Чому я маю жити так, як ви?
Тому ніяк не бути! –
Зганяючи до стійла корови,
складуючи у скрині скрути;
мугикаючи і кричачи,
постійно плутати ключі
від погребищ і кладовищ?..
Чому мені під шкіру кліщ
не вліз так само, як і вам?
Тому що я єдино сам.
І сам не гам – і вам не дам
волати побутових гам!

24 березня 1992 р., Київ

Пишу нікому... іноді – усім,
ну, а якщо собі, то незабутнє,
нечуване ніколи і ніким
уявно надиктоване майбутнє,

Запитую у відчаї себе, –
кого краса рятує в цьому світі,
де сонце – жовте, небо – голубе,
війна – за мир, а воїни – убиті?

Іще учора я не уявляв
ані хороших росіян учених,
ані опозиційних і таємних...
............................
на цій арені вистачає барв,
але за що ти, Боже, покарав
мою країну владою зелених
піарників, злодіїв і роззяв?

03.2023

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди!
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

5 вересня 1999 р., Київ

Щось комусь деінде не на часі
і турбує іноді когось,
що його(її) у біомасі
ображає видумками хтось.

Їй(йому) дорога у піїти –
це аби лише себе явити
з конопель Пилипом і мерщій,
поки є кому когось хвалити,
заховатись у свої кущі
і чогось ученого учити.

Десь-не-десь і видумки оті –
це образа їхнього таланту
ні за що на когось нарікати,
хоч усім відомо – не святі
випікають у печі горнята
і не зло навчає доброті.

02/23

Жили ми у союзі як брати,
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.

Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
себе оприбутковує... так само.

На те воно й існує... і пігмей
арени, і фальшиві ліліпуті.
Не можуть виживати без людей
злодії і сучасні, і майбутні.

Учора годували їх одні
й ті самі обездолені селяни
і нині... заробляють на війні
майбутні небожителі Оману.

Історія не списує таке,
та править ще у нашій Україні
багатій, незалежній, самостійній
підкинуте нам каченя гидке,
що нині оперилось... у м’яке
зелене пір’я... як звичайні півні.

Усе, необхідне сьогодні – на часі,
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.

Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
про армію, віру)закони нові.

Сліпому народу показують шоу,
якою дорогою треба іти,
аби відібрали у нації мову,
а далі і розум зелені кроти.

Рідіє арена, тихішає галас
оракулів миру навколо війни...
у теплі краї подалися чини...

а поки корупція в нори ховалась,
яка тільки наволоч не наживалась,
освоївши кошти людей і казни.

01/23

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

Од жарту до жаху
життям зловживаєш.
Чи шашки, чи шахи –
на гроші ти граєш.

А розум – з півложки,
а ложка – з копійку,
сушитимеш дошки,
потрапивши в бійку.

Яка б не гидота –
все вип’єш до краплі.
Аби не робота –
ступаєш на гра́блі.

Неси́те, немите,
під носом зелене…
Тому і не сватайся
більше до мене!

30 січня 2002 р., Київ

І
Мені далеко ще до читача,
що вихваляє кучеряве слово,
а радше – щиру українську мову
освіченого гуру-сіяча...
хай іноді на голову здорову
ще блимає у темряві свіча,
аби свої... навчалися чужому
і того не цуралися, що є
на поприщі, бодай би, на одному,
якщо його оказія дає.

ІІ
Раніше філософію вивчали,
риторику, поезію, латинь,
а нині учень получає бали
за те, що не його уму навчали,
а того, що на тисячу – один.

ІІІ
Освіта – це важливе поле бою,
та нині ми сьогодні не одні,
кого іще виховують війною,
аби запам'ятали... на війні
багаті не воюють між собою,
за них воюють бідні, не дурні
тому, що бідні, а тому, що пні
і їхній поводир... у вишині
із булавою... обрані юрбою
ці барани і цап із бородою
у цій кошарі – неуки одні.

01.2023

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Знову свище вітер за вікном,
Зриваючи дахи з будівель.
А ми дивлячись кіно,
Чекаємо, коли ж буде Диво?..
А диво в нас самих!
Або в тому, що вітер не стих...

І
Поета муза надихає,
коли являється сама,
ну, а якщо її немає,
то і його, вважай, нема.

Йому із нею по дорозі
і при свічі, і у пітьмі,
і у жару, і на морозі,
і, непомітно... у юрмі.

ІI
Отак і живемо окремо
у день ясний і уночі,
аби її цікаві теми
не оминали читачі,
аби, читаючи... мовчали,
неначе риба у воді,
і то не тільки-но тоді,
коли завищуємо бали...
........................................
Удачу знаючи свою,
я пропоную нічию...
але якщо полуда в оці
Феміди на чиємусь боці,
вікторії не визнаю...
ціную лаври переможця,
але у рівному бою.

ІІІ
Повторюю одну й ту саму
у стилі ретро... фуґу карми
на обертонах житія,
яка не є, але моя –
як і поезія... звичайна...
іде у люди звідусіль,
коли одного вистачає,
аби читали майже всі.
Та як у декого бувало,
собою хизуватись мало...
хоч і не чути голос мій
і рідко аплодує зала,
але в мелодії моїй
немає тоніки кімвала.

01/23

я - людина, що осягла безкрай.
знаєте,
часто буває блаженний спокій,
і у думках
темна ніч і птахів безліч зграй.
погляд ваш
на фіранку ляга
одинокий.

часто буває таке відчуття,
погодьтеся,
безліч картин, парк, світлі пуфи,
музей.
ряд експозицій по пам'яті
не згадаєте,
але очі
з картин
невідомих людей

ви не забули.
погодьтеся,
пам'ятаєте.
відчуття відоме:
три срібляка у кишені
і нуль цигарок
і повітря холодне на вулиці
пригадається -
ви не вдома.
в день той тужливий
ви виграли в безвість крок.

ви пам'ятаєте,
ми із вами знайомі, -
ні, не в обличча
і не крізь дзвінок,
ні, ми ніколи разом не пили чай
я п'ю лише пиво
- так, тільки від втоми.
пейзажі однакові відчуттями,
- я ж лиш людина, що осягла безкрай.
тут мала стояти крапка,
але стоятиме кома,

11.XII.MMXXIIp.

Готові люди як один
любити і страждати
і не даремно Божий син
приречений до страти.
І поки прогресує зло,
де промишляє каїн,
то люду... наче й було
в імперії окраїн.
Це оправдовує війну,
а у лиху годину
і територію одну
для нелюда й людини.
Одне усе собі гребе,
а інше час марнує
і не запитує себе,
чого воно існує.
Бо вибір є – одне із двох:
умерти або жити,
та алібі у багатьох, –
навіщось же тримає Бог
людей на цьому світі.

12.2022

Горлає невідоме дитинча
з акцентом невідомого фольклору,
бо ще ніхто ніколи не вивчав,
що́ – сльози немовлят у ранню пору?

Ридає сон з сусіднього вікна,
крізь яв на інший лад і бік скривившись;
чого воно? – без розуму, без дна,
ще майже не радівши й не злостившись?

Ми виростаємо, перевернувши світ,
під ноги падають уявлення минулі;
а не згадаємо видіння перших літ, –
де доля таємниче тиче дулі…

21 липня 1995 р., Київ

ІІще біжу... то миля, то верста
і що не рік, то даленіє щастя,
але... якщо не упаду до ста,
піймаю даму жирової масті.

Вирулюю на фінішну пряму,
та не танцюю... як, буває, фраєр
і знаю, що по чому... і чому
кубіта не запрошує до чаю...
ще дихаю, аж поки не пойму –
у спринті я, усе-таки, не стаєр.

І думаю про це не тільки я,
бо іншої дистанції немає,
а як і є, то і її здолаю...
попереду – вікторія моя,
тому на півдорозі житія
коней на переправі не міняю.

ІІАле міняю тему, бо життя
такі, буває, вносить корективи
і так переінакшує мотиви,
що ти у цьому світі як дитя,
що нібито іде у майбуття,
але минуле б’є у хвіст і гриву.

Не забуваю ні солодкий дим
моєї Батьківщини, ні убогу
історію Московії... дорогу
мою охороняє херувим,
що обіцяє мир, а перед цим
і героїчну нашу перемогу.

Тоді і правда буде на землі.
Упевнений, що із моїх фантазій
формуються реалії малі:
не буде маніяка у кремлі
і параної, люті... і наразі
від цього оніміють москалі.

ІІІХоча і не піймаю птаху синю
у вирії моїх майбутніх літ,
та ще лечу у далечінь осінню...
що не десятка, то новий політ:
дитинство, юність, молодість, зеніт,
межа, фінал і... пам’ять по людині.
Короткі ці етапи на путі,
де миті упаковані у часі,
та оживу у кожній іпостасі...
і може, ще почуємо тоді...
а як не ми, то душі молоді
салюти і Феміду у Гаазі.

12.2022

             І
У цивілізованій Європі
ще немає Лисої гори
і не риють, поки-що, окопи,
а пора... хоча би до пори,
поки емігрують мізантропи,
вішати ногами догори
кожного, бо орки безголові
тупорилим обирають путь –
шабаші кацапів є і тут:
швондєри завжди напоготові,
шарікови гадять і плюють.
Наша раша! «Віденці-мальтійці»,
де-не-де і темношкірі є...
видають себе за українців,
та коли почуєш «поляніца»,
то вимова інше видає.

              ІІ
Вулицею суне із плакатом
«Russia hail», колоною – юрма,
(очевидно, це колона п’ята)
та увиділи поліціянта
і як здуло... жодного нема.
Це і весь майдан, і їхня смута.
Інше діло – в Україні... чути
ще і досі матюки ідей
із якими зеки і манкурти
убивають і катують люто
полонених, немічних, дітей...
Знову чути, –
        та не може бути!?
Цього ні умом не осягнути,
ні дірою в пам’яті людей.
Та нарешті і Європі дійде,
що немає місця кацапні
ні у себе, ані у сусіди,
поки не палає у вогні
і собі на голову та біди
потурає світовій війні.

             ІІІ
Судимо по дії і... по пиці –
це і не обличчя, і не лиця...
напинає маску на лице
чучело... опудало ординця...
приміряють ряси... українці –
гниди ефесбе і ерпеце.
Діє і парафія чимала –
вівці і рогаті барани
подають дияволу сигнали,
що готові сили сатани.
Це останній козир окупанта –
посварити віруючу тьму,
стукнути лобами цю юрму
лаври, храму... і нема ґаранта,
що не забажає царювати,
як оте плішиве... і тому
нагадаю, – думай-те, гадай-те,
що очікує колаборанта
і за віщо садять у тюрму.

11.2022

            І
«Мало-мало, шекель, упарсин...» –
три вагомі рівні виживання,
а мені лишається один –
дряпати листи «до запитання»
Валтасару, що уже почив.
Ну, а я живу... а як загину,
хай би й не поет, але людина...
і, можливо, не даремно жив.
Із усіх непояснимих див
пізнаю останнє і єдине,
що то є – поезії мотив
і... не знаю, бо заполоняє
читача кудахкаюча зграя
і її суєтний наратив,
у якому логіка, буває –
наче... сіяв і не покосив...
мова і граматика кульгає,
і неологізмами «вражає»,
і ведмідь на вухо наступив.

            ІІ
Віддаю належне патріоту,
що пародіює ворогів
під гітару і веселий спів...
може, це й не воїна робота –
чути за осанною вітрів
пісню – панацею від скорботи,
соло арфи, чари голосів,
навороти соковитих слів...
думки феєричні повороти,
і ні се, й ні те... і золоте,
і ніяке, й де-не-де високе,
що зігріє душу одиноку,
та іще видумується те,
що сьогодні, ніби... не на часі,
а комусь і зайве... а наразі
ліра музи нагадає нам,
що були веселими учора,
поки мали...
            мали свій «фіґвам»
і не мали...
            ні біди, ні горя.

            ІІІ
А тепер і горе не біда...
тільки-що досада не щезає,
що слугує у попа балда,
а слуга народу – тамада,
що відвоювати обіцяє
те, що «скомуніздили» брати,
(і за це нас, Господи, прости)
і за те, що ідемо до раю
ворогами армії орди...
..........................................
як би не казилися кати,
а деокупація триває,
заодно – очищення душі,
поки захищають рубежі
не піїти, а обранці долі
ті, яким війна гартує волю...
та влізають в образи чужі,
нібито герої і мужі –
претенденти на фальшиві ролі.
Не лише поезія одна
пише і карбує імена
у літопис нації нової,
поки є один у полі воїн
і його історія сумна:
за межею спокою – війна,
на межі із ворогом – герої.

11.2022

ІМоже й рано усміхатися,
та утриматися сил немає,
шоу має починатися
і неясно, хто кого чекає.
Хоче подивитися на моську
світова аристокра́тія
Matka Boga, –
мовлячи по-польськи, –
co to będzie? Демократія!
Мафія на саміті являє
другий рейх Малайзії і Криму,
може й Україну подолає
на путі до третього... до Риму.
Мама мія... мовою Езопа –
захотіла другого потопу
войовнича охлократія...
дивиться налякана Європа,
як дебільна нація холопа
знищує цивілізацію...
.....................
знають не лише американці
всі полішинелеві секрети
хто й коли поїде на G20...
як повідомляють папарацці,
це рішає офіс президента,
тобто, із московії агенти,
що уже нічого не бояться.

ІІПроминає ера сатани,
та продовжити її не проти
українофоби-ідіоти...
витріщили очі барани
і овечки на нові ворота,
як диявол узурпує світ,
а народи, не протерши очі,
забувають Божий Заповіт
і Його об’явлення пророчі.
А війна дрімати не дає,
головує кожне за своє...
на трибуні місця вистачає,
віщуни-оратори то є,
але змін у головах немає.

ІІМіфами наповнений етер,
як жили за межами терпіння
вимерлі нещасні покоління
у щасливу еру есесер
геноциду та оціпеніння.
І кому за це відповідати
як не уособленню орди,
дикої мерзоти, окупанта,
емісара смерті і біди?
У руці Феміди є гостинець.
Можна відшмагати батогом
і запакувати у звіринець...
та якщо це світовий злочинець,
то заарештуйте ви його,
етапуйте у Гаагу голим
через Україну охололу...
а якщо не бачите, кого,
то коняку посадіть на Балі
у гарячій сауні... на палю...
.............................................
чуєте коняче, – i-го-го?
Може й не почуєте ніколи,
хоч усі ми знаємо, чого
зайняли анциболи престоли.

11.2022

Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче дверці з гру́би.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!

29 березня 2004 р., Київ

ІПакую у суму усе своє
і залишаю легші за вагою
ряди Коші у множині Фур’є
та хімію часів Лавуазьє,
зазубрені і не забуті мною.
Мені не заважає цей багаж,
та ну його... коли дивує інше,
що є кому видумувати вірші
і не минає цей ажіотаж,
коли на часі іспити війною –
кому тікати і кому – до бою,
а бути чи не бути – не міраж,
коли мене блокують опоненти
і банять непомітні вороги
та ігнорують, як не до снаги
поширити позицію поета
злорадні типи, ідоли Інету...
напевне-що такі мої борги
і карма нараховує проценти.

ІІМіняється навколишнє моє,
яке уже не пахне чужиною,
а те, що не обтяжений сумою,
то це не діє на моє досьє
і на сімейні селфі іноземця...
Я маю найціннішу із ознак –
усміхнене обличчя європейця,
а ось... ну, ясно, що переселенці:
із пикою надутою – русак,
який і досі вішає собак
на Україну за руїну краю,
он малорос, якого упізна́ють,
коли глаголить мовою русні...
а я... а я двоїтись не бажаю,
та псевдоніми до лиця мені,
кому-кому, а діду ся прощають
гріхи, що не убитий на війні.
Всі українці нині волонтери
і на найвищій частоті етеру
у майбуття долаємо поріг...
ще є окопи у тилу Європи,
усі ми поневолі філантропи,
коли хоч де-не-де один за всіх.

ІІІПереосмислюємо віще слово,
пересіваємо вагоме знову
з надією на буйні врожаї...
не марні намагання і мої –
охороняю самобутню мову,
та не калічу правила її.
В поезії що майстер, що любитель
на чужині не має визнання,
але удосконалює щодня
себе без номінації на титул...
і поки не прийме його земля
є стимул бути... і як довгожитель
та ще й умотивований творити,
діждусь і я руйнації кремля.

10.2022

ІЕх, якби то керувати часом
і літати у дитячі сни,
упіймати на льоту Пегаса...
і весну... і літо восени,
як було далеко до війни,
та уже не буде цього разу.

ІІПовернути би літа назад,
поки не постала на порозі
посивіла у дорозі осінь –
наш дешевий лікар і Пілат.

Пам'ятати, що́ лікує рани
і допомагає голові,
а своїй найпершій і останній
берегти волошки польові.

Бігати по воду до криниці,
поливати яблуневий сад,
оминати очі молодиці
і ловити погляди дівчат.

Линути у небо як у гості,
де панує не війна, а мир,
і гойдається у високості
бабиного літа пасажир.

Як учора... як всього не стало,
наче сонця у височині,
як тепер буває уві сні,
як раніше наяву бувало,
і не жалкувати, що мені
як було, так і лишилось мало.

ІІІ
Поки-що надія на одне –
є кому довіритись у герці,
поки вистачає духу серця...
поки очевидне не мокне
у криваве місиво м’ясне...
не мене... а душу європейця.

10.2022

Я не маю горя бути вбитим
чи у землю заживо заритим,
я не маю щастя покохати
і дитя в колисці колихати,
я себе ніколи не побачу,
і не засміюсь, і не заплачу,
навіть, голос свій я не почую,
бо мене нема, бо я ночую…

8 лютого 1989 р., Київ

Тремчу на паралоні,
де бомжі ночували.
До космосу – долоні,
а тіло – по підвалу.
На стінах – цвіль і сирість,
десь очі твої сонні
кодують співчутливість
у фібровім осонні.
Спіткать-то ти – спіткала,
п’янка і подорожня,
вустами дотикала
до святості – безбожжя,
де пропивав я гривни,
й хотілось бути битим,
тим темним, тим інтимним,
аби тебе любити.
Зустріть-то ти – зустріла,
але були провидці,
котрі вбачали трилер,
кінець якого сниться.
Які кричали – Боже!
ти з нею станеш бомжем,
ти з нею очманієш,
не поділивши ложе.
Я впав з гори та й в горе,
зламавши крил мажори
об нотки найчерствіші –
іронію мінорів.
Яке прекрасне тіло
під вражими дахами!
пітніло і смерділо
незмитими духами.
Воно перерождалось.
Воно звелось поволі.
Бо сталось те, що сталось –
іронією долі.

19 лютого 1991 р., Красноармійськ;
3–4 березня 1995 р., Київ

Генерал-лейтенант Складновимовити
За два дні запустив (тобто вимів)
Зо дві сотні крилатих ракет,
Підірвавши військовий бюджет.

Половину з них збили ПС,
Півдесятка потрапили в РЕС,
Ну, а інші - куди попало.
ВКС відрапортувало,

Що усі вони влучили в ціль.
Ім збрехати - хоч падай, хоч стій -
Як два пальці об чорний асфальт.
Не вилазять із білих пальт

І кричать на трибунах ООН,
Що напав на них батальйон
І 100500 солдат
Польських найманців й інших НАТ.

12.10.22

Виконую задачі дідусеві.
Закрию хату... і сезон... і сад,
і очі... на чаруючий наряд
цієї осені... прощаюся, напевне.
Останню шану віддаю деревам,
надія є, що вернуся назад.
                Уміємо на долю нарікати,
                неначе є ще інші варіанти,
                аніж тинятися по чужині,
                та нічого жалітися мені,
                бо ми, як пересічні еміґранти,
                кочуємо по світу не одні.
Усі путі ведуть людей у лету.
Ніяк не відцуратись і поету,
коли прийде на те його пора...
але біди немає без добра
аборигену іншої планети
межи земної братії пера,
                що видає томи макулатури
                та ілюструє кадри із натури –
                себе на фоні себе і... війни,
                немов герої із передової,
                що дуже задоволені собою –
                і ряжені... і пані... і пани.
Та виживати є ще ради кого,
і є за ким іти до перемоги,
і вести за собою у бої...
у цьому світі зайві самовидці,
але пасіонарні одиниці
виконують обов'язки свої.
                Одному є кого обороняти,
                а іншому у долі на крилі
                летіти до окраїни землі
                учасниками фінішу регати,
                в якій агенти, шулери, пірати
                щезають як у морі кораблі.

10.2022

За вікном каштани обсипались,
вже з руки злетів останній палець.
Не двірник – митець печаль змете
в товариство листя не смутне.

Симпатичне молоде насіння –
карооке, гіркоїстівне –
зношені емоції здійме
на вершину, та на жаль, насильно.

В канонаді лазив безпорадним,
утішався: не високоточним
обпекло стегно смачним снарядом.
Ще й іржаво-золоті листочки

мчалися кометами упертими.
Під метеоритами бродив,
де з каштанів падали плоди
в спориші рошенками-цукерками.

Жовтень 2022

Я раніше – був добрішим?..
Злі́шим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрі́шав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

24 липня 2007 р., Богдани́

На пальмі жіночої статі
розказує какаду,
як я в полотняному платті
з Платоном по Азії йду.

Під руку взявши Платона,
здіймавсь на гірське плато
оддать на поживу тритонам
бажань гріхопадлих притон.

По пласі жіночої статі
котяться дві голови.
Усі, неприсутні на страті –
ви, азіяти, ви.

Дурний, не читаю Платона –
люблю платонічно я.
Безплідна краса – незаконна.
Його голова і моя.

Думок подолавши табір,
зірвавсь обопільний груз
у море, що пахне крабом
з кружлявих чашок медуз.

Дурний, не читаю Платона,
живу платонічно я
у морі, де завжди тоне
його голова і моя.

3–4 листопада 1994 р., Київ

Історії далекі відголоски
усе іще даються у знаки.
Нікуди не поділися «совки –
брати», які і нині неазовські,
урядники і наймити московські,
іуди, куплені за мідяки.

Напевне еволюція людини
іде по колу, ліплену із глини,
її удосконалює життя,
але катівні, тюрми і підвали
народжують нового канібала,
що пожирає наше майбуття.

В агонії поезія і муза...
на боці окупанта... боягузи.
Не можуть називатися людьми
любителі союзної тюрми.
Їм не торкає душу: «Ой, у лузі...»
Її немає в ідола пітьми.

Феміда упізнає їхні лиця
і покарає кожного убивцю
і бункерну заразу заодно...
а поки-що у мене за тином
опудало місцевого чужинця
ще зазирає у моє вікно.

09/22

Отруйну залозу хто вклав
до твого рота?
В теорії, нема підстав
що бу́ла цнота.
Із твого язичка салат -
рідня кураре.
Впустив у вуха цей снаряд -
душа на хмари.
Зі смерча швидкістю проніс
повз твої вікна
Марусю Попінс, диво-міс,
цей змінний вітер.
Граф Дракула і Франкенштейн
з тобою поряд,
Як двійко зляканих дітей,
ховали б погляд.
А грізна тета фрекен Бок,
мов купідончик,
Для нас би спорожнила двох
зі стріл вагончик.

2009

Нема чого радіти і ридати,
немає як узяти й написати, –
ще нічого жалітися мені,
що ми у цьому світі еміґранти
усупереч і завдяки війні.

Нікому не цікаві ні поети,
ані тобі великі, ні малі...
все більше відчуваю на селі,
що я уже із іншої планети
межи людей далекої Землі.

І там колись опишуть самовидці
ментальну роль у спільній боротьбі,
де воїн – кожний на своєму місці
долає ненависного ординця
не зраджуючи вірі і собі.

09.2022

Вночі мене душить мавпа.
Від сорому в глупий час
згоріла двадцята лампа.
Однаковий резус у нас.

Залізного ліжка вольєра
алжирським пропахла піском.
Ми з нею зіграли Мольєра
і звірячий скрегіт оском.

Коли б нам горилова врода,
коли б нам у руки банан, –
я вийшов би родом з народу
під гордим ім’ям – африкан.

Але за вікном – копиця,
аж хмари захрясли в ній.
І мавпа моя – молодиця,
що їсть екзотичний гній.

11 листопада 1992 р., Київ

Я вітаю посріблену зграю,
і злотисту хмаринку пилючки,
й діамантові трави. Я ставлюсь
до усього довкола по-людськи.

Мов на жилки, дивлюсь на стежинки –
на ґрунтовку й асфальтом покриту.
Не пораню холодним, чужинським,
а закоханим поглядом грітиму,

добрим, теплим і вічно здивованим.
Я словами подяки спалахую.
На роботу шкільним стадіоном,
ніби святом, ступаю тим шляхом –

і хвилястим, і трішки гористим –
не потужно, а ніжно-шляхетно,
відчуваючи ласку доріжки
крізь підошву й пелюстку-шкарпетку.

Вересень 2022

Оселися в останній молитві грішника,
кому самий лише вид храму вже настрій псує.
Тягнися в сумнім існуванні
межи всіх людиноненависників
несказаним словом, предметом неназваним
і кричи: "Я –– є!"

3 липня 1995 р., Київ

10-та година.
10-та хвилина.
10-та секунда.
Десяте коліно.

10-та година.
20-та хвилина.
30-та секунда.
У когось дитина.

20-та година.
20-та хвилина.
20-та секунда.
Чогось середина.

30-та година.
20-та хвилина.
10-та секунда.
Померла людина.

30-та година.
30-та хвилина.
30-та секунда.
Мого переклину.

25 березня 1995 р., Київ

Винищуємо братію лукаву...
а що робити? Є ясна мета –
будуємо свою нову державу,
відроджуємо села і міста.

Не даємо війні себе убити
і сонце правди нашої зійде,
бо нас, як маку, по усьому світу
посіяно... і вродить де-не-де.

А кацапні – у пеклі догорати
і то не довго ще на цій землі
в юдолі сказу, у своїй імлі
біситися іуді-окупанту.

Така у світі настає доба.
Зоря свободи не кіношні кадри...
і те, що заслуговує юрба,
їй пророкує не одна Кассандра.

Не розуміє помело орди,
що означає генетична пам'ять,
та дні прозріння нації настануть
і явиться як лотос із води
та істина, що радує завжди,
і їй нечиста сила не завадить.

08.2022

***
Які не обираємо краї,
усе це – шапіто... а ми – на дроті:
знайомі, друзі, рідні, нічиї...
та необхідне для душі і плоті
і те, що залишаємо на потім,
не повертає на круги свої.

***
Не помагає успіху нещастя,
але не роню зайвої сльози,
що не угодний особливій касті
козирної колоди тої масті,
де, нібито, тасуються тузи.

***
Нема любові у розлуці,
немає щастя у біді.
Біда, коли свої скубуться,
тому що... чорні і руді...
і не відмиєш у воді,
а друзі... друзі пізнаються.

***
Усе це діється, либонь,
але... неначе, не зі мною...
я не воюю із ордою,
але беру її вогонь
на себе... хмарою, водою.

***
Існують якось гади і примати...
Чого лише немає на землі,
коли за тебе є кому писати.
Найтяжчий хрест, який ти можеш мати,
це існувати серед москалів.

***
Ми незалежні, вільні, самостійні,
та місія у кожного тяжка –
не тільки дослухатися до гімну,
а класти тіло під ворожі міни
і вичавити із душі совка.

Нотація
Якщо сміюся, то і над собою.
Ніякої зарази не боюсь,
що нехотя, собі допишу плюс.
Розбуджений сиреною нічною,
звикаюся з буденною війною
і про ніщо не пишеться чомусь,

08.2022

Троянди розцвіли в Китаю.
Я Книгу Перемін гортаю.

У Києві – церковний дзвін.
А я гортаю Книгу Перемін.

Художники свої портрети
теж продають за три монети.

Я кину дріб’язок, щоб знати цінне –
чому життя важке, чому незмінне?

Сказала Книга Перемін мені,
що в місто треба в’їхать на коні.

Якщо уважно прочитав я Книгу,
то можна потім з’їздити в Пекін, у Рим і Ригу…

2 листопада 1994 р., Київ

1
Відкрилась дорога́ доро́га

2
Шляховики асфальт поклали
так, що автівки, мов коали,

3
пересувалися – нерівна:
що крок, як не горбок, то прірва.
Хмарина вулицю накрила.

4
Розвідав дощ, тож не до жартів.
О, ЗМІ, дорожників не жальте!
Лежать на свіжому асфальті
калюжі – юні парижанки.

Липень 2022

1
Дивись, на стовбурі живопис!

2
Малює золотом і сріблом
лишайник те, що нам потрібно.

3
Ні, не звичайний, а сакральний
на конюшині, бачиш, пагін.
Нову мелодію заграє,
запалить магію наснаги.

4
Пегасе, Музонько, рушаймо
в сонети, оди, серенади!
Політ підвищить і пришвидшить
художник-модерніст – лишайник
і конюшини зеленавий,
ні, не трилисник, а трисвічник!

Липень 2022

Чорний відчай бідне серце стиснув:
пісню Цоя лайкнула, та ще й
учинила акт сепаратизму,
майже зраду: наварила щєй.

Є картопля, морква, капустина,
зарядили капосні дощі,
неохота йти до магазину,
буряка немає – ось і щі.

Білий гриб морожений для сма́ку,
на засмажку пара цибулин –
«руський мір» здіймається в атаку,
«руський дух» повзе з усіх щілин.

Видиш, Боже, як я ся встидаю,
Україно-ненько, вибачай:
лупить злива, буряка немає,
лиш картопля, морква і качан.

Справа честі – милий допоможе,
вріжу сала, чарочку наллю –
ліквідую вариво вороже
до кінця, нещадно, без жалю!

Серпень 2022

Замрії – прямо, спогади – наліво,
про зустріч тридцять першого нуль сьомого,
неначе сонця тет-а-тет із соняхом,
не зменшаться і в січні до нулів.

Та римами написані нерівно-
складовими подію цю знецінює.
О, як поет окрилився: з ночівлею
у лірника в неприбраній норі

залишиться медовий липень місяць!
Завершиться віршований портрет,
в якому геть усі принади вмістяться
і повне задоволення потреб.

Вони на брудершафт наливки випили
і поспівали кременчуцький реп.
А на світанку рушив місяць липень
у невідоме з велетнями ЛЕП.*

*опори Лінії ЕлектроПередач

31.07. 2021

постать стоїть на високóсті,
щось додає їй висóкості,
чи-то присмак хліба із плісінню,
чи то марення одинокістю...
ніс без горбинки зухвалістю
тичиться в небо безкровності,
руки схрестилися в дальності,
поза смілива духовністю.
ніч - оберемок Гюго,
дихає ліс вологістю,
гості прийшли у кіно:
приквел - ознака самотності.
може людині лиш треба
горда, тужлива безрíдина -
вітер між пасм волосся
грав щоб слова "потрібен ти"?
може для того створені
губи, що гнуться хортами, га?
тихо, почуло повітря щоб:
"вмієш кадить фіміами ти?" ...

30.VII.MMXXIIp.

Притомилися – на трави впасти.
Музонько, Пегаса припаркуй!
Ні, припни в легкій, ласкавій казці,
на галявці, де розцвів буркун.

Спалахнув. У сяєві кружляє
сонцекрила і дзвінка сім’я.
Та у рухах золотої зграї
незвичайне щось побачив я:

у сузір’ях білосніжних, пишних
плетиво не злетів, а стрибків.
І тому чотирьохстрофний віршик
завершу катреном ось таким:

білий світ аби не жалив чорним
і змережив долю не марку –
завтра до п’янкого щастя бджоли
на буркун помчаться, на паркур!

Липень 2022

* * *
Коли війна -- ненависть лиш панує --
Не поминай любов “безглузду” всує.
Ну що Шевченко там і Котляревський?!
Нас істиною Шоха лиш “дивує”.

* * *
Язичники — звичайно ж це погани --
Ісусовірці мовлять без догани.
Та Божий бумеранг і їх дістане,
І вже погани — горе-християни.

* * *
Любов висока схована у висі...
Це — мусі-пусі, так кохають шизі --
На дно життя опущений, повчає --
Поет прищів на попі, бульок, слизі.
* * *
До вірності він заклика в любові,
І зрадників таврує гострим словом.
Та трапиться в житті йому красуня --
І сам у гречку стрибнути готовий.
* * *
Краса жіноча — то випробування,
Вже дружба чоловіча — річ остання.
Духовні імпотенти скрізь навколо,
Що хіті віддаються без вагання.

18 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Додому їду... жевріє надія,
що пригасає полум’я війни
і на городі ще овес посію,
аби не уродили бур'яни.

Ніхто у шию діда не ганяє...
та як без нього маки, спориші,
а пасіка... а крутояри гаю...
віддушини опалої душі.

Ніде не заховаєшся від смерті,
нікого не обмежує земля...
але удома є за що померти,
то як на це дивитися здаля.

Упізнаю... обдерті від погромів
мої знайомі – Буча та Ірпінь...
не бачу танка на подвір’ї ромів,
але і їм передаю уклін.

Уклін одноколійці із Варшави.
Позаду – зеленіє оксамит...
а до війни мели сніги... отави
уже опередили мій візит.

А попереду – віра в перемогу,
якою запасався на дорогу...
і довго пам'ятатиму ще я
те місто, де, – ку-ку – мене будило
і на прощання дарувало сили
мені ранкове соло солов'я.

07.2022