Боже, припини війну!
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!

Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладови́щі хрест
кровоточить бездиханно.

Кречет сиву далину
розпанахав, ніби груди.
Боже, зупини війну,
щоб не мучилися люди!!!

Щоб співали коляду
на своїй землі розкішній,
а у душах, як в саду,
врунились рожеві вишні.

Молитовна благодать
віршем линула до тебе.
Досить гаспида прощать,
що залив сльозами небо,

виправдовувати зло,
кодло виродків зміїних,
бо війна, як бите скло,
в чуйнім серці України!

Певно, в раї обмаль місць,
а ще менше в пеклі лютім!
Вдарить грім і силоміць
зі́йде сонце над майбутнім.

27.12.2025р.

Хоч родом з бувшого сторіччя,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.

Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
мурахів стадо проповза.

З безмежності прийшла довіра,
танок і дотик – хоровод,
і Всесвіт як велика ліра,
як звук весняних повних вод.

Яке ж все гарне тої миті,
як сяє миром голова,
назустріч душі як відкриті –
нема закону, є права.

Дай Боже мати почуття ті,
дай радо відчувати мить,
о, Боже, будь на цьому святі,
сприяй кохати і любить.

26.12.2025р. UA

Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.

Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.

Легкі, мереживні сплітають сіті,
Влягаються тендітні ряд у ряд.
У пелені вже тисячі аркад.
І вітерець кружляє верховіттям.
Сніжить, світлішає у сірім світі.

 
З віконня ковзнувши, стрибайте собі
Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
 
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
й кохати вас, – що говорити до стін
 
 
 
 
 
 
 
 

Приваблюють чужі жінки? —
Красиві, вишукані, свіжі,
одружені та незаміжні —
не доторкнутися руки.

В їх погляді і крутизна,
і незбагненність магнетична,
хода і у́смішка незвична
та неосяжна глибина,

що зводить з розуму ураз
і надихає на ліричність.
А, може, хто в твоїй статичній
Богиню бачить повсякчас?

З лиця косметику зняла
і стала непомітна зовсім.
В її очах загрузла осінь
осколком па́левого скла.

Її відвертий опік слів
і поцілунки незрадливі,
немов на серце літні зливи
осяяних грибних дощів.

Вона: підніме із колін,
й опустить із небес на землю,
святе і грішне відокремить,
розгнітить вишнями камін.

Люби її до сліпоти,
і душу віддавай навза́єм.
Згубити можеш те, що маєш,
а ліпше так і не знайти!

26.12.2025р

Лютий залишив мороз,
Наче відгомін погроз.

Навздогін штовхає сніг,
Ніби доленосний сміх.

Він з собою забере
Все нікчемне і старе.

Не спинити часу біг,
Мовби усевладний гріх.

Час усе перепере.
І розумне, і дурне,

Божевільне і нове,
Зруйнувавши реноме.

Не спинити цей потік,
Що нас вічністю пропік.

Не здається часоплин,
Наче невблаганний млин.

3 березня 2025

Хто на кого… проти кого…
Я навпроти, я за вас
Ви за мене і за Бога.
Я не проти, зробим пас.
А, ворота?.. Спільна квота.
Мій відрізок — мій ґешефт.
Хтось питає, чути: - Хто там?
«Хто» — той самий рикошет…
А ось «там», у полі зору,
Зорі світла, угорі.
Обирайте з перебору
Тільки тих, хто не хворів…
На предмет приріотету:
Хто на кого, скільки раз —
Надішліть усе поетам,
Мовте: - з Богом. В добрий час…
26.12.2025.

Білий сніг - шепіт чорної ночі,
Безголоса симфонія грудня.
Несміливо сказати щось хоче
Тихий спогад - поламана лютня.

Німота безпорадної тиші.
Ніч мене, мов дитину гойдає.
Але руки святі, найрідніші
Обіймають красу небокраю.

Кроки ночі нечутно підкрались,
Чорно-біла холодна субота.
Це - моя несподівана старість
І довічна глибока скорбота.

Зачинивши вікно, я порину
У минулого тьмяну палітру.
Чорна ніч - ніби кінокартина,
Білий сніг - це життя мого титри.

Віфлеємська засяяла зірка,
Новину сповістила здаля,
Що у Яслах Пречистая Діва
Породила святе Немовля.

Першими, стоячи на колінах
Пастушки привітали Його.
І молилася ревно й уклінно
Божа Мати за Сина свого.

Це майбутній Спаситель родився,
Хоча сам Він не знав ще цього,
До грудей материнських тулився.
То ж славімо, славімо Його!

2015 р.

знаєш я зазвичай намагаюся не тримати в кишенях прикрості
неважливо скільки мені на касі видали решти
та все ж залишилась одна монетка
що запала за шов і ніколи не зникне

коли падає дощ
торкається мого вікна мокрими пальцями
дивиться мені в очі хоче впізнати себе
і не може

дощ більше не відчувається
не відчувається
якщо не відводити очі якщо простягнути скрипкові руки якщо вийти в одній футболці якщо ним дихати якщо стати криницею стати бруківкою стати листям стати
статуєю у парку й не рухатись
не відчувається
стебла волосся та рук завмирають від сухості хрускоту
око криниці
голодне
а я поросла зусібіч асфальтом
і саме тому напевно
холодно

якби мене народили деревом
то точно тією акацією що ловила віями дощ
вона стояла невзутою там за парканом
дихала бруньками білих легень ховала обачно від дітей голки
мовчала
про те що дощ не здатний ні на що більше аніж
розлитися на підлозі

небо навіщо ти піднесло моє скло так близько до себе
що можна відчути на ньому плями сніжинні
було б залишатися поза вітринним вікном грудної клітини
що стала завтовшки з пластинку метелика

ці подмухи надто легко зносять посудину на підлогу
прокреслюють мурашиними кроками навпростець капіляри
вливаючи хвилями макові зерна у ритм магістралей
не дивлячись хто засипається недотлілою горсткою

хвилини замовчують мене відваром червоного чаю
що скраплюється з мого волосся краплями бергамоту
він здатен живити лише півгодини й потому
вкриває поверхню мого язика рудою мозаїкою

Все хваляться по світу москалі,
Як героїчно предки воювали,
Як ворогів усіх перемагали.
Нема, мовляв, сильніших на землі,
Ніж москалі. І носяться із тим.
Роти всім «русофобам» закривають,
Які москальську «правду» не сприймають.
Уже всі вуха просвистіли всім.
Самі уже повірили у то
І верещать, що можуть повторити.
Що ж, можемо про те поговорити,
Щоб в тім не сумнівався вже ніхто.
Тож тищу двісті тридцять восьмий рік.
Орда монгольська зі степів примчала.
Усе Залісся раптом запалало.
Ніхто не знав отим ординцям лік.
Як морська хвиля краєм розлились.
Фортеці «неприступні», що стояли,
Вони всього за кілька днів узяли.
Рязанці перші у бою зійшлись
З ордою тою. Але не змогли
Устояти. Монголи місто взяли
І всіх, кого зустріли, повбивали.
Руїни залишивши, геть пішли.
Напали Пронськ. Щоб сина врятувать,
Його князь аж до Суздаля відправив.
Загін дав невеликий на виправу,
А сам лишився місто захищать.
Та й згинув там. Син Юрію примчав
Ту лиху вістку про орду велику,
Що десь ото взялася в полі Дикім.
Просив, щоб Юрій помочі прислав.
Та Юрій-князь той боягузом був.
У бій з монголом не схотів ставати.
Рішив у поміч сина він послати.
Вже на той час і новину почув,
Що і Рязань, і Пронськ уже упали.
Вже орда стрімко на Коломну йде.
Там князь Роман тепер на поміч жде,
Бо у самого війська зовсім мало.
Тож велів Юрій синові узять
Дружину княжу, ополчеʹння скликав.
Хоча в бою то сила й невелика.
Та і велів всім до Коломни мчать.
Оскільки Всеволод був зовсім молодим,
Дав воєводу в поміч Єремія.
Той у бою порадити зуміє.
А вої з Пронська теж пішли із ним..
Тож Всеволод мав силу чималу.
Ішов, щоб попередити монголів.
Не битися ж із ними в чистім полі.
Вже краще у фортеці на валу.
Не знав того, що вражий хан Батий
Знав про похід той. Та рішив діждатись
(Щоб по лісах за ними не ганятись)
Та всьому війську уже дати бій.
Нехай зберуться купою, тоді
Він і ударить, зажене у пастку.
Всім доведеться мертвими упасти.
Отож стояв і здалеку глядів,
Коли самі ті в пастку заповзуть.
А ці ж не знали, розвідки не мали.
І стрімголов у ту Коломну мчали.
Гадали там якнайскоріше буть.
На заклик князя вже туди прийшли
І новгородці, й москалів дружина.
Ті москалі тримали гордо спини,
Мов дуже войовничими були.
Аж ось до них і Всеволод прибув.
Велике військо врешті-решт зібралось,
Під стіни поміж рік розташувалось.
Сніг навкруги затоптаний вже був.
Мала Коломна стільки ще людей
Не бачила. Отож і дивувалась.
З монголами до бою готувалась.
Аж раптом чують, що орда іде.
Земля дрижала з тупоту копит.
Зі страхом всі у далеч поглядали.
Так скоро на орду ще не чекали.
Всі кинулися зброю підхопить.
Всі кинулись… Одні лиш москалі,
Ще й ворога не бачивши, злякались
І з поля бою миттю повшивались.
По льоду мчали, наче по землі.
Від того в війську паніка пішла.
І Всеволод також перелякався.
Бо він на дещо інше сподівався.
А вже орда стрімким потоком йшла.
Не витримав такого молодий.
Дружині свиснув, ополченців кинув,
Й кінну дружина понад річку двинув.
З ордою не схотів прийняти бій.
Як ніж, пройшовся по краю орди.
Дружина, вся закована в залізо,
Монголів на шляху стоптала грізно.
Та випадково вдарила й туди,
Де був Кулькан – один з п‘яти синів
Великого самого Чингізхана.
Пройшовшись, як котком, монгольським станом,
Дружину далі Всеволод повів.
Не озирався, у Владимир мчав,
Аби життя своє порятувати.
Забув, що мав Коломні помагати.
Й того він, навіть на той час не знав,
Що той Кулькан загинув. Коли б знав
Та не втікав, а вдарив орду з тилу,
Зламав би може ту монгольську силу.
Та він, не озираючись, тікав.
Монголи ж, як дізналися про смерть
Кулькана, геть від того озвіріли.
На те залісське військо налетіли,
Й наповнилася чаша смерті вщерть.
Орда притисла військо до валів
І вирізала. Князь Роман загинув.
І Єремій, що того не покинув.
Всі покотом лежали на землі.
Вся рать в бою отому полягла.
А хто устиг, в Коломні заховався.
Два дні ще від монголів відбивався.
Але орда все ж місто узяла.
Лиш згарище лишивши по собі,
Орда Москву зачухану спалила,
А далі на Владимир покотила.
Князь Юрій ледь дізнався, то побіг
В ліси ховатись. Сина залишив,
Щоб місто захищати. Той старався.
Як зрозумів, що в пастку знов попався,
То вирватись з дружиною схотів,
Як то біля Коломни. Та, однак,
Усі монголи на сторожі були.
Іще про смерть Кулькана не забули.
Тож він не зміг пробитися ніяк.
Так і загинув. Батечко ж його
По болотах та по лісах ховався.
Монголів пересидіть сподівався.
Батий послав же темника свого,
Щоб втікача в лісах тих віднайти.
Той боягузом виглядать боявся,
Втікаючи, повсюди нахвалявся,
Що він зібрався у лісах отих
Зібрати військо, вдарить на орду.
Хоча того і не збиравсь робити.
Батий повірив та велів убити.
Отож ішли монголи по сліду.
Та і знайшли його ні річці Сіть.
На втікачів зненацька налетіли
І майже всіх із князем перебили.
Там опір не було кому й чинить…
Отак воно в історії було.
Так перші предки москалів втікали,
Як їх та вража сила налякала.
Хоч не багато ще часу пройшло,
А москалі уже тоді взялись
Історію свою переробляти,
І літописців древніх виправляти,
Мовляв, не так тоді все відбулось.
Скажімо, літописець написав,
Що москалі, ще й ворога не взнали,
А з-під Коломни уже дали драла.
Отож москальський перепищик взяв
І просто витер слово «утікали».
Хоч вийшла нісенітниця з того
Та то не хвилювало вже його.
Отак от москалі й «перемагали».
Не всі, на щастя книги їм попали
До рук. Чи прогляділи? Так бува.
Зостались ті осудливі слова,
Щоб ми про ту брехню їх добре знали.

І
Феєричне колесо Ярила
покотило знову до весни,
тогою сріблястою укрило
ясла, де у сонмі таїни
народила Сина Діва-мати,
але людям нині не до свята.
На святій і праведній землі
убивають віру москалі
і правонаступники Пілата...
..............................................
не рідіє плем’я сатани,
котимося у нову епоху
другого пришестя іс-ти-ни
не на довго, але слава Богу,
свято повертається у сни.

ІІ
А реально мало цього світу
шутому дияволу боліт
і заполоняє білий світ
капище поганської еліти –
окаянних нелюдів сини
коронують ідола війни,
чергове опудало Арея,
обране наївними людьми.
Не лікує сказу Панацея
і не покладаючись на неї,
силі свого духу завдяки
б’ють нечисту силу вояки,
гідні свого пращура Атея...
...............................................
Нація рождається! Амінь...
всупереч позицій за і проти
іродів, верховних ідіотів
жалюгідних жадібних країн.

ІІІ
Кагани сучасного батия
обагрили кровію мечі,
гасне промінь світлої надії,
що месія прийде уночі
покарати злісного тирана
і запеклих наших ворогів
за болючі і глибокі рани
і за сльози неутішних вдів.
за оази, де тепер пустеля,
а поміж зруйнованих осель
мають жити діти підземелля
із евакуйованих земель.
Цей вертеп ракетами накрила
гарпія вселенської пітьми.
Мацає, чи не здаємось ми...
...............................................
є ще порох, вистачає сили!
Поки небо їде колісьми,
ще одну Америку відкрили –
мафія скаженої горили
покотила колесо зими.

12.2025

Я іду крізь незміряне поле
Несходимих і вічних снігів.
Я шукаю вселенської волі,
Що не має стійких берегів.

Ген далеко у полі безмежнім
Постає споважнілий монах.
Він здолав маяки обережні
І обмежений, бережний страх.

Він покличе у далі зникомі,
У нестійкість, несталість морів.
І проляжуть шляхи невідомі,
Плинна мудрість легких кураїв.

Так нестале набуде конкретність
І слова набуватимуть плоть.
Так буття переможно і ревно
Входить в те, що призначив Господь.

23 лютого 2025

Різдвяна зірочка ясніє
Понад оселями в імлі
І подає усім надію
На мир та радість на землі.
Вона одна з небес безкраїх
До нас з'явилася смерком
І крізь густу імлу вітає
Своїм світінням із Різдвом.
25.12.25

Замерехтіли трояндові свічі,
Мов розлились аромати весни.
Ти подивилася ніжно у вічі,
Мов пелюстками усипала сни.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Переливалася сукня вогнями,
І вогняну розпалила жагу.
Що вибухала вулканно між нами,
І молоду розбудила снагу.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Ні, не забути ті пестощі милі,
Крила любові у небо несли.
Вітру попутнього радісні хвилі
Нам усміхалися тепло з імли.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

25 грудня 7533 року (Від Трипілля) (2025)

вона посміхається кошенятком що знає наскільки є милим
може легко плести за мною свій лисячий хвіст
вона знає що я дозволю

зі своїми ручками-ксилофонами
вона сама схожа на свого лебедя-орігамі
я б хотіла скласти у човнику руки для неї
й повезти її будь-куди якби вона забажала
навіть якщо такої землі не існує

зістрибувала з турнікету
так неминуче небезпечно
вдавала з мене карусель
щоб я кружляла кружляла її кружляла
катала її на спині
крутилася цокотом в колі
допоки можна було
забути довкола якої
вісі карусель крутиться

катюша
за мить зірвала нитку очей і розкрила обійми
до світу утепленого зусібіч пуховими подушками
й помальованого строкатими пташинами
порскнула
й не побачила зливу
що поясом впала в сліпому кутку автобуса

цей дощ сподівається її ще раз зустріти

чи ти пробачиш мені ці нарциси що я зростила для тебе
ти кажеш мені ти їх не заслуговуєш
те що я роблю насправді
це спроба знайти хоча б недосвідченого адвоката
що пояснить чому ти вронила всі викопані монетки
на виході у можливе сонце
навмисно навмисно
а власне тоді нічого не сталось
пройшло так небагато часу
а я вже не бачу крізь ліс
тебе яка жонглювала перед дітьми
тебе що робила з ними зарядку
танцювала із ними під ксилофонний ритм
а дітки питали
міс в. чому у вас такі худі руки
ви геть не схожі на мою маму
я бачила тебе у відеокамері
ти б не була схожа й на їхню сестру
я бачила я усе тоді бачила
я не хотіла дивитись

ці дітки надто нагадували квіти
чому їх тобі довірили
бачте що сталось
слово провина занадто тісне

в людей у метро розполовинений день
чи може розчвертений ти не знаєш
кожен по-своєму
у вчительській з телефону можна побачити твоє місто
тепер підводне
уявляєте що вони навіть тоді залишились при стінах
що на землі що на дахах
ти думаєш хтось у когось декілька років не вдома

надворі по цю і по ту сторону
сонце пострибує на скакалці
і ти
стрибаєш
стрибаєш під ритм зарядки
стрибаєш вранці стрибаєш в обід стрибаєш надвечір
стрибаєш вночі
така ти зарядна
в рюкзаку задрімала прострочена книжечка

найбільша прикрість
те що за іспит у тебе перша четвірка
а насправді і не було
що плюнути і розтерти
рясно росли потому гронами трієчки
світла голівка казав тобі з кафедри хтось
а головне що казали по-чесному

ти шукаєш йдучи своїми зашпортаними розвилинами
у собі золоту жилу
для них
для всіх них
дивіться яка свята в неї місія
нічого не чутно нічого насправді на сталось
всі менше ніж не помічають відкушений той окраєць
навіть якщо є крихтами

усе повз усе повз
усе просто оповзень
евакуація не прийшла ти на платформі
і тепер я тобі приношу нарциси
щоб ти перестала на мене дивитись
і не поверталася більше ніколи

Безсніжна зима. Беззмістовний мороз.
Безрадісний вечір, безмовний світанок.
В повітрі - відлуння сумних лакримоз,
Сліди від порожніх палких обіцянок.

Беззахисне місто. Безсовісний світ.
Безбарвні думки та безплідна планета.
Свиней не відтягнеш від повних корит,
І в рейтинги грають продажні газети.

Справляють великі потреби в біде
Духовні безхатьки, убивці, злочинці.
Беззбройний поет, мов на розстріл іде
Крізь натовп, з яким він завжди наодинці.

Ти бачив те, небачене ніким…
Забутий ним і згублений між ними.
Вдавав себе завбачливо глухим
Своїми (Господи, сприйми…) гучними.

В тобі ховалось сховане від сліз
З усіх доріг назбиране роками…
І ти як той у долі доле-віз,
Лишилось доторкнутися руками…

І щоб ти сам собі не говорив,
Очима кліпав…чи скорено зітхав —
Вважай, що ти сценарій відтворив
І сам себе у ньому розгойдав…
21.12.2025.

Мов червоні гудзички
На білім кафтані
Розсипались густо так
По землі недбало
Горобини ягідки
Смачні соковиті.
Клюватимуть їх птахи,
Будуть взимку ситі.

2019 р.

Ці паростки весни проб'ються безумовно
Крізь кригу і сніги, крізь сумніви і страх.
Вони здолають підступи і мову,
Якою говорив зими старий монах.

Вони здолають забуття і змову
Ненависті і зла, потворної тюрми
І так здобудуть певну перемогу
Над царством нескінченної зими.

Ці паростки проб'ються, ніби слово,
Яке чекали всі, яке врятує всіх,
Яке здолає брехні і полову.
До нас іде весна, мов первозданний гріх.

21 лютого 2025

– Який пан товстий та негарний.
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі то – світ.
Світ – то пан.

23–24 серпня 1996 р., Київ

Мов тополиний пух прилинув
На мерзлу землю за вікном, -
Рої сніжинок безупинно
Літали й вихрились кругом.
Кружляли, никли, шурхотіли
Навколо хати аж надмір
І світ ставав ще більше білим,
І білість вабила на двір.
24.12.25

 
О докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
 
О мамо мені все недобре
І сьогодні не день а стрибок
Моя наречена
Кривонога пила
І питво йде немов у пісок
“Не мороч одягайся” крикне мати
Лиючи мені кислий бурбон
“Ось шкарпетки і костюм ось
Розчеши свої патли
За годину одруження бо”
 
Атож докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вийняти і
У банці отій зберегти?
Ет
О докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
 
Зі здриганням піджака одягав я
Що прасований гостро мовби ніж
У кишеню обручку клав
І найшов там записку
Й серце в горло стрибнуло мені
Читав: “Коханий, мені дуже шкода
Я казати сама не насмілюсь
Але я у Вірджинії із братиком Лу
І не буде сьогодні весілля”
 
Атож докторе добрий – на поміч!
Верни серце туди де було
О мамо я плачу
Від полегшення
І мій пульс відтепер під контролем
Так
 
 
 
 
 
 
 
 

Я прочитати дам вогню твої листи,
А фото покладу чим глибше до шухляди, –
І потім сам-на-сам для пані Самоти
Співати заведу мінорні серенади...

Хай полум’я горить, ковтаючи слова,
Що зранили навік понівечену душу, –
І запалає вмить від болю голова,
І пісню я на крик перетворити мушу.

Казали фахівці, від цьо́го ліки є.
Але шукають їх, як правило, не в то́му:
Хтось на траву підсів, а хтось банально п’є.
А я би так не зміг, дарма́ що «не всі дома».

Як Во́ланд і казав, руко́пис не горить.
Та й фото на стіні, як за́вше, боввані́є.
Я знову все почав. Можливо, хоч на мить
Любов яви́ть мені моя шизофренія...

Грудень 2025 року

Я іду забутими стежками
У глухих, неходжених місцях.
Заблукав поміж двома віками,
Хоч порив небесний не зачах.

Заблукав у лісі чи у полі,
У далеких хащах наземних.
Я шукаю волі у неволі,
Яка б'є безжалісно під дих.

У ярах глибоких і могутніх
Я згубив надію рятівну.
Даленіють невситимі гуни,
Знищуючи слово і струну.

20 лютого 2025

Перше моє прозвисько (в дитинстві) -- Євик, Свинопас, і пішло -- Сем, Кальок, Борода, Будулай, Татарин, Боніфацій, Лабух...
ПРИСВЯТА. ДЕЯКИМ:

Оптимістично налаштований, не згас…
Все те, що було придбане, з тобою.
Одне із прозвиськ, схожість, «свинопас»
Приклеїлось відразу за весною….

Канікули твої відбулись за селом.
Гуляв по полю, поруч від кошари
І тішився коротким літнім сном,
Забувши про дитячі тари-бари…

А в Осінь любо повертався козачком.
А ті, хто ще не тішився колгоспом,
Чомусь тебе омовили «бичком».
Можливо, що різнився з ними торсом…

А третє твоє прозвисько «семен», ні — «сем»
А поруч «віллі», «білл»… «паук», «барига».
Минуть роки, залишися взірцем
І хтось у слід подумає, що циган…

І «будулаєм» також назовуть колись…
«Татарином» побудеш вже пізніше.
І янгол шепотітиме: — Проснись!
Як зникнуть всі, родитимуться вірші…

Живе одне у списку найдорожче втім:
Воно красиве, чемне, ніжне — «Лабух»
І вже на вік залишиться твоїм.
Оригінал музичного масштабу…
22.12.2025.

Я босо́ніж пройду
по тонко́му льоду́ —
не пото́ну в сутужну хвилину.
А той біль, що в мені
пропаде навесні
у рожевім суцвітті люпину.

І не страшно іти,
коли Бог з висоти
розсипає проміння яскраве.
Лід розтане, колись,
і усміхнена вись
втопить сум в оксамитових травах.

Закружляють мої
тополині гаї,
зі́йдуть райдуг ясні́ переве́сла.
Захлюпочуть струмки
і життя залюбки
в небі обітованім воскресне.

Вороги сліз моїх
не побачать, бо їх
вітер висушить обов'язково.
Стрепенеться душа
і доп'є із ковша
малино́вого трунку любові.

23.12.2025р

Ой, нема чого читати,
усе нецікаве,
кожен пише про те саме
іншими словами

Усі стали патріоти,
проклинають рашку,
бо без рашки гарно жити,
а з рашкою – тяжко.

наближає Перемогу
кожен, як уміє:
з маленької всюди пишуть
москву і росію.

проклинають імперію
й православну віру,
висміюють любителів
смачного пломбіру.

один поперед другого
пнеться показати
як йому на тих кацапів,
звиняйте, насрати,

як він мокшів зневажає
й ненавидить люто,
і як жити заважає
УКРАЇНЦЯМ путін.

от берешся ти читати
отакого вірша,
а там, щоближче середини-
то все гірше й гірше.

а де ж, брать, нові ідеї,
де ж, брать, нові смисли?
чи чекати їх, допоки
рак на горі свисне?

тож в цей пафос показовий
ні краплі не вірю,
піду краще почитаю
Бориса Костирю.

Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.

Те, що ти означала
для сторонніх істот,
те, що ти не зачала,
те, що брала ти в рот,
не зронивши ні слова,
не проливши води, –
все повернеться знову,
тільки знов не сюди.

Злом розрізано різним
ці куточки очей.
Не вертайся запізно
з азіатських ночей.
Ми накинемо лямку
на розмовні вуста.
Якщо при́йдеш до ранку,
значить, злість ця пуста.

Серед нас твій коханець,
проминулого друг,
твій незвільнений бранець,
о́вен твій і пастух.
Ми його споряджали –
та далекий твій схід.
Ми його проводжали –
та давно вже він дід.

19–20 березня 1996 р., Київ

Не повертайтеся туди,
де зневажали вас відкрито,
а за прихильности сліди
справляли непомірне мито.

Не повертайтеся туди,
де вам сміялися у вічі,
хай манять запашні плоди
і щастя знову щедро зичать.

Не варто мислити про те,
чого назад не повернути,
хоча ще час і не зітер
минувшини огидні пута.

Не треба думати про тих,
кому давно уже байдужі.
Струсіть із пліч печалі міх,
як пелюстки сухої ружі.

Не повертайтеся туди,
де не горять любови свічі.
Полином там гірчать сліди,
в ріку життя – не стати двічі.

Шумить стривожено Дніпро,
Коли борвій здіймає хвилі, -
Коли лякається добро
У вир стрибнути з мокрих схилів.
Пропахле пилом і багном,
Воно боїться обмивати
Себе при світлі чи смерком,
Щоб оминало річку свято.
Щоби стривожена вода
Бурлила й пінилась надалі, -
Добро на неї погляда
І позіхає лиш помалу...
23.12.25

У мене все добре, ну просто чудово:
Вже запахи хвої гуляють по дому,
На вікнах сніжинки, за вікнами зимно,
І кішка у кріслі, і чашка красива.

Стабільна робота, заняття у залі,
А донька складає останній екзамен,
І світло, буває, подовгу не гасне.
У мене все добре, у мене все класно.

У мене все файно, святково і мило,
Шахеди літають здебільшого мимо,
Ну максимум, може, в сусідній будинок,
А так все спокійно і тихо на диво.

У мене все добре в поточнім моменті,
Якщо не збирати докупи фрагменти,
Думки не пускати за межі вітальні.
У мене все добре. Все ок, все нормально.

Вона давно жила коханням,
краплинами його пила
із вечора, а на світанні –
згорала іноді дотла!.

Повітрям дихала весняним,
губилась в променях світил,
фантазувала до нестями
аж доки не забракне сил.

Купала душу в квіті вишні,
аби позбутися імли,
а на уламках мрій колишніх –
нові надії зацвіли!

Видно не того́ любила,
розірвала, попалила
кармазинові вітрила.
Деревом вросла в землицю —
погляд гострий, серце — криця,
а душа, немов криниця:
милосердна, хлібосільна,
щира, горда, своєрідна,
та, мабуть, його не гідна.

22.12.2025р

Дама. Вино.
У цих Броварах за кожним столом
грають у дурня!
А як до кишені за козирем!
А як переможно сміються!
Дотепність!
Дотепність!
Цілуйте чемпіона!
Налийте йому безкоштовного пива!
Хай за рахунок держави
іржавої піни з пів жбана!..
Кобилу!
Карету!
Ще сто і котлету!
Тинялася лава
то вліво, то вправо! –
аж дама-вино ожила
і довго між ніг кружляла
на свіже повітря пішла
і дамою-хрест стала…

3 травня 1993 р., Київ

Сліди імперської сваволі
Рясніють досі навкруги,
Бо заганяють у неволю
Нас знов неправедні торги.
Вчуваю ясно силу впливу
Боліт на дії та думки,
Коли читаю директиви
Про те, куди нам йти з руки.
Ведуть рахунок всі та чинить
На Україну кожен тиск, -
І ділять, ділять без упину,
Щоб від торгів отримать зиск...
22.12.25

Усе уже написано у ві́́ршах,
у повістях, романах чи піснях?
Нам хочеться вважати, що ми інші,
що попере́ду неповторний шлях.

У пошуках отак життя минає
за кроком крок. Все ближче до мети?
Та нові відкриття серця́ нам крають,
а ліки ми не в змозі віднайти.

Упевнені у тому, що ми інші,
що свій під ноги нам лягає шлях,
але усе написано у ві́ршах,
у повістях, романах і піснях.

Немає світу ні кінця, ні краю,
він сущому – бездонне джерело.
Ми логіку здебільшого шукаєм
там, де її ніколи не було!

Ой, снігами, снігами глибокими
Йшла зима семимильними кроками,
Принесла із собою колядочки
Та щедрівки. І світлої радості.

Всім солодка кутя смакуватиме
І засяє ялинонька-райдуга.
Ці різдв"яні пісні ми співатимем
Та Ісуса Христа прославлятимем.

2015 р.

Пройшло сьогодні найкоротший шлях,
Торкаючись верхівок, сонце срібне,
Й занурилось у жовте сяйво німба,
Який за лісом підіймався, ніби
Фантомна позолота із гіллЯ.

А стовбурів увіткнуті списИ
Врізалися у небо, рвали хустя
У Бога Сонця, що у спішнім русі
Куски сріблясті кидало обрУсом,
Допоки морок світла не згасив.

Та тільки темно стане, засвічу
Тобі вогонь, набравши навздогінці
Останнього проміння, щоб по вінця,
У складені долоні, де півмісяць.
І що нам зробить злісний Карачун...

***
А ми на мапі світу трохи інші.
Воюємо, не вішаємо ніс
як і раніше...
та у моно більше
спецоперацій, бо у них безвіз.

***
А бути дурнями відомими
готові й дами... не одні мужі,
не сповна розуму,
по своєму
толкують хиби власні і чужі.

***
А дещо у народу на слуху –
у чорта й біса миру не буває
і вевеху
у позі вивиху
своїм аґентам роги наставляє.

***
А у Європі є ще поторочі,
що потурають бравій маячні,
хоча й «охочі»
опускають очі
рішуче від піару на війні.

***
А не буває гіршого нічого
від того, що в історії було,
і перемогу
матиме убоге,
туге на ум і збочене пуйло.

***
А на чолі не ставили клейма
відомої кремлю маріонетки,
його нема,
але біля керма
лишаються чорти із табакерки.

Іронія
А деколи ще є кого послати
за кораблем і хай собі гребе
у пекло чи у небо голубе...
та краще упіймати
головате
чудовисько мережі ефесбе.

12/25

Самотня ніч. Холодне підвіконня.
Зима в душі, негода за вікном.
Гостей немає. Тиша безпардонна
Заволоділа дійсністю та сном.

Покрились льодом почуття бездонні,
Зів'яв букет яскравих еустом.
Тепер мій світ - безбарвне царство сонне,
Яке не оживає під пером.

Надія розбивалася на скельця.
А я чекав... Палке, відкрите серце
Всіх зустрічало щиро, мов дитя.

Даремно. Бо проїхали курсивом
Закохані, красиві й некрасиві
Лише транзитом крізь моє життя.

***
А на кону – на видимому фронті
ніякої містерії нема.
Тяжка робота
бити ідіотів,
бо їх уже не тисячі, а тьма.

***
А у раю не яблуко дешеве,
а фіґа виростає. Боже мій,
це явно древо,
на якому Єва
побачила, як спокушає змій.

***
А малороси фронтового тилу
виховуються дронами, але
не заявили,
що пора – на мило
любиме їхнє пугало мале.

***
А будять люд ієрихонські труби
ракет або шахедів з висоти
і... де ж те, – любо,
браття... щоб за чуба
їх із боліт московії тягти.

***
А Пандора відчинила скриню
і ніхто не відає, чого
не радіє пиня,
що і нині
Божа кара не мине його.

***
А кон-че-ні не те що азіати,
а психопати-циніки... здаля
як не бажати
їм усім конати,
коли стає скловатою земля.

Хепіенд
А від Уралу до кінця Європи
немає місця на одній землі
з одного боку воїну-укропу,
людині-гуманісту, філантропу,
а з іншого – бандиту у кремлі
і малоросу-зраднику – холопу,
яким простори Азії малі.

12.2025

Туман заполонив собою
Усе, що бачив, охопив.
Жупан невидимого крою
Затьмарив стільки див.
Ідеш ліворуч чи праворуч,
Ледь-ледь щось видно в пелені.
Земля свою шепоче сповідь,
Їй теж не хочеться війни.
А що ж туман? Повзе химера,
Байдужа до людських страждань.
Цілодобово: гул сирени.
Дай, Боже, павзу, трохи дай.

Ця сльота так трагічно зимова
Увірвалась з незнаних глибин,
Відібрала провісницьке слово,
Мов дарунок таємних вершин.

Ця сльота розчинила всі мислі,
Розчинила і радість, і сум.
І сніги наповзають невтішні,
Ніби згусток Всевишнього дум.

Потонула в калюжах тривога,
Потонули натхнення і шал.
І на місце єдиного Бога
Знов приходить неситий Ваал.

15 лютого 2025

Задали дітям в школі творчу вправу,
Щоб загадку придумали цікаву.
Якщо її ніхто не відгадає,
Отой оцінку гарну, звісно, має.
Не було часу в мами з татом в Юлі,
Пішла мала спитати у бабулі.
Старенька мудра, всяке- різне знала,
Одну хитреньку загадку згадала.
Не вміє бігати воно й скакати,
Та може часом швидко утікати.
Ніхто не відгадав хитринку Юлі,
Бо це не звір, а молоко в каструлі.

21.12.2025

Світ оцей завеликий, та тихо, дитинко, не плач,
не торкнеться тебе буревій світової толоки,
тато й мама завжди будуть поруч з тобою, допоки
скатертиною неба колує духмяний калач.
Іграшковий ведмедик – з усіх, самий відданий друг,
берегтиме твої потаємні дитячі секрети,
і завжди по зимі за вікном солов’їні сонети
у вишневім саду колисатимуть співами слух.
Сморід пороху й згарищ ніколи не дійде сюди,
будуть теплі дощі, і поля золотаві усюди,
на вкраїнській землі вільно житимуть добрії люди,
й не чекатимуть з неба страшної лихої біди.
Світ оцей завеликий, та тихо, дитинко, не плач,
бо тебе захищають сини військовОї звитяги,
а тому жовто-сині завжди майорітимуть стяги,
аж допоки по небі колує духмяний калач.

24.02.2023

Те саме знову без кінця.
Одне й те саме… все спочатку.
І та мелодія, і ця —
Тобі й мені, обом на згадку…
У кадрі наш з тобою зріст.
Зростали ми там без зупинки.
А в ньому вальс, а ньому твіст
І сна безрадісні уривки…
І все те саме без кінця:
Я — за. І ти за нескінченність.
Не вистачає мудреця
З квитком без натяку на чемність…
17.12.2025.

- Вставай, Данилку, почало світати!-
Прошепотіла мама і в ту ж мить
Відкрив Данилко сині оченята.
Здавалося, що вже давно не спить.
А таки так. Крутився цілу ніч,
Не зміг склепить очей. Бо ж разом з татом
На Січ сьогодні мають вирушати.
А він же мріяв стільки про ту Січ.
Тож підхопився, до криниці враз.
Обличчя вмив холодною водою.
Привчав себе давно вже до такої.
Для козака вона у самий раз.
Поїли з татом. Мама все смачне,
Немов на свято їм наготувала.
Сама тихцем сльозинки витирала.
Синочка жаль: мале та ще й одне.
Данилко швидко миску спорожнив.
Хоч тато їв без поспіху. На сина
Все поглядав. Зовсім іще дитина.
Та ж Січ з таких і робить козаків!
А на подвір’ї коні вже стоять.
І торби у дорогу вже готові.
Сказала мама їм напутнє слово.
Перехрестила: - Буду вас чекать!
З очей утерла хусткою сльозу.
Данилко з татом на коней злетіли.
Ворота мама навстіж відчинила.
Задумалась, бо ж острахи гризуть.
А чи доїдуть? Бо ж в степу бува
І небезпека на людей чигає.
Дорогу чоловік, щоправда знає.
Для нього та поїздка не нова.
Щороку відправляється на Січ.
Тепер з собою й сина забирає.
Та хтось же землю захищати має?!
Козацтво в тім найкраще, звісна річ.
Застояних ледь стримавши коней,
Полишили подвір’я, попрощались
І по дорозі вдалечінь помчались,
Неначе вітер їх вперед жене.
Стояла мати довго на шляху.
Вже й пил осів, що з-під копит піднявся.
А їм услід все мамин шепіт мчався,
Щоб долю де не стрінули лиху.

Вже кілька днів в дорозі батько й син.
Уже й село останнє проминули
І у безмежний, дикий степ пірнули,
Де вітер за господаря один.
Данилко все навколо розгляда,
Хоча здавалось все одноманітним,
Лиш вітер віє, з неба сонце світить
Й орел, якому звідти все видать.
Хоча, насправді, скрізь життя буя,
Якісь зусюди долинають звуки.
То зграєю десь полетіли круки,
То жайвір своїм співом звеселя.
То чується незвичне «крекс-крекс-крекс».
Не встиг Данилко, навіть запитати,
- Та то деркач. – спокійно мовив тато.
Якийсь в траві у нього інтерес.
То щось зашаруділо у траві,
Почулось «кі-кі-кі», з-під ніг зненацька
Якась яскрава птаха піднялася,
Розправивши у леті довгий хвіст.
- А то фазан. Дивися, знадобиться.
Хоч невеликий, а, проте смачний.
Колись ще на обід впіймаєш свій.
В степу такої чималенько птиці.
- А чому б нам тепер не вполювать?
- Навіщо? Нам харчів поки що стачить.
А, як складеться далі, то побачим.
Ти лиш усе старайся помічать.

Одного дня, уже десь під обід
Повз пагорб височенький проїздили.
І раптом щось страшенно заревіло.
- Поглянь-но, хлопче, он на сонця схід.
Данилко тільки очі повернув
Й на пагорбі уздрів страшного звіра.
То він, скоріше заревів допіру.
Напевно, бик якиїсь дикий був.
Весь чорний, мускулистий, голова
Піднесена високо, круті роги.
Такому краще відійти з дороги.
Знов заревів, мов на двобій позвав.
- То тур, Данилку. – тато проказав, -
Колись в степах до біса їх водилось,
Тепер же зовсім мало залишилось.
Я лише кілька раз таких стрічав.
Немає звіра у оцих степах,
Який зумів би тура подолати…
Окрім людини, - встиг іще додати,
Тримаючи мушкета у руках.
- Ти його стрілиш? – Що ти, звісно, ні.
Нам стільки м’яса не потрібно, сину.
А вбити й на поталу звіру кинуть?
Як козаку, не личить то мені.
Це я про всяк випадок. Звір такий,
Якщо на щось чи когось він сердитий,
То може сам зненацька налетіти.
Тоді вже, сину, не зівай, а бий.
Без поспіху направивши коней,
Вони повз пагорб далі подалися.
А реви тура їм услід неслися.
Здавалось, кинеться та й дожене.
Та все минулось. Пагорб вдалині
Разом із туром зник, ревіння стихло.
Лиш вітер степовий повільно диха…
Враз у траві, від стежки в стороні
Зашаруділо, наче хтось втікав.
З трави велика птаха піднялася
І важко та повільно подалася
Від них. Данилко, навіть не чекав,
Як тато раптом вихопив стрілу
І лук, що досі на спині бовтався,
До нього легким теньком обізвався.
Стріла догнала птаха, по крилу
Ударила і він в траву упав.
А тато вже коня услід направив.
І птах в його руках – хвилинна справа,
Зі здобиччю вже радий повертав.
- Це дрофа, сину. У степах оцих
Найбільший птах. Тож наїмося нині.
Запечемо м’ясця собі у глині
Та до запасів додамо своїх.

Спинялися, як правило, вони
У балках чи ярах. Аби багаттям
Себе забродам у степу не здати.
Досвідченим очам зі сторони
Дим серед дня чи то вогонь вночі
Пізнати легко. Нападуть раптово,
Якщо якась роззява гаву зловить…
Отож, Данилка тато всьому вчив.
І лук у нього, й повний сагайдак,
І ніж стирчить за поясом. Без зброї
Ти не козак, а не козак – не воїн.
Принаймі, тато вчив Данилка так.
Вони вже близько тижня у степах.
Ще кілька днів і на Січі вже будуть.
Данилку надимає гордість груди,
Хоч підсвідомий ще долає страх.
Задумався і не помітив, як
Коня свого спинив зненацька тато,
Узявся щось зі степу дослухати.
Данилків кінь став поряд і закляк.
Зі степу раптом тупіт доліта,
Вже зовсім поряд виринули коні.
Майнула думка в голові: погоня.
Коня свого вже тато поверта.
- Тікаєм швидко, синку! Татарва!
Понижче тільки до коня пригнися,
Щоби арканом часом не зловився!
А кінь летів уже, вудила рвав.
Здавалось, відірвалися. Аж враз
І попереду скочили татари.
З трави з‘явились раптом, як примари.
- Погано, синку, оточили нас!
Стрибай з коня, сховайся у траві!
Вони тебе малого не помітять!
Я спробую відвести клятих звідти!...
Стрибнув Данилко, миттю на живіт
І у траві бігом пошурхотів,
Щоб під копита часом не попасти.
Копита дріб пробили мимо часто.
Загін татарський далі полетів.
Почулось гелготіння недалік.
Дзвін шабель, крики болю…Тихо стало.
«Напевно тата, кляті запопали!» -
З думками тими він і повз убік
До пагорба, що високо здіймавсь.
Із нього міг би добре розглядіти,
Що ті татари візьмуться робити.
В траві високій аж на верх забравсь.
Там якийсь ідол кам‘яний стояв
Та безтурботно в далечінь дивився.
Данилко біля нього прихилився
І степ навколо розглядати став.
Татар уздрів. З десяток чоловік.
Щось гелготять, розмахують руками.
Он тата спеленали мотузками.
Он кілька вбитих відтягли убік.
Тоді зібрались та і подались
Кудись неспішно. А Данилко слідом.
Заради тата на край світу піде.
Ішов, а сльози по щоках лились.

Татари недалеко відійшли.
У балці, видно над струмком ховались.
На здобич пантрували, сподівались.
Мабуть, не вперше в цих краях були.
У заростях між вербами вони
Собі містечко гарне влаштували.
Там уже кілька полонених мали.
Данилко то уздрів зі сторони,
Як здерся на високий осокір.
Татар, як на долоні видно було.
Вони ж гадали: в зарості пірнули
І їх уже не віднайти з тих пір.
Тож вогнище скоренько розвели
Та їжу узялися готувати.
Сіріло, ніч вже стала підступати.
Не міг Данилко дочекать, коли
Вони поснуть. На дереві сидів,
Гнав сон від себе, що весь час чіплявся,
В тенета свої взяти намагався.
Напружено у темряву глядів.
Багаття вже погасло у татар.
І звуки змовкли. Форкали лиш коні.
Чи попаски були, чи на припоні?!
Із неба місяць поглядав з-за хмар.
За північ далеченько вже було,
Коли спустивсь Данилко з осокора.
Без шереху дістався кошу скоро.
Тож усе тихо і спокійно йшло.
Татарський табір боком обійшов,
Бо ж бачив полонених де тримали.
Напевно, і тепер сторожували.
Від того аж холола в жилах кров.
Та гнав він страх, ножа в руці стискав.
Вдивлявся пильно, щоб не напоротись
На сторожа, бо з ним не поборотись.
Повз, прислухався… Сторож, видно спав.
Його сопіння сонне було чуть.
Не став Данилко його зачіпати,
Поповз туди, де мав би бути тато.
Вже зовсім близько підібравсь, мабуть.
Тихенько: - Тату! – шепотіти став.
І шепіт поряд зовсім: - Це ти, сину?!
От молодець, що тата не покинув.
Я сподіваюсь, ти ножа узяв?!
- Узяв. Давай мотуззя розітну.
Нащупав руки і мотуззя впало.
Тут інші також шепотіти стали:
- Ріж і мені! – Данилко не минув
Ні одного. Всі руки розтирали,
Бо аж потерпли зв‘язані були.
Нарешті розігнати кров змогли.
І наступила ота мить розплати.
Сторожу тато навіки приспав.
Полонені по балці розповзлися
І за татар поснулих узялися.
А кожен справу свою добре знав.
Тож ранок стріли вільними усі.
Татар чи пов‘язали, чи убили.
Коней усіх татарських половили.
А для Данилка не жаліли слів.
Казали не Данилко – Козачок.
А хлопець, звісно, гордий був від того.
І тато не менш гордий біля нього.
Бо ж син найперший витримав урок.