***
А сатира, критика та гумор –
це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.

***
А лінія життя, що на долоні,
показує, що ідемо туди
напередодні
завтра, де сьогодні
попутно замітаємо сліди.

***
А не забуті рубаї Хайяма
уже не переплюнути мені,
то плюну прямо
у помийну яму
московії і дикої русні.

***
А нам нав’язують історію,
якої не показує кіно,
та не розжовую
полову я,
а висіваю істини зерно.

***
А я іще живий, та невідомо,
чи дійду у чистилищі юрби
до свого дому
по стезі содому,
де ще панують слуги та раби.

***
А я і зайве плем’я пом’яну,
і кожного верховного дебіла,
і за війну
судитиму шпану,
яка ворота ворогу відкрила.

По темі
А ми раби минулого життя,
хоча рятує те, що попереду,
а не позаду. Зайві каяття.
Нам до пуття
щасливе майбуття,
яке лікує жалами і медом.

01/26

1.
Пав коро́ль. Бажа́ння ви́пало за ним.
Чи всох, чи здох... пуче́чком затуги́м...
Рай-ту́зи я змина́ла у пітні́й руці́,
життя́ не в шокола́ді і не в молоці́,
уши́р розма́зувала по́сміх на лиці́,
в той дім ступа́ла, де калья́нив дим...

Приспів:
все затуманене...
недораховане...
були незнаними...
стали оголені
нерви мої...
шось певно втрачено...
і не заначено
скільки тих радощів -
і сміх і гріх...

2.
Там сте́ля ще́дро си́плеться - дарма́,
там всі обку́рені - їх відморо́зила зима́,
інду́си там співа́ють про "ача́",
а на столі́ засте́лена парча́,
на ній присма́жене вмости́лося паця́
так недоре́чно. А вті́хи все ж катма́.

Приспів.

3.
Тож накури́лась я, смачне́ аліготе́,
а перст сере́дній вка́зує на те,
що всі аму́ри ро́блять шу́ри-му́ри,
та ти проба́ч
не запива́ю коньячко́м я скач -
від то́го цей незрозумі́лий плач.
І зно́ву ми́мо. Розмо́ва ні про шо
і ні про те...

Приспів.

І
Білі троянди.
Червоні троянди.
Під час сарабанди
Музичної банди
Буденність у місті
Стояла на місці,
А нерви гасали.
Бідні квартали
З легкого півсну
Чекали весну
І світлу годину.
Кожну людину
Тримала за серце
Любов. Усе це
Так дивно було,
А місто гуло
І всіх пожирало.
Лицар й забрало
Не зміг би підняти,
Щоб не відняти
У когось життя —
У жінки, дитя,
Дрібного торговця,
Черевомовця,
Панянки, повії,
Скупих лицедіїв,
Розбійника, ката
Чи власного брата.
А втім, було добре.
Сповнені торби
Жита й заліза
Носили гульвіси
Від хати до хати,
А бідність на п'яти
Їм наступала.
Вічність настала
Ще позавчора,
Чергова потвора
Тепер буде богом
Перед народом,
Що вірить в казки,
Або ж навпаки —
Втопає в зневірі.
Гризуться мов звірі
Думки.

ІІ
Пагорби й гори,
Вільні простори
Вранішнім небом
Вкривались, мов пледом.
Марило збіжжя
Дощем, тільки тиша
Лунала в пустелі,
Що люди веселі
Зробили з лісів.
Симфонії псів,
Палі і диби,
Заможні садиби
І вічні фортеці
Засіли у серці
Бродячих поетів,
Натовп куплетів
З них рвався назовні.
Дні прохолодні
Тягнулись до низки
Подій. А бризки
Морів, океанів
Плекали тиранів
І їхню журбу.
Знавіснілу юрбу
Тягнуло до смерті —
Її розпростерті
Обійми чекали
На орди й навали
Панства, голоти,
Міської дрібноти,
Церковного кодла
Та й всіх, що довкола
Були, бо байдуже
Слабким або дужим,
Багатим чи бідним,
Наскільки огидним
Ти був, але врешті
По будь-якій стежці
Зійдеш ти на дно.
Ллється вино
У горлянки чортів,
Що тут за царів
Завжди були. Світ тоне,
Бо змін тут ніхто не
Хотів.

ІІІ
Стяг королеви
Обмешкали леви.
Неначе від спеки,
Рожеві пащеки
Вони роззівали,
Немов до загалу
Шкірили ікла,
Але уже звикла
Людність столиці
До цього. Дурниці
Непевного змісту
Бродили по місту,
З полону пітьми
Затяжної зими
Надії звільнились.
Розбрат чиїмись
Пустими словами
Гуляв головами,
Як і гармидер.
Розпачливий вітер
Зривав гобелени.
Актори зі сцени
Лаяли всесвіт
І линули в безвість
Схвальних овацій
Потомлених націй.
Ніч відступала,
Додолу лягала
Холодна імла.
Від кривди і зла
Вивільнялись серця,
Що чекали кінця
Чи не щоденно —
Народ був напевно
Готовий до вбивства
Цього королівства.
А лорди шляхетні
У цій шкереберті
Втрачали реальність,
Щастя і радість
Міняли на сни
І душі вони
Ховали в безодні
Напередодні
Весни.

2018

Сьогодні сніг колишній втратив присмак.
В дитинстві пах весняною грозою,
Озоном літнім, і сідав зумисно
На губи, щоб розтанути росою,
Та смакуватися у чистих бризках,
І хвастатись- такий бадьоросвіжий,
Що можна з'їсти з нього цілу сніжку!

Сьогодні сніг, спадаючи із хмари,
Несе з собою все, що піднялося
Із грішної землі, яка намарно
Про те волає, що із неї досить
Задушливо-засмічених нагарів,
Густих димів, що підіймають пластик.
А небо неминучі шле розплати.

Тут час дрімає на ялинці,
І я блукаю наодинці,
А сніг всміхається - блищить,
Синичка на гіллі сидить,
І раптом пурх і полетіла,
А я сніжиноньки ловила...
Хитається ялини гілка,
Вже не синиця...Певне білка...

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи:
• Режисер
• Оператор
• Головний герой
• Головна героїня
• Дівчина з хлопавкою
• Директор фільму
• Сітчастий пітон Вова довжиною 14 м 8 см

Режисер:
Так, тепер знімаєм сцену в бані...
Дівчино, нарешті, киньте таз!
Все одно на повному екрані
буде не видати в кадрі вас!..

Тут не палять, діду із портфелем!
Ви прокоптите зелений фон!..
Дайте хтось там хлопцю духопелик:
спати в ході зйомок – моветон!

Оператор:
Я не бачу вуха у героя,
дайте ж вухо повністю анфас!..
Хай їм біс, де взялися ці троє?
Будемо знімати п’ятий раз!

Дівчина з хлопавкою (скоромовкою):
Сцена в бані, дубль... Хрясь!!!

Головний герой (томно):
Приклейте вус мені,
        доросліш бути маю!
І замшевий піджак
        добудьте поновіш!..
Ну, добре, я готов...
        – Маріє, знемагаю!
Прийди, скоріш прийди,
        зігрій мене та втіш!

Режисер:
Момент, один момент:
        оце ви упороли!
Вона ж бо на даху
        сидить вже п’ять годин!
Давайте поніжніш,
        й тримайтесь в рамках ролі,
мовляв, Марійко, злазь,
        та й сядемо під тин...

Героиня (томно):
Навіщо тин? Привабніш – отоманка,
фіранка та прочинене вікно...

Режисер:
Все ясно... У масовці! Громадянко!
А ну, мерщій збирайте доміно!

Оператор:
Ви можете до ночі тут кричати,
але я плівку витратив уже!

Режисер:
Ні, я його зали́шу без зарплати!
І піде геть в само́му негліже!..

Вбігає Директор фільму.

Директор фільму:
Здобув, здобув! Ваги живої – тонна!

Режисер:
Здобув – чого?

Директор фільму:
                          Сітча́стого пітона!

Режисер:
З яких причин?!

Директор фільму:
А ось і він!

Чути тупанину втікаючої масовки.

Дівчина з хлопавкою (скоромовкою):
Сцена в джунглях, дубль... Дзинь!!!

Сітчастий пітон Вова:
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш...

Головний герой:
Куди ж ви всі, куди? Хіба якась поломка?..

Режисер:
Стояти! Всі назад! Не рухатися! Зйомка!
Герою, більше пристрасті у очі!

Сітчастий пітон Вова:
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш...

Головний герой:
На шию давить... Тіло як чуже...

Оператор:
Ви можете кричати тут до ночі,
та плівка вся скінчилася уже!

(2025)оооо-о-о-о-о!

Маю знайти у цьому мороці світло і сенс – свої власні.
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.

Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турботі, у боротьбі, у праці, у коханні, у вірі.
Завжди є джерела, де можна сили черпати,
саме їх, першочергово, маю оберігати.

Маю боротися із страхом і спустошенням всередині себе.
З цим голосом, який нашіптує – ну нащо тобі це треба?
Він надто лагідний та проникливий, тому що глибинно ворожий.
Якщо йому повірити, ця московська нечисть переможе.

Начисть дуже старається, і можливості в неї великі.
Вона діє з розмахом, з бравадою і ницо, манівцями і стиха.
Маю бути уважною, попри втому зберігати пильність.
Маю бути внутрішньо зібрана і зовнішньо добро-дійна.

Маю лишатись людиною, не перетворюючись на подобу
нечисті, яка в своїй дурості переплутала себе з богом.
Щоб вона не робила: казилася, кидалася, виголошувала пафосні промови чи корчила загрозливі рожі,
якщо їй не дозволити, вона не переможе!

9.01.25

Мені б тендітну і жадану
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.

Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
Кохання пити дивовижу.

Натхнення, Боже, дай крилате --
Горіти в пестощах розкуто.
Жагу пекучу втамувати,
І тихо в щасті потонути.

26 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Давно так в класі смішно не було.
Повторювали дітки рід, число.
Просте з простих, здається, ніби це.
В тяжкій задумі в малюка лице.
Спитав малий у вчительки про те:
- Якого роду слово в нас яйце?
От як, скажіть, вгадати рід мені?
Чи півень а чи курка буде в нім?

25.01.2026

Чергова порція зими
мано́ю опови́ла душу.
Ні голосом,
ані крильми
я спо́кою твого не зрушу.

Зійшла у крижані сніги —
коли і як —
не пам'ятаю.
Студеним берегом тайги
змінилися пороги раю…

Між паралелями буття —
немає місця для сатири:
ні прощення,
ні вороття —
заметено орієнтири...

О, доле, за які борги
судилося в’язке безкрилля?

Відтануть сонні береги —
я серце про́весні відкрила...


25.01.2026

О, ці святі у рясах, що сотні ставлять на коліна!

Я бачу твої солодкі сни — без жалю і покути.

Бачу чорні руки зі святою книгою, яка важить більше за душу сліпого читача.

Ви не бачите чорта, навіть коли він гортає ваші сторінки.

Я тут — «бездушна скотина» — посеред храму слухаю твою молитву.

Вдихнувши запах ладану, завмираю. Чекаю поклону —

І бачу хвости, що підіймають ваші спідниці.

Та не помічають вони зневірених...

У такі храми потрапляють, лише продавши душу.

Кому молитися мені?

Тій, що душу продати не хоче, навіть не побачивши ціни.
2026р

 
Хвилі фіалкові що хлещуть сміються
Райдугокрилі птахи доокола сонця
Дзвоники сонця проллються в розвої
Наяди з дельфінами поринають у досвіт
 
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
 
Птахи омертвівають на леті
У дрейфі земного
Відлуння снива утраченого
Поклик; відповіді не передвидиш
Спи вже, дитино
Мрій усе усякчас неосяжне
 
Панелі кристальні
Лискучими водоспадами що
Сяють від стін крижаних печер Хана
А де у дзеркальних полях ілюзорних
Заблудить дитя ідеального світання?
 
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
 
Оце перегони, за ритмами сонця
Весь світ у звороті
Ухоплений в зіниці Одіна
Аллаху, молю, де ти є?
А люди Мухамеда осліплені полиском
 
Шахерезада обирає інші історії
Зі злотіючих опадаючих усе пелюсток
А де є дитина
Зі дзвониками сонячними
Що гнала овець хмар
До виру із рим?
 
Застрягши
Іще ридає південний вітер
Десь у землі у свинцевій
Закований у ланцюги ілюзій із
Полудами або живих або мертвих
 
 
 
 
 
 
 
 

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану я для неї . -

Стояли ми, де світло гасне рано,
Де кожен погляд* був без вороття.
Я говорив непевно, надто "рвано",
І необачно, і без каяття..
Ти вірила словам – легки́м, як подих,
А я ж собі не вірив ні на мить..
Мій шепіт був не ніжний, а холодний,
Він вчив у споминах мене люби́ть
Тепер у тиші крутиться платівка
Зі спогадів, що ріжуть, наче скло.
Я точно знаю: слово – це гвинтівка,
Й собі я в серце влучив ним давно..

*порух

Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе —
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Тільки шум отой далекий…
А якщо там дискотека?
Ну так в тебе ж свій блекаут,
До і після — слабку каву…
Скачеш зайцем, виєш вовком.
Все як завжди, крок за кроком…
Знову світло втретє зникло.
Знай до цього воно звикло…
Тільки ти тут ні при чому.
Повернутися б додому
Розлягитися б і забути…
Теле-моно увімкнути.
Щіпку сну під теревені…
В попіл все. Відродить Фенікс.
25.01.2026.

Я озираюсь на паркову рідну алею...
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.

Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо лягає зима на заплющені очі -
Дотик холодний чужого, порожнього "завтра".

Завiтали спогади лише,
Кутиками пальцiв пробралися.
Поруч на очах менi з'явися,
Покажи менi своє лице.

Мiсяць сам по собi не блукає:
Завiтали спогади лише.
Серед хмар, їх тайно береже,
I вночi на волю випускає.

Та чомусь, так холодно навколо.
Цi морози назавжди? Невже?
Завiтали спогади лише,
Виграваючи у небi соло.

Розумiння - це кiнець уже,
Завмирає кригою в повiтрi.
Залиши усе, iз серця витри.
Завiтали спогади лише.

Агнець мовчить в кошарі
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.

Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
і бути дуже злим.

Лиш між сльозами стиха,
хоч мовчки, але все ж,
агнець брав гарт від лиха,
як міг, серед тих меж.

Із уст в уста дарила
спільнота хист йому,
так відростив ся крила
для злету розуму*.

Залиш хижак кошару,
і мабуть не одну!
Настав той час кошмару –
тобі вже «йти ко дну»!

* Є одна річ, яка дозволяє вічній дитині досягати величезних звершень —
це розум, який може прокласти шлях для всіх наук.
© 1990 – 1995 Psicologica Editrice
Psicologica Editrice di T. Meneghetti
V.le Medaglie dʻOro, 428 – 00136 Roma
Prima edizione: Maggio 1996
Тепер я майже готовий відмовитися від психотерапевтичної практики,
щоб навчити людей основній енергії життя — розуму. (1981 Антоніо Менегетті)

24.01.2026р. UA

Уже так є: мосяжний промінь сонця
і квітці світить, і горнилу зла,
і тому, хто стоїть на вражім боці,
і тому, хто на правім... Дубала

зависнув світ, немов нема в нім правди -
перебула, перецвіла, пере...
а сонцю б лиш проміннями співати -
до нього слів земських не добереш.

Та між тіней, каміння, крові крапель
є душі, звишня місія котрих,
нести собою людяність, мов прапор
в умовах невимовно - нелюдськѝх.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

годі голову бити об стіну
не на те витрачайте час
стіни вічності то лише кпини
вочевидь їх долають рослини
твердь земна не Небес атлас
бог хіба не мовчить віками
щоб стеблина зимою суха
як живою водою стане
розбивала б каміння гріха
наче той що спливаючи кров’ю
перед обраним вищим судом
для війни чи для інших спокою
позбавляв від духовних судом
всіх хто марно довбав каміння...

як донині сучасний суд

не пробивши ж собою стіну
не пізнаєш що тіло тлін є
і куди оту тлінь несуть

В повітрі знову рій металобрухту.
Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.

Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
Для нас, незламних, це вже звичний фон.

Хтось в укритті, хтось - у полоні туги,
У когось вже інсульт або інфаркт.
Літають в небі дрони, наче мухи,
В новинах - просто констатують факт.

У когось - облік доларів та фунтів...
Тим часом ми: "До ранку доживу?"
То, може, досить нам незламних пунктів,
А вже, нарешті, бомбу на москву?

А надворі горобина ніч,
Що це означає, хто з вас знає?
Це ні місяця на небі, а ні зір,
Тільки вітер коршуном шугає.

Темнота густа, хоч ріж ножем
І за крок не видно вже нічого,
Не знайти ні стежку, ні дорогу,
Ніч накрила чорним все плащем.

Зойкнула десь злякано сова,
Що прокинулась й зібралася на лови.
Темні ночі дуже люблять сови.
Хтось їх горобиними назвав.

2026 р.

Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!

Він здрить уда́ль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
на так потрібний нам боєприпас?!

Бо нащо він тоді нам дав ту «тищу»,
невже – за дані з банківських карток?..
Що ж, вдячних ніт, ні на землі, ні вище;
і він помститься, дайте тільки строк!

Так, дайте другий строк! Гайда́ до «Дії»:
там вибори відбудуться ось-ось!
Він сто мільйонів «лайків» там нариє –
тоді ми хробачків і наїмось...

(Січень 2026)
а-а-а-а-а-а-а!

Друзі, що скажу я вам:
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.

Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
В нього цілувати.

Ви погодьтесь, він сильніш
За Костенко Ліну.
Геніальний кожен вірш
У Пегаса сина.

Руки вгору піднімім,
На коліна вклякнім.
У захопленні німім
Богові подяку

Ми воздаймо, що послав
Із небес високих
Він ПОЕЗІЇ п осла,
Нації пророка.

Треба дати ось тому
(Що не твір - "нетленка")
Ще й за кожен вірш йому
Нобеля й Шевченка.

Бліднуть навіть і вони --
Заздрять на тім світі...
Тра чіпляти ордени,
Розсипати квіти.

І на тілі всім - вінки
З лавру - в центрі, скраю.
Навіть фігові листки
Лаври прикривають.

Хвалить завжди себе сам
Щиро і завзято.
Аж сміються небеса
Й медалі чіпляти

Місця спереду нема.
Що ж робити, люди?!
Та нічого, то дарма --
Ззаду місце буде.

На сідниці ми ясні
Повісим на боці.
Сяють хай тобі й мені
Й Парнаському Доці.

Друзі, станьмо дружно в ряд --
П'яні і тверезі --
В чергу -- цілувати в зад --
Велетня поезій.


...Отака благая вість
Прийшла у лікарню.
У палаті номер шість
Святкують шикарно.

23 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Цікаво, швендяє де лютий
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
Завжди готовий, тільки б лютий
Завчас вернуся б з Колими
Лежиш тако всіма забутий
І дичавієшся з пітьми…
22.01.2026.

Забране, вкрадене, збрехане.
Змушені жити в невігластві.
З мріями чужими — не нашими,
З думками пласкими, нещирими.

Просто життя проживаючі,
Цілей конкретних не маючи.
Чужі ідеали шануючи,
Бо власні — вкрадені.
Чужим б-гам молячись.

Але завжди приходить пробудження —
Не цілунком принца чарівного,
А раною кровоточивою,
Якщо ти — людина мисляча.

І наповниться серце й душа твоя істиною,
І відчуєш ти код своєї нації.
І прокричиш уже не пошепки:
Україна — ось моя нація!

Із Леоніда Сергєєва

Я́кось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!

Тут набігла тьма народу,
розпочавсь ажіотаж.
Санітар Степан як воду
пив C₂H₅OH.

Непитущий рентгенолог,
з’ївши фенобарбітал,
малював русалок голих
й чоловічий причандал.

Туалети стали чисті,
і на видих, і на вдих.
П’ять досвідчених чекістів
закосили під слабих.

Стражі вищого ґатунку,
персонажі древніх саг!
Он, лягли по стійці струнко
з кулеметами в трусах...

Варта... Зброя... Параноя...
Ми шикуємось мерщій.
Тарганів палатних двоє
разом з нами стали в стрій...

Ось і він! В нас віру сіє:
«Так, в бюджеті є діра,
та живе іще Росія!»
Ми у відповідь: «Ура!»

Він: «Без нанотехнологій...»
Ми: «Та й дійсно, аж ніяк!»
Він: «Турботи та тривоги...»
Ми: «Не треба натощак!»

Він: «Корупція ізнову...»
Ми: «Ти тільки укажи!»
Він: «Задовга добудова...»
Ми: «Але ж і не бомжі...»

Самознищились бацили.
Санітар Степан затих.
Таргани десь полетіли, –
кри́ла виросли у них.

Головлікар, повний вражень, –
спіч у відповідь: «Мерсі!
Та за цю зарплату, – каже, –
ляжемо кістьми усі!

Нам би тільки – трошки грантів,
й лишимо́ся на плаву!..»
Потім двоє ампутантів
проспівали про Москву.

Дав прем’єр поради цінні,
на обід дали лангет.
Як анонс про дальші зміни,
знов забився туалет.

Рано всі пішли в палати,
і до ранку – ні шелесь...
Й повернулись тарганята,
загубивши кри́ла десь.

(2025)

плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль

за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
наче щастя у краплених картах

легкодухих сніжинок танок
та дитинна розвага і втіха
хай зігріє надію вино
нe сумуй моє серце а дихай

хай кружляє у віхолі світ
і готує для кроку знемогу
та не вічний той білий політ
як терниста дорога до Бога

то так просто іде то іде
біль небесний що душами хворий
моє серце вертайся ти де
там де мрії злітаються й зорі

Мобільний вимкнули зв'язок,
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.

Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
ми випили до дна поспішно?

На денці крапельки роси
змішалися з гірким євшаном*.
Та все одно, що б не просив
для тебе з-під землі дістану.

Зворушливі, п'янкі слова,
що пахнуть липовим бальзамом.
Допоки я іще жива
здмухну з чола печаль дурманну.

Спроможна світло запалить
в душі твоїй обітованій.
Послухай, як вона тремтить,
ще мить і злетимо жадані.

Євшан* — полин

23.01.2026р.

Я відчуваю грань, коли настане морок.
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.

Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє чар осяяння й прозріння,
Коли спадуть з дерев усі листки заклять.

Я стану під дощем на вічнім пограниччі.
Хай обпікають шквал і грози навісні.
Мене у тужну даль приречено покличуть
Таємні голоси, мов паростки весни.

16 квітня 2025

Розкажи,
що думаєш про мене.
Розкажи,
що сниться уночі.
Розкажи
про мрії потаєнні.
Передай
надії радісні й сумні.

Я зберу твої надії-мрії
у разки коралів диво-дивних,
уквітчаю казками своїми
і носитиму на шиї як намИсто.

Кожен раз,
як буду споминать про тебе,
мріятиму про забуте
й нездійсненне.

Кожен раз,
як буду споминать про тебе,
мріятиму про майбутнє
й потаєнне.

02.01.2026 Ірина Вірна 💙💛

 
Є бездверний дім і
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Дзвоник тут відсутній
Та й не дзвонить ніхто
А інколи не певний я
Чи є живий іще хто, там і сям
Дім не має звуків
Усе мовчить у нім
Який сенс у словах
Якщо ділити ні з ким оцей час
 
Знаю свої завітні рядки
Їх учив задля тих, які мене іще знайдуть
Та на думці один, де холод, і ніч
Усіх протиріч, і пітьма тьмяну тінь розчиняє
 
Може хтось і поміг би?
 
Є бездверний дім і
Ніхто не живе
Лише стіна назавтра
Не задумуюся над цим, не цей раз
Тут немає світла
І затемнені вікна
Надмір усіх боргів
Наявний один лише час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Може хтось і поміг би?
 
 
 
 
 
 
 
 

Падаю? Вклоняюся снігам...
Ця зима за мене все напише.
Кожен з власним горем - сам на сам,
Найболючішим та найстрашнішим.

Ось і я не виняток. Іду
В білий січень і його тенета.
Зустрічаю тільки самоту,
Неживі, безликі силуети.

Заметіль. Майданчик. Стадіон.
І годинник, зроблений з рубіну.
Запізнився. Маю тільки сон,
У якому знов кровить провина.

Господи, пробач! Прошу, залиш
Ти мені поразку в цій гонитві!
Сповнює собою кожний вірш
Щирість поминальної молитви.

Говорять, що узнати московітів
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад мають.
Подума, може хтось: часи змінились
І отакими москалі зробились.
І, що раніше за кордоном всюди
Вони велися, як порядні люди.
Про москалів простих відомо мало,
Вони по закордонах не бували.
А от «еліта» часом зазирала,
Своєю дикістю Європу шокувала.
От, хоч узяти їх скаженого Петра,
Що наробив чимало чорних справ.
Ще молодим в Європу він подався,
Під прізвищем Михайлов заховався.
Напевно ж, відав, як вестися буде,
То, щоб не знали, що то цар, порядні люди.
І з ним посольство, що прозвалося Велике.
Такі ж самісінькі, як цар їх, люди дикі.
Скажімо, в Англії їх в домі поселили,
Де, зазвичай лише високі гості жили.
Три місяці вони там гостювали.
Усю підлогу й стіни заплювали.
Всі меблі поламали, шпалери поздирали,
Із пістолетів в образи стріляли.
Газони всі навкруг потолочили.
Здавалось, дике стадо там ходило.
А у Парижі вівсь Петро не краще.
Ридван спиняє, як відкриє пащу:
Вези його туди, де він бажає.
Що люди кудись їдуть – не зважає.
Зайде зі своїм почтом до крамниці,
Візьме, що до вподоби із полиці
Та й геть іде собі. А як же плата?
Та він же цар! Все дарма може мати!
З маркізою де Роган так повівся,
Що чоловік з Петром ледь не побився.
На учти звали аристократичні,
Вони велися по-дикунські, звично.
Виделок, як всі інші, не вживали,
Усе руками на столі хапали.
Велися за столами, наче свині…
Тож чим вони від тих різняться нині?
Вже час минув, більшовики при владі.
Європа вже змирилась, хоч не рада.
Про визнання вже Лондон заявляє,
До Англії посольство прибуває.
Палац посольству старовинний дали,
Справжнісінький музей, щоб обживали.
По стінах фрески всюди там багаті,
Картини, що в музеях виставляти.
І меблі старовинні, посуд гарний.
Та ж дикунам тим довіряти марно.
Їх, як людей в Європу допустили,
Вони ж взялися з усієї сили
Свої ідеї тут пропагувати,
До революції англійців закликати.
Тож їх забратись звідти попросили.
Що по собі в палаці залишили?
Музейні цінні речі всі забрали,
Таємно вивезли. Все інше поламали.
Все потрощили, що в їхні валізи
З палацу того древнього не влізло.
Англійці, як те варварство уздріли,
Все повернути московітам повеліли.
Але з Москви бундючно відказали:
А ми за те, мовляв, розписок не писали…
Коли хтось думає, що Путін в тому винен,
Що москалі ведуться всюди, наче свині,
То я скажу: нахабна та москальська пика
Була такою в болотах отих одвіку.

Не відпуска «імперія» проклята,
чотири роки точаться бої…
В загиблих підростають соколята,
уже шліфують кігтики свої.
Їм треба час, мотивів вистачає,
лише б уміння дещо відточить,
та, як не дивно, і у отчім краї –
вороже плем’я скалкою стирчить!

Колодами тирчать вони у влади,
але стає і у других очах.
Засіли, розплодились, тиснуть гади,
висять уже на шиї і плечах…
Стражденна наша ненька Україна
у пеклі цім де дітися не зна:
з одного боку воші і руїна,
а гнидами – спустошена казна…

Народ-бідняк – знеможений війною,
чорноземи поставлені на кін,
бо нувориші їх здають без бою
і ницо крівцю п’ють з обох сторін.
Ця партія вже майже безнадійна,
куди не кинь – цугцваг усе одно.
Невже під ніж піде корова дійна,
чи це іще не остаточне дно?

Стікає кров’ю зранена держава…
Кому під силу сформувати рать,
щоб відновити диктатуру права
і терміново Неньку лікувать!

Розмовляв до мене між інших,
Замість мене до стін промовляв,
В дні важкі - собі стала підтримка,
Говорила віршами, він уперто мовчав.

Він писав порожні записки,
Не в ті двері він їх просував,
Об папір головою бився,
Не почула нічого, на жаль.

То ж глуха я тепер і сліпа,
Від його "мовчазної любові",
чую серцем і бачу раба
У рубцях, що приніс із собою.

У рубцях бачу зболену правду,
У рубцях тепер моя земля.
Ця війна, твоя люта війна,
Розпочата лихою рукою.

До мовчання не звикла я,
Бо мовчання, то надто складно
Я завжди була "не така",
Він хотів довести наглядно.

Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Регоче на всі кутні пройдисвіт перехожий…
Сміх , як рентген, наскрізь просвічує поволі:
Людина ти чи виродок в людській подобі.

Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.

Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Щоб написати опус геніальний.

Хто ким працює, хто з ким спить - цікаво...
Свого життя нема - така планида.
Я в захваті від власних віршів! Браво!
Лише від них підніметься лібідо.

                І
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.

                ІІ
Де не живу, копіюю той край.
Бачу вершини пологі,
в лузі калину, утрачений рай –
перед очима березовий гай,
ліс на крутім косогорі,
де на досаду сусідам своїм,
майже-що, кожного літа
ще добудовую пасіку й дім
батьківського заповіту.
Виростив сад... є ознака така,
що не живу як ледащо,
сина на маю, за нього дочка
явно воює найкраще.
Це не гординя. В чужому краю
на косогорі Дунаю
маю щасливу родину мою,
що ні за що не поляже в бою,
та українців єднає.

                ІІІ
Ще дожинаю лозу до снопа
і за минулим не плачу,
хоч і буває сльозина скупа...
................................................
те, що Європа уже не сліпа,
з подивом я не побачу.

01.2026

Спогад
Ніч сіла на землю, неначе ворона.
В хатах вогні грають, мов у вовка очі.
Рушник вишиваний, а під ним ікона…
І тиха молитва на сторінках ночі.
Родина далеко, бо кожний вже в себе.
Роки поспішають. Є сини і внуки.
Всі вони йдуть вперед, бо нині так треба,
Бо нині світ Божий на інші жде звуки.
Нас двоє в кімнаті. Свій дім на чужині.
Вогонь часу гріє нас двох, як перина.
Вечір. Думки наші при кожній дитині.
Молитва у небо за кожного лине.

Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінне бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Окоп промерзлий надто скрижанів,
Навіяло доволі снігу.
Солдату з мінометом не до снів.
Життя, неначе зимна крига.
Дожити б до весни, а поки ніч.
Зігрітися б хоча на хвилю,
(Бо ворог недалеко - "хижий сич").
Нехай не стигне кров у жилах.

Коли втомлюсь і відійду від справ
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.

Я відійду у тінь далеких пальм,
У джунглях заховаюся, мов інок.
На полі битви я безвісно впав.
Такий фатальний лютий поєдинок.
Мій вірш розстанув серед буйних трав,
Зневаживши непогамовний ринок.

Я відійду у скит біля струмка,
У тишу незрадливу й первозданну.
З таких струмків складається ріка.
Сама нірвана входить, ніби панна.
І течія рухома і стрімка
Сповільниться, мов істина жадана.

16 квітня 2025

Прийшла чудова, щира зима.
На вулиці — гомін і справжня краса.
Мороз щипле щічки, і сніг по коліна,
Санчата і лижі несуться зі схила.

Проте повернемось до себе в квартиру:
На вулиці — радісні мінус п’ятнадцять,
А вдома — бадьорі плюс п’ять, плюс дванадцять.
Хотів би ревіти - та холодно плакати.

Чудова країна відчайдушно хоче жити,
Все та ж країна прагне існувати,
А інша мислить її вбити, пошматувати.
Хоч називала її рідним братом.

Тому пробач нас, красна зимо,
Ми намагаємось бути щасливі,
Але не можемо щиро тобі порадіти
Ми все ще чекаємо знищення ката.

***
А гарячка біла в білім домі
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.

***
А знання, наука та освіта
втратили позиції свої.
Управляє світом
не еліта,
а злочинні виродки її.

***
А люди переконані у тому,
що світ рятує неземна краса.
Це аксіома,
хоч і невідомо,
кому і що диктують небеса .

***
А гучні заяви та істерики
ширяться кур’єрами кремля,
ніби, ізотерики
Америки
знають, куди котиться Земля.

***
А коли мине руде, зелене
й голомозе, то й війна мине,
шоуменів
поженуть зі сцени
і земля полегшено зітхне.

***
А ті, що прислуговують скотині,
не визнають ніякої вини,
але повільно,
навіть, божевільні
до тями прийдуть протягом війни.

Будущина
А Капітолій окупують мавпи,
Гренландію, мабуть, якісь сатрапи,
а Банкову – комедіанти зе,
куди кацапи
засувають лапи
пузатої рудої шимпанзе.

01/26

Писати сонета - це мука,
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.

Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
До скроні важкий пістолет.

Тому не пишу я сонети,
І це - мій великий гріх,
Я б написав їх з десяток,
Якби я писати їх міг.

А я їх не можу писати,
На них в мене не стоїть,
Хоч, може, колись і встане,-
Будьласонька, потерпіть.

Бувало, пиша́вся, кура́жився,
Бувало, на щось не наважився –
А пі́дсумок буде простий:
Красива життя орато́рія
Заве́ршиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...

Траплялося, жи́ли розтягував,
Траплялося, пояс затягував
Чи плив течією у вир.
Доживши до су́тінок осені,
В чім сенс, не второ́пав і досі я.
Як кажуть, «хоч вір, хоч не вір»...

Навряд чи судилося феніксом
Прожити все знову по еліпсу,
Рятуючи землю від зла,
Але, якщо хочу второ́пати,
То мушу почати із по́пелу...
Як кажуть, «була не була»!

Січень 2026 року

Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.

Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Не хочу зради…

А все одно ж ти поруч. Навіть ближче –
в обіймах у пекельної уяви –
цнотливо умовляєш: «Не злостись же.
Що трапилося? Власне, в чому справа?...»

Ти – вітер. Ти – вода. Ти – наче сонце,
усім підряд своє тепло роздала
та й покотилась далі повз віконце,
де вже без тебе ніч мене застала…

11 липня 1989 р., Богдани́

Із Леоніда Сергєєва

В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.

В зеніті буйствує загрозливе світило.
Ті, що наважились, прохають: «Не дивись!»
Ковток, іще... І перерізуюча сила
б’є прямо в куприк зверху вниз, і ще кудись.

Дрижать коліна, підіймається нудота,
і мізки м’якшають від цього відчуття,
але вражає, що унутрішня бридота
урівноважена бридотою буття.

І вже байдужки, я́к ся має селезінка,
і все одно, хто́ в Білім домі, хто́ в Кремлі.
І рейки б’ють об лису голову так дзвінко,
й щури закі́нчились уже на кораблі.

І понеділок починається в суботу,
і праці вільної міцнішає могуть...
...На сонці випивка – не втіха, а робота;
на жаль, за неї зарплатню не видають.

(2025)

Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.

Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
В критиці ж бо - дока.

Дока, дока, доканаю
Слова простирадлом,
Доведу її до краю,
Або ж буду падлом.

Горе-критик - мені кажуть!
Дайте краще спокій,
А то буде, кодло враже,
Ще й око за око.

Я закоканий в Тетяну,
Гімна їй співаю,
А для інших ні, не стану -
Гімна розкидаю.

Я -- актор багатоликий --
Як гальюн, глибокий.
Думки я гігант великий --
Дока гімноокий.

21 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)