Хто ще про людей цих напише?
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*

Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
ще й досі поляна є та.

Так ось, були люди завзяті,
володарі м’яз струнких тіл,
козацької правнуки знаті –
вантажники-профі для діл.

Коли вже ставали до діла,
танок головним був у них,
відразу ж робота кипіла
і більше ніхто так не міг.

Розумна ротація рівних
як дихання друге у всіх,
тривалий танок неймовірних,
бадьорі словечки і сміх.

За тим на травичці під в’язом
їх трапеза зовсім проста,
співають з душею всі разом,
зі свят лиш шанують Христа.

Затягнуть коли «Туман яром» -
душа їх мелодія та –
покрите усе їхнім даром
бо мають у силі літа…

* Прізвища деяких (Рубаха також з них) професійних вантажників залізничної станції Мена початку 60-х років 20-ого століття.

13.02.2026р. UA

Не слухай інших - слухай тупіт степу
між веж курганів і хребтів валів,
що бʼє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільго́ти Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни нею вицвілий сераль:

...долоні в гриву
і галопом вдаль...

Дивися не на інших - зри на крука
на залишках перу́нових божниць,
черпай очима спокій в його рухах,
шугай, як він, душею вверх і ниць:
лети понад румо́вищем за обрій,
над лезом виднокраю підіймись.
Нехай леліють крила хвилі добрі -
полинь у ирій птахом, як колись:

...між пірʼя пальці
і стрілою ввись...

2026

Кілька місяців. Кілька життів
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.

Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
Перетворюється на рядок.

Опустилася тиша нічна,
Передавлює голову й шию.
Не кричу і не плачу. Я вию!
Ця планета мені затісна.

Перечитую книгу стару.
Наче прапор, тримаю мовчання.
Знову спогади... Знову прощання...
Знаю: вдруге я вже не помру.

Боже
як тихо
я сплю
сонце ляга
на ріллю

небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
як вуж

хмар на межі
прибуло
в них
потонуло село

легіт
голубить сади
Боже
я сплю
не буди

мама
з очима весни
погляд
безмежно-сумний

сина свого
вигляда
мов за відерцем
вода

голосу
вже не почув
бо не лежу
а лечу

видно
як поле горить
падаю в небо
на мить

падаю
наче зола
болем згораю
дотла

і наяву
не у сні
тулиться янгол
до ніг

Столиця України знову під шквалом ракетних ударів.
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок, тих, хто переніс інсульт чи інфаркт…
Геноцид проти людяності!

Величний Київ звалили з ніг
лежить він, кров‘ю стікаючи…
Його добиває ракетний батіг
кремлівського керманича.

Та фактів таких в історії сотні,
чи варто їх перелічувати?
Правителі всі - тимчасові,
а місто моє - вічне!

Електрики цілодобово
працюють у мороз і сніг…
Бачу сивобородого Бога
у спецодязі поміж них.

2026 рік

ти просиш слова а тебе
епатують лиш за довіру
таке буває така життєва сірість
явиться правда в боротьбі
нині не дарять тут шани тобі
ангели повчальної сім’ї…
12.02.2026р.

Я бачу в полоні минулих років
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.

Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
Які не пізнали ми досі.

Я хочу з'єднати часи і роки,
Здолавши розрив доленосний.
І так заговорять запеклі віки,
Які заблукали у осінь.

9 травня 2025

Із Леоніда Сергєєва

Починає світлий образ Тещі:
Ну, от і слава Богу, розписали.
Сідайте, гості-гостеньки, за стіл!
Ослін займе, звичайно, баба Валя,
якраз із дідом Петриком навпі́л!

Тут вмоститься наступне покоління;
Петровичу, посунь стілець у стик!
Й візьми собі Глафіру на коліна!
Ну й що́, що важить центнер? Ти ж мужик!

Наречена:
Візьміть стільців кілько́ро у сусідів;
взуття зніміть, ця зала в нас жила́!
(Убік.)
Тут стільки поназвали дармоїдів,
що тільки боком влізеш до стола!

Жених¹:
Я завтра – в нічну, за добу повернуся,
бо зайнятий – двадцять чотири на сім!

Наречена:
У тебе не вигорить, любий мій дусю,
а спробуєш знову – так я тебе з’їм!

Теща:
За стіл пробачте: в нас Перебудова².
На три талона³ зляпали борщу.
А в черзі за вином побили Вову (вказує на Вову),
всі ґудзики зірвавши на плащу!

Але нам дещо підігнав Петрович...
(Грайливо.) Петровичу, ти дріжджі де узяв?

Петрович (з-під Глафіри, напівпридушено):
Не совайсь так, у мене там не овоч...
Зніміть її, бо я брикетом став!

Теща⁴:
Ну і добре, біс із ним,
є млинці, є деруни!
Вдовольнимся і «трійним»⁵,
тільки б не було війни!
Ух! Їх! Ух! Їх!

Хор гостей:
Ми чу́ли це: всі крадуть напропале,
а мафія керує баришем...
Навіщо ж ви гостей собі зазвали?
Сиділи би, давилися борщем!

Теща (за інерцією):
Треба не сварити дім,
а приносити самим!
А кого не тішить стіл,
хай іде собі, дебіл!
Ух! Їх!

Хор гостей:
А зараз ми усіх віддухопелим!
І посуд переб’єм на весь бюджет!
Вертай нам подарунки наші – телик
і виграшної позики білет!

Жених:
Вертати? Це з якого переляку?
А телик ваш – поламаний, мабуть...
Петровичу, та скинь ти цю коняку!
Скоріш! Ти що́, не бачиш: наших б’ють!

Петрович (з-під Глафіри):
Гей, хлопці, та відсуньте вже цей трактор!
Хто-небудь, принесіть мерщій домкрат!..
От зараз скресне мій прим’ятий фактор –
й розберемо́сь, який кому тут сват!

Далі йде страшна бійка.
Раптом з-під кофти у тещі випадає пляшка зеленого скла.

Гість⁶:
Мати рідна, ну й бедлам:
теща щось родила нам!
Не дитинку, не мишівку⁷, –
просто пляшечку-літрівку!
Жаль, якщо́ це – літр води...

Хор гостей:
Ану, давай її сюди!
(П’ють.)

Гість⁸:
А де б мені узяти тещу
таку родючу на пляшки?
І хай би хто не думав дещо –
а щоб мої́ були таки!..

Теща:
Ну добре, молодим пора в постелю.
Ці зуби треба вимести кудись.
Петровичу, відсунь з дороги телик!
І врешті від Глафіри відліпись!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
борги подружні б’ють ключем!
Вам на добраніч, Колька й Ірка,
а ми закусимо борщем!

Дід Петрик (з-під ослону):
Артилеристи, Сталін дав наказ!
Артилеристи, Вітчизна кличе нас!
З усіх наявних батарей,
за біль дружин, за плач дітей...⁹
Орлята рвуться у політ!¹⁰

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееее

Злісні ракетні удари
Горе раз-по-раз несуть, -
Запах дошкульного гару
Легко породжує сум.
Скрізь повибивані вікна,
Скрипи розкритих дверей, -
Нищать роками без ліку
Орки невинних людей.
Тішаться кляті рашисти
Підлістю вчинених справ, -
Темінню вкутане місто,
Холод могильний пробрав...
13.02.26

 
Я – той
Ким він є, так само
Ти – той, ким я є
І ми всі разом
 
Бачте, свиня
Тікає від ножа
Або летить
Я плачу
 
Сидячи у пластівцях
Чекаючи іще фургона
Чай корпоративний
Кривлений вівторок
Ти був неслухняним &
Своє лице убив
 
Я – яйцеїд і
Вони – яйцеїди
Я – Морж атлантичний
Ґуу ґуа джу
 
Містер поліцейський сидьма
І гарненькі поліцейські поряд
Дивлюсь, як летять
Мов Люсі в небесах
Дивлюсь, як біжать
І плачу
Я плачу, я плачу, я плачу
 
Жовтомазий пудинг
Із ока мертвого собаки
Краболовна жриця, чи порнографічна
Неслухняний хлопчик
Був дівчам, стягав труси
 
Я – яйцеїд і
Вони – яйцеїди
Оdobenus rosmarus
Ґуу ґуа джу
 
Виповзаю в сад
Англійський, у жаданні сонця
Як не зійде сонце
Засмагаю під англійським дощиком
 
Я – яйцеїд і (Добродію, хто ви?)
Вони – яйцеїди (Бідака, удари долі)
Я – Морж атлантичний
Ґуу ґуа джу
Ґуу ґуа джу (Який жаль)
 
Екс-протестперт, куриш дохнеш
Не паяц хіба оце сміється?
(Хо хо хо, хі хі хі, ха ха ха)
Дивлюсь, усміхаються
Свині у свинарнику, дивлюсь, хиляються як
І плачу
 
Пільчардова каша
Чи не Ейфелева вежа
Елемент пінгвінний, співи Харе Крішна
Ти би мав побачити як поб’ють Едґара По
 
Я – яйцеїд і
Вони – яйцеїди
Я – Морж атлантичний
Ґуу ґуа джу ґуу ґуа джу
Ґуа ґуа ґуа джу ґуа ґуа джу ґуу
Джуба! Джуба! Джуба!
 
 
 
Умпа, умпа, сунь оце до светера
В усіх є один, у всіх є один
«Лиходію, візьми Гаманця
Якщо волієш процвітати, поховай моє Тіло
І оддай Листи, які ти знайдеш про мене
Едмунду, графу Глостеру: його шукай на Англійській Вечірці
О, передчасна загибель – »
«Я уже знаю про тебе, корисливий Лиходію; усякчас повірений хибам
Господині, як того бажає зло»
«Що, він помер?»
«Сідайте, Батьку; одпочивайте»
 
 
 
 
 
 
 
 

Мюнхаузен, Фантіна,* Каліостро,
песиголовці, Мефістофель, Вій –
міфічні імена, непросто гострі,
уяву заплітають у сувій!

А вартий більше хтось за них уваги,
коли триває олімпійський цирк?
То зберігає реноме Гаага
чи трибунал Європи – просто чвирк?!

Перевернувся світ догори дригом,
агресію підтримує і МОК!
Лишилася лише мала інтрига –
який від того рудименту толк?

У джунґлях я на тигра наступив,
і все довкола стало враз смугастим,
цей жах мене злякав і притупив –
сон зник – і в пащі я не встиг пропасти.

На ковзанах лечу по кризі я,
яка вже надломилася на кра́ї;
ось ріже лід, ось-ось підводний яр –
сон зник – і знову кисень я вбираю.

Я в сни й думки коханої ввійшов,
знов увійшов, та раптом грюки в двері;
це чоловік її її знайшов –
сон зник – я сплю з дружиною в печері.

Цей ґрот, цей склеп, це ліжко, повне снів;
дружина прокидається раптово,
бере ножа й наказує мені –
сон зник – і я її любить готовий.

На ліжку у печері чарівні́й
я досягаю вищих катаклізмів,
я шоку позбавляюся в спанні –
сон зник – і но́вий скоро ві́зьме.

6 серпня 1995 р., Київ

Серед степу в глухій балці багаття палає.
Утомився, зупинився козак, спочиває.
Коня пустив, хай пасеться – трави у достатку.
Сам сидить та на сорочці пришиває латку.
Вже подерлася сорочка, на тілі зіпріла.
Давно уже козаченьки в похід не ходили.
Нема таких отаманів, як були раніше.
Сидять, пуза підпирають булавою лише.
А козак тільки із того живе-поживає,
Що у вдалому поході собі здобуває.
Нема славних отаманів і ніде їх взяти,
Щоб у Крим чи у Молдову піти, погуляти,
А то й морем полетіти до султана в гості,
Щоб він рвав по волосині бороду від злості.
Нема славних отаманів і на Січі лихо:
Розбіглися козаченьки, зробилося тихо.
Пішли хлопці заробітку по світу шукати,
На чужій землі далекій за чуже вмирати.
От і він блука степами, притулку шукає,
Куди голову схилити і досі не знає.
Пришив латку, придивився - непогано, наче.
Підняв очі – чи спокійно навкруги. Аж бачить,
Кінь від паші відірвався, нашорошив вуха.
Козак миттю прихилився до землі, послухав.
Так і є! Далекий тупіт – ледве-ледве чути.
Іде орда, мабуть, степом. Хто б іще міг бути?!
Іде орда грабувати знову Україну.
Хто на шляху в неї стане? Хто її зупинить?
Хто, як не він? Бо ж для того й став козакувати,
Щоб від ворога Вкраїну рідну захищати.
Затоптав бігом багаття, зібрав свої речі,
Одягнув каптан старенький, потертий на плечі.
Оглядівся: шабля збоку, мушкет за спиною.
Що ж, козак уже зібрався, готовий до бою.
Хоч один не воїн в полі, говорили древні,
Але ж тоді й козаченьків не було, напевно.
Свиснув коня, ловко скочив у сідло і гайда.
Скоро він собі забаву козацькую знайде.
Знову шабелька заграє, мушкет озоветься.
Несолодко татарві тій в полі доведеться.
Тільки виїхав із балки, аж дим на кургані.
Не сплять, видно, козаченьки, сторожують гарно.
Буде знати Україна, що знов орда пхає.
Хай готується й оружно її зустрічає.
А він поки затримає орду в чистім полі,
Та за хвоста ще посмика норовливу долю.
Озирнувся – тихо в полі, все живе сховалось.
Знать, не вперше із ордою лихою спіткалось.
Прагне десь перечекати, не втрапить на очі.
Козакові то не личить, він битися хоче.
Їде орді навперейми і страху не знає.
А навколо ковилою вітер колихає.
Сам-один у чистім полі… Озирнувсь, одначе,
А позаду уже нього і військо козаче.
Не розбіглись, як гадалось, вони по чужинах,
Все ж миліша козаченькам рідна Україна.
А гуртом, як кажуть люди й батька добре бити.
Буде кому орду кляту у полі зустріти.
Хай і в латаній сорочці та в руках домаха,
А у серці батьківщина і ні краплі страху.
Усміхнувся козак: значить, ще рано вмирати.
У надійних руках буде Україна-мати.

Я піду крізь дощ, і град, і бурі.
Я піду крізь болі лихоліть.
Я піду крізь снігу кучугури,
Щоб пізнати глибину століть.

Я пройду випробування світу,
Пастку сатани, вогонь проклять,
Продерусь крізь зарості і віти,
Щоб торкнутися хрестів розп'ять.

Я піду босоніж крізь замети,
Крізь траву холодну після злив.
Так торують невідомі злети,
Що Господь для обраних створив.

9 травня 2025

Мила подруго, сестро чи мамо старенька й недужа
У холодному домі, де зимно від вікон і стін,
У замерзлому місті, де небо тривогами тужить,
Там усе, що ти мала, поставила доля на кін.

Найрідніші твої опинились у кроці до прірви.
А усе, що бажалось, закутане в дим і туман.
Та допоки зневіра молитву твою не обІрве,
І неспокій, щоденно зростаючи, дух не зламав,

Берегтиме Господь і братів, і синів, і коханих.
В маскувальних сітках молитви - то додому мости.
Ще сьогодні мороз пробирає тебе невблаганно,
Завтра прийде весна. Ну не може весна не прийти.

Тужать не дужі… очі нужденних…
Боже, байдужі… гори консервних
Дико прикуті, зморені горем.
Прадід забутий без обговорень.
В сходах безсмерття панство панує,
А у конвертах старість сумує…
Тужаться дужі… тож небезпека?
Боже, байдужі… небом лелеки…
Придбане згине. Слід підземелля.
Господи, винен… Винність — оселя.
11.02.2026.

Нині в класі про прикмети
Завели розмову:
Що це значить, як знайдеш ти
Враз стару підкову?

Всі мовчать. Один сміється:
- Певно, хитрість є там.
Бо мені чогось здається, -
Для дурних прикмета.

Якщо хтось знайшов ту штуку,-
Значить, він бідака.
Буде тягати довіку,
Як ота коняка.

11.02.2026

Зима шаліла - її лютий половинив,
прохожі куталися, ковзали і грузли,
а ми щасливі у тенетах хуртовини
стояли осторонь від всіх.
Землею
Тузли.

З твоїх очей на білий сніг летіли іскри.
Мені здавалося, що я за крок до лиха,
коли твоя усмі́шка рухом променистим
мій спокій крала, наче тать.
Злочинно.
Тихо.

Я відчував тоді, в столичній заметілі:
ти - мій вогонь, що зігріває, а не палить
і залишає ніжні опіки на тілі
тепло обіймів і очей.
Постійне.
Стале.

2026

Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.

І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Ми співаємо їй пісень.

У яснесеньку цю погодоньку
Зорі з місяцем – в небесах.
Славен будь же наш, Роде-Родоньку,
Сяє зорями Божий шлях!


28-29 грудня 7516 р. (від Трипілля) (2008 р.)

Про ідеал, мій друже, не пишіть —
дурман ілюзій в полисках звабливих.
Немає цвіту в змореній душі,
це Вам здалося, що я особлива.

То Ви мене намріяли з пісень,
зліпили із фантазій феєричних.
А я скажу відверто Вам, лишень,
моя планида — п'єса драматична.

Світлина бездоганна, та мені
на ній десь двадцять сім, таки не більше.
Іще тоді у непогожі дні
жахних, як смерть, я не писала віршів.

У ті часи непрохана сльоза,
мабуть, від щастя бли́снула в зіницях.
Більш не кажіть, що чуйна бірюза
у повний місяць Вам щоночі сниться.

Пояснювала: «В мене є сім'я —
надійний пліт в буремній хвилі смути.»
Але куди нас вабить течія
не важко уявити і збагнути.

В біді не звинувачуйте мене —
зігріти всіх охочих неможливо.
Нехай Вас хуртовина омине,
і сластолюбства божевільна злива.

Я видаляю Вас і свій портрет,
щоб не бентежив інтернетні чати.
Коли зустрінемося тет-а-тет,
Ви спробуйте хоча б мене впізнати!

10.02.2026р

Є берізонька у лісі,
Вербонька біля ставочка,
По коліна в воді вільха
Та калинонька в садочку.

А сережки у берізки
Та у вільхи зелененькі,
У калиноньки ж намисто
Теж чудове червоненьке.

У воді чистій вербичка
Кучері свої купає,
Гребінцем зеленим вітер
Розчісує й заплітає.

Всі вони, немов дівчата,
Котрі вродою своєю
Люблять завжди милуватись,
Наче з казки справжні феї.

2025 р.

Невиліковний біль уже не вщухне.
Всі вірші, від початку до кінця, -
Естетика прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.

Метафора - мов порція отрути,
А цілий твір - отруєне вино.
Спостерігає чорним оком лютий,
Як світиться вночі одне вікно.

Безвихідь у душі тримає вахту,
Цілує ніч гірка мене в чоло.
Лишилися в минулому смарагди,
А тут - підроблене зелене скло.

І вдень не легше. Кольори облуди
Беззахисний зафарбували світ.
Туди-сюди снують підробки-люди,
Навколо - фальш, незламний моноліт.

Побачити чужинця - так незвично!
Підморгують: "Дивись, не пропусти!"
Повітря ловлять пристрасті комічні
У залишках прогірклої води.

Від заздрості та зла планета пухне.
І тільки сприймуть лічені серця
Естетику прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.

На кухні маленькій сиділа зима,
І в спальні, в вітальні... Усюди
Така безпардонна, здавалося аж,
Що в гості прийшли саме люди

Та як без ключів і без дозволу та
В будинки вкраїнські проникла?
Яка ціль візиту, причина, мета?
Вона тут так довго, що звикла

Завжди шанували, але на поріг
Раніше її не пускали
Бо кожен тепло для родини беріг
А люта тепло часто крала

Так, звісно,
невдовзі все ж прийде весна
Заплаче зима і розтане
Якби ж з холодами ще зникла війна
Колись-таки день цей настане

Лютий 2026

Із Леоніда Сергєєва

Наречена:
Зійди мерщій з фати, підкидьку божий,
не міг взуття почистити до дна!
А я, дурна, проґавила Серьожу,
там хоч свекруха звір, зате одна.

В цієї – дві сестри, не засумуєш,
та тільки я – не голуб миру теж:
в конторі в нас, якщо ти не лютуєш,
то довго на землі не проживеш!

Жених:
Оце фужер налив мені Вован!
Я випив – й раптом нате, наречена!
Й тепер на шиї маю отакенний
у вигляді метелика аркан!

Але дарма́, я теж не пелюсток,
солідніше її кіло на вісім!
Не лізу до кишень за компромісом,
як щось не так – нокаут, і мовчок!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
а поцілуйтеся натще́!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас наллєм іще!

Працівниця ЗАГСу:
Любі друзі, ви прийшли за реєстрацією,
чепурні такі, з обличчями схвильованими!
Супроводжені загальною овацією,
звідси підете в життя зареєстрованими!

Підійдіть сюди, будь ласочка, одружувані,
піднесіть до столу свідка, вже налиганого,
розпишіться ось отут і ось отут –
й віднесіть його мерщій, на жаль, обриганого...

Теща (на мотив частівки):
Ваш на вигляд – не того́:
черевики ношені;
на потилиці його –
кудли заяложені!

Свекруха:
Про штиблети – ми мовчим,
а волосся збилося
через те, що поряд з ним
ваша притулилася!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
тому – цілуйтеся давай!
Один, два, три, чотири... На п’ятірку!
За це – ізнову наливай!

Свідок:
Ми з Колькою... ми змалку...
А Колька... зараз де?...
А Вовка... на рибалку.
А Колька... бозна-де...

Працівниця ЗАГСу:
А тепер, в ознаку вірності подружньої,
обміняйтеся обручками коштовними,
щоб на базисі взаємності потужної
потішатися стосунками любовними.

А якщо, наперекір усім напученням,
у взаєминах стається каламучення,
завітайте у кімнату 35, –
там приймають документи на розлучення...

Наречена:
Каблучка на палець – бичок у ярмі!

Теща:
Кіло сухофруктів, філе пристипоми...

Свекруха:
Закуску всі гості приносять самі,
а що не доп’ють – забираєм додому!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
не перебити киселем!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас іще наллєм!

Дідусь нареченої (з-під столу):
На палубу, друзі, усі по місцях!
Останній парад наступає!
Не здасться нікому наш гордий «Варяг»,
пощади ніхто не прохає!

(Переклад: 2025)

Між нами - тільки тиша і тепло.
Така тонка, прозора невагомість.
Все, що до тебе в серці зацвіло,
переросло сьогодні у свідомість.
Я п'ю твій погляд, наче джерело,
В якому небо відбиває зорі.
І як би нас далеко не несло,
ми два вітрила в золотому морі.
Твоя рука - мій спокій і причал.
Мій кожен вдих твоє шепоче ймення.
Немає місця смуток і печаль,
лиш чисте світло, ніжне одкровення.
Замкнемо зараз вечір на замок,
хоч ніч гойдає нас у колисані.
Кохання - найщиріше із думок,
записане у серці, не в романі.

І
А ми існуємо іще
по два боки одної долі...
ти у полоні, я на волі,
попри жалі, душевний щем
до мене линеш ти дощем,
а я до тебе вітром в полі.

ІІ
Я пам’ятаю наш курінь
і тіні вітру над водою,
і як нас білогривий кінь
поніс туди перед грозою.
Сміялась ти, що я малий,
а ти вже майже-що доросла,
та не боялася, що боса
і що під нами кінь баский,
а я, здається, не такий,
коли тримався не за коси.

ІІІ
Немає часу молодим
душею канути у Лету.
Як дар сучасному поету
ми залишаємо сліди
у білій хмарі інтернету
або завіємось кудись,
де і на конях не догнати
обох, бо маємо колись
вертатися до тої хати,
куди ми й досі летимо
на крилах вітру чи Пегаса,
та розуміємо наразі –
життя без нас тече само,
ми ж – тінями блукаємо
і розчиняємось у часі.

У замкнутім колі несемось галопом.
Сил оглянутись бракує чомусь.
І кожен виток засмокчує мохом…
Вигода значить з галопу комусь.
І смокче так липко… Смокчи! — запевняє,
Інакше порвем, розтопчем у слизь…
Народжених в колі — коло кохає
Тому, що навіки із колом зрослись.
10.02.2026.

Ранковий автобус один і той самий
Виходить з імли невблаганно, як час.
Як витязь казковий, виходить із драми,
Аби піднести до фантазії нас.

Ранковий автобус приходить невчасно,
Мов доля, яка заблукала в світах.
Ранковий автобус, як виблякле гасло,
Тепер майорить у забутих містах.

Ранковий автобус крадеться, як привид,
І нас настига, мов розплата німа.
Він - світу жорсткого циклічності приклад,
Спресована і неприступна тюрма.

Ранковий автобус - пророк у лахмітті,
Що ледве бурмоче нечутно під ніс,
Але ці слова, ніби зламані миті,
Влучають у ціль, як загострений спис.

6 травня 2025

На фото пожовкле дивлюся
І згадую легко краї
В яких потрапляла бабуся
В обійми юначі мої.
Як сонцю весна, довірялась
Теплу моїх лагідних рук
І тішилась щиро помалу,
Що часто гостює онук.
Ще щастям світилися очі
Старенької довго тоді,
Коли я напам'ять охоче
Їй вірші читав по труді.
Читав про село мальовниче
Над Россю, що вічно тече
І плюскотом приязно кличе
В краї добре знаних речей...
10.02.26

Яскравий спалах дав життя
І дав початок часу
Ми несемося в забуття
По вінця наливаєм чашу

Вже позабуте каяття
Спаплюжена святиня наша
Немає більше вороття
Чотири вершники сідлають клячі

Дорогу затягнула мла
Все встелено квітками фальші
Пізнавши всі спокуси зла
Кружляємо у вальсі

2026

Ми колись перестрінемось поглядом
в центрі міста твого́ серед натовпу
мимовільно, побіжно і поквапом.
Я дивитимусь пильно й не знатиму
звідки мчиш і куди повноводною
провесінньою чистою річкою.
Милуватимусь літньою вродою
і душею, що сонцем відсвічує
на всі сторони лагідні промені.
Надішлють тобі здалеку вісточку
мої очі глибокі і втомлені,
що проходити повз уже вистачить.
...Ти зупинишся
й глянеш у вічі,
не впізнавши
в шерензі із ликів...
...там між квітів
горітимуть свічі
на алеї полеглих...
навіки.

2026

 
закриття сезону
закриття сезону
літо йде
мов недовгий сон
що діяти
закриття сезону
 
вранці ми не думали про те
удень волосся золоте
вночі лунав на морі сміх
закриття сезону
що діяти
що діяти
що діяти
 
вранці ми не думали про те
удень волосся золоте
вночі лунав на морі сміх
закриття сезону
що діяти
 
закриття сезону
закриття сезону
нам було добре
усе мов сон
зима настане скоро
закриття сезону
 
 
 
 
 
 
 
 

Він приречено жив, бо давно розумів,
Що горітиме вперше й востаннє,
І собою вогонь запалити хотів
Неземного святого кохання.

А у неї із кре́меня серце було –
Почуття їй були незнайомі.
Що горіння для неї? Воно – ремесло,
Найдревні́ше у світі відоме.

І вона запалила його жартома,
Як свою сигарету черго́ву.
Не збулась його мрія. Згорів задарма,
У вогні не пізнавши любові.

А вона не помітила жертви його
І назавтра уже не згадала...
Я так-само палаю для щастя твого.
Ти ж ніколи мене не кохала.

Лютий 2026 року

У село на місяць бабці
З міста син привіз онука.
Щоб привчить його до праці,
Бо село -то добра штука.

А малий – у телефоні,
Не піде нізащо з хати.
Що йому корова, свині?
Йде лиш курям їсти дати.

Через тиждень син питає:
- Що із хлопцем? Справа в чому?
Бо уже терпцю не має,
Дуже проситься додому.

Бабця каже: - Той ваш Дмитрик
Ні на що не має сили.
Певно, в тебе вдався, хитрий,
Як отой мій півень білий.

Він лінивий дуже, синку.
Вір не вір, а так буває.
Півні всі горлають зранку,
Наш когут лишень киває.

07.02.2026

Ї́вґа горлала на третій день весілля
так – ніби їй всипали п’я́ного зілля:
«Так, немає обручки! Не-ма-є!!
Вона вислизнула, а де – не знаю!
Вона розбилася й десь закотилася!..»
Тут Ї́вдю й кинув до льоху пан То́дорош:
«О-о́сь тобі наша весільна подорож!!!»

29 серпня 1996 р., Київ

Вись розчулила весною,
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.

Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
Загорівся цілий світ.

Люба, мила моя Мріє,
Шлю цілунки я тобі.
Он обійми вже леліє,
Мліє пара голубів.

Туга музикою чуйно
Так жагуче нароста.
Серденько моє, почуй-но,
Це - кохання теплота

Огортає ніжнотонно,
Стелить ласкою парчу.
Розкрива пелюстя лоно -
В щастя пестощів лечу!

9 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026).

«Служу Україні!» — від віку й донині
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Борімося мужньо і мовимо дружньо:
«Як сонце — могутньо, як небо — безмежно,
Служу Україні своїй незалежній!»

В червоній сукні жінка чарівна́,
Іще не осінь, та вже не весна.
Красиві форми і смарагд очей
Непересічних зваблюють людей.
Одним здається, що таких кобіт
Гойдає у долонях цілий світ.
Співають херувими в небесах,
Дарує лебедині крила птах.
І заздрять подруги її красі
Духовній і тілесній майже всі.

Для неї зріли персики в саду
Та доля напророчила біду.
Ніхто бодай не знає, що вона —
Бентежний звук, натягнута струна
Між небом і землею. Не торкайсь!
Допоки не порветься, то нехай...


09.01.2026р

Зелененькій осоці
Поцілунок на щоці
Очерет високий
Ізвечора залишив,
Про кохання шепотів,
Щоб на серці спокій.

А вона, осока
Звабниця та ще й яка
Мило усміхалась,
Що подобається їй
Очерет той чародій
Теж йому зізналась.

2022 р.

Відтепер і дотепер
Маю сотню зауважень.
Свідки поруч — власний нерв.
Правда, він без повноважень.

Є двигун, і є штовхач…
Є кажись, дивлюсь, предтеча:
Після неї знову плач —
А навколо колотнеча…

Втихомирив би вже хто!?
Тільки лаятись не смійте!
Це не спіч, не «кінь в пальто»
Відтепер і до… повірте

Вибачаюсь, дотепер
Кожен сам моливсь за себе.
Я і є той самий нерв…
Боже, вистачило б ребер.
06.02.2026.

Мовчання, мов кактус в пустелі німій,
Родилося після словесних завій.
Мовчання, мов крапка в поемі життя,
Що скине з вершини в степи каяття.
Мовчання, мов клекіт природних стихій,
Пронизливі звуки в сонаті сумній.
Так звершиться сила холодних шпилів,
Мелодія сонця, агонія днів,
Апорія серця, рапсодія снів,
Симфонія поля, де спить буревій.
А ми не збагнемо громаддя століть,
Архіви безумства, списи лихоліть,
Закони безбожності, сутри страхіть,
Де схована в сонці палаюча хіть.

5 травня 2025

Завіса сну упала на чоло,
стуляються глибокі Нені очі…
Накрило градом фронтове село –
усе війни лютує потороча.

Канати-нерви в’яже у вузли,
до зір веде через розривів терня,
але і ми не ті вже, що були –
утратили своє родюче зерня.

Чи його рештки зійдуть навесні?
Чи проросте воно студеним долом,
коли розтане збайдужіння сніг
і невесняно зачорніє поле?

А попереду – знову лиш імла,
де Прометей конає від зневіри.
Роки́ кленем горьований талан
і гудимо продажних командирів…

Проснися, люде, очі розклепи́
і подивись, що робиться під носом!
Пора мінять підвалини, стовпи
і чистити чимдуж пихи́ заноси.

Скільки ще буде зими, скільки?
Ще один день догора як свіча.
Іній спадає на трави прогірклі.
Вибілить все снігова січа.
Тільки от присмерку не відсиніти.
Й серцю, мабуть, не відболіти.
У круговерті нестримній зим отих
Жевріє спомином зачаєне літо.
Грані зникають між небом й землею —
Так, як зимою лише буває.
Та неминуче прощання із нею
Ближчає вже за небокраєм.

2024

То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопче трави, наче коршун впаде на Вкраїну,
Не пожа́ліє старого чи малу дитину.
Запалають міста, села, рясно кров проллється,
Як орда квітучим краєм стрімко пронесеться.
По собі залишить попіл і криваві жнива.
І пожене Диким полем у Крим нещасливих,
Що живим товаром стали. Сльози шлях їх зросять.
Навіть, Бог не порятує, хоч всі палко просять.
Продадуть десь аж за море у лиху годину,
Де у снах лише й побачиш рідну батьківщину.
Йде орда, крадеться так, щоб зненацька напасти
І надію, і майбутнє у тисяч украсти.
Та даремно стараються. Від пильного ока
Козацького не сховався ніхто іще поки.
Стоїть у степах сторожа та шляхи пантрує.
Хан із Криму тільки вийшов – вона уже чує.
І горять уже фігури, дим в небо здіймають.
Хан із Криму тільки вийшов – на Січі вже знають.
Шле вже вісточку Косинський козакам з Тавані,
Що іде орда велика, йдуть гості незвані.
Прийшла орда до Тавані, щоб Дніпро здолати,
А не хоче Дніпро сивий її пропускати.
Розлилась ріка весняна, усе затопила.
Орда трохи потопталась й далі поспішила.
Може, острів Таволжанський гостинніше стріне,
Дасть спокійно перебратись на цю половину.
Хоч орда і поспішала, козаки вже встигли
На острові зготуватись, як орда надбігла.
І на острові засіли, добре окопались,
І вже «чайки» в очеретах козацькі сховались.
Все готове вже до того, щоб «гостинно» стріти
Орду кримську та змусити далі не ходити.
Аж ось і орда з’явилась, наче хмара чорна.
Човни притягли з собою, спустили проворно.
Порозсілися татари, налягли на весла,
Щоби течія стрімка їх униз не понесла.
Налягають на ті весла, течію долають.
А ординці усі інші на чергу чекають.
Не бажають лізти в воду, бо ж іще холодна.
Все одно всі перебратись устигнуть сьогодні.
Вже до острова дістались ті човни і раптом,
Козаки з кущів з мушкетів ударили залпом.
Упритул же майже били, куль не витрачали,
Дарма, адже куля кожна двох зразу влучала.
Тільки гримнув залп мушкетний, з очеретів раптом,
Стали «чайки» козацькії стрімко випливати.
Ударили гаківниці, човни потрощили,
Та тим татар багатенько ще на дно пустили.
Стали човни розвертатись, щоб назад тікати.
А Дніпро же ж козаченькам взявся помагати.
Течія несе їх швидко, весла лиш мелькають.
«Чайки», наче хижі птахи стрімко налітають.
Потрощили, потопили, лиш цурпалля плава,
А Дніпро уже довершив над тими розправу.
А хан стояв та дивився страшенно сердитий.
Не вдалось йому козацтво легко одурити.
Потопили козаченьки тисячі аскерів.
Зачинили і на цьому перевозі «двері».
Обіцяв же хан аскерам здобичі багато,
Хіба ж можна після цього назад відступати?
Тут не може – піде вище, знайде переправу.
І на північ уздовж річки він орду направив.
Іде орда лівим боком, перевіз шукає,
А козацьке військо правим її проводжає.
Орда стане і козаки готові до бою.
Ладні Дніпро перекрити в цім місці собою.
А гетьман вже ж і на волость вісточку відправив.
Там козаки теж пантрують усі переправи.
Примчить орда, на бік правий перебратись хоче,
А козацькі вже мушкети дивляться у очі.
Пометалась орда степом, дарма покружляла
Та й, не солоно сьорбавши, до Криму погнала.
Злі вертались, хан страшенно був на все сердитий.
А нічого в Україну без спросу ходити.

***
Пиши мені, друже, нехай кострубато,
коли все не дуже - благаю, пиши.
у розпачі чорнім, пиши, навіть матом,
у світлу хвилину, пиши від душі.

Хоча б одне слово, пробач забаганку.
Про те, що з'їдає чи рветься з душі.
Хоча б одну букву - вночі чи поранку,
лише не мовчи, друже мій, напиши.

Пробач, може тисну… Та кляту хворобу
і лють справедливу не крий, а кричи.
Ділися зі мною надією й злобою,
лише, не мовчи. Я молю, не мовчи!

Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.

Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на со́бі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і досі
серед снігів на півдорозі до небес.

Торкнеться тінями тюрми сирої цегли
рухоме полумʼя пекучих палімпсестів,
яке крізь віхоли зумів до нас донести
і через жар якого втих навік полеглий.

...Проте тебе та купина не опалила -
небесним обрусом вгорнула заволока
рамена лицарські твої, як ніч глибока
і снігом табірним покрила твої крила...

2026

Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!

Безконечне нудне завивання
Возвістить безбережність страждань.
Хвилі річки, як тихе благання,
Проспівають німотність жадань.
І сирени, як птиці жорстокі,
Нападуть на провулках пустих.
Як валькірії волоокі,
Будуть наші страждання нести.

1 травня 2025

Із Леоніда Сергєєва

Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС¹.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!

Наліво гості – в жовто-синіх маєчках,
направо ми – в червоних, як завжди.
А на трибунах, настрій підіймаючи,
болільники згуртовують ряди...

В гостей на полі – сильний форвард Панченко,
та в нас є сильний захисник Панов;
у них – потужний пенальтист Іванченко,
зате у нас – голкіпер Іванов.

Арбітр²:
Зайве скаже хтось – так дам пенальті,
за дебати – видалю ураз!
Краще, капітани, не скандальте,
й передайте далі мій наказ!
(Свистить.)

Тренер наших:
Де подівся спортивний кураж?
Ви не граєте зовсім на швидкість!

Тренер їхніх:
Де кинджальних відривів форсаж
й комбінацій мережаних чіткість?!

Коментатор³:
Який момент, який момент,
а ось і перший інцидент!
Який момент, який момент,
а ось і перший інцидент!

Порушник, захисник Панов⁴:
Я взагалі відношення не маю,
він сам спіткнувсь, там горбик на землі,
я зіткнення не дуже пам’ятаю,
бо я підбіг пізніше взагалі...

Арбітр⁵:
Картка жовтесенька,
стерта злегесенька,
бо уживається
геть без обмеження!
Запис у книжечку,
що за підніжечку
мною вчиняється
вам попередження!

Потерпілий, форвард Панченко⁶:
Ой, нога, нога,
Ой, меніск, меніск...
Я ж тепер кульга!
Де наш пенальтист?

Коментатор:
А час у першім таймі вже спливає...
Суддя, мабуть, додасть хвилини дві...
Дивіться, він пенальті призначає!
І бити будуть гості, ти диви!

Голкіпер Іванов:
Лиш би тільки не в «дев’ятку»...
Та й «пане́нка» – теж ганьба...
Нафінтить іще спочатку...
Затаїтися, хіба?..

Пенальтист Іванченко:
Пробити в штангу? Ні, зламаю!
Та і голкіпер там стоїть.
А він дітей та жінку має,
він хоче жити зайву мить...

Пенальтист розбігається, б’є, м’яч влучає в арбітра, арбітр у голкіпера, голкіпер у штангу, а м’яч опиняється на п’ятнадцятому ряді східної трибуни.

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееееееееееееееее

У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.

І надриваються тонкі душевні струни,
не гояться ніяк ментальні рани...
Гадаємо, якого графомана
цей раз Вкраїна Нобелю підсуне...

7.02. 2026

Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.

Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод взяла обценьками.
А ми боремося, сподіваємося, ми любимо.
Синьо-жовта синичка про радість прийдешню дзенькає.