Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Грубощі втопились
у берізки ласці.
Спопелили милі
блискавки кулясті.

Павутою вража
задушилась пошесть.
А повійки зразу
зупинити зможе
цвіт рожевий, білий
відчаю вал чорний.
Виробляйте вирій,
ватри і валторни!

У негоду грійте,
у недобру грайте!
Ви ж натхненню – лійки,
а катрену – лайки!

2021

Як нектаром налита бджола,
зачароване серце принишкло:
конюшина в саду розцвіла
біло-пишно, рожево-преніжно.

Розцвіла у міському саду,
пелюстки, мов товар делікатний.
До краси на хвилинку зайду…
Щоб джмелю до зорі долітати,

щоб царівну усміхнених трав
двірника хмурий погляд не гнобив,
щоби серпень щотижня вітав
із обновами ельфів і гномів,

щоби злет зупинити стеблу
велетні косарі не полізли –
я табличку на клен почеплю:
«Обережно! Крамничка білизни!»

2019

В яскраву, пишну і ароматну
з-під варти хати красу бреду.
Та зупиняюсь: грозу-армаду
перечекати, грозу-орду.

За мить у п’яти душа дремене.
В сумній савані ледь не зомлів.
Нехай негода пливе до мене
не на есмінці, а на човні.

Не посміхався, проте й не плакав.
Хмаринок морок не залякав.
Не злива з неба скубла, а мряка,
бо заблукала гроза-дракар.

2021

Хоч крапало, квіти: «Води!»
У сірої висі благали
і лядвенцю смуток злотавий,
і плач конюшини рудий.

«Напитися дай досхочу!»
А дощ лепетав: «Пригощу
шаленою ніжністю зливи»
Ще й думку смачну, що між ними,
землею і небом сумними,
медова розквітне любов –
закоханий зяблик озвучив.

Пелюстка поранена «Знов!..»
Дощу поцілунком кусючим.

20.06.2019

Ощад пожадливо ковтав
готівку. Шили колисанку
автівок шини.
Той каштан,
що поселився коло банку,
як сталь чудову чи кришталь,
слова створити може листям
і скласти у рядки –
каштан
поету щемно пожалівся:

«Очам коханим і вустам
розносить подарунки липень –
плоди і квіти.
А каштан
тепер нікому не потрібен!
У стані сподівання ждав,
суцвіття згасли, як софіти,
колючі дітки…» −
і каштан
почав у відчаї ржавіти.

16.07.2020

Всі ми різні... поки гріє кров...
і смішні, і п’яні, і тверезі
думаємо кращою із мов
і єднає нас одна любов
до краси, країни і поезій.
Ще риплять колеса колимаг,
ідемо, коли не їде дах,
поки є мета ясна й висока...
береже її недремне око
Того, що живе у небесах.
Не ховаю Божого таланту,
бринькаю на струнах житія,
стоячи на плечах у атлантів,
не кричу, – це я!.. це я... це я?
Ось... придумав... нате і читайте.
Зважую своє на терезах
істини, та і чуже – як свято
й досі перемелюю завзято...
полірую сльози на очах...
поки є фантазія багата,
полечу луною... може між
хмарами, аби почути лиш,
чим я можу душі обігріти...
Зі сполуки знаків, слів і літер
викристалізовується вірш
і його несе по світу вітер.

07.2021

Заросла тернами колія...
азимути долі невідомі...
не одними келихами рому
радує стихія житія.

Поки мрія не наб’є оскому,
пий минуле того ручая,
де тече ілюзія твоя,
що не усміхається нікому.

Та коли зігріє ласка рук
і сердець таємний перегук...
очі відведуть дереворити...
поки ще солодкий присмак уст,
обережно стався до спокус,
щоб якусь...
із них
не пропустити.

***
Він змалку не писав нікому оди,
Тому критикувати взяв за моду.
Як псевдоправда в дурня у руках -
Не користь нам дарує, тільки шкоду.

***
Він думав, що великим стане Гуру,
Та злу і підлу має сам натуру.
Чи треба, чи не треба — все повчає -
Ні, не провидець то, а заздрий дурень.

***
Ти не кажи всю правду графоману,
В солодку він увів себе оману -
Хай тішиться у ній — за правду голу
До самих печінок тебе дістане.

30 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

                І
На олімпі живуть не боги,
а обранці і здирці народу,
що готують його за борги
і за мита – із мосту у воду.

На парнасі лише суєта...
За ідеї – ні звань, ні оплати!
і немає кому описати,
як орудує «влада свята».

Ні Тичини тобі, ні Драча,
щоб народу сльозу утирати,
і немає уже палача,
і немає у кого стріляти.

І у головах знову імла...
і на поводі зе у пуйла –
циркачі із мечами Арея
захопили державу мою
і кому полягти у бою
на арені – рішають пігмеї.

                ІІ
Укоріни́лася шпана...
На це не вистачає злості
і дивиться із високості
великий Бог, як сатана
людей пакує на погості,
а у сусідньому колгоспі
агонізуюча «страна»
готує армію у гості...
не вистачає калача
у рушнику, і пучки солі,
і головного діяча,
що випадково...
ще на волі...
........................................
Але, – про що це я речу?
Як довіряти шмаркачу?..
........................................
Чого лукавити і злитись,
коли нема кому молитись?
Покаюся і помовчу.
Стою у паралелі часу...
і ні олімпу, ні парнасу,
ні славослів’я кумачу.
Є духота... немає спасу...
ось‐ось розтану й полечу...
і на душі розтане крига,
і зійде золота пора,
що і до нас прийде гора,
що ми не флюгери і дзиґи...
і нагадають небеса, –
якщо рятує світ краса,
впишіть її в червону книгу.

                ІІІ
Допоки коситься трава,
і мліють росами отави,
кладу на музику слова
і чую неземні октави.

Гудуть над липами рої,
а я у них намісник Бога,
у нас до осені дорога
у всі навколишні гаї.

Нічого зайвого немає,
коли немає каяття...
які меди, така й кутя,
на те й бджола іще літає,
ну, а якщо яка й кусає –
за мене віддає життя.

06.2021

В Оклахома-сіті
всі давно вже ситі,
взуті і побриті
в Оклахома-сіті.

У ціло́му світі
всі брудні, не миті,
з латками на свиті –
у цілому світі!

В Оклахома-сіті
всі в однім кориті,
при грошах, в просвіті
в Оклахома-сіті.

А в цілому світі,
хоч ти на Гаїті,
хоч ти на Таїті –
в смітті й безробітті!

В Оклахома-сіті
скоро будуть биті!
Будуть ситі биті
в Оклахома-сіті.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Ану і я попробую... як ті,
кого у море бурею занесло,
і хоч пора уже сушити весла, –
чого його гребти у самоті?
Поезія не має колориту...
заіржавіло слово золоте
старого Риму... а було круте:
патриції в чужому оксамиті,
раби-колони і живі‐убиті...
тріумфи і трофеї... вар’єте!
А на увазі маємо еліту,
або юрму, комедією ситу,
або серйозні натяки на те,
що пише геній...
мовою санскриту.

06/21

Не зійшлися три дороги
на путі до раю
і ні отчого порогу,
ні коня немає.

Далі – тридесяте царство
у чужій халупі:
не кощій у господарстві,
то Яга у ступі.

Як не ризи, то лахміття,
а напередодні –
що XVII-те століття,
що моє сьогодні.

Мрія казкою минає...
та не тим печалюсь,
буду перший чи останній...
поки вибору немає,
і чужого не цураюсь,
і своє не ганю.

06.21

Я тут,
бодай мене взяли чорти!
Щасливий
від чаю гарячого
мозку кипучого
чаю гарячого
Щасливий!
Цілуймо мене,
мономани!
Цукру не треба!
не треба захоплення цукром!
Я сам покладу
і скажу: "Україно!
Спасибі за цукор
за свіжий!
за друзів
по чаю!
по триста чаїв!"
Я тут.
Я хворів.
А тепер,
бодай мене взяли чорти!
я в колі стола,
в несні́ заяложених скатертин,
у дірці від бублика
чаю запиваю
раєм!
вітрин.

24 березня 1995 р., Київ

Я не маю про шо думать,
люблю
спать,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…
чого ти не спиш?
я не маю про шо
казать…
під фунікулер потрапив кіт,
ну,
у пішохідний перехід
потрапив я,
квітами душу відвів,
осінніх мух літом штук
двадцять одну задавив,
закопав парашута в лісі,
чую: стук,
упіймав за хвоста лиса,
фарбованого у Франка,
тиняюсь тепер
від тинка до тинка,
відтак я ото лисий,
і не маю про шо думать,
і не маю про шо
казать,
лиш спать
люблю,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…

26–27 лютого 1992 р., Київ


That's right – (англ.) правильно.

цей світ покотився за двері й ворота він випав у жменю як жуйка із рота він втратив сакральність наближеність тіло
— і став незручним ніби спінене мило
чужим нероз’ясненним надто пекучим задуже нав’язливим гостро колючим
холодним гарячим — нестерпним до біса
долоні — єдина надійна завіса
закриюся! буду сидіти й мовчати
чекати чогось чи на когось чекати
хто раптом зніме цю шалену напругу дугу розімкнувши струсивши мій страх
і сім горобців як судові присяжні
на гілці рядочком смішні й неуважні мене звинуватять у смертних гріхах —
на кожен один буде пісня пташина
така дивина — а не йде з голови
я буду сидіти й тримати коліна мов бруствер який захищає рови

я буду вростати по груди та шию по вуха по голову по горизонт а кіт підійде кіт погляне умиє і тихо мене обійме як уміє і тихо зчитає мене ніби зонд
і дані кудись передасть — у космічні
намріяні виміри — інші світи
і я зупиню цю хвилину — у вічність
щоб вишнею там прорости

(с) ТатаРівна, 2021

Голосили всі коти
від такої красоти.
Травень пахне п’янким безом.
Сонце ріжеться, мов лезом.
В зоопарку крокодили
навіть яйця почавили.
А на березі Дніпра
скаче гола дітвора́,
ніби там пасе акула
чи п’яни́ця вже втонула.
Бо на Житньому базарі
продається все у па́рі.
Двоє літрів з двох годин,
а по гро́шах – за один.

18 серпня 2001 р., Богдани́

І
Нації немає далебі,
поки є ні людям, ні собі
лайдаки окремішньої хати,
щоб на балалайці обіцяти
ряженого клоуна юрбі.

Віртуально – ми усі обранці...
та не розуміє тугодум, –
ну чому якісь американці
запалили українські танці
і реально діє GO_A-шум?

Хрестики і нулики – забава,
поки вишиває їхня мать
копію Московії лукаву.
На Росії заполоч кривава,
в Україні – жовто-синя гладь.

ІІ
Із давен взували ми щоранку
черевики, а не постоли,
а на свято – білу вишиванку
одягали... як було коли.

Невідомо, що пасує нині...
у куфайці якось можна й так
обійтися вуйку і ґаздині...
а на шоу, то немає як.

То таке... а от умом коротке...
не паяц і, наче, не упир,
у народу, нібито, кумир...
а нап’ялює косоворотку
малоросів лівий поводир.

ІІІ
Це нічого... козачки усюди
ще бувають... а коли не буде,
вийде на видовище юрма...

люду – що?.. вони усіх шанують
особливо тих, кого не чують
і не лають, поки їх нема.

05.2021

Кочуємо, як правило, у Лету,
лишаючи на пам’ять по собі
бодай рядок гарячого сюжету
на обеліску гаснучій добі.

І я піду раніше, ніж чекають
і любі друзі, й щирі вороги...
Курчата за тинами вже літають,
хоча іще не осінь навкруги.

Ось заримую далеч і лелеку,
а на останок – мову і любов...
гора із плеч – іти й іти далеко,
аби усі почули, що пішов.

А як ніхто не чує і не лає
ні за солодке, ані за гірке,
то хто його у цьому світі знає, –
що головне, а що – сяке-таке?

І по живому різати не можу,
і свіже на давно забуте схоже,
що, може, і не варте п’ятака...

а не обов’язкові компліменти
за майже одинакові сюжети
лише неволять душу козака.

05/21

                І
Важко із віком у ногу іти...
бути й не бути... на Ви і на ти...
інші часи і герої,
тільки немає ясної мети,
і не міняються ветхі світи
нашої долі земної.

                ІІ
Що не епоха – то ера біди...
що не видумують черті –
бідному вийти сухим із води
можна лише після смерті.

Що не реформа – то, ніби, парад
злої наруги й полуди.
Шут реставрує вонючий фасад
олігархії і суду.

Хто винуватий, не знає ніхто...
зайві дебати і лайки.
Перемагає відсотків на сто
чадо народу – Незнайко.

Видно йому, наче із каланчі:
мухи, пожежі, котлети...
о... і совок помічає вночі,
ніби, видющі усі читачі,
а не тямущі поети.

                ІІІ
І не п’яниці, і не без ума,
маємо дулю у жмені,
поки копійки на ліки нема,
нумо, малюймо зелені.

Та й економимо... на комірні...
може, на чорні... обіцяні дні...
рівні ми... і, Боже... вільні...

Кожна новація б’є по мені.
Є ще надії... на зміни одні
і на попові обідні.

05.2021

Не без того, щоб любити,
ще не був, так будеш битий,
Бо в останній день кохання
за зітханням – йде прохання…
"Боже-Боже, поможи-но –
забери мою дружину…
Не її – так хоч мене.
Все одно життя майне,
мов сірник, згорить одразу,
в бійках, сварках та обра́зах.
Все одно, Всевишній Боже,
серце розцвісти не гоже,
очі, мов порожні доти,
руки, мляві до роботи,
бач, лише Тебе люблю.
Збав! Бо вб’ю її ще – вб’ю!.."

І карає Господь Бог –
залишає їх удвох.

10 листопада 1996 р., Київ

Спокою який вже день не маю.
Не сплю, бо над віршем страждаю.
І світ уже мені не милий,
Бо ніяк не можу знайти риму.

Кажуть, що в поетів муза є.
Де ж ти, коханнячко моє?
Не їм, бо все слова збираю,
Які у вірші скласти маю.

Порад послухав я чимало,
Та слів для віршу все ж замало.
Не плагіатор ! Їм хай грець!
Я - творець!

13.04.2021

Ходить краля по селу,
носить думку чималу:
що їй дасть "Закон про сало",
чи не вдарить по столу?

Був закон про самогон.
Про рідке пальне – закон.
А тепер їм сала мало –
подавай арахідон!

Це, так звана, кислота.
Кислота – та не проста.
У свині вона зростала –
а в людині пророста!

У Верховній Раді – ґвалт!
Кожен повний депутат
вимагає, щоб давали
тонну сала на мандат.

Довго краля чула дзвін –
та не знала, звідки він.
Поки їй свиню не вкрали,
самогон і весь бензин!

11 вересня 2003 р., Богдани́

Все, що маю: пенати хатні,
щирі усмішки, ямби, хореї,
ліру, Музу... а ще уві сні
спокушає мене... ахінея.

Небувале моє житіє
ще плекає нечувані мрії –
уявляю, що іноді є
любі друзі, яких розумію.

То лукавий манить із пітьми,
то зупинить Ісусовий погляд...
обережний у колі юрми,
обираю, – а хто буде поряд,
коли треба іти із людьми,
що однаковий мають світогляд?

04.2021

Іще живу...
і наяву
вітаю фею,
а уві сні на рандеву
лечу до неї.
Але її
у ці краї
ніяка сила,
попри ілюзії мої,
не заманила.
І я, мов пень, –
ані телень...
із-за фіранок
мене вітає кожен день
у хаті – ранок.
Як у танку
у мить таку
я просинаюсь.
Є що любити на віку,
але не каюсь.

04/21

Однак, три дні тривало це весілля?
склотару теж здаватимо три дні?
Отож, вломайте кожен хліба з сіллю –
і на коня! і довго на коні!!

17 липня 1995 р., Київ

Ви не бачили Митця?
Не аматора – знавця!
Він опише вам за гривні
два початки й три кінця!

Сяде в тумбу при соші́ –
й ві́рші строчить від душі.
Ну, такі вже примітивні,
ніби після анаші!

Щось про атомну війну
і про ядерну весну.
Рима – так, аби до складу!
Краще зрізати сосну!

Люди ходять, мов мерці,
носять дулі в кулаці.
То ламбаду, то баладу
пропонують їм Митці.

А народ купує хліб
і рахує кількість діб
поки вийде строк чи здохне
Президент-одноосіб.

Отже, вичхався нарід
на митецький свій приплід!
Хай за ним свинюка рохне
чи корова йде на лід!

Може б, це вже й був кінець,
та Митцю ввірвавсь терпець!
Він побіг шукати музу
від джерел аж навпростець!

Каже: "В іншого вкраду,
як у себе не знайду!"
І несе по пісні пузо
"у прохожих на виду"!

Назбирав довкола ґав –
тільки музу він не вкрав!
Бо її на Україні
ще ніхто до рук не брав.

То ж, чита́чу, витри рот,
з’ївши з ві́ршем бутерброд.
І затям, що в цій країні
у митцях – увесь народ!

16 лютого 2004 р., Київ

Рвонули неофіти у поети
і... нібито нема уже війни...
вітіювато пишуться сонети
про насолоду, пахощі весни.

Та якось не до Музи, і не варто
описувати грішне і смішне,
коли серйозне – це уже не жарти,
а явне заміняє потайне.

Велике не стає сьогодні перше...
зелене вилізає із пітьми
і... де його стосується найменше,
метає блискавиці і громи.

Засокорили півні голосисті...
Ось-ось уже й зозуля закує,
сорока украде чуже намисто,
ворона передивиться своє.

Зоїл і дятел забажає миру,
хоча навколо стогне, і реве...
Коли війна, то якось не до ліри,
та... де-не-де поезія живе.

Адже її не викосиш косою,
аби запам’ятали небеса,
що не буває зайвою краса...
а туга за вечірньою імлою –
це Божа кара і гірка роса,
орошена солоною сльозою.

01.04.2021

Любов, мов електронна гра,
рідко закінчується додатковим часом.
Отримав сигнал: "Любити пора." –
граєш відразу!
граєш відразу
день, півтора..,
а потім знову платиш у касу.

6 грудня 1995 р., Київ

Де ж забарився мій читач?
Пишу й пишу для нього вірші!
Вчувається чомусь: пробач!
Нехай їх прочитають інші!

Не маю вільного часу!
Комп’ютер, телефонні справи.
Проблеми в кошику несу.
Тут мова зовсім не про славу.

Книжки поглинув Інтернет!
Підсаджені на нього й діти.
Їм не цікавий мій сюжет.
Не хочуть книжечку відкрити.

А в ній життя глибинний зміст.
Думки і почуття поета.
Та мрія, щоб читач підріс,
дивуючись якимсь сонетом.

Куди ж подівся мій читач?
Знайдеться, хоч один, можливо?
Відміниться футбольний матч?
А що, як допоможе злива?

Відкриє книжку… Сторінки,
перегортаючи,читає.
Це робить, дійсно, залюбки???!!!
Невже, здійснилося бажання???

23.03.2021

– Забула, мила, ой, забула,
як ми гадали на загули:
у гай, на луки, у ліси,
у дикі зарослі краси...
а я і досі пам'ятаю
і посилаю з того гаю
козирній дамі мій привіт,
де я у зелені розмаю
на енному десятку літ
шукаю папороті цвіт.
Але ніде немає раю...
якщо дивитися здаля –
ніяка дама не тікає
кибиткою до короля.

03/21

Поки вітер проганяє стужу
протягами в димовій трубі,
осягаю потаємну душу
віщого і сущого в собі.

Маю ще надію на удачу
як не наяву, то уві сні...
як не є, усе одно побачу,
що вона навіює мені.

Ми охочі, поки є робота...
поки ця оказія мине,
як захочу, осідлаю чорта,
хай несе у засвіти мене.

Що умію, те й робити мушу...
то сную на радощі юрбі
нитку Аріадни, то павучу
мантію оголеній журбі.

І на ранок маю одежину...
одягаю маску на людину
усмішки веселої до вух...
і тогу... і тугу...
                        відчайдух
у мені сотає павутину
сіті на метеликів і мух.

03.2021

Метафори й епітети чужі
не прикрашають сказаного людям.
Не очищає закутки душі
поезія, що пахне словоблуддям.
Запамороченому у війні,
не дуже якось весело мені,
дорослому, поводитись як діти...
у ейфорії місії радіти,
що варишся в одному казані
із піною богемної еліти.

Весна весною, – ку-ку та кум-кум...
Ніяке диво не іде на ум,
а на марку палітру акварелі
лягають заяложені пастелі...
..........................................
І поки ще кипить осадок дум,
із варива збігає зайвий шум
водою каламутною на землю...
але жура не вичерпає сум.

03.2021

Сліпа весняна мухо,
про тебе
пишу вірша,
сліпа весняна мухо.
Ти – паразит.
Допіру, у четвер,
мені влетіла ти у ліве вухо.
Та так спрожогу
і зненацька так
(десь, мабуть, навмання
свій курс тримала),
що я про все забув,
спалив прокатний фрак –
на плитку сів,
вбив хом’ячка кинджалом…
Бо саме перед тим повторював слова,
бо я ж актор,
хом’як – замість партнера.
Кажу йому: «Стривай!»,
підвів, як слід, кинджал,
а муха – бац!!
і я його – між ребра,
та так спрожогу і зненацька так…
Мабуть, ніколи я не бачив
стільки крові.
Мене взяв дикий біль чи переляк, –
я сів на плитку,
фрак спалив ще новий…
А муха безперестанку гула
і тупала всередині по вуху.
Вона б чи з розуму мене звела,
чи довела б квартиру до розрухи.
Чого вже тільки я їй не робив,
і чим у вусі я не колупався,
і димом раз у раз її труїв,
і головою вниз висів, гойдався.
Не хоче вилізти,
гуде – хоч плач!
Турбіною качає кволі нерви.
Червоне вухо, в’яле, наче квач,
приборкало собі несхитне стерво…

Коли ж годинник північ відгатив, –
із вуха випала маленька кришка.
Піджаті лапки…
Справжній неґатив
на те чудовисько, що в вусі рвало кишку.

Зелена мертва мухо,
до тебе́ мені на зло
фортунило, щастило…
І що це був за день? –
Тринадцяте число?!
Ти, часом, мухо,
не нечиста сила?..

23 квітня 1989 р., Київ

ІЯк наяву – ото буває,
лечу, лечу... і не світає.
Не заважає темнота
усе побачити до краю:
пророка нації немає,
німіє слово... суєта
суєт... нема куди летіти...
ні – Україна ще не та,
якою мав її узріти
він із Чернечої гори...
не перевернуті на літо
блакитно-жовті прапори...
і наче, чую, – ще не вмерла...
на ладан дихає... живе
і слава Богу! Що їй пекло,
яке нікому не нове?
В чужій парафії Кирила
торгує лептою народ...
запалює московський чорт
на цілий світ своє кадило,
окурює лукавий рід...
.........................................
згасає полум’я Майдану...
у казематі отамани
читають інший Заповіт.

ІІКорову доять олігархи,
а їхні наймити – казну...
юрба годує сатану,
а пересушені монархи
ідуть війною на війну...
кумир облизує кумира...
а чортеня шукає миру
в очах диявола імли...
О... оперилися орли,
які літають до еміра...
а ми живемо як жили:
ідуть зі сходу ешелони,
на заході пливе корвет,
орда утоптує кордони
п'ятою п’ятої колони...
блокує розум Інтернет...
......................................
Чекає неня Вашингтона,
але за спиною ОМОНу
її чатує Піночет.

ІІІДивлюся, нібито світає...
зоря Авророю палає...

Нема нікого. Тільки я
молюся у хатині скраю...

В моїй землі шукає раю
лукава братія моя.

09.03.2021

Усіх турбує доля краю...
а влада не відповідає
на запитання: « Чий же Крим...
чому Феміда ще сліпа є...
якою карою лякає...
........................................?»
Ще не осів Майдану дим,
а неуку нема науки
і зайд улещує гадюка...
.........................................
тому й воює «третій Рим»,
тому й перемагає Жуков.

02.2021

Ого, яка у тебе хватка.
З тобою можна і без шаблі
іти у бойову атаку
на чистоплюїв типу швалі.
Усе ще повзають «герої»
і комуняки-пацифісти –
своєї нації ізгої,
аби із рук Пуйла поїсти.
Не пам’ятає тупороге*,
що наші кров’ю умивались,
коли кацапи «йшли у ногу»
до нерушимого порогу...
і що нізя* лякати свого,
аби чужі тебе боялись.

* – чужі неологізми:)

02/21

У мене є жіночі клони...
я і Бандера, і Петлюра,
бо не прощаю моветону
на сайті мови і культури.
Від брехунів нема відбою,
а кавалери десь далеко...
Лишаюся сама собою,
мені запитувати легко, –
чому це роззявляє рота
проти поета-патріота
або влаштовує кориду
оця поношена калоша?
Бо це не так російська воша,
як наша українська гнида.

Нехай я буду Донкіхот,
а ти, звичайно, Дульцінея
і хай провідає народ,
що я не те, що ідіот,
а жертва видумки цієї.

І хай мій двоколісний кінь
не пара нині Росінанту,
зате мені не буде лінь
упасти до твоїх колін
і заспівати серенаду.

Нехай мені не сімдесят,
а ти умієш чепуритись.
Та ми, на заздрість молодят,
не оглядаємось назад
і вік не будемо журитись.

02/21

Завдання нагальне снігу:
притрусити хутко лід!
Впорається до обіду!
Сніжним килимом приліг!

Ковзанку закривши «тілом»,
збереже мільйони ніг,
показавши намір ділом.
Вдячні скажуть: допоміг!

Тож візит його доречний.
Довгожданий рятівник!
У напрузі були плечі.
Страх також тихенько зник.

Тільки гарні краєвиди,
заохочуючи зір,
мальовничим білим слідом
нас чарують до сих пір.

16.02.2021 11.45
Свідоцтво про публікацію №121021707206

Струменить у ліхтарному світлі
Кулеметними чергами сніг.
Білий бісер іскриться розквітло,
Що жбурляє нам небо до ніг.

І закручує спереду, ззаду,
Завиває, лякає з пітьми -
Вакханалія та снігопаду -
Ця прощальна гулянка зими.

Кучугури з півросту людини
На узбіччях, як гори, звела.
Світлі сльози зроня безупинно
Захмеліла, розчулена мла.

Хтось радіє, сміється щасливий...
Сковзаюсь і прокльони кричу!
Українці, хотіли зими ви?
Насолоджуйтеся досхочу!

16 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

                     І
П'ятниця. Тринадцяте число.
Щось у цьому світі мало стати,
але все лишилось як було:
є Європа, не упали Штати,
пасіює Раша... і ордло
хоче Україну приєднати
знову до скаженої орди
і за це – кацапи та жиди...
а хохли готуються на дачі.
Їм би побажати ще удачі,
хліба і видовищ...
                        та води
поза Крим...
             А на екрані –
                             Рим,
де і я ще Каїна побачу.

                     ІІ
Ізя, як великий отаман,
знову милить лижі на Оман
та орієнтується на вуса
кагебе... жахає ще Майдан,
опіум колеги білоруса
і царя Московії кальян...
в пам'яті не часто, але густо
виринає Діоклектіан
що в раю вирощує капусту.
Маряться Каліґула й Нерон,
о. Єлени і Наполеон,
вогняна Бастилія Парижу...
кіборги й бандери... в унісон.
Дуже лячно бачити цей сон
і від булави нажити грижу.

                     ІІІ
Як би то полегшало усім,
щоб заради миру і безпеки
він поклав ту булаву на стіл
і пішов собі кудись далеко.
Є ще вихід і до того дня...
Показали світу Емірати,
як то легко голову відтяти...
..............................................
А почати можна навмання –
не чекати вироку до страти
та із українського сенату
вивести данайського коня.

02.2021

Чи орел чи трохи слабоум?
На "Майстернях" не чита вірш кожен?!
Твір мій не присвячено йому -
Він цього збагнуть ніяк не може!

14 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Ти на підносі принесла мені – любов.
Готуєш добре.
Я з’їв її.
Тепер от кістку з горла
ніяк не витягну.
У хрипах захлинаюсь.
Як ти могла?!
Зуміла…

На підносі
ти принесла мені
…ЛЮБОВ…
…
..
.

10 червня 1991 р., Київ

Знову словеса брудні течуть,
То вмочає в бруд перо достоту
Нанависник мій графоманчук -
Пожирач талантів чорноротий.

Ви питаєте, у чому річ?
Що в душі його шкребуться миші?
Давить заздра жаба кожну ніч -
Як же гарно той лелека пише!

Підняли вже рейтинг до небес,
Люто заздрить все одно неситий.
І постійно бреше, як той пес,
Чорногуза вчить людей любити.

Вже б здавалося радій, сиди...
Ні, чекає ще із неба манни.
В ложці утопив би він води
Кращих себе - нелюд графоманний.

Вірші опонента ця свиня
Всі би стерла з пам’яті інету.
І організовує щодня
Ритуальні спалення сонетів.

Та зійшла Поезії зоря,
Як би не шкварчало заздре сало,
Ті сонети просто не горять,
Бо вони для вічності писались.

Сіє, сипле терня темний змрок,
Заросли "Майстерні" знов тернинням.
Та іти крізь терня — до зірок
У своїй ми творчості повинні!


12 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Сумнівний, ти мій, і хиткий
хула-хуп, ти мій, хула-хуп…
що ж, не витримали нитки,
знову лялька додолу – гуп.

Знову серце в грязюку – ляп,
скільки можна отак
надурняк!
голос хрупає, наче сніг:
не добіг…

Кожен раз, як до мрії – ступ,
а від себе у далеч – геть,
сумнівається мій хула-хуп:
чи, бува, я, того, не вщерть?..

25 лютого 1992 р., Київ

Час прийшов. Годинник став.
Кукурікають зозулі.
Бомж в кишеню заховав
дулю.

Сніг і той труситись став.
Від морозу коси сиві.
Бомж і очі заховав
псиві.

Говорити про таке некрасиво?
Але він, як пес, прохав: дива, дива!

Адже час прийшов і став,
жисть хороша.
Я усе, усе проспав
Не до бомжа…

29 листопада 1989 р., Київ

ІНемає як пеняти на орду,
що в Україну простягає лапи,
якщо слова калічать на ходу
і деякі поети, мов кацапи.

Учених покоління не одне
не помічає зайвої полови,
не вміє відрізнити головне
і другорядне засобами мови.

У цьому вірші фабула проста –
почати і закінчити на ноті,
яка ще резонує у аорті...
Попереду найвища висота,
але не заважає суєта
намітити усе, що буде потім.

ІІІ радощі, й зачаєні жалі
найлегше уміщати у сонеті,
де не великі форми, а малі
націлюють на успіхи поетів.

Епічного чимало у житті,
тому у моді й оди, і поеми...
У Музи несподівані путі,
але усім давно відомі теми.

Не кожна форма діє на ура
і однією тут не обійдеться,
та не одному іноді здається,
що дістає оскомина пера...
Є у таланту не одна сестра,
що стукає до розуму і серця.

ІІІ
Як не вирішуй місію свою,
а неуку потрібно пояснити,
що нація сьогодні у бою
і за його дурниці платить мито.

Її задачі й досі не прості,
і мало, ради однієї фрази,
закарбувати гасла на щиті,
як це бувало не одного разу.

Мініатюра діє до пори,
якої ні піймати, ні забути...
Та як і несказанне осягнути
і сказане почути із гори?
На те і сяють наші кольори
і захищають мовні атрибути.

02/21

Листя покручене, сіре, останнє
натиском зносить чимдуж буревій!
Пристрасть шалена, не чує прохання.
Віти шепочуть, згинаючись: стій!

Ну, й розходився, завзятий бешкетник!
Плани важливі мерщій скасував.
Далі накручує швидкісні метри!
Отже, сьогодні уже не до справ.

Швидше б додому! Там затишок, спокій.
Кроків залишилось кілька! Вперед!
Почервоніли, замерзлі вже щоки.
Доберемось до оселі ледь-ледь.
***
Лютий від Січня візьме естафету!
Трішки лютує, йдучи до Планети.
Мріє, мабуть, до високого злету!
Тільки боїться Небесного «вето».

31.01.2021 11.00 - 12.15

Боротьба у протиріччі:
сонце, зливи, снігопади.
Найзапекліші до влади!
Ще й бувають пересічні.

Завітає дощ у січні.
Потім – сніг та хуртовини.
Змінюємо одежину.
Бо ж не вперше – справа звична.

Зараз сніг мете в обличчя!
Ковзають по кризі ноги
до безпечної дороги!
Не впадаючи у відчай,

вкотре в пошуках стежини
пройдено шляхів багато.
А часу ж бо не здогнати!
Знов завершується днина.
***
Вечір, ніч, втомились очі.
Відпочити дуже хочуть…
Вечір, ніч, наступний ранок.
То ж готуємо сніданок!

Далі у життєві зливи!
Всі вони такі мінливі!

30.01.2021
Свідоцтво про публікацію №121013007263