Сидять діди під кормою. Сонце припікає.
Але під старезним дубом не так дошкуляє.
Корчмар тут столи поставив, тож можна сидіти,
З кухлів пиво попивати та поговорити.
Про що дідам говорити, як не про минуле,
Коли вони молоді ще і завзяті були.
Похвалялись тим минулим, напевно ж хотіли,
Щоби знову повернулась молодість і сила.
Старий козак Петро мовчки слухав ті розмови,
Навіть і не намагався вставить своє слово.
Чи не мав чим похвалитись? Чи то скромний дуже?
От Іван його й питає: - Скажи, Петре, друже,
Ти ж козакував, говорять, ще із Хмелем знався.
Чи ж ти був тоді у Львові, як Високий брався?
Петро тільки усміхнувся: - Доводилось бути.
Ми ж його із Кривоносом і змогли здобути.
- Ви Високий замок брали? – діди здивувались –
Ми думали – ти зі Львова?! Як воно так сталось,
Що ти прийшов з козаками рідне місто брати?
- Ну, я родом з Чигирина. Львів‘янином стати
Вже пізніше удалося. Так вже доля склалась,
Бо ж нічого у тім краї живим не зосталось.
Хто би тільки не приходив: москалі чи ляхи,
Чи то турки, чи татари – смерть лишали шляхом.
Була колись і багата, й гарна Україна,
А тепер весь правий берег – суцільна руїна.
- То ми знаємо, - озвався сивий дід Микола, -
Стискається, повір, серце через те від болю.
Та ти краще розкажи нам, як Високий брали.
Бо ми тоді теж у Львові ще не проживали.
- Розказати, - задумався Петро на хвилину,
Погляд очей своїх сірих кудись в далеч кинув. –
Ну, спочатку про Пилявці тоді слід сказати.
Удалось нам тоді чосу добре ляхам дати.
Вони звідти так втікали, що й штани губили.
Деякі за день до Львова звідти долетіли.
А то триста верст, їй Богу. Як слід налякати,
Щоби за день таку відстань можна подолати.
Коли перші «пилявчики» до Львова дістались,
То від виду їх одного паніка піднялась.
Хтось зібрав свої манатки й на захід подався.
Хто «бідніший», той у замок Високий сховався.
Звісно, бідних там не було – євреї та ляхи
За його високі стіни сховались від страху.
А правителі місцеві на раду зібрались
Та до оборони міста бігом зготувались.
Стали грошики збирати, щоб людей найняти,
Які будуть від козацтва Львів обороняти.
А керівником Ярему «нашого» обрали,
Йому зібрані всі гроші й клейноди віддали.
Він поклявся перед всіма, що захистить місто,
Але, як отримав гроші, то й дременув, звісно
До Замостя. Залишилось місто і без грошей,
І без війська. Обстановка зовсім не хороша.
А, тим часом Хмель із військом підійшов до Львова.
А слідом іще загони прибували нові.
І орда прийшла татарська разом з Тугай-беєм.
Скориставшися одразу силою тією,
Велів Хмель у передмісті усе захопити.
Отоді-то всі «при грошах» й дременули звідти
У Високий замок. Кажуть, стільки їх зібралось –
Зо три тисячі, напевно в замку заховалось.
А замок же невеликий і припасів мало,
Бо ж його до оборони ще не готували.
Війська там було десь сотня, на стінах гармати.
А стоїть же він високо, спробуй-но узяти.
Хмель спочатку й не збирався, сподівався, звісно,
Що, аби зостатись цілим, то заплатить місто.
Штурмом брати не збирався та людей втрачати,
Бо ще ж треба було ляхів аж в Польщу загнати.
Але ж місто Вишневецький встиг «пограбувати»,
Тож нелегко було викуп великий зібрати.
Затяглося те стояння, сподівались в місті,
Що приведе Вишневецький на підмогу військо.
Довелося тоді Хмелю містян налякати,
Велів він Високий замок Кривоносу взяти.
Замок той далеко видно, поставить гармати,
То й до середини Львова можна з них вціляти.
Ми стояли на Тарнавці тоді за горою.
Недалеко Тугай-бей теж стояв із ордою.
Отож, нам і випадало разом замок брати.
Ще і донці підключились, що поряд стояли,
Попід Лисою горою станови́ще мали.
Отримав Максим наказ той і став готуватись
Та до підступів до замку пильно придивлятись.
Стіни високо здіймались, важко підступити,
Бо ж усі шляхи-дороги проглядались звідти.
Двоє воріт в замку були – західні і східні.
Західні нам із Тарнавки було геть не видно.
Та розвідники доклали, що їх важко взяти,
Адже там і стіни вищі, і стоять гармати.
А от східні видавались місцем непоганим,
Адже були вони майже в аварійнім стані.
Саме їх Максим і здумав переш штурмувати.
Зранку, сонце ще не встало, вдарили гармати.
Але били не по замку, по місту вражали,
Щоби гармаші зі Львова нам не заважали,
Доки дертися ми будем на крутезні схили.
Першими селян до замку в атаку пустили.
Йшли із косами, дрючками, рогатини взяли.
А за ними уже слідом і ми виступали
З татарами. Вози пхали важкі перед себе,
Щоб від вогню прикриватись, коли буде треба.
На возах іще драбини штурмові лежали.
Лучники татарські стали і стріли пускали,
Щоби змусити на стінах ляхів поховатись.
Тоді і нам буде легше до тих стін дістатись.
Але ляхи не зівали, нас вогнем зустріли,
Не змогли зі стін зігнати їх татарські стріли.
Крики, стогін, тупіт, гуркіт все в одне злилося.
Нам під самі стіни замку дійти удалося.
Навіть, вилом та підкопи під стіни зробити.
Але під вогнем ворожим прийшлось відступити.
Сім разів на штурм ходили. Вже й сонце сідало,
А ми замкові ті стіни досі ще не взяли.
Але й ляхи налякались. Тож бургграф Братковський,
Який у Високім замку опирався досі,
Бачачи, що і продуктів, і припасів мало,
Повелів, щоби цивільних із замку прогнали.
Хто пробився, когось наші у полі зловили,
А деякі доєднатись і до нас рішили.
Вони нам багато чого цінного сказали,
Щоби ми той клятий замок скоріше узяли.
Перш за все, вказали труби, що вели до міста,
Які воду постачали. Хмель повелів, звісно,
Воду місту перекрити. І замку дісталось,
Бо ж тепер у них запасів води не зосталось.
Там була стара криниця та вже занепала,
Тож по воду до джерела оборонці пхали.
Поки ми відпочивали, рахували втрати,
З міста уночі припаси удалось дістати.
Пороху і куль приперли, тільки б боронились.
Ми про те дізнались пізно, щось не додивились.
Другий день почався знову з атаки на замок.
Ми драбини підтягнули попід стіни прямо.
Поки одні ті драбини до стін приставляли,
Другі кайлами у стінах діру пробивали.
А нас ляхи поливали свинцем і кидали
Згори на нас все, що тільки під рукою мали.
Довелося відступити. Вночі до Максима
Викликали наш десяток. Я був поміж ними.
Велів Максим одягнутись у місцевий одяг,
Бо дізнався, де по воду ті замкові ходять.
Сказав до них доєднатись і в замок пробратись.
А там, як буде нагода, до воріт дістатись
І відкрити їх, щоб наші до замку ввірвались.
Та просив нас дуже сильно, аби постарались.
Джерела дістались легко, глечики набрали
Та із замковими разом за мури попали.
Ніхто нас не перевірив, ніхто не затримав.
Правда, хтось-таки помітив. Братковський нагримав
На сторожу, велів скоро усіх нас зловити.
А вже ляхи постарались кількадесят вбити.
Серед них і кілька наших. Я в підвал сховався.
І сидів там тихесенько, ночі дожидався.
А вночі, як трохи стихло, вибрався нагору,
А там уже і на мури вихопився скоро.
Ляхи втомлені поснули, гармати стояли.
А я знайшов купу цвяхів, у нагоді стали.
Забив цвяхами отими отвір для запалу.
Тепер уже ті гармати залізяччям стали.
Не всі, на жаль, лише кілька. Інші сторожили.
Сподівався, що так само теж наші зробили.
А сам назад заховася. Вранці сполошились,
На замкових українців ті ляхи озлились,
Та боялися чіпати, бо ж їх там багато,
Могли би супроти ляхів в замку бунт підняти.
Знову цілий день гриміло – наші замок брали.
Жаль, воріт для них відкрити ми змоги не мали.
Вночі, я пізніше взнав то, послав Максим сотню,
Щоб пробралися до міста й відкрили ворота.
Але ляхи їх уздріли, вдарили на сполох.
Ще і сильний дощ піднявся, гриміло навколо.
Порох відсирів і змоги не стало стріляти.
Тож Микола Небилиця велів відступати.
Зранку спершу було тихо, далі сполошились
В замку люди. Вже, напевно, не надто дивились
За чужими. Тож з підвалу я вибравсь нагору.
Із розмов мені зробилось зрозуміло скоро,
Що Братковський так злякався, що утік до Львова.
Лишив солдат небагато. Новина чудова.
Велів, правда, захищати замок до останку.
Та вже ті, що залишились, тряслись з переляку.
Поки в місті метушились, що робить, не знали,
То ми всі їхні гармати теж позабивали.
Без гармат їм важче буде замок боронити.
Скоро новина: Братковський вернувся сердитий.
Надали йому припаси і назад послали,
Усі ті його відмовки слухати не стали.
Тож вернувся він сердитий та на всіх кидався.
А ще більш, як про гармати зламані дізнався.
Та на ранок наші знову пішли у атаку,
Максим прагнув взяти замок за ціну за всяку.
Ляхи в місті метушились та зі стін стріляли.
Їх донині залишилось уже зовсім мало.
Вони стіни, і ворота стерегти не в змозі.
Тож, сокиру прихопивши – знайшов на дорозі,
Я до тих воріт подався, які наші брали.
Там два ляхи при воротах злякані стояли.
Дослухалися за стіни, назад не гляділи.
Тож моя сокира діло скоренько зробила.
Далі кинувся кілок той стопорний зламати,
Який не давав ворота униз опускати.
Заскрипіло, барабан враз швидко закрутився.
Чую, з гуркотом на землю той міст опустився.
Враз зацюкали сокири по той бік в ворота.
Мабуть, через міст пробралась козацька піхота?!
Поки ляхи сполошились та поки зібрались,
Вже козаки і татари у замок прорвались.
Тут драгуни прилетіли, щоб їх зупинити.
Але ту атаку легко вдалося відбити.
Поки тих драгунів били, ляхи всі зібрались
І у внутрішньому замку бігом заховались.
Зачинили враз ворота. Знову штурмувати?
Прийдеться дубову браму під вогнем ламати.
Та мені уже не страшно, я поміж своїми.
І козаки у бій рвуться, й татари між ними.
А Братковський знов злякався, до Львова подався.
Гарнізон без командира фактично зостався.
Бо й заступник його також дременув небавом.
Тож уже до перемоги котилася справа.
Вранці браму проломили і в замок ввірвались.
Солдат ляських тоді в замку майже не зосталось.
Втікачі одні лишались – ляхи та євреї.
Українці також були між юрби тієї.
Як козаки та татари до замку ввірвались,
То від злості уже мстились, мстили – не спинялись.
Ні про стать, ні вік, ні віру уже не питали,
Кого бачили, на місці того убивали.
Хоч багато крові бачив я за свої роки,
Але стільки, вже повірте, ще не бачив поки.
Мені млосно аж зробилось, вибрався із замку,
Бо мене не привертала здобич вже ніяка.
Крики розпачу і крики переможців чулись.
Певно, що усі у Львові від жаху здригнулись.
Зрозуміли, яка доля скоро їх чекає.
І ту долю оминути шансу в них немає.
Тож погодилися швидко, викуп Хмелю дали,
Аби тільки їхнє місто ми не зачіпали.
А нам воно і не треба. Хоч татари злились,
Що не змогли взяти місто і не поживились.
Та отримали від Хмеля чималеньку плату
Й подалися до Замостя, його здобувати.

Для чого я прийшла в липневу заметіль?—
Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.

Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій
ввібрав у себе всі дива ковчега.

Аби навчитися ходити по землі,
пливти удаль на крилах лебединих,
а не спотворено, як Сальвадор Далі,
дивитися на білий світ з картини.

Розводити руками хмари грозяні,
лихі скалки́ виймати з пересердя,
І добре, що не довелось зіграть мені
пропащу з опери Джузеппе Верді*.

Від божевілля заховаю всі ножі
в кораловій царині океану.
Хай трепетно звучить симфонія душі
в поезії, коли мене не стане.

Пропаща жінка* — Віолетта Валері — головна героїня з опери Джузеппе Верді — «Травіата».

День через день,
Уже котрий вік
Десь на горі в Бескидах жив собі чоловік,
І всі знали, що він - бамбула,
Найдурніший з усіх бамбул,
Одні кажуть - він був лемко,
Інші -...

Гуцул на горі
Бачить Сонце вві сні
І, заплющивши очі,
Співає пісні.

Жив - не тужив,
Росу їв і пив,
Коли хтось до нього приходив - він йому ворожив,
По горах за вітром бігав,
Капелюхом хмари ловив,
І знали всі : в нього з'їхала стріха,
Бо -...

Гуцул на горі
Бачить Землю в огні
І свої дурнуваті
Співає пісні.

День через день,
Уже котрий вік
Десь на горі в Бескидах жив собі чоловік,
Він ходив по своїх полонинах
І чув, як росте трава,
Над ним сміялася кожна дитина,
Бо ....

Гуцул на горі
Бачить те, що нема,
І пісні для людей
Він співа задарма.


...Над ним сміялись - йому ж байдуже,
І вітав усмішкою всіх,
Навіть тих, хто його паплюжив,
(Навіть тих.)

Та гуцул на горі
Якось вмер навесні,
І тепер вже ніхто
Не співає пісні...

13-06-2008

В душі панує пустота
І я у ній Чапаєв.
Пустопорожня суєта
Мене давно вже не займає.
Зимовий дощ періщить за вікном.
Тріщить в сусідів генератор.
Настав блекаут перед сном.
Ковтнув москаль, мов алігатор,
Електрику. І буде мла
У саван огортати місто.
Зима четверта проти зла
Помститься разів в триста.
Десь там в багні, серед степів,
В негоді мої друзі
Колись і я там бути хтів
Та залишились астма й муза
І ще на третє - самота
Такі є віхи мого часу...
Лишилась нездійсненною мета
Побачити румовища Донбасу.

8 січня 2026.

пережити смерть
означає залишитися живим
адже смерть приходить на щодень
сьогодні кличу її страхом
завтра нудьгою
потім зрадою
відчаєм
чи зневірою

поки тіло моє опирається смерті
поки його трясе смикає
та розриває
душа ховається у кутку
наче квола
безтямна ганчірка

коли ж небезпека минає
тіло згадує про ту шмату
і накручує доокіл шиї

бо вона гарно
тріпоче на вітрі

07.01.26

Чуєш?
Хор у одній людині…
Вона намагнічена піснею жити.
Є ноти-дерева.
Є ноти-струмки.
Кульмінаційна нота – ти,
хто слухає
нині,
хто чує
людину –
хор
між суєти.

31 липня 1994 р., Київ

І ти вже не та, і я вже не той…
З дива не виникне диво.
Скрипка — одне, інше — гобой,
Хоч і на вигляд красиво…
Сцена потрібна, потрібен глядач.
Оплески іншої думки…
Попри визнань, попри невдач
Кожен тримається Букви…
І я вже не той, і ти вже не та —
В підсумку ми одне ціле.
Небо над нами — Божа фата.
В хмарах у засідці кілер…
Фатуму жереб, недолі приділ
Нас оминув на дорогах
Поміж невдач і холодів
Ми вірили в Господа - Бога.
08.01.2026.

Новий Роче, Новий Роче,
Чи даш людям чого хочуть?
Я є впевнений, що ще сьогодні ні.
Зайди прошу в Україну.
Захистити тих, які гинуть
В нерівній з москалями війні.

Новий Роче, Новий Роче,
Москаль нам до горла скочив.
Ці ординці весь час крові голодні.
Бог все бачить. Він осудить.
Знає, москалі не люди!
Молімось, щоб дав нам волю на весні.

Бог молитву нашу вчує.
Якщо щира, подарує
Україні їй належну перемогу.
Тому і ти Новий Роче
Будь Україні пророчим.
Якщо треба у москві заграй на тривогу.

Така невизначеність у погоди.
Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.

Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ
Небачених, нечуваних благань.

Продує вітер вичахлі ідеї
І вогнище розпалить бунтівне
Із попелу всесвітньої Вандеї,
Яка своїм мечем не промине.

6 квітня 2025

сумно і безнадійно палає хміль
вірші тривожать менше аніж роки
все що ще майже поруч–розчинна сіль
вийдеш у двір до шляху–самі піски

не заховати себе назавжди в оцет
лиси знайдуть уночі по сліду обмов
стануть скакати пищати лизать лице
гучно питати чи тепла ще в тебе кров

щоб відійти і вернути у рідний дім -
те що уже не впізнати в лихі часи
там де щасливої миті солодкий дим
раптом проб’ється у пам’ять струмком сльози

Із Леоніда Сергєєва

На уроці географії
        мапа є із Батьківщиною.
Хоч масштаб у неї зменшений,
        а займає всю стіну!
І розказує учителька
        із натхненністю незмінною
про країну намальовану
        та про велич видатну.
       
Ось ліси її – зеленкою,
        рі́ки – сіточкою синьою,
го́ри кольору брунатного
        так і рвуться в небеса...
Весь цей простір різноколірний
        називається Росією.
Це Вітчизна наша, ді́тоньки,
        наша гордість та краса!

І на всій цій території –
        за колючими парканами,
неприпнутий, розконвоєний,
        у відсутності виго́д
зі своїми цуценятами
        ходить-бродить неприкаяний
з перебитою хребтиною
        звір, якого звуть «народ».

А у нього – очі жадібні,
        зуби ламані й загострені,
лапи – сильні, та скарлючені,
        загрібати можуть лиш.
І, блукаючи розгублено
        між трьома сухими соснами,
він постійно матір згадує,
        все нестямніш та гучніш!

Він впихається в загінчики,
        де, в грязюці майже тонучи,
всі і родяться, і старяться,
        і знаходять свій угав.
А на найтовстішім дереві
        є в наявності загоничі,
щоб народ не єрепенився
        і не більш ніж слід ричав.
       
І якщо у когось вирветься:
        як, мовляв, нам гидко, божечки! –
тут вони і злазять з дерева,
        й цей лікують закидон...
Й потім знову, ще настирніше,
        балалаєчки та ложечки
через всі віщальні засоби
        на народ наводять сон.

І витоптує населення
        простір мапи вітчизня́ної,
навіть хто на куксах – вештають,
        вигнані утришия.
А учителька-розумниця
        кожне слово відчеканює,
і навіщось географія,
        і такий маленький я...

(2025)

 
Се день у день, на тому горбі
Хлопака із посмішкою сидить незворушно собі
Ніхто не бажа його знати
Вони бачать, то просто дурень
І жодному не відповість він
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
У власній дорозі, десь там у хмарах
Тисячами голосів він розмовляє намарно
Бо жоден його не чує
Які звуки він видає
І він ніби не помічає
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
Його не спроможні любити
Усяк зна що робив би дурень
Почуття свої не виказує
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
І він нікого не слухає
Він знає, вони є – дýрні
Його не люблять
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
 
 
 
 
 
 
 

У пе́клі зачекалися чорти́,
Кипить казан, тече смола рікою.
Лишається до скроні піднести́
Холодну цівку во́гкою рукою –

І гри́мне постріл… Прощавай, життя!
Я спла́чую останній твій рахунок.
Хай виб’є куля з голови сміття́
І смерть мені дару́є поцілунок.

По іншому я бачив свій кінець,
А вийшло так – безпа́фосно і швидко…
Пробач мені, небесний наш Отець!
Ще б жити радий. Животіти бридко!

Хай зронять сльози ті, кого любив,
І ті, звичайно, хто мене любили.
Я вимушено вибір цей зробив
І вас прошу, щоб ви мене простили.

А тим, хто на цей гріх мене штовхнув,
Бажаю у зажу́рі вік дожити.
Здається, все… Зале́две не забув:
«P. s.: прошу́ ніко́го не винити»…

Січень 2026 року, Київ

Виблискує красою
Приваблива вітринка.
Чи справді є такою
Сучасна сильна жінка?

- Варити вам вечерю?
Знущаєтесь? О, небо!
Я зачиняю двері -
Шукайте ще дурепу!

Життям красиво бігти
Дозволь мені, о, Боже!
Якщо зламаю нігтик -
Психолог допоможе!

Знайомі промовисті!
В моїм житті ви - гості.
Ви, головне, не лізьте
В мій особистий простір!

Четвертий вже десяток
(Ще перша половина).
Вагітність планувати?
Я ще сама - дитина!

Нехай цей світ не стогне,
Про затишок не бреше!
Бо той родинний вогник
Переросте в пожежу.

Псувати світле "завтра"
Мені, прошу, не треба!
Нова сьогодні правда -
Життя заради себе.

----------------------------------------

Яскраві гаснуть зорі.
Мовчить сумна алея.
Здається, дуже скоро
Я зрозумію геїв.

У дворі... на дворі дощик.
В січні. Дощик у дворі.
Піду в двір, поївши борщик.
Жаль, не скажеш дітворі…
В сніжки їм вже не зіграти.
Лижи змокли, ковзани…
Двір такий, що не впізнати,
Боже славний, борони…
І дощить, періщить слізно.
Схоже, хтось замовив дощ…
Не сваритимусь, запізно.
Краще сам доїм свій борщ.
06.01.2026.

Покійного поховайте
під стареньким дубом.
Зірки Йому не ставляйте,
лиш хрестик з тризубом.

Хай всі знають, що померлий
це син України,
який словами боровся.
За те мабуть згинув.
Вірш присвячений
Василю Стусу
написаний зараз після Його смерті

В мене молитва лиш одна
Я небагато хочу
Лиш жити так як людина
Дивитись просто в очі
Усім знайомим або ні
Чи то мій друг чи ворог
Усім які тут в чужині
Минають мене скоро

У мене молитва одна
Лиш Бог їй розуміє
Так ось до нього йде вона
Як правда яку сіяв
Син Божий колись на землі
Якого розіп’яли
Брати Його - вспів жителі
Що ПРАВДИ не впізнали

Боже дай нести стиль життя
Дай завтра рівне нині
Дозволь щоб я був тільки я
Як треба хоч би й тіню
Дай тілу тепла не вогню
Душі дай віру щиру
Тебе як Могутня молю
Дай всьому світу миру

Моїй Батьківщині вільній
Дай краще завтра нині
Правдою очі всім промий
А прапор жовто-синій
Нехай єднає мій народ
Якого сестри колють
І топчуть наших правд город
Тебе й за них я молю

Прости провини прости гріх
Мій брата і сусіда
Помилуй велетнів малих
Відкрий затерті сліди
Мудрості правди доброти
У сина батька діда
Хай звеселіють сироти
Під рідним краєвидом.
у1/73а

Зазирнути в безодню ніщо, а безодня на тебе
Хай подивиться оком потужним, тугим.
Хай пропалює око до дна, пропікає до неба,
Хай випарює вщент алкогольний і зморений дим.

Ти пірнеш до основ небуття, у прадавні закони.
Ти пізнаєш глибини незнаних світів,
Подолавши споруджені небом товсті перепони,
А земні подолавши упевнено і поготів.

І пізнавши до дна небуття, ти пізнаєш цвітіння
І буяння життя, невтолимий і ясний порив.
Вип'єш часу вина, увійшовши в палке безгоміння
І відкинувши сумніви, наче болючий нарив.

Увійшовши у білий налив невідомих історій
І вдихнувши їх пахощі, мовби небесний нектар,
Ти здолаєш тенета ненависті, злоби, апорій
І відчуєш страждання, як посланий Господом дар.

6 квітня 2025

Падає сніжок лапатий
На подвір"ї біля хати,
На траву іще зелену
І стежину біля клена.

На кущі та на дерева,
Снігу ж так землиці треба,
Щоб під ним вона зігрілась,
Не замерзли щоб посіви.

Та поля всі навесні
Вкрили килимом густим.
Влітку буйно колосились
Й українці були з хлібом.

2025 р.

Москви не жаль і москалів не шкода,
Тому і заявляю завгодя:
За геноцид вкраїнського народу
Не Бог їм буде - стану я суддя.
Я добре знаю міру покарання
За вбивство і калічення людей, -
На ланцюгах істоти негуманні
Нікого не лякатимуть ніде...
07.01.26

Присвяти мені вірш-епітафію, рідний мій січню!
Нас було колись троє січневих. Лишився один.
Та життя стало чорним, гірким і нестерпно-трагічним,
А вінець йому - спомин і безліч стареньких світлин.

Не рятує ні сніг, ні коріння твоє королівське,
Вже не радує серце моє кришталевий пейзаж.
Напиши пару слів від душі на моїм обеліску
Про обмануту віру, на скельця розбитий вітраж.

Заспівай наостанок довірливу пісню дитинства
І в дорогу мені поклади тихий спокій душі.
Ніжно-ніжно накрий білим снігом і чорним батистом,
А яким я був справжнім - нікому, прошу, не кажи...

Не обрані. Покарані. Наш крах -
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.

Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
Цілодобовий морок у квартирі.

Цей світ - хижак, безжальний чорний крук.
Сприймається від нього кожний звук,
Як лайка примітивного базару.

Усі про щось безлике гомонять.
Буденність прозаїчна - благодать.
Римовані світанки - Божа кара...

Коли ми молоді були-
Ми двічі їздили в Хорли.

Це близько: п'ять годин - і там,
І ти вже з морем сам-на-сам.

А особливо в травні. Ще
Із неба сонце не пече.

Усе цвіте. Пахне бузок.
І чистий напрочуд пісок.

Рожеві ракушки. Полин.
Відблиск дівчачих голих спин.

Увечері-похід в село
За молоком. Ото було...

І запах перших полуниць,
І хвиль морських ласкава міць,

Нінусь-Вітусь звабливий сміх,
Нема нічого, що б не зміг!

Як не Вітуся- то Світлана,
Як не Нінуся - то Оксана...

Від згадок закипає кров-
Якби ж в Хорли вернутись знов,

Знов почуватись молодим.
Хорли-Хорли... То ж майже Крим...

Хлопчик Ейф.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
А народу не застав.

Засміявся хлопчик Ейф.
І пустився далі в дрейф.
По чужому світу.
Шукать заповіту.

6 вересня 1994 р., Київ

Так шкода витрачати час
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.

Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
Те янгольське крило стосиле.

Куди години відпливуть?
В яку безодню чи у прірву?
Не зрозуміємо ми суть,
Таємну, дику, богорівну.

Спливли години в нікуди,
У небуття. А їх нам жалко.
Пірнають мрії назавжди
У Стікс, який ударить жалом.

4 квітня 2025

Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.

А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
У піднебесних сонцесяйних висях.

А мій зв'язок із Богом - це душа,
Тремтить, сердешна, прагне відпочинку.
Але Господь завзятий. Забажав
Досипати у фарби ще й сніжинки.

Ось так, із Богом, змалку заодно,
Він просить - я малюю натюрморти.
Викладую зі сліз буття панно,
Молитви сію рунами на ноти.

Ну, а кохана - мрії додає
В палітру чудодійну зорепаду.
І тьохкає картина солов'єм
І тенором, й контральтом, і бельканто!

Ось, чуєш,- совість? Це, звичайно ж, до,
А честь - це мі, краса - це ля грайливе.
А ре дієзів - море! Ліс! Садок!
Це не картина вже, а справжнє диво!

Зірвались музи у гарячий вальс,
І ви ідіть до них, хутчій! Не бійтесь!
Пора останній дописать абзац,
Поставити число і власний підпис.

Вечір.
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,

Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
І зима.

Старий Рік.
Томатний сік.
Зимний вітер.
Джин Біфітер.

Ось нарешті
Цей момент:
На екрані
Президент.

Обнадіює
Людей.
Каже: буде все
Окей!

Каже:
Ворогу капут!-
Випиваєм
Хором брют.

Починаємо
Гуляти.
Налягаєм
На салати.

Шуба. Олів'є. Мімоза.
Коньяку ударна доза.

Сало. Шинка. Ковбаса.
Скумбрія. Лосось. Хамса.

Шпроти. Каперси. Маслини.
Традиційні мандарини.

Зміна посуду.
Гаряче.
Пара тостів
За удачу,

За жінок,
За перемогу,
Слава зесеу
І Богу!

Чарка "з перцем".
Огірок.
Хтось ввімкнув
Тяжолий рок!

Дискотека.
Дикі танці.
АББА. Сандра.
Італьянці.

Модерн Токен.
Арабески.
Пугачиха.
Анне Вескі.

Світло вимкнули.
Тривога.
Знову всі
Згадали Бога.

Апельсини. Кальвадос.
Гра у покер. Дід Мороз.

Подарунки.
Вінігрєт.
Несподіваний
Міньєт:

Хтось тебе
Хотів здавна.
Байдуже,
Що в нас війна:

Поки темно,
Поки хміль, -
Перепон нема.
Є ціль.

Час біжить.
Минає свято.
Щоб добру не пропадати-

П'ємо рислінг і тамянку,
Цього в нас добра до ранку...

Тануть в темряві години,
Сон заповнює щілини.

І зника казковість миті,
Хоч столи іще накриті.

Є ікра - така й сяка,
Є салат із буряка,
З м'ясом кручені млинці,
Деруни і голубці!

Світить, блимає ялинка,
Зачекай! Іще б хвилинку
Перебуть в цій атмосфері,
Зачини щільніше двері!


Та - хтось напився.
Хтось блює,
Переївши
Олів'є.

Ранок січня.
Все - з нуля.
Чорна кава
Не вставля.

***
А тактика стратега – діло темне,
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.

***
А ніж розпочинати рокіровку
за схемою гросмейстера кремля,
то більше толку –
викинути вовку
із шахівниці турка-москаля.

***
А наш величний знову все тасує
з позиції невігласа й шута,
який не чує,
що йому диктує
закон, а не курина сліпота.

***
А еСБеУ вважайте, що не стало.
Відомо, що до чого і чого –
великий карла
розуміє мало,
що є у повноваженнях його.

***
А нам уже по́ фіґу алібаба
і навіть мальований джокер...
але на хіба
ця іспанська ганьба
країнам, що грають у покер?

***
А слуги конвертуються у стійло
одного й того самого ОПе,
те саме шило
замінило мило
і на слизьке міняється тупе.

Реакція
А виборці, що вірили у казку
про мудрого єврея-москаля
сьогодні придивляються здаля,
як цей вояка
лізе на гілляку,
де жде його намилена петля.

01.2026

Терпіння випурхнуло з дому
І прямо з хати в небеса…
Мені однаково від злому,
І там, і тут, мене нема.
На небесах вже однодумці…
А я туди і не спішив…
Блукаю... Наче у відпустці
У ній охоче ще б грішив…
…терпіння мучилось в підозрі,
Що я, мовляв, такий… сякий…
Й не спілкувався з ним по формі
Тому не стриманий і злий…

Ну що ж, терпінню то відніше.
Я знов сякий такий собі
Візьму його із вірша інше,
Хіба відмовлять сироті?…
05.01.2026.

 
ей караване мене забирай
у португалію в еспанський край
андалузію і житні поля
прагну зустріти й стрічатиму я
 
хутко забирай мене
відси караване
 
зрадить пасат галеонів сліди
на дні морському чатують скарби
срібло і злото у піренеях
прагну зустріти й стрічатиму я
 
хутко забирай мене
відси караване
 
 
 
 
 
 
 
 

Деінде, мабуть, так, але не в Єрусалимі,
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закривать руками лиця,
Аби криниця Землі Святої наповнилась по самі вінця.

Із Леоніда Сергєєва

А першими зникнуть опасисті, –
не тому́, що багато їдять,
а тому, що вони – опасисті,
і їх відразу з’їдять.

Руді́ повиводяться другими.
Що вдієш? Така напасть.
Не те, що б вважались злодюгами,
а просто – не наша масть.

За ними повищезнуть гомики,
та й педики заразом:
для нашої економіки
розводити їх – не резон.

Парадом гайнуть воїни,
вітатимуть їх м’ясники,
бо кусні, уже розкроєні,
на юшку згодяться таки.

Тихцем заберуться ідейні,
точніш, їх усіх заберуть;
й оскільки вони – ідейні,
без галасу десь перемруть.

А з галасом підуть – дурники,
по-п’яному, надурняк;
їм виділять полк із дудками
і цілий автобусний парк.

Й ще безліч аборигенів
розчиняться вдалечині;
і мудро примружиться геній
зі знімка на білій стіні...

Та поки – живем не при капостях,
йдемо і співаємо в такт!
...А все ж таки – шко́да опасистих,
яким не вціліти ніяк.

(2025)

За́мок.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.

Ко́мин.
Вогні кам’яні.
За́що,
Тарзане, терзаєш?
Каже
мисливець мені:
«Згинеш,
бо джунґлів не знаєш».

Ваза.
Розбила вікно.
Білі
дерева у пір’ї.
Серця
червоне вино
змерзлось
і дзенькне у вирві.

Вирій
далекий від нас,
хто
в самоті́ і в любові.
Пізно.
Поставити час
крапку
коричневу крові.

22 листопада 1994 р., Київ

В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Співав і цокотав.

Він їв зелену травку,
Лише зелену травку,
І наче песик гавкав,
Як муху проганяв.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
І наче песик гавкав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Як муху проганяв.

Та якось-то ропуха
Шукала щось до брюха,
Шукала щось до брюха –
Та й з’їла коника.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Шукала щось до брюха.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Та й з’їла коника.

Якби поставив хатку,
Хоча б маленьку хатку,
Всім коникам на згадку
Ропуху з’їв би сам.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Всім коникам на згадку.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Ропуху з’їв би сам.

Широку популярність вірші набули
у 1971 році, коли до лялькового мультфільму
«Пригоди Незнайки та його друзів»
музику написав Володимир Якович Шаїнський,
де пісню «В траве сидел кузнечик» співає Незнайка.

Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.

Я прокинуся в лісі в новому бутті,
А старе відшумить жовтим стишеним листям.
З новим поглядом, силою в серцебитті
І з новітнім пробудженим, вранішнім Лістом.
Опадають із кленів листи в каятті,
Мов останні акорди стихій падолисту.

3 квітня 2025

Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.

Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Причаїлася десь війна.

Вже Маланка щедрувала
Та Василько засівав,
Миру і добра бажали.
Час Водохреща настав.

На світанку у криниці,
У ставочку й кожній з рік
Чистая вода святиться
І цілющою весь рік

Вона буде в мене й в тебе,
Якщо вчасно наберем.
Покропити нею треба -
Все погане пропаде.

2026 р.

Була шкварка, була чарка
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
Ну а шкварка, як і чарка,
Були змушені мовчать.
Задиміло… то цигарка
Десь тако разів зо п’ять.
І шкварчало… і мутило…
Тост за правду… тост за тост.
Як на мене — зачепило
Й потягло на перенос…
03.01.2025.

Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших убивати,
Людей жахати пикою одною
І по собі лишити купу гною.
Як комуняки владу захопили,
Вони таких до біса наплодили.
Руками їх народи мордували,
Самих безжально потім убивали,
Як чорну справу ті свою зробили
І душ мільйони завели в могилу.
Отож, згадати хочеться одного –
Андрєєва Сергія. Що про нього
Відомо? В Сєстрорецьку народився,
Чотири класи в школі відучився.
В дванадцять літ подався працювати –
Слюсарить на заводі. Але стати
Робітником не дуже і хотілось.
Воно поміж партійними вертілось.
Бо ж там ситніше й мозолів немає.
В п’ятнадцять літ у комсомол вступає.
Оскільки між партійних ошивався,
То скоро вже й секретарем обрався.
І не в цеху – на цілому заводі.
Такого зупинити було годі.
Ледь випав шанс, як Ленін врізав дуба
(Бо ж справедливо то, нехай і грубо),
І в партію набрали всіх, хто хоче.
Найперше, хто в Сірка позичив очі.
Воно також у партію вступило,
А за чотири роки заробило
Секретарем губкому, навіть, стати,
Місцевим комсомолом керувати.
В двадцять чотири він в ЦеКа очолив
Культуру й пропаганду комсомолу.
При тому, що ніде більш не навчався
І мав освіти аж чотири класи.
А скоро іще вище він піднявся,
За пропаганду в комсомолі взявся.
Помітили його старання старші:
З таким можливо заварити каші.
Й відправили його на Україну,
Щоб в комсомолі мать свою людину.
Не знаючи ні мови, ні народу,
Не думавши: на користь чи на шкоду,
Як перший секретар, він без оглядки
Московські став наводити порядки.
Це він й такі, як він робити взялись,
Що комуняцька партія сказала.
Вони стріляли «ворогів народу»,
Робили українцям всякі шкоди:
І розкуркулювали, й землі відбирали,
Голодомором наш народ вбивали.
Цвіт нації вони звели в могилу.
Гадали, що все українське вбили.
Його в народі «інквізитор» звали.
В Москві, одначе нагороду дали
За комсомольські всі його старання.
Отож, він був людина не остання.
Отримав кат, нарешті орден Ката
І, взагалі, поїхав дах із хати.
Він всі накази втілював партійні,
Ламаючи людей через коліно.
Не знав жалю, не знав той кат пощади
Ідей комуністичних тих заради.
Аж ось з Москви, нарешті, погляділи,
Що «мавр» зробив належне йому діло.
Хоч як старався, але і для ката
Прийшла пора належної розплати.
Взяли чекісти попід білі руки
І у підвал відправили на муки.
Такі, як він, не довго опирались:
У чім сказали, в тому і зізнались.
І всіх він здав – і винних, і невинних,
Молив, щоб не вбивали на колінах.
З його «зізнань» ЦеКа весь розігнали,
«За зябра» активістів всіх узяли.
І сотні тих, що на Москву трудились
В підвалах у чекістів опинились.
«Зладнали» справу, як то добре вміли
І за «троцкізм» їм розстріл присудили.
І суд був скорий. Постріл з кількох кроків…
Йому ж було лише тридцять два роки.
Та зла устиг залишити багато.
Така от була доля того ката,
Заброди, що для москалів старався.
Та був лайном, таким він і зостався.

Ну що сказати? Спрацювали чисто!
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!

Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
І далі розгрібатиме завали...

Малює мороз візерунок
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.

Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
Від ласки цвіте чоловік!

Амріта вирує у венах
І суму розтоплює сніг.
Любов - дар небес небуденний,
Реальність в казковому сні.

Дружина - від лиха спасіння!
Троянда поміж кураїв!
Дружина - коштовна перлина
В короні моєї сім'ї.

Солодкі венерині муки
Без бою здолали, без війн...
У ложі погасли всі звуки
З жар-птиці легеньких пір'їн.

У серці осонцений стукіт
Як щебіт птахів між гаїв.
Граційно коханої руки
Лягають на плечі мої.

05.01.2025р.

Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?

Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Стослово на гострих і грізних вітрах?

Давайте долати цю сірість нікчемну
В полоні гіркої, страшної мети,
Мов гостю нав'язливу, грубу й нечемну
В хустині безмежної самоти.

31 березня 2025

Уже під старість Галя пригадала,
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-француз і кіт-британець.

03.01.2026

Розливає обрій червоно лафітом,
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.

Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
Я тебе кохаю сильно, як колись.

Мабуть, не почуєш: шурхотять колеса,
Слухаєш, як рівно вуркає мотор.
Пропоную мовчки з термоса еспресо -
Так тобі не зможе заварить ніхто.

А дорозі біло, а колесам хрустко,
І червоне сонце лущиться у наст:
Ніби пурпурові стеляться пелюстки
З першого букету, що знайомив нас.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

Нічого такого, ще вибухів кілька.
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з цим і вчимось:
Нас не злякати, нам не звикати —
«Богу молися, а сам не зівай…»
Будем сприяти — буде стихати.
Й так воно буде, збудеться хай…
Зберемося, вірте, вийдем із льоху.
Верби розквітнуть, врадують люд…
А в пекло отим… з чортополохом.
Боже, прошу, про це не забудь…
03.01.2026.

Придумати задачу вдома будь- яку
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я зловив:
Чотири метри від хвоста до голови.
Поміряв навпаки, виходить щось не так:
Три метри рівно є від пащі до хвоста.
Його питають діти: - Що за дивина?
Чому у крокодила різна довжина?
- Як так виходить? – вчителька Сашка пита. –
Він довший в тебе з голови а чи з хвоста?
Малий замовк, придумав, що сказать йому:
- Я вам питання дам, а ви скажіть, чому?
От від суботи до неділі тільки день,
А від неділі до суботи п’ять пройде.
Хто як рахує, лічить, міряє хитріш.
Чомусь воно входить менш чи трохи більш.

03.01.2026

Поетична непоетичність.
Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.

Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
Ловить образи на вітрах.

Заблукали надійно й навічно
У Едемських зарослих садах,
Де глибини невтолено кличуть,
Мов забутий, невтілений прах.

Сколихнули неторкані суті.
Так загубить слова вертопрах.
Ніби сонце розвіює сутінь.
Йде натхнення, мов сивий монах.

Ми шукаєм натхнення в калюжах,
У зарослих нудних смітниках,
У спіралях важких еволюцій
І у темних, жорстоких віках.

30 березня 2025

і тут в обійми чужини
відважно прийшов новий рік
сьогодні внуки і сини
готовляться іти до рік
щоб з них напитися води

і хоч далеко рідний Сян
і своє небо повне зір
живемо серед християн
пам’яттю вертаю до гір
щоб віднайти односельчан

іду селом бувших років
чую як мовчать коляди
в душі читаю предків спів
в уяві батьківські сади
й рідне село без ворогів

батьківського села нема
коляд не співає ніхто
хоч як колись прийшла зима
там де колись було село
нині спішить думка сумна
03.01.2026р.

Із Леоніда Сергєєва

При прольоті на фанері над Парижем
ми не плюнемо униз, хоч і кортить,
а сплануємо з поривом вітру свіжим
та послухаємо, що́ народ триндить.

А народ внизу – не плужить і не сіє,
а базікає, невдатний у війні:
«На фанері – це, немовби, із Росії...
А не плюнули – так, нібито, і ні...»

Парижани, погуляйте на пленері,
в нас ще іншої турботи повний рот.
Загинаємо куточок на фанері –
і виконуємо хвацько розворот.

Повертаємось, й на серці веселіше,
бо в держави є міцний фанерний щит!
Парижани, ви чекайте нас пізніше, –
півціни дамо за все вам, і привіт!

(2025)