Вночі мене душить мавпа.
Від сорому в глупий час
згоріла двадцята лампа.
Однаковий резус у нас.

Залізного ліжка вольєра
алжирським пропахла піском.
Ми з нею зіграли Мольєра
і звірячий скрегіт оском.

Коли б нам горилова врода,
коли б нам у руки банан, –
я вийшов би родом з народу
під гордим ім’ям – африкан.

Але за вікном – копиця,
аж хмари захрясли в ній.
І мавпа моя – молодиця,
що їсть екзотичний гній.

11 листопада 1992 р., Київ

Я вітаю посріблену зграю,
і злотисту хмаринку пилючки,
й діамантові трави. Я ставлюсь
до усього довкола по-людськи.

Мов на жилки, дивлюсь на стежинки –
на ґрунтовку й асфальтом покриту.
Не пораню холодним, чужинським,
а закоханим поглядом грітиму,

добрим, теплим і вічно здивованим.
Я словами подяки спалахую.
На роботу шкільним стадіоном,
ніби святом, ступаю тим шляхом –

і хвилястим, і трішки гористим –
не потужно, а ніжно-шляхетно,
відчуваючи ласку доріжки
крізь підошву й пелюстку-шкарпетку.

Вересень 2022

Оселися в останній молитві грішника,
кому самий лише вид храму вже настрій псує.
Тягнися в сумнім існуванні
межи всіх людиноненависників
несказаним словом, предметом неназваним
і кричи: "Я –– є!"

3 липня 1995 р., Київ

10-та година.
10-та хвилина.
10-та секунда.
Десяте коліно.

10-та година.
20-та хвилина.
30-та секунда.
У когось дитина.

20-та година.
20-та хвилина.
20-та секунда.
Чогось середина.

30-та година.
20-та хвилина.
10-та секунда.
Померла людина.

30-та година.
30-та хвилина.
30-та секунда.
Мого переклину.

25 березня 1995 р., Київ

Винищуємо братію лукаву...
а що робити? Є ясна мета –
будуємо свою нову державу,
відроджуємо села і міста.

Не даємо війні себе убити
і сонце правди нашої зійде,
бо нас, як маку, по усьому світу
посіяно... і вродить де-не-де.

А кацапні – у пеклі догорати
і то не довго ще на цій землі
в юдолі сказу, у своїй імлі
біситися іуді-окупанту.

Така у світі настає доба.
Зоря свободи не кіношні кадри...
і те, що заслуговує юрба,
їй пророкує не одна Кассандра.

Не розуміє помело орди,
що означає генетична пам'ять,
та дні прозріння нації настануть
і явиться як лотос із води
та істина, що радує завжди,
і їй нечиста сила не завадить.

08.2022

***
Які не обираємо краї,
усе це – шапіто... а ми – на дроті:
знайомі, друзі, рідні, нічиї...
та необхідне для душі і плоті
і те, що залишаємо на потім,
не повертає на круги свої.

***
Не помагає успіху нещастя,
але не роню зайвої сльози,
що не угодний особливій касті
козирної колоди тої масті,
де, нібито, тасуються тузи.

***
Нема любові у розлуці,
немає щастя у біді.
Біда, коли свої скубуться,
тому що... чорні і руді...
і не відмиєш у воді,
а друзі... друзі пізнаються.

***
Усе це діється, либонь,
але... неначе, не зі мною...
я не воюю із ордою,
але беру її вогонь
на себе... хмарою, водою.

***
Існують якось гади і примати...
Чого лише немає на землі,
коли за тебе є кому писати.
Найтяжчий хрест, який ти можеш мати,
це існувати серед москалів.

***
Ми незалежні, вільні, самостійні,
та місія у кожного тяжка –
не тільки дослухатися до гімну,
а класти тіло під ворожі міни
і вичавити із душі совка.

Нотація
Якщо сміюся, то і над собою.
Ніякої зарази не боюсь,
що нехотя, собі допишу плюс.
Розбуджений сиреною нічною,
звикаюся з буденною війною
і про ніщо не пишеться чомусь,

08.2022

Троянди розцвіли в Китаю.
Я Книгу Перемін гортаю.

У Києві – церковний дзвін.
А я гортаю Книгу Перемін.

Художники свої портрети
теж продають за три монети.

Я кину дріб’язок, щоб знати цінне –
чому життя важке, чому незмінне?

Сказала Книга Перемін мені,
що в місто треба в’їхать на коні.

Якщо уважно прочитав я Книгу,
то можна потім з’їздити в Пекін, у Рим і Ригу…

2 листопада 1994 р., Київ

1
Відкрилась дорога́ доро́га

2
Шляховики асфальт поклали
так, що автівки, мов коали,

3
пересувалися – нерівна:
що крок, як не горбок, то прірва.
Хмарина вулицю накрила.

4
Розвідав дощ, тож не до жартів.
О, ЗМІ, дорожників не жальте!
Лежать на свіжому асфальті
калюжі – юні парижанки.

Липень 2022

1
Дивись, на стовбурі живопис!

2
Малює золотом і сріблом
лишайник те, що нам потрібно.

3
Ні, не звичайний, а сакральний
на конюшині, бачиш, пагін.
Нову мелодію заграє,
запалить магію наснаги.

4
Пегасе, Музонько, рушаймо
в сонети, оди, серенади!
Політ підвищить і пришвидшить
художник-модерніст – лишайник
і конюшини зеленавий,
ні, не трилисник, а трисвічник!

Липень 2022

Чорний відчай бідне серце стиснув:
пісню Цоя лайкнула, та ще й
учинила акт сепаратизму,
майже зраду: наварила щєй.

Є картопля, морква, капустина,
зарядили капосні дощі,
неохота йти до магазину,
буряка немає – ось і щі.

Білий гриб морожений для сма́ку,
на засмажку пара цибулин –
«руський мір» здіймається в атаку,
«руський дух» повзе з усіх щілин.

Видиш, Боже, як я ся встидаю,
Україно-ненько, вибачай:
лупить злива, буряка немає,
лиш картопля, морква і качан.

Справа честі – милий допоможе,
вріжу сала, чарочку наллю –
ліквідую вариво вороже
до кінця, нещадно, без жалю!

Серпень 2022

Замрії – прямо, спогади – наліво,
про зустріч тридцять першого нуль сьомого,
неначе сонця тет-а-тет із соняхом,
не зменшаться і в січні до нулів.

Та римами написані нерівно-
складовими подію цю знецінює.
О, як поет окрилився: з ночівлею
у лірника в неприбраній норі

залишиться медовий липень місяць!
Завершиться віршований портрет,
в якому геть усі принади вмістяться
і повне задоволення потреб.

Вони на брудершафт наливки випили
і поспівали кременчуцький реп.
А на світанку рушив місяць липень
у невідоме з велетнями ЛЕП.*

*опори Лінії ЕлектроПередач

31.07. 2021

постать стоїть на високóсті,
щось додає їй висóкості,
чи-то присмак хліба із плісінню,
чи то марення одинокістю...
ніс без горбинки зухвалістю
тичиться в небо безкровності,
руки схрестилися в дальності,
поза смілива духовністю.
ніч - оберемок Гюго,
дихає ліс вологістю,
гості прийшли у кіно:
приквел - ознака самотності.
може людині лиш треба
горда, тужлива безрíдина -
вітер між пасм волосся
грав щоб слова "потрібен ти"?
може для того створені
губи, що гнуться хортами, га?
тихо, почуло повітря щоб:
"вмієш кадить фіміами ти?" ...

30.VII.MMXXIIp.

Притомилися – на трави впасти.
Музонько, Пегаса припаркуй!
Ні, припни в легкій, ласкавій казці,
на галявці, де розцвів буркун.

Спалахнув. У сяєві кружляє
сонцекрила і дзвінка сім’я.
Та у рухах золотої зграї
незвичайне щось побачив я:

у сузір’ях білосніжних, пишних
плетиво не злетів, а стрибків.
І тому чотирьохстрофний віршик
завершу катреном ось таким:

білий світ аби не жалив чорним
і змережив долю не марку –
завтра до п’янкого щастя бджоли
на буркун помчаться, на паркур!

Липень 2022

* * *
Коли війна -- ненависть лиш панує --
Не поминай любов “безглузду” всує.
Ну що Шевченко там і Котляревський?!
Нас істиною Шоха лиш “дивує”.

* * *
Язичники — звичайно ж це погани --
Ісусовірці мовлять без догани.
Та Божий бумеранг і їх дістане,
І вже погани — горе-християни.

* * *
Любов висока схована у висі...
Це — мусі-пусі, так кохають шизі --
На дно життя опущений, повчає --
Поет прищів на попі, бульок, слизі.
* * *
До вірності він заклика в любові,
І зрадників таврує гострим словом.
Та трапиться в житті йому красуня --
І сам у гречку стрибнути готовий.
* * *
Краса жіноча — то випробування,
Вже дружба чоловіча — річ остання.
Духовні імпотенти скрізь навколо,
Що хіті віддаються без вагання.

18 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Додому їду... жевріє надія,
що пригасає полум’я війни
і на городі ще овес посію,
аби не уродили бур'яни.

Ніхто у шию діда не ганяє...
та як без нього маки, спориші,
а пасіка... а крутояри гаю...
віддушини опалої душі.

Ніде не заховаєшся від смерті,
нікого не обмежує земля...
але удома є за що померти,
то як на це дивитися здаля.

Упізнаю... обдерті від погромів
мої знайомі – Буча та Ірпінь...
не бачу танка на подвір’ї ромів,
але і їм передаю уклін.

Уклін одноколійці із Варшави.
Позаду – зеленіє оксамит...
а до війни мели сніги... отави
уже опередили мій візит.

А попереду – віра в перемогу,
якою запасався на дорогу...
і довго пам'ятатиму ще я
те місто, де, – ку-ку – мене будило
і на прощання дарувало сили
мені ранкове соло солов'я.

07.2022

Бог терпів –
і Нам велів!
Тілько ж Ми не чули слів
після того до волів:
"Не терпіте ж, поготів!!!"

23 грудня 2005 р., Київ

                І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
коли не помічали зло
і не любили Бога,
гадали, що лише царі
неситі їли сало,
а миші – цукор, сухарі,
а люди... що попало.

                ІІ
Було не гірше і тоді,
коли бувало мало
цілушки хліба на воді,
та якось виживали.
Не знали ми, що угорі
сиділи зайди-упирі
ділили сіль і м'ясо
пайками... дулю дітворі
давали, щоб у кошмарі
повимирали маси
і за чуже, і за «святе»,
що має до культури
і до освіти саме те,
що загрібають кури,
куди і досі їх несе
за течією есесесер...
...............................
до самої могили
я ненавидитиму все,
що нас любити вчили
відомі генії-лиси:
вмирати за «отчизну»,
за ласий кусень ковбаси,
коли очільники яси
вели до комунізму.

                ІІІ
І наче... з «легкої руки»
і досі не забуті,
і ніби, наші на віки
усесоюзні кла́сики́:
гарматні, леви тлусті,
яких обожнюють совки,
а їх... ну... визволяють
від Ґете, Байрона, Гюго...
ракетами навчають
і невідомо, хто кого –
диявол нас, чи ми його,
але, якщо по суті,
то хай би їхні язики
імперії у ці роки
були на вік забуті.

06.2022

Йдемо у церкву. Жити – не умерти.
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.

Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась
торбина благодійна у руці.

Зважаю на неписані закони,
кладу у торбу лепту перший раз
і... посуворішав іконостас,
і, наче... очі відвели ікони.

Враховую оказію таку
і мощі діда соваю до стінки,
але й туди підсовують корзинку
на довгому дубовому дрючку.

Що Богу – Боже... це я пам'ятаю
і що царю – цареве, знаю теж
і кожен щось у торбу опускає,
аби грішити далі і... без меж.

І я, за чек моєму херувиму,
купую індульгенцію... на чай,
аби колись поніс мене у рай.

Дивлюсь у небо чесними очима,
радію, що за брамою незримо
мене вітає Юлій Цезар Гай.

06/22

Як то файно, що ми не герої
і не мічені поміж людьми –
у Європі одною ногою,
а на другу кульгаємо ми.

Рідна влада одною рукою
показала кудою іти,
але другою, від параної,
не втирає більмо сліпоти.

Ще тримає свою агентуру
од юродивих до верхотури
мафіозна держава сусід.

Умирає нікчемна культура
примітивної карикатури,
алегорій, злодіїв і бід.

            І
Що означає, – не моя війна, –
ніхто по суті, наче, і не знає,
якщо чужої, нібито, немає...
та й досі ще триває не одна
і хто вмирає, і чия вина
у декого Феміда запитає.

            ІІ
Не винуваті юні... а старі
усе шукають істину... одначе,
уже не усміхається удача
найти її тепер... о цій порі,
у пору цю, подіями мінливу,
коли нікого вік не береже,
а ми усе питаємо, – невже
і наша доля – яблуко червиве?

Рахує і мені мої літа
зозуля у гаю, що біля дому,
і кожному... як і мені самому
ще сяє середина золота
як досі не досягнута мета,
яка веде у далеч невідому.

            ІІІ
І я не розраховую на сто,
і явно, що лишилось небагато,
відтоді, як на світ родила мати...
.......................................................
Окраєць долі з’їло... шапіто,
але не переймається ніхто,
що є кому за це відповідати.

06.2022

Я у мами, я і в тата
хлопчик, синчик, пацифіст.
Хай у ко́гось скраю хата,
а у мене вся планета
як у справжнього поета
повна фантастичних міст!

Кожна за́гадка чи гадка
мають місце в різний час.
Я у мамки, я і в татка
вимагаю миру й рими
на фронтах між нами й тими,
хто тероризує нас!

Краще я нашлю прокляття
в поетичній формі цій,
аніж буду чужим платтям
руки мазати на герці
чи носити кулю в серці,
чи ґранату у руці!

З нами Бог, і віра з нами,
і талан з талантом спіль,
як і в тата, як і в мами!
А на ворогах моїх
хай стоїть цей вірш на сміх,
наче хрест у зла наті́ль!

29 березня 2004 р., Київ

            І
Імперія щезає у імлі,
а заодно і нелюди ординці.
Шукають долю нації малі,
виборюючи волю наодинці,
і сіються, і родять на землі
пасіонарні люди... українці.
            ІІ
Лишаються якихось кілька літ
із сорока – блукання по пустелі...
і поки в’яне на калині цвіт,
поети, скоморохи, менестрелі –
які не є, не завоюють світ.

Війна – лише для воїна робота.
У кожного лише одна забота –
відвоювати крадене... але й
біда, коли керує фарисей
і поки поклоняємося чорту,
у нас і чукча буде Моісей.
            ІІІ
Вітрами розвівається полова,
а от зерно іде у закрома...
отак і люди... немічна юрма,
як правило, ніяка, безголова...
і їй усюди буде зайва мова,
де біомаса нації – німа.

06/22

Розбий графін, махни руками,
І з шалем вибіжи назовні,
Неначе прірва поміж нами,
Й легені дихають на повні.
Неначе день добою прожить,
І ранок й ніч - немов біном,
Що лиш квадрати дані множить
Зміїной стрічкою кіно!
Ти анфіладою провулків
Неси шалену тінь,
Протерши поміж мостовими
Гріхи прийдешніх поколінь.
Захекавшись, бика помацай,
Зібравши бруд на пальці,
Перверсії буває гірше
Лише душа неандертальця!
Стуляй повіки, тільки осінь
Нашепче ново-ґвінейським яле,
І не питання, не питання -
Лише мовчання про невдале...

6.VI.MMXXIIp.

***
Увійти в історію – не гріх,
заодно і «вляпатись» – не варто...
бути параноїком... не жарти,
бо усюди вистачає їх:
шут, паяц, убивця, імператор...
це серйозно викликає сміх.

***
Верблюда рятувати не реально.
Яке воно було, таке і є –
і скоєне уже, не визнає,
і хоч тягни за вуха із провалля,
усе одно у душу наплює.

***
І в онлайні можна воювати...
у тік-тоці... а чому б і ні?
Он воно... на білому коні
у окопі... знайте, окупанти,
хто перемагає на війні!

***
Героя помічають у бою,
політика, очільника народу –
у бойовому осередку роду...
то й не шукай на голову свою
або на дупу зайвої пригоди.

***
Діла забуті, та уроки є,
і є таке напучення ґаранту, –
перевіряй оточення своє,
аби й тебе, і реноме твоє
за цю війну не оточили ґрати.

***
Ця візія не має моветону
у дусі оголтілої Москви.
Про що це я? А-а-а... є такі закони
неписані, табу і заборони...
і риба не гниє із голови.

Істина
Йде боротьба і це уже не жарти,
що доля наша кинута на карти,
де і тузи – найняті вороги...
Нема пророка у своєму краї
і я нікого не переконаю,
що істина не додає снаги.

06/22

Цей поцілунок сонцем цвів
у свіжім холодку лісів,
цих евкаліптових лісів,
куди нас цей танок завів!

Цей поцілунок довгим був,
де вітерець легенько дув,
де вітерець у флейту дув,
якої голос я забув!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
з моїм я щастям розмовляв –
у губи щастя цілував!

Цей поцілунок не вщухав
для мавп, для какаду і ґав,
хто не ловив тропічних ґав,
той заразився й танцював!

Цей поцілунок довго цвів
для тигрів, зайців і слонів,
п’ять фіолетових слонів –
і кожен танцювать хотів!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
з моїм я щастям розмовляв –
у губи щастя цілував!

11–12 серпня 1995 р., Богдани́

Уже сьогодні ввечері йду містом.
Під душ – і в ванну хочеться, аж-аж!..
Важка валіза. Час додому пізній.
Тягну з вокзалу мертвий цей багаж…

Як за́вжди, форс-мажор у понеділок.
Банальна зрада. Ревнощі з ножем.
А потім зранку задзвенів будильник.
За сім хвилин – я в електричці вже…

Не повернуся в ті краї ніза́що.
Мене не бачили – і не побачать більш.
У го́стях добре – тільки ж дома краще!
Відкрив валізу – ти лежиш і ніж…

Четвер, 10 листопада 2005 р., Богдани́

Казав Уеллс, – росія уві млі...
вона і нині, як у всі епохи
і не живе як інші, і не дохне,
аби було чистіше на землі.

Ясне майбутнє... а часи минулі...
крові жадає жадібний вампір,
допоки буревій земної кулі
не витрясе лукавий «рускій мір».

А як інакше? Нелюди – не люди.
Союз і той не виховає їх
і де вони не є, пора усюди
винищувати до ноги усіх.

Інакше не подужати кощія...
його не зупиняє пандемія
і не конає бісів... сучий син,
що вилупила у грязі повія...
але якщо упир цей не один,
то як не озвіріє вся росія?

06/22

Ти самому собі темрява,
Простріл в пропалений лист.
Поліаморами кревними
Сиплеться зміст на Париж.

Сірою шкваркою мороку,
Тліє обвуглений світ:
Згірклими недомовками,
Зграйками зляканих свит.

Не долетіти до ирію,
Та не побачить кінця:
Кроками міряю камеру -
спадок від праотця.

Розчарування в прогресії:
Кривляться в болю вуста,
Ніж недобитого Цезаря
Падає з-попід хреста.

Місто химерами сивими,
Анахоретом блука,
Тихо спускається темрява:
- Дайте зробити ковтка!

8.VI.MMXXIIp.

Ранок.
А зрештою, скільки ще ранків,
так мало сумних
і веселих так мало,
так само, як мало молочних сніданків
даєш з кожним днем від народження,
мамо.

Дорослий, багатий, високий, як скеля;
могутній, як сто в купу зігнаних скель!
Це я – твій щоранковий син-пустомеля –
прийшов привітати батьків-пустомель.

17 липня 1995 р., Київ

У Зиимовій Країні Еесті
Сееред Таартуу наа перехрестіи
П’ятогоо роокку, у грудніи,
Маайже у день буудніий,
Стааласяа диивна подіияа.
Яа про такке й не мріияув!

Ну-у, Аннє Веескі!
Ну-у, Тиинніс Мяґґі!
Ну-у, Йаак Йолла!
Чи Канделлааккі!?
Аа туут знеенацка піид переестуккі
Попаувсь піид траанмваай сам Йоллаапуккі!

Аа що ж у мішкуу в Йоллаапуккі?
Аа де ж подарункии? Неемаа подарунків!
Лишее дваа по дваа віискіи –
Й калюужа гоорілки з пердцеем поо-украаїнскіи!
Віин ніис синіий ніис піид яалинку роозпукки!
Яак сооромноо діитяам заа Йоллаапуккі.

П’ятниця, 23 грудня 2005 р., Київ

ІЗнаю, що Дунай не перескочу
як по соломині черевик
і ніхто не тягне за язик
насмішити бульку... і не хочу
скімлити, що голову морочу,
нібито до спокою не звик.

ІІЩе тече у пам'яті Славута,
напуває і годує Крим...
а вода червона... каламутна...
та сумую іноді за тим,
що хвилює як солодкий дим
батьківщини... це моя покута.

Бо не буде спокою ніде,
ані покаяння, ані тризни,
поки перемога не зійде
апогеєм нео-катаклізму
і енуклеація рашизму
блискавкою кари упаде:

за Азов, за Бучу, Маріуполь,
за мільйони біженців...
за трупи
у своїй опаленій землі...
за нечувані жорстокі муки,
за непередбачені розлуки,
за усі печалі і жалі.

ІІІМоже, й не чекає Пенелопа
свого Одіссея... до потопу...
а весною дні – як ті роки-
повені широкої ріки...
.............................
а війною – мовою Езопа, –
мало є надій на філантропа.
Та живучі ми усе-таки.

06.2022

ІДесь за горою отією,
де канули літа мої
услід за долею моєю...
отамечки... за течією
ріки, ще точаться бої.

А онде Альпи, де з натури
великий Гейне для культури,
що кане в полум'ї заграв,
фантасмагорії писав...
а осьде біснуватий фюрер
свої пейзажі малював...

ІІЩе тліють викопні скелети.

Готують бійню на планеті
головорізи у кремлі.

А ось у вигляді ракети
літає відьма на мітлі...
Які казкові силуети!

Щезають каїни в імлі...
а далі... далі по сюжету –
кати, злодії і поети
не уживуться на землі.

Є цьому видимі ознаки...
не знаю, добре це чи ні,
що між собою... і мені...
отутечки... коти й собаки
чомусь рідніші кацапні.

Якщо таке в собі тримати,
то далі нікуди іти...
пересікаються світи,
та дурня краще обійти,
якщо не забетонувати
чи випалити з висоти.

Нехай сміються очевидці...
ніяк у голову не йде,
що й тут було енкаведе,
і рейху світова столиця...
і довго ще серед людей
сіяли одіозні лиця
аматорів дурних ідей.

ІІІТо ось воно – язик іуди.

І тут на голову мою
вони ще «какают» усюди.

Як дихати на повні груди,
коли повітря у гаю
пекучіше молочаю?

Не знаю, що із того буде
і як було у цім краю,
коли неначе добрі люди
ліпили ідола в раю.

05.2022

Хоч ворог смертоньки бажає
Мені — своєму візаві,
Та я люблю його без краю --
Всі будьмо сильні і живі.

Бо нам разом іще стояти
Супроти інтернетозла,
Що нині розпускає вата --
Раби рашистського козла.

І ти козлом не будь безрогим,
І вузьколобо не трактуй
Святу любов до Перемоги,
Яку здобути маєм тут.

Не радь вживать гидку цикуту -
Згадалась істина стара -
Порада може повернутись
До тебе, наче бумеранг!

25 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

ІНе радують мене ворожі трупи,
засмучує героїка війни...
а хочеться із рідними укупі
ще раз біля вцілілої халупи
послухати мелодії весни.

Аби туди не падали ракети,
аби пізнати тиші іншу суть...
і вечорами, як усі поети,
видумувати оди і сонети
про ті рої, що наче, ще гудуть.

ІІ
Дожовує Америка-Європа
і досі недожовані зв'язки
із мафією раші. Філантропи!
Говорячи на язиці Езопа,
«макронізуються» політики.

Велика допомога і донині
триває... та віщають голоси
старі романси про нові часи –
як не суди, а українці винні,
що на росії мало ковбаси.

І доять, і лікують Україну:
то мир давай, то море розблокуй,
то не марай гидке лице кретину,
то Азії подай свою хлібину,
то Африку від голоду рятуй.

ІІІА про бої неначе і не чути...
Тайга палає і валує дим...
Та хай горять буряти і якути
укупі з параноїком своїм.
Ну, а кому ще вистачає глузду
миритися... порада є усім –
напитися цикути і забути,
як догорає уцілілий дім.

05.2022

ІПоезія воюючого краю
ще жевріє.. і муза не вмирає,
і ліра грає, і у всій красі
по Україні... перли у росі...
..............................................
Пишу усім, кого я поважаю...
надію маю, що читають всі.

ІІЄ послуги, що помагають мові,
як от – ведмежі... на усе готові
і ті, кого ніхто і не просив
запалювати зорі вечорові,
але пасує тому віршарові,
що сам собі на вухо наступив.

Посіяне, нема кому косити,
намелене, не перевіє сито,
навіяне – нагадує не що
інакше як полову жита...
ніяке – зайве, а талановите
ясне і їжаку, але – ніщо

улесливе собі подібне чує
і реагує на пусті слова
фальшивої мелодії... нова
богема іншу копіює,
а щодо орфографії, то всує
нагадувати, чим вона жива.

Нема кому, бо що не індивіди,
то інші, недоконані світи
упертої чужої ляпоти...
яке здибає, то таке і їде...
як не совкова,              то елітна гнида
плазує до своєї висоти.

ІІІТа й унизу ніхто не заважає
втішатися ідилією раю...
сміюся... не ступаю на святе,
а як дурне само іде до краю
і за «москвою»...              я не посилаю.
Нехай собі пливе ні се, ні те.

Нікому я завадити не можу,
бо кожен у душі – Наполеон,
а зачіпаю тільки-но хороше,
якому, ну, не вистачає трошки,
аби йому сказати, – еталон.

У кожного своя окрема ніша,
де і богема шиє-поре вірші,
і талалаї сірої юрми,
якій усе одно – лілеї опис
чи малахай,
            аби пошитий опус
афішувався поді-у-ма-ми.

05/22

Жонглер словами жонглював,
І дав собі по лобі.
Тепер ця хвора голова
Слугує тільки злобі.

Язик отрутою сичить,
Ненависть пре із нього --
І вдень, і вранці, і вночі --
Все лається убого.

Шедеври справжні написать
Не вистачає хисту.
Колегу жалить, як оса,
Готов з кістками з’їсти.

Все ріже, як тупим ножем,
Чуже він слово люто.
І Путі, й Раші мало вже --
Тра конкурента “взути”.

Його поема осяйна
Своїм яріла німбом.
Жонглера вдарила вона,
І скинула з Олімпу.

Він дряпається вгору знов,
І блекотою дише.
Співать не хоче про любов
У недолугім вірші.

Чи ж Перемога буде в нас,
Як будем гризтись, пане?
Коли ж любові прийде час,
І Світлий день настане?!

17 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Лінь, о як знайоме це нам слово,
В нім нема нічого нового,
Воно було, з покон віків,
І є одним з семи гріхів.

Лінь, це паразит душі,
Ми всі через нього, недужі.
Ми думаємо усе прийде до нас саме,
Забуваючи про головне,
Що той хто палець в палець не ударить,
Лиш у фантазіях своїх марить.
02.05.2022

ІДні пам’яті. Союз давно помер.
Сьогодні навіть німці стали наші,
а найлютіші вороги – на раші...
імперія колоній сересер
оберігає скрепи на параші.

ІІНайбільший нас ударив на зорі,
мов Каїн брата Авеля – у спину,
а менші випаровували вина,
бо випили за подвиги старі,
за армію... таємні батирі:
кримчани, молдавани і грузини.

Гадав середній, як йому іти,
не осмаливши тарганові вуса...
.....................................................
найменший прозрівав од сліпоти:
і що воно за ще одні брати-
сябри і партизани-білоруси.

ІІІНу, що ж, на те напевне і свята:
рашисти переплюнули фашистів,
попереду і нині комуністи,
полки смертельні, цар і суєта
навколо нього... і одна мета
об’єднує цю наволоч – убити,
украсти, щоб на день було що їсти.

05/22

Гординя, одна з семи страшних пороків,
Яка сліпить людей, багато років,
Травлячи думки дурманом,
Годуючи самообманом.

Гордий думає, що на вершині,
В непорочній своїй твердині,
Но правда лиш одна,
За гордість прийде йому ціна,
І яка ж вона страшна,
Пробиття найбільшого у світі дна.
25.04.2022

На рейді – свіжа новина –
Зміїний посилає, – на...
чуже судно... фрегат палає,
а нас там, ніби, і немає
і це ще, наче, не усе
там, де Макар телят пасе,
і не одне ще буде пекло...
..................................
Єрусалиме, ти далеко
од Маріуполя, здавен...
по суші... із варяг у греки...
та упаде ще Карфаген
і тільки одзвучить, – амен,
у Києві об'являть Мекку...
..................................
а поки-що, як ті лелеки
злітають душі... там... ген-ген...
..................................
Харон одв'язує човен...
йому усе дається легко.

05,2022

Вода стікає у бачок,
Терцини падають як хмиз,
В зіницях погляд на ґачок
Тече мармизкою униз.
В вікні фіранкою закритім,
Немає сумніву - вже день.
Але яка різниця в дідька,
Коли йому анітелень.
Трима в руках розбиту пляшку
За шийку пальцями в крові
Йому наразі дуже важко:
Вирує рейвах в голові.
Розносить імпульси фасадом
Нахабне серце день-у-день
Й спадає п'яним водоспадом
В поток душевних одкровень.
На стелю сумно поглядає
Та нарікає на цейтнот,
У мареві хмільнім кидає
Брудним папером пару строк.
Не зав'язав піїт учасно...
Звичайно, я про поворозок....
Й про камеру у Бухенвальді
Снага прийшла йому у мозок.
Кімнатою стрибає пил
Й куйовдить дим від тютюна:
Поміж ремаркових рядків
Крамольна помира' душа.

1.V.MMXXIIp.

Не вистачало вільних місць
в апартаментах царських тих,
де був охоч усякий гість
до сну, обіду чи до втіх.

Де нализався спирту цар
і свита з шестисот господ,
там спорожнився кожний бар
і з’ївся кожний бутерброд.

Під дев’яностий свій романс
циганки розвалились сном.
Дворяни грали в преферанс
години зо три під столом.

Блукала привидів сім’я
по замку серед п’яних тіл.
Там жах розгублено стояв,
лякаючись усіх довкіл.

І тільки блазень молодий
тієї ночі не заснув,
зірвавши свій ковпак рудий,
він матюки на себе гнув.

Він грав свою найгіршу роль,
бо правда більш гірка в брехні,
бо жив на світі цар-король,
йому вкорочуючи дні.

Бо смів над ним стояти цар,
дурний, як бла́зневе вбрання,
дурний, як серед дня ліхтар,
і ще дурніший, бо щодня.

Тверезий блазень озвірів,
царівну п’яну зґвалтував,
на трон посів та й так здурів,
що ґав до смерті рахував.

А вранці пробудився цар,
і в свити з шестисот господ
він попросив крізь перегар –
горілки, блазня й бутерброд.

29 серпня 1996 р., Київ

Все сказано й почуто майже скрізь,
де знають, що уже не може бути
живого яничара чи манкурта,
а скільки є ще у тіні лакиз,
і через них пролито буде сліз
на паперті останньої покути.

Та носить на собі іще земля
і як змію за пазухою гріє
колаборанта, юду, москаля –
жахливішу від мору й пандемії
зомбовану парафію росії,
рабів ідеології кремля.

Вони іще ідуть до комунізму,
на бенефіс – і ласа на чуже
орда, і цар її у негліже,
і рупори війни й антагонізму,
і сатана, що стукає ізнизу...
..................................................
аїд перенасичений уже,
але немає меж ідіотизму.

04/22

***
Жартує цього року небо.
Аби не сумно нам було,
то перше квітня не на зло
з єврея робить те, що треба,
і клоуном стає пуйло.

***
Як тала весняна вода
тікає зусібіч орда
і перелоги оре змій
на урожай, і не біда,
що залишає перегній.

***
Востаннє бункерна зараза
ще не сміялася ні разу,
та Україна – над усе,
коли орду за перелази
вперед ногами понесе.

***
Щезає нація мізерна
і соловіє де-не-де,
та як соняшникове зерня
весною, може, ще зійде,
коли на землю упаде.

***
Піде і раша у підвали
усе одно
на саме дно,
коли скажені генерали
нокаутують у кінці
те, що не тоне у ріці.

***
Колись дійде до орків мода –
любити волю і свободу
і, може, не за мать твою
зруйнують дикі ідіоти
всю метрополію свою.

Ексклюзія
Панове, гей! Чи вірите, чи ні –
я не жартую... говорити мушу,
якщо ми чорту продаємо душу,
тоді не буде ще кінця війні.

03.2022

Захотіли перемовин
путіноїди-пєскови,
та палає у вогні
дипломатія і право,
а на захисті держави
ми лишаємось одні.

Де ви, Грузія, Молдова,
і вагоме ваше слово
у баталії зі злом?
Треба добивати звіра
і за мову, і за віру
зрозумілим язиком.

Батареєю гармати
треба нелюда навчати,
рвати біса на куски,
за велику Україну
Дону, Криму – за єдину
б'ють заразу вояки.

Нетямущі білоруси
вилізайте із улуса,
не ідіть проти рожна,
арештуйте свого бацьку,
вас же все-таки багацько,
бо інакше вам хана.

Світ готує колимагу
аж до самої Гааги
і коняці, і пуйлу,
а від рибки золотої –
до кобзона всі ізгої
покочують по теплу.

Ви хотіли? Ось вам! Нате!
Ми усі сьогодні НАТО!
Начувайтесь, москалі!
Поженемо вас у прірву,
і у шию, і у гриву
за окраїни землі.

02.2022

ІНе любо неприкаяній душі...
немає як «поплакати у шалик»
або, хильнувши опіуму шкалик,
розвіяти далекі міражі,
де миру і війні кінця і краю
немає, і майбутнє – у пітьмі,
і колія, яка веде до раю,
не радує на фінішній прямій.

ІІПочулося, – душа тіка на гульки...
ну-ну... тікає... так воно і є,
так і було, і лопнуло як булька...
остання соломинка – це моє.

Але – куди одному черевику?
По цей бік Сяну є ще віршарі,
на тому боці – скоморохи віку,
а де-не-де і скальди-кобзарі.

Ще б'яшемо і славу, і догану,
аби не переводились мужі,
які шляхами віщого Бояна
ідуть обороняти рубежі.

«Суворови» затіяли маневри
і заодно перевіряють нерви...
одів броню розбійник-соловей
і що не танк – то сорок тисяч євро
за сорок тон металобрухту... певно
це буде дуже вигідний трофей.

ІІІБряцаємо, але... дамо у зуби...
і виглядає це, неначе, грубо.
А що робити? Здачі даємо,
коли за Альпи лізе люте чмо,
і поки окаянне ріже дуба,
то ми його абетки навчимо.

Лишається Пегаса осідлати...
та ну його... пишу як на душі
лягає інде. Вірші чи вірші –
яка різниця? Он і у ґаранта
у голові одна суцільна вата,
але й воно планує вояжі.
..............................................
Далекого мале не помічає –
нема резону, вигоди немає...
а поки репутація моя
не висихає в течії Дунаю,
то, може, і додибаю до краю
поза межею цього житія.

02.2022

Переповнені світлом вікна.
Несподівано ранок настав.
Колообіг весняний вітру
Вже керує, без жодних підстав.

Їй (Весні) треба все до лáду,
Бо стосунки із Лютим складні.
До зимового входить складу,
Залишилися лічені дні…

Цього року ослаб, сердешний.
Сил немає – складний регіон.
А можливо, занадто чесний.
Жінці дав перетнути кордон.

Бо всміхалась вона привітно.
Відчував її лагідний стан,
Обнадійливий подих, рідний.
У обіймах знесилився пан.

То ж нехай вже Весна крокує.
Наступає жаданий підйом.
Кепські справи… не провокує.
Негаразди поглинуться сном.

Відійдýть у страшну безодню.
Звідти просто немає доріг.
Хай веде нас рука Господня:
Припиняє війну сьогодні.
З нею разом загине й КОВІД.

13.02.2022 6.45 – 7.30

1
Дочекались: і в тіні – плюс п’ять!
Усміхнулись: перезимували!
Ні, не плачуть – весело киплять
Кучугури, наче самовари.

Дочекались: і вночі – плюс п’ять!
Засміялись: пересумували!
Не ридають – радісно киплять
кучугури – срібні самовари!

2
Здається, друже, незабаром
Зима сумна, тривожна скінчиться!
Тепло ударило, зламало –
і снігу пагорби на східцях
були гранітними, сталевими,
та ржавими і почорнілими
тепер вони лежать не брилами,
а брудно-білими тюленями.

3
Атаки Арктики зникали:
із промінцями ми подужали.
Сніги лежали під ногами
слизькими хижими медузами.

Печальним жалили, негарним,
та залишали небайдужими.
Сніги лежали під ногами
слизькими ніжними медузами.

Лютий 2021

Подякуємо владі за досаду
і невідомі подвиги... і зраду –
за все, що заслуговує вона,
допоки «править балом сатана»,
а особливо одіозну Раду
за войовничу і лукаву правду, –
чому не зупиняється війна?

Ще є із ким ряди свої єднати
жіночому окремому десанту,
та ціль не оправдовує мети,
коли у бій ідуть такі солдати...
та як же їм усім допомогти?
хіба-що верхотурі показати,
куди її послати... і піти.

Негоже узурпаторам народу
ховатися за тіньову свободу
і нести у майбутнє прапори,
коли вони ногами догори...
але радіймо, поки «ще не вмерла»
і поки не підкорена Говерла
останньої воєної пори.

02.2022

Спохмурніли кумпеля, а із ними бані, -
Золотеє гиготіння ніжиться в сметані,
Гедонізмом балакають і дихають люде,
Скрізь ширяють думки "хай там що далі буде".

Кругом білими нитьми вишетеє блядство,
Містом точиться хвальба і зухвале пияцтво,
У руки самі лиш перебенді й пустобріхи,
А народ все тужить: погоріли стріхи...

Та сидять ліниві вуйки на старій канапі,
І все мружать тупі очі, аж скоро заплачуть,
І їх стогін змайоріє дворами, дубками,
Та й нічого не змінить, хоча, бог із вами!

Так якби ж мовчати вміли, й дурні не пороли, -
Що поробите, панове, на те вони й проли.
І єдине, що лишиться - їх смерті чекати,
І в очікуванні тому, самим пролами не стати...

11.XII.MMXXIp.