Мені тебе намалювала ніч.
Із голосу зв’язала покривало,
Чи теплий кокон і на полотні
Пучком наснаги щедро танцювала.

Я з кокона дивився і радів.
Які ж у тебе очі загадкові!
Гірляндами дитинились вогні
Багаттям невгасимої любові.

А десь на фоні в золоті прикрас
Ялинка наближала сяйво свята.
І був коньяк, і хміль, як ловелас,
Схиляв до поцілунків… Небагато

Нам залишилося до того, щоб для нас
Сам Дід Мороз наспівував романс.


2011

Заквітчана яскравим світлом зір,
Застелена сукном самої ночі,
Завірена безмежністю надій,
Залюблена… Пізнати лиш не схоче!

Зажурена сльоза скотилась з вій,
Заплакана, йде впевнено життям,
Затуркана злетіла в небо мрій,
Залюблена… Та не лишилась там!

Закутана у полотно зневіри,
Засмучена утраченим давно,
Заплутана у перехрестях віри,
Залюблена… Все якось не воно!

Завірена! Та це лише слова.
Хоча любов’ю лиш душа жива!

09.12.2011р.

Час просто минає. Стікає по склу.
Сповзає, мов ковдра, ковтаючи крики.
Згорає в долонях, згортає тепло,
І тоне в минулім, бездонно великім.

Час просто тікає від нас і без нас.
Зав’язує вузлики нервам і венам.
Ховає у зморшках надломлений шанс,
Зливає бажання і роки проблемам.

Час просто зникає. Мов цукор чи лід
У склянці окропу. Як тінь серед ночі.
Копитом вдаряє у зранені дні,
Оті, що лишитися з нами охочі.

Час вітром відносить надій ореол,
Лишаючи присмак… Коньяк? Валідол…


06.12.11

Поїзд «Харків-Ужгород» мчить крізь темінь ночі…
По подушці розлились смолянисті коси.
Чудо Твого дихання слух мені лоскоче.
Губи, ледь розтулені – мов троянди в росах.

А колеса поїзда стукотять: «До-до-му».
Видно за вікном, як рейки світять світлом срібним.
Ти втомилась… Й допустила тільки через втому,
Щоб спортивне розстебнулось далі, ніж потрібно.

Я Тебе такою бачив тільки півхвилини.
По обіді того ж дня ти була вже вдома.
Та мене видіння те більше не покине.
Признаюся і Тобі… і собі самому.

Навіть заскліваючи, бачитимуть очі:
Поїзд «Харків-Ужгород». Ти. І темінь ночі.
2011

Розбилось вщент. Поранило уламками.
Щось непотрібне в грудях пружно б'є.
За своїми повітряними замками
Не бачу я того, що справді Є!

Осіннє танго місяця й дощу,
Останній вальс плюща і довгобуду.
Осанна світу! Я курю й мовчу.
Я видихаю із грудей простуду.

Я йду кудись без певної мети,
Мені б лише куди-небудь іти.
Я дивлюсь невидючими очима
У непроглядну пітьму пустоти.

Зів'яли мої крила за плечима...
Мені б лише куди-небудь іти.

2011

Складають листочків гривні
Дерева у банк ощадний.
Колючі новини зимні
Приносить морозне рання.
Нещадно мовчать зозулі,
Скупі на бажання – власне,
Все ближче літають кулі,
Що мітять у серце. Гасне
І світлом цілує руки
Надії свіча остання.
Тече в океан розлуки
Осіння ріка прощання…
Лиш ти в передзим’ї раннім
Зігрієш мене коханням.


2011

На тому березі бажань
Берези березнем сповиті.
Їх листя в золоті – та миті
Кохання сповнені. На грань
Вони поставили життя:
Руками тягнуться назустріч
І у воді, немов у люстрі,
Земних законів білий стяг
Уже тріпоче. Кілька метрів
Їх розділяють. Але віти
Плетуть уже мрійливі квіти
Вінком вінчань. Стояти мертво
Вони не будуть! Тільки – в путь.
Зійдуться скоро… Чи помруть?


2011

Відкорковане серце тобою,
Ледь надпите любові вино,
Ще учора іскрилось воно,
А сьогодні мутніє журою.

Випав осад досади на дно,
Тож хильнути щораз не настоюй,
Те, що стало уже гіркотою
Не захмелить душі все одно.

Раз явилась така перепона
Хай вона рос небесних поп’є
І зруйнує безсилля моє,

І грудей твоїх виспіють грона,
І в мені кров заграє червона,
І гірке безталання заллє.

08.10.11.

Ну здравствуй! В позолоте небывалой
для здешних откровенно ржавых мест,
ты возвратилась. Да свершится месть,
прольется вражья кровь - а мне бы в алой

листве топить, что лето напевало,
затаптывать на дно сомнений смесь -
их в истину сбродив для новых месс
запойных, где - сам тонешь, как ни плавай.

Пускай ничто тебя не устрашит
и солнца ощетинившийся щит
легко пробьёт клинок твой журавлиный.

Пусть падает по капле темнота
на выщипанный хвост любви павлиний, -
но ржавчине не съесть её креста.

Останній раз тебе я бачив
За днів моїх юначих мрій.
Болить на серці образ твій,
А лікуватися нема чим.

Казав собі сам: не дурій,
Позбудься юності , козаче!
Але малим дитятком плаче
Пригадка у душі моїй.

Через років завісу димну
Тобі одній назустріч йтиму, -
Життя одне. І ти одна.

А, може, стріну випадково
І, удушивши горлом слово,
Пройду повз тебе, мов мана…


27.09.11.

Пізнав я зраду і кохання,
Удари долі й благодать,
І смерті був я майже зять,
І ще не збувся існування.

Спішать роки, немов летять
Ланами трепетною ланню,
А я, віддавшись віршуванню,
Закрив минуле під печать.

Добро і зло мене навчили
Вже не боятися могили, -
Свобода це з печальних уз.

Морями сонячного світла
Пливе душа моя розквітла
У дивний з Господом союз.

27.09.11.

Летить мій час, немов експрес,
Я проминув багато станцій.
Горять літа-протуберанці,
Палахкотять аж до небес.

Не здожене – і гінчий пес,
Немає пауз і дистанцій.
І назбирав я сто субстанцій,
І ледь не викликав ексцес.

Але дарунок неодмінно
До вас доставить спецкур’єр,
Моїй душі дорогоцінний,

З-під золотих з’явився пер.
Якщо в твоїх руках драбина –
Здолаєш будь-який бар’єр.

2007

О, як у той осінній вечір
Бажав тебе зігріти я,
Огнем зайшлась душа моя,
А розум холодно перечив.

Твоє залишилось ім’я,
Мов слід на серці від картечі
І дивні подуми чернечі
Мого торкнулись житія.

Із плином літ зажив той слід,
Я подолав журбу убрід
І там, на березі чекання,

З’явилась зіркою мені
Та, що мої порожні дні
Палким заповнила коханням.

18.09.11.

Гудуть тривожні дзвони людських душ
І молиться, як мати, Україна,
Бо по слідах великих радіацій
Іде в безсмертя гордий мій ровесник.

Затиснувши в кулак зрадливий страх,
Даю сигнал смертельної тривоги.
Димить планети безмір неосяжний,
І скрізь ростуть АЕСи, мов гриби.

Страшна ява, та ще страшніший сон:
Холодний подих мертвої пустелі,
І виє вітер, наче сіроманець,

І попелом засіює поля.
Обнявши кобзу ніжно, мов кохану,
Я кобзарюю по чужих світах.

Спадає літа щирий фініш
Печальним паєм з верховіть
І світ прозорий мимохіть
Лягає в зимне лоно ріні.

Багатий сум, що не кажіть!
Берізки в сяючім одінні,
Дубів у тишу вгрузлі тіні
І літа бабиного сіть.

Хильнула радість на коня
І мрій полущена стерня
Копит вловила стукотання,

І в тім дворі, де зеленів
Мій дух листками ясенів
У золотім спинилась паня.

14.09.11.

Не згасають, мов зорі, пригадки мої
Про віддалені дні молодечі,
Та жахаюся їхньої втечі
У загублені щастям краї.

Я розбив тобі з мріями глечик,
Як нас кликали в гай солов’ї,
І не знав, що у кишлі змії
Почуття схоронив я сердечні.

То тому ж так пекуче болить
Пам'ять серця про ту давню мить,
Що в череп’я змінила гладущик,

Коли ти за межею стоїш
Усього, що бувало давніш
І не буде уже у грядущім?
12.09.11.

Хто щирий спів переливає в строфи,
Той обірвав немало срібних струн.
До кого мчить через усі голгофи
Цей дикий кінь, крилатий цей скакун?

Чи він летить до місця катастрофи,
Де спалює свої пісні мовчун?
У кого віть квітуча пересохла?
В чиїй душі не вистачає рун?

І хто коня відважно перепинить,
Той досхочу нап’ється з джерела,
В якім цілюща кожна крапелина.

Прилипне чорна заздрість, як смола,
І я біжу Пегасу навперейми,
А він ірже і б’є копитом вельми.

2011

Прийдіть до мене , всі дороги,
Що у житті я перейшов,
Іще ведіть мене в любов,
Іще мої цілуйте ноги.

Ви доторкались підошов
Моїх то лагідні, то строгі,
І наші з вами діалоги
Я оновити хочу знов.

За горизонтом зріє путь,
Якою люди всі ідуть
На іспит совісті своєї.

Дороги, ви - мої трофеї,
І мій до вічної дебют
У щирім золоті алеї.

11.09.11.

Словечко заховалося в кутку,
А я всю ніч тривожусь і шукаю.
Невже воно вовків зустріло зграю?
Потрапило на очі ватажку?

Такі є нетрі неподалеку,
Яких немає, певно, в жоднім краї.
Я всіх ледь світ – на ноги підіймаю,
І люд біжить, одягшись нашвидку.

Моє словечко ніжне і лякливе,
Почувши гамір – не відкриє вуст,
Бо є нові проекти й директиви.

Збиткується над ним усякий хлюст,
І не пускає навіть до порога, –
Ви мовчите, надіюся на Бога.

2011

В тобі – моя любов, і слава, й сила,
В тобі – моя снага і крила дум.
Нікому не віддам тебе на глум,
Ти ніжним оксамитом душу вкрила.

Пройшла ти гордо крізь усі горнила,
І вижила, та цей ворожий тлум
На тебе накликає недоум,
Щоб ти в піснях і душах не дзвеніла.

Рідніша і дорожча ти в стократ,
І знову миє руки десь Пілат,
Ніхто від нього не почує слова.

Я вірю, що любитиме онук –
І кожну букву, і твій кожен звук, –
Ти серця квіт, душі жива основа.

2009

Коли душа розкрилюється в небі,
А муки допечуть тобі найбільш,
Відчуєш, як народжується вірш,
І кружеляє, мов прекрасний лебідь.

Здається, й сам летиш уже незгірш.
Ти в небесах! І помочі не треба,
І зграйки слів летять самі до тебе,
Немов змагаються, а хто хутчіш?!

І тут наснаги сила невдержима
Тебе підносить на вершину рими,
Чудесна мить – не віриться очам!

І ти осяяний сузір’ям хисту,
Ідеш по золотому падолисту, –
І відчиняєш сонцеликий храм.

2009

Новенький ранок кинувся на ґанку,
Роса сріблиться щедро на траві
Сім'я знайшлася чемно за сніданком
Й розказує про подвиги свої

І гори гомонять собі щоранку,
Десь річка простелила свій живіт,
Каміння прихилилось до коханки,
Ліси нам подають палкий привіт.

Усе тут майоріє і співає,
Птахи тріпочуть синіми крильми,
Життя дзюркоче, а пісні лунають

Трембіти звук почуєш між людьми...
Знаходить той, хто сам себе шукає -
Природа ж помагає сенс знайти.

25.08.2011 року с. Гребенів Львівської обл.

ID: 278115

Подвійна зрада щойно зранених надій
Навіює думки в підступності величній,
Буття нагадує продажність цих повій,
Які не раз тобі колись в житті набриднуть.

І як би не кохався між рожевих мрій,
Весна пройде навколо нас настільки звично,
Западе сивизна з роками поміж брів,
А Сила в небеса одного дня покличе.

Потрібно змусити знайти колись себе
І вірити у вірнії шляхи шукання,
Можливо в філософії прийде кохання,

Наука Генія нового віднайде.
Шукай же далі, друже, долі - все шукай,
В брехні та в похотях ніколи не блукай!

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Усе в нас битва ласих територій,
Бурлеск повсюди й клоунада на шляху,
Щоденний вплив всевладних префекторій
Несе новісіньку в оце життя брехню.

Ми віримо у правду тої Тори -
Одна ж дорога простелилася в гріху,
Одні і ті ж закручені контори
Шукають скрізь Фортуну не таку глуху,

А ту, що б дала дико процвітати
І горя, скреготні повік не мати.

Проте не завжди можна відшукати
Навічне щастя щире й дикую любов,
Бо люблять люди пропускати завжди кров
В підступних діях вічність зневажати.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської області

Птахи до хати знову прилітають,
Дзвенить від співу зморена земля,
Життя тут легко й світло походжає -
Все ж краще, як в самого короля.

І гори сивину все вихваляють
Річки чепурно поєдналися в життя,
Природа в зелені людину привітає:
Ліси, плаї та зрошені поля.

Навколо гамірно в красі пташиній,
Вирує світ в щоденності віка
На нашій Батьківщині солов'їній

Іще не рік пісні зуміють линуть,
Бо здатися не можна ворогам -
Вони змиритися повинні або ж згинуть.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівської обл.

Постійний біль при різних перепонах,
Щоденний щем знеболених чуток,
Десь чутно, як пульсує цей висок
В азартному єднанні перегонів.

І не потрібна честь на знак погонів,
Не треба вбивства нового, браток:
А ти б пускав незгодних під каток -
Нехай було б людей нові мільйони.

Вже вдосталь вбивств на тому Альбіоні -
Потрібно встати у новий похід,
А то нас пустять тихо на бульйони
І знищать непоборності чудовий рід.

Потрібно стати і нарешті вийти,
Щоби на Соловках повік не гнити.

24.08.2011 року с. Гребенів, Львівська обл.

Я зцілююся тишею свободи,
Симфонією неба і роси.
Лети до мене – слово ороси,
В моєму серці не змарнуєш вроди.

Я поясню тобі таємні коди,
Що сховані у трепеті осик.
І ти побачиш таїну краси,
А не фальшивий усміх діви-моди.

Лише тобі довірю я секрет,
Що заховав у цей нічний сонет,
Поклавши непомітно під струною.

Його я замикаю на терцет,
І втішуюся думкою одною, –
Але про це – скажу я тет-а-тет.

2007

Тебе, мій часе, я не здожену,
І як би я не гнався за тобою,
Прошкуєш ти невпинною ходою,
Несеш у вічність – мить і таїну.

Мов альпініст, я ліз на крутизну,
Готовий по-юнацьки до двобою.
А ти лише пожартував зі мною,
Лишив мені на згадку сивину.

Тепер вона, як світло, серед ночі
Мені тебе осяює пророчо,
Щоб ми не розминулися ніде.

Ти будь мені порадником і другом,
Коли біжать твої хвилини цугом,
Зникаючи щоденно бозна-де.

2009

Орю й орю осінні перелоги,
Допоки є багато ще зерна.
І пахне словом кожна борозна,
Як ворони, злітаються тривоги.

І каркають набридло край дороги,
Немовби їм наснилась чужина.
І, мабуть, не затихнуть дотемна,
Якщо не знищу їхньої залоги.

Не дооравши, я іду на штурм,
Бо темна ніч – і друг, і помічниця,
Іду і чую звуки срібних сурм.

І раптом спалах – пізня блискавиця,
Немов по знаку царського жезла, –
За мент один спалила їх дотла.

2009

Останній місяць літа суне уперед,
А гори в непорушності собі куняють,
Бо горя вже століттями не знають
І як не знають виглядає очерет.

І линуть комарі, мов бджоли ті на мед,
Притулку, їжі навкруги шукають...
Цей вітер трави, ліс усе хитає -
Такий навколо залунав концерт,

Що годі щось всередині розчути,
Собі у душу тихо зазирнути,
Шукати істину свою, єдину,

Знайти правдивий й неповторний путь
Й від нього вже ніколи не звернуть -
Ти тільки тут відчуєш у собі людину!

23.08.2011 року с. Гребенів Львівської області

Дзюрчать струмки стрімкі собі велично,
Летить у височінь красивий птах,
Шумить трава у горах цих незвично
І чути метушню закоханих комах.

Усе дзвенить, у гаморі хтось кличе,
Легенький вітер душу обійма,
Єдиний журавель собі курличе -
На південь прокладає довгий шлях.

Лиш сиві гори в задумі схилились,
Ялини піднялися в синю височінь -
Одна лишилась пересічна тінь,

Яка з навколишнім тихенько злилась.
Співа природа літнії пісні:
Трива ідилія, немов в найкращім сні.

23.08.2011 року с. Гребенів, Львівська область

Впокорений осінньою порою,
Ловлю жовтогарячу пізню тиш.
Як ллється світло лагідне з узвиш,
Його п’ють спрагло яблуні корою.

Я молоду погладжую рукою,
Немов питаючи – чого не спиш?
І знаю, що стрічатиме радніш,
Якщо до неї припаду щокою.

На яблуню цю схожа – і жона,
Як не підходжу, то вона сумна,
А доторкнуся – квітне, ніби юна.

Віддячує за ніжності сповна,
І ніжиться, немов під вітром, руна,
Всміхається до мене, як весна.

2011

Постійно сновигаєш у дорозі,
Живеш за нормами, в нові ідеш жнива,
А правда часто залишається крива -
Нічого тут змінити ти не в змозі.

Стоїш криваво на старім порозі
І мучишся допоки доля ще жива,
Допоки в пекло ти забратися знова
Не годен - лиш валятись на підлозі.

А час у безвісті собі біжить,
Лиш тільки вічно німець узлуватий
Працює зранечку до ночі клято
Аби буття хороше нині звить.

Та ми готові у багні лежати,
Щоби не мучити людей багатих.

20.08.2011 року Сокаль-Львів

Ачей, тоді почуєте мене,
Як зачиню я перед вами двері,
Щоб ви уздріли душу на папері,
Коли вона жар-птицею майне.

Бринять пісні, лунає в ній койне,*
Пливуть крізь неї чайки і галери,
Зникають у туманних далях ери,
А вас цікавить грубе портмоне.

Словами жонглювати я не буду,
Абстракні знаки, як один, сумні.
Кому вони не обпікали груди,

Той вимовляє їх, мов кам’яні.
О, як натхненно кличу вас я всюди,
А ви себе забули в метушні…

*койне – будь-яка загальна народна мова
2009

Не раз шукаєш доленьки собі,
Не раз ковтаєш згірчені образи,
Шукаєш вкраденої вчора вази,
Себе обстоюєш усе в суді.

Та не знаходять втрачене собі,
Лише синіються утім щоразу,
Тебе обходять тихо, мов проказу,
Спиваються в щоденності брехні.

Немов вампіри перебірні і криваві
Закохані в собі і завжди величаві...
А світ у буфонаді бурно йде

На бійню у байдужості веде.
Та ти оцим ніяк не переймайся -
В безвольності своїй повік кохайся!

Вечірній час захоплює усіх
Та надає життю новітні крила,
Розбійникам - прегострі чорні вила,
Щоб ще не раз вчинити десь розбій.

Постійне споглядання - це не гріх:
Не заборонено шукати скрізь бацилу,
А ввечері тут заливати р...ло,
Хвалитись, що одягнешся, мов мніх*

І до пригод готовий наш мастак -
Потрібно скрізь собі підзаробити,
Когось побити чи, можливо, вбити

Та швидко під шумок зробить бардак,
Щоб кожен чухавсь, завжди гірко плакав,
А хтось по телевізору балакав.

19.08.2011 року Сокаль

Ми долі й волі все шукаємо в житті...
Не так є легко повсякчас латати -
В душі пробиті наскрізь грізні лати,
Які не раз були в гарячому литті.

Потрібно думати про світлість майбуття
Й радіти тому, що зуміли мати,
Без бою розібрати рідні вади
Аби не плюхатись без бою у багні.

Весь день не п'ялитись безбожно в телевізор,
Із пузом не травить п'янкий коктейль,
Навколо не розводити новий бордель

Та не шукати вічності підлизи,
Яка із легкістю потягне нас донизу -
Ще нижче від убивства снів, людей.

18.08.2011 року Сокаль

Життєвий шлях не надто є важкий,
Однак потрібно трішки попотіти
Й даремно з жиру гучно не нагліти
Та добре вже напружити мізки,

Щоб не почути звинувачень у брехні.
І над прибутком легко не злетіти
Аби у пеклі десь собі не тліти
У вічнонеприступнім сивім каятті...

Життя ж бо незбагненна в світі річ,
Яке потрібно неабияк вберігати,
Щоби на місці тім не тупцювати
В осяянні щоденних протиріч,

Які нас пестять вільно крок за кроком
Годуючи новим й новим уроком.

18.08.2011 року Сокаль

Неволя нас брехнею завжди судить,
Усе готує нам підступності прихід,
Однак потрібно розтопити лід,
Щоб потім сорому ніколи не здобути.

Потрібно встати і наскрізь розкутись,
Піти до правди впевнено в похід,
Розбити неприступності жахливу хіть,
Бо треба в справедливості вмивати руки.

І не дивитись, як вбиває зло -
Лиш йти вперед до тої перемоги...
Тут тільки варто розпізнати тло,

Щоби у виборі повіки повезло
Щасливо оминати ці пороги
Й підняти гордо зранене чоло.

17.08.2011 року Сокаль

Це влучно ти сказала, що кохання
Для нас подiбне бабиному лiту,
Коли промiнням сонячним зiгрiте,
Тамує поле скарги та зiтхання.

Ще день-другий… негодою свiтання
Прийде i вiтрюган несамовито
На павутиння кинеться сердито,
А срiбна нитка промайне востаннє.

Як павутиння, зникне почуття,
I замiсть нього залишиться лише
Вiдлуння шалу, серденька биття,
Розчарування неприємна тиша.

Та ще кохається, ще не скiнчилась злива:
Приреченi найбiльш чекають дива.

Два десятки літ перегодя
Пам'ять, наче листя на тополі,
Дриґотить у розумі поволі
І таке мені оповіда:

- В дев’яності виткнулась нужда,
Корчилися немічні та кволі,
Мов у серпні гичка бараболі,
Заповіти Леніна – вождя.

Всілися рятівники за стіл,
Та оков уже ділились ланки
На п'ятнадцять незалежних кіл,

Україна - матінка , із бранки
Обернувшись в сонячну панянку,
Вже несла свободі хліб і сіль.

22.08.11.

Впаде наснага, як на цвіт роса,
Душа всміхнеться – і полине слово,
І задзвенить, як під конем підкова,
Якщо його ти серцем написав.

Збагнеш тоді – відкрились небеса,
І ти побачиш, як прекрасна мова,
Коли вирує в ній ріка любови,
І творяться щомиті чудеса.

Якщо за неї ти підеш на плаху,
І вистоїш один серед грози,
Чуттям ти зрілий і не маєш страху.

А совість покладеш на терези –
Без роду й мови ти, як бідолаха,
Який не вартий щирої сльози.

2005

Якби усе так легко удавалось,
То щастя б буднями здавалося усім,
А так дозовано його шукають
Посеред пересічної брехні.

Колись життя ще святом нам здавалось
І фартом розпускалось навесні...
Одної миті доля обірвалась -
Залишились лиш кості на землі.

Усе колись проходить і минає,
Сивіє серце в невгамовності щодня,
В душі постійно дика маячня

Хвороб і сварок впевнено шукає,
Лиш точиться навколо нас брехня,
Яка не проти нового л..на.

17.08.2011 року Сокаль

Життя постійно утікає, мов пісок,
Продажністю в щоденності іскриться
Та холодом проймається висок,
А постріл в душу угризається велично.

І все проходить, наче клятий сон,
Лишаються мазки гріхів розкритих,
Лиш хочеться згорнутися в клубок
Та в немочі, мов сіромаха, вити.

Однак проходить тихо день за днем,
Шукають щастя люди у коханні
І дякувати Богу, що іще живем.

Що ще щось виграємо у змаганні -
Колись Фортуна нас таки знайде,
Щоб світлим оком на буття поглянуть.

16.08.2011 року Сокаль

Я у небесний увійшов чертог,
Стою, схиливши серце, і молюся.
Кладу своє життя до ніг Ісуса,
Він мій Господь, Спаситель мій і Бог.

Сьогодні ми у храмі серця вдвох,
І вперше у житті я не журюся.
Бо відступили немочі й спокуси,
І гріх, що вкоренився, геть засох.

Блаженна мить, як припаду до Слова,
І падають мої старі окови,
І в небесах душі нуртує дух.

Як ревний учень, я прошкую краєм,
Люблю і вірю, і благословляю, –
Блаженний, хто душею не оглух.

2011

У торбу хліба – і гайда по світу
Шукати Україну і братів.
Двійник мій зголосився поготів,
Як син, шкодує матір він роздіту.

І що б його докласти до привіту?
А, може, цю тужливу кобзарів?
Чи цю, в якій вогнем клекоче гнів?
Хто здатен дух сонливий розбудити?

Бо де байдужість душі обняла,
Там хворий дух не ворухне крила,
Не прагне той ні простору, ні неба.

І кожен, хто прошкує з багатьма,
Уважно поглядає тайкома, –
І невзабарі братиме огребом.

2011

Якщо не знав ти розпачу і болю,
І не заходив у глухий ти кут,
Якщо не рвав ненависних ти пут,
І соколом не виривавсь на волю,

Якщо ти терпиш зрадництво й сваволю,
Якщо життя не змінював маршрут,
Якщо стискав страх душу, наче спрут,
Якщо не проклинав ти власну долю,

Якщо не падав із високих круч,
Якщо до щастя не шукаєш ключ,
Якщо своєї не знайшов дороги,

Якщо боїшся гроз і чорних туч,
Якщо хоч раз не йшов ти дознемоги, –
Не взявся ти за долю обіруч.

2011

Йдемо за щастям – кола по воді,
Життя безмежне, ніби синє море.
Потоне в ньому – і біда, і горе,
Бо душі в нас крилаті й молоді.

Ми горді, не вклоняємось нужді,
Той, хто недобрий – не чекай покори.
Вітаємо того, хто яснозорий,
І друга не покинемо в біді.

Уклін тобі, соборна Україно,
Рости, квітуй – нехай радіє світ!
Ген ключ летить у небі журавлиний,

І шле тобі прощальний свій привіт.
Але птахи повернуться додому, –
І вийдеш ти із мороку і грому.

2011

На довгі лікарняні корпуси
Якось понуро світить місяць повний.
Лежу. Беруться обласні специ
Залікувати біль невиліковний.

Снують по коридору лікарі.
Бурчить на когось санітарка строго.
Стандартна клумба пахне у дворі.
А я лежу. І думаю: «Для чого

Ці крапельниці, заштрики, режим
І тиша в білій тісноті палати?»
Ти добре знаєш, що мене не тим
І не від того треба лікувати.

Що весь мій біль знімає як рукою
Тоді, коли говоримо з тобою.

Щоденна справа - невблаганна річ,
Життя при ній тут можна розірвати
Або стихію швидко загнуздати
У міжзаконні тихих протиріч.

Загнати може піднебесний бич,
Якщо постійно славоньки чекати,
Надію у думках своїх плекати,
Обдумувати бойовий красивий клич.

Не треба так, повірте, нам робить,
Бо слава може швидко придавити
Та й воля з ніг швиденько годна збити,
Якщо без досвіду постійно хтось сидить

І курить люльку стиха кайфувато,
Бо думає, що він і так багатий...

07.08.2011 року Львів