У маячні роман «Війна і мир»
нічому не навчає окупанта
і всі на дану тему фоліанти –
даремно переведений папір.
Шифроване лише дратує зір
і спалюють написане таланти,
а деяких поетів до сих пір
пояснюють учені-дилетанти
і тільки заяложують рядки,
бо і між ними – суєта, таки,
та читачі у захваті від того,
що, нібито, навіяне від Бога, –
хтось угорі запалює зірки,
а унизу визбирує каміння...
які ремінісценції палкі!
Яке неперевершене уміння
надіятись на дальні маяки,
хоча і невідомо, ради чого
палає свічка генія отого,
що не зумів зарадити біді...
і пишуть наші вила по воді
заради суєти благоговіння
усе, що за межею розуміння
посвячених
             у марному
                         труді.

02.2022

Пишуть же люди віршики, –
нема куди душечці дітись!
Випускають з віршиками збірники,
щоб дорослі читали і діти.

Якийсь композитор складе музику
на одного з таких віршиків
про собачку, скажімо, Тузика
чи про шафу і життя вішалок.

У дитсадку вихователька
на баяні цю пісню загрюкає,
а дітки́ заспівають старанно
і полюблять таку музику.

Ой, спасибі! – скажуть письменникам
і поетам, і композиторам,
вихователькам і диригентикам
за те, що всі вони такі розумні!

30 травня 1989 р., Київ

Ґанок дзвенів кришталем
і, оздоблений сріблом, яскрився.
Я ще не був королем,
але код на замку́ підкорився.

Рухнула брама важка,
знявши пил з канонічної влади,
і в брудному вбранні ватажка
я зайшов до Верховної Ради.

Місяць за спиною ливсь,
мерехтіли зірки в канделябрах,
білий килим до трону стеливсь,
тіні предків літали на швабрах.

Мала трагічну луну
найпорожні́ша з будівель.
Трон третейський скидавсь на труну
з чорним скрипом між білих покрівель.

Жовтих паперів птахи
у потоках сирого повітря
стисло каркали кашлем сухим,
рвали лет об флаґштокове вістря.

Я не мав за собою мас,
щоб прихід свій ославити ґімном.
Мав обду́мок ватагу і час,
поки ранок грозою не гримнув.

Йшов подивитись народ
на свого короля ново́го.
Пилом сповнений переворот
вів мене вже далеко від нього.

19–20 березня 1995 р., Київ

***
В поезії не вистачає манни
небесної і варива води,
якої вистачає графоману...
і лицарі без сумніву й догани
пакують у бульки свої труди.

***
Як жаль, що і поети не мольфари,
і генії не мають на таксі,
і що у них немає того дару,
яким не володіли би усі.

***
Немає вже Ітаки, Спарти, Трої
і вимирають не землі герої
як і літературні імена...
паяців спокушає сатана,
аби не затихала параноя.

***
Нікого не окрилюють сюжети
поеми, оди, думи козака,
мелодії елегії, сонету
і вигасає музики ріка,
коли віщають викопні поети –
літаючі пра-ящури планети
щезаючого племені совка.

***
Летять душі живої ескулапи
за край неопалимої землі
як журавлі...
у вирій... назавжди,
і вже не повертаються сюди,
де навіть у болоті є кацапи
і квакають по селах москалі.

***
Будь-яке міняю на любе
і лунає пісня веселенька...
популяризуємо себе –
солов'ї, оплакуючи неньку.

Ексклюзія
Ніхто нікого не жене
у шию – видавати вірші,
де декларуємо одне,
а пропагуємо щось інше.

01.2022

ІМало що лишає у людей
по собі неопалиму пам’ять
і тому, напевне, де-не-де
та деінде ще її поганять
носії вмираючих ідей.

ІІМало на Московії наїдку...
їй усе готове подавай –
і меди, і білий коровай,
і чужу наложницю-сусідку.

А на сцену – козачків її,
із якими укладе угоду,
і тоді у неї холуї
фігурують слугами народу.

Так ото й чіпляються до нас
воші у кожусі і холопи,
щоб і ми у цей кипучий час
плавали як мухи у окропі.

Ну, аякже... ми народ один –
вівці і душителі свободи,
де у кожній ніші сучий син
тиражує бісову породу.

В кондуїт записані усі –
яничари, клоуни, манкурти...

та ніякій челяді не бути
і не бути гетьманом слузі!

Козаки не коряться ясі!
Україна пам'ятає Крути!

ІІІУкраїна пам'ятає Крути...
а за сотні років божевіль
теж «ніщо... й ніхто ще не забутий»,

і Мазепа, і Богун і Хміль...
і напевне, що козак Василь
ще «пропавшу грамоту» шукає...

Угорі освоїлася міль,
а для біса не існує краю,
де його імперії немає.

Забувають тільки москалі,
як світили голими задами,
биті кримчаками й козаками.

Про́клята орда на цій землі
за її історію в імлі,
писану огидними ділами...
..............................................
поміж серіалами й піснями
дивимося з літа до весни
в очі провокатора війни...
все, що популярне у народі
лізе як на голову штани,
бо координуються на сході
дії криво... різької шпани...
............................................
Ой, які ми, куме, нині в моді!

01/22

Мені, буває, заважає спати
якась нечиста сила...
то ядерні на таці крокодили,
то у мундирі дуло із гармати –
епоха миру і її етапи:
комуни і ґулаґи,
тюряги і кацапи,
розбійницькі ватаги,
ешелони,
набиті трупами товарняки-вагони,
погони ката, загребущі лапи...
О, пам'яте! А що, як сни «у руку»?
А що, як знову ті пекельні муки?
А ми ще не загоїли стигмати –
у цьому світі перші і останні
розкидані по світу могікани,
приречені до смерті виживати.

« Сон розуму породжує...» геєну.
Чудовиська імперії живі
і досі ще гадають на крові
як поділити мапу повоєнну.
Вони і досі сяють у зеніті
дурної слави, діють сили темні,
дияволові радники таємні
і їхні тіні... в пеклі б їм горіти...
....................................................
Стирають пам'ять окупанти світу.

01.2022

Із голови ніяк не вийде одур,
Можливо то шиза чи знов — ковід?!
Бо од природи — просто лисий бовдур,
І в Чорногуза смиче пір’я він.

Не може цей упир прожить без мене,
Чи йде у місто чи своє село.
Та не кляну його життя злиденне:
“Щоб тобі в роті пір’я поросло!”

Сушкові співчуває світле небо...
Це пір’я — ліки на таку напасть.
Посій його на лисині у себе,
То, може, Бозя розуму додасть?!

11.01.2022 р.

Пандемія гумору триває.
Коміки попереду усіх.
Як ся стало? А хіба я знаю,
як державу підняли на сміх.

ІІ
Але як ся стало, що щоразу
як ішли зі зброєю на ви,
ми не прищемили голови
ядовитій очковій заразі?

Як ся стало, що колона п'ята
постає платформою буття,
а совкове юрмище затяте
обирає виродків життя?

Де ви, Македонії герої?
Як це ми до того дожили,
що усі Гордієві вузли
нав'язала світу параноя?

ІІІ
Як не оглядатися назад
і сьогодні довіряти звіру,
і забути, як то лютий брат
убивав людей за їхню віру?

О, мої лукаві вороги,
остогидлі у моїй світлиці,
де подіти ваші пики-лиця,
де узяти сили і снаги
нації, що зітре до ноги
вас, чужинці-недоукраїнці?

01.2022

Старі цитати тягне “горе-критик”,
І каже: “Обчитався!” Боже ж мій.
То не читай. Чи вже нема чим крити?
У тебе брак уяви, зрозумій.

Не годен уявити, то не пукай,
Не далі бачиш носа ти свого.
Твої читати вірші — просто мука,
Наслідувач убогий, епігон.

Тобі я співчуваю, це — недуга —
Ушнипитись в одного і кусать.
Єдине тішить у писаннях “друга” -
В них іноді з’являється краса.

Прийшла, здається, скромна, але Муза.
Естетику, як любку, оповий.
Чогось навчишся, може в Чорногуза,
Допоки пише, доки ще живий!

11.01. 2022 р.

В зоопарку відбувся напад,
у ранкових почув новинах –
і заляканим я заплакав.
Жаль, поліція не зловила
чи зловмисників, чи злочинця:
слід вітрами заволочився.

В зоопарку відбувся вчора
стрімко напад, утік – неспішно.
Не помчатися помсти бджолам.
Не погроза полине – пісня.

Він і вміло, і мило вдарив.
Не похмурим – чудовим далям
усміхнуся і подобрію.
В зоопарку відбувся вдалий
напад панди на пандемію!

5-10. 01. 2022

У паніці сусіди наші.
«Все хорошо», та ніби
запахло смаленим на Раші –
з усіх боків – таліби.

Не вистачає України,
її живого м’яса,
аби спинити бабуїнів
на перехресті часу.

Щоб захистити від навали
яранги, юрти, шатра
і не віддати, що украли
у меншенького брата.

Горить на злодієві шапка,
і кепка на Росії,
і тюбетейка Мономаха –
намісника Батия.

Все хорошо, але погано...
не вистачає раю,
коли уся тюрма палає
і від Аляски до Афгану
московія не має краю,
та є ще отамани.

01.2022

Предивна ця літературна гра -
Дивніші ще — літературні вила --
“Сатирик” пише про сонетяра --
А чи про себе — ні, не зрозуміло.

Бо сонетяр чубатий — знають всі,
А критик прагне до Пегаса висі,
Не здатен уклонятися красі,
Тому від горя, бідний, сам полисів.

Пливе в багні серед “пахучих” хвиль,
Творити хоче так літературу...
Простіть його, такий у нього стиль,
Бо від народження він лисий... гуру.

8.01.2022 р.

Хай правда до усіх до вас долине,
Коли бридкого блазня відбатожиш,
Ураз міняє він свою личину --
Прикинеться тепер святим та божим.

З Сушком не хочуть починать дебати,
Мовчать, хто більш, хто менш талановитий.
Навіщо з ним в полеміку вступати?
Загроза є у гірше щось вступити!

6.01. 2022 р.

Занур себе, огиднику, в лайно.
Це — середовище щонаймиліше
Для тебе. Знов затягує воно,
Щоб нагадати, звідкіля сам вийшов.

Помиями наповнене відро
На себе вилий, це тобі корисно.
Щоб світ побачив гнидяве нутро,
І ще сильніш по галамазі свиснув.

Страшенно я зв’язків твоїх “злякавсь”,
І весь тремчу, наляканий спросонок.
Із нинішньою владою вась-вась?! --
Підтвердив цим, що ти — жахний подонок.

О так, ти з ними справді заодно -
Наклепник і літературний блазень.
І ладен відрами ковтать лайно,
Аби із золотого унітазу.

Відбить кохану в друга це — на раз!
І того очорнить — завжди готовий.
І шириться навкруг отруйний газ,
Як дикий несмак у твоєму слові.

Ні совісті, ні честі, ні краси --
Учинків рушії — бажання ниці.
Ти й Україну, гаде, продаси,
Задля вдоволення своїх амбіцій.

...Ізнов гидка щелепа відвиса,
Її зупинить хватка лиш сталева.
То знай, мерзото, розірву, як пса,
І тільки хруснеш на зубах у лева!

6 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Життя іде – контора пише,
хоча душа «на ладан дише»
і невідомо, далебі,
що залишає по собі
цікавого моє колишнє
майбутньому у цій добі...

у цій добі, коли навколо
усе ніяке, босе, голе
від низини і догори
руками голими бери...
але не сміємо ніколи
подумати, – та хай горить...

та хай горить воно в Еребі
все недосяжне при потребі
і не доведене ніде,
що те, що треба, нас веде...
та поки у моєму небі
контора є – життя іде.

01/22

Всіх вітаю! Будемо здорові
і щасливі у часи зимові,
і веселі протягом весни,
і успішні влітку й восени,
і неповторимі у любові,
і неперевершені у слові...
поки не тривожать наші сни
вічною примарою війни
дряхлі маразматики московій.

А бажаю те, що і завжди –
кожному своє і по заслузі:
кацапні – кар’єру у Союзі,
українцям – все з роси й води,
процвітання – нації і музі,
поки є іще іти куди...
....................................
щоб ніколи не було біди
і не розчаровували друзі.

01.2022

***
На цьому світі оминай папуг,
аби у рай не завела недуга
або тебе не охопила туга,
коли плює у душу щирий друг,
а ти не оминув такого друга.

***
Гаряче слово – це огниво!
Оце і баєчка уся.
Але говорячи правдиво, –
мені сміятися важливо,
аби не випендритися.

***
Якщо розумні у полоні
дурних ідей – це щось не те,
бо тільки ідіоти повні
єднають грішне і святе.

***
Хто має що додати, додає,
хоча й хвала лукавою буває,
коли тебе за дурника тримає
базікало про житіє твоє.

***
Жива порода ліплена із глини,
а криця – із іржавої руди
і є різниця, чи іуда ти,
чи істина у образі людини.

***
Не обіцяй чуже нікому
і не бажай своє сліпому...
не уповай на майбуття...
життя передбачає кому
і точкою стає життя.

Резюме
Не випускай із бутля джина
Хоттабича... і Насреддіна...
а заховаєш їх на дно,
то по велінню Аладіна
подує буря все одно.

12.2021

Землю вкрив сніжечок де-не-де,
Залишивши острівки зелені,
І зима розпатлана бреде,
Оголившись майже дерзновенно.

Усміхаються собі з-під вій
І берези лагідні усюди,
Виставили разом голі груди,
Щоби спокусився вітровій.

Він їх пестить, щипле і стиска,
Аж заходять зашпори вечірні.
Як султана владного рука,
Він усим їм відданий і вірний.

І юрба сміється недарма,
Веселяться захмелілі люди:
Завітав у гості цицень-грудень,
Й стриптизерка радісна зима.

5 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

На площі революція шумить...
пародія Майдану на параді,
де майже біля кожного стоїть
поліція... і майже кожну мить
відлунює овація у Раді.

Що не кажи, а це переворот
у вивернутій голові на зовні...
посереди́ні – медіа й народ:
на видноті – ідейний патріот,
а у тіні – зелені і червоні.

Девіз у параноїка, – завжди!
гіганти мислі на чужому боці...
кого лише не винесла сюди
юрма: пролетарі, опезежопці,
аґенти всюдисущої орди.

Але чого боятися, дивіться, –
верховний Ося, а не їхній Кіса
видумує майбутнє Newukraine,
рятує голодуючих дітей,
будує кілометри комунізму...
і Еллочка вигукує, – okey!

А декому ще й дещо перепало...
є віза... євро... коли гривні мало...
і шаровари є, а не штани,
коли займуть летовища й вокзали
клієнти шизоманії... ждуни
купюри від рубльового кварталу.

12.2021

***
Виродилися аристократи
і плебеї лізуть у монархи...
із грязі у князі, у палати
і ніде злодії й олігархи
без юрми не можуть існувати.

***
Усюди сяють пики гарбузові
і в голові лунає до сих пір, –
який чудовий
наш емір черговий!
емір здихає?.. хай живе емір!

***
Ми овочі, яким уже за тридцять...
усе ще обираємо, мерсі,
опудало, яке на те годиться,
аби його футболили усі.

***
Як не суди, а ми не канібали,
щоб їсти те, що виростив народ...
але чекає повний ідіот
на те, чого і досі не саджали
у свій неперекопаний город.

***
Показує великий пієтет
до брехуна особина учена...
не важко догадатися проте,
якого роду-племені оте
воно – зелене та нікчемне.

***
Немає суду й кари на окрузі...
а як би то хотілося, аби
за ґратами сиділи не раби,
а Каїнові слуги по заслузі
та цадики лукавої юрби.

11/21

Рудіє полум’ям сурьми
опалене опале листя,
у голім вітті вітер свище
осінню арію зими.

Минає ера листопаду,
нова епоха настає
і хто трудився до упаду,
надію має на своє.

Борей дає свої уроки
і... то закінчується газ,
то наші унтери високі
виходять заміж перший раз.

І це нікого не лякає...
ось-ось повіє ост... і норд...
і ясно, що із того краю,
де Ірод – явно ідіот.

Народи – вівці та отари
стоять у черзі на заряд
і скаженіє супостат...

Іуді нині мало зради,
та буйні фарисеї Ради
не оглядаються назад.

11.2021

З русявою відчути довелося
себе стареньким дідом сивочолим
і пережити смуток, біль, утому…

Проте у променисто-золотому
розливі наймилішої волосся
моя чуприна – срібнокрилий човен!

10-11.2021

Ліричні поети –
окраса естети-
ки, юзери нету
обожнюють їх
і наче ікони
сльозою солоно-
ю як на амвоні
вмивають своїх.

Зозулі і півні
у цьому єдині,
нікому не рівня
і вище усіх –
такі голосисті...
та є й пародисти
і їхнього висту-
пу чується сміх.

Такими бували
й паяци кварталу
із повними зала-
ми у час чуми
і наші знайомі,
і бувші, і комі-
ки, що усвідоми-
ли его юрми.

Чекають уранці
вегетаріанці,
що буде у наці-
ї їжа й вода...
у цьому сюжеті
немає поети-
ки нейтралітету,
та це не біда,

бо ми не жорстокі
і думи високі
богема, на око,
дає читачу...
у літературі
і розуму, й дурі,
і макулатури
ще є досхочу.

11/21

Приміських пейзажів акварелі
і тебе, дзвінкоголоса пташко,
тішили яскраві та веселі.
А тепер на серці тужно, тяжко.
Бо улюблені дерева-квіти
втратили цілющі теплі барви
і розпочали темніти, скніти
і тепер похмурі та не гарні.

Не співаєш, теноре, шепочеш
і трагічніше, Карузо друже.
За палким сумуєш ти живописом
і животиком за літом тужиш.

Нас природа матінка привчила
мати від чудового розраду.
Заспокоїть впевнений причина:
поетеси вищого розряду
на діагноз відчай захворіли
і дерева-трави обікрали.
Приміських пейзажів акварелі
не веселі, пташко, не яскраві.

09. 2021

Світ покоробило дригом догори,
Покотилась музика і мої вірші,
Всі немов засіли в бочці Данаїд,
І чекають звідти на своїх Кіпрід.

Наче небо з долом хтось змішав в етюді,
І тепер по небу ходять білі люде,
А моїх думок, раптом і не стало,
Бо життя сторицею усмішку підняло.

10.X.MMXXIp.

Ох, перевелись чоловіки!
Вже вони всі, к чорту, обабіли.
Гультяї, поширюють плітки,
П’ють, ширяються, такі дебіли!

П’яні -- дочок б’ють і жіночок,
Чинячи насильство у родині...
І який в суспільстві є порок --
Чоловік — його носій донині.

Фемінізм жінок врятує всіх,
Одірве од кухні і дитини.
Урівняє у правах своїх --
Хай трикляте чоловіцтво гине.

Або йде на кухню й до дітей,
І сидить роками у декреті.
Бузувір, бомжара або гей --
Де ви, де ви — лицарі шляхетні?!

Хочемо відбійним молотком --
Кажуть феміністки — працювати.
Хочемо у шахту, пити ром,
На війну, нам дайте автомати.

Хочемо боксерками всі буть,
Клятих мужиків одлупцювати...
Чи у цьому фемінізму суть?
Дещо, все ж таки дивакувата.

Якщо жінка гарна, повна зваб,
Через неї шлях лежить до раю,
Їй мужчина — добровільний раб,
І усі права свої втрачає!!!

Кому ж Бозя вродоньки не дав,
Й розуму також, ота з одчаю
Бореться тоді за рівність прав,
В самоті доходить до одчаю.

Чорнорота, люта, від хвороб
В боротьбі дурній шукає ліки.
Ходить, бідолаха, у секс-шоп,
Щоб знайти замінник чоловіка.

6 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

А я мовчу,
не маю слова
і не лечу,
не до любові,
немає крикнути кому, –
ей, люди, ви ще у диму
чужих ідей,
чужої мови...
всихає ґлей,
одні промови
про ювілеї
із трибун,
та не єднається табун,
немає нам
що обіцяти...
за огорожею телята,
а свині там,
де місце свято.
До перемог
усе.. про-себе*...
бо, не дай Бог,
почує небо.

Уже й не намагаюсь... не умію,
явити люду небо голубе
як той поет, що ілюструє мрію,
свою любов, і віру, і надію,
а заодно, навиворіт, себе.

Іще біжу, а не лежу... не їду...
роз’їхались навколишні сусіди...
околиця суґестії моєї
навколо мене стала нічиєю,
гуляє у саду веселий вітер,
оголює дерева, їхні віти
мене вітають барвою своєю...
штахетинами із великих літер
не додаю цікавої палітри,
але за ними бачу яворину,
що обіцяє срібну павутину...
озолотили обрії берези...
ось-ось і їхня одежина щезне,
укриє пріль перина завірюхи
і, може... накопичу сили духу,
коли мене покине сива осінь,
з якою не прощаюся і досі...
аби побігти за її саньми
і обігнати вітер до зими.

10.2021

Безмозкий член сім’ї
пив третю склянку зла,
наповнену слізьми його дружини.
Зеленої змії
вкусить пора прийшла, –
жона ж пропонувала сік ожини.

Небачений який
антимужицький акт! –
щоб самогона не було у хаті!
І визивно, взнаки,
сімейний свій контракт
порушив грубо він, мов звір лахматий.

Ударивши її
по голові ясній,
пообіцявши щойно ще котлету,
безмозкий член сім’ї
погрожував жоні,
аж поки не схотів до туалету.

Не встиг цвірінькнути
у тиші унітаз,
як двері клацнули, і світло перестало.
І член відімкнутий
відчув п’янкий екстаз,
і зрозумів – вона його спіймала.

Сидів у темряві
на унітазі він –
і мав себе за дурня в мокрій ступі,
думками-нетрями
хапавсь за злив, мов дзвін,
б’ючи водою по даремній купі.

Спочатку він мовчав,
як справжній рак.
Та раптом заспівав, немов зварився.
Урешті ж, закричав,
але відтак,
ні разу не просивсь – лише сварився!

Дружина звільнена
відда́лася собі,
з дочкою математику зробила.
Душа розпилена
на тріснутій губі
невинну кров свободи пригубила.

Розумна жінка йшла
у хлібний магазин,
у перукарню, в гості, по ґазети.
Мов зіп’ятий лошак
іржав за всіх мужчин
її любитель випить – з туалету.

17 березня 1995 р., Київ

Не повірите, не жаль,
що не побував на морі.
І нехай тепер надворі

листопад. Проте не падали,
а махали плавниками
й опускались на пісок
із гілок берізки, липки
золоті листочки-рибки!

20.10.2021

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

12.10.2021

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

згорблений удвоє силует,
що більш подобою був схожий на скелет,
а на спині відростки інорідні
та зараз їй вони як рідні

не паталогія і не хвороба,
а вірних її друзів злоба
в руках яких опинились ножі
і скрадались вони, темрявою, вночі

і так раз у раз,
допоки вогонь її душі до кінця не погас.
і спина все більше нагадує дартс
а з дірок видніється рожевий кварц

яблучко ж — це серце її,
пронзають же наскрізь тіло ножі
але йде, несучи знамена
смерті вірна наречена

під важкістю ножів гнеться спина,
а вона все наївна як дитина
іде вперед, незважаючи на це
і гордо до неба піднімає лице

яку пораду ви б їй дали,
щоб ножі більше в спину не встрягали?
відростити на спині очі
та ні, вона це бачити не хоче:

як найрідніші і найближчі
ті, заради яких закінчувала ВИШі
з ухмилкою Іуди
з її спини кайлом добувають руди


2021

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

Дива: у жовтні ночі довші,
а ніж у вересні. Ти ба!
Не заспокояться службовці:
чому ж не більшає доба?!..

Застрягнуть в сі-бемоль мінорі
всесвітньо визнані майстри.
В Аквамариновому морі
загубить полум’я Гольфстрім.

До битви з холодом готуйтесь!
Вже відсвятковує диплом.
В поеток вищого ґатунку
з теплом римується добро.

Намисто ластівок востаннє
одягне стильна небосинь.
І ханство знищиться Баштанне
повстанням кавунів і динь.

Калини вогнище холодне
лякає стоптану траву.
Смішне опудало городнє
шукає книжку трудову.

Зареєструється на біржі.
Іще коротше стануть дні,
й напишуться веселі вірші
в епосі осені смутній.

10. 2021

Розквітає блават,
Сиплять з неба сніги,
Що птахи їх стрибаючи скинули,
Чутно гомін дібров,
Видно струмінь води,
І життя із квітками виринуло.
Розправляють ставки латаття,
Горобці оправляють крила,
Блиск багнет на вологих шматтях,
Сія ланів поки не ззеленілих.
Галас чутно дітей,
Рейвах виден людський,
На порозі пороку природи,
Що скрутні часи, що паскудне буття,
Без завад вже супроти негоди.
Фонтанують пісні і танок лісів,
Безпробудно гукають паспільство,
А воно досі спить,
І чекає на мить,
Поки знову стане боліть,
Щоб почати шуміть, і у сірії дні,
Сміть кров свою
Вайлувато пролить...
А час мчить,
Лиш солодко п'янить...
Знову грім, як набат,
Всі скоріше назад, -
І минають літа,
А вони як солдат:
На осінній призов вирушають туманом,
Чутно лиш брязкіт п'ят,
Берць-покутих вояк,
Серць незламних орлів,
До спочину їх днів...
Завмирає секунда,
Згасає світ ліхтаря,
Що об'яттям хапав за мить,
Зупинилося все,
Це останній розквіт сум'яття,
Тихо! Струнчайсь!
Лунає хмільною промовою,
Перше й кінцеве розп'яття...

2021р.

Відсалютували зорепади,
і тамує осінь зайву хіть,
хоч і літо, що уже позаду,
іноді вертається на мить.

І щоразу затуманить очі,
заховає сльози за вуаль,
тугу – у тогу цариці ночі
і розвіє у людей печаль.

І щороку до її палітри
додає нечуване поет,
і щоночі розбишака вітер
роздягає денний силует.

Та вона й сама... і на прощання
скине найновішу із одеж
у заграві лісових пожеж
і піде у подорож останню –
сива, одинока і печальна –
полинами зледенілих меж.

10.2021

***
Ніяке уособлює велике,
узяте напрокат... але на вік
і особливо, як себе навіки
увічнити уміє чоловік.

***
Нікому не щастило на віку
як першій леді космосу і шуму
від вакууму у кишківнику,
аби балотуватися у Думу.

***
У будь-кого уявлення про щастя
якщо не ефемерне, то пусте,
але якщо воно не тої масті,
лише уяві дякуймо за те.

***
На нашій ниві все не те, що треба...
посів не той і врожаї не ті,
а у сусіди, наче манна з неба,
і пажиті, і гори золоті.

***
Буває, і незвана гостя їде...
усе одно готуємо обід,
а от коли у танку два сусіди,
тоді немає спасу від сусід.

***
Не дивина у тому, що край неба
є неозорі і нові світи...
очима зір подивишся на себе
і хочеться світ-заочі іти.

09.2021

Шукаю дівчину-коханку,
Хоча б на ніч одну,
Шукаю з вечора до ранку,
Не знаю, чи знайду.

А навкруги дівчат багато -
Красивих, молодих,
Вони лиш пробують літати -
Я ж - коршуном на них!

Вхоплю й тягну в своє гніздечко,
Де кава й виноград,
Де їхнє розтоплю сердечко -
Хоч сам тому не рад,

Бо враз піду шукати іншу -
Мені ж на ніч одну,
А ту саму-саменьку лишу,
Нову лиш віднайду.

19.10.21

Слава й Оксана сливи збирали.
Оси Оксану атакували.
Скоро їх, правда, щось відігнало –
Спокій Оксани, а чи сміливість?
Слава ті сливи в сумці носила
І психувала! Справді, щосили –
Славу за стегна оси вкусили…
Плакала Слава: де справедливість?

Мов птаха яснокрила,
майнула в слово думка!
Неждано прилетіла!
Володарка-чаклунка!

А слово – у рядочок!
Шукає шлях до річки
через швидкий струмочок.
Напитися водички.

Рядочки у куплети.
Зцілити прагнуть душу.
Народжують сюжети.
Тож поспішати мушу.

З Небес надходить знову
(Записую негайно)
якесь цікаве слово.
Звучить, неначе файно.

Та шліфувати треба,
бо рима не класична.
А поетичне кредо –
з багатозначним змістом.

Закрию творчу скриньку!
Лети, чаклунко-птахо!
Пора до відпочинку.
Вже пізно! Хочу спати!
***
...Годинникові стрілки
долають марафони...
В майбутнє плинуть стрімко!
Ні сну, ні відпочинку!
Свої у них закони.

12.09.2021

Хтось у безодню Землю котить
бажанням більшої грошви.
Це розуміємо лиш ми:
поет закоханий і котик.

Дрімав рудий. А я бродив
двором залюдненим невтомний.
Тритони навкруги, тевтони;
відходів – кубометри, тонни.
Ридаймо, котику рудий.

Дрімав рудий. Гірких плодів
не принесе всесвітнє лихо:
розбіглися. Навколо – тихо.
І крихітку, краплинку – дико.
Радіймо, котику рудий.

07. 2021

А там, де згаснуть міста жести,
і забринять слова городів, –
каштан, товстий і довгошерстий,
мов котик перської породи.

Погляне і привітно, й хитро
ще й посміхнеться таємничо,
і трасу, як безцінне хутро,
простелить нам у Таллінн, в Ніццу.

Нам одне одного не жерти –
любити лагідно порадить
каштан, товстий і довгошерстий,
мов котик перської породи.

Додасть і світла, і тепла нам
у мрій і сподівань оселі
й весняно на фортепіано,
на флейті чи віолончелі

зіграє з віденським оркестром
мільйон Божественних мелодій
Каштан, товстий і довгошерстий,
мов кіт персидської породи.

29-0.9 0.9 2021

Почалося... плескає в долоні
і сідлає парти юна рать,
у якої іспити сьогодні –
вчитися у самообороні
вічному і доброму на «п’ять»:
не молоти суржик і полову,
не ковтати диму за кутом
і не прикидатись бараном,..
полюбити українську мову
як надійну зброю і основу
нашої війни із язиком;
бачити учительську указку,
мапу України на стіні
і своє майбутнє у кіні...
говорити іноді, – будь-ласка,
вибачте за пустощі мені;
пам’ятати, що минуло літо,
і забути, як усі батьки
файно декламують матюки...
не копіювати їх як діти
і великороси-малюки.

Літо попрощалося по-царськи...
треба знову одягати маски
як глухонімі учителі
де-не-де червоні... і зелені...
на уроці іноді непевні,
що одна історія землі
і не та, що хочуть у кремлі...
бо у класі, наче, і модерні,
а на коридорі – москалі.

Почалося... плескає в долоні
і сідлає парти юна рать,
у якої іспити сьогодні –
вчитися у самообороні
вічному і доброму на «п’ять»:
не молоти суржик і полову,
не ковтати диму за кутом
і не прикидатись бараном,..
полюбити українську мову
як надійну зброю і основу
нашої війни із язиком;
бачити учительську указку,
мапу України на стіні
і своє майбутнє у кіні...
говорити іноді, – будь-ласка,
вибачте за пустощі мені;
пам’ятати, що минуло літо,
і забути, як усі батьки
файно декламують матюки...
не копіювати їх як діти
і великороси-малюки.

Літо попрощалося по-царськи...
треба знову одягати маски
як глухонімі учителі
де-не-де червоні... і зелені...
на уроці іноді непевні,
що одна історія землі
і не та, що хочуть у кремлі...
бо у класі, наче, і модерні,
а на коридорі – москалі.

Кинув Полтаву – плаксиву жону
і розважаю Одесу – любаску,
і в пандемії пітьмі не сумну,
і в захисну не зодягнену маску.

На морвокзалі Малюк і Маяк
Ольгу чекають, палку – Полякову.
Вискочить Сонце з кущів – маніяк
і прохолоду злякає – ранкову.

Ні, не на справжніх гойдається птах,
а на хмільних Айвазовського хвилях.
Я ж по Одесі вимірюю шлях
не в кілометрах, а в Пушкінських милях.

Я ж до нестями кохаю її,
ніжно-медову, свавільно-солону.
Не повернусь до сумної сім’ї.
На Ланжеронську іду з Ланжерону.

З’їм сулугуні в Лагуні й лаваш
і доведу, що кохаю, любасі.
Ждіть, одесити, зіграю для вас
на Дерибасівській на контрабасі!

08-09. 2020

СПЕКА не мала давно відпочинку.
Працею зморена пані
у відчайдушному стані!
Треба змінити вже їй поведінку.

Ось і з’являється слушна нагода
ВЕРЕСНЮ не докучати.
Піде в Небесні палати
причепурити згасаючу вроду.

Хай відпочине від неї природа!
…Листя вдягають оздобу.
Вітер наспівує оду
та й надсилає чимдуж прохолоду.

Свіжість нових відчуттів та емоцій
зріють в осінньому жанрі.
Поруч з вродливою пані.
Теплі у неї, усміхнені очі!

Прагнуть любові, відвертості хочуть!
З поглядом впевненим, щирим,
що закликає до миру.
Тож зустрічаймо володарку ОСІНЬ!
***
…ЛІТО спекотне було цього року..
Зараз відчутні вже ВЕРЕСНЯ кроки…
Зменшився день, стала довгою ніч.
Зграя думок: досягти таємниць
ВСЕСВІТУ дивного! Ось в чому річ.

31.08.2021

Одеські хвилі з фетру і фланелі,
а вітер – подих подруги. Весь день
пірнаю у написане про неї.
Картин іскринки, вогнища пісень

душа своїми, рідними відчула.
Я в унісон з Одесою бринів.
Проте щовечора витрушував із чуба
пісок одеський – грубий і брудний.

Несміло я наспівую: «Збулося».
Тепер чекаю на фонтани слів.
Але щовечора вичісую з волосся
пісок одеський і чіпкий, і злий.

У потяг «Чорне море – Придніпров’я» першим
просохлим і прожогом залетів.
Та буду вдома довго вимивати з пейсів
пісок одеський чистий, золотий.

08-09.2020

Щоби набратись вдосталь
свіжого блиску хвиль –
званим з’явився гостем
на Кагамлик Сухий.

Селище Молодіжне,
річка, центральний пляж
долі крутнули дишло
різко, чарівно. Враз

втоне безсилля враже,
вляжеться, як намул.
Вірші уміння зв’яже:
намурував, набув.

Трави – натхнення вермут –
замайорять у піснях.
Запросто верби повернуть
запах наснаги і смак.

Зникне з душі знемога –
весело спалахну,
бо для віршів живого
вже додали вогню:

рибки солодким сріблом,
златом жовтець їдкий –
і потекли нестримно
рими, бурхливо – рядки,

буйно катрени. Від сонця
п’яні буркун, плакун
пряли любов на серці,
як не верти, палку!

Небо – ласкаво-хмарне.
Виструнчений очерет,
хвастаючись, махає
хвостиками комет.

07.2021