Іронічне

Не перша в рахунку, аж третя вже спроба
Відкритися вкотре на повний свій зріст.
Дерева, будинки, стежиночки, міст
Засипати снігом з’явилось нагода.
Нарешті надіслана Всесвітом згода,
Щоб білою-білою стала природа.

В білявого красеня стільки роботи.
Оце так азарт – незрівнянний рекорд.
Галявина вже невпізнанна та порт.
Накручує, збільшує він обороти.
Уже й хуртовині відкрились ворота.
Неначе якась животворча істота.

Стихія безмежна в шаленому русі.
Немає у гаммі завершення нот.
Відчутно мороз досягає висот,
Бо сніжну красу зберігати він мусить.
З надмірною пристрастю має спокусу
Комусь підморозити руки та вуса.

Тепліше вдягайтесь. «А де ж рукавиці?»-
Зітхнув перехожий – в кишені нема.
Подумав: оце так нарешті зима!
(Йому, моряку, не звикати – дрібниці).
…Напевне, як завжди, лежать на полиці.
А може вдягла їх улюблена киця?

***
…Продовжує сніжну ходý завірюха.
Тож комір піднявши, врятуєте вуха.

08.01 – 14.01.2024

                        І
Що було на віку до війни,
уявляю як неопалиму
у тумані за хмарою диму
купину у краю, де чини
та ворожі і сучі сини
вже ніколи не будуть своїми.

                        ІІ
А свої... не байдужі мені –
ще учора було їх багацько
і сьогодні... усі на війні.
А кощії... опудала бацьки,
арахамії біля свині
хай горять у своєму вогні...
...................................
і Гаага... прозріє зненацька,
і куми... на арені кіна
і на сцені зеленої муті
та лакеї паяца, по суті,
для яких не існує війна,
опиняються біля лайна,
що воює за рейтинги дуті.

                        ІІІ
І ніякі... по духу чужі:
бісота, голомоза сволота,
псевдо-слуги і лжепатріоти,
людоїди на нашій межі,
але корисні їм ідіоти
перевіються... як міражі.

01.2024

Їхали ми, їхали і от,
нібито, доїхали до краю,
де усіх чекає поворот,
може, не у пекло, а до раю.

Видно, що інерція така
у карети ситої Європи –
явно запізнилась і швидка,
і пожежна... риємо окопи.

Амнезія пам’яті вгорі
стимулює все несамовите,
самозвані люті упирі
чавкають угноєне корито.

Ну, а наше шапіто веде,
нібито, подалі... до кордону,
та у небі меншає озону
і палає небо де-не-де,
і немає схованки ніде
по дорозі до армагеддону.

01/24

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

Дивлюся на двір я,
Та й думку гадаю,
Чому не ведмідь я,
Чом спать не лягаю?

Зайшов би чудово
У тихий барліг,
І в сплячку зимову
Надовго б заліг.

Об ожеледь кляту
Я б не спотикавсь,
Я сну мав би свято
І лапу смоктав.

Мене б сповивали
Блаженство і лінь
Аж поки б настала
Весняна теплінь.

Я руки і ноги
Тоді б не ламав,
А вийшов з барлогу
Й до кралі помчав.

Ревів би од щастя
І радість ковтав.
Зимових напастей
Довіку б не знав.

...Іду, як піддатий,
На горе й біду,
Ні дати, ні взяти -
Ведмідь на льоду.
---------------------------------------------------------------------
*Оскільки пісня, яку наслідував, написана в ХІХ сторіччі, вважав за доцільне вживати дієслівні рими, щоб витримати стиль).

2 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

***
Чого лише не чуємо у Gugli
із того, що буває на війні,
коли там опиняються безуглі
гієни на всю голову дурні.

***
Де є ще русофіли, там усяке
на будь-яку усячину клює.
На що уже не жадібні поляки,
а й ті нічийне мають за своє.

***
Обрізані нарциси і паяци
у ролі шолудивого кота
нічого і нікого не бояться
ні ока Бога, ні Його суда.

***
Приміряє бестія корону
цезаря у хакі... для пихи.
Свита пхає чучело до трону, –
хай воно спокутує гріхи.

***
Стратеги мають тактику, девізи
і кредо доленосної судьби,
що видає у владу вічну візу
на радощі всеїдної юрби.

***
Негадане або неждане –
боки одного... false @ true...
одне – неначе, сіль на рану,
а інше застує добру.

Завіса
Не заримуєш ямби і хореї,
метафори й епітети одні
й ті самі, як уміють корифеї,
а долю не об’їдеш на коні
у час суворий і у темні дні,
хоча й хороші наміри у неї
до перемоги правди на війні.

11/23

ІНе помагає дарована воля
вичавити із людини совка,
а успадкована нею недоля,
як одинокого воїна в полі,
для усієї країни тяжка.

ІІВ нашій історії діють заброди,
ниці лакеї, а нині чини,
що досягли апогею війни,
і перепродують нашу свободу,
асимільовані в надра народу
блазні зі сцени і сучі сини.

Доїть країну еліта мутанта,
кредо якої, – j'aime cela vie!
Мішана раса чужої крові,
бевзі, які обожають ґаранта,
ще не отримали від окупанта
щойно ракетою по голові.

ІІІЕру людей захищають герої
ті, що воюють супроти яси
і виростають з води і роси,
а перелякану касту ізгоїв
юзер Оману уже удостоїв
манною неба, що виїли пси.

11.2023

Крила - це, в принципі, марна річ,
як, скажімо, характеру зайва риса:
скажіть, як спати з ними всю ніч,
а потім удень протирати крісло?
Що ними корисного зробити можна:
потиснути чиюсь потрібну руку,
порахувати купюру геть кожну,
комусь підправити ніжно перуку?
Крила мають присмак астрального -
щось таке надзвичайне, найвище…
А що ними можна - конкретно, реально?
Літати хіба…
Так навіщо?

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

ІДивує зоологія еліти
в політиці, поетиці, борні...
переживають іноді піїти,
що деякі вокабули гучні
у мові мають зайві голосні.
Аматори і (в)умні ерудити
обурені наукою освіти,
яка їм «заважа писать» пісні.

ІІОй, пишуть люди, коливають тишу,
кімвалять білий шум у голові
у читача, якого мода тішить,
але, напевне, авгури праві –
як на базарі чують, так і пишуть,
аби було дохідливо... усім...
навіщо та літературна мова
і правила граматики? Своїм
налізе... і на голову здорову –
усі щасливі... є оцінка сім,
аби лише почули їхні ямби
сонету та епітети нудні –
і цим усім пишаються одні,
а інші посилають дифірамби.

ІІІБогема коронованих еліт
видумує такі неологізми,
що в’януть вуха...
......................радує сучліт*
осанною, – ура соцреалізму!
Але міняти гасло ще не пізно,
якщо себе почує неофіт.

10/23

ІЛітаю в уяві додому
або відтіля уві сні –
у серці тамую утому,
душа ще у тілі... такому
не затишно нині мені,
та рано стелити солому.

ІІЄ надія, що не упаду
до фіналу бурі світової,
поки упокоїмо ізгоя
і його конаючу орду.
Нагадаю хрещеному світу
Божі і пророчі заповіти,
міражі історії... в імлі.
Є чого ридати і радіти –
є ще віра на моїй землі!
А по ній гасають вражі діти
ханаанеяни і шиїти
та осатанілі москалі.

ІІІЄвропа дає обіцянки,
що піде за нас Одіссей
у ході нової атаки...

шукає оазу бурлака,
але і донині борей
жене його мимо Ітаки...
.........................................
Тікає із Трої Еней...
нагай кримінальної шайки
ганяє по світу людей.

10.2023

Ми стільки років процвітали,
що, врешті, зовсім процвіли…
І мимоволі загнили…
І нас не стало…

6 березня 1989 р., Київ

Доки ви сприймати в стані,
хтось, шановні читачі,
знову вірш про партизанів
вам складатиме вночі.

Час по колу чи спіралі,
нагнітаючи віки,
мостить пастку для моралі
вам, жінки й чоловіки…

30 жовтня 2016 р., Київ

Клич мене своїм,
я ж бо тільки твій…
Хочеш солов’їв? –
будуть солов’ї.
Хочеш до зірок? –
зараз полетим!
Хочеш, буду я
ангелом твоїм?

Я тебе спасу
у недобрий час,
і ніякий біс
не розлучить нас…

Клич мене своїм,
Клич мене своїм…
Хочеш над зірки! –
зараз, полетим –
Клич… О!!! Зачекай…
відштовхнусь хвостом…
Будеш мати все
зі своїм чорто-ом!
Ха – ха-а – ха-а-а…

3 травня 1989 р., Богдани́

***
Повільно вимирає темне,
партійне... люте і нікчемне,
яке вело кудись народ.
Але на зміну йде зелене
і височіє ешафот.

***
« Нам помирати ранувато...»
такі були колись пісні,
а нині пізно воювати...
та і по заповіді п’ятій
суддею бути – не мені.

***
Неначе є рідня і друзі,
яким зі мною не везе,
бо допомога – над усе,
а я не буду... у прислузі
найгеніальшого Зе.

***
Все, що радянське, то не наше,
так мало бути на землі,
якби ми полюбили рашу,
та українські куркулі
ще пам’ятають мать... і вашу.

***
Не буде перемоги у війні,
якщо про це не вдарити набатом
на красній площі і послати матом
пуйло, яке по вуха у лайні
ще хоче об’явити ультиматум.

***
Порідшали «полки безсмертні»,
але подекуди ще є
заміна армії рантьє,
упевнена, що є що жерти
і що цеглина не уб’є.

Осанна
А ми співаємо осанну,
бо нам у спеку непогано,
коли буяє лобода.
Питається, – навіщо рани...
«це вже було» – орда, погани...
навіщо кров... тече вода.

08.2023

ІВиходячи із досвіду чужого
і власного на площі десять ар,
схиляюся до висновку такого –
поети є від чорта і від Бога...
а от у землероба – інший дар.

ІІЗважаючи на заповіти Стуса,
працюємо усі біля землі,
аби була законною спокуса
скородити «хороших москалів».

Інакше неможливо із ордою.
Перо поета – хлопавка для мух,
якщо не надихає нас до бою,
і не гартує войовничий дух.

Заслужені паяци при бандурі
не наближають праведні роки.
Ми кобзарі, мольфари по натурі,
бо наші предки – характерники.

За кров пролиту і за кожне горе
скарає небо мафію кремля...
...........................
заллє смолою їхні пащі море
і вдавить каменюкою земля.

ІІІНе помагають заповіді Божі,
не чує розбишака, – не убий,
не укради, не зазіхай... і, може,
коли немає алібі, – якби,
то ми би... правда переможе,
винищуючи зайве і вороже,
виконуємо заповідь, – люби...
і захищай... а Гея допоможе
іти і не боятись боротьби.

08.2023

Наїлися ми братньої любові
лукавої, лихої кацапні
і напилися горя на війні.
Скажений ворог нації і мови
не відпускає дійної корови
у лоно європейської рідні.

Майбутньому нема альтернативи,
та поки не палає вся земля,
нема чого дивитися здаля,
а треба гнати гадину паршиву
сьогодні разом і у хвіст, і в гриву
від Балтії до самого кремля.

Оновлюємо Україну-матір...
хай захищає наші рубежі...
із тризубом стаємо на межі
добра і зла і кожен цьому автор
і неофіт, і профі, і аматор –
литаври української душі.

Поширюємо кращу із традицій
у колі друзів, а не ворогів,
чаруємо і музикою слів,
і піснею... гуртом і наодинці...
чим більше люди чують українців,
тим більше ненавидять москалів.

08.2023

***
Сліпим душею я не ескулап.
Соромити глухе немає часу.
Якщо воно уперте, наче цап,
одного разу, то й черговий ляп
цієї шельми – це ознака сказу.

***
Не маю я емпатії рідні
тієї, що чужа мені по духу,
то й – ну її... іду в самотині,
бо візаві мої тугі на вухо
до істини, яка... не у вині.

***
Як не пнись, а чмо не буде гуру,
так було і є... але повік
у юрбі совкової культури
і партійної номенклатури
балакун – великий чоловік.

***
Чи то електорат зеленуватий,
чи то еліта нації не та,
що, наче, є із кого обирати,
а потім неможливо угадати,
хто є король на троні у шута.

***
У гамівній сорочці санітара
у всьому винен – винний без вини.
А пацифіста не чекає кара
за те, що закликає, для піару,
до миру із ордою сатани.

***
Кожен день історії імперій –
це насилля звіра над людьми.
Лютувало до нової ери
і конає у новій печері
бункерне опудало пітьми.

Осадок
В усі часи, коли юрма не проти
людиноненависницьких ідей,
на сцені появляється Арей
у вигляді шута... а ідіоти
і божевільні у бою істоти
вирізують «кинжалами» дітей.

08.2023

***
Останній час агонії росії,
парафії імперії, чуді...
і Кожум’яка запрягає змія,
аби орати землю князя Кия,
куди не буде доступу орді.

***
Лютують бенефіціари тризни,
коли у нас на варті все окей
і на озброєння немає кризи,
і тризуб князя на щиті вітчизни,
і меч його заточує Арей.

***
На раші епопея параної,
людиноненависникові тісно
і в силу ситуації такої
уже сьогодні прокляті ізгої
і на віки, і повсякчас, і прісно.

***
Не мала ні науки, ні культури
московія ніколи і ніде...
і нині мати євро за халтуру
на сцені від Уралу до Амуру
без Києва уже немає де.

***
Якщо і досі окупанти горді
потугою своєю на воді,
то мусимо не думати тоді,
а файно дати мордору по морді,
аби лайно текло по бороді.

***
З яких це пір московія – месія?
Купує світ за сорок соболів,
а крадене ховає у кремлі...
та поки зійде сонце на росії,
роса їй очі виїсть у землі.

Післямова
Ой, не щезають, на готове ласі,
злодії-воріженьки, а наразі
ридає мати і її дитя
за тими, хто іде без вороття...
війна з’їдає волелюбну масу
людей, що умирають за життя.

08.2023

Наш поцілунок сонцем став
і вітром став, і перестав.
Тоді тебе я знову взяв
і коло тебе танцював.

Тропічна полька – то не сміх.
Тропічна полька – то не гріх.
Потанцював – і далі в путь,
і діти, як гриби, ростуть.

Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – до пори!
Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – раз-два-три!

Ось баобаб. Ось евкаліпт.
Ось слон. Он море й риба-кит.
Усі б хотіли буть людьми.
Усі танцюють так, як ми!

Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – до пори!
Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – раз-два-три!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
просив-молив, про все забув,
бо танець наш гарячим був!

Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – до пори!
Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – раз-два-три!

Нарешті у «Майстерень»
відкрився перший з’їзд.
Раніше у цій справі
був, так сказати, піст.
Запрошення отримали
досвідчені майстри
і новачки завзяті,
також середняки.
Я трохи припізнився,
хоч поспішав, як міг, –
автобус наздогнати
я рейсовий не встиг.
Заходжу я у двері –
у залі сто стільців,
усі стоять порожні,
лиш зайнятий один.
На ньому бородатий
якийсь мужик сидить
і більш нема нікого,
з ким можна говорИть.
У нього я питаю:
– Де весь Парнаса цвіт?
А він відповідає:
– Він весь отут сидить.

12.06.2023

                    І
І сущі неуки, і люди
існують, поки є життя,
а як ідуть у небуття,
то й духу їхнього не буде,
і понесе їх у нікуди
душі своєї каяття.

                    ІІ
Усе, що діється навколо,
і по спіралі, і по колу
у чорну... падає... діру...
а поки-що, Земля – це школа,
в якій навчає і добру,
і розуму Отець-гуру,
аби війна уже ніколи
не опустошила село,
а в Україні ожило
і воскресало рідне Слово
як еманація любові
у цьому світі... і на зло
лукавому воно усюди
зітре огидою огуду,
охороняючи чоло...
і поцілунку від Іуди
не буде,
           наче й не було.

                    ІІІ
Війна добра і зла триває,
і падає один за всіх,
і всі стоять за волю краю,
кому не воювати – гріх.
Удосконалюємо душі
в горнилі горя і біди
супроти сущої орди
за кожен дюйм своєї суші,
за кожну унцію води.
Ніде ідилії немає,
окрім обіцяного раю,
де є усе – одне на двох,
але душа не помічає,
коли її... його... буває,
так,
          ні за що,
                          цілує Бог.

06.2023

Ну здрастуй, літо, здрастуй, літо! -
Загнала спека в холодок.
І я теж літній чи елітний -
Впадаю в паморозь думок.

Уся планета вже тепліє,
І тануть скрізь льодовики.
Лише на теренах росії
Усе, здається, навпаки.

Ракетний холод чуть металу,
Що тіло українське рве,
Зимі віддавши на поталу,
Шматуючи усе живе.

Шлють ЗСУ снаряди-квіти
Олександрійському стовпу*.
Уже не знає, що робити,
Осатанілий дядя Пу.

Жме кнопку ядерну щосили,
На персах кнопки тисну я -
Зло знищують Амура стріли,
Любов, як літо це, буя!!!

*Олександрійський стовп — символ Кацапстану в Петербурзі, звідки виліз дядя Хуйло.

1 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не відаю, кого я удостою
подякою за явний плагіат,
записаний на синьому сувої
небес живою мовою цитат.

Усе, що тане, піде за водою,
а що літає – інший варіант
утраченої мрії голубої,
бодай не головної із утрат.

А та, що закарбована у небі,
і є моя поезія жива –
минула, і сучасна, і нова...

така-сяка, що може і не треба
нікому. Занотовую для себе
надією навіяні слова.

05.2023

Народився Ярослав –
і за мить відомим став,
бо усі відомі люди
позбігалися на крик!
Тільки крик одразу зник.
І з’явилася інтриґа,
радість і підозра тиха,
і півлітра, і закуска,
пісня і жіноча хустка!
То ж потрошечку отак,
так і сяк, і сяк і так,
Гаврилюк, як психіатр,
шлях проклав у цей театр!
В кожну сцену, в кожну яв
входить хлопчик Ярослав!
Поміж інших Ярославів
якнайліпший Ярослав!
Ми питаєм: «Гаврилюче,
що за витівки падлючі?
І на сцені й за «лаве»
розсмішив ти все живе!»
Каже він: «Отож. Панове!
Гумор – почуття здорове!
Найшановніша падлюка
зрозуміє, в чому штука!»
Не погодитися – гріх.
І за це – наш щирий сміх!
І вітання, і кохання,
і найліпші побажання!
Хай колись ти був – дударик,
то тепер ти – ювілярик!
Ну то й що, що 50?
50 – не 60!
60 – не 70…
Кожен день і кожен рік –
то твій друг, і твій повік.
Хай буремний твій талант,
мов священний фоліант,
не для когось і колись,
а тепер, сьогодні й скрізь
має успіх в читача,
слухача і глядача!
Ну, а ми – твоя сім’я,
Моїсеєв, ти і я!

4 листопада 2001 р., Київ,
Молодий театр

Отакої. У мене… украли копієчку.
Люди! Де ви?.. Усе у тумані.
Посадив позавчора я в го́рщичку квіточку,
а сьогодні знайшов черв’ячка у сметані.
Без копієчки грошей в кишені,
з голодним животиком,
я піду і спіймаю ворону на цвинтарі.
Посаджу її в кліть,
як до го́рщичка квіточку,
черв’ячком нагодую
крикливого ротика.
Чудо в клітці!
Дивлюся, радію я.
На копієчку мав би я щастячка.
Задоволення – теж на копієчку.
І здоров’ячка теж – на копієчку…
От пошию вороні я платтячко,
так, щоб міг я ще більше подобаться,
і збиратиму по карбованцю
з тих падлюк, які вкрали копієчку!

25 лютого 1991 р., Київ

– Слухай, Мунько, що́ було!
Не потрібне й еНеЛО́!
Позавчора, у четвер,
я застала калагер.

Мамка знає: я у школі,
потім ще на баскетболі –
(десь до п’ятої години),
далі – хор і піаніно.
А на сьому – йду в театр
на виставу «Брат плюс брат».
Ну, спектаклик, так, – фуфло:
про сільське добро і зло.
Ті – погані, ці – хороші..,
марно викинуті гроші.
Краще б я пішла до Вови
чи до свідків Ієґови.
Ти ж – дурна, що не схотіла:
ми в буфеті та́к гуділи!
Від антракту – до метро
пива випили відро!
А Телесик все проспав –
тільки уві сні ридав.
Ледве встигли ми, сестричко,
на останню електричку.

Приїжджаю я додому –
потрапляю до Содому!
Мамка – в центрі, за столом,
на столі – мужик з веслом,
через голову й плече
зараз, точно,.. упече!
Мабуть, тої миті я
вберегла чиєсь життя,
бо забігла до кімнати
на добраніч мамці дати.
А у неї – нині гості,
п’яні сало, м’ясо й кості –
скрізь лежать самі дядьки́
і порожні тарілки́.

Озирається той тип,
«глип» – очима, носом – «хлип»
і не знає, що сказати…
«Познайомся. Це твій тато», –
через мить знайшлася мама,
спантеличена так само.
«Він – рибалка і моряк,
бо до мандрів має смак.
Був колись до нас заплив
і тебе мені зробив.
А тепер – пенсіонер.
Де йому плисти тепер?
От і вирішив він, доню,
притулити сиву скроню –
від тюрми і від суми́ –
до таких дурних, як ми»…

Мамка вивільнила миску
ще у двох дядьків з-під писку –
і продовжила пото́му:
«Пам’ятаєш дядю Рому?
Він для нас зробив багато.
Нас хотіли виселяти.
Ти була ще немовлям.
Він – твій батько теж, затям».
Мамка сіла поруч кума:
«Потім, – каже, – стала ду́ма,
я́к би доню охрестити,
щоб під Богом їй ходити.
Він – це твій хрещений батько…
До́нько, хто цей кожен дядько?
Ну, згадай, як я навчила?»
Я й усіх перелічила:
«Цей, на ліжку, дядя Влас,
він возив на море нас.
Біля нього – дядя Гліб,
завжди нам приносить хліб.
Дядя Гена – на підлозі,
він знайшовся по дорозі:
ми у лісі заблукали,
він нас вивів – ми б пропали.
Цей, праворуч, дядя Ігор,
грав зі мною в кілька ігор,
як була маленька – грав,
кожен день на руки брав.
А тепер…», – і я замовкла, –
бо від стра́ху вся аж змокла –
і сказала так, як є:
«… а тепер він пристає!
Дядько Валентин – альфонс!
Дядько Стас – пародонтоз!
Той – на милицях – Мирон
продає нам самогон!
А двом рилам в олів’є
мамка за відмазку є:
розважаються собі,
бо обойко голубі!
Так що, всі оці дядьки –
без брехні – мої татки!!!»

Розказала – і присіла,
ніжку Буша з хріном з’їла,
губи втерла і спитала,
бо мені здалося мало:
«А коли прийшов наш тато –
вже гостей було багато?
Щось не бачу дяді Вови?
Він у нас такий здоровий!
Любить мамку за горбушу,
як свою боксерську грушу…
Просто, він багато п’є –
і як завжди – морди б’є…»

А мужик увесь цей час
на столі стояв між нас.
Підвелася я, Марусьо,
й на весло його дивлюся:
«Наші гості – це десант!
Наша мама – екскурсант
і влаштовувач дозвілля!
Там, де мамка, – скрізь весілля!..»
Просто з рук беру весло –
та й усім смертям на зло,
як угрію ним у груди –
той і впав на стіл, як блюдо!

Стало потім якось лячно.
Після слів «Спасибі, смачно»
я поглянула на мамку,
як на де́що, як на самку,..
вийшла в двір – а недалеко
дві підпільні дискотеки…
Там я подружку знайшла –
зранку в школу не пішла…

Слухай, Муньо, просто – жах,
видно, в мене їде дах.
Знай, оце лежу в траві –
калаге́р у голові.
Тільки очі я заплющу,
мов пірну в п’янющу гущу, –
бачу мамку між дядькі́в,
бачу банку огірків,
що розлазяться, гидкі,
остогидлі і бридкі,
осоружні й примітивні,..
хлопці всі мені противні!

1 вересня 2003 р., Богдани́

ІОй! Погани нас опередили,
викупили першими вогонь
благодаті і гундяй-дурило
потирає ратиці долонь.

ІІСудячи на голову здорову,
свята великоднього нема...
у парафій – горе без ума,
у частини відібрали мову,
відкололи віру від любові
і надія жебрає сама.

Фарисеї... гірша половина
православ’я, що катує Сина
у екстазі зла і боротьби
нині, по іронії судьби,
вороги моєї України,
піддані московії, раби.

ІІІАле є і має бути знову
як було одвічно – у віках
і навіки у пророчих снах...
..............................................
у сусальній золотій обнові
українське полум’яне Слово
воскресає в синіх небесах.

04.2023

Котик носика подряпав
Із прихильности до чічки,
Залишив відбиток лапи
На її пахучім личку.

Не спинить авторитетом
Грацію оцю простую.
Не журися, грізна тето,
Дай твій носик зацілую.

Лапа де пройшлась котяча,
Цей стражденний ніс–каліку,
Я із запалом юначим
Згоден го́їти довіку.

2011

ІНе вистачає у тайзі землі
на кожного кацапа-окупанта,
на готовеньке лізуть москалі,
аби роти неситі напихати.
І це було... до часу, до пори.
Але ж не до кінця оцього віку
терпіти їх? Та чорт його бери,
коли воно на голову каліка.

ІІОдне уже готове у тюрму...
і не відомо йолопу, чому
його остерігається Європа,
якої не цураються укропи,
які дають по голові йому –
утіленню огидної мерзоти.

ІІІАле не кращі за чужу свиню
свої скоти, фальшиві патріоти.
Опінія на внутрішньому фронті
така ж як і на лінії вогню.
Бояться перемоги тайні слуги
і явні емісари недолугі:
у рясах біси, офісні кроти
і їхні мироносиці-папуги
не відаючі, на хіба іти
за голосами неука-хапуги,
заручника своєї сліпоти.

04/23

ІНе нарікаю я на долю.
Хоча досягнення малі,
та не поламані щаблі
драбини в небо із юдолі.
У кого щастя не було –
йому нещастя помогло...
.........................................
Воно і досі на престолі,
а біля хати москалі.

ІІНе зобов’язаний нікому,
але виконую оброк –
аби навіки не замовк
мій тихий голос... і по тому,
як на віки піду додому,
ще зачитають до дірок
мої поезії, а нині
нехай би хоч одна зі ста
лягає на чиїсь уста,
ще не затяті у гордині,
і подивує читача
прозорий стиль, а не полова
і з шанувальником розмова
плугатаря і сіяча.

ІІІІти у засвіти зарано.
Моя душа – це мій грааль,
не удостоєний пошани,
та це вже не моя печаль,
що озолочують цигани
мою духовну пектораль.
Допоки ще на світі маюсь,
поетом бути – не порок,
«караюсь, мучусь і не каюсь»,
бо як умру, то як дізнаюсь,
чи в Україні є пророк.

04.2024

Уже й неділя вербна
і ще надія є,
що житіє не зебра –
копитами не б’є,
а наближає літо,
і сонце, і зірки
і можемо зігріти
усі свої боки,
дивитися у небо
і на далекий ліс...
питаюся у себе, –
чого повісив ніс?
Нема чого тужити,
аби у цім краю
відкинути копита
й почити у раю.
Ще є і тут удача
і ліки від журби,
але... чекає дача
і котики верби,
і де-не-де погани,
і чорні клобуки...
католики-миряни
запалюють свічки,
квітує рута-м'ята,
і пущі, і кущі...
іде весна гуляти
по площі у плащі...
...................
очунює палата:
іуди, паничі...
але немає свята –
душа моя розп’ята
пілатами вночі.

04/23

ІОй, пу-сі, пу... сі... граються як діти
з вогнем у хаті опоненти світу...
велике пу оточує пітьма –
навколо мракобіси та потвори,
та ідіоту по коліна море
і не буває горя від ума.
Який там ордер... і яка тюрма?
Йому і пекло – не велике горе
і ради тут ніякої нема.

Ідуть за мир «передові» народи...
китай... росія... і кому тоді
як не попу, або його Балді,
або обом заїхати по морді?

Та усики без ґлею в голові
і пацифісти заявляють гордо,
що треба покоритися москві.

ІІЛукава братія і до навали,
і опісля усякою бувала...
топили Україну у крові
тоді і нині орки-канібали,
любителі чужого хліба й сала,
і безголові, і при булаві,
і нібито, свої: колаборанти,
неситі блюдолизи, брехуни,
лукаві юди, слуги окупанта,
язичники у рясі сатани,
паяци, що п’ялися на котурни,
у шароварах ряжені пани,
заслужені митці макулатури,
аматори фальшивої культури,
парафія московії... ждуни.

Історія не гладить по голівці
за це... а кара Божа – це ординці:
убивці, яничари, барани,
карателі-чекісти, поліцаї,
ханиги, хами, неуки шпани...
уже й такого імені немає,
яке б не заслужили пахани
очільники конаючого роду,
пихаті мафіозі і чини –
опричники звірячої породи,
дурної слави... світова біда...

осатанілі виродки-уроди...
такою є московія-орда –
раби і узурпатори свободи.

ІІІУ противагу нації совків
ми воїни із глибини віків,
які перекували серп і молот,
ярмо, кайдани... іго москалів
на силу й перемогу вояків
і не лякає Україну молох
оскаженілих нелюдів-катів...
..................................................
московія – усьому світу ворог,
та є ще сила духу козаків,
і є ще порох у порохівницях,
а декому й нагайка пригодиться
як це було за прадідів-дідів.

Якщо пуйло повісять на осиці,
а мерседеса у його каплиці,
поменшає роботи у чортів.

03/23

На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heißen? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
– О, панімаю, ви із Украіни?
– Та й вам Європа ще не рідні стіни?
– О, да, я лішь парузкі панімаю.
– Тоді прощайте, я не з того краю.

Крокую далі. Будете сміятись,
дивуючись пригодою цією,
бо чую ясно рідною моєю:
– Не хочете зі мною прогулятись?
А я до неї... гордо, – nicht verstee...
хоча... не проти я... spazirengehen.

Війна війною, а гора з горою...
але, буває, є чого радіти,
коли, здається, мовою ізгоя
не будуть говорити наші діти.

А поки-що гуляю наодинці...
на світі є ще різні українці.

03/23

ІМи ніколи не були братами
із юрбою орків-упирів.
Нас гойдали різні матері
як дітей Яфета, Сима й Хама
і єднали протягом віків
чільною культурою одною
із улусом силою дурною,
нищачи традиції дідів,
та немає паю із ордою
у народу і її митців.

ІІРаді і аматори халтури,
і хамелеони-трубадури,
що почули гасло, – ніс утри
тим, що свій задерли догори.
Ордени духовної культури
все іще купують автори.
В їхньому оточенні триває
акція розведення лохів,
у якій бабло перемагає...
у літературі й поготів
іншої дороги до верхів,
як альтернативи, не буває.

ІІІСлаві і «героям» на віки
не бракує легкої руки.
Але є одна пересторога,
іронічно кажучи і строго, –
де-не-де буває навпаки...
є лохи, і профі, і совки....
і поети... іноді від Бога,
інде, від лукавого, таки.

03/23

ІОдужують поволі українці,
минуле виліковують своє,
упоратися тяжко наодинці.
та мусимо, допоки сили є.
Історія уроки викладала,
а ми не надавали їм ваги...
мечі перекували на орала...
за це нас вирізали до ноги
і спокою ніколи не давали
ні зовнішні народи-канібали,
ні внутрішні провладні вороги.

ІІІ поки є ще ця нечиста сила
та сатана у рясі із кадилом,
чекати довго до її кінця
і виносу недопалка-мерця.

Живуча підла нація батия
і обухом її не переб’єш,
але обмежують нащадки Кия
імперію, якій «немає меж».

Немає місця нелюдам убогим
ані у небі, ані на землі.
Навіки наші розійшлись дороги
у цьому світі, де є москалі.

Немає сенсу біснувате вчити
ані у школі, ані на війні...
хай у Гаазі, як не у вогні
відкине сатана свої копита.
Хороші росіяни – це убиті
заразні параноїки чумні.

ІІІМосковія по розвитку своєму
відстала від Європи назавжди.
Навіщо ці содоми і гареми?
Заповідали прадіди-діди –
назовні вивертати душі темні,
аби щезали явні і таємні
перевертні та ідоли орди.

03.2023

Чому я маю жити так, як ви?
Тому ніяк не бути! –
Зганяючи до стійла корови,
складуючи у скрині скрути;
мугикаючи і кричачи,
постійно плутати ключі
від погребищ і кладовищ?..
Чому мені під шкіру кліщ
не вліз так само, як і вам?
Тому що я єдино сам.
І сам не гам – і вам не дам
волати побутових гам!

24 березня 1992 р., Київ

Пишу нікому... іноді – усім,
ну, а якщо собі, то незабутнє,
нечуване ніколи і ніким
уявно надиктоване майбутнє,

Запитую у відчаї себе, –
кого краса рятує в цьому світі,
де сонце – жовте, небо – голубе,
війна – за мир, а воїни – убиті?

Іще учора я не уявляв
ані хороших росіян учених,
ані опозиційних і таємних...
............................
на цій арені вистачає барв,
але за що ти, Боже, покарав
мою країну владою зелених
піарників, злодіїв і роззяв?

03.2023

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди!
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

5 вересня 1999 р., Київ

Щось комусь деінде не на часі
і турбує іноді когось,
що його(її) у біомасі
ображає видумками хтось.

Їй(йому) дорога у піїти –
це аби лише себе явити
з конопель Пилипом і мерщій,
поки є кому когось хвалити,
заховатись у свої кущі
і чогось ученого учити.

Десь-не-десь і видумки оті –
це образа їхнього таланту
ні за що на когось нарікати,
хоч усім відомо – не святі
випікають у печі горнята
і не зло навчає доброті.

02/23

Жили ми у союзі як брати,
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.

Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
себе оприбутковує... так само.

На те воно й існує... і пігмей
арени, і фальшиві ліліпуті.
Не можуть виживати без людей
злодії і сучасні, і майбутні.

Учора годували їх одні
й ті самі обездолені селяни
і нині... заробляють на війні
майбутні небожителі Оману.

Історія не списує таке,
та править ще у нашій Україні
багатій, незалежній, самостійній
підкинуте нам каченя гидке,
що нині оперилось... у м’яке
зелене пір’я... як звичайні півні.

Усе, необхідне сьогодні – на часі,
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.

Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
про армію, віру)закони нові.

Сліпому народу показують шоу,
якою дорогою треба іти,
аби відібрали у нації мову,
а далі і розум зелені кроти.

Рідіє арена, тихішає галас
оракулів миру навколо війни...
у теплі краї подалися чини...

а поки корупція в нори ховалась,
яка тільки наволоч не наживалась,
освоївши кошти людей і казни.

01/23

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

Од жарту до жаху
життям зловживаєш.
Чи шашки, чи шахи –
на гроші ти граєш.

А розум – з півложки,
а ложка – з копійку,
сушитимеш дошки,
потрапивши в бійку.

Яка б не гидота –
все вип’єш до краплі.
Аби не робота –
ступаєш на гра́блі.

Неси́те, немите,
під носом зелене…
Тому і не сватайся
більше до мене!

30 січня 2002 р., Київ

І
Мені далеко ще до читача,
що вихваляє кучеряве слово,
а радше – щиру українську мову
освіченого гуру-сіяча...
хай іноді на голову здорову
ще блимає у темряві свіча,
аби свої... навчалися чужому
і того не цуралися, що є
на поприщі, бодай би, на одному,
якщо його оказія дає.

ІІ
Раніше філософію вивчали,
риторику, поезію, латинь,
а нині учень получає бали
за те, що не його уму навчали,
а того, що на тисячу – один.

ІІІ
Освіта – це важливе поле бою,
та нині ми сьогодні не одні,
кого іще виховують війною,
аби запам'ятали... на війні
багаті не воюють між собою,
за них воюють бідні, не дурні
тому, що бідні, а тому, що пні
і їхній поводир... у вишині
із булавою... обрані юрбою
ці барани і цап із бородою
у цій кошарі – неуки одні.

01.2023

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Знову свище вітер за вікном,
Зриваючи дахи з будівель.
А ми дивлячись кіно,
Чекаємо, коли ж буде Диво?..
А диво в нас самих!
Або в тому, що вітер не стих...

І
Поета муза надихає,
коли являється сама,
ну, а якщо її немає,
то і його, вважай, нема.

Йому із нею по дорозі
і при свічі, і у пітьмі,
і у жару, і на морозі,
і, непомітно... у юрмі.

ІI
Отак і живемо окремо
у день ясний і уночі,
аби її цікаві теми
не оминали читачі,
аби, читаючи... мовчали,
неначе риба у воді,
і то не тільки-но тоді,
коли завищуємо бали...
........................................
Удачу знаючи свою,
я пропоную нічию...
але якщо полуда в оці
Феміди на чиємусь боці,
вікторії не визнаю...
ціную лаври переможця,
але у рівному бою.

ІІІ
Повторюю одну й ту саму
у стилі ретро... фуґу карми
на обертонах житія,
яка не є, але моя –
як і поезія... звичайна...
іде у люди звідусіль,
коли одного вистачає,
аби читали майже всі.
Та як у декого бувало,
собою хизуватись мало...
хоч і не чути голос мій
і рідко аплодує зала,
але в мелодії моїй
немає тоніки кімвала.

01/23