3. ЖАННА Д’АРК: ПОВЕРНЕННЯ В ДОМРЕМІ́
(драматичний есей-містерія в голосах з прологом і трьома післядіями)

(до 595-их роковин смерті на вогнищі ЖАННИ Д’АРК, присвячується)


ПРОЛОГ: Три виміри Руана
(30 травня 1431 року. Руанська площа застигає в лещатах сірого каменю. Час зупиняє свій хід, затиснутий між шпилями собору та ешафотом. Повітря густішає, перетворюючись на пергамент, на якому багатоголосий натовп прагне випалити своє останнє слово).

Голос Пергаменту:
…Тридцять два допити. Сімдесят статей звинувачення. Тонкі літери, виведені чорним чорнилом, що вже встигло висохнути. Кожне моє слово – удар меча. Кожна крапка – цвях. Я зафіксував її межі, я зв'язав її живе ім'я вузлами латинських речень. Вона більше не належить травам і небу. Вона належить моїм архівам.

Голос Залізного Осердя:
…Обручі. Ланцюги. Важкі руків'я мечів, холодні від ранкової роси. Я тримав її у вежі під замко́м, а тепер тримаю тут, посеред площі Руана. Я кував обладунки для її перемог, а тепер кую кільце для її кінця. Метал не знає сумніву і жалю. Залізо завжди перемагає плоть.

Голос Каменя:
Руан. Сірі плити, витоптані тисячами ніг. Шпилі собору, що ріжуть небо навпіл. Я бачив сотні життів, які спалахували й гасли на моїх очах, мов свічки на вітрі. Я не вмію тримати тепла. Я просто стою і слухаю. Камінь нікуди не поспішає…
…Я – тиша, яка переживе цей день, цей натовп і цей попіл.
***

КРИЛА НАД ВОГНИЩЕМ

Хор натовпу (багатоголосий гул, що переходить у шепіт ритмічного заклику):
Сухе... Дерево сухе... Вітер із Сени, не задувай іскру.
Дивіться на її очі. Чому вона не заплющує їх?
Дивіться на її уста – вони шепочуть молитву. А може, імена святих!..
Дивіться на шпилі собору – там галки сіли на камінь.

…Пали! Пали цю хмару, доки сонце не зайшло за дахи!
Нехай дим виїсть саму пам'ять.
Попіл повинен мовчати…

Кат (важко, пригнічено):
Ланцюг тримає міцно. Стовп не похитнеться. Пробач мені, Діво... Прости, невинне ягнятко... Це просто моя робота. Моя рука лише сліпий інструмент, що повертає темряву на її місце. Перша іскра торкається лози. Почалося.

Воїни (глухий стукіт залізних щитів об бруківку):
Сталевий обруч навколо свята смерті. Крок назад, у тінь щитів. Натовп тисне. Пильнуйте периметр. Обличчя горять від жару... Хлопці, відверніться. Вона ж зовсім дитина. Вона легша за цей хмиз.

Жанна (внутрішній монолог Душі, що поступово відривається від площі):
Цей дим... він прохолодний. Він пахне липневим ранком і туманом над Маасом. Пам’ятаєш, мамо? Туман тоді був таким густим, що я не бачила власних ніг у траві, але йшла наосліп, за лагідним шумом річкової води. Мамо, твої долоні знову поруч. Вони пахнуть свіжовипеченим житнім хлібом і сушеною лавандою, яку ти завжди ховала в мої речі. Ти кличеш мене вечеряти? Зачекай, я вже біжу...
…Тільки спершу пробіжу через наше поле. Дивись, батьку, які соковиті й високі цього року колоски в Домремі́! Вони лоскочуть мені лікті. Вони золоті, такі золоті від ласкавого вечірнього сонця. Батьку, не плач, не тримай мене за руки так сильно, як у той день, коли я йшла з дому. Поглянь на мене: я не зрадила нашого імені. Я не зрадила жодної травинки, жодної квітки на дикій яблуні, під якою любила сидіти.
Жакміне, Жане, П'єре... братики мої. Пам'ятаєте, як ми ховалися у високому житі від літньої грози? П'єре, твій дерев'яний іграшковий меч, який ти зламав у нашому садку... я часто згадувала його, коли тримала справжнє, холодне залізо в руках. Жакміне, ти завжди ділився зі мною найтеплішим коржем, коли ми пасли овець. Жане, мій вірний супутнику в дорогах, ми знову вдома, і наша дорога нарешті затихла, розчинившись у вечірній траві…
А ти, Катрін, сестричко... голос твоєї вербової сопілки все ще виграє на моїх устах. Ми знову ділимо одне ліжко на двох на нашому горищі під солом'яною стріхою. Спи, маленька, все закінчилося.
…Мій бідний, зляканий королю... Я тримала свій білий прапор над твоєю головою у Реймсі не заради твоєї корони. Я просто хотіла, щоб французькі діти більше ніколи не ховалися в лісах від погрозливого тупоту чужих коней.
Архангеле Михаїле... Катерино... Маргарито... Ось ви де! Ви не мовчали. Чекали, поки закінчаться слова людей і шурхіт їхніх пер на пергаментах Суду.
…Ці обладунки більше не тиснуть мені на рамена, Михаїле. Вони викувані з того ж світла, яке зараз обіймає мене і підіймає вгору. Мені більше не важко. Немає стін. Немає болю. Це повернення Світла до Світла.
Тепер я інша.
У мене є… крила.

Хор натовпу (раптове затишшя, що переходить у переляканий подих):
Дивіться... Дивіться вгору! Над димом... Пташка!

(Ритмічний удар щитів воїнів раптово уриваєтся).

…Над тліючим попелищем Руана важке повітря здригається.
Біла голубка, легка й невагома, зривається в небо, вивільняючись із сірих тенет диму. Вона робить коло над шпилями собору і зникає у вишині, а на гарячий чорний попіл повільно, наче чиста незаймана сльоза, опускається її крихітне білосніжне пір'ячко.
***
ПІСЛЯДІЯ ПЕРША: ЗГАРИЩЕ Й ВІТЕР

Голос Попелу (сірий, шелесткий звук):
Я – те, що лишилося, коли замовкло Залізо… Я – теплий пил, який щойно був Її серцем… Пергамент думає, що він упіймав Її? Камінь думає, що він Її перестояв? Ні. Вона належала мені. Я обіймав Її останній подих. Мої сірі тоненькі пасма ловили Її сльози. Тепер я розсиплюся по Руану, я впаду в очі кожному, хто дивився на вогонь, і вони ніколи не зможуть забути цей день. Я стану їхнім вічним безсонням.

Голос Пергаменту (сухий, скрипучий):
Не хвалися, Попеле. Тебе змиє в Сену перший же весняний дощ. А мої чорні літери – це тавро. Суд завершено. Анатомія єресі підписана судовими мужами. Вона закрита в сейфах Історії.

Голос Вітру із Сени (стрімкий, прозорий):
… Ой ні, Писарю! Ти висушив своє чорнило, але забув відчинити вікно!..

(Звук сильного пориву вітру).

Я підхоплю Її біле пір'ячко, я не дам йому впасти на згарище… Там ще тліють жаринки вогню.
Попіл – землі, літери – архівам, а чиста пам'ять – мені!.. Я дму на схід. Туди, де Маас несе свої спокійні води. Туди, де немає запаху смоли…
Летимо, Жанно... Твоє Домремі́ чекає!..

ПІСЛЯДІЯ ДРУГА: ТІНІ СЛАВИ і ЗРАДИ

Голос Вітру із Сени:
…Я несу тебе над засинаючим світом, біле пір’ячко. Дивись крізь мій прозорий шлейф: там, унизу, в сутінках земних лабіринтів, ворушаться Тіні. Вони думають, що перехитрили вічність. Вони думають, що купили твій попіл…

Голос Чорної Мантії (Суддя П'єр Кошон, єпископ Бове):
…Усе скінчено. Я вирвав цей бур'ян із виноградника Господнього!..
Я зважив її слово на терезах із замерзлого крику. Я закрив небо замка́ми латинських літер. Чому ж тепер мої книги пахнуть горілою травою? Чому літери на моїх сторінках повзуть, мов чорні хробаки, шукаючи схованки від її мовчання? Я був суддею! Я був законом! Але закон змерз...
…Жанно, не дивись на мене своїм попелом. Моє чорнило не зможе змити твій останній погляд з моїх зіниць.

Жанна (Голос Душі):
Ти шукав закон у мертвих книгах і прогледів Живе Світло…
Ти судив не мене, П’єре в Мантії. Ти судив сонце, що сходило над твоїм дахом, і намагався сховати його в шухляду. Твій вирок – це лише клітка, яку ти збудував для власного страху. Тепер спи в її стінах. Я прощаю твою сліпоту.

Голос Залізного Персня (Герцог Філліп Бургундський):
…Пийте, панове! Орлеанська відьма більше не поведе французів на наші стіни!..
Тридцять монет... десять тисяч ліврів... яка різниця, як називається вага срібла? Земля ділиться мечами, а душі купуються для того, щоб палити їх у печах політики. Я продав дівчисько у чоловічих штанях – Бургундія виграла цю партію!.. Але чому вино в моєму кубку стало густим і гарячим, мов кров? Чому мої за́мки здаються мені тепер склепами, витесаними з німого льоду?..

Жанна (Голос Душі):
…Ти продав мене за срібняки, Філліпе, як колись продали Христа.
Ти міняв живу землю на мертвий метал, але метал холодний, він не зігріє твоїх долонь у сутінках. Бенкетуй на своєму попелищі, Тіне в Короні!..
…Моя вечеря вже пахне хлібом.

Голос Перемоги (луна далеких сурем, гучна, але порожня):
Стій, Діво!.. Куди ти летиш? Твоє місце на коні! Твій білий прапор досі майорить над Орлеаном! Ми викарбували твоє ім'я на щитах, ми співаємо про тебе в тавернах! Повернись у наші металеві лави, нам потрібна твоя ярість!

Жанна (Голос Душі):
…Моя ярість згоріла в Руані. Мій меч залишився в землі. Прапори – це лише тканина, що тріпотить від вітру. Не шукайте мене серед заліза. Я йду туди, де вівці п'ють воду з криниці, не знаючи імені королів.

Голос Короля Карла VII (тихий, тремтячий, палацовий шепіт):
Жанно... це ти?.. Твій дим долетів до моїх палат. Мені холодно, Жанно. Реймська корона тисне мені на скроні, вона здається мені зробленою з того самого розпеченого заліза, що спалило тебе. Скажи їм... скажи Історії, що я не зраджував тебе. Я просто... чекав. Я – правитель і мені потрібен був мир...
Не проклинай мене!..

Жанна (Голос Душі):
Я не вмію проклинати, мій бідний, зляканий королю. Не ремствуй!..
Живи своїм коротким земним віком. Мій Реймс тепер там, де цвіте дика яблуня. Я прощаю тобі твій страх.

ПІСЛЯДІЯ ТРЕТЯ: ВІЧНЕ ДОМРЕМІ́
(Звуки Руана і його Тіні повністю зникають. Чути лагідний шум річки Маас, тихий сплеск води, шелест листя і далекий, чистий звук вербової сопілки).

Голос Дикої Яблуні:
… Ось і ти. Ти стала такою легкою, маленька Жаннетто. Твої босі ніжки більше не лишають слідів на росі. Сідай під мої віти. Мої білі квіти пахнуть так само, як у той рік, коли ти вперше заплакала від Божого слова.

Мати (Ізабелла Роме) (теплий, затишний голос літньої жінки):
…Жаннетто, доню! Ну де ти так довго ходила?..
Вже сонце сіло за пагорб, корів пригнали, а житній хліб на столі вже охолонув. Батько хвилювався, нарікав, що ти знову задивилася на небо. Іди до хати, вимий руки.

Батько (Жак д'Арк) (утомлений, але глибокий батьківський голос):
Ну годі тобі, Ізабелло, не свари її. Вона ж дитина…
…Жаннетто, заходь. Я бачив сьогодні вовків біля лісу, добре, що ти повернулася завидна. Сідай поруч. Брати вже за столом.

Брати (Жакмін, Жан, П'єр) (разом, сміючись):
…Жанно, ми лишили тобі найтеплішу скоринку! І П'єр знову відремонтував свій дерев'яний меч!..
Сестра Катрін:
…Я постелила нам свіже сіно, Жанно. Воно так пахне літом. Розкажи мені, що тобі снилося, коли ти заснула на вигоні?

Жанна (Голос Душі, що знову стає голосом маленької дівчинки, сповненим невимовного спокою):
Мені снився дивний, довгий сон, Катрін... Мені снилося, що я ходила далеко-далеко, за самі обрії. Що я носила важкий чоловічий одяг, який тиснув мені на груди, і тримала в руках холодну смерть. Мені снилися великі міста з каменю, де люди кричали моє ім'я, а потім... потім мені снився великий вогонь, який хотів мене забрати. Було так гаряче і страшно...
Але тепер я прокинулася. Як добре, що це був лише сон. Як добре, що хліб теплий, а ви всі – тут.

Архангел Михаїл (Голос Небесного Світла, величний, але лагідний):
Вона вдома. Коло замкнулося. Вечеряйте, діти Світла. Грози більше не буде.

(Музика сопілки наростає, переходячи у світлий, прозорий хорал cantus planus. Голоси розчиняються у тиші).
ЗАВІСА

«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»

(драматична містерія в голосах на дві з'яви)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний образ рідного міста-мачухи.
Голос Франчески да Ріміні – тінь грішниці з другого кола Пекла, яка уособлює нещасне кохання.
Голос Графа Уголіно – тінь із крижаного озера Антенори (дев'яте коло Пекла), яка уособлює вічну лють і ганьбу.
Голос Беатріче – духовна муза Данте, уособлення вселенської тиші, чистоти та Неба.

Персонажі, які згадуються у ремарках:
Гвідо Новелло да Полента (правитель Равенни, у чиєму будинку відбувається дія).
Паоло (коханий Франчески).
Архієпископ Руджері (ворог графа Уголіно).
Папа Боніфацій VIII (ворог Данте).
Сини Данте, пріори, черки (флорентійські друзі).

«Чи це той славетний шлях, яким Данте Аліг'єрі повертають на батьківщину після тринадцяти років вигнання? Пробачте, але ні! Я можу скрізь споглядати сонце і зорі, скрізь міркувати про найсолодші істини… Я не повернуся, доки мені не повернуть мою честь».
Данте Аліг'єрі (із реального листа до флорентійського друга, 1315 рік)

З'ЯВА І. Суд із Мачухою
(Вересень 1321 року. Равенна. Маленька кімната у будинку Гвідо Новелло да Полента. За вікном шумить сосновий бір Кьяссі й пахне гнилими болотами Венеції, де 56-річний Данте підхопив смертельну малярію. На ліжку в лихоманці лежить поет. Очі його заплющені, але губи судомно шепочуть рядки терцин. Раптом повітря в кімнаті важчає, і з кутка, затягнутого нічним туманом, виринає темна, потворна постать у золотій короні, від якої тхне воском, сукном та кров'ю братських могил. Це Вона — Флоренція).

Голос Флоренції (важке, сите рипіння міщанського суду):
Гей, Аліг’єрі! Твоє дихання вже пахне сирою землею Равенни. Чи не набридло тобі блукати чужими заїздами та жувати гіркий, солоний хліб чужих правителів? Схили голову. Визнай перед нашими пріорами, що ти був зрадником, заплати штраф і повертайся до своїх білих стін над Арно. Ми дозволимо тобі померти вдома, якщо ти одягнеш сорочку грішника і вибачишся на площі.

Данте (не розплющуючи очей, голос тихий, але гострий, наче лезо сієнського кинджала):
Замовкни, Мачухо без любові! Ти зруйнувала мій дім, ти засудила моїх синів до страти, а мене обіцяла спалити на багатті, якщо я переступлю твої ворота. І тепер ти хочеш, щоб я купив твою ласку за ціну власної честі? Я не повернуся в сорочці каяття. Мій шлях на батьківщину не пролягає через твої брудні ринки та гільдії…

Голос Флоренції:
Зухвалий гордію... Хто ти без мене? Ти просто жебрак на сходах чужих палаців! Твої колишні друзі – Черки – купують коней і шиють шовкові плащі, а ти помираєш на чужині, тримаючи в руках пергаменти, які ніхто не читає. Я дала тобі ім'я, я вигодувала тебе своїм молоком, а ти прокляв мене у своїх віршах і заселив моїми найкращими громадянами найглибші кола свого вигаданого Пекла!

Данте (Майстер, піднімаючи важку, гарячу від вогневиці голову):
Я не проклинав тебе, я написав гірку правду… Твої найкращі громадяни –це вовки, що гризуть одне одному горлянки за жменю монет. Твоє золото пахне зрадою, твої закони міняються щотижня, як одежа на повіях. Жива душа не шукає притулку в лігві звірів.
Я створив власну Флоренцію, чисту й неземну, де немає ваших крикливих площ і закривавлених веж. Моя батьківщина – це мої терцини, де кожне слово зважене на терезах істини. Подивись на моє Пекло – там уже готове місце для твого Папи Боніфація, і для кожного з твоїх пріорів, що торгували моїм містом...

З'ЯВА ІІ. Голоси мороку та світло зірок

(Лихоманка посилюється, дихання Данте стає важким і свистячим. Потворна постать Флоренції розчиняється у гнилому тумані, але кімната не порожніє. Морок навколо ліжка починає колихатися, і з нього один за одним виникають образи, які поет колись вивів із темряви своїм чорнилом. Це тіні тих, кого він засудив або оплакав у своїх терцинах).

Голос Франчески да Ріміні (ніжне, ледь чутне зітхання, що пахне бурею):
Майстре... ми летимо крізь пекельний вихор, і нашому крику немає кінця. Ти подарував нам вічність, Данте, але це вічність у проклятті. Ти плакав над нашим коханням з Паоло, ти зомлів від жалю, але твій суворий закон не випустив нас із другого кола. Навіщо твій розум такий невблаганний? Чому ти не залишив нам бодай краплі надії?

Данте (Майстер, судорожно стискаючи ковдру занімілими пальцями):
Не я зачинив вас там, Франческо... Мій пензель лише записав закон Неба. Я страждав разом із вами, моя душа розривалася від вашого болю, але я не міг збрехати на пергаменті. Мистецтво – це не милосердя, мистецтво – це істина, закарбована в суворому камінні вічності.

Голос Графа Уголіно (глухе, залізне гризіння з глибини крижаного озера):
Ти замурував мене в лід Антенори, Аліг’єрі! Ти змусив мене вічно гризти череп мого ворога Руджері на очах у всього людства. Ти оголив мою ганьбу і мій голод, ти зробив мій гріх безсмертним. Хто дав тобі право судити нас, смертна людино?

Данте (Майстер):
Право натовпу – мовчати, право тирана – вбивати, а право поета – бути голосом того Суду, куди не дотягнуться ваші земні мечі. Я не суддя вам, Уголіно. Я лише свідок, який пройшов крізь Пекло з відкритими очима, щоб вивести людство до світла… Моє серце випалене вашими криками, але мій пергамент чистий!..

(Раптом усе замовкає. Глухий стогін грішників та шурхіт пекельного вихору зникають. Кімната в Равенні наповнюється прохолодним, чистим повітрям, що пахне гірською росою та ліліями. Морок відступає, і на межі світла з'являється Вона – Беатріче. В її очах немає пекельного страху, лише спокійна, вселенська тиша).

Голос Беатріче:
Спи, мій поете. Твій земний шлях завершено. Ти прохо́див чужими сходами, ти зносив образи мачухи-Флоренції, ти проніс свій біль крізь дев’ять кіл людського безумства. Ти викував свій закон із криці та сліз.
Поглянь на свої руки, Майстре! – вони більше не тримають перо. Твоя "Комедія" написана. Нехай земля забирає твої борги, твою втому і твій останній вересень у Равенні. Ти залишаєш їм їхнє золото й закривавлені вежі.
…Озирнися на мій поклик. Твоє Небо в зорях вже чекає на тебе.

Данте (Майстер робить свій останній, глибокий подих, його обличчя розгладжується, а губи невагомо вимовляють фінальний акорд життя):
...Зорі…

(Серце зупиняється. У вимерзлій кімнаті Равенни настає тиша. Епоха Данте і його «Комедії» зачиняє свої важкі залізні ворота, залишаючи світові нерухоме тіло вигнанця і вічне, непідвладне земному суду Небо).

ДАЛІ БУДЕ.

(Антологія драматичних містерій Середньовіччя,
Відродження та епохи Бароко)


І. ЕПОХА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: Містика віри та вигнання.


«ФРАНЦИСК АССІЗЬКИЙ: ХВАЛА МОЇМ СЕСТРАМ-ПТИЦЯМ»
Драматична містерія на три дії з прологом та епілогом

Дійові особи:
Франческо (Брат Франциск) Бернардоне – Майстер Духа. У першій дії –юний трубадур у розкішному оксамиті; у другій – оголений бунтар духу; у третій та епілозі – сліпий, виснажений хворобами бідняк, укритий стигмами.
П'єтро Бернардоне (Голос П'єтро) – його батько; втілення духу земного багатства, сукна, купецького розрахунку та закону.
Донна Піка – мати Франциска, знатна дама з Провансу, тиха, з очима, повними затаєного смутку.
Єпископ Гвідо – правитель церкви в Ассізі, втілення духовного закону.
Брати Бернардо та Егідій – перші й найвірніші послідовники Франциска, одягнені в сірі габіти.
Друзі-трубадури (Олів'є, Руфін) – золота молодь міста.
Голос Пані Бідності – невидима присутність, далека й чиста, Наречена його Душі.
Голос Брата-Вогню – очисна та зігрівальна стихія Світла й тілесного болю.
Голос Сестри-Смерті – лагідний, тихий і величний фінал земного шляху.
Хор птахів Умбрії – крилаті створіння, свідки його проповідей та визволення.
Хор прокажених і жебраків – звуки суспільного дна Середньовіччя.
Міщани, Нотаріус – натовп на площі.

ПРОЛОГ
Осіння ніч 3 жовтня 1226 року опускається на пагорби Умбрії, стираючи межі між гострими силуетами кипарисів та глибоким, зірковим небом. Біля стін крихітної каплиці Порціункула повітря густе й солодке, пахне сухою соломою, зів'ялим осіннім листям та холодною, вогкою землею. Середньовічний світ, віками скутий страхом перед гріхом, пекельним мороком і залізом ланців та мечів, раптово знайшов у цій долині чисту, дитячу радість і любов до кожного Божого створіння.
Франциск лежить посеред трави під відкритим небом. Він оголений, без чернечого габіту, за його власним смиренним передостаннім наказом – він прагне померти в абсолютній бідності. Його очі, випечені важкою хворобою та виплакані в молитвах, нічого не бачать. Проте його тіло, вкрите кривавими ранами-стигмами на долонях, стопах і під ребром, трепетно відчуває кожен подих нічного вітру, наче дотик невидимого Божого крила.
У просторі лунає тихий, ледь чутний перебір середньовічної лютні, який зливається із шумом вітру.

ДІЯ ПЕРША: ЗОЛОТА КЛІТКА
Велика бенкетна зала в домі Бернардоне. Стіни завішані сукнами глибокого багряного та синього кольорів, привезеними з ярмарків Шампані. На довгих дубових столах – срібні кубки, важкі підсвічники із бджолиним воском, дичина та фрукти. Горить велике вогнище в каміні.
За столом сидить П'єтро Бернардоне, він рахує золоті монети, голосно записуючи щось у купецьку книгу великим гусячим пером. Донна Піка тихо вишиває золотою ниткою біля вікна, час від часу дивлячись на темну вулицю. За дверима чути сміх, гру на лютнях і галас юрби.

П'єтро Бернардоне (з гуркотом опускає кулак на стіл, монети дзвенять):
Тридцять ліврів за ліонський оксамит... Сорок – за шовк із самого Дамаска! О, клянуся святим Руфіном, торгові каравани цього року пройшли крізь Альпи без жодної втрати. Ассізі затісне для мого золота, Піко! Наш син, наш Франческо, ходитиме в таких шатах, що навіть принци Перуджі кусатимуть губи від заздрощів. Я зроблю з нього лицаря. Не просто купця, ні! Його шпори будуть із чистого золота, а кінь – найшвидшим у всій Умбрії!

Донна Піка (тихо, не підводячи очей від шитва):
Ти міряєш його душу аршинами, П'єтро. Його серце надто ніжне для залізних обладунків. Ти забув, як він плаче, коли чує пісні моєї батьківщини –далекого Провансу? Він шукає чогось, чого твої ваги не можуть зважити.

П'єтро Бернардоне (сміється, грубо й самовпевнено):
Ніжне серце? Дурниці! Юність має бути гарячою, як молоде вино. Нехай бешкетує, нехай витрачає мої гроші на бенкети. Усе місто кличе його «королем молоді». Послухай, як вони співають під нашими вікнами! Це все – моя сила, мій авторитет, який я купив для нього кожним стібком срібла на цих тканинах!

(Двері з гуркотом відчиняються. Заходить компанія молодих трубадурів. Попереду – Франческо. На ньому яскравий двоколірний халат, на голові – капелюх із пишним пір'ям, у руках – лютня, прикрашена стрічками. Він трохи сп'янілий від веселощів, очі блищать. Друзі тримають кубки, сміються, обіймають один одного).

Бернардо (піднімаючи кубок):
Слава нашому королю! Хто в Ассізі щедріший за Франческо Бернардоне? Хто може викупити весь трактир на ніч і наказати вилити вино у фонтан, щоб навіть приблудні пси пили за його здоров'я?

Олів'є:
Дівчата з площі Сан-Лоренцо продивилися всі очі, чекаючи на твою серенаду, Франческо! Заграй, розтопи це осіннє повітря!

Франческо (стрибає на стілець посеред зали, б'є по струнах лютні, його голос чистий, дзвінкий, запальний):

«Співай, моя лютне, про лицарську честь,
Про очі прекрасних і гордих донн!
Ті очі – мов зорі, числа їм не зчесть!..
Їх погляд ласкавий – як любощів сон!»

…Пийте, мої лицарі! Життя занадто коротке, щоб рахувати збитки, як це роблять старі привиди в купецьких лавках! Батьку, подивись на моїх друзів – це моє королівство!

П'єтро Бернардоне (піднімається, ніжно вдаряє сина по плечу):
Ось це мій хлопець! Гідний спадкоємець! Бери золото, Франческу, напувай усе місто. Скоро війна з Перуджею, і ти повернешся сюди з графським титулом!

(Кидає на стіл важкий шкіряний гаманець. Друзі Франческо жадібно хапають його, знову починається галас, сміх і танець. Музика стає швидкою, дикою.
…Раптом музика та сміх друзів починають звучати глухо, наче крізь товщу води. Світло блідне, а з-за вікна пробивається холодне, синювате місячне світло. За стінами лунає сухий, страшний стукіт дерев'яних калатал та Хор прокажених).

Хор прокажених і жебраків (за вікном, речитативом):
Христа ради...
Хліба шматочок, водички ковточок.
Христа ради...
Водички ковточок, хліба шматочок.
Kyrie eleison... Подайте... Подайте...

(Франческо раптово завмирає. Рука з лютнею опускається. Друзі продовжують танцювати в напівтемряві, наче застиглі манекени, їхнього сміху більше не чути).

Франческо (дихає важко, хапається за комір свого оксамитового вбрання):
Що це... Чому мені так важко дихати? Бернарде! Олів'є! Ви чуєте цей плач? Хтось стогне там, у мороці, за нашими ситими стінами... Цей оксамит... Це полотно… Воно пахне не трояндами Франції. Воно пахне потом тих, хто ткав його за копійки в сирих підвалах. Батьку! Твоє золото на столі... Чому мені здається, що кожна монета – це застигла сльоза дитини?..

Голос Пані Бідності (звучить ніжно і сумно з найтемнішого кутка зали):
Франческу... Франческу... Ти шукаєш свободи, але одягнув на себе золоті кайдани. Твій батько купує тобі світ, якого завтра не стане. Подивись у вікно, мій прекрасний лицарю. Там, на голій землі, чекаю на тебе я – твоя справжня, єдина Пані, наречена твоєї Душі. У мене немає золота, але моє небо – безкрає.

Франческо (робить кілька кроків уперед, протягуючи руки до темряви):
Хто ти? Твій голос... Він тихий, як шелест сухої трави, але солодший за всі пісні прованських трубадурів. Чому моє серце б’ється так сильно? Я відчуваю, що вся ця розкіш навколо мене – це лише розкішний мурований склеп. Я не хочу бути королем мерців!

(Звуки реального світу миттєво повертаються. Спалахує світло факелів. Друзі штовхають Франческо, сміючись).

Бернардо:
Франческу! Що з тобою?.. Про що задумався, наш королю земних утіх? Чи не закохався ти бува?!

Франческо (тихо, з глибоким спокоєм):
Так, мій брате... Ти вгадав. Я закохався!.. У мене є Наречена. Її звуть… Пані Бідність. Її палац – це небо, її сукня – це сіре лахміття, а її слуги – це вільні птахи в полі.

П'єтро Бернардоне (підводиться, його обличчя багряніє від гніву):
…Чи ти перепив вина, мій хлопче!?
Завтра ти одягнеш лицарські обладунки й підеш на війну, Франческу, мій єдиний сину, вона виб’є дурний дух із твоєї голови!

Франческо (дивлячись на батька з невимовною тугою):
Обладунки тиснуть мені на груди, батьку. Я піду на війну... Але не на ту, де вбивають людей. Моя битва тільки починається.
(Рішуче підходить до столу, бере шматок хліба, ховає під свій розкішний плащ і йде до виходу. Друзі розгублено розступаються. Донна Піка тихо хрестить сина услід його крокам).

Завіса опускається під монотонний, тривожний стукіт калатал.

ДІЯ ДРУГА: СУД ПЕРЕД ЄПИСКОПОМ
Головна площа Ассізі перед величним порталом собору святого Руфіна. На сцені височіє судейське крісло Єпископа, задрапіроване важким пурпуром. Поруч стоїть стіл нотаріуса з сувоями. По боках — натовп містян. П'єтро Бернардоне нервово ходить площею з борговими книгами. Франческо стоїть осторонь, босий, у порваному й забрудненому купецькому каптані.

Міщанин (у натовпі, пошепки):
Ви бачили його? Кажуть, він крав батьківське сукно, продавав за безцінь, щоб віддати гроші якомусь старому попові на каміння для Сан-Даміано! Батько протримав його місяць у темному підвалі на ланцюгу, а тепер вимагає суду перед усім містом!

(З собору повільно виходить Єпископ Гвідо в урочистому літургійному вбранні. Натовп затихає. Єпископ сідає в крісло).

Єпископ Гвідо (важко, вагомо):
П'єтро Бернардоне, говори перед обличчям Церкви. У чому твій позов?

П'єтро Бернардоне (вказує пальцем на Франческо):
Ваша Еміненціє! Цей хлопчисько викрав найкращі сувої сукна і спустошив мої каси. Я вимагаю одного: або він повертає мені до останнього динарія все, що вкрав, або тут, перед усім Ассізі, він публічно зрікається своїх прав на мій спадок, на моє ім'я і на мій рід! Переді мною стоїть чужинець і волоцюга!..

Єпископ Гвідо (до Франческо):
Франческо, ти чув слова свого батька. Церква приймає твою ревність, але Бог не потребує грошей, здобутих через непослух. Якщо ти хочеш служити Христу, поверни батькові його золото. Що ти скажеш?

(Настає абсолютна тиша. Франческо повільно виходить на середину площі. Над містом проноситься тихий шум пташиних крил).

Франческо:
Ваша Еміненціє... Благословенний отче. Справедливі твої слова, і я з радістю підкоряюся твоєму судові. Я поверну йому все, чим він намагався зв'язати мою душу.

(Франческо раптово рішучим рухом розстібає ґудзики свого купецького каптана. Натовп голосно реагує).

Франческо (голосно, поетично, звертаючись до неба):
Слухайте всі! Досі, до цієї самої хвилини я називав П'єтро Бернардоне своїм батьком. Я носив його одяг, я їв його хліб… Візьми це, П'єтро! Візьми свій французький оксамит і ці черевики! Дивись, я повертаю тобі все, до останньої нитки! Відтепер я знаю лише одного Батька – Того, Хто на Небі!..

(Скидає з себе весь одяг, залишаючись абсолютно оголеним перед очима суду і натовпу. П'єтро Бернардоне блідне і пожадливо згрібає цей одяг собі під ноги).

Голос П'єтро Бернардоне (крізь зуби):
Божевільний... Ти більше не мій син, Бернардоне!

Франческо (піднімає руки до неба):
…Боже!... ВІЛЬНИЙ?! Так!.. Віднині я йду у світ вільним! Відтепер я можу з чистим серцем сказати лише одне: «Отче наш, що єси на Небесах...» Тільки Тобі належить моє життя, Тобі – моя бідність!

(Єпископ Гвідо, глибоко зворушений, підводиться, знімає свій великий теплий вовняний плащ і широким жестом накриває ним оголене тіло Франческо, пригортаючи його до себе).

Єпископ Гвідо:
Нехай цей плащ захистить тебе від людської жорстокості, сину мій. Ти скинув земне, щоб одягнутися в Христа.

Хор птахів Умбрії (несподівано вибухає над площею):

«Алілуя... Алілуя...
Скинуто шовк, розірвано сіті!
Брат наш Франческо – найвільніший у світі!
Шумуйте, ліси, лети, наша зграє,
Новий проповідник у світ вирушає!»

(П'єтро Бернардоне, притискаючи до грудей брудні шати сина, самотньо йде геть під презирливими поглядами натовпу. Франческо, загорнутий у плащ єпископа, робить перший крок до виходу з міста – назустріч лісам і дорогам).

Завіса опускається під урочистий спів птахів Умбрії.

ДІЯ ТРЕТЯ: ОБИТЕЛЬ САН-ДАМІАНО

Околиці Ассізі, лісова каплиця Сан-Даміано, відбудована руками братів. Вечірні сутінки. На сцені – дерев’яний стіл, глиняний глечик із водою та солома. Падає дрібний, холодний осінній дощ. Брат Бернардо та Брат Егідій розпалюють багаття біля входу.

Брат Егідій (гріючи руки):
Знову дощ, Бернарде... Сьогодні в місті нам не дали ні скоринки хліба. Мої ноги збиті до крові, а шлунок зводить від голоду. Скажи мені, брате, де ж у цьому всьому ховається та істинна радість, про яку так солодко співає наш брат Франциск?

Брат Бернардо:
Терпи, Егідію. Подивись на нашого Майстра – він сліпне, його очі випечені хворобою, а з долонь і стіп щодня тече кров, наче із ран Христа. Але він лежить там, у темряві келії, і складає гімни прийдешньому сонцю.

(З каплиці повільно, тримаючись за стіну, виходить Франциск у сірому габіті з мотузкою. Його очі перев’язані білою потертою пов'язкою).

Франциск (посміхається, його голос слабкий, але мелодійний):
Брати мої... Якщо ми нині пройдемо крізь цей дощ, і воротар Порціункули вижене нас палицею на мороз – …і якщо ми витерпимо це з терпінням і любов'ю... Запиши, Егідію: «саме в цьому і є істинна радість!» Бо вміння терпіти страждання заради любові – це наше єдине власне золото.

(Звуки дощу затихають. З глибини сцени лунає приглушений тупіт кінських копит і важкий купецький дзвін монет. Здалека проходить постать П'єтро Бернардоне. Він постарів, притискає до себе, як і давніше, дорогі тканини).

Голос П'єтро Бернардоне:
Я пройшов усі ринки Тоскани... Мої склади повні, Франческу, але мій дім порожній. Ти розірвав моє серце, сину, і залишив мене помирати на самоті серед мого марно́го золота...

Франциск (повертає голову, по його щоці котиться сльоза):
Батьку мій, П'єтро... Твоє золото – це важкий камінь на твоїх грудях. Я не вкрав твоє життя, я просто викупив свою свободу. Молися за мене, батьку, як я щоночі молюся за тебе...

(Постать П'єтро зникає. Франциск важко кашляє. Багаття раптово спалахує яскравим багряно-золотим світлом).

Голос Брата-Вогню:
Я тут, Франциску! Лікарі вже розжарюють своє залізо, щоб припекти твоє обличчя від вуха до брів. Ти боїшся мене, мій маленький брате?

Франциск (повільно протягує свої руки зі стигмами до полум'я):
Брате мій Вогню... Ти прекрасний серед усіх створінь. Прошу тебе, Всевишній Господи, Ти, Хто створив цей вогонь: пом'якши для мене в цю хвилину його пекучий, нестерпний жар. Брате Вогню, будь милосердним до мого тіла, будь лагідним, щоб я зміг витримати це і не зрадити мою Пані Бідність своїм криком.

Голос Брата-Вогню:
Твоя душа чистіша за моє полум'я! Очима земними ти більше не побачиш сонця, але я випалю останні скорботні тіні у твоїй душі. Я зроблю твої стигми вічними.

(Світло вогню м'яко переходить у лагідне золото. Золоте листя лісу починає кружляти навколо Франциска. Згори злітає Хор птахів Умбрії, опускаючись на його плечі).

Хор птахів Умбрії:
«Святий, святий, святий… наш Брате з юних літ!»
Не плач за своїм зором – ти бачиш серцем світ!
Огорнем тіло крилами, зігріємо твій сон,
Твоє брудне лахміття коштовніше за трон!..

Франциск (тихо сміється дитячим сміхом):
… Славте Творця, мої малі сестри-птиці!..
Брате Бернарде... Брате Егідію... Відвезіть мене до Порціункули. Моя земна дорога добігає кінця. Я хочу зустріти мою Сестру-Смерть там, де все починалося – на цій голій, чистій, святій землі...

(Брати обережно піднімають Франциска під руки й повільно йдуть зі сцени під тихий перебір лютні).

ЕПІЛОГ

Повернення до простору Прологу. Франциск повільно перебирає пальцями суху траву під собою біля стін каплиці Порціункула, його губи шепочуть слова, які зливаються із шурхотом нічного листя.

Франциск Ассізький:
Довкола лише гола земля... Дякую тобі, Господи, що дозволив мені повернутися до неї таким, яким я прийшов у світ – без жодної нитки сукна, без жодного динарія у кишені. Мій зір згас, але темрява навколо мене сповнена Твого світла. Моє тіло – це розбитий глечик, крізь тріщини якого витікає біль, але мої рани на руках горять Твоєю любов'ю.
Батько мій П'єтро хотів одягнути мене у найдорожчі тканини Франції, змусити міряти життя аршинами купців. Але я вибрав інше багатство – бідність моєї Пані, тишу цих полів. Чому ж зараз, коли я лежу в пилу, мені здається, що я володію всім всесвітом? Озовіться, мої любі створіння, я чую ваші кроки у мороці.

(З глибини сцени, підсилений луною, пробивається важкий, суворий і розгніваний Голос батька. Звучить металевий дзвін монет).

Голос П'єтро Бернардоне (відлунням минулого):
Ти зганьбив мій чесний дім, Франциску! Ти розбив моє серце! Ти принизив ім'я Бернардоне перед усім містом! Ти потайки крав мої найкращі шовки, вантажив їх на коней, щоб продати й роздати гроші жебракам-волоцюгам, ти будував для них лісові каплиці! Я замкнув тебе в темному підвалі, як божевільного, я катував тебе соромом, я зрікся тебе перед єпископом і громадою Ассізі! А ти?.. Ти просто скинув свій розкішний одяг під мої ноги, віддав останній шеляг і пішов голим у ліси співати невідомих пісень.
Твоя бідність – безумство! Твої «брати» – брудні ледарі, що просять милостиню по підворіттях. Наш світ міцно будується на золоті купців, на мечах лицарів і на силі суворого закону! А що залишаєш після себе ти? Лише цей сірий попіл, жменю сліпих послідовників і порожні, покривавлені руки на холодній землі!

(Спалахує червоне та золоте світло факелів. Чути тріск сухих дров. Голос Вогню звучить гаряче, пульсуюче).

Голос Брата-Вогню:
Не слухай Голос золота, Франциску! Я пам'ятаю тебе... Я пам'ятаю, як ти грів біля мого полум'я свої змучені руки, коли весь світ відвертався від тебе. Ти ніколи не боявся мене. Ти називав мене «братом» – прекрасним, сильним, чистим і лагідним. У хвилини страждань ти лагідно просив мене:

«Брате мій Вогню, будь милосердним до мене в цю хвилину,
пом'якши свій жар».

Я – могутній вогонь твого суворого Середньовіччя. Моїм полум'ям випалюють єресі й спопеляють міста, але в твоїй чистій душі я став лагідним Світлом, що яскравіє убогим братам твоїм у найглухішу ніч. Я зігріваю твою останню земну хвилину на цій крижаній ковдрі землі, перетворюючи твій біль на чисте золото духу.

(Звучить багатоголосий, легкий, поліфонічний щебет. Над сценою починає кружляти легкий вітер, піднімаючи сухе листя).

Хор птахів Умбрії:
Ми тут! Ми прилетіли з усіх гаїв, лісів та скелястих круч, наш добрий проповіднику! Наші маленькі серця пам'ятають, як ти стояв посеред розквітлого поля і просив нас зупинитися і вислухати Слово. Ти вчив нас славити Творця за наше легке пір'я, за міцні крила, за безкрає повітря, яке ми не сіємо, не жнемо і не збираємо в комори.
Ми не злякалися твого бідного лахміття. Великі світу цього проходили повз нас із луками та тенетами, а ти сідав на землю, і ми безстрашно опускалися на твої плечі, на твої руки й слухали твою тиху, ангельську мову. Тепер ми кружляємо над твоїм останнім ложем із сухої трави. Ми закриваємо своїми тисячами крил твої сліпі очі від нічного зимового холоду. Не бійся, наш маленький брате, земля залишається внизу, а небо – вільне! Лети з нами!..

Голос Сестри-Смерті:
…Я вже поруч, Франциску. Твоя найвірніша, найчесніша Пані, від якої тремтить і якої боїться весь засліплений світ. Королі будують високі мури й неприступні замки, щоб сховатися від мого погляду, а папи замовляють золоті саркофаги, сподіваючись підкупити Час. Але ти... Ти єдиний зустрів мене лагідною усмішкою. Ти не злякався моєї коси, ти обійняв мене і назвав «своєю рідною, благословенною сестрою».
Твоя гола земля, на якій ти зараз лежиш – це найчистіший і найвеличніший вівтар, який людина колись могла мені приготувати. Твої стигми більше не стікатимуть кров’ю, твоє виснажене тіло більше не знатиме хвороб, а сльози на твоїх щоках назавжди висохнуть. Я лагідно знімаю з тебе останній земний подих, наче легкий літній пил із пелюстки польової квітки. Ходімо зі мною, мій брате... Твій земний «Гімн Створінням» тепер вічно лунатиме на небесах.

(Хор птахів Умбрії співає багатоголоссям «Гімн Створінням», несучи в Небо на крилах Душу Франциска):

«Хвалений єси Ти, мій Господь,
і за родину -- місяць і зірки,
які на небі ти створив яскравими,
коштовними і прекрасними.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за брата вітра і за повітря, і хмари,
і ясність, і всяку погоду...

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру воду,
яка корисна вельми і доступна, і цінна, і чиста.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру нашу матір землю,
яка нас підтримує і спрямовує,
і виробляє різні плоди
з яскравими квітами і травою...»

(Уся долина під Ассізі раптом сповнюється дивовижним, неземним, тихим білим світлом, що пробивається крізь важкі нічні хмари, хоча до справжнього світанку ще далеко. Хор ранніх жайворонків одночасно, за єдиним поривом, злітає вгору, створюючи своїми крилами живий, потужний шум вітру, що підноситься до самого неба.
Франциск робить свій останній, глибокий і полегшений подих. У цю ж мить його змучене, понівечене хворобами обличчя повністю розгладжується, втрачаючи сліди страждань, і на його застиглих губах залишається чиста, ясна, дитяча посмішка. Сира і тепла земля Умбрії лагідно приймає його нерухоме тіло, а над каплицею Порціункула повільно затихає останній акорд великої середньовічної тиші).

Завіса повільно опускається в повній темряві під далекий, ледь чутний передзвін церковного дзвона.

ДАЛІ БУДЕ.

Круг*, рампа, зал,
штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.

За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
антракт-завіса.

З колонок звук,
оркестру яма,
підйомник, люк,
на сцені драма.

Гримується
актор в кімнаті,
хвилюється,
бо як на святі.

Канатів блок –
механік, руки,
до круга крок –
емоцій муки…

* згадані терміни притаманні театру.
28.10.2026р. UA