А я мовчу,
не маю слова
і не лечу,
не до любові,
немає крикнути кому, –
ей, люди, ви ще у диму
чужих ідей,
чужої мови...
всихає ґлей,
одні промови
про ювілеї
із трибун,
та не єднається табун,
немає нам
що обіцяти...
за огорожею телята,
а свині там,
де місце свято.
До перемог
усе.. про-себе*...
бо, не дай Бог,
почує небо.

Уже й не намагаюсь... не умію,
явити люду небо голубе
як той поет, що ілюструє мрію,
свою любов, і віру, і надію,
а заодно, навиворіт, себе.

Іще біжу, а не лежу... не їду...
роз’їхались навколишні сусіди...
околиця суґестії моєї
навколо мене стала нічиєю,
гуляє у саду веселий вітер,
оголює дерева, їхні віти
мене вітають барвою своєю...
штахетинами із великих літер
не додаю цікавої палітри,
але за ними бачу яворину,
що обіцяє срібну павутину...
озолотили обрії берези...
ось-ось і їхня одежина щезне,
укриє пріль перина завірюхи
і, може... накопичу сили духу,
коли мене покине сива осінь,
з якою не прощаюся і досі...
аби побігти за її саньми
і обігнати вітер до зими.

10.2021

Безмозкий член сім’ї
пив третю склянку зла,
наповнену слізьми його дружини.
Зеленої змії
вкусить пора прийшла, –
жона ж пропонувала сік ожини.

Небачений який
антимужицький акт! –
щоб самогона не було у хаті!
І визивно, взнаки,
сімейний свій контракт
порушив грубо він, мов звір лахматий.

Ударивши її
по голові ясній,
пообіцявши щойно ще котлету,
безмозкий член сім’ї
погрожував жоні,
аж поки не схотів до туалету.

Не встиг цвірінькнути
у тиші унітаз,
як двері клацнули, і світло перестало.
І член відімкнутий
відчув п’янкий екстаз,
і зрозумів – вона його спіймала.

Сидів у темряві
на унітазі він –
і мав себе за дурня в мокрій ступі,
думками-нетрями
хапавсь за злив, мов дзвін,
б’ючи водою по даремній купі.

Спочатку він мовчав,
як справжній рак.
Та раптом заспівав, немов зварився.
Урешті ж, закричав,
але відтак,
ні разу не просивсь – лише сварився!

Дружина звільнена
відда́лася собі,
з дочкою математику зробила.
Душа розпилена
на тріснутій губі
невинну кров свободи пригубила.

Розумна жінка йшла
у хлібний магазин,
у перукарню, в гості, по ґазети.
Мов зіп’ятий лошак
іржав за всіх мужчин
її любитель випить – з туалету.

17 березня 1995 р., Київ

Не повірите, не жаль,
що не побував на морі.
І нехай тепер надворі

листопад. Проте не падали,
а махали плавниками
й опускались на пісок
із гілок берізки, липки
золоті листочки-рибки!

20.10.2021

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

12.10.2021

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

згорблений удвоє силует,
що більш подобою був схожий на скелет,
а на спині відростки інорідні
та зараз їй вони як рідні

не паталогія і не хвороба,
а вірних її друзів злоба
в руках яких опинились ножі
і скрадались вони, темрявою, вночі

і так раз у раз,
допоки вогонь її душі до кінця не погас.
і спина все більше нагадує дартс
а з дірок видніється рожевий кварц

яблучко ж — це серце її,
пронзають же наскрізь тіло ножі
але йде, несучи знамена
смерті вірна наречена

під важкістю ножів гнеться спина,
а вона все наївна як дитина
іде вперед, незважаючи на це
і гордо до неба піднімає лице

яку пораду ви б їй дали,
щоб ножі більше в спину не встрягали?
відростити на спині очі
та ні, вона це бачити не хоче:

як найрідніші і найближчі
ті, заради яких закінчувала ВИШі
з ухмилкою Іуди
з її спини кайлом добувають руди


2021

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

Дива: у жовтні ночі довші,
а ніж у вересні. Ти ба!
Не заспокояться службовці:
чому ж не більшає доба?!..

Застрягнуть в сі-бемоль мінорі
всесвітньо визнані майстри.
В Аквамариновому морі
загубить полум’я Гольфстрім.

До битви з холодом готуйтесь!
Вже відсвятковує диплом.
В поеток вищого ґатунку
з теплом римується добро.

Намисто ластівок востаннє
одягне стильна небосинь.
І ханство знищиться Баштанне
повстанням кавунів і динь.

Калини вогнище холодне
лякає стоптану траву.
Смішне опудало городнє
шукає книжку трудову.

Зареєструється на біржі.
Іще коротше стануть дні,
й напишуться веселі вірші
в епосі осені смутній.

10. 2021

Розквітає блават,
Сиплять з неба сніги,
Що птахи їх стрибаючи скинули,
Чутно гомін дібров,
Видно струмінь води,
І життя із квітками виринуло.
Розправляють ставки латаття,
Горобці оправляють крила,
Блиск багнет на вологих шматтях,
Сія ланів поки не ззеленілих.
Галас чутно дітей,
Рейвах виден людський,
На порозі пороку природи,
Що скрутні часи, що паскудне буття,
Без завад вже супроти негоди.
Фонтанують пісні і танок лісів,
Безпробудно гукають паспільство,
А воно досі спить,
І чекає на мить,
Поки знову стане боліть,
Щоб почати шуміть, і у сірії дні,
Сміть кров свою
Вайлувато пролить...
А час мчить,
Лиш солодко п'янить...
Знову грім, як набат,
Всі скоріше назад, -
І минають літа,
А вони як солдат:
На осінній призов вирушають туманом,
Чутно лиш брязкіт п'ят,
Берць-покутих вояк,
Серць незламних орлів,
До спочину їх днів...
Завмирає секунда,
Згасає світ ліхтаря,
Що об'яттям хапав за мить,
Зупинилося все,
Це останній розквіт сум'яття,
Тихо! Струнчайсь!
Лунає хмільною промовою,
Перше й кінцеве розп'яття...

2021р.

Відсалютували зорепади,
і тамує осінь зайву хіть,
хоч і літо, що уже позаду,
іноді вертається на мить.

І щоразу затуманить очі,
заховає сльози за вуаль,
тугу – у тогу цариці ночі
і розвіє у людей печаль.

І щороку до її палітри
додає нечуване поет,
і щоночі розбишака вітер
роздягає денний силует.

Та вона й сама... і на прощання
скине найновішу із одеж
у заграві лісових пожеж
і піде у подорож останню –
сива, одинока і печальна –
полинами зледенілих меж.

10.2021

***
Ніяке уособлює велике,
узяте напрокат... але на вік
і особливо, як себе навіки
увічнити уміє чоловік.

***
Нікому не щастило на віку
як першій леді космосу і шуму
від вакууму у кишківнику,
аби балотуватися у Думу.

***
У будь-кого уявлення про щастя
якщо не ефемерне, то пусте,
але якщо воно не тої масті,
лише уяві дякуймо за те.

***
На нашій ниві все не те, що треба...
посів не той і врожаї не ті,
а у сусіди, наче манна з неба,
і пажиті, і гори золоті.

***
Буває, і незвана гостя їде...
усе одно готуємо обід,
а от коли у танку два сусіди,
тоді немає спасу від сусід.

***
Не дивина у тому, що край неба
є неозорі і нові світи...
очима зір подивишся на себе
і хочеться світ-заочі іти.

09.2021

Шукаю дівчину-коханку,
Хоча б на ніч одну,
Шукаю з вечора до ранку,
Не знаю, чи знайду.

А навкруги дівчат багато -
Красивих, молодих,
Вони лиш пробують літати -
Я ж - коршуном на них!

Вхоплю й тягну в своє гніздечко,
Де кава й виноград,
Де їхнє розтоплю сердечко -
Хоч сам тому не рад,

Бо враз піду шукати іншу -
Мені ж на ніч одну,
А ту саму-саменьку лишу,
Нову лиш віднайду.

19.10.21

Слава й Оксана сливи збирали.
Оси Оксану атакували.
Скоро їх, правда, щось відігнало –
Спокій Оксани, а чи сміливість?
Слава ті сливи в сумці носила
І психувала! Справді, щосили –
Славу за стегна оси вкусили…
Плакала Слава: де справедливість?

Мов птаха яснокрила,
майнула в слово думка!
Неждано прилетіла!
Володарка-чаклунка!

А слово – у рядочок!
Шукає шлях до річки
через швидкий струмочок.
Напитися водички.

Рядочки у куплети.
Зцілити прагнуть душу.
Народжують сюжети.
Тож поспішати мушу.

З Небес надходить знову
(Записую негайно)
якесь цікаве слово.
Звучить, неначе файно.

Та шліфувати треба,
бо рима не класична.
А поетичне кредо –
з багатозначним змістом.

Закрию творчу скриньку!
Лети, чаклунко-птахо!
Пора до відпочинку.
Вже пізно! Хочу спати!
***
...Годинникові стрілки
долають марафони...
В майбутнє плинуть стрімко!
Ні сну, ні відпочинку!
Свої у них закони.

12.09.2021

Хтось у безодню Землю котить
бажанням більшої грошви.
Це розуміємо лиш ми:
поет закоханий і котик.

Дрімав рудий. А я бродив
двором залюдненим невтомний.
Тритони навкруги, тевтони;
відходів – кубометри, тонни.
Ридаймо, котику рудий.

Дрімав рудий. Гірких плодів
не принесе всесвітнє лихо:
розбіглися. Навколо – тихо.
І крихітку, краплинку – дико.
Радіймо, котику рудий.

07. 2021

А там, де згаснуть міста жести,
і забринять слова городів, –
каштан, товстий і довгошерстий,
мов котик перської породи.

Погляне і привітно, й хитро
ще й посміхнеться таємничо,
і трасу, як безцінне хутро,
простелить нам у Таллінн, в Ніццу.

Нам одне одного не жерти –
любити лагідно порадить
каштан, товстий і довгошерстий,
мов котик перської породи.

Додасть і світла, і тепла нам
у мрій і сподівань оселі
й весняно на фортепіано,
на флейті чи віолончелі

зіграє з віденським оркестром
мільйон Божественних мелодій
Каштан, товстий і довгошерстий,
мов кіт персидської породи.

29-0.9 0.9 2021

Почалося... плескає в долоні
і сідлає парти юна рать,
у якої іспити сьогодні –
вчитися у самообороні
вічному і доброму на «п’ять»:
не молоти суржик і полову,
не ковтати диму за кутом
і не прикидатись бараном,..
полюбити українську мову
як надійну зброю і основу
нашої війни із язиком;
бачити учительську указку,
мапу України на стіні
і своє майбутнє у кіні...
говорити іноді, – будь-ласка,
вибачте за пустощі мені;
пам’ятати, що минуло літо,
і забути, як усі батьки
файно декламують матюки...
не копіювати їх як діти
і великороси-малюки.

Літо попрощалося по-царськи...
треба знову одягати маски
як глухонімі учителі
де-не-де червоні... і зелені...
на уроці іноді непевні,
що одна історія землі
і не та, що хочуть у кремлі...
бо у класі, наче, і модерні,
а на коридорі – москалі.

Почалося... плескає в долоні
і сідлає парти юна рать,
у якої іспити сьогодні –
вчитися у самообороні
вічному і доброму на «п’ять»:
не молоти суржик і полову,
не ковтати диму за кутом
і не прикидатись бараном,..
полюбити українську мову
як надійну зброю і основу
нашої війни із язиком;
бачити учительську указку,
мапу України на стіні
і своє майбутнє у кіні...
говорити іноді, – будь-ласка,
вибачте за пустощі мені;
пам’ятати, що минуло літо,
і забути, як усі батьки
файно декламують матюки...
не копіювати їх як діти
і великороси-малюки.

Літо попрощалося по-царськи...
треба знову одягати маски
як глухонімі учителі
де-не-де червоні... і зелені...
на уроці іноді непевні,
що одна історія землі
і не та, що хочуть у кремлі...
бо у класі, наче, і модерні,
а на коридорі – москалі.

Кинув Полтаву – плаксиву жону
і розважаю Одесу – любаску,
і в пандемії пітьмі не сумну,
і в захисну не зодягнену маску.

На морвокзалі Малюк і Маяк
Ольгу чекають, палку – Полякову.
Вискочить Сонце з кущів – маніяк
і прохолоду злякає – ранкову.

Ні, не на справжніх гойдається птах,
а на хмільних Айвазовського хвилях.
Я ж по Одесі вимірюю шлях
не в кілометрах, а в Пушкінських милях.

Я ж до нестями кохаю її,
ніжно-медову, свавільно-солону.
Не повернусь до сумної сім’ї.
На Ланжеронську іду з Ланжерону.

З’їм сулугуні в Лагуні й лаваш
і доведу, що кохаю, любасі.
Ждіть, одесити, зіграю для вас
на Дерибасівській на контрабасі!

08-09. 2020

СПЕКА не мала давно відпочинку.
Працею зморена пані
у відчайдушному стані!
Треба змінити вже їй поведінку.

Ось і з’являється слушна нагода
ВЕРЕСНЮ не докучати.
Піде в Небесні палати
причепурити згасаючу вроду.

Хай відпочине від неї природа!
…Листя вдягають оздобу.
Вітер наспівує оду
та й надсилає чимдуж прохолоду.

Свіжість нових відчуттів та емоцій
зріють в осінньому жанрі.
Поруч з вродливою пані.
Теплі у неї, усміхнені очі!

Прагнуть любові, відвертості хочуть!
З поглядом впевненим, щирим,
що закликає до миру.
Тож зустрічаймо володарку ОСІНЬ!
***
…ЛІТО спекотне було цього року..
Зараз відчутні вже ВЕРЕСНЯ кроки…
Зменшився день, стала довгою ніч.
Зграя думок: досягти таємниць
ВСЕСВІТУ дивного! Ось в чому річ.

31.08.2021

Одеські хвилі з фетру і фланелі,
а вітер – подих подруги. Весь день
пірнаю у написане про неї.
Картин іскринки, вогнища пісень

душа своїми, рідними відчула.
Я в унісон з Одесою бринів.
Проте щовечора витрушував із чуба
пісок одеський – грубий і брудний.

Несміло я наспівую: «Збулося».
Тепер чекаю на фонтани слів.
Але щовечора вичісую з волосся
пісок одеський і чіпкий, і злий.

У потяг «Чорне море – Придніпров’я» першим
просохлим і прожогом залетів.
Та буду вдома довго вимивати з пейсів
пісок одеський чистий, золотий.

08-09.2020

Щоби набратись вдосталь
свіжого блиску хвиль –
званим з’явився гостем
на Кагамлик Сухий.

Селище Молодіжне,
річка, центральний пляж
долі крутнули дишло
різко, чарівно. Враз

втоне безсилля враже,
вляжеться, як намул.
Вірші уміння зв’яже:
намурував, набув.

Трави – натхнення вермут –
замайорять у піснях.
Запросто верби повернуть
запах наснаги і смак.

Зникне з душі знемога –
весело спалахну,
бо для віршів живого
вже додали вогню:

рибки солодким сріблом,
златом жовтець їдкий –
і потекли нестримно
рими, бурхливо – рядки,

буйно катрени. Від сонця
п’яні буркун, плакун
пряли любов на серці,
як не верти, палку!

Небо – ласкаво-хмарне.
Виструнчений очерет,
хвастаючись, махає
хвостиками комет.

07.2021

І
Життя – театр, екзамени – парад,
політика – весела клоунада...
не виживає люд без клоунад,
які показує безверха Рада.

ІІ
І весело, і сумно водночас.
Народ стоїть і падає держава,
не додає снаги, – героям слава!
бо славослів’я не рятує нас.

Зате усіх Московія спасає
потоками то газу, то крові...
а у Європи ґлею в голові
як не було, то й досі ще немає...
і Цицерон оказії чекає
із булавою йти на візаві.

ІІІ
Історію мінують «геродоти»,
якщо не говорити, – ідіоти...
а їм, аби лише,– гіп-гіп-ура!..
та умирали воїни добра...
усе рахують, хто іще не проти,
аби тривала ігрища пора.

Але пора уже знімати маски
антигероям оцієї казки
і то бігом, а не в її кінці,
коли усі побачимо, що буде,
і як на барикади вийдуть люди
питати, хто веде на манівці.

08.2021

ІКазочки веселі і сумні
всіх часів і деяких народів
на екрані нині не у моді.
Ми і наяву – як уві сні.

А дивами радують лукаві
лицедії, клоуни й шути...
живемо із ними у державі,
із якої мріємо втекти.

А куди? У видуману казку,
до Аліси у її палац...
ще існує... коли ваша ласка,
цей культури нашої ерзац...
тільки на хіба ці шоу-маски,
що усім показує паяц?

ІІНа сумне не вистачає часу,
на веселе досить і пісень,
умираємо одного разу,
а життя триває кожен день.

І хоча далеко до завіси,
а воно, усе-таки, веде
нас усіх зі сцени за куліси,
де у яму кожне упаде,
то аби устояти, інде
треба бігти...
             і біжу...
                        на місці.

ІІІЯ у цій країні новосел
і не заперечую на разі –
те, що не побачив Оруел,
ми опереджаємо у часі.

Та вертаю на круги свої
і усе ще бігаю по колу...
дякуючи зайцеві Керолла,
оминаю болісні краї,
поки сни забудуться мої,
а казки,
             усе-таки,
                        ніколи.

08.2021

Ти нестерпно бажав
пити серпня бальзам.
І цілющий прибіг:
за усмішкою – сміх,
за сюрпризом – сюрприз.
Сядь зручніше і мчись
містом рідним, і млій
від мелодій і мрій.

2021

45 градусів по фалосу –
сутність мого роману
послухай, історіє персональних страждань, —
коли він нарешті ляже
а я нарешті встану —
щоб перетнути гарячу точку горизонтальних вражень
виставлю нову вертикаль —
Річка моя безводна тоді впаде до ніг Океану
і заволає мій власний камінь Фаль
ще необроблений — чистий голос хаосу
найгучніший свідок мого безнадійного риму
маленьких великих — а все руйнівних пожеж
45 градусів — з гори у воду
антиутопії кожного білого дня
авжеж
йдучи на звитягу варто думати про хороше
лягати на все що завгодно окрім щитів
коли я нарешті ляжу —
а він нарешті встане
й запустить таймер нових життів
і вражень старих як світ і як світ солодких
вже буде доста — ніби піднесені королям яства
тоді почнеться нова історія нові канони нового блядства
ця казочка не про інтим —
на кону жодного витязя який би здолав дракона
на кону жодного козиря який би бив туза
я — дівчинка з силою Лаоокона
гроза
втомилася бути настільки стожильною
щоб тримати небо
втомилася бути рупором й налигачем
послухай, я душила його голими руками
я стримую вітер плечем
Річка моя безводна пустеля тече і тече і тече
і немає цьому ні розради ні краю

а він упирається звивається не конає
він обвиває мене як шибарі — забагато пут
45 градусів по фалосу — гострий кут

убити можна або завдати болючих ран
хоча — якщо придивитись — стріла Зенона
ще зовсім трішки і допишу роман —
нову історію нові канони

мені сказали що я не з піни — що я з ребра
я жертва чорної трансплантації — не стихії

послухай, не треба ніяких вигнань ніяких драм
я — дівчинка з силою Лаоокона
я знаю як розмовляти зі зміями
це вроджене вміння — його народили в мені мої порожні надії
мої незакриті гештальти мої розтринькані дні
я дуже добре розумію змія
бо він — у мені
коли Танатос приходить в гості несе шампану —
ридає Ерос
бо сили нерівні у цих двох

45 градусів — міцний смак у мого роману
автор якого — Бог

Поїздка вранці – радісна, святкова:
як на побачення, лечу я на роботу!
Від себе, автора, не від смартфона
чекаю перше слово, першу ноту.

Мені телефонія не потрібна,
звучати ні хвилину не повинна:
наповнююсь мелодіями липня.
Плюс пасажирок золоті коліна

мене заводили сильніше кліпів
і гарячіше, вибачаюсь, порно.
А липень на чудові квіти кликав
і на шовковицю рожеву, білу, чорну.

Прийшла пора і ягідна, і римна.
Плюс пасажирок золоті колінця.
Медовими мелодіями липня,
повірте, я наповнений по вінця!

2021

Збавляє до нуля вогонь
Чудовий другий місяць літа.
Благає яблунька його,
Плодами білими облита.

Пробачте, змушений іти,
та дружба ніжна зобов’яже
в іще незвідані світи
зібрати дужі саквояжі.

Добу журливу почекай,
і рушить у відпуску Липень.
І паспорт є, і портсигар –
в «Борисполі» перекурити.

За злетом лайнера простеж
і захворій нестерпно Серпнем:
останній літній місяць теж
є на сюрпризи невичерпним.

2020

Де-не-де і я іще нівроку
як читаю опуси свої...
помічає всевидюще око
місію поезії високу
і мотиви, схожі на мої.

Видаються генії по блату,
може й чесні, а не навпаки...
не оберігають їх пенати
ні від шельми, ні від плагіату
із чиєїсь легкої руки.

Та нічого. Маю те, що маю
за свої окрадені роки
і на ґуру ще не зазіхаю...
де яка ідея не літає,
а усе ж піймається, таки.

Списані як олівці поети
повторяють фабули й сюжети,
що заполонили небеса,
мрія, накопичена у сфері,
оживає на чужім папері
і рятує світ чиясь краса.

07.2021

І Україна щось уміє!
Інде допомагає Бог
не оминути пандемії
і досягати перемог.

Ми як усі – одної криці,
та маємо своє лице
і знаємо, що українці
кують бодай одне кільце .

Гартуємось, бо того варті!
Несемо власне знамено
і від олімпу в цьому гарті
не відстаємо заодно.

Уже і небо б’є рекорди...
Такий діагноз у погоди
цієї літньої пори –
дощі не мають прохолоди
і не зіб’ють жару вітри
за олімпійські нагороди.

07.2021

Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Грубощі втопились
у берізки ласці.
Спопелили милі
блискавки кулясті.

Павутою вража
задушилась пошесть.
А повійки зразу
зупинити зможе
цвіт рожевий, білий
відчаю вал чорний.
Виробляйте вирій,
ватри і валторни!

У негоду грійте,
у недобру грайте!
Ви ж натхненню – лійки,
а катрену – лайки!

2021

Як нектаром налита бджола,
зачароване серце принишкло:
конюшина в саду розцвіла
біло-пишно, рожево-преніжно.

Розцвіла у міському саду,
пелюстки, мов товар делікатний.
До краси на хвилинку зайду…
Щоб джмелю до зорі долітати,

щоб царівну усміхнених трав
двірника хмурий погляд не гнобив,
щоби серпень щотижня вітав
із обновами ельфів і гномів,

щоби злет зупинити стеблу
велетні косарі не полізли –
я табличку на клен почеплю:
«Обережно! Крамничка білизни!»

2019

В яскраву, пишну і ароматну
з-під варти хати красу бреду.
Та зупиняюсь: грозу-армаду
перечекати, грозу-орду.

За мить у п’яти душа дремене.
В сумній савані ледь не зомлів.
Нехай негода пливе до мене
не на есмінці, а на човні.

Не посміхався, проте й не плакав.
Хмаринок морок не залякав.
Не злива з неба скубла, а мряка,
бо заблукала гроза-дракар.

2021

Хоч крапало, квіти: «Води!»
У сірої висі благали
і лядвенцю смуток злотавий,
і плач конюшини рудий.

«Напитися дай досхочу!»
А дощ лепетав: «Пригощу
шаленою ніжністю зливи»
Ще й думку смачну, що між ними,
землею і небом сумними,
медова розквітне любов –
закоханий зяблик озвучив.

Пелюстка поранена «Знов!..»
Дощу поцілунком кусючим.

20.06.2019

Ощад пожадливо ковтав
готівку. Шили колисанку
автівок шини.
Той каштан,
що поселився коло банку,
як сталь чудову чи кришталь,
слова створити може листям
і скласти у рядки –
каштан
поету щемно пожалівся:

«Очам коханим і вустам
розносить подарунки липень –
плоди і квіти.
А каштан
тепер нікому не потрібен!
У стані сподівання ждав,
суцвіття згасли, як софіти,
колючі дітки…» −
і каштан
почав у відчаї ржавіти.

16.07.2020

Всі ми різні... поки гріє кров...
і смішні, і п’яні, і тверезі
думаємо кращою із мов
і єднає нас одна любов
до краси, країни і поезій.
Ще риплять колеса колимаг,
ідемо, коли не їде дах,
поки є мета ясна й висока...
береже її недремне око
Того, що живе у небесах.
Не ховаю Божого таланту,
бринькаю на струнах житія,
стоячи на плечах у атлантів,
не кричу, – це я!.. це я... це я?
Ось... придумав... нате і читайте.
Зважую своє на терезах
істини, та і чуже – як свято
й досі перемелюю завзято...
полірую сльози на очах...
поки є фантазія багата,
полечу луною... може між
хмарами, аби почути лиш,
чим я можу душі обігріти...
Зі сполуки знаків, слів і літер
викристалізовується вірш
і його несе по світу вітер.

07.2021

Заросла тернами колія...
азимути долі невідомі...
не одними келихами рому
радує стихія житія.

Поки мрія не наб’є оскому,
пий минуле того ручая,
де тече ілюзія твоя,
що не усміхається нікому.

Та коли зігріє ласка рук
і сердець таємний перегук...
очі відведуть дереворити...
поки ще солодкий присмак уст,
обережно стався до спокус,
щоб якусь...
із них
не пропустити.

***
Він змалку не писав нікому оди,
Тому критикувати взяв за моду.
Як псевдоправда в дурня у руках -
Не користь нам дарує, тільки шкоду.

***
Він думав, що великим стане Гуру,
Та злу і підлу має сам натуру.
Чи треба, чи не треба — все повчає -
Ні, не провидець то, а заздрий дурень.

***
Ти не кажи всю правду графоману,
В солодку він увів себе оману -
Хай тішиться у ній — за правду голу
До самих печінок тебе дістане.

30 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

                І
На олімпі живуть не боги,
а обранці і здирці народу,
що готують його за борги
і за мита – із мосту у воду.

На парнасі лише суєта...
За ідеї – ні звань, ні оплати!
і немає кому описати,
як орудує «влада свята».

Ні Тичини тобі, ні Драча,
щоб народу сльозу утирати,
і немає уже палача,
і немає у кого стріляти.

І у головах знову імла...
і на поводі зе у пуйла –
циркачі із мечами Арея
захопили державу мою
і кому полягти у бою
на арені – рішають пігмеї.

                ІІ
Укоріни́лася шпана...
На це не вистачає злості
і дивиться із високості
великий Бог, як сатана
людей пакує на погості,
а у сусідньому колгоспі
агонізуюча «страна»
готує армію у гості...
не вистачає калача
у рушнику, і пучки солі,
і головного діяча,
що випадково...
ще на волі...
........................................
Але, – про що це я речу?
Як довіряти шмаркачу?..
........................................
Чого лукавити і злитись,
коли нема кому молитись?
Покаюся і помовчу.
Стою у паралелі часу...
і ні олімпу, ні парнасу,
ні славослів’я кумачу.
Є духота... немає спасу...
ось‐ось розтану й полечу...
і на душі розтане крига,
і зійде золота пора,
що і до нас прийде гора,
що ми не флюгери і дзиґи...
і нагадають небеса, –
якщо рятує світ краса,
впишіть її в червону книгу.

                ІІІ
Допоки коситься трава,
і мліють росами отави,
кладу на музику слова
і чую неземні октави.

Гудуть над липами рої,
а я у них намісник Бога,
у нас до осені дорога
у всі навколишні гаї.

Нічого зайвого немає,
коли немає каяття...
які меди, така й кутя,
на те й бджола іще літає,
ну, а якщо яка й кусає –
за мене віддає життя.

06.2021

В Оклахома-сіті
всі давно вже ситі,
взуті і побриті
в Оклахома-сіті.

У ціло́му світі
всі брудні, не миті,
з латками на свиті –
у цілому світі!

В Оклахома-сіті
всі в однім кориті,
при грошах, в просвіті
в Оклахома-сіті.

А в цілому світі,
хоч ти на Гаїті,
хоч ти на Таїті –
в смітті й безробітті!

В Оклахома-сіті
скоро будуть биті!
Будуть ситі биті
в Оклахома-сіті.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Ану і я попробую... як ті,
кого у море бурею занесло,
і хоч пора уже сушити весла, –
чого його гребти у самоті?
Поезія не має колориту...
заіржавіло слово золоте
старого Риму... а було круте:
патриції в чужому оксамиті,
раби-колони і живі‐убиті...
тріумфи і трофеї... вар’єте!
А на увазі маємо еліту,
або юрму, комедією ситу,
або серйозні натяки на те,
що пише геній...
мовою санскриту.

06/21

Не зійшлися три дороги
на путі до раю
і ні отчого порогу,
ні коня немає.

Далі – тридесяте царство
у чужій халупі:
не кощій у господарстві,
то Яга у ступі.

Як не ризи, то лахміття,
а напередодні –
що XVII-те століття,
що моє сьогодні.

Мрія казкою минає...
та не тим печалюсь,
буду перший чи останній...
поки вибору немає,
і чужого не цураюсь,
і своє не ганю.

06.21

Я тут,
бодай мене взяли чорти!
Щасливий
від чаю гарячого
мозку кипучого
чаю гарячого
Щасливий!
Цілуймо мене,
мономани!
Цукру не треба!
не треба захоплення цукром!
Я сам покладу
і скажу: "Україно!
Спасибі за цукор
за свіжий!
за друзів
по чаю!
по триста чаїв!"
Я тут.
Я хворів.
А тепер,
бодай мене взяли чорти!
я в колі стола,
в несні́ заяложених скатертин,
у дірці від бублика
чаю запиваю
раєм!
вітрин.

24 березня 1995 р., Київ

Я не маю про шо думать,
люблю
спать,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…
чого ти не спиш?
я не маю про шо
казать…
під фунікулер потрапив кіт,
ну,
у пішохідний перехід
потрапив я,
квітами душу відвів,
осінніх мух літом штук
двадцять одну задавив,
закопав парашута в лісі,
чую: стук,
упіймав за хвоста лиса,
фарбованого у Франка,
тиняюсь тепер
від тинка до тинка,
відтак я ото лисий,
і не маю про шо думать,
і не маю про шо
казать,
лиш спать
люблю,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…

26–27 лютого 1992 р., Київ


That's right – (англ.) правильно.

цей світ покотився за двері й ворота він випав у жменю як жуйка із рота він втратив сакральність наближеність тіло
— і став незручним ніби спінене мило
чужим нероз’ясненним надто пекучим задуже нав’язливим гостро колючим
холодним гарячим — нестерпним до біса
долоні — єдина надійна завіса
закриюся! буду сидіти й мовчати
чекати чогось чи на когось чекати
хто раптом зніме цю шалену напругу дугу розімкнувши струсивши мій страх
і сім горобців як судові присяжні
на гілці рядочком смішні й неуважні мене звинуватять у смертних гріхах —
на кожен один буде пісня пташина
така дивина — а не йде з голови
я буду сидіти й тримати коліна мов бруствер який захищає рови

я буду вростати по груди та шию по вуха по голову по горизонт а кіт підійде кіт погляне умиє і тихо мене обійме як уміє і тихо зчитає мене ніби зонд
і дані кудись передасть — у космічні
намріяні виміри — інші світи
і я зупиню цю хвилину — у вічність
щоб вишнею там прорости

(с) ТатаРівна, 2021

Голосили всі коти
від такої красоти.
Травень пахне п’янким безом.
Сонце ріжеться, мов лезом.
В зоопарку крокодили
навіть яйця почавили.
А на березі Дніпра
скаче гола дітвора́,
ніби там пасе акула
чи п’яни́ця вже втонула.
Бо на Житньому базарі
продається все у па́рі.
Двоє літрів з двох годин,
а по гро́шах – за один.

18 серпня 2001 р., Богдани́

І
Нації немає далебі,
поки є ні людям, ні собі
лайдаки окремішньої хати,
щоб на балалайці обіцяти
ряженого клоуна юрбі.

Віртуально – ми усі обранці...
та не розуміє тугодум, –
ну чому якісь американці
запалили українські танці
і реально діє GO_A-шум?

Хрестики і нулики – забава,
поки вишиває їхня мать
копію Московії лукаву.
На Росії заполоч кривава,
в Україні – жовто-синя гладь.

ІІ
Із давен взували ми щоранку
черевики, а не постоли,
а на свято – білу вишиванку
одягали... як було коли.

Невідомо, що пасує нині...
у куфайці якось можна й так
обійтися вуйку і ґаздині...
а на шоу, то немає як.

То таке... а от умом коротке...
не паяц і, наче, не упир,
у народу, нібито, кумир...
а нап’ялює косоворотку
малоросів лівий поводир.

ІІІ
Це нічого... козачки усюди
ще бувають... а коли не буде,
вийде на видовище юрма...

люду – що?.. вони усіх шанують
особливо тих, кого не чують
і не лають, поки їх нема.

05.2021