– Слухай, Мунько, що́ було!
Не потрібне й еНеЛО́!
Позавчора, у четвер,
я застала калагер.

Мамка знає: я у школі,
потім ще на баскетболі –
(десь до п’ятої години),
далі – хор і піаніно.
А на сьому – йду в театр
на виставу «Брат плюс брат».
Ну, спектаклик, так, – фуфло:
про сільське добро і зло.
Ті – погані, ці – хороші..,
марно викинуті гроші.
Краще б я пішла до Вови
чи до свідків Ієґови.
Ти ж – дурна, що не схотіла:
ми в буфеті та́к гуділи!
Від антракту – до метро
пива випили відро!
А Телесик все проспав –
тільки уві сні ридав.
Ледве встигли ми, сестричко,
на останню електричку.

Приїжджаю я додому –
потрапляю до Содому!
Мамка – в центрі, за столом,
на столі – мужик з веслом,
через голову й плече
зараз, точно,.. упече!
Мабуть, тої миті я
вберегла чиєсь життя,
бо забігла до кімнати
на добраніч мамці дати.
А у неї – нині гості,
п’яні сало, м’ясо й кості –
скрізь лежать самі дядьки́
і порожні тарілки́.

Озирається той тип,
«глип» – очима, носом – «хлип»
і не знає, що сказати…
«Познайомся. Це твій тато», –
через мить знайшлася мама,
спантеличена так само.
«Він – рибалка і моряк,
бо до мандрів має смак.
Був колись до нас заплив
і тебе мені зробив.
А тепер – пенсіонер.
Де йому плисти тепер?
От і вирішив він, доню,
притулити сиву скроню –
від тюрми і від суми́ –
до таких дурних, як ми»…

Мамка вивільнила миску
ще у двох дядьків з-під писку –
і продовжила пото́му:
«Пам’ятаєш дядю Рому?
Він для нас зробив багато.
Нас хотіли виселяти.
Ти була ще немовлям.
Він – твій батько теж, затям».
Мамка сіла поруч кума:
«Потім, – каже, – стала ду́ма,
я́к би доню охрестити,
щоб під Богом їй ходити.
Він – це твій хрещений батько…
До́нько, хто цей кожен дядько?
Ну, згадай, як я навчила?»
Я й усіх перелічила:
«Цей, на ліжку, дядя Влас,
він возив на море нас.
Біля нього – дядя Гліб,
завжди нам приносить хліб.
Дядя Гена – на підлозі,
він знайшовся по дорозі:
ми у лісі заблукали,
він нас вивів – ми б пропали.
Цей, праворуч, дядя Ігор,
грав зі мною в кілька ігор,
як була маленька – грав,
кожен день на руки брав.
А тепер…», – і я замовкла, –
бо від стра́ху вся аж змокла –
і сказала так, як є:
«… а тепер він пристає!
Дядько Валентин – альфонс!
Дядько Стас – пародонтоз!
Той – на милицях – Мирон
продає нам самогон!
А двом рилам в олів’є
мамка за відмазку є:
розважаються собі,
бо обойко голубі!
Так що, всі оці дядьки –
без брехні – мої татки!!!»

Розказала – і присіла,
ніжку Буша з хріном з’їла,
губи втерла і спитала,
бо мені здалося мало:
«А коли прийшов наш тато –
вже гостей було багато?
Щось не бачу дяді Вови?
Він у нас такий здоровий!
Любить мамку за горбушу,
як свою боксерську грушу…
Просто, він багато п’є –
і як завжди – морди б’є…»

А мужик увесь цей час
на столі стояв між нас.
Підвелася я, Марусьо,
й на весло його дивлюся:
«Наші гості – це десант!
Наша мама – екскурсант
і влаштовувач дозвілля!
Там, де мамка, – скрізь весілля!..»
Просто з рук беру весло –
та й усім смертям на зло,
як угрію ним у груди –
той і впав на стіл, як блюдо!

Стало потім якось лячно.
Після слів «Спасибі, смачно»
я поглянула на мамку,
як на де́що, як на самку,..
вийшла в двір – а недалеко
дві підпільні дискотеки…
Там я подружку знайшла –
зранку в школу не пішла…

Слухай, Муньо, просто – жах,
видно, в мене їде дах.
Знай, оце лежу в траві –
калаге́р у голові.
Тільки очі я заплющу,
мов пірну в п’янющу гущу, –
бачу мамку між дядькі́в,
бачу банку огірків,
що розлазяться, гидкі,
остогидлі і бридкі,
осоружні й примітивні,..
хлопці всі мені противні!

1 вересня 2003 р., Богдани́