Чи я можу піти трохи далі від того що бачу
Треба бути святим і опертя шукати на дні
Обійти марноту полічити здобутків нестачу
Відцуратись дарів запалити офірні вогні
Все іде як іде і нема мені жодного діла
Хто коли і за що чи з відомих лиш Богу причин
Наближає своє конфесійне до грішного тіла
І вливає єство у тіснину крутих величин
Все буття наче міф про святе непорочне і щире
А навколо сади із пороку спокус і бажань
Є лиш правда одна у душі не шукаючи миру
Не врятуєш себе від ілюзій пустих сподівань
27.12.2014

було

кінець

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Якщо кінчаються запаси грогу,
то після всіх уроків - не брешу -
в учительській закрившись, педагоги
педагогічно курять анашу.

Все виважено в нашому сторіччі,
і організаційно теж ніштяк:
засміяний фізрук інформатичці
п`ятнадцятий закручує косяк,

бо чесна праця завжди неласкава,
бо дим думки непевні зупиня,
бо працівник освіти має право
розслабитись після важкого дня!
29.10.2014

кінець
'2014

Страшна зброя (потішу вас, бо щось ви всі сумні)

Брязкіт дзенькає в небо
Стародавніх щитів.
Що ж тій армії треба?
Бойових хом"яків!
Що прямують сердито
З войовничим "ХРУМ-ХРУМ"!
Що скарають бандита
На поталу і глум!
Ці відважні солдати
Вдачу мають таку-
Ворогів волохатих-
Та куди ж???... ЗА ЩОКУ!!!...
І коханці- самиці
Отого хом"яка
У коханні згодиться
Диво-зброя- ЩОКА...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504061
рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.06.2014
автор: Сокольник

Ракушке

У ног моих пенится Черное море.
В краю, где не знаешь понятия "горе"
Сижу в ресторане, пьянею туманно,
И подали мне шашлыки из Рапаны...

Красивая ракушка, в нежном покое
Царевной морскою на дне ты жила,
Покуда ныряльщика жадной рукою
Из панциря вырвана с мясом была...

Не видел никто, как ты млела от боли...
Как раны твои замочили в рассоле...
Убита. Насажена крепко на ось...
Хотела ты жить, только жить не пришлось.

Не съем я тебя, я к тебе не притронусь.
Лишь выпью вина, расплачусь я и тронусь
В дорогу. Свободой наполню карман.
Гори он огнем, этот ваш ресторан!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472163
рубрика: Лирика
дата поступления 13.01.2014
автор: Сокольник

Одиночество ( 16+ )

В полночный час
Танцуешь в комнате
Во мраке ночи...

Ты мне сейчас,
как кукла голая,
Отдаться хочешь.

Обнажена,
Движенья плавные,
И ты одна...

Ты влюблена...
Мотив печальный...
Бокал вина...

Я далеко.
Но расстояния
Нам не преграда.

Мне нелегко,
Но ожидание-
Моя отрада...

И до тебя
В своих мечтаниях
Я дотянусь.

Рукой тепла,
Рукой желания,
Тебя коснусь.

Я дотянусь-
И ты почувствуешь...
И вздрогнет тело...

Исчезнет грусть.
В изгибе чувственном
Ты вся несмело

Сама возьмешь
Себя изысканно...
И при луне

Оргазма стон,
Живой и искренний,
Подаришь мне.

Умолкнет стон...
Умолкнет музыка...
Ты голышом

Стихи любви
Напишешь памяти
Карандашом.

И ляжешь спать.
И в утомлении
Окончишь вечер...

Ты будешь ждать.
И будешь верною.
И будет встреча.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475872
рубрика: Лирика любви
дата поступления 30.01.2014
автор: Сокольник

Пуйло ваш хутін. Ясно і дитині,
Хто він такий і з чим його їдять,
І те, що п’яна промосковська рать
Витворює з народом нашим нині.

Задумайтесь, кацапи (суки, гадь!!!) –
Що ваші діти роблять в Україні.
Чи їм знамена наші жовто-сині
Поперек горла кісткою стоять?!

Чи ви придурки, чи звичайне чмо? –
А як іще вас називати? – Мо,
Вам невтямки, і хата ваша з краю?

У вибухах триклятої війни
Вкраїнці гинуть. Ваші теж сини,
Та тільки їм нема шляху до раю.

кінець

'2014

Багато чого тобі (мені) може не подобатися. Не завжди можна пересилити себе заради це все бачити - як оце зараз, у 2020-тому році на сайті.
А вірш був старим.
це його дата виходу "в люди".
'2014

Мене для цього світу вже нема -
Я вигоріла, вицвіла, німа...
Несуть мене - спустошену, розп`яту,
З "двохсотим вантажем" у кожну хату...
Душа моя - ранима, безборонна-
Відлунює в усіх церковних дзвонах...
Над ними дух Спасителя витає...
Для інших же нема мене.
Немає.

2003р
Спів почуттів душею чула.
Загинула, як зрозуміла її сенс,
Бо не живе той, хто живе минулим
І хто майбутнім мріє, згине вмент.

Ось так і я згадала все, чого торкнулась.
Закривши очі ринула в безодню тьми.
І падавши, до пустоти горнулась,
Вона ж тягла мене до пащі марноти.

Більше не линули до мене звуки пісні,
Чужих думок вже не торкалися мої слова,
І помисли мої вже стали грішні,
І не бриніла на очах блаженності сльоза.

Ніхто і не впіймав мене …
Я впала... проснулась… то був сон…
Що рану оживив у серці моїм хворім
І змусив душу жить серед людей-притвор.

2007р
Моя запекла бою драма!
За дотики, їх глибину,
Приблудою себе назвала,
Я з ними злилася в одну
Незвідану, криваву пристрасть,
Краса жорстокості між рук моїх сплелась...

Пустою стала, як ніколи,
І здатна змінювати світ
Свій власний, не без бою!
Залишу в тобі я свій слід -
Той невагомий відбиток кропивного болю
І краплі соку тіла твого, йдучи, язаберу з собою.

'2014

2005р
Мене немає ніде.
Одна.
Хвора і ледь божевільна, нічия.
Світ – то ілюзія.
Емоції зайві.
Нерви і мозок знищено на замовлення.
А серце?
Полите кров’ю,
Подане нечистому на сніданок.
Хтось ще говоритиме про блаженні сльози?

Може я стала невидимою?
І тепер мене ніхто і ніколи не побачить?
От знаходжусь в нестерпній кубічності
«рідної» реальності й мрію про це.
Рік. За ним наступний.
А нічого не змінюється.
Просто
Готуєш ті ж самі думки інакше,
Сама суть – безкінечно незмінна.

2014р
Чия більш характерніща безглуздість? Твоя може, чи ні? Мабуть гадаєш що це мій обов’язок в зізнаннях бути коротшою і лаконічно виражати всі свої думки. Так в цім і зміст увесь безглуздості такої, на власний манер. Тому й серед потоків тілесних мандрувань бездушних кожного – я йду одна й самотня. Хоч і сміюся й всім розказую , чи то сумую, співчуваю… то що… та діалог відсутній. Кожен із нас так само сам один крокує звичними маршрутами – із дому десь, кудись і знову повертаєшся. І з ранком наступним починається такий самий новий твій день… ми життя звично міряєм годинами і кроками. Серця так з легкістю і шармом ранимо і в друзки б’єм. Ми жадібні, хоч іноді буваємо і лагідні, та все одно чекаємо у відповідь все теж. Самі собі не віримо. Та мабуть і не знаємо ким і коли буваємо, яку роль знову граємо. Костюм і макіяж,о ні,пробачте, грим - і ось! Та в дійсності напевно й здогадатись, а зрозумівши в те повірити складніше ще – ми не актори тут, і навіть вже не глядачі. У цім театрі дивних правил і нелогічних принципів ми тільки реквізит.
Тому далекі і бездушні… так один одному ми близко та не знаємося зовсім. Зі збайдужілими обличчями все вибираєм – м’со їсти , чи може краще овочі. Так заблукали, що напевно, вже майже сліпі від лісу брехні та темряви. Такі замучені й сумні до любові чеканнями й пристрасті спрагою. Не знаємо шукати де себе і шлях знайти де свій. А як кожному хочеться відчути сутності істинної цілісно, та час іде і все лишається на той же такт. Між душами і світом все втрачається контакт. І Всесвіт гине…
Давайте вже припинимо цей дивний і незвіданний потяг да важливого – дивної звички саморуйнування. А порятунок починається з малого кроку – просто зізнання у тупій безглуздості такого існування. І сказати, випрямивши гордо спину, самому собі – «Може вже досить?» і починати діяти. Настав цей переломний і жаданий час до змін!

Реве чорна стрічка
Мрій моїх річка
Тече
Гудить мене подив
Вказівок кому узгодив
Невже
Вістить часу синім криком
Аж насправді їх осінь безлика
Моє …
2006

Плету незайману тривогу,
Зігріє місяцю стопу.
Шнурівками зв’яжу убогу
Сонливу слізну надкрасу
2005

це літо закінчується слізьми
Боже! хіба ж так треба дощу?
не стало одного трьох восьми
були ще дітьми були мужами
були такими за кого б заміж
хоч завтра пішли дівчата строєм
а їх – в одностої на поле ратне
шукати болю долати атеро
гасити ватру, варту чи вату
чи те і те ну і…помирати


пішло туди їх кілька тисяч
вернулись – п’ятеро

ще сотня підвально чекає бартеру
лишився спомин як крик матері
німий
бо й задушений одностроями
зеленими плямами порожнечею


інші лишилися бути героями
і бити пам’яттю нас, - приречених
шукати у снах імена курсивами
обличчя між натовпу вирізняти
вони були гордими і красивими
вернулись - п'ятеро...


в них вилиці жовті в нас вулиці сиві
реальність немов атака хімічна
скажи мені, за що тебе сину
не мовчи за що тебе, батьку
прирекли на життя вічне?


все просто – ми стали зашкарубілі
немов підошва важкої бутси
ми деградуємо у дибілів –
Бог дав нам курси:
уроки людяності і права
уроки сумніву та сум'яття
уроки віри у добрі справи
і просто віри…вернулись - п'ятеро...


було у матері як волосся
синів прекрасних та світлоносних
а в травні раптом упало листя –
а з травня – осінь!
лишилась батьку одна правиця
лишилась дівці одна розрада

і наші сльози на їхніх лицях
попроростають ще виноградом


22.08.2014

спить Центральна і Західна, вже й позіхає Схід
сплять вояки, цивільні, колодязь та самокат
спала б я собі також, та горе – не спить мій кіт
він стрибає як слон по мені уперед-назад

ці коти, я скажу вам, потвори вони з потвор
і не треба зважати на мімімішність облудну
бо створіння котиське - насправді дряпучий Тор
і воює із людством створіння це препаскудно
умикає перпертум мобільний мявкучий мотор
коли спати вляглися усі культурні люди

спить Гавана, диван, спить москаль й маленький москіт
навіть мишка комп'ютерна й та задрімала наче
та не спить мій страшний, ненормальний тварюко-кіт
він немов дурнуватий стрибає собі і скаче

я клянуся - в той день чи в ту ніч як терпцю капець
як урветься терпець і буде мені до сраки
що котів нам із космосу поприсилав отець
для нірвани. - Я плюну й куплю таки собаку!

2014

І на діалоги мало часу.
Пасажир – у водія авто:
– Ну і що там чути із Донбасу?
А йому у відповідь, – А ТО.
               Надокучили пусті розмови
               і заіржавілі якорі.
               Є «Айдар», і є уже готові
               українські – наші – гайдарі.
Сатаніє фурія Росії
і удар готує кожну мить.
Висить Анька, як медаль на шиї,
– Яня, хайль! – Чеченя верещить.
               Охололи півні-комуністи.
               Їм одно – комуна і тюрма.
               Петя тупо не бажає сісти,
               а Адаму сідала нема.
І немає Україні волі.
У Європу ще тотальне, – зась.
Гегемони знову на престолі.
На́що їм та місія здалась?
               І реформи, і АТО зависли.
               Все на рівні вичахлих ідей.
               Путія оскоминою кисла.
               Їй усе – росою між очей.
Щось непевне стало із рікою,
у яку не ступить Геракліт.
Зачиняє шлюзи за собою
і Європа, і лукавий світ.
               Об’явились зеки майдануті,
               заблищали долари й наган.
               Гойда Рашу.
                              Ай да Ліліпутя!
               Запалив у Києві майдан.
І на кого треба нарікати,
що палає шина і авто?
Що там діють пекла кандидати?
І лунає вибухом, – А ТО!
               Генофонд, урізаний смертями,
               не уміють берегти сини.
               І не видно ще кінця війни...
На поталу кинуті вождями
дорогими юними життями
все ще платять винні без вини.

                              08.2014

коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би славну компанію - маркіза де Сада, Жорж Санд і Хемінгвея з сушеною воблою
юного Маяковського ще не простріленого Лілічкіними кулями очима скляними її безлюбові любові а обіруч кованої фіртки кутики вуст Жуковського живуть окремо як кіт чи як притаманно коту на готовім
І там же жоржинами бальзамінами жінки у шампанському віці у капелюшках і з бульбашками на стеблах тремких
ще цілий загін маленьких та менших Принців приручених - вуха почищені, нігті підстрижені – все як треба
у тому саду жасмином бузком самшитом шиті стіни садові фігури живі й уміють дихати і коли гуляєте ви пастельно картинно буває у спину опівночі можуть пчихнути…буває
червоні омнібуси скриньками поштовими біжать перед домом – першими по новини й кутики вуст Жуковського мов коти на готовому муркочуть пухнасто повигинавши спини

Спини мене, діду
старезні твої хронографи чи цокають ще у рідких субстанціях часу?
спини мене, це життя почалось надто стрімко, воно недоречне штучне і передчасне
воно випереджує старших – не по сезону – достиглим плодам не місце в задусі цвітіння.
коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би там лише горбаті тіні

Ищите меня в подворотнях
В залах
Кинотеатрах
Чужих антрактах

Ищите в метрополитене
В прокуренном тоннеле
Без очков и гламурных носков
Без чувств и в разгаре

Я больше не здесь
Живу.
Ни минуты, чтобы присесть

Ищите пристально.
Кристально чистой души
На этой земле больше не найти.

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

слухай життя поруділо як трави листопадові я вже не хочу ні тіла твого ні любові
холодно опинитися десь при дні без опори і без чудес
і світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою і
телеефірами, мемами аватарами чорними пацюками просто тарою
пустою скляною з металу чи полімерною
та врешті дешевою мертвою
травень отравою димною кіптить флудить
колами колами колами… нудить
крутиться голова від перетрубацій моєї нації
усі вороги любі друзі люди чужі і рідні
смаляться на цій сковорідні
чорні тюльпани море море море
слухай це місто оскоплене місто хворе
місто осліплене місто пусте і значить
просто притулок собачий – реінкарнація міста
окраїна вже руїна і хто не скаче – накриє піна
із ванни і кока-кола і тих, що в обладунках і голих…

бухати або померти колами колами колами
життя і смерті у чортовій круговерті у цім конверті
конвертер валюти назва якої – люди
наші хороші люди просто чиясь валюта
слухай життя поруділо як трави листопадові
грози травневі грунт напоїли кров'ю
світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою

16.05.2014

Інколи планети спускаються до нас у двір
І кружляють навколо порожніх гойдалок,
Вікна зашторюються у паранджі,
Маленькі магазини спускаються в підвали.

Машини вдають, що у них немає фар,
Консьєржі – що у двері ніхто не дзвонить,
І тільки пізній кур'єр із „Фокстроту”
Ніяк не розминеться з Юпітером.

Потім нарешті він відтягує свій байк
І телефоном висвічує акуратні адреси,
А планети ліниво розкочуються, мов писанки,
І рекламні щити про еко-продукти
виполіскують їх у зелених барвах.

Лечите меня доктор
Лечите пилюлями и солью
Лечите меня доктор
Лечите меня болью

Лечите меня ложью
Лечите магнитами из дрожи
Лечите дурью
Лечите фальшью

До потери пульса
В моих сосудах
До потери смысла
До утраты мыслей

Посоветуйте доктор такое лекарство
Чтобы жизнь казалась сказкой
Чтобы забылись все ласки

Пьяните меня доктор сладкой надеждой
Пьяните чувства
И я поверю, возможно, в неправду.
Поверю, что я неизлечимо добра
А значит глупа
А значит больна
2013

Ми так боїмося війни
А що як виходу немає
За що Україна так страждає
Від влади скажених псів
Яких давно пора приспати
Вони рятують своїх «братів»
Від чого? Від правди і свободи
Їм в очі муляє наша воля
Наша багата земля, яка байдужа
Всім хто нею управляє
Розкрадуть, підмажуть і гуд бай
Це не америка, це раша
Нам не дає спокійно жити
Пхнуть носа не в свої діла
Своє ж гамно вони не бачать
Так треба їх нагодувати
Нашим салом і перцем з хріном
Щоб сльози капали з очей
Їм чорним морем і нафтою із газом
І не поможуть їм противогази
І вибити всі сталінські замашки
Бо знаєм чим закінчеться поема
Тим що і в 91-му – розламом
І цій імперії кривавій прийде кінець
І Україні слава! Героям слава!

Забутий храм, на стінах ідол
Байдуже дивиться на нас.
На сходах там засохлі квіти,
Які жорстоко випив час.
Там кряче ворон мертвим співом,
Він десь тут є,є між пітьми…
Ми тут самі… забуті діти,
І вже нема куди піти…
В нас було все і все пропало
Ми вбили рай, і знов і знов!
Чого ж ми люди так чекали?!
Що від пригод лилася кров…
Ми право втратили тут жить
І не колись, лише недавно,
Коли поставили себе
Неначе в світі ми є владні…!

Вони ідуть. А ніч, мов дим, густа така:
потріскує ріка – до кісточок проймає,
бурулькова межа під кроками тонка.
І включення пряме: сніг сипле.
То зима є.

Дивіться наш сюжет: вони ідуть на ви.
А молитви летять до вороння сліпого:
відлунює броня наскрізно молитви.
Але чужий хижак заплутує дорогу.

Вони ідуть: дітва! Там смерті ескадрон.
Вони не знали Січ, не уявляли Крути…
Бо смерті ескадрон не має заборон! -
Торкаються чола їх ангели скорботи…

Барвиста ця ріка. Вогненна. Бачить світ:
нестримний гул в крові щомиті, щохвилини.
По відео сто раз проглянутий «привіт»…
Син мамі передасть –
із неба України.


(2014)

Не скаженійте, панове
Інтернаціоналісти.
Вам вже слово давали.
Ми не крамольники та не
Фашисти –
Ми просто собі побажали

Мати законне право:
Тою
Землею
Гордитися,
На якій через
Впале
Забрало
Пращур
На ворога
Дивився.

Ми тут пустили
Коріння.
В землю ввійшло – глибоко.
Не допустимо:
Стовпотворіння
Та емігрантам – панегіриків.


Хай буду я дисидент та
Ізгой,
Хай стадо політкоректне волає:
“Зась!” –
Право селитися має лиш
Той,
Хто діє у складі
Нації.

Спочатку
Приходять
З навалою –
Потім читають закони.
Спочатку
Прохають
Мало –
Потім диктують мільйонам.

Скажу я, можливо, вперто
І з надлишком
Прямоти,
Та завдання народу
Перше –
Збереження чистоти.

Кордони для них –
На ключ –
Треба, але не так просто.
Хай верещать на Заході: “Антидемократизм!
Путч!” –
Та ми не хочемо
Другої
Косово.


2013-10-13

Душа , наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…
Тому сповідатись буду своєму віршу,
Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…
Волі волію…І тавтологія тут ні до чого.
Волію волі… Точніше, мабуть, не сказати…
Тільки ж «воліємо» ми здебільшого кожен для себе самого…
Спільно лише гетьмАнів вміємо вибирати…
А хто ж ті «гетьмАни», прости мене, грішну, Боже.
Хіба нечестивців можна словом таким називати?
І чому, поясніть, будь ласка, попри те, що так « нас багато»,
Зграя пройдисвітів легко вміє усіх "подолати"?
…Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Тиші тієї, панове, у нас уже забагато…
Тому сповідатись буду своєму віршу…
В надії, що хтось почує…
І…
Не захоче мовчати
2012

Як смутно мені і самотньо
Хворіти, і сумки носити,
Ходити до супермаркету,
Або ще в аптеку ходити,
Самою завжди прокидатися,
Самій собі каву варити.
Або навіть в парк, щоб податися,
Самій треба йти і не хникати.
Я так хочу хоч пожалітися!
Хоча я і більшого хочу.
Як кітка вночі тілом грітися.
Ходити в кіно і торочити
Тобі про книжки, про сусідів,
які мені напророчили
багато незлих флюїдів.
І навіть попліткувати
про ту дурну квартирантку
Яку не бажаю знати.
Галичини автентика
Сексу ніколи не знало
І мене неемансиповане збочення
Шлюхою обізвало!
Ти, дівко, як цноту зірвала
Пальцем, дістати хотіла до скроні,
А я собі секс просто мала,
І навіть не злий на сьогодні.
Чорти мені часто сняться,
Як з ними собі я «шляюсь».
Один із них навіть інкубус.
Я з ним уві сні кохаюсь.

Масаж хочу стіп. І квіти
Щодня, як час на то матиму,
Бо зайнята я частенько.
Сюрприз, про який не знатиму.
І чути, що я гарненька.

Я, може, й нічого не схочу.
Тобі я не схочу коханки.
Хай настрій мені не псує
Твоя без фігури засранка.

А їсти зготуємо разом.
І друзі нам будуть панки.
І хіпі, і готи. А хіпстерів
Ми виженем віником з хати.
Тебе виганяти не буду.
Тебе буду тільки грати.
Хіба що ти будеш гопити
І бикувати багато.

Якби я і далі мріяла,
Тоді я б ще написала
Що так я до тебе би ставилась
Що в полі одному би й...
Могла б це зробити і в лісі
Або навіть в парку, де протяг
І холодно навіть пісяти.
Такий в мене сильний потяг.


Як я цей вірш написала
І прочитала мамі
Мама сказала – це страшно.
Покликала разом жити.
І може, я так і зроблю.
Ти ж будеш горілку пити.
Й тріпак принесеш від Оксанки…
Як мама мені подзвонила
То зразу і попустило.
Живи там з своєю засранкою!
А я і родині мила.
2013

Кохання в інтернеті
Вчора ти сказав можливо, а я сказала так!
Мені, скажімо, цікаво,
Чи ти розцінюєш це як знак
О, як знак чогось
А хтось би добавив гадів -
Славне місто моє Львів!

Ти сказав можливо, а я сказала так!
Мені просто цікаво, чи ти вважаєш, що це знак
О, знак чогось, чого саме - я ще не знаю,
Боже, невже я першою скажу це кожного разу...
От. Всі рими на -аю. Їх багато, і це, в основному, дієслова.
Ну добре, а то я першою пишу, а тебе все нема! Немає!

Ти сказав так, і я сказала так!
Мені так цікаво, чи ти вважаєш, що то знак
о знак чогось, чого саме - я ще не знаю,
Боже, невже ми в унісон це скажем кожного разу...
От. Всі рими на -аю. Їх багато, і це, в основному, дієслова.
Ну добре, бо я зараз першою пишу, а тебе ще нема. Немає!

Ти сказав так, і я сказала так!
Мені так цікаво, чи ти вважаєш, що то знак,
о знак чогось, чого саме - я ще не знаю,
Боже, невже ми скажеш це разом, щоб я не страждала, а я скажу - як добре, все ж я довго чекала, і ми все ж скажемо (і зробимо!)
всі рими на -аєм. Їх багато, і це, в основному, дієслова. У множині.
Ну добре, бо я зараз першою пишу, а тебе ще нема. Немає! Хоч може, у далині...

О, вчора я так багато разів сказала "так",
а потім приїхав ти, сказав
"в нас не буде сексу, бо своїй дівці в очі я подивлюсь як?"
А я сказала:
"Хоч косо"
А нині я прочитала віршик про міжніжні коси
Та все ж і на даний момент мені - ніяк.

Світе мій…
Світе мій…
Світе мій…
Тричі ще: світе мій!
Втома, як міль, мою душу щоденно підточує…
Вільною…
Вільною…
Вільною…
Тричі ще: вільною!
Так самозречено , палко так жити (не бути, а жити!) так хочу я…
Полум’я в серці, в долонях, у мене під віями…
Крила розтрощено… Крила цим світом розтрощено…
В цьому нерівному герці що маю робити із мріями,
Тими , що в небо знялись і… зірвались, непрощені...
Тими, яким не судилось обнятися з дійсністю ?..
Знов нафталінові будні за мною волочаться…
Вчора наснилось, що я воювала зі сірістю…
Виграла, звісно, тому й прокидатись не хочеться…
Боже мій…
Боже мій…
Боже мій…
Тричі ще: Боже мій!
Може, я випрошу, вимолю в тебе для світла лампадку…
Дні побілішають, стануть на ночі не схожими…
З’явиться шанс…аби все розпочати спочатку…
спочатку
2012

Залізна воля спалює вогнем.
Залізну волю більше не здолати.
Залізо – це свобода з кожним днем,
Яку в шакалів треба відібрати.

Злякалась волі влада: Лев, Ведмідь,
Бо в масках цих ховались щур, гієна.
За ними — беркутівська жовта мідь,
А не залізо волі, людвогненне.

Народ — залізо, вилите в кулак.
Удар знесе шакалів до гієнни.
Народ — це воля, а не раб-простак,
Який чекає на свободу -енно.

Вогонь Європи — це вогонь Душі,
Яка не може жити у болоті.
Вогонь – це воля. Гей, Вогню, криши
Холодний попіл знудженої плоті

Усіх мерзенних, що у пеклі й злі,
Не за народ — за золото «терпіли».
Терпіли муки пекла на землі,
Яке самі розбурхали й створили.

1 грудня 2013 р., Київ, біля Банкової

Стихи 1 декабря 2013 14:05:48
Автор: Славiк
Про гріхи
...

Дарунок долі,а чи біда ?

Достоту блага і без труда

Усе, що легко тобі далося

Спливає вмить й тебе потопить наче вода

...

Слова тобі, що славлять ницість

То нагла підлість і бійся їх

Ти тільки дух і твоя якість

Нести його не взявши гріх

...



Не гріх украсти - в злодіїв маски

Не гріх убити - у собі злість

Не гріх і зрада - своїй гордині

У себе віра - то теж не гріх

Драгдилер грудень вже фасує дози,
І відкладає в хмари до пори.
Вже майже «нуль» і голі верболози
Ламають «гастролюючі» вітри.

Тендітні вільхи туляться лякливо
До берега байдужої ріки,
Де алканавт-народ допивши пиво
Порозбивав мордяки і пляшки.

Осінній плюмбум мчить між берегами,
Нагадуючи всім, що все тече…
На нім червоно- жовті орігамі
Вербові, і кленові… Ще і ще…

Колись тут гарно сонечко світило
І гріло душу, й відганяло жах…
Та грудень прийде й зробить чорне діло,
Розгорне «білий» щедро по світах!

І там, серед безкрайнього морозу,
Вдихаючи грудневі білі сни,
Як нарик кінчений загнусь від «передозу»,
Чи в безнадійнім стані коматозу
Заціпенію я аж до весни!

Душа не вмістить всіх моїх валіз.
Я й зараз відкладаю їх на потім.
І знову їду, зустрічаю потяг…
А що ви хочете, щоб я для вас привіз?

Приміщення здавлене ліками,
В халати одягненим персоналом.
Тут багато жінок, запахів, поту.
Люди проходять повз (ми тут - персоналії)
В сірій споруді, яких в місті декілька сотень.
Тут стіни зі сліз, підлога намащена слизом.
Слиною пахнуть вікна, пробірки слугують латкою.
Чому я сюди зайшов? Я краще чекатиму знизу
Чи тихо посиджу надворі біля вікна під палатою.
Абортовий спокій знищених душ
Рядками на стелі кричить білим світлом.
Як болісно пахне світ жіночих недуг
У кожного іншим, внутрішнім світом.

На сьогодні – це три. Навіть з мінусом.
Будеш знати – тоді й поговоримо…
Не оцінюють віру та віруси.
Їх то знищують, то повторюють.
І чомусь забагато виразності,
А замало тебе в красномовності.
Говорив більше я. Ти образилась
На мій почерк і прояв тактовності.
А давай може просто помовчимо,
Ні до чого тепер не торкаючись?
Хтось курчаток рахує по осені…
Ми – уроки, в яких щось дізналися.
Може завтра й четвірку отримаєш…
Так багато за ніч можна вивчити!
Ти про що? Я тебе не затримую.
І не треба на сон мені зичити…
Хто сказав що я сам? Хіба, бідкаюсь?
Що моє – те від мене не дінеться!
Говорю ж, коли знатимеш відповідь –
Тоді й прийдеш до мене, відміннице!

дощить, вертає на сумне…

питає, чи налити чаю
дівча захекане, мене,
яке працює із відчаю
не на учительських хлібах,
а у вагончику-чаївні,
хоча і пед.. але не мед
життя
сучасної
царівни…

В її літах іще б літати,
свою шукати пектораль,
вершити неозорі верші –

Але вона готує чай.
Рахує витрату і решту...

Танцует женщина вдали,
Не будит мысль ее Дали:
Ее давно уж не тревожит,
Что может быть, а что не может.

Танцует женщина. И в танце,
Так словно в приоткрытом ранце
Видны для всех ее печали,
Мгновенья радости вначале.

И вдруг - царевна несмеяна.
Она сама не хочет рану
Всем напоказ. Но тут, увы, -
Сценарий пишут с высоты...

19/10/2013

Мы в дерьме копаемся.
Ищем жизнь.
В грязь лицом мы привыкли падать.

Вон стервятников стая
над нами кружит,
нас считая за гниль и падаль.

Но мы все улыбаемся.
Видим свет.
Пускай руки в говне по локти.

И собачий лай
примем мы за “Привет”
Им пожмем холодные когти..

Хіба ж я знала, що так буде?
Хіба ж я знала, Львове любий?
Хіба хто знав?

Ніхто не знав, що доля жартівниця,
що те життя - пуста криниця...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав як ляже карта,
і враз всім стане не до жартів...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав якою буде рима,
про що цей вірш, й слова ті дивні...
Ніхто не знав...

Ні я, ніхто, ніхто не знав!
Не знав і ти, мій любий Львове,
і ти не знав...

Львів, 2013

Європо, danke, thanks, dziękuję, grazie
за ту з тобою нашу інтеграцію!
Нарешті й ми, ще й досі голодупі,
з тобою вкупі! У великій купі!

2013

Кажеш,що душа твоя страждає?
Але чому?
Чи рідна дитина на твоїх руках помирає?
Чи може ти не маєш де зігрітись у холодну зиму?

А чи знаєш ти,дурна дівчино,
Що таке бути без грошей?
Коли не маєш ні копійки на шматок хлібини
І біля тебе нема близьких людей

Тебе кинув хлопець чи вдарили батьки?
Ох,вибач,це така біда
Ще гірше,ніж ставити в церкві свічки
За тих,кого поряд давно нема

Звідки тобі,тупа дурепо,знати
Що таке бути сиротою?
Коли не можеш сказати:
"Мамо,я хочу бути назавжди з тобою"

Коли на твоїх очах дворова тварина стікає кров'ю
А ти не можеш їй допомогти,бо сама лежиш майже непритомна
І не можеш її приділити любов'ю
Та й звернутись на допомогу,тому що сама бездомна

То ж закрий свій рот і насолоджуйся життям
До поки в тебе є дві руки,дві ноги,зір,слух і вміння розмовляти
Бо комусь цього Бог не дав.


2013

Захворіла осінь, знов грипує,
Жаром листя пихкає навколо,
Кволо посміхається: ах, люди,
Вітер заганяє у стодолу…

Цілу зиму буду тихо спати,
Розгрібати сіно у дрімоті,
Цілувати,ніжно обіймати
Літо-спогад, літо-щастя
буду…

А весною вигляну у шпарку,
Порадію сонячному блиску
І засну так солодко, як варто
Всім в чеканні зустрічі, що близько

Захворіла осінь, щось бурмочить,
Збилось листя, вже не має жару,
Усмішка змінилася на сльози.
Не красуня. І без макіяжу…

26.09.2013