Давно,
коли ми були не дорослі,
але вже не занадто малі,
ми часто з тобою бачились,
але не спілкувалися.
Через певний час ти почав до мене підходити.
Я сам не знаю чому,
але ми почали ділити їжу,
часто розмовляти —
це була нібито проста дружба.
Але настали погані часи.
Часи, коли кожен думає сам за себе.
Часи, коли тисячі людей вмирають щодня.
Ми не бачились
і не бачимось навіть зараз.
Але ти — єдина людина, яка в мене осталася,
і щонайважливіше —
наша дружба стала тільки міцніше.
Зараз я пишу і пригадую ті часи,
коли ми ставили плани:
як будемо далі жити,
де працювати...
На жаль, все сталося не так, як ми хотіли.
Проте тоді ми були просто друзями,
а зараз, напевно,
я можу казати — брат.
Деякі люди кажуть, що є різні типи дружби.
Деякі думають, що дружба — це просто про спілкування.
А я вам скажу:
дружба — це те, що ви маєте саме для себе зрозуміти.
Тільки коли ви зустрінете багато людей,
і деякі стануть для вас важливими —
ви зрозумієте, що таке дружба.
4 жовтня 2026 року.

Мокрого , як кажуть, не залякать дощем,
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його підступні недруги – коти…
І от пори такої, немов цар негоди,
Павлик-равлик виповза .Не поспіша,
Бо нікуди спішить: свято його тільки почалося.
І свято це на відміну од літа - Осінь ...
…Немов у дитинство поринаю, як бачу цього мандрівника.
І як у дитинстві промовляю: «Павлик-равлик, вистав ріжки».

PS
У пам’яті немає вікових обмежень,
Щоб спогадом зненацька зринуть.

Холодно.
Холодно мені.
Як мені холодно.

Такі морози, що
всередині
вся моя
брехня -

замерзає
та розширюється при замерзанні.
І мені холодно.

Холодно, що б я не вдягнув.
Дві куртки пухові, два светри,
сорочки, числом три,
на шиї шарф, на руках
лижні рукавиці,
в які запхано ще одні, в'язані, тонші, але
також подвійні.
І все одно.

Мені тісно й важко під
такою купою одягу. Але не
тепло.
Холодно мені.
Холодно як.
Як мені холодно.

А брехня замерзає все
глибше і глибше і глибше і глибше -
уявити не міг, що в мені стільки
жовтої брехні, хоча
це й байдуже, на це
плювать
з високого шпиля,
такого високого, що слина
замерзне в польоті ще на середині
дороги до землі, закутаної в асфальт.

Замерзне в польоті - і розшириться.
Може й мені б облитися
смолою?

*
Розірвеш тенета власного страху,
зробиш перший крок —
і починають рости крила.
І ширшає обрій,
бо ти вже — над собою колишнім.

Треба лише втримати напрямок польоту,
аби вітри спокус
не занесли деінде.

*
Катаємося велосипедами
на вигоні, по заглибинах.
З одного боку пірнаємо,
з другого — вилітаємо, як на крилах.
Смішно. Цікаво.
— Що то за ями веселі? — питаю бабусю.
А вона:
— То вирви, дитинко. — І замовкає.
А тоді, мов сама до себе:
— Не загоїла ще земля рани.

*
Свободу виборюють сильні
і, виборовши, тримають її, наче стяг.
Слабкі ж, не завдавши собі клопоту змінитися,
ностальгують за своїм паном,
щоб знову шапкувати,
гнути спину
і…нарікати на долю.

*
Тітка взяла собі в голову,
що має зобов’язання перед вищими силами
за всіх у своєму близькому оточенні.
Спрут її опіки стиснув кожного з нас поодинці
аж до потьмарення світу в очах
і каліцтва особистості.
Сподівання на тітчине переродження немає.
Може, втомиться.
Тоді ми виприснемо у вільне плавання.
Та як залишиш рідну тітку самотиною?

*
Яблунька-самосів, як на лихо,
вродилася на межі.
Коли неврожайний рік, то ще нічого,
а коли врожайний — баби-сусідки сваряться
ледь не всю осінь.
Не витримав якось Василь: схопив бензопилу
та й зрізав красуню під самісінький корінь.
Стоїть чолов’яга — серце плаче,
а совість, як і в дружини, мовчить.

*
Випірнув із хмільного моря неборак —
і таке бажання охопило:
як овець в отару, думки докупи зібрати.
Та де ж їх візьмеш?
Ані двійко овець, ані двійко думок.
Лише бажання.
З тим і день розпочав.

*
Світло вимкнулося посеред суцільних гараздів
і безтурботності.
Тепер — цілковита темрява.
Руки навпомацки наштовхуються на горнятко,
кинуте на стіл намисто, печиво, годинник —
усе непотрібне.
Лише найбажаніше — сірники,
що завжди брались автоматично,
ніяк не знаходяться.

*
Учора стояв яскравий, спекотний день.
Сьогодні зранку звідусіль поповзла сірість.
Примовкли галасливі горобці.
Принишкли кури.
По обіді, наче дід січе гарбузи,
застукотів дощ.
Город — недовправлений.
Паркан — недофарбований.
Радість — недовідчута.
Уся надія на бабине літо.

*
Завіконний безум почався на світанку.
До опівдня потрощив наміри,
заходився біля можливостей.
Не зачепив лише бажання —
причаїлися на денці.
Згодом вони, неушкоджені,
зібралися в коло
й запалили багаттячко.
Тепер сидять, знічев’я підкидають хмиз.
Душа печеться.
Негода не вгамовується.

*
Є слова лагідні, як каштанчики,
коли їх шурхітливо ворушиш пальцями.
Є слова колючі, мов будяк, —
від них набігають сльози.
Є такі, що жалять зненацька,
мов кропива, —
тоді спалахує обурення.
А бувають — як листя очерету:
ріжуть вуха.

Ось і ходжу з порізаними.
Хтось підкаже де загоїти?

*
Її душа притулялася
до кожної зустрічної рани,
бо не мала жодного бар’єру:
ані щита, ані бодай плівочки.
Здавалося, Творець навмисно
дав їй таку душу,
щоб подивитися,
скільки болю вона може прийняти.
З’ясувалося — багато.
Тільки ходить та зболена душа
тепер не поміж людьми,
а за хмарами.

*
Весні до снаги лікувати рани
лагідним сонечком,
пташиним цвірінчанням,
м’яким моріжком.
Як вправна майстриня,
вона дрібними стібками штопає серце,
залишаючи всередині біль утрати.

Вийдеш на люди —
і ніби така, як усі.
І ніхто не обпечеться твоїм болем.

2018-2019

Глиняні люди
Марять свої глиняні сни
В тій безпорадності — безнадії ріки.
Глиняні люди,
В яких забули вдихнути душу,
Яких не захотіли випалити
(Бо вони ж не глечики,
І не шматок гіркого лісу -
Гаю евкаліптів -
Трохи сакрального
Ледь-ледь потойбічного,
для людей бумерангів),
Ці посохло-потріскані люди
Рахують зорі сурмами,
А час піщинками,
Що спадають як краплі -
Вниз.
Глиняні люди,
Пам’ятають пахнючі години
(Доби хоралів латаття),
Коли вони ще не висохли,
Були гнучкими й м’якими
(Наче живими, наче водяниками),
Мислили пісню вужа,
Ще не бачили Сонця,
З ряски робили одяг
(Бо соромно),
З очерету робили факели,
З жабуриння — годинники,
Вальдшнепів вважали дороговказами,
На чайок дивились очима волошок
І говорили гнучким чаплям:
«Сумніви — це фіалки гордині».

Судилось їм нести перший дощ Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Крильми гуртують птахи хмари.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.

Опинившись посеред гармидеру,
з відчаю розсипаєшся на клаптики.
Не відразу отямишся
і силою волі зберешся до купи.
Заметушишся тоді:
там підбереш, там посунеш,
щось поставиш, щось перекинеш,
припасуєш, зірвеш, викинеш, притиснеш…
Враз усвідомиш безглуздя своїх дій.
Відступиш у куток,
згадаєш дідове «не став воза поперед коня»,
зберешся на силі,
прикличеш у союзники
з одного боку — логіку, з іншого — дисципліну.
І виблисне невідь-звідки стратегічний план,
і вималюються тактичні ходи.
Рушиш у наступ, лиш озирайся:
відвойовані метри надихають.
«Впораюсь!
Скільки там того діла», — підбадьориш себе.
І — далі, далі, крок за кроком до кінцевої мети.
І ось уже легше дихається,
бо звільнений простір наповнився
струменями повітря.
І повертається впевненість,
бо зліквідовано все зайве,
а потрібне — з заплющеними очима знайдеш.
Організованість захищає від глею марнотратства
і вивільняє енергію для творення.
«Коли лад у думках і довкола тебе все до ладу —
заощаджується час, — завважувала бабуся.
І навчала: — Шануй, дитино, час.
Це той перевізник, у якого
немає зворотного напрямку».

2018

Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
— Заспокойся, — каже мати, —
Нащо, доню, нервувати,
Бачити у нім злочинця?
Може, просто він втопився,
Чи потрапив під трамвай? —
Марно не переживай,
А лягай спокійно спати,
Завтра будемо шукати!

18.09.2026р.

Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на пагорбах -
Пагорбах крапкових оливних спогадів).
Я знав дивака, що збирав кінські каштани
В торбу цегляну міста і казав, що це кульки
Для божевільної гри з сороками -
Птахами неминучої старості папуги-галактики
Дивака на ймення Келей — з міста дивного
Інжирного та виноградового — Елевсіну.
Додайте до айстрового млосного меду
Трохи осіннього вітру,
Трохи аромату черленого кленового листя,
Згадайте, що Гомер ніколи не бачив
Як жовтіє старий пророк ясен,
Тільки чув, як падають важкі горіхи
На тверду маргариткову землю Аркадії.
Осінь-Антея останніми бджолами,
Що не хочуть заснути до часу пролісків
Збирає трохи меду прощання,
Нехай останні краплі, нехай гіркуваті,
Але таки айстрові, таки зоряні.

Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.

Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це травневі квіти
Тимчасові й мінливі (але кольорові)
Дивачки смішної Майї,
Квіти які вирощував Мінотавр
У своєму вапняковому патіо
Посеред лабіринту волопасових слів.

Я жодної ілюзії не плекав,
Не кидав їх зерна в борону плугу,
Який пеласги назвали словом бути,
Може тому, що бачив як моряки-дорійці
Бавились в м’яч, згадуючи дочок
Божества неминучості Ананке
(Бо сонети ще ніхто не навчився писати)
І викладаючи на палубах своїх вітрильників
Ім’я Клото білими нитками синього льону,
Що насмикали зі своїх хітонів та гімантіїв.

Я жодної ілюзії не шанував,
Бо Юнона наказала клепати
Металеві кружальця
І казала, що то маленькі шматочки Сонця
(Неслухняного клапатого Геліоса),
А то просто були золоті коліщатка,
Що крутилися в навісному годиннику,
Який дитина на ймення Сократ
Називав знемога.
Гомоніли колись жителі Ітаки,
Таки гомоніли. Але небагато.

Виправдання

Ваша рима права
А моя
Весь час ні
Мені
В чужині
Й солов’ї
Чужою співають
Я їм помагаю
Вони розуміють мене
Я їх
Чи це гріх

Ваші звучні слова
Мов трава
На весні
Пісні
Хоч сумні
Мене гріють
Хоч роки минають
Я не пропадаю
Любив і люблю своє
Як зміг
Зберіг
15.09.2009р.

Деметра на коні вороному
Скаче нашим миршавим Всесвітом:
Підкови майстровані не Гефестом -
Меркурієм — власником білих сандалів
Та сандалового капелюха.
Важкі підкови цвяховані безнадією -
Відсутністю останнього нещастя,
Дзенькають дукатами Бартоломео Граденіго -
Володаря каблучки рибалки,
Подести кам’яного міста жолудів,
Міста, де сажотруси вміли сміятися,
Вміли топтати вапнякову бруківку
Дерев’яними черевиками зневаги,
Начебто це не плити з Мірон’ї,
А шкаралупа горіхів полусканих Фебом,
Горіхів гірких як життя саме*.
Дочка Хроноса кермує чорним огирем,
Прямує в незбагненне і трохи омріяне**,
Про яке пелазги шепотілися, але марно,
Нібито вершниця зоряна,
А насправді провісниця Судного Дня,
Дня, коли Місто стає сумним як осінь -
Місто, де шанували мудрість
І вміли недоречно сміятися,
І цикуту в золотій чаші
Підносити тим, хто задавав питання:
Ніби то треба, а не сваволя охлосу,
Нібито так хочуть боги, а не плем’я хиже,
Боги, що жадають, що прагнуть
Чогось більшого, аніж Істина.

Примітки:
* - В старі часи в Далмації крім звичних нам горіхів росли ще й гіркі горіхи. Не раджу їх навіть коштувати.
** - колись (у часи прадавні) люди вміли мріяти про Велику Порожнечу. Нині цей талант мріяти втрачений.

 сни все не йдуть
 бажається
 віри / майни / верлібрів
 необовʼязково зіркових
 необовʼязково печаль або
 зрада це
 просто буває часом
 у всьому завше
 можна шукати повчання
 але хто шукає?
 хто париться щодо
 повчання ймовірного
 коли не йдуть сни
 хай без розкошів
 хай без триптихів
 без розуміння
 до чого те все
 еге ж
 без слів
 хай би навіть
 ввімк / вимк
 богоспілкування
 у власній окремості
 щось таке
 подібне до митниці
 євангеліст матвій
 фаховий митник
 необовʼязково готівкою
 церква уміє в банкінг
 айфон миліш за андроїд
 афон душевніш за рим
 китайські квартали
 звабливі
 одначе суціль
 ієрогліфи там
 вілли кацапами викуплені
 хіджабні араби-перси
 так само врагі
 а саме тебе там нема
 взагалі
 намагаєшся
 заснути якось
 засинаєш якось
 врешті-решт
 бозна-коли
 бозна-як бозна-ким
 й тривоги повітряні
 тебе аж ніяк не торкають
 

Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

ти прийшов до лікаря,
він тебе оглянув
запитав як завжди
чому не прийшов раніше
виписав якісь пігулки
по дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
до побачення

ти виходиш
заходить інший
пацієнт
чи пацієнтка
лікар його чи її
оглянув
запитав чому
не прийшов
чи не прийшла
раніше
виписав якісь пігулки
приймати по
дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
до побачення

у тебе прорвало кран
ти викликав слюсаря
він оглянув місце події
запитав чому
ти не викликав його
раніше
важким розвідним ключем
перекрив воду
написав який потрібно
купити новий змішувач
прийде ставити
завтра
до побачення

ти лежиш хворий
вже котрий день
у тебе болить все
що може боліти
а також і те
що ніколи не боліло
у тебе температура
тиск аритмія глюки
і ще щось
чого раніше не було

зайшла вона
оглянула тебе
і ти її оглянув
і запитав у неї
чому вона
не прийшла раніше
або пізніше
а вона і каже
вибач дорогенький
у мене робота щодня
увесь час на ногах
без вихідних
вдень і вночі
я ж Смерть

05.09.2026

був ліс

несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
були їжаки
дикі яблуні
груші дички
осінній листопад
зимове оціпеніння
сніг лід іній
сонячні зайчики
весняне пробудження
біла акація
яруги балки
місця для фестивалів
іскри багаття
опівнічна гітара
можливо навіть
тут когось зачали
ненавмисне

був собі ліс

приїхала бл*дська техніка
все вирубали нах*й
вирівняли нах*й
їжаки шипшина зайчики
всьо нах*й
[знак оклику]

копають нові котловани
забивають нові сваї
збудують кам"яні пастки
в яких будуть жити люди
існувати серед чотирьох стін
хворіти помирати
когось зачинати
не ненавмисне

прощай оружиє
[знак оклику]