’я
Живого –
Бо нечистий…

Кричиш до неба –
Та гріхів тяжкії пута
Оплутують в тенета
Липкі, душать,
І тягне, мороку
Істот огидне
Павутиння бридке,
Світів надземних,
Тонких, світів
Істот пекельних -
Бо темрява їх родить.

Свідомість хитка
Мліє, мутно
Відчуваєш, як
Щупальця волочать
В холодну
Прірву заглибенну,
Лишень ціпенієш
Від мороку отрути,
Але чуєш,
Клекоче пекло в глибині
Та хриплий стогін,
Моторошно сповзає
Із під склепіння жахів;

Аж ось гучніша клекіт,
Криваве сяйво лине,
Вогняні смолоскипи
Освітлюють закутки,
Розпечений, гарячий,
Багряний пар вирує
Повз очі мінотавра,
Й почавлені потвори
Ворушаться довкола,
Утворюючи суміш
Потворних тіл, бридких,
Зашморгом душить
Огидний сморід
Розкладаючих останок,
Й розтинає
Вогняне лезо жахів,
Хватаючи розп’яттям
Мороку хижого,
В глибинах єства ріже,
Спотворює свідомість й
Хрипом німим стогне,
Тугою п’явкою вже
Вп’ялося у очі,
Та смокче душу…





***



Примітка: це є
продовження твору
«У домовині»



27.03.09

***
------------------------------------------
Для посилення ефекту в творі
використані «інверсні» рими,
наприклад сТОгін - пОТім, і т.п.
------------------------------------------

***
В домовині…
(Чорний вірш)

***

А чи пам’ятаєш ти,
Що прийде час
Твого останнього
Дихання,

Котрий всмокче
Стогін тяжкий,
А потім виплюне,
Хриплячи,

Ковток гіркої
Крові
Рокової миті,

Тієї страшної
Хвилини болі,
Коли вже кепсько
Дихати й судомить,

Пекельно тягне
В’язи,
Й кістки ломить,
Язик німіє
Та зникає мова,

Коли поволі
Відтинаються кінцівки,
Та мозок ціпеніє,
З жаху,

А тіло,
Безпорадне,
Поступово охолоне…

О лихо!
- Помер схоже! -
Заскиглив голос,
Близько,
Поряд ложе;

А що робить?
Сказати вже
Не в змозі,
Що відчуваєш ще,

Лишень
Лежиш,
Вмираєш.

Свідомість ще
Жевріє, дивно,
А кляте тіло - вмерло,
Трясеться в катафалку,

Щоб гнити,
В домовині,
Напевне.


- Невже я вмер? -
Питаєш.

- Як це можливо,
Щоб бачити довкола
Та відчувати одночасно
Мертве тіло, разом?

Чому всі люди, ці,
Ридають, скиглять,
Даремно побиваються,
Коли я поряд, близько -
Я існую також?

Але ж вони не бачать…
Тільки плачуть,
Ніяк не відчувають
Дотик мій, прозорий…

Роботу копачі – зробили:
Ось вона – глибока яма,
Як підсумок та результат
Конкретний, мого життя,
Матеріального й тяжкого…

Чогось було тоді
Так турбуватись,
За тлінне тіло,
За його відчуття?

Невже тепер
Не маю я нічого,
Того, що здобував я
Працею своєю довго,
Щоб краще жити,
Добре, у достатку?

Так, маю дещо:
Добру домовину !
Дубову, дорогеньку
Й славну – це родичі
Потурбувались, вдячні,

А що ж – їм добрий
Спадок буде,
От тільки жаль,
Вони мене не бачать,

Турбуються лишень
Про те, щоб бідне тіло,
Скоріше кинути під землю,
Та найглибше, й поділити
Майно небіжчика найкраще.

Оце так доля в тіла –
В темряві, без світла,
В домовині гнити!

І дивно, й страшно – бо надвоє
Свідомість розділилася частини:
Одна над тілом - чує, та все бачить,
А інша, що матеріальна – ніби плаче,

Страдає тіло мовчки,
Відчуває нерухоме,
Але не так, як у житті
Звичайно, а інакше:

Ледве – ледве:
Оціпеніле, охололе,
Дерев’яне - немов
в’язниця темна;

Така собі труна
В труні незвична,

Це відчуває
Клітин розум,
А не мозок,

Бо кожна кліточка
Повинна зберігати
Свідомість коду –
Генетичного та
Коду форми також,

Тому, поки ця
Форма не зотліла,
Свідомість тіла
Стан свій
Відчуває й досі.

Ось піп прийшов,
Понурий, тужний,
Співає молитви,
З розп’яттям
Ходе, сумовито,

І родичі всі
Плачуть,
Й як один -
Хустинками вологими
Втирають дрібні сльози,
Колючий вітер віє жалісно
Й болюче…

Та час спливає -
Вичерпалась туга,
Що журно капала
З очей, стоячих
Біля гробу,

І піп вже
Закінчив молитись;
Мовчки
Тривають цвяхи
Копачі,
А інші тягнуть
Кришку
К домовині ближче.

То може це мені
Все сниться?
Авжеж? -
З надією питаєш
Простір хибкий…

Аж ні!
Свідомість
Затьмарилась,
Зчорніло все
Довкола,

Здригнулась
Домовина рипом
Низьким,

Тяжкая кришка
Впала на обличчя
Грюкнув,

І стукіт лине,
Й міцно втинаються
Цвяхи
У свіжі дошки,

Трясеться гроб,
Коли їх забивають,
Та мрець трясеться
Також.

Коли ж затих
Моторний гуркіт
Звуків,
Вбиваючих
Дебелих цвяхів,

Гойдаючись,
В забитій домовині,
Відчув, як в яму
Опускають тіло,
В останню путь саме,
Бо що воно ще може?
Для чого ще придатне?

І жах охоплює
Свідомість тіла,
В міцній труні,
Холодній, тісній,

Нервова оболонка
Клітин цілих -
Останні імпульси
Проводить слабко,

Тому живцем
Тебе похоронили,
Майже,

Не дали
Відлежаться тілу –
Швидко поховали!

А треба було
Зачекати лишень,
Хоч тиждень…

Та даремно!
Найшвидше краще
Родичам
Мерця здихатись,

Цураються його
Бо він вже помер,
Звісно,

Тепер, бач, з нього
Толку ніякого,
Тільки тягар
Печальний їм
Зостався.

А ти лежиш -
Все більше
Ціпенієш,

Втрачаєш,
поступово,
Життєву силу -
Її слабкі остатки,

Втрачаєш,
Розкладаючись,
Свідомості малі
Шматочки…

Не відав ти,
Що страшно
Помирати,

Та думав «здохну»,
Потім поховають,
Але не мене –
Бо мене вже не буде,
А тільки бруд тілесний,
Оцей непотріб блідий…

Аж, ні!

Доба за добою
Минає,
Пліснява вогка
Покриває в домовині
Очі мертві,

Дощі пройшли –
І кришка промокає,
Та капає в обличчя
Підземная волога,
Й бридкими плямами
Вкриває поступово тіло,

Що гнити починає,
З провалених очей
Й липких кінцівок,

А черви трупні –
Вже чекають,
Поживну суміш
Костомах та м’яса,

І особливо прагнуть,
Залізти жерти
Мозок напівгнилий,
Та в черево, де кишки…

***
19.03.09.

Пам’яті Михайля Семенка
Фі…
Фіви
Вночі
Шукаю
Діви
Охочої
Фе…
Феєрія
Душа
Як прерія
Казкова
Містерія
Бурлеск і
Трагедія
Я, –
Інтермедія, тьху
Епідемія
Слова…
Фі…
Фіви
Діви
Ночі
Шукають
Охочих
Фі…
2009

погляд крізь тюль
молитва під чорним куполом неба
і бідкання на складність простору
що пронизує дротами головоломок
мозку півкулі здавлені

погляд крізь тюль
молитва за ґратами
тюрми свого сум’яття
і подяка за тюльку віри
на сніданок обід і вечерю
в обмін на спокій
в обмін на зіржавлення
в обмін на смерть

погляд крізь тюль
молитва в розчині
концентрованої кислоти існування
і звинувачення в рідкості
дощу психотропного
і сонця збуджувального
бо видзьобує печінку
безкрилість наша

погляд крізь тюль
молитва за межею чекання
і возвеличення безодні невідомого
де потонути хочу

погляд крізь тюль
молитва посеред невіри і невіруючих
і вдоволення виросле з непідкоримості
бо один я такий

Буду –

Багато, боротись…
Біль -
Бридкий, бринить,
Бо бачу,
Байдужості більма…

Бач, бидло біснується,
Б’ється бажанням,
Буде брудною
Буденністю бавитись більше…

Буде –

Буря - багаття
Брати бидло
Брутальне,
Брякне безпорадне,
Бруківкою болю,
Безпечне бажання
Бродити бездумно -
Блокує,
Бидло банальне
Боїться –
Бо буде!


***

Она с тобой безжалостно играет
В свою игру, и там победы - нет.
Взамен нее сама себя раздарит.
Ты слов ей не найдешь сказать в ответ.

Ты ей запомнишься не больше чем музеем
Кунсткамерой диковинных пустот.
Она в самой себе, в своем движении
Она тебя с собою не возьмет.

Она сама в себе - и плод, и пустошь
твоя, где твой неровен час и шаг.
Она с тобой по буквам и по пунктам
Или звенящей глупостью в ушах.

Она к тебе с безжалостным осмотром
Скажи спасибо ей за желчь и яд.
Она тебя не вынесет за скобки,
И не сведет в сводимый кем-то ряд.

Где ты попал не стоящий усилий,
Ее - тебя выуживать из вод.
Где даже мертвые покажутся живыми.
Ты знаешь - запрещен сегодня вход.

Ты будешь жалеть, как испорченный кадр
Как море из выпитых луж.
Где каждому камню и штемпелю карм
Рука, отыскавшая ключ.

Ты будешь считать все его этажи
Неспешно раскладывать зонт.
И станешь ему ты в гордыне чужим
Не самое большее зло.

Ты будешь смотреть с непритворной злобой
Что снятым пальто с крюка.
Сегодня проснувшись он будет с тобой
Разодранной рыбой в руках.

Прекрасный, ослепший, почти что в слезах
В лучащихся снежных бинтах.
Он станет открытым как дверь и вокзал
Ты в нем не отыщешь дна.

Но будет казаться прозрачным стекло
И не договоренным - шаг.
Когда ты уснешь, и когда за стеной
Проснутся Его сторожа.


XII 08

Це проходить отак - міжсезоння міжребер'я
Це проходить тому що повинне пройти
Крізь торговище морф обезлюднілу темряву
Крізь химерного дерева тонкі гілки
Крізь тріски що летять чи пускаються берега
Поки лід цього ставу не надто крихкий

Чи ж найкраще оте що береться на кпини
Переляк або віск як його перейти
Це зминання речей і знаходження винних
Тих що потім тебе ані в тих ані в цих
Так одежу скидають хто ще досі не вимер
Так говорять що свято - яке ж без цитрин?

Так знаходять чужі ненароджені сірі.
А носій любомудр що стилет і язик
У холодному жирі вині й формаліні
Двоєгубить. незнаний тобі златоуст
як кравецьке начиння ховається в сіні
чи у оці де б-же не зможеш знайти.

Може досить?
Не те щоб я проти,
Просто якось все, трохи, дістало!
Рамки, правила, обсяг, строки…
Все натхнення нижче ж... упало
Ваш Deadline, та значне «скоротити»
Ріжуть крила навіть наївним орлятам.
Ви віддали, продали, продались!
Ваша гордість десь в п’ятах приспата.
Ні!
Ні!
Ні!
Не забули ви літа,
Коли вдень і вночі – лиш писати!
Коли тема ставала значущим
Засобом правду сказати.

Перестануть ламатися крила,
Коли ми всі відчинимо шухляди,
І дістанемо чернетки з архівів –
І не буде в газетах реклами!

Марія + бита = особа великого значення.
Белла Донна

Мария с битой ничем не хуже Марии с ребенком
те же округлости тот же взгляд
только нимб банданой
чтобы локоны не мешали попасть черепом Йорика
в разинутый рот незакопанного солдата

а эти двое играющие в нарды на плащанице
эти членистомозгие членоязыкие твари
тоже когда-то были ясноглазы и мягковолосы
и даже кажется охраняли врата и любили брата

кто же такое придумал что кровь не похожа на воду
что не суди никого и не судим останешься
бродят в красивой красной жиже армагеддоновой
легионы безглазо-безлико-безмолвных кастратов

свесив ноги в воронку от мирного-мирного атома
жарит тушку голубки наивный дедушка Данте
не отворачивайтесь - вы ведь все хотели этого?
Нате!

Наутро не открыть глаза,
А коль открыл, желанья нет,
Подняться, встать и похмелится,
Чтоб вновь напиться, уходя в запой.

Николай Блоха 26.01.09 г. 19:24

Предрассудки имеют корни
Мне холодно, когда я выхожу на улицу
Мне тепло, когда ты мне снишься
Я думаю о тебе
Но ты – не ты
Предрассудки имеют смысл?
Роскошные ресницы
Маскара из Парижа
А я – это я?
Закрой глаза, досчитай до десяти
Ты больше не девочка
Вон из класса
Нас двое
В пустом коридоре
Тебя тоже выгнали?
Читаем великих писателей
На доске почёта
Мне как плюнуть стать великой
Предрассудки - это крики
Давай пошепчемся
Пожуём Wrigley
Покурим травку
Предрассудки сварим всмятку
Разобьём скорлупу
Смешаем желток с белком
Намажем друг друга ими
Слижем, доберёмся до сути
О Боже, как горячо
Это ты? Это я?
Предрассудки - это мы

смердюча шкарпетко,
брудна і нікчемна,
за що в тобі бачать
лиш сторону темну?
можливо за те,
що ти вірно служила.
встромляючи в тебе
сокири і вила,
навчаючи діток:
«брудної не руш!»,
невдячні оголюють
зло своїх душ.
та ти їх пробач,
пожалій, бо вони –
окрадені, рихлі,
діряві човни.
шкарпетонько мила,
чарівна,єдина,
не має законного
права людина
тебе і подібних
вважати брудними,
оскільки всі люди
самі є такими.