Моя душа – засмічене дворище,
Де тільки хто і як не сипав бруд.
У тихий закут заховати пищик -
Це наче вкрасти і піти під суд.

А все душа,її була угода,
Та правда зло дала мені у двір.
І ворогом лишень зробила згодом
Свій власний світ, ну хто б іще зумів!..

Пройду, зберу, змету усі печалі,
Зіллю з водою дим жорстоких мрій:
Вже час настав -он райдуг світлі далі:
Візьми у руки, ну, хоч раз зумій!

Як хочеш жити там, де вітер свище,
Бери біду у кожного з руки:
Так більші гори чорної муки...
25.02.2012.

Хтось пальцем написав на плесі ночі,
Що я тебе вже завтра не захочу…
А вчора я читав на стрісі дня,
Що ти мене вже випила до дна.

Але десерт лишила – кілька крапель.
Зібрала на вуста їх, як на паперть,
Переді мною стала на коліна
І вигинами неповторних ліній,

Мов літній дощ, змиваєш денну втому.
Ведеш до ложа так, немов до трону,
Вертаєш сили вабою тепла –
Уже й любов нектаром потекла…

Вже скавучать думки мої голодні,
Бо я тебе бажаю вже сьогодні.


21.02.12

Чи налягають на полотна фарби владно?
Уже смеркові хмари в душнім резонансі
Дивились крадькома у сторону Провансу
І дрейфували німотою безоглядно.

Він на закрутті дня стояв безрадно.
В мазках охристих візуальна глибина,
Чистіша за відбиток, - спокоєм вона
Довкілля огорнула кольоровим радном.

Колись розвіяні, як павутиння, брили
Уклякли перед ним, і білий дим розлого
Запавсь в ущелини зіниць вологих.

Сен-Віктуар, немов перука, набакир
Хильнулась в голові, тривоги теребила, -
Не все ж втекло, одна гора наперекір!

Облога спогадів про юні дні
Стиснула горло нападами жалю.
Були веселими - тепер сумні -
Пісень - поезій зоряні скрижалі.

Якби мені у шпарку днів отих
Заглянути, немовби за куліси,
Де я , на жаль, тоді тебе не встиг
До серця пригорнути млосно й тісно .

Яскравий сніг біліє наокруг,
Веселий іній іскри розсипає.
Печальний спомин - дивний упертюх
Гілками тями стиха хилитає.

Життєва нива сріблом узялась, -
В минуле, віршописцю, людям зась!

Посічи на стрічки мене, січню,
Пошматуй мою душу на клапті,
Виривається серце із плоті,
Вгрузло в горло коріння і вічно

Розростається болем зневіри.
Бачиш, грудень гризот нагромадив,
Що з’їдають з середини. Вади
Здатні все одягти в чорно-сіре.

Та хіба я найгірший? Не вірю,
Що не можна любити… Нізащо!
Не такий я уже і пропащий…
Сніговій переходить у бурю –

Підставляю обличчя і тіло,
Тож не стримуйся, січню, а сміло!…


2012

Романтики ми обоє
Невиправні… Бо щасливі.
Неначе сліпі ковбої
Крізь бурі йдемо і зливи

В жаливі зірки збирати,
Кришталь із дощу ліпити.
Одягнуті в білі шати –
У мрії і оксамити,

Ми схожі на дві частинки
Магніту у формі серця.
Танцюючі дві сніжинки,
Туманно-рожеві скельця…

А ще у нас спільне хобі –
Кохання до гуль на лобі.


2012

Як зберуться Василі –
Веселішає в селі.
Причащаються чар-зіллям,
Починається весілля:

Анекдоти, приповідки,
Хто вночі був у сусідки,
У коханки, чи на п’янці –
Все закінчується вранці.

Аферисти, музограї…
А дівчат довкола – зграї!
Всі, на поступки м’які,
Роблять висновки такі,

Що якби не Василі –
Звідки б діти на селі?!

14.01.12

Трiпоче жовтим пiр'ям листя над землею,
Шумить i обсипає золотом з гори -
Все одягає до зимової пори.
Безпомiчно здiймаю крила перед нею.

Не хочу бути полонянкою твоєю,
Пухку ялинку подругою обери.
Душа замерзла вже до глибини кори
I у тремтiннi листячко до неї клею.

Лоскоче в танцi з моря буревiй.
Однаково менi! Ти порятунок мiй.
I нi для чого бити i ламати крила,

Нехай i човен мiй зi зламаним веслом.
Пахуча квiтка, та що дихає теплом:
Ним окриляє i наповнює вiтрила.

Приходить перший колядник,
Приносить радісні новини:
Христос родився! Ну а ти
Лише очікуєш дитину.

Всі колядують. До зорі
Звертають погляди щасливі.
І ти радієш, та твої
Усі турботи у дитині.

Ти думаєш: а чи вона
Вже чує зоряну колядку?
Колиска черева м’яка
Колише бажане дитятко.

Хай спить маленьке. Тихо, ти…
Тихенько, зіронько, світи.

06.01.2012

Сховалася в душі печаль,
Відкрила очі - біль чудовий -
Побігла б я від неї вдаль,
Та ж тіло мало з нею змову.

Я рвусь крізь лати самоти,
Шукаю істину і щастя,
Та знову осінь, знов плисти
Рікою долі - Самовластя.

Все ж прийде мить. Душі буття
Підніме тіло над марноту:
Ніколи сутністю життя
Не стане хлібная турбота!

Лиш той,хто йде назустріч мрії -
Теплом навколо всіх зігріє!
06.01.2012.

Проклинаєш мене? Проклинай!
Хай тобі допоможе Бог.
Із тобою життя – не рай,
А вулкан полохких тривог,
І підвішений стан страхів,
Що ось-ось упадуть на нас.
Ти вишукуєш сто гріхів,
Там, де жодного з них нема.
Ти ревнуєш до тіні і
Знов шукаєш уявних зрад.
У напрузі минають дні,
Але вірю, що це лиш гра –
Підійду, обійму… Заспокойся.
Ти безбожна богиня сонця!

2012

Погладьте мене по спині,
Неначе кота уранці,
Бо ми з ним - покірні бранці,
Ми ласки не мали нині.

Погладьте по сивих вусах,
Напругу зніміть із шиї,
Як пам'ять печаль прошиє –
Читатиму вірші Стуса.

Блукатиму по сторінці –
Там те, що потрібно жінці
І те, що коту… Я знаю.
На ліжку скручуся скраю…

Немов у дивах Ісуса,
У слові живе спокуса.

2011

Такий же день, як і учора…
Сіріє мокрий сніг,
Втомилися дерева хворі,
Моква гнітить усіх…

Вже на порозі січня перше
І, ніби, й рік Новий…
Хтось бороду сріблясту чеше –
Нудьга, хоч вовком вий.

Калюжа небо й ніч ковтає,
Вогке повітря, мла…
Іти до кухлика із чаєм
І Брильською?… Та от дива:

Троянда у дворі – буває –
Сьогодні розцвіла!


31.12.2011

Намалюй хоч лівою рукою
Нашу зустріч, літо і зірки.
І щоб гомоніли за рікою
Бузьки... А у спокою дірки
Зваба пахла небом волошковим
І п’янким солодким молоком,
І щоб сіно лагідно кололо,
І щоб місяць шерхлим язиком
По твоєму тілу… Обігрію
Тінь твою оголену… Якби
Ти була далекою, чужою
Я б тебе так віддано любив…
Я уклав би молодість на спину
І кохав на сіні без упину.

2011

Вона казково з баби снігової
Крізь подих льодоставу перейшла
У світлу юнь шовкового зела,
Що вим’я хмар на оболонях доїть.

І поки не прокинеться бджола
І бруньку шишки зв’яжуть голки хвої,
Її душа не матиме покою
Ні день, ні ніч, аж до пори тепла.

І вітровій - небес хоробрий воїн -
Не в силі їй вчинити й крихти зла,
Вона його отим перемогла,
Що проти вроди світ не має зброї,

Хоча писання про її діла
На золотому сохнуть аналої.

29.12.11.

Хіба між нами спалено мости?
Хіба я йду до тебе по канату?
Чи я прирік кохання на розплату?
Чи я шукаю привід, а не ти

Для того, щоб сваритися щоднини,
Для того, щоб напруження росло,
Щоб кожне недовиказане сло-
Во вбивало нас?… Та лічені хвилини

Рятують нас від крапки. На межі
Ми сходимося часто. Але там
Незатишно і моторошно. Нам
Потрібні для розрядки муляжі,

Щоб ми їх били в пики кулаками –
Тоді б любов буяла поміж нами.


2011

Нас ображати є кому
І є кому нас не любити.
Й не проводжають по уму,
І вороги сміються сито,

І маслом – щедро у вогонь…
Нам важко жити у розлуці.
Вже срібло тулиться до скронь
І почуття міліють в муці.

Нам доля часто каже: «Ні!»
Не заживають рани давні.
Минає час… А ми, смішні,
Змагаємося у стражданні.

Життя нестримно так біжить,
Ось-ось і обірветься нить.


2011

Я тебе шукав не для розлуки,
Я тобою марив стільки літ!
Ухопив просвітлену за руки,
А любов твоя крихка, як лід.

Котиться по небу сонця жолудь,
Молиться на літо мокрий світ.
Хочеться не рухатись по колу –
Вирватись у зоряний політ.

Але крила зв’язані канатом,
На ногах кайдани, ланцюги…
Не навчився лаятися матом -

Було б легше… Долі-вороги
Поєднали, прирекли на втрату,
І кохання в муку одягли.


2011

Подаруй мені, мила, кохання мотив,
Заплети у мелодію ласку дівочу.
Я у пісні твоїй народитися хочу,
Умирати - у ній поготів.

Дай мені кілька нот, слів - хоча би рядочок.
Все життя я б дарунком оцим дорожив,
І до коди ішов, як оратай до жнив,
У обіймах синочків і дочок.

Без пісень і хлібів обезлюдніє світ,
Душі людські спресуються в чорний граніт
І окутають землю темнóти…

Я слухач, я глядач, я голодний прохач.
Хоч діезом мене в нотнім стані зазнач,
Тільки десь притули… біля… ноти.

23.12.11

Я не буду з тобою сьогодні
Ділити хвилини навпіл…
Вип’ю кави в старенькій кнайпі,
Погортаю журнали модні

Й повернуся знов на роботу,
В кабінет, що просяк морозом,
У настільну нудоти дозу
Пірнати. Таки достоту

Я не буду з тобою нині,
Бо між нами шляхи розриті
Ще і двері на ключ закриті…
Та хіба в цьому двері винні?

Причина мені лиш відома:
Я забув телефон удома…


2011

Мені тебе намалювала ніч.
Із голосу зв’язала покривало,
Чи теплий кокон і на полотні
Пучком наснаги щедро танцювала.

Я з кокона дивився і радів.
Які ж у тебе очі загадкові!
Гірляндами дитинились вогні
Багаттям невгасимої любові.

А десь на фоні в золоті прикрас
Ялинка наближала сяйво свята.
І був коньяк, і хміль, як ловелас,
Схиляв до поцілунків… Небагато

Нам залишилося до того, щоб для нас
Сам Дід Мороз наспівував романс.


2011

Заквітчана яскравим світлом зір,
Застелена сукном самої ночі,
Завірена безмежністю надій,
Залюблена… Пізнати лиш не схоче!

Зажурена сльоза скотилась з вій,
Заплакана, йде впевнено життям,
Затуркана злетіла в небо мрій,
Залюблена… Та не лишилась там!

Закутана у полотно зневіри,
Засмучена утраченим давно,
Заплутана у перехрестях віри,
Залюблена… Все якось не воно!

Завірена! Та це лише слова.
Хоча любов’ю лиш душа жива!

09.12.2011р.

Час просто минає. Стікає по склу.
Сповзає, мов ковдра, ковтаючи крики.
Згорає в долонях, згортає тепло,
І тоне в минулім, бездонно великім.

Час просто тікає від нас і без нас.
Зав’язує вузлики нервам і венам.
Ховає у зморшках надломлений шанс,
Зливає бажання і роки проблемам.

Час просто зникає. Мов цукор чи лід
У склянці окропу. Як тінь серед ночі.
Копитом вдаряє у зранені дні,
Оті, що лишитися з нами охочі.

Час вітром відносить надій ореол,
Лишаючи присмак… Коньяк? Валідол…


06.12.11

Поїзд «Харків-Ужгород» мчить крізь темінь ночі…
По подушці розлились смолянисті коси.
Чудо Твого дихання слух мені лоскоче.
Губи, ледь розтулені – мов троянди в росах.

А колеса поїзда стукотять: «До-до-му».
Видно за вікном, як рейки світять світлом срібним.
Ти втомилась… Й допустила тільки через втому,
Щоб спортивне розстебнулось далі, ніж потрібно.

Я Тебе такою бачив тільки півхвилини.
По обіді того ж дня ти була вже вдома.
Та мене видіння те більше не покине.
Признаюся і Тобі… і собі самому.

Навіть заскліваючи, бачитимуть очі:
Поїзд «Харків-Ужгород». Ти. І темінь ночі.
2011

Розбилось вщент. Поранило уламками.
Щось непотрібне в грудях пружно б'є.
За своїми повітряними замками
Не бачу я того, що справді Є!

Осіннє танго місяця й дощу,
Останній вальс плюща і довгобуду.
Осанна світу! Я курю й мовчу.
Я видихаю із грудей простуду.

Я йду кудись без певної мети,
Мені б лише куди-небудь іти.
Я дивлюсь невидючими очима
У непроглядну пітьму пустоти.

Зів'яли мої крила за плечима...
Мені б лише куди-небудь іти.

2011

Складають листочків гривні
Дерева у банк ощадний.
Колючі новини зимні
Приносить морозне рання.
Нещадно мовчать зозулі,
Скупі на бажання – власне,
Все ближче літають кулі,
Що мітять у серце. Гасне
І світлом цілує руки
Надії свіча остання.
Тече в океан розлуки
Осіння ріка прощання…
Лиш ти в передзим’ї раннім
Зігрієш мене коханням.


2011

На тому березі бажань
Берези березнем сповиті.
Їх листя в золоті – та миті
Кохання сповнені. На грань
Вони поставили життя:
Руками тягнуться назустріч
І у воді, немов у люстрі,
Земних законів білий стяг
Уже тріпоче. Кілька метрів
Їх розділяють. Але віти
Плетуть уже мрійливі квіти
Вінком вінчань. Стояти мертво
Вони не будуть! Тільки – в путь.
Зійдуться скоро… Чи помруть?


2011

Відкорковане серце тобою,
Ледь надпите любові вино,
Ще учора іскрилось воно,
А сьогодні мутніє журою.

Випав осад досади на дно,
Тож хильнути щораз не настоюй,
Те, що стало уже гіркотою
Не захмелить душі все одно.

Раз явилась така перепона
Хай вона рос небесних поп’є
І зруйнує безсилля моє,

І грудей твоїх виспіють грона,
І в мені кров заграє червона,
І гірке безталання заллє.

08.10.11.

Ну здравствуй! В позолоте небывалой
для здешних откровенно ржавых мест,
ты возвратилась. Да свершится месть,
прольется вражья кровь - а мне бы в алой

листве топить, что лето напевало,
затаптывать на дно сомнений смесь -
их в истину сбродив для новых месс
запойных, где - сам тонешь, как ни плавай.

Пускай ничто тебя не устрашит
и солнца ощетинившийся щит
легко пробьёт клинок твой журавлиный.

Пусть падает по капле темнота
на выщипанный хвост любви павлиний, -
но ржавчине не съесть её креста.

Останній раз тебе я бачив
За днів моїх юначих мрій.
Болить на серці образ твій,
А лікуватися нема чим.

Казав собі сам: не дурій,
Позбудься юності , козаче!
Але малим дитятком плаче
Пригадка у душі моїй.

Через років завісу димну
Тобі одній назустріч йтиму, -
Життя одне. І ти одна.

А, може, стріну випадково
І, удушивши горлом слово,
Пройду повз тебе, мов мана…


27.09.11.

Пізнав я зраду і кохання,
Удари долі й благодать,
І смерті був я майже зять,
І ще не збувся існування.

Спішать роки, немов летять
Ланами трепетною ланню,
А я, віддавшись віршуванню,
Закрив минуле під печать.

Добро і зло мене навчили
Вже не боятися могили, -
Свобода це з печальних уз.

Морями сонячного світла
Пливе душа моя розквітла
У дивний з Господом союз.

27.09.11.

Летить мій час, немов експрес,
Я проминув багато станцій.
Горять літа-протуберанці,
Палахкотять аж до небес.

Не здожене – і гінчий пес,
Немає пауз і дистанцій.
І назбирав я сто субстанцій,
І ледь не викликав ексцес.

Але дарунок неодмінно
До вас доставить спецкур’єр,
Моїй душі дорогоцінний,

З-під золотих з’явився пер.
Якщо в твоїх руках драбина –
Здолаєш будь-який бар’єр.

2007

О, як у той осінній вечір
Бажав тебе зігріти я,
Огнем зайшлась душа моя,
А розум холодно перечив.

Твоє залишилось ім’я,
Мов слід на серці від картечі
І дивні подуми чернечі
Мого торкнулись житія.

Із плином літ зажив той слід,
Я подолав журбу убрід
І там, на березі чекання,

З’явилась зіркою мені
Та, що мої порожні дні
Палким заповнила коханням.

18.09.11.

Гудуть тривожні дзвони людських душ
І молиться, як мати, Україна,
Бо по слідах великих радіацій
Іде в безсмертя гордий мій ровесник.

Затиснувши в кулак зрадливий страх,
Даю сигнал смертельної тривоги.
Димить планети безмір неосяжний,
І скрізь ростуть АЕСи, мов гриби.

Страшна ява, та ще страшніший сон:
Холодний подих мертвої пустелі,
І виє вітер, наче сіроманець,

І попелом засіює поля.
Обнявши кобзу ніжно, мов кохану,
Я кобзарюю по чужих світах.

Спадає літа щирий фініш
Печальним паєм з верховіть
І світ прозорий мимохіть
Лягає в зимне лоно ріні.

Багатий сум, що не кажіть!
Берізки в сяючім одінні,
Дубів у тишу вгрузлі тіні
І літа бабиного сіть.

Хильнула радість на коня
І мрій полущена стерня
Копит вловила стукотання,

І в тім дворі, де зеленів
Мій дух листками ясенів
У золотім спинилась паня.

14.09.11.

Не згасають, мов зорі, пригадки мої
Про віддалені дні молодечі,
Та жахаюся їхньої втечі
У загублені щастям краї.

Я розбив тобі з мріями глечик,
Як нас кликали в гай солов’ї,
І не знав, що у кишлі змії
Почуття схоронив я сердечні.

То тому ж так пекуче болить
Пам'ять серця про ту давню мить,
Що в череп’я змінила гладущик,

Коли ти за межею стоїш
Усього, що бувало давніш
І не буде уже у грядущім?
12.09.11.

Хто щирий спів переливає в строфи,
Той обірвав немало срібних струн.
До кого мчить через усі голгофи
Цей дикий кінь, крилатий цей скакун?

Чи він летить до місця катастрофи,
Де спалює свої пісні мовчун?
У кого віть квітуча пересохла?
В чиїй душі не вистачає рун?

І хто коня відважно перепинить,
Той досхочу нап’ється з джерела,
В якім цілюща кожна крапелина.

Прилипне чорна заздрість, як смола,
І я біжу Пегасу навперейми,
А він ірже і б’є копитом вельми.

2011

Прийдіть до мене , всі дороги,
Що у житті я перейшов,
Іще ведіть мене в любов,
Іще мої цілуйте ноги.

Ви доторкались підошов
Моїх то лагідні, то строгі,
І наші з вами діалоги
Я оновити хочу знов.

За горизонтом зріє путь,
Якою люди всі ідуть
На іспит совісті своєї.

Дороги, ви - мої трофеї,
І мій до вічної дебют
У щирім золоті алеї.

11.09.11.

Словечко заховалося в кутку,
А я всю ніч тривожусь і шукаю.
Невже воно вовків зустріло зграю?
Потрапило на очі ватажку?

Такі є нетрі неподалеку,
Яких немає, певно, в жоднім краї.
Я всіх ледь світ – на ноги підіймаю,
І люд біжить, одягшись нашвидку.

Моє словечко ніжне і лякливе,
Почувши гамір – не відкриє вуст,
Бо є нові проекти й директиви.

Збиткується над ним усякий хлюст,
І не пускає навіть до порога, –
Ви мовчите, надіюся на Бога.

2011

В тобі – моя любов, і слава, й сила,
В тобі – моя снага і крила дум.
Нікому не віддам тебе на глум,
Ти ніжним оксамитом душу вкрила.

Пройшла ти гордо крізь усі горнила,
І вижила, та цей ворожий тлум
На тебе накликає недоум,
Щоб ти в піснях і душах не дзвеніла.

Рідніша і дорожча ти в стократ,
І знову миє руки десь Пілат,
Ніхто від нього не почує слова.

Я вірю, що любитиме онук –
І кожну букву, і твій кожен звук, –
Ти серця квіт, душі жива основа.

2009

Коли душа розкрилюється в небі,
А муки допечуть тобі найбільш,
Відчуєш, як народжується вірш,
І кружеляє, мов прекрасний лебідь.

Здається, й сам летиш уже незгірш.
Ти в небесах! І помочі не треба,
І зграйки слів летять самі до тебе,
Немов змагаються, а хто хутчіш?!

І тут наснаги сила невдержима
Тебе підносить на вершину рими,
Чудесна мить – не віриться очам!

І ти осяяний сузір’ям хисту,
Ідеш по золотому падолисту, –
І відчиняєш сонцеликий храм.

2009

Новенький ранок кинувся на ґанку,
Роса сріблиться щедро на траві
Сім'я знайшлася чемно за сніданком
Й розказує про подвиги свої

І гори гомонять собі щоранку,
Десь річка простелила свій живіт,
Каміння прихилилось до коханки,
Ліси нам подають палкий привіт.

Усе тут майоріє і співає,
Птахи тріпочуть синіми крильми,
Життя дзюркоче, а пісні лунають

Трембіти звук почуєш між людьми...
Знаходить той, хто сам себе шукає -
Природа ж помагає сенс знайти.

25.08.2011 року с. Гребенів Львівської обл.

ID: 278115

Подвійна зрада щойно зранених надій
Навіює думки в підступності величній,
Буття нагадує продажність цих повій,
Які не раз тобі колись в житті набриднуть.

І як би не кохався між рожевих мрій,
Весна пройде навколо нас настільки звично,
Западе сивизна з роками поміж брів,
А Сила в небеса одного дня покличе.

Потрібно змусити знайти колись себе
І вірити у вірнії шляхи шукання,
Можливо в філософії прийде кохання,

Наука Генія нового віднайде.
Шукай же далі, друже, долі - все шукай,
В брехні та в похотях ніколи не блукай!

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Усе в нас битва ласих територій,
Бурлеск повсюди й клоунада на шляху,
Щоденний вплив всевладних префекторій
Несе новісіньку в оце життя брехню.

Ми віримо у правду тої Тори -
Одна ж дорога простелилася в гріху,
Одні і ті ж закручені контори
Шукають скрізь Фортуну не таку глуху,

А ту, що б дала дико процвітати
І горя, скреготні повік не мати.

Проте не завжди можна відшукати
Навічне щастя щире й дикую любов,
Бо люблять люди пропускати завжди кров
В підступних діях вічність зневажати.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської області

Птахи до хати знову прилітають,
Дзвенить від співу зморена земля,
Життя тут легко й світло походжає -
Все ж краще, як в самого короля.

І гори сивину все вихваляють
Річки чепурно поєдналися в життя,
Природа в зелені людину привітає:
Ліси, плаї та зрошені поля.

Навколо гамірно в красі пташиній,
Вирує світ в щоденності віка
На нашій Батьківщині солов'їній

Іще не рік пісні зуміють линуть,
Бо здатися не можна ворогам -
Вони змиритися повинні або ж згинуть.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Постійний біль при різних перепонах,
Щоденний щем знеболених чуток,
Десь чутно, як пульсує цей висок
В азартному єднанні перегонів.

І не потрібна честь на знак погонів,
Не треба вбивства нового, браток:
А ти б пускав незгодних під каток -
Нехай було б людей нові мільйони.

Вже вдосталь вбивств на тому Альбіоні -
Потрібно встати у новий похід,
А то нас пустять тихо на бульйони
І знищать непоборності чудовий рід.

Потрібно стати і нарешті вийти,
Щоби на Соловках повік не гнити.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівська обл.

Я зцілююся тишею свободи,
Симфонією неба і роси.
Лети до мене – слово ороси,
В моєму серці не змарнуєш вроди.

Я поясню тобі таємні коди,
Що сховані у трепеті осик.
І ти побачиш таїну краси,
А не фальшивий усміх діви-моди.

Лише тобі довірю я секрет,
Що заховав у цей нічний сонет,
Поклавши непомітно під струною.

Його я замикаю на терцет,
І втішуюся думкою одною, –
Але про це – скажу я тет-а-тет.

2007

Тебе, мій часе, я не здожену,
І як би я не гнався за тобою,
Прошкуєш ти невпинною ходою,
Несеш у вічність – мить і таїну.

Мов альпініст, я ліз на крутизну,
Готовий по-юнацьки до двобою.
А ти лише пожартував зі мною,
Лишив мені на згадку сивину.

Тепер вона, як світло, серед ночі
Мені тебе осяює пророчо,
Щоб ми не розминулися ніде.

Ти будь мені порадником і другом,
Коли біжать твої хвилини цугом,
Зникаючи щоденно бозна-де.

2009

Орю й орю осінні перелоги,
Допоки є багато ще зерна.
І пахне словом кожна борозна,
Як ворони, злітаються тривоги.

І каркають набридло край дороги,
Немовби їм наснилась чужина.
І, мабуть, не затихнуть дотемна,
Якщо не знищу їхньої залоги.

Не дооравши, я іду на штурм,
Бо темна ніч – і друг, і помічниця,
Іду і чую звуки срібних сурм.

І раптом спалах – пізня блискавиця,
Немов по знаку царського жезла, –
За мент один спалила їх дотла.

2009

Останній місяць літа суне уперед,
А гори в непорушності собі куняють,
Бо горя вже століттями не знають
І як не знають виглядає очерет.

І линуть комарі, мов бджоли ті на мед,
Притулку, їжі навкруги шукають...
Цей вітер трави, ліс усе хитає -
Такий навколо залунав концерт,

Що годі щось всередині розчути,
Собі у душу тихо зазирнути,
Шукати істину свою, єдину,

Знайти правдивий й неповторний путь
Й від нього вже ніколи не звернуть -
Ти тільки тут відчуєш у собі людину!

23.08.2011 року с. Гребенів Львівської області