У полі, в лісі чи в саду
Не клич біду, не клич біду.

У самоті чи на виду
Не клич біду, не клич біду.

Не клич біду на свій поріг,
Пізнавши таємний гріх.

Жени її подалі геть.
Вона підступна, ніби смерть.

Немов змія, повзе в траві.
Її бенкет лиш на крові.

Вона сама прийде, як тать,
Калічити і убивать.

Її обличчя у рубцях.
Там промінь істини зачах.

11 липня 2023

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!

Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,

Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.

Я іду і рву на шматки
Ці пагілля терпкі і шорсткі.

Я укритись не можу, на жаль,
В трав'яну турботливу шаль,

Прочитати книгу її,
Де злилися букви живі.

Я впаду в траву, в забуття,
Де кінець і початок життя.

17 квітня 2023

Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Неможливо знайти в аморальності совість,
У розрізнених звуках - гармонії повінь.

Ти пірни у криницю німих парадоксів,
Ніби в трюм до розгнузданих диких матросів.

Не знайшовши там сенсу, ти вийдеш на волю,
Відкарбуєш у скелі призначену долю.

Але як подолати лиху аритмію,
Від якої і розум безсило німіє?

Мабуть, ніяк, бо час відбиває нещадно
Аритмію, в якій не написано щастя.

9 квітня 2023

Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.

І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.

Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.

Ця трава закриває красу,
Поховавши у путах ясу.

Філософський камінь впаде
У траву, не здійснившись ніде.

І гарячі сльози впадуть
У траву, не зьагнувши суть.

Що тепер ми шукаємо в ній?
Сенс, який заніс сніговій.

Чи збагнемо її письмена
У стихії, де править мана?

Ця трава поглинає усе,
Що натхнення святе принесе.

Ми б'ємося об ґрати її,
Об темниці її вікові.

8 квітня 2023

Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.

Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Палаючого розуму, що ночі
Спалив для праведних палких дерзань,
Пожертвувавши маревом бажань.

Цей текст згубився на полях просторів
Комп'ютерних чи, радше, бісівських.
Рукопис не горить, а тоне в морі
Новітніх технологій нищівних,
Які змішали доброту і гріх.

6 квітня 2023

Раптовий сніг, немовби кара неба.
Раптовий сніг, такий раптовий сніг.
Нам кари іншої уже не треба.
Сама ненависть падає до ніг.

Раптовий сніг, немов парад ілюзій.
Раптовий сніг, як марення вві сні.
Раптовий сніг крізь марево алюзій
Явився парадоксом навесні.

Що нам робити з цим нежданим ритмом?
Куди втекти від Господа гримас?
Космічний холод падає нестримно
У хаотичність й невгамовність мас.

2 квітня 2023

Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.

У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
Що це диявольський вінець.

І у вершині є низина,
В багатолюдді - самота.
Так відкололась половина
Від тебе, де цвіли жита.

Ця діалектика вершиться
У душах і на небесах.
І справедливість не здійсниться,
Поки у клітці буде птах.

12 березня 2023

Це грім звучить чи гуркіт канонади?
Роздвоєння, як вістря боротьби,
Як відгомін Господньої тиради,
Доноситься противенством доби.

Не знаємо, де можемо спіткнутись -
На міні чи на грудах кам'яних.
Ми навіть не встигаєм озирнутись,
Як доля б'є прямісінько під дих.

Роздвоєння не тільки у людини -
Так Всесвіт розколовся, мов яйце.
І в поєдинку люті половини
Пекельним вітром дихають в лице.

8 березня 2023

Останній сніг вже сходить із арени,
Як сивина, як марево із хвиль,
Що напливає з підсвідомих терен.
Не розрізниш, де правда, а де цвіль.

Останній сніг напливами прибою
Нечутно попід двері підповза,
Де зло й добро злилися у двобої.
У гулі не почуєш крики "за".

Останній сніг, як барс чи як пантера,
Під ноги ніжно й лагідно приліг.
Немовби білими грудьми Венера,
Останній сніг закриє твій поріг.

1 березня 2023

Я хочу пірнути в сніги,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.

Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
Явивши небес письмена.

Я хочу пірнути туди,
До краю небесних святинь.
Сніги замітають сліди,
Ховають надії до скринь.

Слова упадуть назавжди
В яругах крутих, як змія.
Лиш тільки прозріння не жди,
Воно розчинилось в полях.

20 лютого 2023

Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.

Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.

Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.

Де ті слова, що здатні породить
В душі урочу і величину мить?

Де ті слова, що пронизають нас
І над якими непідвладний час?

Слова, які розтоплять пустоту,
Які глаголять істину просту.

Порожня сцена вимовить слова,
Які не розуміє голова.

Та це єдино правильні, живі
Слова, що проростають у траві.

Це слово первозданне, як струмок,
Яке здолає навіжений смог.

13 січня 2023

Кленки в недобудованому домі -
Це сутності, що рвуться врізнобіч.
В думок і дій невидимім огромі
Проглянуть голоси незгасних свіч.

Кленки до нас промовлять нескоримо
Крізь цеглу і руїну навкруги.
І родяться від неба дані рими,
Які прокреслять нам святі круги.

Руїни не лише у цьому домі -
Руїни у думках і почуттях.
Ти вийдеш і у просторі, як морі,
Співатимеш, як визволений птах.

30 грудня 2022

Перший сніг, як послання Бога.
Перший сніг - полотно небес.
І розкриє дорога строга
Пустоту недалеких словес.

Перший сніг ліг невинно й сонно.
Перший сніг, ніби скромний жест.
І листів непрочитаних сонми
Проглядають крізь білий текст.

Перший сніг, ніби марево хворе,
Мовби привида помах руки.
Перший сніг відкриває море,
Де впадають трагічні віки.

23 листопада 2022

По відчуттю - мені зв’язали руки й ноги,
Мене кинули в прірву перед цим,
Навчивши дихати під водою.
Мене не залоскоче русалка,
В мене не проріжуться зябра.
Не потрібно було мені бути такою зухвалою.

По відчуттях я у підвалі,
Ззовні все руйнується, гримить,
Наче знову двадцять друге,
Наче я і є минуле.

По відчуттю краще мене б поховали,
А я ховаю свої думки й далі.

12.03.2025 03:17

В мене очі вечірнього неба, чи неба з грозою.
А твої - теплі хвилі весни з молодих ковилів.
Схожість, мабуть, шукати між нами немає резону
Ми з тобою, як погляди наші, ми - різносезонні.
Стали ж поруч, побачили, світ навкруги посвітлів.

Стали поруч, і пісня зарянки, що зиму страждала,
Розлилася по саду, розкидала нот блискітки,
А по різнофарбованих райдужках стеляться далі:
Що зелені, що сині - та з гартом негнучої сталі.
То ж відчуємо врешті у чому ми схожі таки.

Губи стисну: мовчати. Та рветься моя непокора,
Галасує у думці, колотить розмірений пульс,
Вутлі паростки спокою косить, подібна серпу,
З-під химерних мостів потурань вибиває опори.

Зверху ще притискаю долоню - ні звуку досади!
Звісно, лівою, бо права спритно хватає перо,
І приймає слухняно папір мою оповідь про
Непокору, що вкотре зродилася правди заради.

Розчиняюся в передвЕсні.
ПередрАння хрустить морозом.
Небо-море і хмари-весла,
Човник-місяць на обрій зносить.

В зорях-блискітках розсипаюсь
І в колоїднім сниві висну:
В часі, де лиш пускали парость
Мрій моїх надважливі смисли.

В часі тім, де лиш починали
Малюватися перспективи:
В них що слово, то досконалість,
Що параграф - незмінно диво.

Сон гойдає, світає в шибі.
Човник-місяць у раму носом.
Де, питає, твій поступ схибив?
..
Ранок. Час випадати в осад.

І
Ми не уми, але запам’ятали –
кінця немає, як нема начала.
Що час іде – ідея не нова.
Хоча і це є емпірична штука,
та апріорі визнає наука –
матерія усесвіту жива.
Вона існує у взаємодії
з природою, якій і віддала
невичерпну енергію тепла,
та попри сподівання і надії,
зростає планетарна ентропія
пануючого хаосу і зла.

ІІ
Ще спокою немає, але сниться,
що Україна буде... і живе,
і кров’ю, як водою, освятиться,
хоча буває, дзеркало криве
відображає істину – столиця,
яка ночами квантами іскриться,
переживає хрещення нове.
Ракети, ізотопи і шахеди
не панацея миру, а війни,
яку ініціюють брехуни,
аби по ходу вічної вендети
таємні незаконні дивіденди
отримували слуги сатани.
Як на балах Людовіка щоночі
зав'язували музикантам очі,
так і донині леді і пани
перед народом стягують штани.
Людей смішать, а не лякають мавпи:
трухляві пні, і вовики, і трампи,
і сцикуни, і суччині сини.

ІІІ
Комедія кінчається... напевне,
кумекає агенція зелена,
кому буває весело в кінці
за ті діяння темні на арені
війни... які із вироком в руці
Феміда на суді їм зачитає...
................................................
усе тече, але не все минає –
не знаю як, та відаю, коли
ті душі, що у засвіти пішли,
охороняють нашу ойкумену,
то заодно – і ці notate bene,
аби вони у пам’яті жили.

02/25

Пронизує весна обідню пору:
Як тільки сонце вмоститься на дах,
Туди, де лютий з ночі присідав
Легеньким інеєм несміливо прозорим,
Дзвінкоголосо крапає вода:
То чується весни легка хода,
Постукують її тонкі підбори.

Послідують долонями алеї,
Загрузнуть у немощені стежки,
І на газоні поступ сторожкий
Затримають, в пусті місця наклеїть
Смарагдових урун тонкі голки.
У тім для неї загад клопіткий,
І в тім її весняні привілеї.

А вечором він знову підморозить,
Непевний лютий. Звати ж його так,
Бо завше лютувати був мастак,
Чесав зимі вітрами білі коси,
Узорами на шибах зацвітав.
Та щось переплелося у світах:
Не був затятим, то, мабуть, і досить.

Стоїмо на межі зими.
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.

Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,
Розбуди мене, я прокинусь.

Підведи мене до вікна:
Сніг лежить, але він останній.
Сонце високо стане на
Синім небі, і лід розтане.

Поки вийдемо у садок,
З яблунь цвіт облетить рожевий.
Літа мить. Рудокоса. До
Краю, що холодив межею

Знов підійдемо. Знову сніг.
Дні зимові - короткі блиски.
Знову руку давай мені,
Бо і холодно там і слизько.

Час нестримно несеться над
Сум'яттями у сподівання.
Ти скажи мені, що весна
Ще у лютому прийде. Рання.

Росіє малохольна,– ух ти! Де ти?
Куди ти лізеш – у... чи на..? Межа
між нами є, але на жаль
ти хочеш на... бо ми, таки, планета
в якій і на якій ти нам чужа..

Ой, ненажера! Як її розперло
і як іще витримує земля
оце звіряче рило москаля...
усього ж бо не донесе у пекло,
хоча воно і близько відсіля.

Загарбане не вивезе обозом,
не відає, які вони дурні
і москалі із далеку смішні,
і косоокі бонзи під наркозом,
і янкі, укорочені на розум,
і ліліпути цирку на війні.

11.2024

І
І три літа канули і роки,
поки параноя у кремлі
опухає на чотири боки
шостою частиною землі.
Міль велика надуває щоки
і заметушилися малі.

Кожне пише архі-епопею
і пером, а то й у вояжі
зазіхає на краї чужі:
геній тиражує ахінею,
а ніщо хизується бронею
і йому ніде нема межі.

ІІ
Марять мародери, дуремари,
віршомази, що кому до пари.
Є кому гадати уночі,
хто за що не уникає кари,
роздуває світові пожари
і кує орала на мечі.

Хліба і видовища хотіли?
Мало сміху, болю і крові?
Ось вам... нате ваше селяві!
і « неначе, люди подуріли...»
як немає ні душі, ні тіла,
то і глею ніц у голові.

Те, що пасіює, меле воду
на млини кацапії і зла,
що за двоголового орла,
і стають обранцями народу
не пасіонарії свободи,
а колаборація осла.

Всі вони одне на одне схожі,
поки не міняється меню
у Європі, що у позі ню
ще чекає...
........... та не дай то, Боже,
Україну раша переможе –
дійде і до їхніх авеню.

ІІІ
Епопея вимотала душі.
Путіноїд атакує трон
і в самому НАТО, і в ООН...
мало їм кривавої калюжі,
острови посоленої суші,
нехотя, ковтає Посейдон.

За Амура узялись поети.
Ловеласи, ласі на тенета
і повії, і енкаведе...
та якщо не дійде, то дійде
і навіщо голови поклали,
і за що роками воювали,
і чому не бачили ніде
маячні, якої ще чимало
є, допоки ласує змія
тим, що не сонети, а ракети
нині домальовують сюжети
у новій стихії житія.

10/24

священна геометрія ймовірності
теорія випадкових чисел у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить і обчищає до найглибших контекстів
до останньої нитки нижнього шару
під епідермісом мʼязами — у кістках
колупаючись в твоєму тілі мізках як ганібал лектор
немає сенсу вмикати проектор —
у сипких неозорих пісках
там його ніхто не побачить —
богу і чорту це буде однаково нелегко
зробити

світи тільки там де множаться твої світи
де лунко звучить твій голос —
а найчастіше сміх
грай лише ті ігри в яких є ти
твоя земля твоя трава твій сніг
твої стежки й дороги падіння й лет
все те що має — твою — анатомічну памʼять

але завдання таке не з легких —
усі вершини
відомо ж
— мечі солдат
ти можеш зранити ноги чи вхопивши хвіст якоїсь з комет —
літати
вихоплюючи за вістря найгострішу зброю з темряви небуття
цей вибір існує завжди

тим з ким ти граєшся в ці ігри
не варто знати що битва твоя — ціною в життя
а не просто знамено
не маніфест не ода — а хрип і рик
медитація буде потім за чашкою чаю
і в ту хвилину як тільки помітиш що тебе обчищають тебе помічають
і не дай бог величають —
намивають солять і перчать
прикрашають стрічками
хапай найближчу комету за хвіст —
злітай над мечами
шукай свій власний зміст
всього що відбувається навколо твоєї планети
викидай увесь баласт і в першу чергу
хейт компліменти респекти — намисто з каменів неминуче потягне на дно

ти ж прийшла у цей вимір не за лайками і не за свічками при дорозі у царство мертвих
не за холодними бовванами зі зіницями повними осуду та зневаги
а за смішними яскравими світлячками
за паперовими вітряками
за само-оцінкою і само-повагою
за тим щоб спочатку про-жити а лиш тоді померти

усе що навколо — рандом теорія випадкових чисел
у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить

дівчинко
знімай взуття коли заходиш у священний грааль своєї душі
дихай
смійся
пиши вíрші
кажи на них віршí —
Боже! ти вільна
і не міняй місцями ці слова
ти вільна — поки жива

10.08.24 (с) Тата Рівна

Всі розваги невдовзі наводять печаль,
А веселощі сум закриває.
Споглядаєш минуле, немов сіру даль,
Без любові, без мрії, без планів.
Бути «вашим і нашим» — насправді ні з ким.
В цьому фатум, кінець та початок…
Безхребетний, безликий, ні добрий, ні злий
При житті... Та й по смерті ніякий.
І збираються в купу, летять в нікуди
Твої принципи, воля, бажання.
А із уст ані слова, застиг, як завжди,
У мовчанні, можливо, востаннє …

Ігноруєш життя
Чи втікаєш від нього
Невідомо
Різниці нема
Ти втрачаєш себе
Ти живеш непритомно
Непримітно
Безглуздо
Дарма



10/2013
03/2024

                        І
Ідуть одні за одними літа
у пошуку апостола науки,
який узяв би голову у руки,
і не боявся, що вона пуста.
Уже і друга сотня проминає,
а Вашинґтона у людей немає,
а як і є, то і його, таки,
із бойового головного краю
послали... майже-що, на Соловки.

                        ІІ
Ну, а кому ще є до того діло,
як діють паразити-шахраї
і спадкоємці яника-дебіла
зелені нині, а учора білі –
борімося, щоб викурити їх.
Але не чують цього лоботряси,
яким нема чого іти у бій
ані за край осиротілий свій,
ані за себе, бо... немає часу
або немає іншої мети
як від війни подалі утекти.
У владі окопалися пірати,
у офісі зарилися кроти,
у рясах – біси ряжені, кати,
лакеї, вірні слуги окупанта,
щоб армію на фронті грабувати
і змитися із палуби у тил.

                        ІІІ
Караюся і мучусь, та не каюсь, –
але навіщо, не гадав Тарас.
У неосяжне небо плине час,
а відтіля видніша доля краю
і заповіт, який не забуваю,
аби останній промінь не погас.
Аби в ярмі кацапа не ходити
і не боятися його вночі,
коли перекликаються сичі...
...............................................
пора уже усім обух сталити
тай знову заходитися будити
ту волю, що приспали паничі.

03.2024

Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії - повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис - молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі - товариство найвище.

2024

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

Гілля-руки, ріки-русла.
Там камеддю сік загуснув,
Як застиглі звуки слова,
Як зачаття бурштинове.

Ріки-гілля, русла-руки.
Пульсом - серця перестуки,
Нерви - спалахи нейронів,
Поки думка не схолоне.

Руки-ріки, русла-гілля.
Стане що у рýсі ціллю?
Сік у віття, кров у вени,
Доки гріє сокровенне.

Руки-русла, гілля-ріки.
Не замовкнути б довіку,
Не зламатися б дочасно,
Соку плин в камеді гасне.

Русла-вирви, руки - низу.
Чур! - нечистого репризу!
Від безвір'я в темінь ночі
Злам камеддю кровоточить.

По білому ступаю і стікає
Із мене хмуровиння сірих снів,
Досада від чужих колючих слів,
Все губиться у білому безкраї.
Іду по білому, немов лечу по раю!
Не віриться, що то звичайний сніг.

Не знаю, зваба в тім мені, чи мука-
Ця білість неймовірна для очей.
Немов душі єлей, сльоза тече.
І серце збуджене рахує миті гулко,
Незаймані відтворюючи звуки,
Й пороша чиста палає плащем.

Двірник на дворі збирає блювоту
Механік лаштує двигун під капотом
Санітар рехабу опускає верх пляшки
А я доїдаю черговий твір Кафки
Хто я й для чого, могли б підказати
За кого сьогодні бюлетень свій віддати
Яка партія зробить мене щасливішим
З трибуни не чутно, зберися повище

Хрускіт зрізаних нігтів шумить під ногами
Не хвилюйтеся панове, тепер і я з вами
Такий же, не знаю чого сам бажаю
Мушу бігти до точки прийому товару
Мушу зле і хороше міняти місцями
В святковий пакунок тротилу напхати
Відпроситись у боса, поки в штани не наклав
Сховайте шапки до кишень
Марний марш балаклав

Пріючи зупиняюсь посеред дороги
Тягну сумки у місце де крапка на моєму смартфоні
Новий хостел, авжеж, ну хоч не на дворі
Не забути спитати від вайфаю паролю.
Зупиняюсь перед залізним парканом
Зухвалість пропала
Мрію про сигарету
Нарешті приймає мене якась дама
Потягало її життям напевно.
Жалкую, невдовзі, що не слухав ту жінку
З повним мішком шукаю вбиральню
Вриваюсь в кімнату, де є добрі люди
Схоже завадив їм, та все ж підказали.
Пройшовся районом, в такому не був ще
Не був як жилець, а так звісно ходив
Всюди лиск автівок, акуратні газони
Відчував себе злодієм серед тих хто це життя приручив.
Кімната забита, всі сплять перед працею
Гори сумок під столом і ліжками
Веду себе тихо, лягаю на нижню
Яка дивна удача, не люблю високо спати
День другий, 12-та, не дихаю носом
З вакансією мене таки намахали
Читаю дурниці що пише куратор
Не довга зупинка, час знову речі збирати.

ІНам помагають, бо іде війна
Європою і мало є надії,
що не чіпає того сатана,
у кого на зелене алергія.

ІІ
Немає віри в те, що має шут
зіграти роль в історії країни,
тому немає іншої причини,
чому його у НАТО не беруть.

Америку узути мало шансу...
удруге не пускають у сезам –
і у конгресі не дають авансу,
і у сенаті долари... фіг вам.

ІІІ
Чи то пуста кишеня у ґаранта,
чи то в Опе агенти окупанта,
чи то в репертуарі попурі
актору рано носа задирати...
................................................
поляки й ті побачили по факту
хорошу міну при поганій грі.

09/23

Війну перетворили на ток-шоу,
Жартуємо в мережі,немов Бернард Шоу.
Ухилянтів розплодилось, як собак,
Населенню у військкоматах все не так!
-"ВІЙСЬКОВИМ ПЛАТЯТЬ СОТКУ, А Я - ЖЕБРАК!",
-Так підіть, позаробляйте на війні!
- Краще най солдати, а я - ні!"....
Як це все набридло, аж за край!
Хочеться поїхати за небограй,
Щоб це все не бачити, аж ніяк
Й тих всіх ухилянтів, яким все не так...

Шматає протягом фіранку. Гілка вишні
Діставши рами, кинула плоди
На підвіконня . Червень, вже колишній,
Останнім вечором не догодив:

Відірване злітає вгору листя,
Важкезні краплі б'ють вікно гуртом ,
І буслу, що в польоті забарився,
Не сісти у розхитане гніздо.

Нестримний вітру шал тріпає бляху
Що б'ється, як поранене крило,
І утікають хмари з переляку.
Ще мить, і бурі ніби не було.

Скрипковий ключ обірваного дроту,
Сік по вікні трояндами розцвів .
Та зламана суха верба напроти
Вцілілого гнізда, де бусол сів.

Незваний шквал відрізав червня скибку,
Та звично скупо землю заросив.
І відголос розкочується хрипко
Важкого року дальньої грози.

2023.07.01.

А той поет все сидить під дощем.
Промоклий до нитки,
але з гарним віршем.
По розмоклим сторінкам
Писав він слова:
«Колись вже закінчиться уся ця гра»
Гра в кохання, гра в життя,
Смерть чекає кожного творця.

І не знайдеться епітетів у словнику,
Щоб описати красу цього дощу.
Шум листків і шум краплин,
Спів птахів та цвіркунів.
Записати все він встиг,
Вже земля іде з-під ніг.

Намокли сторінки, намокли і очі.
По щоці протікає вода.
Тільки не ясно,
сльоза це, чи краплина доща.
Вмить поет наш униз подивився,
Крок зробив,
і на птаха перетворився..

Записник його все ще там лежав,
Мок під грозою, та слова на вітер відпускав.
Слова про прекрасне життя,
Та хіба ж таким є кінець щасливого буття?

Dablvi 2023

Коли настане золота пора,
мине доба воєнної епохи
і прийде ера миру і добра.
Тоді не буде ні царя Гороха,
ні Магомета...
а його гора
за кораблями піде і потроху
усіх прийме одна земля сира.
Залишимо музеї на руїні,
де побували орки-москалі,
аби боялися своєї тіні
нащадки їхні, капосні і злі
і малороси,
винні і...
невинні,
на денацифікованій землі.

07/23

Вулиця рогом б'є під ребро - додолу падаю -
льодом притулиться боляче сходжена, людом стовчена.
Скільки тобі ще солі на рани, скільки ладану
маю палити, аби не дивилась очима вовчими?

Вулиця ця не приймає мене недитячою,
брязкає вікнами, лупить дверима й іншими цяцьками.
Мабуть, гадає світ верне з колишньою вдачею,
там де єдині турботи: любити і вчасно гамцяти.

Вулиця знову нагадує, як було солодко,
як не боліли побиті коліна, всіяні цьомками.
Тільки надмірнощі ці пахли нелюдським голодом -
просто на вулицю іншу дико хотілося збочити.

Вулиця хоче мене народити, щоб заново
мати на прив'язі чемну, гладити ніжно по тімені.
Виросла бо давно з обіймів, і з твого лона я!
Скільки ще викиднів, чуєш, скільки потрібно ще викиднів?!






21.12.2022

Один, п'ять, вісім,
І ще декілька мільярдів проблем
На моїх малих плечах,
Які залишають подряпини на  руках.

Як же тут не здатися?
Тупішого запитання не чула здається,
З посмішкою на обличчі,
Відповім що не легко.

Прокидатися кожного дня,
І зовсім не бачити сенсу буття.
Лагідно посміхатися знайомим,
Потайки бажаючи смерті всім.

Але кожного разу робити це знову,
Повторювати мить за миттю.
Лицемірно посміхаючись, брехати,
Совісті не відчуваючи.

Де хто запитає тихо:
Чи тобі не соромно?
З милою посмішкою відповім, що ні,
Адже давно не бачу сенсу в бутті.

2022

Один, п'ять, вісім,
І ще декілька мільярдів проблем
На моїх малих плечах,
Які залишають подряпини на  руках.

Як же тут не здатися?
Тупішого запитання не чула здається,
З посмішкою на обличчі,
Відповім що не легко.

Прокидатися кожного дня,
І зовсім не бачити сенсу буття.
Лагідно посміхатися знайомим,
Потайки бажаючи смерті всім.

Але кожного разу робити це знову,
Повторювати мить за миттю.
Лицемірно посміхаючись, брехати,
Совісті не відчуваючи.

Де хто запитає тихо:
Чи тобі не соромно?
З милою посмішкою відповім, що ні,
Адже давно не бачу сенсу в бутті.

2022

ІЯк запрягаєш, так воно і їде...
Ця теза філософії стара.
Якщо у тебе є дурний сусіда,
то не чекай любові і добра.

Але ніколи не показуй спину
і не бажай ні пуху, ні пера,
якщо йому готуєш не перину,
а яму і дубову домовину...
Така пора... ну, а якщо пора,
то не шукай управу на скотину.

ІІВ борні за утопічний комунізм
за ґрати сіли «вороги народу»,
судили їх за волю, і свободу,
і буржуазний націоналізм.

Якщо і нині неокомуністи
ідуть в атаку, нібито, за мир,
то хай ідуть... у мишоловці сир
знайдеться і дебілу, і рашисту.

Попереду ще не один удар
за Маріуполь, за свободу Криму
і за Азов, Бахмут і Соледар...
Освоюйте Сибір неісходиму
і дякуйте усім за Божий дар –
кінець і рейху третього, і Риму.

ІІІ
Та не було б у нас війни, якби
були готові всі до боротьби
супроти людоїда окупанта,
якби не слуги і колаборанти –
проклятої московії раби,
такі ж як і московія прокляті.

01.2023

Невже ще дивно, що кругом
Лише не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі видніше. Мов німий,
Хоч і розумний ніби вже.
Комфортний, звичний, наче свій, —
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… та і ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об вічні «треба» та «тому» —
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Мовчання - це вир ненароджених слів,
що б‘ються під серцем щомиті -
і вдень наяву, і вночі уві сні,
а потім вмирають, як квіти…

А взагалі, чи комусь потрібен
грунтовний відвертий звіт
за, так би мовити, звітний період
ніким не бачених літ?

І справді, чи комусь цікава
добірка твоїх стенограм -
вся чорна, наче подвійна кава,
з краплинами світлих плям?

Чи хочеш вийти на площу, може,
і кинути в небеса:
«Почуйте, люди! Почуй мене, Боже!»?
Ні, краще мовчи… Сам.

Мовчання - це струм ще не вбитих мрій,
що б‘ються під серцем щомиті -
не поза грою, а завжди у грі, -
і згодом зростають, як діти.

2022 рік

Мала надія на високе небо,
якщо не жив, а рився у землі...
мене уже чекають журавлі
і я ручаюсь тільки-но за себе.

Нема чого боятися війни,
коли мене чекає перемога
і є надія не лише на Бога,
що вичищає плем’я сатани.

Заради цього і на полі бою,
коли я є, не огорне пітьма
тієї, що приходить із косою...
а як прийде, тоді мене нема.

Нема чого жаліти, що недовго
живу... адже триває уві сні
ілюзія моя або рідні
моєї, друзів, недругів... до того
і після того як піду убогий,
але не голий-босий у труні.

11/22

ІНе існує містики і див
і не виникає із нічого
віра у цілющі сили Бога...
кожен має те, що заслужив,
хоч буває, має більше того.

ІІНаші душі бачать небеса,
Божий дух, еґреґор ноосфери,
де знання, енергія, краса,
антинаукові чудеса
ширяться сигналами етеру,
де існує золота орда
темної матерії улуса,
де не помінялася мета –
катувати націю Христа
у вінці розп’ятого Ісуса.
Віруєш, не віриш – оціни
те, що як навіяне дається,
мусиш і не мусиш, а прийдеться
йти до переможної весни,
повторити азбуку війни
і рефрени віри свого серця.

ІІІНе боги і не небесний рай
захищають націю... і мову,
і її еґреґор – віще Слово,
і її правопис... помагай
осягати істини основу.

Бо у храмі Духу до сих пір
базарює секта галаслива...
в образі об'явленого звіра
діє найлукавіша із вір
антиукраїнського розливу –
сатанинська одіозна віра
і її конаючий вампір.

10.2022

І
Були ми наївні у давні роки,
майбутнє своє будували
і добудувалися... нині, таки,
усе, що ішло на броню, літаки,
на голови наші упало.

ІІ
Не хоче звільняти від себе орда,
хапає за ноги, за душі...
і тінями часу вирує біда,
і ріками крові цілюща вода
тече по опаленій суші.

Приймає усіх українська земля,
вогнем пригощають укропи.
Якщо захотіли, то нате... здаля –
хороший москаль удобряє поля,
поганий – ще риє окопи.

Іронія долі, – «не май ворогів...»
люби їх, не смійся, живи як хотів,
аби не урізати дуба...
але випадає самому мені,
аби.. почувати себе на коні,
хапати удачу за чуба.

ІІІВсе буде Україна і ночами
засяють тихі зорі над полями
сузір'ями неумирущих душ,
а днями – як неопалима пам'ять
у золотій блакиті не зів'януть
червоні маки... мовою, – не руш!

09.2022

                    І
Чи бавовна палає, чи вата –
а із пращі і нині летить
у чоло незаконного брата,
у жахливе лице Голіата
камінець, що вбиває за мить.

Мало того, що гине проклятий
в українській землі окупант...
укри-месники будуть шукати
неусипно насильника-ката
як шукає іуду «Моссад».

                    ІІ
Не лякає Сибір несходима,
не біда, що плішивий не здох,
все одно покарає їх Бог,
буде гадина кожна судима
за розбої, анексію Криму,
геноцид, Соловки, Сандармох.

А допоки союзу шукає
у Кореї, Ірані, Китаї...
упаде із найвищих висот
не один бойовий ідіот
і на самій окраїні краю
замуруємо дикий народ.

І майбутнє минулим воскресне,
і уже недалеко іти
нам усім до ясної мети,
а жадоба розплати не щезне...
за колючкою виросте месник
аби ката за душу трясти.

                    ІІІ
Україна уже не забуде,
що росії нема і не буде...

і пощади нема їй ніде,
і її голіаф упаде...
........................................
у печеру тікай, та усюди
душогуба Феміда найде.

06.2022

                       І
Яке химерне є оце, – ніколи,
коли його уявиш уночі,
у присмерки, у сутінки ранкові,
у дні війни... воюють орачі
і кров'ю поливають власне поле
укотре за історію... і знову
орала поміняли на мечі
та захищають хату, душу, мову.

                       ІІ
Вбиває віру бісова війна,
у храмі хазяйнує сатана
і не рятує із амвону меса...
очуняли погани-неотеси –
медійна язиката суєта...
поезія заціпила уста...
говорячи устами поетеси:
«страшні слова,
                коли вони мовчать...»,
тому що неможливо описати
ті злодіяння, що вчиняє рать
диявола-іуди-супостата.
            
                       ІІІ
На ниві недоораних полів
повторюються серіали сюру
і на арені вилупився фюрер...
невіруючий люд не онімів,
а віруючий співчуває люду,
що це...
        не може бути...
                         і усюди
на це уже не вистачає слів.

06/22