ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Євген Федчук
2026.08.27 16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула

Ольга Садкова
2026.08.27 15:55
На городі жабеня
під листочком спить щодня.

А харчується вночі.
Умина не калачі,

їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.

Борис Костиря
2026.08.27 13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.

Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця

Вячеслав Руденко
2026.08.27 12:25
Хвилі мчать в імлі, як пиха —
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,

Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,

Ірина Вовк
2026.08.27 10:14
ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ

ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.

Віктор Кучерук
2026.08.27 07:17
Огортає туман невблаганно
Напісонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.

хома дідим
2026.08.26 21:34
твоя обачлива бездія
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі

Володимир Бойко
2026.08.26 19:21
У побєдобіснуватої московитської молоді у другій світовій війні насправді воювали не діди, а прадіди та прапрадіди, яких вони ніколи не бачили. Купер написав «Останній з могікан». Фадєєв написав «Останній з удеге». А хто напише «Останній з москалів» та

Артур Курдіновський
2026.08.26 18:27
Гуляє бидло, поки йде війна.
Запльоване майбутнє та минуле.
А що за свято - намертво забули
У шабаші манкуртського лайна.

Є дві реальності. Глуха стіна.
Гуде розбещений та п'яний вулик.
Гуляє бидло, поки йде війна.

Ірина Вовк
2026.08.26 17:43
ЗАГИБЕЛЬ ВАВІЛОНА: «МЕНЕ, ТЕКЕЛ, ВЕ-ПАРСИН»

«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


ДІЙОВІ ОСОБИ:

Сергій Губерначук
2026.08.26 15:20
Залізло сонце за бараки,
у річці хлопці ловлять раки,
корови подають гудки:
«Стрічайте молоко, дітки!»

Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а раді:
«Сьогодні (через скілько діб!)

Ольга Садкова
2026.08.26 13:45
За котом погнався пес,
але котик раптом щез.
Вмить на дерево злетів,
на самий вершечок сів.
Позирає з висоти:
«Ну, Рябку, гайда сюди».
Та як пес не намагався
і на метр не підійнявся.

Борис Костиря
2026.08.26 13:06
Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно

Вячеслав Руденко
2026.08.26 10:54
Власноруч — можливо й без подяки —
Стіни з меду ще стоять до часу,
Ніби цукор прихистку поляка,
Що ховає нас в ставку з меляси…

Там, де крутить хвиля ранком серпня,
Чути обдарованих допіру,
На човні, що рушив у безсмертя

Артур Сіренко
2026.08.26 10:53
І надійшов час Великого Дня, коли Сонце дарує Землі, і зелу квітучому, і людям, і тварям земним світло тривале і темряву коротку. І кинули ми і друзів своїх, і місто побратимів своїх, і селище посестер наших, і будинки з міцними стінами, і колодязі глибок

Ігор Терен
2026.08.26 08:49
Не буде ані другого потопу,
ані пришестя... все це міражі,
та до Європи
дійде, як окопи
війна пориє на її межі.

***
Феміда судить, а закон карає

С М
2026.08.26 07:42
ідеш у путь
іди у путь
у путь іти час
іди у путь
коли кивне бог, урешті
іди у путь

здійнявши галас

Віктор Кучерук
2026.08.26 06:58
Так вже зоряно сьогодні,
Що поділася жура, -
Повіває прохолодний
Вітер з берега Дніпра.
Віє свіжістю дитинства
Від старих, як світ цей, верб, -
Мов мені за доброчинність
Пам'ять дякує тепер.

Віктор Насипаний
2026.08.25 23:48
Пише дощ рясний верлібр жури на листі.
І калюж дзеркала сиві, бо розбиті.
Загубилось небо знов у крапель дзвонах.
Біжимо кудись із літом в перегонах.
Тягнемо гріхи свої, немов мурахи.
Чорно – білий ранок грає нами в шахи.
Хижаки – думки полюють на

Ірина Вовк
2026.08.25 23:04
І. МЕСОПОТАМІЯ

Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
"Прахом уста земель не вкрив би..."
(З давніх текстів Стародавнього Шумеру)

***

хома дідим
2026.08.25 20:58
не тривожить і не бентежить
мовби необережний зачин
що здавалось твоїм і авжеж-бо
паралельно було нічиїм
при обставинах темних і грізних
на задвірках великих подій
у нон-стопі глобальної кризи
крижанім вітровії нуднім

Мирон Шагало
2026.08.25 20:24
ти — таємниця скритна
ти — неба даль блакитна
ти — снігопад у квітні
ти — теплі ночі літні
ти — сонячний промінчик
ти — в бархаті камінчик
ти — усмішки дитячі
ти — сум-сльоза невдачі

Світлана Пирогова
2026.08.25 16:01
До осені от-от...Чекають Перешори,
Смакуючи красу останніх літніх днів.
Давно там Чикаленко - меценат ходив,
І літо теж щезало світлом метеора.

Там дихав степ, вклонялися фортуни зорі,
Журливо серпень, ніби вечір тихо млів.
До осені от-от...Чекают

Віктор Кучерук
2026.08.25 15:29
Появляється холод смеркання
І втішається горем чужим, -
Дай же руку мені на прощання,
Або правду у вічі скажи.
Пролетіла нечувано швидко
Неповторна пора теплих див, -
Вже усмішок на лицях не видко
І звучить невеселий мотив.

Борис Костиря
2026.08.25 13:26
Дешеве срібло висне із дахів,
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.

Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.

Ольга Садкова
2026.08.25 09:46
Вона була квітникаркою. Працювала в крамниці, що по вулиці Покровській (тепер там ювелірний магазин, однак із колишньою назвою – «Роза»). Крамниця сприймалася містянами як приємна винятковість на тлі радянської невиразності застійного періоду. У відвідува

Віктор Кучерук
2026.08.25 06:42
Позникали сни тривожні,
В тиші мліє літня ніч, -
Височіє місяць можний
І сіяє увсебіч.
Час іде, але не спиться,
Через поблиски ясні, -
За зірницею зірниця,
Мов, підморгує мені.

хома дідим
2026.08.24 23:14
національна незалежність
народні танці рідний спів
ще поки на правобережжі
живеш одвертий всім усім
природна мов буденна річ
на місці вірнім і почеснім
у радощах або журбі
цей спіх автівок і причепів

Іван Потьомкін
2026.08.24 20:56
Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.

Артур Курдіновський
2026.08.24 18:10
Матуся" іспанською буде "mamita"...
З Тобою так хочеться поговорити!
Закреслити відчай, хворобу, розлуку
Та поцілувати Твою ніжну руку.

У тиші глухій я плачу долі мито.
"Матуся" іспанською буде "mamita".
Від згубного сну я повільно відходжу

Володимир Бойко
2026.08.24 14:59
Все за звичаєм у Феодосії,
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.

Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.

Вячеслав Руденко
2026.08.24 13:14
Ніщо не є важливішим за кокон! -
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...

Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну

Володимир Каразуб
2026.08.24 12:45
Про що розмови в нас? Про часовиння
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною

Ірина Вовк
2026.08.24 12:33
Фінал. Останній крок Лагіди «Історія запам'ятає її як коханку Риму. Мені ж вона залишить право бути його єдиним незавойованим ворогом». З уст царівни Єгипту Арсіної, наймолодшої з Лагідів Римський офіцер стоїть на відстані удару меча.

Ольга Садкова
2026.08.24 12:14
Не заганяй себе у кут
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.

Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток

Борис Костиря
2026.08.24 11:28
То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.

Природа іспит приготує нам.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Ярина Діброва
2026.08.07

Анастасія Ехо
2026.08.01

Фел Ходак
2026.07.22

Ольга Садкова
2026.07.18

Анна Марчук
2026.07.12

Паб Лімерик
2026.07.12

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Ірина Вовк - [ 2026.08.27 10:58 ]
    "Іскри з погаслих багать. Антологія драми Стародавнього Світу" (продовження 2)
    ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ

    ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
    (Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


    ДІЙОВІ ОСОБИ:
    Ехнато́н (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
    Неферті́ті – його головна дружина, цариця, втілення краси та «земного дихання сонячного диска».
    Хор фіванських жерців Амона – голос старої віри, таємної люті та занепаду.
    Хор будівничих і митців Атона – голос нової віри.


    СЦЕНА 1: Пробудження Горизонту
    (Дія відбувається на терасі розкішного білого палацу в Ахетатоні. Ранок. Сонце сходить над скелями, заливаючи все рожевим і золотим світлом. На передньому плані – Ехнатон і Нефертіті тягнуть руки до променів бога Атона. Навколо цвітуть штучні сади, а промені Атона торкаються золотих рельєфів, де зображено царське подружжя з дітьми).

    Хор будівничих і митців:
    Слава Атону! Слава фараону та його прекрасній цариці!
    Митці більше не ріжуть камінь за суворими канонами старої брехні.
    Ми малюємо життя таким, яким воно є: гру дітей, ніжність царя, красу природи…

    Амарна сяє, мов перлина у гарячих пісках Єгипту!

    Ехнатон (обіймає Нефертіті, дивлячись на місто) :
    Дивись, моя прекрасна Нефертіті, сонце Амарни зійшло над світом.
    Ми збудували цей рай з одного лише твого подиху й моєї віри.
    Тут немає страху перед підземним царством, тут тільки радість буття.
    Кожен рельєф у наших храмах розповідає про те…
    …як ми любимо одне одного під променями бога Атона.

    Нефертіті (притискається до його плеча, але її погляд тривожний) :
    Місто прекрасне, мій царю... Але зорі вночі шепочуть мені про небезпеку.
    Поки ми молимося Атону, на кордонах імперії збираються хмари.
    Хетти палять наші застави… Народи піднімають бунти…
    А Фіви… таємно готують зброю.

    ( На задньому плані, у глибокій тіні, чути глухий, підземний речитатив жерців).

    Хор фіванських жерців Амона (в тіні, похмуро, в ритмі важких кроків):
    Темрява Карна́ку плаче за золотом. Пліснява точить порожні жертовники.
    Ти зрікся батьків, безумний царю, ти зрікся прихованого в сутінках Амо́на!
    Вітер пустелі засипле твій палац, пісок поглине твої єресі.
    Старі боги чекають у пітьмі. Вони прагнуть крові. Вони прагнуть помсти.

    Ехнато́н (підводиться, його голос звучить піднесено, підкоряючись ритму сонячного сходу):
    Замовкніть, кажани минулого! Сліпці, що звикли жити в склепах!
    Дивіться: розриває небосхил жива, палка, пречиста сила!
    То Атон прокидається! Батько і Мати всього, що дихає на землі!
    Він не ховається в таємних кімнатах, не вимагає страху в темряві.
    Він дарує себе кожній квітці, кожній пташці, кожному серцю!
    Моє серце – його дзеркало. Моє місто – його земний горизонт.

    І я більше не Аменхотеп, я – Ехнатон… той, хто угодний Атону!

    Нефертіті (ступає вперед, її рухи плавні, голос переплітається з мовою Ехнатона, створюючи мелодію):
    Я – Краса, що прийшла до твого престолу, мій Царю, мій Сонцеподібний.
    Я бачу, як промені-руки торкаються твоїх плечей, як вони вінчають твоє чоло.
    Нехай жерці шепочуть прокляття у своїх занедбаних храмах Фіва.
    Тут, в Ама́рні, життя ллється рікою світла.
    І я – Нефертіті – твоя вірна тінь, що стала світлом.
    Ми житимемо вічно в кожному подиху цього ранку.
    Бо наша любов – це воля Атона!..

    Хор фіванських жерців Амона (глухо, з наростаючою загрозою):
    Сонце заходить. Сонце завжди заходить.
    Твоя Ама́рна – лише привид у мареві пустелі.
    Ми почекаємо, поки згасне полум'я. Ми прийдемо вночі.

    Ехнатон (екстатично, у стані захоплення, перекриваючи їхній шепіт):
    Світло не знає смерті! Світло лише перероджується!
    Святий! Святий! Святий Атон!

    (Світло спалахує на максимумі, повністю поглинаючи тіні жерців).

    СЦЕНА 2: Захід Кривавого Атона
    (Тераса палацу затягнута сухим сизим маревом. Сонце здається багряним диском, що важко пробивається крізь пил пустелі. Чути сухий кашель, плач за кулісами та брязкіт далекої зброї. Ехнатон сидить на підлозі, тримаючи в руках розбиті глиняні таблички – Амарнський архів. Нефертіті стоїть осторонь, її колись велична постава зломлена горем.)

    Хор фіванських жерців Амона (їхній голос тепер ближче, він звучить торжествуюче, зловтішно, під такт похоронних барабанів):
    Чуєш, царю, як виє шакал на околицях твого мертвого раю?
    Це Амон забирає дихання з грудей твоїх доньок, це він посилає чуму!
    Землі твої тануть, як віск на вогні: Каде́ш палає, Бібл благає про поміч.
    Але твої воїни сплять у піску, бо ти молишся світлу, забувши про зброю!
    Пиши свої гімни на попелі, єретику. Твоє сонце сідає в кров.

    Ехнатон (притискає таблички до грудей, його голос зривається, але ритм залишається пророчим):
    Глина кричить у моїх руках! Князі Сірії пишуть кров'ю:
    «Спаси нас, володарю!»
    Вони просять лучників, просять колісниць, просять золота і захисту…
    Але Атон сказав: «Не проливай крові, бо кожна людина – мій промінь».
    Невже я помилився? Невже моє світло було лише сліпотою?..

    …Макетато́н, моя маленька пташко, твої очі навіки закрилися в сутінках…

    Нефертіті (її голос тихий, монотонний, сповнений глибокої скорботи, але гордий):
    Я зняла свої золоті вінці, я вмивала сльозами тіла наших померлих дітей.
    Палац Тутмо́са порожній – різці скульпторів більше не тешуть білий камінь.
    Тільки пил. Тільки сухий вітер, що засипає наші прекрасні сади.
    Але я не повернуся назад!..

    Якщо наше сонце мусить померти – ми помремо разом із ним,
    у його останньому спалаху.

    Хор фіванських жерців Амона (наближається, закриваючи собою світло):
    Ми зітремо ваші імена з кожної стели! Ми вирубаємо ваші обличчя з каменю!
    Ваше місто стане притулком для гадюк, а пам'ять про вас проклянуть на віки!
    Амон повертається на свій престол. Сутінки перемагають.

    (Багряне сонце стрімко падає за горизонт. Наступає повна, важка темрява. Чути лише глухий поривистий свист гарячого пустельного вітру – «хамси́ну»).

    ЕПІЛОГ: Попіл Світла
    (Минуло кілька років після смерті Ехнатона. Повністю зруйнований, спорожнілий Ахетатон. Стіни Північного палацу напіврозвалені, прекрасні рельєфи посічені зубилами жерців. Посеред руїн стоїть самотня Нефертіті. Вона тримає в руках уламки дитячих іграшок. Навколо неї змикається щільне кільце жерців Амона).

    Хор фіванських жерців Амона (торжествуюче, гучно, під такт ударів молотів, що розбивають камінь):
    Усе скінчено! Сонце єресі зайшло назавжди!
    Юний цар Тутанхамон повернувся в лоно Амона, Фіви знову правлять світом!
    Ми вирубали ім’я безумця Ехнатона з кожної стели, ми стерли твій лик, царице.
    Твої доньки сплять у розграбованих склепах, їхні душі блукають у пітьмі без заупокійних молитов.
    Амарна стала порохом. Вітер пустелі, злижи останні сліди їхнього Бога!

    Нефертіті (не зважає на них, її погляд спрямований у небо; вона тихо, але чітко декламує рядки з Гімну, які колись співав її чоловік):
    «…Коли ти заходиш на західному схилі неба – земля поринає в темряву, подібну до смерті…»
    Так писав мій цар. Так співав мій Ехнатон, коли ми були щасливі.
    Але тепер ця темрява оселилася в моєму лоні, що породило шість прекрасних квіток.
    Макетато́н… Меритато́н… Анхесенпаато́н…
    Ваші імена були зіткані зі світла, а стали лише шепотом трав.
    Жерці кажуть, що ваш батько був безумцем, бо любив світло більше за владу.
    Але яке царство варте хоча б однієї сльози дитини, що згасає від багряниці?

    Хор фіванських жерців Амона (перебиваючи):
    Твій Бог не врятував їх! Він не почув твого плачу! Він – ніщо!

    Нефертіті (її голос міцніє, набуваючи колишньої царської величі, ритм стає карбованим):
    Ні, він чує. «Ти створюєш дитину в жінці, ти даєш їй дихання, щоб оживити все, що створено…»
    Кожен, хто обійняв дитину не заради династії, а заради щастя її посмішки…
    Той назавжди залишився у своєму Ахетатоні.
    Він там! – (Вказує на промінь сонця). – Він – Атон, живий сонячний диск!

    (Нефертіті піднімає руки до сонця, що сходить, і кидає жменю пилу в повітря. Пил спалахує золотом у перших променях Сонячного Диску).

    «Атон дня, великий у своїй славі!
    Ти сходиш – і все живе прокидається…
    Твої промені обіймають землі, які ти створив…
    Коли ти світишся, вони живуть, вони ростуть для тебе:
    Усі отари пасуться на твоїх пасовищах,
    дерева і трави процвітають,
    птахи летять зі своїх гнізд, їх крила вітають твою «Ка».
    Які чудові твої справи, Господи вічності!..»

    Ми йдемо до тебе, Атоне. Прийми своїх дітей.

    (Жерці кидаються вперед, закриваючи її своїми чорними плащами. Але в останній момент промінь Живого Сонця Атона пробиває темряву, залишаючи на місці руїн лише чисте, сліпуче світло).
    ***


    Далі буде.


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  2. Ірина Вовк - [ 2026.08.26 17:58 ]
    "Іскри з погаслих багать. Антологія драми Стародавнього Світу" (продовження 1)
    ЗАГИБЕЛЬ ВАВІЛОНА: «МЕНЕ́, ТЕКЕ́Л, ВЕ-ПАРСИ́Н»

    «Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.

    (Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


    ДІЙОВІ ОСОБИ:
    Валтасар — принц-регент Вавілона, номінальний правитель міста під час облоги.
    Даніїл — полонений юдейський пророк, мудрець.
    Хор вавілонських вельмож — голос п'яного зухвальства та передчасної радості.
    Вісник — корисний голос неминучої катастрофи.


    СЦЕНА І. Бенкет під час облоги
    (Вавілон. Головна бенкетна зала палацу Навуходоносо́ра. За стінами міста стоять війська перського царя Кіра, але всередині грає музика. На столах –золоті кубки, викрадені колись із храму в Єрусалимі. Принц Валтасар сидить на троні, високо піднявши чашу).

    Хор вельмож:
    Пий, владико Вавілона! Нехай перси стоять під мурами хоч сто років!
    Наші стіни неприступні, наші комори повні хліба, наші боги сильні!
    Вавілон – вічний! Жоден ворог не переступить через води нашого Євфрату!

    Валтасар (п'яний, з диким сміхом)
    Наливайте вино в кубки єврейського бога! Нехай бачить, хто тут справжній володар!
    Якщо перський цар Кір думає, що може налякати Вавілон, він дурень.
    Ці стіни будував мій великий предок Навуходоносо́р! Вони стоятимуть вічно!
    Сьогодні ми святкуємо, і жодна сила на землі не зупинить наш бенкет!

    (Раптом музика обривається. Світло смолоскипів тьмяніє. На білій стіні палацу з'являється людська кисть без тіла і починає повільно випалювати вогняні слова: МЕНЕ́, ТЕКЕ́Л, ВЕ-ПАРСИ́Н. Натовп застигає в німому жаху. Валтасар блідне, кубок випадає з його рук).

    Валтасар (кричить, голос зривається)
    Хто це?! Кличте халдеїв, кличте магів! Нехай прочитають цей вогняний знак!
    Хто розгадає слово – отримає багряницю і золотий ланцюг на шию!
    Мої коліна тремтять... Що це за жах дивиться на мене зі стіни?!

    СЦЕНА 2. Ваги долі

    (До зали повільно входить старий пророк Даніїл. Він не схиляє голови перед п'яним регентом, його погляд суворий і чистий).

    Даніїл (вказує рукою на вогняні знаки)
    Залиш собі своє золото, царю, і свої дарунки віддай іншому.
    Я прочитаю тобі напис, який випалив Дух Господній за твоє зухвальство.
    Ти підняв руку проти Бога Небесного, ти пив вино з Його святих кубків і славив ідолів із каменю.
    Ось що значать ці слова, Валтасаре:
    МЕНЕ́ – порахував Бог твоє царство і поклав йому край.
    ТЕКЕ́Л – ти зважений на вагах долі і знайдений занадто легким.
    ВЕ-ПАРСИ́Н – твоє царство розділене і віддане мідійцям та персам.

    Валтасар (намагається сміятися, але голос тремтить)
    Старий безумцю! Ти просто хочеш налякати мене своїм Богом!
    Вавілон не можна розділити! Хто пройде крізь глибокі води Євфрату?!
    Варта, налийте мені ще вина! Напис згасне з ранком!

    СЦЕНА 3. Вода, що зрадила місто
    (Вбігає закривавлений Вісник, падає перед троном).

    Вісник
    Жах, владико! Вавілон упав! Ми зраджені!
    Перси здійснили неймовірне... Вони прокопали новий канал і повернули річку Євфрат в інше русло!
    Вода, що захищала наші мури, пішла за лічені години!
    Річка стала бляклим струмком, і вороже військо увійшло в місто прямо по сухому річищу!
    Ворота Іштар відчинені, палац оточений, перська кіннота вже в садах!

    Валтасар (дивиться на стіну, де гаснуть слова)
    Вода пішла... Золото зрадило... Ваги повернулися проти мене.
    Даніїле, твій Бог не помилився...

    Хор вельмож (в паніці)
    Тікайте! Рятуйтеся! Смолоскипи гаснуть, залізо персів уже за дверима!
    Сонце Вавілона сіло за одну ніч!

    (Двері зали вилітають під ударами таранів. Вриваються перські воїни з оголеними мечами. Валтасар падає під ударом списа. Велике місто занурюється в темряву історії).
    ***

    Далі буде.


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  3. Ірина Вовк - [ 2026.08.25 23:31 ]
    "Іскри з погаслих багать. Антологія драми Стародавнього Світу"
    І. МЕСОПОТАМІЯ

    Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
    той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
    "Прахом уста земель не вкрив би..."
    (З давніх текстів Стародавнього Шумеру)

    ***

    ПІСНІ ВАВІЛОНСЬКОГО САДУ.

    (Драматичний ескіз у ритмізованій прозі
    на три з’яви в дусі шумеро-аккадського епосу)


    ДІЙОВІ ОСОБИ:
    Навуходоносор II – цар Вавілона, великий будівничий і полководець.
    Амітіс (Семіраміда) – його дружина, мідійська царівна, донька гірського царя Кіаксара.
    Жрець-уму – верховний жрець храму Мардука, зікурату Есагіли.
    Хор вавілонських жерців та будівничих — голос волі царя та праці міста.


    ЗАСПІВ. МОЛИТВА ПІДНЯТИХ РУК
    Голос Жерця-уму, що стоїть на вершині зікурату Есагіла, вежі Етемена́нкі. Звучать важкі удари великих мідних гонгів. Хор вітає богів і закладає фундамент історії.

    Жрець:
    Про Вавілон, що піднявся до зір, я співаю!
    Про Навуходоносо́ра, царя чотирьох сторін світу,
    Що приборкав народи і висушив сльози пустелі.
    Слухайте, небеса небес, слухай, райська земле Еде́ну!
    Як камінь зустрівся зі смолою і став горою,
    Як кохання володаря перетворило глину на рай для цариці.

    Хор:
    О Марду́ку, владико золотого престолу!
    О Ма́мі, праматір, що виліпила серце людини!
    Почуйте Пісню про Сад, що піднявся над часом,
    Почуйте про Амітіс, мідійську зозулю в гніздечку із цегли!

    З’ЯВА І. ТУГА МІДІЙСЬКОЇ ПТАХИ
    Внутрішні покої Південного палацу. Стіни з синьої глазурі. Амітіс сидить біля вікна, крізь яке дихає спекою пустельний вітер. Вона тужить за прохолодою гір.

    Амітіс:
    Мій батько залишив мене в царстві сухого піску,
    Де сонце Шамаша випалює очі та душі.
    Вавілон твій величний, мій царю, та серце моє помирає.
    Я задихаюся в цьому пилу, я прагну зелених дерев батьківщини,
    Де туман обіймає стрункі кипариси і плачуть гірські джерела…

    Якщо я помру тут – моя кров стане пилом під твоїми ногами.

    Навуходоносор:
    Облиш свої сльози, Іштар мого серця!
    Я – цар, перед яким тремтять гори Лівану!
    Якщо немає тут гір – я підніму їх із праху.
    Якщо немає прохолоди – я змушу Євфрат текти до неба.
    Тисячі рабів закладуть фундамент із каменю і свинцю,
    Смола-асфальт триматиме землю, щоб ти усміхнулась!


    З’ЯВА ІІ. ТАНЕЦЬ ПІД ЗОРЯМИ БОГА СІНА
    Найвища тераса Садів Семіраміди. Ночі в зорях Бога Місяця-Сіна. Шелестять молоді кедри й мирти. Чути безперервний ритмічний скрип помп, що підіймають воду крізь порожнисті колони.

    Навуходоносор:
    Там, у підземеллях, раби обертають колеса,
    Шкіряні черпаки п’ють холодну кров річки Е́а.
    Вода підіймається вгору, мов соки дерев живоплодних,
    Танцюй для мене, Амітіс, ти – моя світла Інанна!

    (Амітіс танцює під удари тимпанів, скидаючи прозорі ассирійські шати. Браслети на ногах дзвенять у лад із водою. Сцена переходить у любощі на леопардових шкурах).

    Хор (за кулісами, вуркотливим, сакральним речитативом):
    Земля поєдналась із небом, волога упала на камінь!
    Велика Мамі стоїть над їхнім царським ложем!
    Вона бере червону глину Вавілона, вона бере кров богів-Аннунаків,
    Вона вплітає життя у лоно цариці Амітіс.
    Буде спадкоємець престолу! Буде благословенний Сад!

    З’ЯВА ІІІ: Падіння завіси – подяка Мамі
    Внутрішнє святилище храму Богині-Матері Ма́мі. Амітіс, уже в тяжбі, тримає в руках золоту чашу з жертовним фініковим вином та плодами граната. Поруч стоїть Навуходоносор у парадному царському вбранні.

    Амітіс:
    О Мамі, Нінту́, праматір усього живого!
    Ти, що оберігаєш жінку в часи її мук і тривоги.
    Твоя рука торкнулася мене в тіні зелених терас,
    Коли мій цар дарував мені свою ласку і ніжність.
    Прийми це вино, солодке, як мед із плодів Еде́ну,
    Прийми ці гранати – символ твого вічного лона.
    Захисти дитя, що б’ється під моїм серцем,
    Як цей Сад захищає мене від палючого сонця-Шамаша!

    Навуходоносор:
    Я, Навуходоносо́р, пастир, що доглядає твій люд,
    Схиляю свою корону перед вівтарем твоїм, Ма́мі.
    За те, що дала моїй цариці радість плоду і силу,
    Я прикрашу твій храм чистим золотом із далеких земель.

    Нехай наш рід триває, доки стоять ці кам’яні гори!

    ЕПІЛОГ. В тіні Еде́ну
    Минули роки. Навуходоносор і Амітіс – літні, величні володарі, сидять на тій самій терасі. Сад став густим, дерева закрили небо. Звучить філософська, заспокійлива мелодія ліри.

    Амітіс:
    Наші тіла слабшають, мій царю. Земний час стікає, як вода крізь колони.
    Що лишиться від нас, коли боги заберуть наш подих?

    Навуходоносор:
    Сад цей як подих кохання залишиться жити,
    І спів ранковий мідійської птахи знов сонце розбудить.
    Вдвох, як і жили, кохана, підемо з тобою у Вічність.
    В зеленотрав’я Едену, де смерті немає.
    Будемо там, як раніше – удвох молодими,
    і ти, моя світла Інанно, станцюєш у зорях для мене.

    Хор (Фінальний акорд):
    Вони заснули, але Сад їхній не вмирає.

    …Кожен шелест листя – це поцілунок Навуходоносо́ра.
    Кожна крапля води – це сльоза радості Амітіс.
    Слава царю! Слава Голубці-цариці!
    Слава богам Вавілона вовіки!
    ***

    «ШАММУРАМАТ – ГОЛУБКА НА НЕБІ»

    Цю пісню співають дівчата-пряхи та каменярі на берегах Євфрату, дивлячись на зелені тераси, що височіють над містом «Божих Врат»-«БАБ-ІЛІ» (Вавілоном).

    (Ритмічний, розспівний речитатив у дусі шумеро-аккадського епосу під акомпанемент одинарних ударів тимпанів):

    Хто це підіймається над стінами палацу, мов ранковий туман?
    Це не хмара бога Адада, це не дим від жертовних багать Мардука.
    То мідійська птаха кружляє на вершині кам’яних гір,
    То Амітіс танцює для нашого пастиря-царя.

    Приспів:
    О Шаммурамат! Семірамідо, голубице наша!
    Ти прилетіла з північних скель, де плачуть ліси.
    Твої крила прозорі, твої очі – чистий лазурит.
    Семірамідо, ти принесла прохолоду в наше випалене місто!

    Цар Навуходоносо́р підкорив царів і розбив щити ворогів,
    Але Шаммурамат підкорила серце самого царя.
    Задля неї раби носять камінь, задля неї свинець тримає землю,
    Задля неї ріка Євфрат тече вгору, наче жива кров.
    Дивіться, як білі голуби летять до її рук,
    Вони звуть її своєю сестрою, вони вчать її літати над Вавілоном.

    Нехай стоять ці Сади, доки світить бог місяця Сін,
    Слава Семіраміді, що перетворила пустелю на райський Еден.
    ***

    Далі буде.


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати: