І
І сущі неуки, і люди
існують, поки є життя,
а як ідуть у небуття,
то й духу їхнього не буде,
і понесе їх у нікуди
душі своєї каяття.

                    ІІ
Усе, що діється навколо,
і по спіралі, і по колу
у чорну... падає... діру...
а поки-що, Земля – це школа,
в якій навчає і добру,
і розуму Отець-гуру,
аби війна уже ніколи
не опустошила село,
а в Україні ожило
і воскресало рідне Слово
як еманація любові
у цьому світі... і на зло
лукавому воно усюди
зітре огидою огуду,
охороняючи чоло...
і поцілунку від Іуди
не буде,
           наче й не було.

                    ІІІ
Війна добра і зла триває,
і падає один за всіх,
і всі стоять за волю краю,
кому не воювати – гріх.
Удосконалюємо душі
в горнилі горя і біди
супроти сущої орди
за кожен дюйм своєї суші,
за кожну унцію води.
Ніде ідилії немає,
окрім обіцяного раю,
де є усе – одне на двох,
але душа не помічає,
коли її... його... буває,
так,
          ні за що,
                          цілує Бог.

06.2023

Ну здрастуй, літо, здрастуй, літо! -
Загнала спека в холодок.
І я теж літній чи елітний -
Впадаю в паморозь думок.

Уся планета вже тепліє,
І тануть скрізь льодовики.
Лише на теренах росії
Усе, здається, навпаки.

Ракетний холод чуть металу,
Що тіло українське рве,
Зимі віддавши на поталу,
Шматуючи усе живе.

Шлють ЗСУ снаряди-квіти
Олександрійському стовпу*.
Уже не знає, що робити,
Осатанілий дядя Пу.

Жме кнопку ядерну щосили,
На персах кнопки тисну я -
Зло знищують Амура стріли,
Любов, як літо це, буя!!!

*Олександрійський стовп — символ Кацапстану в Петербурзі, звідки виліз дядя Хуйло.

1 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не відаю, кого я удостою
подякою за явний плагіат,
записаний на синьому сувої
небес живою мовою цитат.

Усе, що тане, піде за водою,
а що літає – інший варіант
утраченої мрії голубої,
бодай не головної із утрат.

А та, що закарбована у небі,
і є моя поезія жива –
минула, і сучасна, і нова...

така-сяка, що може і не треба
нікому. Занотовую для себе
надією навіяні слова.

05.2023

Народився Ярослав –
і за мить відомим став,
бо усі відомі люди
позбігалися на крик!
Тільки крик одразу зник.
І з’явилася інтриґа,
радість і підозра тиха,
і півлітра, і закуска,
пісня і жіноча хустка!
То ж потрошечку отак,
так і сяк, і сяк і так,
Гаврилюк, як психіатр,
шлях проклав у цей театр!
В кожну сцену, в кожну яв
входить хлопчик Ярослав!
Поміж інших Ярославів
якнайліпший Ярослав!
Ми питаєм: «Гаврилюче,
що за витівки падлючі?
І на сцені й за «лаве»
розсмішив ти все живе!»
Каже він: «Отож. Панове!
Гумор – почуття здорове!
Найшановніша падлюка
зрозуміє, в чому штука!»
Не погодитися – гріх.
І за це – наш щирий сміх!
І вітання, і кохання,
і найліпші побажання!
Хай колись ти був – дударик,
то тепер ти – ювілярик!
Ну то й що, що 50?
50 – не 60!
60 – не 70…
Кожен день і кожен рік –
то твій друг, і твій повік.
Хай буремний твій талант,
мов священний фоліант,
не для когось і колись,
а тепер, сьогодні й скрізь
має успіх в читача,
слухача і глядача!
Ну, а ми – твоя сім’я,
Моїсеєв, ти і я!

4 листопада 2001 р., Київ,
Молодий театр

Отакої. У мене… украли копієчку.
Люди! Де ви?.. Усе у тумані.
Посадив позавчора я в го́рщичку квіточку,
а сьогодні знайшов черв’ячка у сметані.
Без копієчки грошей в кишені,
з голодним животиком,
я піду і спіймаю ворону на цвинтарі.
Посаджу її в кліть,
як до го́рщичка квіточку,
черв’ячком нагодую
крикливого ротика.
Чудо в клітці!
Дивлюся, радію я.
На копієчку мав би я щастячка.
Задоволення – теж на копієчку.
І здоров’ячка теж – на копієчку…
От пошию вороні я платтячко,
так, щоб міг я ще більше подобаться,
і збиратиму по карбованцю
з тих падлюк, які вкрали копієчку!

25 лютого 1991 р., Київ

– Слухай, Мунько, що́ було!
Не потрібне й еНеЛО́!
Позавчора, у четвер,
я застала калагер.

Мамка знає: я у школі,
потім ще на баскетболі –
(десь до п’ятої години),
далі – хор і піаніно.
А на сьому – йду в театр
на виставу «Брат плюс брат».
Ну, спектаклик, так, – фуфло:
про сільське добро і зло.
Ті – погані, ці – хороші..,
марно викинуті гроші.
Краще б я пішла до Вови
чи до свідків Ієґови.
Ти ж – дурна, що не схотіла:
ми в буфеті та́к гуділи!
Від антракту – до метро
пива випили відро!
А Телесик все проспав –
тільки уві сні ридав.
Ледве встигли ми, сестричко,
на останню електричку.

Приїжджаю я додому –
потрапляю до Содому!
Мамка – в центрі, за столом,
на столі – мужик з веслом,
через голову й плече
зараз, точно,.. упече!
Мабуть, тої миті я
вберегла чиєсь життя,
бо забігла до кімнати
на добраніч мамці дати.
А у неї – нині гості,
п’яні сало, м’ясо й кості –
скрізь лежать самі дядьки́
і порожні тарілки́.

Озирається той тип,
«глип» – очима, носом – «хлип»
і не знає, що сказати…
«Познайомся. Це твій тато», –
через мить знайшлася мама,
спантеличена так само.
«Він – рибалка і моряк,
бо до мандрів має смак.
Був колись до нас заплив
і тебе мені зробив.
А тепер – пенсіонер.
Де йому плисти тепер?
От і вирішив він, доню,
притулити сиву скроню –
від тюрми і від суми́ –
до таких дурних, як ми»…

Мамка вивільнила миску
ще у двох дядьків з-під писку –
і продовжила пото́му:
«Пам’ятаєш дядю Рому?
Він для нас зробив багато.
Нас хотіли виселяти.
Ти була ще немовлям.
Він – твій батько теж, затям».
Мамка сіла поруч кума:
«Потім, – каже, – стала ду́ма,
я́к би доню охрестити,
щоб під Богом їй ходити.
Він – це твій хрещений батько…
До́нько, хто цей кожен дядько?
Ну, згадай, як я навчила?»
Я й усіх перелічила:
«Цей, на ліжку, дядя Влас,
він возив на море нас.
Біля нього – дядя Гліб,
завжди нам приносить хліб.
Дядя Гена – на підлозі,
він знайшовся по дорозі:
ми у лісі заблукали,
він нас вивів – ми б пропали.
Цей, праворуч, дядя Ігор,
грав зі мною в кілька ігор,
як була маленька – грав,
кожен день на руки брав.
А тепер…», – і я замовкла, –
бо від стра́ху вся аж змокла –
і сказала так, як є:
«… а тепер він пристає!
Дядько Валентин – альфонс!
Дядько Стас – пародонтоз!
Той – на милицях – Мирон
продає нам самогон!
А двом рилам в олів’є
мамка за відмазку є:
розважаються собі,
бо обойко голубі!
Так що, всі оці дядьки –
без брехні – мої татки!!!»

Розказала – і присіла,
ніжку Буша з хріном з’їла,
губи втерла і спитала,
бо мені здалося мало:
«А коли прийшов наш тато –
вже гостей було багато?
Щось не бачу дяді Вови?
Він у нас такий здоровий!
Любить мамку за горбушу,
як свою боксерську грушу…
Просто, він багато п’є –
і як завжди – морди б’є…»

А мужик увесь цей час
на столі стояв між нас.
Підвелася я, Марусьо,
й на весло його дивлюся:
«Наші гості – це десант!
Наша мама – екскурсант
і влаштовувач дозвілля!
Там, де мамка, – скрізь весілля!..»
Просто з рук беру весло –
та й усім смертям на зло,
як угрію ним у груди –
той і впав на стіл, як блюдо!

Стало потім якось лячно.
Після слів «Спасибі, смачно»
я поглянула на мамку,
як на де́що, як на самку,..
вийшла в двір – а недалеко
дві підпільні дискотеки…
Там я подружку знайшла –
зранку в школу не пішла…

Слухай, Муньо, просто – жах,
видно, в мене їде дах.
Знай, оце лежу в траві –
калаге́р у голові.
Тільки очі я заплющу,
мов пірну в п’янющу гущу, –
бачу мамку між дядькі́в,
бачу банку огірків,
що розлазяться, гидкі,
остогидлі і бридкі,
осоружні й примітивні,..
хлопці всі мені противні!

1 вересня 2003 р., Богдани́

ІОй! Погани нас опередили,
викупили першими вогонь
благодаті і гундяй-дурило
потирає ратиці долонь.

ІІСудячи на голову здорову,
свята великоднього нема...
у парафій – горе без ума,
у частини відібрали мову,
відкололи віру від любові
і надія жебрає сама.

Фарисеї... гірша половина
православ’я, що катує Сина
у екстазі зла і боротьби
нині, по іронії судьби,
вороги моєї України,
піддані московії, раби.

ІІІАле є і має бути знову
як було одвічно – у віках
і навіки у пророчих снах...
..............................................
у сусальній золотій обнові
українське полум’яне Слово
воскресає в синіх небесах.

04.2023

Котик носика подряпав
Із прихильности до чічки,
Залишив відбиток лапи
На її пахучім личку.

Не спинить авторитетом
Грацію оцю простую.
Не журися, грізна тето,
Дай твій носик зацілую.

Лапа де пройшлась котяча,
Цей стражденний ніс–каліку,
Я із запалом юначим
Згоден го́їти довіку.

2011

ІНе вистачає у тайзі землі
на кожного кацапа-окупанта,
на готовеньке лізуть москалі,
аби роти неситі напихати.
І це було... до часу, до пори.
Але ж не до кінця оцього віку
терпіти їх? Та чорт його бери,
коли воно на голову каліка.

ІІОдне уже готове у тюрму...
і не відомо йолопу, чому
його остерігається Європа,
якої не цураються укропи,
які дають по голові йому –
утіленню огидної мерзоти.

ІІІАле не кращі за чужу свиню
свої скоти, фальшиві патріоти.
Опінія на внутрішньому фронті
така ж як і на лінії вогню.
Бояться перемоги тайні слуги
і явні емісари недолугі:
у рясах біси, офісні кроти
і їхні мироносиці-папуги
не відаючі, на хіба іти
за голосами неука-хапуги,
заручника своєї сліпоти.

04/23

ІНе нарікаю я на долю.
Хоча досягнення малі,
та не поламані щаблі
драбини в небо із юдолі.
У кого щастя не було –
йому нещастя помогло...
.........................................
Воно і досі на престолі,
а біля хати москалі.

ІІНе зобов’язаний нікому,
але виконую оброк –
аби навіки не замовк
мій тихий голос... і по тому,
як на віки піду додому,
ще зачитають до дірок
мої поезії, а нині
нехай би хоч одна зі ста
лягає на чиїсь уста,
ще не затяті у гордині,
і подивує читача
прозорий стиль, а не полова
і з шанувальником розмова
плугатаря і сіяча.

ІІІІти у засвіти зарано.
Моя душа – це мій грааль,
не удостоєний пошани,
та це вже не моя печаль,
що озолочують цигани
мою духовну пектораль.
Допоки ще на світі маюсь,
поетом бути – не порок,
«караюсь, мучусь і не каюсь»,
бо як умру, то як дізнаюсь,
чи в Україні є пророк.

04.2024

Уже й неділя вербна
і ще надія є,
що житіє не зебра –
копитами не б’є,
а наближає літо,
і сонце, і зірки
і можемо зігріти
усі свої боки,
дивитися у небо
і на далекий ліс...
питаюся у себе, –
чого повісив ніс?
Нема чого тужити,
аби у цім краю
відкинути копита
й почити у раю.
Ще є і тут удача
і ліки від журби,
але... чекає дача
і котики верби,
і де-не-де погани,
і чорні клобуки...
католики-миряни
запалюють свічки,
квітує рута-м'ята,
і пущі, і кущі...
іде весна гуляти
по площі у плащі...
...................
очунює палата:
іуди, паничі...
але немає свята –
душа моя розп’ята
пілатами вночі.

04/23

Брехня - це крапля, що камінь точить,
вона проявляється, як на плівці...
Це вочевидь саме той злочин,
що розкривається без поліції.

Брехні не буває в ім‘я чи заради,
тут виправдання жодні - зайві…
Брехня, як завжди, - прихована зрада,
вони переплетені щільно, навзаєм.

Брехню ні вивести, ні стерти ластиком,
вона все одно проступає назовні.
Тож це аксіома.
Жанру класика.
Антоніоні.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

ІОй, пу-сі, пу... сі... граються як діти
з вогнем у хаті опоненти світу...
велике пу оточує пітьма –
навколо мракобіси та потвори,
та ідіоту по коліна море
і не буває горя від ума.
Який там ордер... і яка тюрма?
Йому і пекло – не велике горе
і ради тут ніякої нема.

Ідуть за мир «передові» народи...
китай... росія... і кому тоді
як не попу, або його Балді,
або обом заїхати по морді?

Та усики без ґлею в голові
і пацифісти заявляють гордо,
що треба покоритися москві.

ІІЛукава братія і до навали,
і опісля усякою бувала...
топили Україну у крові
тоді і нині орки-канібали,
любителі чужого хліба й сала,
і безголові, і при булаві,
і нібито, свої: колаборанти,
неситі блюдолизи, брехуни,
лукаві юди, слуги окупанта,
язичники у рясі сатани,
паяци, що п’ялися на котурни,
у шароварах ряжені пани,
заслужені митці макулатури,
аматори фальшивої культури,
парафія московії... ждуни.

Історія не гладить по голівці
за це... а кара Божа – це ординці:
убивці, яничари, барани,
карателі-чекісти, поліцаї,
ханиги, хами, неуки шпани...
уже й такого імені немає,
яке б не заслужили пахани
очільники конаючого роду,
пихаті мафіозі і чини –
опричники звірячої породи,
дурної слави... світова біда...

осатанілі виродки-уроди...
такою є московія-орда –
раби і узурпатори свободи.

ІІІУ противагу нації совків
ми воїни із глибини віків,
які перекували серп і молот,
ярмо, кайдани... іго москалів
на силу й перемогу вояків
і не лякає Україну молох
оскаженілих нелюдів-катів...
..................................................
московія – усьому світу ворог,
та є ще сила духу козаків,
і є ще порох у порохівницях,
а декому й нагайка пригодиться
як це було за прадідів-дідів.

Якщо пуйло повісять на осиці,
а мерседеса у його каплиці,
поменшає роботи у чортів.

03/23

На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heißen? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
– О, панімаю, ви із Украіни?
– Та й вам Європа ще не рідні стіни?
– О, да, я лішь парузкі панімаю.
– Тоді прощайте, я не з того краю.

Крокую далі. Будете сміятись,
дивуючись пригодою цією,
бо чую ясно рідною моєю:
– Не хочете зі мною прогулятись?
А я до неї... гордо, – nicht verstee...
хоча... не проти я... spazirengehen.

Війна війною, а гора з горою...
але, буває, є чого радіти,
коли, здається, мовою ізгоя
не будуть говорити наші діти.

А поки-що гуляю наодинці...
на світі є ще різні українці.

03/23

ІМи ніколи не були братами
із юрбою орків-упирів.
Нас гойдали різні матері
як дітей Яфета, Сима й Хама
і єднали протягом віків
чільною культурою одною
із улусом силою дурною,
нищачи традиції дідів,
та немає паю із ордою
у народу і її митців.

ІІРаді і аматори халтури,
і хамелеони-трубадури,
що почули гасло, – ніс утри
тим, що свій задерли догори.
Ордени духовної культури
все іще купують автори.
В їхньому оточенні триває
акція розведення лохів,
у якій бабло перемагає...
у літературі й поготів
іншої дороги до верхів,
як альтернативи, не буває.

ІІІСлаві і «героям» на віки
не бракує легкої руки.
Але є одна пересторога,
іронічно кажучи і строго, –
де-не-де буває навпаки...
є лохи, і профі, і совки....
і поети... іноді від Бога,
інде, від лукавого, таки.

03/23

ІОдужують поволі українці,
минуле виліковують своє,
упоратися тяжко наодинці.
та мусимо, допоки сили є.
Історія уроки викладала,
а ми не надавали їм ваги...
мечі перекували на орала...
за це нас вирізали до ноги
і спокою ніколи не давали
ні зовнішні народи-канібали,
ні внутрішні провладні вороги.

ІІІ поки є ще ця нечиста сила
та сатана у рясі із кадилом,
чекати довго до її кінця
і виносу недопалка-мерця.

Живуча підла нація батия
і обухом її не переб’єш,
але обмежують нащадки Кия
імперію, якій «немає меж».

Немає місця нелюдам убогим
ані у небі, ані на землі.
Навіки наші розійшлись дороги
у цьому світі, де є москалі.

Немає сенсу біснувате вчити
ані у школі, ані на війні...
хай у Гаазі, як не у вогні
відкине сатана свої копита.
Хороші росіяни – це убиті
заразні параноїки чумні.

ІІІМосковія по розвитку своєму
відстала від Європи назавжди.
Навіщо ці содоми і гареми?
Заповідали прадіди-діди –
назовні вивертати душі темні,
аби щезали явні і таємні
перевертні та ідоли орди.

03.2023

Чому я маю жити так, як ви?
Тому ніяк не бути! –
Зганяючи до стійла корови,
складуючи у скрині скрути;
мугикаючи і кричачи,
постійно плутати ключі
від погребищ і кладовищ?..
Чому мені під шкіру кліщ
не вліз так само, як і вам?
Тому що я єдино сам.
І сам не гам – і вам не дам
волати побутових гам!

24 березня 1992 р., Київ

Пишу нікому... іноді – усім,
ну, а якщо собі, то незабутнє,
нечуване ніколи і ніким
уявно надиктоване майбутнє,

Запитую у відчаї себе, –
кого краса рятує в цьому світі,
де сонце – жовте, небо – голубе,
війна – за мир, а воїни – убиті?

Іще учора я не уявляв
ані хороших росіян учених,
ані опозиційних і таємних...
............................
на цій арені вистачає барв,
але за що ти, Боже, покарав
мою країну владою зелених
піарників, злодіїв і роззяв?

03.2023

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди!
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

5 вересня 1999 р., Київ

Щось комусь деінде не на часі
і турбує іноді когось,
що його(її) у біомасі
ображає видумками хтось.

Їй(йому) дорога у піїти –
це аби лише себе явити
з конопель Пилипом і мерщій,
поки є кому когось хвалити,
заховатись у свої кущі
і чогось ученого учити.

Десь-не-десь і видумки оті –
це образа їхнього таланту
ні за що на когось нарікати,
хоч усім відомо – не святі
випікають у печі горнята
і не зло навчає доброті.

02/23

Жили ми у союзі як брати,
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.

Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
себе оприбутковує... так само.

На те воно й існує... і пігмей
арени, і фальшиві ліліпуті.
Не можуть виживати без людей
злодії і сучасні, і майбутні.

Учора годували їх одні
й ті самі обездолені селяни
і нині... заробляють на війні
майбутні небожителі Оману.

Історія не списує таке,
та править ще у нашій Україні
багатій, незалежній, самостійній
підкинуте нам каченя гидке,
що нині оперилось... у м’яке
зелене пір’я... як звичайні півні.

Усе, необхідне сьогодні – на часі,
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.

Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
про армію, віру)закони нові.

Сліпому народу показують шоу,
якою дорогою треба іти,
аби відібрали у нації мову,
а далі і розум зелені кроти.

Рідіє арена, тихішає галас
оракулів миру навколо війни...
у теплі краї подалися чини...

а поки корупція в нори ховалась,
яка тільки наволоч не наживалась,
освоївши кошти людей і казни.

01/23

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

Од жарту до жаху
життям зловживаєш.
Чи шашки, чи шахи –
на гроші ти граєш.

А розум – з півложки,
а ложка – з копійку,
сушитимеш дошки,
потрапивши в бійку.

Яка б не гидота –
все вип’єш до краплі.
Аби не робота –
ступаєш на гра́блі.

Неси́те, немите,
під носом зелене…
Тому і не сватайся
більше до мене!

30 січня 2002 р., Київ

І
Мені далеко ще до читача,
що вихваляє кучеряве слово,
а радше – щиру українську мову
освіченого гуру-сіяча...
хай іноді на голову здорову
ще блимає у темряві свіча,
аби свої... навчалися чужому
і того не цуралися, що є
на поприщі, бодай би, на одному,
якщо його оказія дає.

ІІ
Раніше філософію вивчали,
риторику, поезію, латинь,
а нині учень получає бали
за те, що не його уму навчали,
а того, що на тисячу – один.

ІІІ
Освіта – це важливе поле бою,
та нині ми сьогодні не одні,
кого іще виховують війною,
аби запам'ятали... на війні
багаті не воюють між собою,
за них воюють бідні, не дурні
тому, що бідні, а тому, що пні
і їхній поводир... у вишині
із булавою... обрані юрбою
ці барани і цап із бородою
у цій кошарі – неуки одні.

01.2023

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Знову свище вітер за вікном,
Зриваючи дахи з будівель.
А ми дивлячись кіно,
Чекаємо, коли ж буде Диво?..
А диво в нас самих!
Або в тому, що вітер не стих...

І
Поета муза надихає,
коли являється сама,
ну, а якщо її немає,
то і його, вважай, нема.

Йому із нею по дорозі
і при свічі, і у пітьмі,
і у жару, і на морозі,
і, непомітно... у юрмі.

ІI
Отак і живемо окремо
у день ясний і уночі,
аби її цікаві теми
не оминали читачі,
аби, читаючи... мовчали,
неначе риба у воді,
і то не тільки-но тоді,
коли завищуємо бали...
........................................
Удачу знаючи свою,
я пропоную нічию...
але якщо полуда в оці
Феміди на чиємусь боці,
вікторії не визнаю...
ціную лаври переможця,
але у рівному бою.

ІІІ
Повторюю одну й ту саму
у стилі ретро... фуґу карми
на обертонах житія,
яка не є, але моя –
як і поезія... звичайна...
іде у люди звідусіль,
коли одного вистачає,
аби читали майже всі.
Та як у декого бувало,
собою хизуватись мало...
хоч і не чути голос мій
і рідко аплодує зала,
але в мелодії моїй
немає тоніки кімвала.

01/23

я - людина, що осягла безкрай.
знаєте,
часто буває блаженний спокій,
і у думках
темна ніч і птахів безліч зграй.
погляд ваш
на фіранку ляга
одинокий.

часто буває таке відчуття,
погодьтеся,
безліч картин, парк, світлі пуфи,
музей.
ряд експозицій по пам'яті
не згадаєте,
але очі
з картин
невідомих людей

ви не забули.
погодьтеся,
пам'ятаєте.
відчуття відоме:
три срібляка у кишені
і нуль цигарок
і повітря холодне на вулиці
пригадається -
ви не вдома.
в день той тужливий
ви виграли в безвість крок.

ви пам'ятаєте,
ми із вами знайомі, -
ні, не в обличча
і не крізь дзвінок,
ні, ми ніколи разом не пили чай
я п'ю лише пиво
- так, тільки від втоми.
пейзажі однакові відчуттями,
- я ж лиш людина, що осягла безкрай.
тут мала стояти крапка,
але стоятиме кома,

11.XII.MMXXIIp.

Готові люди як один
любити і страждати
і не даремно Божий син
приречений до страти.
І поки прогресує зло,
де промишляє каїн,
то люду... наче й було
в імперії окраїн.
Це оправдовує війну,
а у лиху годину
і територію одну
для нелюда й людини.
Одне усе собі гребе,
а інше час марнує
і не запитує себе,
чого воно існує.
Бо вибір є – одне із двох:
умерти або жити,
та алібі у багатьох, –
навіщось же тримає Бог
людей на цьому світі.

12.2022

Горлає невідоме дитинча
з акцентом невідомого фольклору,
бо ще ніхто ніколи не вивчав,
що́ – сльози немовлят у ранню пору?

Ридає сон з сусіднього вікна,
крізь яв на інший лад і бік скривившись;
чого воно? – без розуму, без дна,
ще майже не радівши й не злостившись?

Ми виростаємо, перевернувши світ,
під ноги падають уявлення минулі;
а не згадаємо видіння перших літ, –
де доля таємниче тиче дулі…

21 липня 1995 р., Київ

ІІще біжу... то миля, то верста
і що не рік, то даленіє щастя,
але... якщо не упаду до ста,
піймаю даму жирової масті.

Вирулюю на фінішну пряму,
та не танцюю... як, буває, фраєр
і знаю, що по чому... і чому
кубіта не запрошує до чаю...
ще дихаю, аж поки не пойму –
у спринті я, усе-таки, не стаєр.

І думаю про це не тільки я,
бо іншої дистанції немає,
а як і є, то і її здолаю...
попереду – вікторія моя,
тому на півдорозі житія
коней на переправі не міняю.

ІІАле міняю тему, бо життя
такі, буває, вносить корективи
і так переінакшує мотиви,
що ти у цьому світі як дитя,
що нібито іде у майбуття,
але минуле б’є у хвіст і гриву.

Не забуваю ні солодкий дим
моєї Батьківщини, ні убогу
історію Московії... дорогу
мою охороняє херувим,
що обіцяє мир, а перед цим
і героїчну нашу перемогу.

Тоді і правда буде на землі.
Упевнений, що із моїх фантазій
формуються реалії малі:
не буде маніяка у кремлі
і параної, люті... і наразі
від цього оніміють москалі.

ІІІХоча і не піймаю птаху синю
у вирії моїх майбутніх літ,
та ще лечу у далечінь осінню...
що не десятка, то новий політ:
дитинство, юність, молодість, зеніт,
межа, фінал і... пам’ять по людині.
Короткі ці етапи на путі,
де миті упаковані у часі,
та оживу у кожній іпостасі...
і може, ще почуємо тоді...
а як не ми, то душі молоді
салюти і Феміду у Гаазі.

12.2022

             І
У цивілізованій Європі
ще немає Лисої гори
і не риють, поки-що, окопи,
а пора... хоча би до пори,
поки емігрують мізантропи,
вішати ногами догори
кожного, бо орки безголові
тупорилим обирають путь –
шабаші кацапів є і тут:
швондєри завжди напоготові,
шарікови гадять і плюють.
Наша раша! «Віденці-мальтійці»,
де-не-де і темношкірі є...
видають себе за українців,
та коли почуєш «поляніца»,
то вимова інше видає.

              ІІ
Вулицею суне із плакатом
«Russia hail», колоною – юрма,
(очевидно, це колона п’ята)
та увиділи поліціянта
і як здуло... жодного нема.
Це і весь майдан, і їхня смута.
Інше діло – в Україні... чути
ще і досі матюки ідей
із якими зеки і манкурти
убивають і катують люто
полонених, немічних, дітей...
Знову чути, –
        та не може бути!?
Цього ні умом не осягнути,
ні дірою в пам’яті людей.
Та нарешті і Європі дійде,
що немає місця кацапні
ні у себе, ані у сусіди,
поки не палає у вогні
і собі на голову та біди
потурає світовій війні.

             ІІІ
Судимо по дії і... по пиці –
це і не обличчя, і не лиця...
напинає маску на лице
чучело... опудало ординця...
приміряють ряси... українці –
гниди ефесбе і ерпеце.
Діє і парафія чимала –
вівці і рогаті барани
подають дияволу сигнали,
що готові сили сатани.
Це останній козир окупанта –
посварити віруючу тьму,
стукнути лобами цю юрму
лаври, храму... і нема ґаранта,
що не забажає царювати,
як оте плішиве... і тому
нагадаю, – думай-те, гадай-те,
що очікує колаборанта
і за віщо садять у тюрму.

11.2022

            І
«Мало-мало, шекель, упарсин...» –
три вагомі рівні виживання,
а мені лишається один –
дряпати листи «до запитання»
Валтасару, що уже почив.
Ну, а я живу... а як загину,
хай би й не поет, але людина...
і, можливо, не даремно жив.
Із усіх непояснимих див
пізнаю останнє і єдине,
що то є – поезії мотив
і... не знаю, бо заполоняє
читача кудахкаюча зграя
і її суєтний наратив,
у якому логіка, буває –
наче... сіяв і не покосив...
мова і граматика кульгає,
і неологізмами «вражає»,
і ведмідь на вухо наступив.

            ІІ
Віддаю належне патріоту,
що пародіює ворогів
під гітару і веселий спів...
може, це й не воїна робота –
чути за осанною вітрів
пісню – панацею від скорботи,
соло арфи, чари голосів,
навороти соковитих слів...
думки феєричні повороти,
і ні се, й ні те... і золоте,
і ніяке, й де-не-де високе,
що зігріє душу одиноку,
та іще видумується те,
що сьогодні, ніби... не на часі,
а комусь і зайве... а наразі
ліра музи нагадає нам,
що були веселими учора,
поки мали...
            мали свій «фіґвам»
і не мали...
            ні біди, ні горя.

            ІІІ
А тепер і горе не біда...
тільки-що досада не щезає,
що слугує у попа балда,
а слуга народу – тамада,
що відвоювати обіцяє
те, що «скомуніздили» брати,
(і за це нас, Господи, прости)
і за те, що ідемо до раю
ворогами армії орди...
..........................................
як би не казилися кати,
а деокупація триває,
заодно – очищення душі,
поки захищають рубежі
не піїти, а обранці долі
ті, яким війна гартує волю...
та влізають в образи чужі,
нібито герої і мужі –
претенденти на фальшиві ролі.
Не лише поезія одна
пише і карбує імена
у літопис нації нової,
поки є один у полі воїн
і його історія сумна:
за межею спокою – війна,
на межі із ворогом – герої.

11.2022

Він грає на фортепіано,
а кішка поруч, наче панна.

Тож уявляє, що він Ріхтер,
що має полум‘ям горіти…

Вона не вірить, що він Ріхтер:
про що тут, пане, говорити?

А сни вусатій цій корові
приходять тільки кольорові.

Вона сама там грає в поті,
а він - перегортає ноти….

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

ІМоже й рано усміхатися,
та утриматися сил немає,
шоу має починатися
і неясно, хто кого чекає.
Хоче подивитися на моську
світова аристокра́тія
Matka Boga, –
мовлячи по-польськи, –
co to będzie? Демократія!
Мафія на саміті являє
другий рейх Малайзії і Криму,
може й Україну подолає
на путі до третього... до Риму.
Мама мія... мовою Езопа –
захотіла другого потопу
войовнича охлократія...
дивиться налякана Європа,
як дебільна нація холопа
знищує цивілізацію...
.....................
знають не лише американці
всі полішинелеві секрети
хто й коли поїде на G20...
як повідомляють папарацці,
це рішає офіс президента,
тобто, із московії агенти,
що уже нічого не бояться.

ІІПроминає ера сатани,
та продовжити її не проти
українофоби-ідіоти...
витріщили очі барани
і овечки на нові ворота,
як диявол узурпує світ,
а народи, не протерши очі,
забувають Божий Заповіт
і Його об’явлення пророчі.
А війна дрімати не дає,
головує кожне за своє...
на трибуні місця вистачає,
віщуни-оратори то є,
але змін у головах немає.

ІІМіфами наповнений етер,
як жили за межами терпіння
вимерлі нещасні покоління
у щасливу еру есесер
геноциду та оціпеніння.
І кому за це відповідати
як не уособленню орди,
дикої мерзоти, окупанта,
емісара смерті і біди?
У руці Феміди є гостинець.
Можна відшмагати батогом
і запакувати у звіринець...
та якщо це світовий злочинець,
то заарештуйте ви його,
етапуйте у Гаагу голим
через Україну охололу...
а якщо не бачите, кого,
то коняку посадіть на Балі
у гарячій сауні... на палю...
.............................................
чуєте коняче, – i-го-го?
Може й не почуєте ніколи,
хоч усі ми знаємо, чого
зайняли анциболи престоли.

11.2022

Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче дверці з гру́би.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!

29 березня 2004 р., Київ

ІПакую у суму усе своє
і залишаю легші за вагою
ряди Коші у множині Фур’є
та хімію часів Лавуазьє,
зазубрені і не забуті мною.
Мені не заважає цей багаж,
та ну його... коли дивує інше,
що є кому видумувати вірші
і не минає цей ажіотаж,
коли на часі іспити війною –
кому тікати і кому – до бою,
а бути чи не бути – не міраж,
коли мене блокують опоненти
і банять непомітні вороги
та ігнорують, як не до снаги
поширити позицію поета
злорадні типи, ідоли Інету...
напевне-що такі мої борги
і карма нараховує проценти.

ІІМіняється навколишнє моє,
яке уже не пахне чужиною,
а те, що не обтяжений сумою,
то це не діє на моє досьє
і на сімейні селфі іноземця...
Я маю найціннішу із ознак –
усміхнене обличчя європейця,
а ось... ну, ясно, що переселенці:
із пикою надутою – русак,
який і досі вішає собак
на Україну за руїну краю,
он малорос, якого упізна́ють,
коли глаголить мовою русні...
а я... а я двоїтись не бажаю,
та псевдоніми до лиця мені,
кому-кому, а діду ся прощають
гріхи, що не убитий на війні.
Всі українці нині волонтери
і на найвищій частоті етеру
у майбуття долаємо поріг...
ще є окопи у тилу Європи,
усі ми поневолі філантропи,
коли хоч де-не-де один за всіх.

ІІІПереосмислюємо віще слово,
пересіваємо вагоме знову
з надією на буйні врожаї...
не марні намагання і мої –
охороняю самобутню мову,
та не калічу правила її.
В поезії що майстер, що любитель
на чужині не має визнання,
але удосконалює щодня
себе без номінації на титул...
і поки не прийме його земля
є стимул бути... і як довгожитель
та ще й умотивований творити,
діждусь і я руйнації кремля.

10.2022

ІЕх, якби то керувати часом
і літати у дитячі сни,
упіймати на льоту Пегаса...
і весну... і літо восени,
як було далеко до війни,
та уже не буде цього разу.

ІІПовернути би літа назад,
поки не постала на порозі
посивіла у дорозі осінь –
наш дешевий лікар і Пілат.

Пам'ятати, що́ лікує рани
і допомагає голові,
а своїй найпершій і останній
берегти волошки польові.

Бігати по воду до криниці,
поливати яблуневий сад,
оминати очі молодиці
і ловити погляди дівчат.

Линути у небо як у гості,
де панує не війна, а мир,
і гойдається у високості
бабиного літа пасажир.

Як учора... як всього не стало,
наче сонця у височині,
як тепер буває уві сні,
як раніше наяву бувало,
і не жалкувати, що мені
як було, так і лишилось мало.

ІІІ
Поки-що надія на одне –
є кому довіритись у герці,
поки вистачає духу серця...
поки очевидне не мокне
у криваве місиво м’ясне...
не мене... а душу європейця.

10.2022

Я не маю горя бути вбитим
чи у землю заживо заритим,
я не маю щастя покохати
і дитя в колисці колихати,
я себе ніколи не побачу,
і не засміюсь, і не заплачу,
навіть, голос свій я не почую,
бо мене нема, бо я ночую…

8 лютого 1989 р., Київ

Тремчу на паралоні,
де бомжі ночували.
До космосу – долоні,
а тіло – по підвалу.
На стінах – цвіль і сирість,
десь очі твої сонні
кодують співчутливість
у фібровім осонні.
Спіткать-то ти – спіткала,
п’янка і подорожня,
вустами дотикала
до святості – безбожжя,
де пропивав я гривни,
й хотілось бути битим,
тим темним, тим інтимним,
аби тебе любити.
Зустріть-то ти – зустріла,
але були провидці,
котрі вбачали трилер,
кінець якого сниться.
Які кричали – Боже!
ти з нею станеш бомжем,
ти з нею очманієш,
не поділивши ложе.
Я впав з гори та й в горе,
зламавши крил мажори
об нотки найчерствіші –
іронію мінорів.
Яке прекрасне тіло
під вражими дахами!
пітніло і смерділо
незмитими духами.
Воно перерождалось.
Воно звелось поволі.
Бо сталось те, що сталось –
іронією долі.

19 лютого 1991 р., Красноармійськ;
3–4 березня 1995 р., Київ

Генерал-лейтенант Складновимовити
За два дні запустив (тобто вимів)
Зо дві сотні крилатих ракет,
Підірвавши військовий бюджет.

Половину з них збили ПС,
Півдесятка потрапили в РЕС,
Ну, а інші - куди попало.
ВКС відрапортувало,

Що усі вони влучили в ціль.
Ім збрехати - хоч падай, хоч стій -
Як два пальці об чорний асфальт.
Не вилазять із білих пальт

І кричать на трибунах ООН,
Що напав на них батальйон
І 100500 солдат
Польських найманців й інших НАТ.

12.10.22

Виконую задачі дідусеві.
Закрию хату... і сезон... і сад,
і очі... на чаруючий наряд
цієї осені... прощаюся, напевне.
Останню шану віддаю деревам,
надія є, що вернуся назад.
                Уміємо на долю нарікати,
                неначе є ще інші варіанти,
                аніж тинятися по чужині,
                та нічого жалітися мені,
                бо ми, як пересічні еміґранти,
                кочуємо по світу не одні.
Усі путі ведуть людей у лету.
Ніяк не відцуратись і поету,
коли прийде на те його пора...
але біди немає без добра
аборигену іншої планети
межи земної братії пера,
                що видає томи макулатури
                та ілюструє кадри із натури –
                себе на фоні себе і... війни,
                немов герої із передової,
                що дуже задоволені собою –
                і ряжені... і пані... і пани.
Та виживати є ще ради кого,
і є за ким іти до перемоги,
і вести за собою у бої...
у цьому світі зайві самовидці,
але пасіонарні одиниці
виконують обов'язки свої.
                Одному є кого обороняти,
                а іншому у долі на крилі
                летіти до окраїни землі
                учасниками фінішу регати,
                в якій агенти, шулери, пірати
                щезають як у морі кораблі.

10.2022

За вікном каштани обсипались,
вже з руки злетів останній палець.
Не двірник – митець печаль змете
в товариство листя не смутне.

Симпатичне молоде насіння –
карооке, гіркоїстівне –
зношені емоції здійме
на вершину, та на жаль, насильно.

В канонаді лазив безпорадним,
утішався: не високоточним
обпекло стегно смачним снарядом.
Ще й іржаво-золоті листочки

мчалися кометами упертими.
Під метеоритами бродив,
де з каштанів падали плоди
в спориші рошенками-цукерками.

Жовтень 2022

Я раніше – був добрішим?..
Злі́шим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрі́шав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

24 липня 2007 р., Богдани́

На пальмі жіночої статі
розказує какаду,
як я в полотняному платті
з Платоном по Азії йду.

Під руку взявши Платона,
здіймавсь на гірське плато
оддать на поживу тритонам
бажань гріхопадлих притон.

По пласі жіночої статі
котяться дві голови.
Усі, неприсутні на страті –
ви, азіяти, ви.

Дурний, не читаю Платона –
люблю платонічно я.
Безплідна краса – незаконна.
Його голова і моя.

Думок подолавши табір,
зірвавсь обопільний груз
у море, що пахне крабом
з кружлявих чашок медуз.

Дурний, не читаю Платона,
живу платонічно я
у морі, де завжди тоне
його голова і моя.

3–4 листопада 1994 р., Київ

Історії далекі відголоски
усе іще даються у знаки.
Нікуди не поділися «совки –
брати», які і нині неазовські,
урядники і наймити московські,
іуди, куплені за мідяки.

Напевне еволюція людини
іде по колу, ліплену із глини,
її удосконалює життя,
але катівні, тюрми і підвали
народжують нового канібала,
що пожирає наше майбуття.

В агонії поезія і муза...
на боці окупанта... боягузи.
Не можуть називатися людьми
любителі союзної тюрми.
Їм не торкає душу: «Ой, у лузі...»
Її немає в ідола пітьми.

Феміда упізнає їхні лиця
і покарає кожного убивцю
і бункерну заразу заодно...
а поки-що у мене за тином
опудало місцевого чужинця
ще зазирає у моє вікно.

09/22