І
П'ятниця. Тринадцяте число.
Щось у цьому світі мало стати,
але все лишилось як було:
є Європа, не упали Штати,
пасіює Раша... і ордло
хоче Україну приєднати
знову до скаженої орди
і за це – кацапи та жиди...
а хохли готуються на дачі.
Їм би побажати ще удачі,
хліба і видовищ...
                        та води
поза Крим...
             А на екрані –
                             Рим,
де і я ще Каїна побачу.

                     ІІ
Ізя, як великий отаман,
знову милить лижі на Оман
та орієнтується на вуса
кагебе... жахає ще Майдан,
опіум колеги білоруса
і царя Московії кальян...
в пам'яті не часто, але густо
виринає Діоклектіан
що в раю вирощує капусту.
Маряться Каліґула й Нерон,
о. Єлени і Наполеон,
вогняна Бастилія Парижу...
кіборги й бандери... в унісон.
Дуже лячно бачити цей сон
і від булави нажити грижу.

                     ІІІ
Як би то полегшало усім,
щоб заради миру і безпеки
він поклав ту булаву на стіл
і пішов собі кудись далеко.
Є ще вихід і до того дня...
Показали світу Емірати,
як то легко голову відтяти...
..............................................
А почати можна навмання –
не чекати вироку до страти
та із українського сенату
вивести данайського коня.

02.2021

Чи орел чи трохи слабоум?
На "Майстернях" не чита вірш кожен?!
Твір мій не присвячено йому -
Він цього збагнуть ніяк не може!

14 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Ти на підносі принесла мені – любов.
Готуєш добре.
Я з’їв її.
Тепер от кістку з горла
ніяк не витягну.
У хрипах захлинаюсь.
Як ти могла?!
Зуміла…

На підносі
ти принесла мені
…ЛЮБОВ…
…
..
.

10 червня 1991 р., Київ

Знову словеса брудні течуть,
То вмочає в бруд перо достоту
Нанависник мій графоманчук -
Пожирач талантів чорноротий.

Ви питаєте, у чому річ?
Що в душі його шкребуться миші?
Давить заздра жаба кожну ніч -
Як же гарно той лелека пише!

Підняли вже рейтинг до небес,
Люто заздрить все одно неситий.
І постійно бреше, як той пес,
Чорногуза вчить людей любити.

Вже б здавалося радій, сиди...
Ні, чекає ще із неба манни.
В ложці утопив би він води
Кращих себе - нелюд графоманний.

Вірші опонента ця свиня
Всі би стерла з пам’яті інету.
І організовує щодня
Ритуальні спалення сонетів.

Та зійшла Поезії зоря,
Як би не шкварчало заздре сало,
Ті сонети просто не горять,
Бо вони для вічності писались.

Сіє, сипле терня темний змрок,
Заросли "Майстерні" знов тернинням.
Та іти крізь терня — до зірок
У своїй ми творчості повинні!


12 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Сумнівний, ти мій, і хиткий
хула-хуп, ти мій, хула-хуп…
що ж, не витримали нитки,
знову лялька додолу – гуп.

Знову серце в грязюку – ляп,
скільки можна отак
надурняк!
голос хрупає, наче сніг:
не добіг…

Кожен раз, як до мрії – ступ,
а від себе у далеч – геть,
сумнівається мій хула-хуп:
чи, бува, я, того, не вщерть?..

25 лютого 1992 р., Київ

Час прийшов. Годинник став.
Кукурікають зозулі.
Бомж в кишеню заховав
дулю.

Сніг і той труситись став.
Від морозу коси сиві.
Бомж і очі заховав
псиві.

Говорити про таке некрасиво?
Але він, як пес, прохав: дива, дива!

Адже час прийшов і став,
жисть хороша.
Я усе, усе проспав
Не до бомжа…

29 листопада 1989 р., Київ

ІНемає як пеняти на орду,
що в Україну простягає лапи,
якщо слова калічать на ходу
і деякі поети, мов кацапи.

Учених покоління не одне
не помічає зайвої полови,
не вміє відрізнити головне
і другорядне засобами мови.

У цьому вірші фабула проста –
почати і закінчити на ноті,
яка ще резонує у аорті...
Попереду найвища висота,
але не заважає суєта
намітити усе, що буде потім.

ІІІ радощі, й зачаєні жалі
найлегше уміщати у сонеті,
де не великі форми, а малі
націлюють на успіхи поетів.

Епічного чимало у житті,
тому у моді й оди, і поеми...
У Музи несподівані путі,
але усім давно відомі теми.

Не кожна форма діє на ура
і однією тут не обійдеться,
та не одному іноді здається,
що дістає оскомина пера...
Є у таланту не одна сестра,
що стукає до розуму і серця.

ІІІ
Як не вирішуй місію свою,
а неуку потрібно пояснити,
що нація сьогодні у бою
і за його дурниці платить мито.

Її задачі й досі не прості,
і мало, ради однієї фрази,
закарбувати гасла на щиті,
як це бувало не одного разу.

Мініатюра діє до пори,
якої ні піймати, ні забути...
Та як і несказанне осягнути
і сказане почути із гори?
На те і сяють наші кольори
і захищають мовні атрибути.

02/21

Листя покручене, сіре, останнє
натиском зносить чимдуж буревій!
Пристрасть шалена, не чує прохання.
Віти шепочуть, згинаючись: стій!

Ну, й розходився, завзятий бешкетник!
Плани важливі мерщій скасував.
Далі накручує швидкісні метри!
Отже, сьогодні уже не до справ.

Швидше б додому! Там затишок, спокій.
Кроків залишилось кілька! Вперед!
Почервоніли, замерзлі вже щоки.
Доберемось до оселі ледь-ледь.
***
Лютий від Січня візьме естафету!
Трішки лютує, йдучи до Планети.
Мріє, мабуть, до високого злету!
Тільки боїться Небесного «вето».

31.01.2021 11.00 - 12.15

Боротьба у протиріччі:
сонце, зливи, снігопади.
Найзапекліші до влади!
Ще й бувають пересічні.

Завітає дощ у січні.
Потім – сніг та хуртовини.
Змінюємо одежину.
Бо ж не вперше – справа звична.

Зараз сніг мете в обличчя!
Ковзають по кризі ноги
до безпечної дороги!
Не впадаючи у відчай,

вкотре в пошуках стежини
пройдено шляхів багато.
А часу ж бо не здогнати!
Знов завершується днина.
***
Вечір, ніч, втомились очі.
Відпочити дуже хочуть…
Вечір, ніч, наступний ранок.
То ж готуємо сніданок!

Далі у життєві зливи!
Всі вони такі мінливі!

30.01.2021
Свідоцтво про публікацію №121013007263

Дощ та сніг у суперечці???
Чи у згоді, навпаки?
Їм змагатись недоречно.
Кожному – свої шляхи,
вподобання, пори року
вже поділені більш-менш.
Явище ж поодиноке,
коли з’єднанні з Небес,

падають разом на землю,
покриваючи дахи,
огорожі, все навколо…
Поховалися птахи.
Був мороз, тепер – відлига.
Всесвіт втілює думки…
Де ж знайти таємну Книгу?
Мудрих задумів рядки???!!!

Вчора, завтра та сьогодні:
у очікуванні змін.
Не сприймаємо? Чи… згодні?
Відчуваємо лиш вплив
від природи, від погоди,
від обставин, негаразд.
Не підписана угода
не виконується враз!
***
…Дощ та сніг злились у пару.
Небо сіре, навіть хмари
зникли геть, ось тільки вітер!
Помічник несамовитий!

27.01.2021 14.35- 17.30

Є такі періоди життя,
що здаються й досі головними
від Еллади до епохи Риму,
у які немає вороття,
поки не замінимо новими.

І втішає, і лякає нас
наша зміна – діти та онуки...
Їх чекає подорож на Марс.
Засобами іншої науки
їхні плани обганяють час.

Хай собі літають аватари
до своїх далеких аеліт,
б'ють у тулумбаси і литаври,
досягають Альфи і Центаври,
думкою охоплюючи світ.

Поки сонце сяє у блакиті,
живемо і ділимо на миті
час, неначе кадри кінема..

Є чого на фініші радіти.
Ми у цьому хаосі як діти,
що були,
              і є,
                       і ось...
                              нема.

01.2021

Все вирує у вічному хаосі дум:
домінує юродиве, меншає ум,
несудиме звикає до вати,
невідоме лякає, патякає кум...
Поки тишу німу не заповнює шум,
недочуте не може мовчати.

ІІ
Обирає фальшива богема ...себе,
ігнорує ясне і прозоре...
виринає на плесі легеньке цабе,
а синиця запалює море.

Багатіють тихіші води крадії,
пересмішники пасій, пройдохи,
а кондиції їхні цінують свої
лицедії або скоморохи.

Соловіє одне, інше точить ножа,
а лукаве заманює в сіті,
ріжуть правду поети... з'їдає іржа
позолоту на синій блакиті.

ІІІ
Шалапутне являє єлейне лице,
і хоча біснувате буває,
та ніяка Феміда не лає за це
і редакція не покарає.

На забуту мелодію чую слова
і мотиви чужої естради
і вібрує душа як туга тятива
на слуху у тіні клоунади.

Аріадна веде у покої свої
лабіринтами раю аїду
у печери сезаму, сади і гаї
віадуками Семіраміди.

А поети тудою, де сонце пече...
як усі – так і я, наверстаю іще
непочате за іншими недо...

заховаю гітару під чорним плащем
і піду за грозою ущухлим дощем,
щоб веселкою сяяло кредо.

01.2021

Університети червоніли
від такої довгої хвали –
українець з українцем говорили
про любов до рідної землі;
вийшли в сніг,
перехрестили Київ
на тролейбусі,
а другий на метро;
в хмарах місяць свій окраєць виїв
на каштани, кутані в хутро,
і, здавалось, кожний проповідник
відморозить вуха чи язик…
Треба критика,
вона такий годинник,
що стрілка́ми цілить цілий вік.

21 листопада 1992 р., Київ

Галактична ніч.
Почесне життя на планеті.
Безсовісний свист, а зірки – голуби.
Як день – то порожня голуб’ятня.
Супутники, дезорієнтовані коханням,
спонукають безладні стосунки між людьми.
А ті, хто супутники ми,
зраджуєм інших путників*,
яким листи несуть
не менш красиві голуби.

Сонце живе за дванадцятьма знаками ночі.
Ми живемо за сонцем,
яке творить німб над куполом кожного знаку.
Ти під знаком кого?
Якщо під моїм – я твій супутник.

Тринадцятий знак Змієносця – найменший.
Найвипадковіший знак.
Знак винятку.
Людина зміюку несе,
чи змія вже її отруїла?
Чи людина така, як змія,
демонструє силу
(від слова монстр),
якщо вже когось не вбила?
Тому над Змієносцем найменший німб.

Сходяться знаки,
поговорять,
попораються.
І розходяться.

Добре ходити по небу,
правда?

___________________
* путник – подорожанин

15 травня 1995 р., Богдани́

            І
Сповита ідеалами добра,
поезія існує одиноко.
У самоті не помічає око
її витіюватості пера,
яке з нічого витискає всує
гаряче молитовне алілуя,
солоні сльози і слова палкі...

Солодкі аромати із каструлі,
але лікують нас гіркі пілюлі,
пісне меню й рецепти не такі,
як іноді фантазія малює.

            ІІ
Їмо і переварюємо все,
що на столі. О! Ми ще ті гурмани,
коли під чарку блимають екрани,
закушуємо шинкою есе,
до себе приміряємо романи...

На те і щедрий вечір на землі.
Та муляє минуле. У тумани
уже пішли великі, і малі
старі Івани, юні Василі,
не дочекавшись волі свого краю...
і я себе теперечки питаю, –
навіщо ти – ніякий цій юрмі
ще тлієш, наче іскра у пітьмі,
якщо тебе усе одно немає?

            ІІІ
Описуємо грішне
             і святе:
юрба чекає рило
             і кадило,
у торбі – шило,
  на екрані – мило...
Не дуже втішно,
       радісно...
                  зате,
коли воно
    ще де-не-де зринає,
то осідає
          піною на дно.
Зелене полотно
           уже линяє...
гарантією успіху давно
опікуються шоу і кіно...
але чому
     так соромно
                буває?

01.21

Всі повинні здохнуть на війні!
І звичайно, перші — патріоти!
Щоб лишились тільки ідіоти,
Котрі будуть бабратись в лайні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Щоб земля лишилась наша зайдам,
Щоб москаль із українок прайди*
Мав і панував тут день при дні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Всі красиві і найрозумніші,
Щоб нездари позаймали ніші
І лизали дупу кацапні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Щоб лишились розумом убогі -
Зомбі політичних технологій.
Ними правили кати брудні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
А не виживати, як євреї,
І триматись нації своєї,
Як пісок, розмножитись! О ні!
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Щоб зростали діти холуями
Під чужинців злими нагаями,
Поуподоблялися свині -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Не плодить козацтво те, завзяте,
Не в своїй господі панувати -
Гречкосії лишаться дурні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Слухайте і далі ідіота!
Зле воно, тупе і чорнороте,
Хоче буть над нами на коні!
Всі повинні здохнуть на війні!

Не повинні вмерти на війні,
Воювать не всім обов’язково,
Тим, хто за покликанням — військовий,
Гартуватись має у вогні -
Хай боги їх бережуть, синів!

Не повинні вмерти на війні -
Хай живуть артисти й волонтери -
Всі, хто прагне до нової ери -
Допоможуть воїнам, ясні!
Хай боги продовжать їхні дні!

*Прайди — лев’ячі гареми. Тут аналогія з людськими гаремами.

6 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Із колядою! Жму і обіймаю,
а ту, що із косою, не вітаю...
Надія є, що ми її пройшли...
Але тоді зійдемося, коли
корона омине оази гаю...
а я бика у сані запрягаю,
це краще, ніж уярмлені воли.

Тоді не буде марною надія,
що бик візьме на роги пандемію.

А ми
                        усім

Вітаємо любителів поезій.
Хай настає омріяна пора
епохи щастя, миру і добра.

А метрам, що націлені на пресу,
на теренах освітнього лікбезу
бажаємо – ні пуху, ні пера.

01/21

Вітаю, друже! Ми вже на порозі
різдвяного локдауну. Руки
не подаю(як ратиці – бики),
а обійму на лютому морозі,
коли не у поезії, а в прозі
побігаємо на перегонки.

Хай НАТО – в хату, а війна – в імлі,
а ми, щасливі – на своїй землі.


І ми – усім
Ой, не чекаймо миру на розпутті,
якщо не переможуть «майдануті».
Зелена йолка сяє до пори,
коли її покотять із гори.

Ти – мій !
І май це на увазі !
Навіть якщо ампутуєш свій член,
потóму втопивши його в унітазі !
навіть якщо відчикрижиш язик,
свій солодкий і пружний імітатор правди!
все одно! ти лишатимешся моїм!
ти б не зміг
пальці свої на руках відрубати!
довгі, вправні, дворянські пальці свої
ти залишиш мені?
ти залишиш мені!
(бо музикант ти!)
(бо твій інструмент –
паль-ці!)
(пальці одні –
завжди, завжди оберігав ти!)
о!
щастя…
щастя себе вгамувати…
ними…
форте-піан! – ними…
ріх-тер-сь-сь-ки-ми та-ки-ми-и-и-и-и…
рі-х-х-х-тер-сь-сь-к-к-и-и-м-м-и-и-и
т-т-т-а-а-а…

2–3 листопада 1995 р., Київ

Видувають з палуби роки,
а вітри не підпирають спину,
та ...які у мене огірки!
і яку я вирощу лохину!

Все ще обнадіюю себе,
що не за горами інша ера....
Доля довго кожного довбе,
а найдовше – селекціонера.

Більше решти – далі суєта.
У надії є іще запаси,
та удача у мої літа
меншає на успіхи і шанси.

Те, що маю, буде не моє,
те, що є у небі, не дістану,
те, що буде, не лікує рани,
ну, а те, що спати не дає...
не міняє таїни досьє,
а за явним сумувати рано.

12.2020

У карантині я уже не та
і важчає тягар цієї ноші...
Усе коротші осені літа...
мабуть тому пора ця – золота,
а от роки у юності найдовші.

Ярило повертає до весни
і вищає орбіта у зеніті...
як мовиться, – на носі яре літо.
І видяться такі пророчі сни,
що хочеться в обійми полетіти.

А в декого одне у голові –
намилив лижі і гайда до лісу...
Не доганяю я цього гульвісу.

Раніше – що не день, то візаві...
а нині... видно небеса праві,
коли між нами нап’яли завісу.

Люди... такі хороші.
Задум – обіт добра.
Але керують гроші.
Інше – лукава гра.
Влада – земна спокуса.
Розум(імла гріхів)
ще із часів улусу
волю чавити хтів.
Щоби вуста мовчали,
очі дивились вниз,
«Каюсь!» у світ кричали,
як загориться хмиз.

Миті, роки, епохи…
Мрії, надії, крах…
Добре, що ми не лохи
у кольорових снах.

21.12.2020

У чорному лісі іду навмання...
А що мені буря чи злива?
Та не доганяю, кудою щодня
щезає зима білогрива.

Напевне у неї по азимуту
і в мене – одне і те саме:
коли три дороги, наліво іду,
а потім направо і прямо.

А там, де не буде моєї ноги,
стоїть ще на курячій лапі
оголена талія баби Яги
і мощі Кощія на шкапі.

То тінями Чахлика рикає змій
і наша – його баба Йошка
лякає усіх у країні моїй
так само як зелень і «йолка».

А далі «тайожний» союз і пурга,
сніги, завірюха... де нині
притрушує інієм сива хуга
біляве, криваве і синє.

А далі... зима замітає сліди...
Кудою не човгай, кудою не йди –
одні кучугури й замети.

Якщо закудикаю лихо й біду,
на голову іншу пригоду найду,
яка подобає поету.

12.2020

Ночі ношпа,
ночі ночви
і кубельце,
і купіль,
і купе у
швидкісному поїзді,
і сторінка у
любовній повісті.
Та сторінка,
що́ у
сну картинках.
Хочу знову
у цілюще
ночі шоу.

10.2020

Юрба не помічає калино́ву
поезію, яка лікує мову,
не експериментує, не кує
зозулею, не видає полову,
аби не перевіяти своє.

А як повіє метрами новими,
я не питаю, – що за вояки?
Але за тавтологію у римі,
буває, зауважу невловимі
для ґенія поези помилки.

Буває, не помічу злого тону,
але душею чую моветон.
Вона у мене той же камертон,
що реагує і на обертони,
і на фермату, і на зайвий фон.

У діалозі, наче, не упертий.
Але моя позиція така –
коли навколо ні живі, ні мертві,
я апелюю не до опонента,
а до епохи драного совка.

Є викопні радянські патріоти –
апологети вичахлих богів:
по формі – какофонія орлів,
по суті те, що кумкати не проти...
.................................
Не кукає зозуля у болоті,
аби не наживати ворогів.

12.2020

ІЗима мітлою вимітає осінь…
О! Як її любив поет арап!
А ми не вимітаємо і досі
очарування... і великороса...
і парію по імені кацап.

Якщо удома жити є потреба,
то їдьте, дорогесенькі, туди,
де є усе, але лише для себе –
і камінці не падають із неба,
і є багато газу і води.

ІІФальшиве не огранює природа…
В агонії гидота світова
насилує і не дає розводу…
гібриди селекційної породи
рабів Росії вивела Москва.

І малороси до нестями раді,
що їм язик нав'язують у Раді…
Лише в окопі пізнає хохол,
що душу опікаючий глагол
дає салют у кожному заряді.

ІІІОстанній бастіон апартаїду –
Росія світу мало що дала
окрім двоєголового орла.

Поезія із лайкою сусіди
та мовою героїв «Енеїди»
замулює оазу джерела.

Богемі це нагадувати всує.
Не каюся, що не осоловів
у хащах буєраків і гаїв.

Поет веде, а бестія рулює.
Хизуються собою чистоплюї,
блукаючи у лабіринті слів.

12/20

Немає вічного ні в чому.
На вістрі часу – суща мить.
Заради неї ставлю кому.
Що не потоне, то згорить.

Хтось пише щиро і розлого.
А хтось кахикне: срамота…
На авансцені спіч німого.
Глядач у залі – глухота.

Шукаю літери і цифри,
таємні знаки сподівань,
як доленосні коди-шифри,
як перехід за іншу грань.

Діра від бублика в он-лайні –
масні причесані слова.
Їх зерна биті, неврожайні.
Їх правда сита не нова.

А ми не знаємо причини.
- Прости нас, Боже, не карай!
У неба досить злої глини,
щоб переміг пекельний рай.

У морі маються вітрила.
Віки минають, та пливуть
надії страченої крила
у нелукаву каламуть…

12.12.2020

На подорож у минуле немає квитків
Лікар мій каже, що це шкідливо – не варто
Вертатися у місця прожитих життів
Вертати вже спиту порепану кварту

«Минулого не повернеш. Не твоє. Забудь!» –
Спросоння шептали подушка й гіпертонія
Але я уперта то й, може, коли-небудь
Забронювати подорож цю зумію...

Місце гріха – душа
Місто гріхів – планета
Ось допишу віршА
Стану на шлях аскета…

Окіл живе юрба
Помстою і брехнею
Лаю в душі раба
Дряпаю ахінею

Тануть лукаві дні
Ангелом вже не бути
Але печуть вогні
Боляче… не заснути

Вибору суєта
Довго шукаю риму
Липне до слів сльота
Час добігає в зиму…

11.2020

Спи, моя радосте, цить –
бо й простирадло вже спить.

По́душки більш не вищать.
Ковдри посохли й блищать.

Навіть заснуло трюмо,
ані дзеленькне воно.

Сплять туалети і душ,
креми, помади і туш.

Дрихне бюстґальтер в кутку;
й туфлі в відрі в смітнику.

Хай без шпильо́к ще посплять –
поки в ремонт відправлять.

Впро́голодь спить гаманець;
і без зубів гребінець.

Ось зупинивсь, позіхнув
й тихо годинник заснув.

А калатав, голосив,
поки я хату трусив!

Потім заснув табурет,
потім – кастет, пістолет…

Сплять за парканом без ніг
трійко коханців твоїх.

Хто навідру́б, хто під ди́х;
ти не тривожся за них.

Я́ тільки, любко, не сплю,
а стережу і люблю.

Спу́нькай, розпу́стонько, цить –
он котик сіренький вже спить.

Тільки не дуже хропи;
спи, моя радосте, спи.

18 липня 2001 р., Богдани́

Зів'ялі кольори на диво урочисті
в очікуванні дня осінньої пори,
коли сяйне лазур та охра золотиста
і одягне Майдан зів’ялі кольори.

Очікує народ плоди своєї дурі,
обравши на роки в минуле поворот...
тьмяніє знамено із охри та лазурі,
і не відомо що очікує народ.

Линяють кольори нової України...
Вертає доля до нещасної пори
з орієнтиром на підвали і копри...

Іще не змита кров минулої руїни,
не підняли гілля червоної калини,
а на зеленім тлі линяють кольори.

11/20

Пішло в минуле хмуре царство спеки,
і птаство в даль на зиму полетіло.
«Дотримуйтеся заходів безпеки,
дотримуйтесь режиму карантину».

Патрульна поліція знову нагадує:
«Не мчіться з квартир без потреби нагальної!»
Патрульна поліція знов закликає:
«Не пріться з квартир в інфекційні лікарні!»

І чи стихнуть сонячні пісні,
чи розквітне поетично день –
«Одягайте маски захисні,
уникайте скупчення людей,
і тримайте метрів півтора
ту дистанцію, що між людьми»
Стане більше шансів у добра,
і помітно менше у пітьми.

«Недугою щоб не були убієнні –
не нехтуємо догмами гігієни!

У разі погіршення сам’почуття,
у разі високої температури,
ти номер клінічної реєстратури
або телефон медсестри пошукай».

Щоби хвороби у вир не втягнула вас віхола,
щоби душа у захмарні світи не заїхала
і щоби Лета у води сумні не покликала –
«Викличте і дочекайтесь сімейного лікаря».

Я то на ти, то на ви, мій невидимий друже.
Зближує те, що в 2020-ому дуже
тривожними стали мандрівки ранкові,
тебе той – утіленням темряви – ко́від
за світлу, за сонячну віру судив.
У разі високої температури
патрульна поліція тим порятує,
що вмить побудує від вірусу тин.

У разі погіршення сам’почуття,
у разі підвищення температури,
щоб обрій не був безпросвітно похмурим,
ти Герасименка цей вірш почитай!

09.2020

День виборів.
В червоному сільрада.
Безлюддя.
Ранок.
Вестибюль.
Вазони.
Акваріум.
Плакат "Вся влада – Радам!"
Від радіо пострілює Кобзоном.

Петрович.
Бюлетень. (І тута він!)
Кабіна.
Не пише паста.
Дмухаю.
Не пише!
Часу нема!
Уже підсохло сіно!
Хоча б не дощ?!
Бомажку – в урну!
Швидше!..

20 червня 1989 р., Київ

На падолисту буяння поглянь і полинь
Жовтим листочком у вись наддніпрянської сині
Над верховіттям акацій, тополь і ялин
І подивись: засіЯли святково-осінньо
Ті ясени, що засІяли берег Дніпра −
Краплі медові стікають на брили граніту...
Атракціони, алеї, кафе, дітвора:
Озеро сміху сріблясто-дзвінкого розлите!
І, відгукнувшись на той життєрадісний сміх,
Ніжні льодяники - юні берізки і клени -
Що на узбіччях проспектів, провулків, доріг
Вмить спалахнули янтарно - червоно -зеленим.
Місто, мов панна, смарагдову сукню вдягло −
Свіжі газони з габою опалого листя;
Парків корона вінчає величне чоло,
А горобина дарує коралі вогнисті.
Шлейф розметало ажурний околиць і дач,
Пряжкою мосту підкреслило талію вдало...
Зверху накине заводів брезентовий плащ,
Гумові чоботи взує − фабричні квартали.
Ось і готове! У стильнім вбранні "от кутюр"
З вітром у парі щовечора буйно кружляє...
Дощик холодний зіграє для нього ноктюрн −
Вранці умита краса яскравіше засяє.
Через Соборну, Свободи і Лесі проспект
( хай світлофори дорогу йому не утруднять!)
У майбуття відлітає кленовий конверт −
Місто послало запрошення сивому Грудню.

2020

Скажена сучара вкусила мене.
Я вкола зробив, тілько ж смерть не мине.
Медичка-паскуда з чужого села –
назавтра не то́го укола дала.

Біжу то в гриби, то в рибалці весь час,
а час переходить, і чую я – сказ!
Біліє обличчя, колінце дрижить,
нема й апетиту, й робота лежить!

Не тя́гне й до жінки, не хочу й кіна.
Убив би сучару, та в місті вона!
Поїхав би, братці, спіймав, приволік –
та в неї там – мати, дитя й чоловік.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Корабельні вітрила –
полотна, розписані вітром;
плав елемайський –
фарба, якою пливе вітер на парусину;
угледіла чайка таке –
випрямила крила,
прошила вітрила,
і щоглою стала;
тут, як завжди, подали допомогу
дельфіни –
один, з плавником, став кормою,
у другого був водограй,
мов справжнє флотське кормило,
а третьому хвиля задрала хвоста,
і він залишився з носом.

Якби ще довкола гасала акула,
окреслюючи палубу, –
це – стало би
надовго моїм кораблем,
я ліг би у море
і – потонув…

Але подиви, ажень сліду від моря
немає.

28 квітня 1993 р., Київ

І
От би й собі завертітися флюгером
у течії забуття...
дзиґою бути, на ниточці – фуркалом,
антизеро... одиницею... юзером...
не ображати дитя,
що як і я ще уміє сміятися
і видає у етер
«галіматью» і отримує ляпаси
неуків, парій, гетер.

ІІ
Не фараонові і не Мойсеєві
чада Адама, спокушені Євою
мовою змія, йдемо
за язикатою і звичаєвою
на поводу у обнімку з Ємелею,
суржик його жуємо.
Наче ізгої, в пустелі блукаємо
і переводимо час...
маємо те, що нічого не маємо
гідного нації, і забуваємо
те, що об’єднує нас.
Тішимося архаїчною мовою,
та аплодуємо тим,
хто володіє абияк ворожою...
І виїдає... і коле половою
очі... «атєчєства дим».

ІІІ
Може й собі хизуватися шоу, а
не потуранням своїм
ще вопіющим Голгофою головам?
Може, явитися Іє́ґошо́уа
за́світу Єршалаім?

11.2020

Кожен
хто сподівається виплисти – врешті втоне
Люди гуляють парами парками та скверами
У місті активізувалися притони
Та кімнати з дешевими інтер’єрами
Що вирішують погодинну долю спраглих
Швидкого кохання за не всі гроші світу

Я ходила одна цілий вечір цим дивним містом
Сподіваючись чогось собі находити –
Чи життєвих позицій твердих чи надій на завтра
Чи розпродажів з платтями ніби в принцес
англійських
Чи з дитинства утраченого динозавра
Знову стріти хлебтати із ним гидко-тепле віскі
Що ношу (це секрет) в дамській сумочці замість брому
У маленькій фляжечці з черленого мельхіору

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
Місто безнадійною втомою втомою хворе

Я – це місто безсиле. Я його гвинтик – і – значить
Його суть та осердя – найважливіша частина – але
День закінчується мов калачик в руках дитини

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
І немає цьому ніякої – жодної ради
Динозавр показав мені шлях той додому — тільки
Ми не раді...


© ТатаРівна, 07.11.2020

Листопад отримав владу!
Каже він дощу: гаразд!
Заспокоїтися час!
Вчинкам треба дати раду.
Та й послухати пораду.

Відступає дощ частково.
Бо у нього задум свій!
Не порушуючи мрій,
краплями осяє коло!
Затихає на півслові.

Листопад в палітру вхожий.
Приміряє безліч барв.
Забагато має справ.
Спілкуватися він може:
на своє запросить ложе.

Настрій змінюється швидко.
Та душею дипломат.
Знає про осінній спад.
Вже вуста його відкриті.
Зараз буде говорити!

До зими у діалозі
він спроможний, як ніхто!
А вона дає пальто,
що прислала хуртовина.
Він мерщій вдягнув на спину!
Задивився на дівчину!

Не дівчина, зріла жінка
владно діяла не раз!
Врахувала вкотре шанс.
Ось такі ЗИМОВІ вчинки
зважені, бо за хвилинку:
неочікуваний сніг
на осінній ліг поріг.
***
…В листопада прикра доля!
Тільки він гартує волю.
Протриматись треба гідно!
Скільки зможе – буде видно!!!

03.11.2020 10.40-11.20.

Якщо хочеш весь день собі зіпсувати,
зранку покури – і лягай спати.

Сонна химера кошмарного монстра
нерви, мов зуби, тобі загострить.

Вулиця п’яна, мов спіраль м’ясорубки,
виверне з тебе яйця голубки.

Школа спливе, мов музична фортеця,
в класі для скрипки все й розпочнеться.

Белли Анатоліївни білий манус
просольфеджує, як усе відбувалось.

Паузи в сні прокричиш баяном –
скрипці й йому вже сто літ під диваном.

23 листопада 1995 р., Київ

По іншу сторону добра
нема утіхи, тільки правда.
Чи то наснилася мара,
чи то життя таке насправді?

Напевно так, а може й ні.
Хрустіти пальцями – проблема.
Осінні ночі, літні дні…
Оце по-справжньому дилема.

А я не звик, а я люблю.
А я забув, про що розмова.
Купив по акції DURU,
а там, крім мила, ще й підкова

На щастя, мабуть. Та нехай.
Не відмовляюсь ні від чого.
Колись давно лякав Бабай,
тепер претензії гнідого.

- Віддай копито – кінь ірже.
- Без нього в полі я кульгаю.
- Та забирай… не Фаберже.
Піду опеньків назбираю.

І парасольок кілька штук
(без права, звісно, на помилку).
Світ галасує, вимкну звук.
ЗалИшу сюркати кобилку.

По іншу сторону добра
сократи істину шукають.
Пірнають глибоко(до дна),
і там живуть… не виринають.

30.10.2020

Ото лізе павук по сходах,
от уже і десятий поверх,
а у жінки високий каблук:
стук та стук.

Закидає павук петлицю
на жіночу пухку спідницю,
а у неї високий каблук:
стук та стук.

Шерстяна і гаряча пустеля,
крок за кроком – все ближче стеля,
невідомий і тихий звук,
стук - не стук…

Неосяжних одінь простори,
перед оком безстидника гори,
десь з-під низу карбується "стук" –
то каблук.

Запашіли захекано груди,
ой, щось буде, мабуть, щось буде,
а у жінки усе каблук
стука: стук!

Павутинка стежину прошила
аж до шиї, уже до шиї;
не стомився іще каблук:
стук та стук.

Під ногами легенький хруст –
то підлазить павук до вуст,
ой, до чого ж високий каблук:
стук і стук!

Вп’явсь павук у жіночі губи
і цілує її й голубить,
захитався ото каблук:
стук-стук-стук…

Задивився павук у око –
ой, до чого ж натура глибока,
сексуально скрипить каблук:
ситиук…

Чхнула жінка від лоскоту в носі,
ой, чого б їй не бути босій, –
не підпав би павук під каблук:
стук-пристук!!!

– Тук-тук-тук?
Що ж ти, жінко! коханню каюк?!
Ет! Загинув такий павук!
Краще б ти поламала каблук!..

тік-так-тук…

1 лютого 1992 р., Київ

Чорний квадрат Малевича.
Віолончель Ростроповича.
Сто фуете царевича
на полотні Григоровича.

Кава, шино́к, пів сандвіча
в центрі старого Дрогобича.
Спів Василя Зінкевича.
Приспів Івана Поповича.

Я – псевдоні́м Тобілевича.
Ти – псевдоні́м Леонтовича.
Гумор – це кінь Корнілевича
і фойле-штик Рабіновича.

Ча-ча-ча.

17 листопада 1995 р., Київ

Настрій несподівано зів’яв.
На добу чи довше задощило,
і барвиста сонячна сім’я
сприйняла ту зливу не тужливо.

Змилися печалі, попливли
у плаксиві далі… Ще не пізно:
і в лазур з пожовклої трави
задзвеніла б знов зелена пісня.

Запливіть, печалі, потоніть!
Наче ключик золотий вручили,
відчиню дверцята потайні
і знайду для щастя три причини:

гляну я за шибку, там дощ є;
і любов, і доброта в душі є;
і на суд страшний товсте досьє
Осінь ця дощами не дошиє…

10.2019

Історія лише тоді навчає,
коли її осмислює народ,
і гнів його Везувієм палає,
і чуємо із Дону до Дунаю,
що є у кожній хаті патріот.

Ми, як були від Сяну і до Дону,
то й будемо! Бо течія несе
усі народи в історичне лоно,
тому що це по Божому закону,
тому що, – Україна над усе!

Аби лунало:             
« Слава Україні!»
« Героям слава!»             
із небес гуло...
І, – Слава нації! –            
і прісно, й нині:
« смерть ворогу!»             
І «Путя – це...            
        ...!»

10.2020

У тумані минулого – зали,
і вокзали, і станцій вогні...
є і гавань, де щастя чекали...
а воно опинилось на дні.

Ми його відкладаємо й досі
як на рейді чужі кораблі
не готові до рейсу матроси
у круїзи навколо Землі.

Ця іронія із гіркотою
помагає за шумом прибою
уявити на острові рай,
де під пальмою доля ночує,
на банани очікує всує,
а ковтає лише молочай.

10/20

Розраду знайшла у полотнах Шишкіна
жіночка з хутора Усть-Мартишкіно.
Вона відпочила в тайзі на картині,
де грають ведмеді і риють свині.

Ледь-ледь посміхнувшись беззубим ротом,
вона обтіклася холодним потом,
сльозу проковтнула й спитала нишком:
«Скажитє, мужчіна, і ето Шишкін?»

Я їй відповів, що музей закриваю
і більше про Шишкіна ніц не знаю.

29 серпня 1996 р., Київ

Слухати про Крюків розпочнемо,
розповім красиву правду вам,
що я відчував, як вересневим
Крюковим ранковим крокував.

Крокував по вулиці Приходька −
назва і прекрасна і смішна.
Радість розросталась, а погодка
наче на замовлення прийшла.

І зали́шилась, бо до вподоби
Крюкова краса і доброта,
вікові доми й новобудови −
милуватися не набрида.

А які чарівні крюківчани!
А дівчата, квіти, а птахи!..
Я в їх чарах. А печалі мчали
через міст у безвість навтьоки.
Дніпре, і вхопи їх, і втопи.
Сподіваюся: Дніпро послухає,
тугу втопить. Вересневий Крюкове,
крокувати солодко в тобі.

Наче на побачення – до жінки,
на котру усе життя чекав.
Серце б’ється фантастично дзвінко.
Крокувати Крюковим – це кайф.

Крокувати й знати, що ніколи
Туговії шлях не заметуть.
Бо врятує Крюковим ранковим.
Бо говорять кроки: саме тут

стане настрій світлим і бадьорим,
як ти мною, доле, не крути,
де квітують айстри і майори,
зяблики співають і круки.

Де ніхто, ніж ти – лунає з кроків −
не напише краще про твоє.
Не потрібен Київ, а ні Краків,
а ні Бруклін, коли Крюків є:

щастя промінь, чиста тиха повінь,
що сумне і зле в мені змива.
Я крокую Крюковим ранковим
і п’янкі повторюю слова:

вирушай правобережжю в руки,
в ньому станеш мудрим і прудким,
бо колиска щигликів – це Крюків,
Крюків – це летовище круків.

Вирушай правобережжю в руки,
маршируй, віршуй і молодій.
Бо колиска радощів – це Крюків,
Крюків – це летовище надій!

2016

З апартаментів панни Гі,
з якою ми романи пишем,
літали блюда дорогі,
немов фанера над Парижем.

А панна Гі у ніґляжі
гляділа з висоти балкона,
як Ми робили віражі
і з Нас не падала корона.

Дракон з’явився з-під землі,
лиш роги маючи в обоймах, –
посол далекого Малі
пан Гі достойніший з достойних.

Але цінителька мужчин
ридала вслід мого́ трамваю,
апартаменти муж трощив –
і я їм щиро співчуваю.

22 лютого 1996 р., Київ

Світло є, а неучених – тьма.
Є кому у хаосі світити,
є кого сліпити, зокрема,
перлами богеми
у сучліті*.

Вже і генерація нова
копіює клони дієслова
і не дочува-, і забува-
є, що суржик –
це, таки, полова.

Леніну і Кобі завдяки
знаємо, яка нечиста сила
стільки тих учених покосила,
поки укладали словники.

Вчилися «сажать»,
а не писа-ти...
Ей, піїте, забувай чуже!
Ти ж не п’ята лапа окупанта,
і не Зе, і не ОПеЗеЖе?

Архаїчна мова неоліту* –
це евфемізація меню.
Що вживають неуки і діти,
те орієнтує кацапню.

Що у пісні інде популярне,
іноді завдячує перу.
Римою усічене –
вульгарне –
ложка дьогтю
в бочці нектару́.

Щось мені підказує, буває,
що минуле шори одягає
цим учителям і дотепер.

Пам’ятає сивий піонер, –
діти у колиску ріднокраю
випали із люльки СеРеСеР.

09.2020