Слова лишімо для брехні,
а правду скажуть – тільки вчинки!

Він робив морозиво зі снігу
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
Людиною роздоріжжя –
Я не знаю…*
Дерева запізнювались на тризну,
Чорнокрилі птахи думок
Докучали вбраним у білі шати,
Хтось запитував: «Хто там?»
І заплющував очі,
Хтось шукав Єдине
Зазираючи в очі сови,
Губив крейцери слів
У лісі, що виріс на пустищі –
На румовищі міста,
Де колись говорили
Старонорвезькою**.
Ввечері, на забутому городищі
Подорожні шепотіли імена Сонця***,
Ховали заборонені літери в торби,
Мріяли про спочинок
І дивились на кам’яні брили.
Всім, хто читає книги,
Всім, хто слухає шум очерету****
Замість музики зимової віхоли
Він дарував невпізнане.
Можливо, намарно…
Можливо.

Примітки:
* - я справді не знаю. Даруйте.
** - Інгольф Арнарсон (Ingólfur Arnarson) теж говорив старонорвезькою.
*** - гелони використовували під час релігійних містерій 125 імен Сонця, серед яких 77 імен були таємні і відомі тільки адептам.
**** - нині лишилось мало людей, хто в серпневі ночі ходить на озера слухати шум очерету і чути в тому шумі таємне.

ну і що там засіло у бусинах за окулярними скельцями
ніякий це вам не злетілий з дитячої розмальовки веселий метелик
найкраще що в неї виходить
кількарічні запої книг запої дипломів
домотканних та імпортних
кандидатка наук
персонально вигаданих
пуританка з підозрою на філологію й філософію
ходячий троянський кінь
оце комусь пощастить
боїться чоловіків в особливості сорокарічних які задивляються на її ляльку
пішла прогуляти серце в онлайні
батьки цокають кажуть чорті што
ростили крихке та пухнасте
а виросло огого
гигигиазаза
свят
свят
свят
так закотилось що років за п’ять за десять і не побачиш
там
на іншоконтиненальній кафедрі
це чудо-юдо риба кит
в нього копійками поплакався кіт
вилізло таке окасте таке улибасте зі сторінок беовульфа
з області про чиє місто від першачків можна жарти почути
довжиною у одне слово
хер
сон
хер
сон
хер
сон
свято яке завжди з тобою

паяє анапести й амфібрахії
підкручує шарніри прикидається що не старіє
збирає як ягідки мови у черепний кошик
розганяється вкотре до марафону
і шле усім прощавайте пам’ятайте як звали
чи хоча б зробіть вигляд що вам це все не до …

і потім
вона надсилає усім кольорові листівки
в яких написано одне слово
про
бач
те

співає сама ж собі пісеньку
не плач моє серце не плач
не муч свою душу картонну
ми з тобою побачимось
з того боку кордону…

1.
знайома басейна місцина
де поки ми цупили з її стін хлібні цеглинки
в їдальні у менших за нас школярів
там трава борсалась під ногами
гралась в пісочниці намагаючись з неї визирнути
одним оком бодай
бодай одним
за бордюрне віконце

там де не ми

…двері
схожі на книги
губи зціпили у складки

там де не ми

…книги на полицях
дивляться
нічого нікому зарано не кажуть

там

…уроки англійської
створені саме для того
щоб розучити тебе говорити

там

…вікна
поклали під сонцем утомлені підвіконні лікті

там діти

ллють воду на спекотні блузки й футболки
занадто тісно
вода висихає
щойно вони відводять погляд

…на сцені
ця дівчинка?
ця дівчинка скраю?
ця якїїтам
віра
…чи віка
…чи варя
¿хто вона
не згадає
буде стояти в куточку біля куліси
гратиме роль деревця
це легко
можна не рухатись

…на бордюрі
сонце
спіймало тінь
тінь
заборсалась
зачепилася за прорізані з деревини паросткові гілки
¿чиєї

…надворі дітей відпустили
наче сніжинки з паперу
гратися на футбольному полі
голос кричить

…спогади
на мене знезброїлись

…чи тобі видно якого кольору
там зараз цеглинки
так правильно
зовсім не…

…але знаєш
я дійсно
нарешті вивчила роль деревця
у нього гілки
повітря видихнули квітнем
глибоко в небо


2.
з добрим ранком тебе з добрим
і подумаєш
теж мені тут нечувана ще ніким новина
чи це новина якщо вона не нова
для когось
лупи тепер черпаком у денце кастрюлі
співай під цю музику
ромашкові пісеньки назбирані нізвідки
надіслані в нікуди
і все ж
музика

Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Де кваки співали про синяву,
Коли падав с небес дощ.
Книга, що стала димом
Була важка наче твердь земна,
Наче вся важкість світу сього,
Що топчуть залізними черевиками
Вершники Судного Дня
Вдягнені в шовк на кольчуги.
Книгу, що стала подихом вітру
Розкривали щоп’ятниці
(Навіть скорботної),
Гортали пожовтілі сторінки,
Наче то не млинці пергаментні,
А залізні гострі ножі-плуги,
Якими крають незайману землю Слова.
А потім та книга
Стала прозорим повітрям
Стала гірким димом
Стала солодким спогадом
Стала крапкою часопростору
Стала луною Ніщо.

і хто сказав що мені можна сідати
за кермо власного серця
як не видали прав
в особливості в нетверезому стані
не кажучи вже про те
що водій щось забув що таке ремінь
ні ці очі ніколи зблизька ще не бачили
як кермують такою автівкою
в неї аж чотири камери!
і дивися всі б’ються – огого…!!!
охохо
от тобі і приїхали
чи варто ще вірити
що одного дня я протру своє скло двірниками
і перестану в’їжджати у стовбури
коли вони самі виходять на мене поза паркани

та чи це достатня причина
ніколи нікуди не їхати

тому знаєте що
замість того щоб пересуватися автостопом
заводжу автівку в гараж
дістаю свій шкільний велосипед
ви не вірите але він досі мені під розмір
я би може ніколи із ним не розлучалась
він довіз мене навіть на західний континент
дзвоник дзижчить срібним крильцем
довкола показують пальцем
хі хі ха ха
ця квіточка досі за одягом ходить в дитячий відділ

і коли мене років за десять чи двадцять чи тридцять на кафедрі
дивлячись на мою пофарбовану як веселка макітру й блискучі фасади коронок
спитають як я добираюсь додому
я їм покажу свій пришпорений на задвірках велосипед
знайомтесь

і я неушкоджена
і вцілілі усі дерева

Ми таки дочекалися –
Сама Вічність прийшла до нас
Прийшла старою жебрачкою
У лахмітті дірявому
(Колись оздобленому)
З ясеневою патерицею.
А ми все виглядаємо
Цього дня похмурого,
Що визирне крізь оливні хмариська
Щось більше ніж Сонце.
Вдвох на вуличках Авіньйону,
Приїхавши туди на осликах,
Міняємо уривки снів на шеляги –
Мідні з профілем доктора Фауста:
Нам наснилися чорні пси
І білі дзьобаті ворони,
А ще хвостаті мавпочки,
Що шукали кульгаву Істину
І тікали від відьми-спокуси
На залізному паротязі звуків
Довгими коліями Евкліда.
Сподівання високі як політ альбатроса
Бережемо, хоч вони нам наснилися,
Пісні, які можна співати в темряві
Ранять нас терновими голками,
Знаємо, що ночами вилазить потолоч
З льохів, де ховали колись до весни
Шал.
А сніг як свідоцтво,
Як сторінка манускрипту незрячих,
Як срібло, що лишили на гонорар
Чумному лікарю.

Коли вже звик до зими,
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
Травма весни -
травма вростання
у новий світ.
Травма весни -
це коли пробиваються
бруньки дерев
і водночас бруньки любові,
бруньки свободи
і братерства.
Травма весни стане
найбільшим одужанням.
Вона переламає
звичні уявлення.
Травма весни буде
переломом свідомості,
переломом світогляду.
Проб'ються не лише трави
і бруньки,
проб'ються нові ідеї,
які змінять світ.
Це буде травма
народження нового голосу,
нових очей,
нового слуху.

20 березня 2025

носиш історії немов кошенят у картонній коробці
вони нявкають притуляються до твого серця
кошенята шукають
де воно де

підкладаєш їх горстками під чужі двері
дивишся чи їх візьмуть
чекання
…
…
…
¿візьмеш?
…………………………………………………………………..

…смійся з мене ти хто слухаєш цей горошинний мявкіт
я не знаю її зморшки на вигляд
так у наші заборсані у екранах часи
можна не знати чиїсь зморшки на вигляд
я боюсь її зморшок
я навмисно не хочу дивитися на її зморшки
бо кожна як розламаний сірниковий місток
бо кожна
радіє що я не встигну

я лише знаю
раз на тиждень чи два її голос
мені посміхається
а може і не мені
потім дивуюсь що у волосся вплелися пасмами мальви

новий рік
не створений для зустрічання річниць трагедій
вона знає тому і не каже

де ділись твої помальовані олівцями поезії
метафори
не знаходяться
¡метафори
¡¡¡не знаходяться
тільки постріли в небо зойками знаків оклику
¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡

Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
на білому аркуші?
Наслідки прозріння
чи пустощів, наслідки
безсонних ночей пошуків
чи випаленої пустелі?
Білий аркуш паперу
може стати
несходимим мінним полем.
Білий аркуш сповнений
несподіванок і див,
білий аркуш стане
кросвордом невідомості,
ребусом тиші,
мелодією непізнаного,
голосом волаючого
у пустелі. Білий аркуш
стане білим криком
посеред мовчання космосу.
Білий аркуш чаїть у собі
стільки нереалізованих
можливостей,
стільки глибин,
стільки покладів!
Білий аркуш поросте
білими квітами,
які вдарять
прозрінням у мозок.

19 березня 2025

Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Прилітає нечутно
Туди, де лишень.
Бо кожна троянда дика,
Бо кожен рибалка лірник,
А цей тим паче.
Бо птах-привид –
Мішкоротий крилатий небаба
Ловить пічкурів неспокою,
Замість коропів ковтає каміння,
Ніби він не озерний хапуга,
А пророк Алконост у зеленій короні.
У той день каченят прозорості
Сонце було голодним
І писало плями-ієрогліфи
На шкірі рогатих оленів,
Що шукали ренесансного водопою
Під хмарами-парасольками,
Що безпідставні,
Як ондатрові сни недоречні,
Як вистава світил абсурдні,
Як почвари ночі отруйні,
Бо паяци-бобри
Збирають хмиз апатій
На ріці Геракліта.

ти розливний лимонад колись пробувала
питає у мене тато
коло нього тиша сонцем посіченої трави
і тиша пожовклого голосу
звичайно
я пила живчик я пила фанту
я пила всі ці безглузді назви на упаковках
я пила колу та пепсі й давала емаль на поталу
і лимонад певно що теж пила

він купив мені у пластиковому стаканчику
переплавлене газоване сонце
і як варто було очікувати
нічого
солодке як все солодке навіть занадто
кладеш на язик і воно колючко світить
солодке як очиці цих дзвіночків розсипаних під ногами
як печивні крихти піску і як акацієві настоянки вітру
солодке та й все
а він на нього дивився
наче у пластику було розлито вино з кульбабок
дивився й всміхався
я бачила не мені
донька виросте й знатиме
який на смак справжній лимонний сік
навіть якщо його налили з пластикової пляшки
і про це турботливо не сказали

тепер донька-дочь не п’є ні живчик ні фанту
ні колу ні пепсі
жодну з цих назв що нагадують
розфарбованих підліткових дівчат у коротких спідницях
бо треба емаль
але що робити як з неба
прямо в очі
ллється з пластикової пляшки сонця вино
затоплює по саме горло

Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
Страх ловить
у свої тенета
розгублену рибу,
непевний людський розум,
те, що втратило основу.
Страх одягає кайдани
на вагання і сумніви.
Холодний каземат страху
обмежує можливості людини,
але ніщо не здатне
спинити її дух.
Крижаний піт страху
вужем заповзає під комір,
але ніхто не може
скасувати вибір,
який стоїть перед людиною.

4 березня 2025

колеса перекочують яблука
перевалюють їх на гудронових спинах
несуть їх далі
і далі
і швидше
ніколи не зупиняються
над ними плинно
здіймаються в небо мости чайками
розмахують плечі з пілотною певністю
мости що фігурним катанням себе підіймають
невагомо сталевими махами
злітають високо
злітають над головою
розминають свої лискучі заасфальтовані шиї
ще ближче підносячи до подиху міста
міста зболеного
міста німотного
міста в чиїх виточених графітом вилицях
впізнаєш Прометея
здіймає очі
з-під вуглів попалених брів озирається
й так само повільно
кладе погляд під попільні вії
в міста скрині дихання надійно сховані в підземелля
в міста простягнуті над кожним яблуком міцелієм дротові віти
над моєю кислицею
над твоїм похиленими важкими гілками дахом
яблука наливаються
падають
місто водить студеними очима
все та всім бачить
місто впало над яблунями колючим смерековим лісом
яблука вклали сном голови під брамами кованими блискавками

тут кожен день обрамлений у вугільну дротову бахрому
вона підповзає до сонцезлитих стеблин твого волосся
викроює вихором своїх щелеп цей ліс по чимраз коротшому шву
цей ліс
травою беззбройності в кожній щілині щільно порослий
напнутий на тебе як море на рибу
водами течіями яких це життя тонко виплетене
водами що тримають його міцно в тенетах
а врешті море ні в чому не винно
можливо сховатися в гілки коралів
та більшість у цьому солодкому рифі сплять на поверхні
як на тарілці
сплять з міцно скліпленими смолою очима й не знають
і можливо не знають востаннє

ти все одно не збираєшся жити
у склі чиїхось акваріумів

всі ці колишні назви містечок суцільне шаманство
дНєПрОпЕтРоВсК
КіРоВоГрАд
дНєПрОдЗєРжИнСк
цюрюпінск
у них живуть зачаровані люди
ніхто тепер не пояснить чому навкруги
ходять самі лише абракадабри
і хто їх тепер розшаманить
беззуба бабця шамкає
і костуром в мої двері гупає
тук-тук
а ти думала не повернусь

над містом знову застигнув налитий смолою дзбан
а я цього вечора подарую для себе казку й піду на дитячу виставу
я знову під їхній розмір бо очі мої молодшають з кожним днем
осипаються склом думаючи що їхня – остання пара
місто плете спицями ліхтарів над головою небо
й вкладає в мене мов мої улюблені цукерки
світоч

поки правда не вистудиться під місячним світлом
а правда проста немов дерев’яна віконна рамка
повз привид якої я йду дорогою до свого дому
рамка в якій на чийомусь столі холоне потрійна доза
максимальної дози чекаючи аби хтось її випив
на цій солодкій від яблук землі немає іншого способу
народити світанок у правильний ритм

сусідка моя за стіною кричить чорні слова
так що здається щось з двох
або стіни або її рот мають вивернутись навиворіт
мені вкотре щастить сусідствувати з розхитаними людьми
які продовжують розхитувати мене
я намагалась втекти
скоріше тут просто щоразу
все менше стає надійно підкручених людей

боже я півжиття старалась в себе пропускати лише живі краплі
боже я навіть в десятому й одинадцятому класах
щоночі до тебе молилася на колінах
ти скажеш замало і матимеш рацію
але я тобі вірила на слово і не зростила кігтів
боже я за друге своє півжиття
навчилась ніщо і нікого не перетворювати на мотузку чи камінь
я щаслива

я налякана
так боже
дивись як танцює моя порцелянова лялька
з якої не може не бути грішно
налякана ми всі завжди і часом налякані
стати ковтками надземного моря
в нього рот великий-великий
більший ніж у моєї сусідки

часом віриться що тролейбуси та трамваї створені для того
щоб тягнути тебе ланцюгом уламкових відображень
запаморочливо повільною ходою
ти не здатна не йти разом з ними
цим бездонним пасажем

це місто нагадує мені плед викроїний з барвистих клаптів
який не вміє гріти
навпаки
втім ти все одно турботливо його на плечі натягуєш
він тобі став мов власна невиношена дитина
таким безпорадно дорогим

я бачу ти в нього вшиваєш черговий уривок клену
допасовуєш сухозлітками дотиків сухі тріщини капілярів
так до сміху обачно торкаєшся
наче не бачиш поряд з собою їх цілу греблю
не помічаєш як час давно скрикнув
скрикнув й оголено вкляк під ногами

боїшся
виміняти цей подразливий шерхіт на білу бавовняну м’якість

колись невидимі речі
тепер видимо незамінні
щоб не опинитися на відстань подиху від зубів
цих всюдивидних зубів
розтягнутих в кілометражній посмішці

мені дозволено на неї лише дивитись
але це щастя яке недоступно тобі
щастя бачити всюди звичайність
щастя підносити чашку до рота
щастя
щастя о щастя рухатися за власним бажанням
щастя
згортати солоних равликів у серветці
щастя тепличної зелені голок
щастя нечуване
лягушачої втечі
огортає бавовняним коконом мене
за який будь-яка монета
є засмішною

в такі миті я випитую чи мені вдасться
належно сплатити собою

в мене була зірочка
я носила її під боком носила
та повз неї пройшли тарани води
хоч і повз
я не помітила як вона наковталась намулу
стала чорною
торкається сторінки
і та стає чорна
чашка – чорна
штори – чорні
підлога – чорна
чоботи – чорні
дерева – чорні
небо – чорне
шкіра – чорна
не моя
на зірочках топчеться чорна земля
і чорним по білому вишиває
чорним по білому
їхню сітківку
скажи мені
скільки потрібно аби їх вимити
скільки

коли я вірила у власну хорошість
маразм писався легкою ручкою під диктовку
знайомі обличчя не уникались аби не покритися зморшками
а недоплата роботодавця над головою сприймалась як карма
коли я вірила
можна накласти було анафему на серце
послати під три чорти залицяння квітневих дерев з вікна
книги читалися легко і забувались теж легко
улюблена музика існувала в міжпросторі вагонів та ескалаторів
коли я вірила
сподівалася вранці прокинутись лебедем
дім з моєї крижини здавався атавістичним придатком
небо не чулось навіть коли було гучно
рвались без жодного спротиву погляди красивих хлопчиків навіть справжніх
і руки не зважувались плямувати ангельські крила смолою
коли я вірила
дні наливались цикутовим згустком
я їх мішала у каву заїдаючи бутербродом
поправляючи відпрасований на ліжко-місці комір
неодмінно спинялась й казала собі натомість канапкою
ретельно перекладала пригріті під боком домашні апокрифи
коли я вірила
дні повзли як радянські трамваї
які нетерпеливилось завезти в депо
з дзеркалом гралась в мовчанку
воно перемагало й виходило з ванни замкнувши мене на замок
коли я вірила
майже ніщо не писалось
навіть коли довести до ручки
не писалось іншим не писалось собі не писалось нікому
коли я вірила я прокидалась
брала лопату
й викопувала собі височезну яму
вис
оче
зну
очезну
очей
отче
навіщо мені була віра в хорошість
коли треба було лише
хорошу віру
тільки зараз тримаю її за хвіст
і нарешті ти додумався таки
підкласти щось краще за ящірку

Ліс як віддзеркалення
твоєї особистості.
Ліс як відбиття
твоїх думок.
З ким ще говорити,
як не з лісом?
Ти стоїш із ним
віч-на-віч.
Ліс - твоє alter ego.
Ліс - твій двійник,
який заблукав
у хащах позапростору.
Він так само шукає
свою ідентичність
і не може знайти.
Ліс - відбиток твоїх мук
і творчих пошуків.
Ліс - нерозгаданий ребус
вічних запитань.
У ньому перетнулися
різні часи й цивілізації.
Ліс - точка зіткнення
різних енергій,
різних потоків.
Ти дивишся в нього,
як у своє обличчя.
Ти схопив свого двійника,
але він вислизнув із рук,
він побіг стрімголов
диким полем галактик,
неозорим лісом апорій,
розлогим степом антибуття.

19 лютого 2025

Сидить Критик
на березі Бистриці Солотвинської
або Надвірнянської —
йому, зрештою, байдуже,
бо в обох тече не вода, а тексти.
дивиться у дзеркало ріки
і бачить там не себе,
а чергову книжку, яку ніхто не прочитає,
крім нього,
і, можливо, автора
(хоча щодо останнього — є сумніви).
дістає люльку,
набиває її тютюном гіркого досвіду
і прискіпливо вдивляється у простір:
хто там знову видав збірку?
хто замахнувся на святе —
на сторінку, що мала залишитися білою?
він не пише рецензію —
він виносить вирок,
але робить це так лагідно,
ніби прикладає подорожник до рани,
яку сам щойно і завдав.
«брате, — каже він відображенню, —
ти забагато знаєш про інших,
і замало — про те,
куди зникають незатребувані тиражі».
усміхається у вуса,
закриває черговий «товстий» журнал,
і йде собі далі —
самотній вовк у шкурі критика,
який точно знає:
найкраща книга — це та,
яку він ще не встиг розібрати на атоми.
а сонце сідає,
червоне, як нутрощі кавуна,
і Критик Маститий мовчить.
це його найкращий текст за сьогодні.
17.12.25

Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє Ім’я по всій землі!
Ти, котрий славу дав небесам.
З вуст малюків і немовлят
Ти зробив силу проти Твоїх супротивників,
Щоб зупинити ворога й месника.
Як побачу Твої небеса – справу рук Твоїх,
Місяць і зірки, що поставив Ти,
Що є людина, що пам’ятаєш її,
І що син людський, якого згадуєш?
Хоч і меншим зробив Ти його проти ангелів,
Та все ж увінчав його величчю й славою.
Ти дав йому владу над усім, що створив,
Поклав йому все до ніг:
Худобу велику й малу і польових звірів,
Птаство небесне і морських риб,
І все, що проходить морями...
Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє ім’я по всій землі!

Нещодавно снився дивний сон,
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з Вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
А Корова дійна в вишині
калатає золотим дзвіночком.
Козочки рогаті Комашні
шиють з чорних саванів сорочки.
Голуб миру зверху клав на всіх,
феєрверки в небо запускає.
І лунає божевільний сміх:
«Авеля не міг убити Каїн!!!»
Злому Бультер'єру Кіт — Баюн
вішає лапшу на вуха мильні.
На землі, як вкопана стою,
а здається, що у божевільні.

17.12.2025р.

Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
до міста, лишаються
лише старі люди.
Вулиця поросла травою
і плющем,
як давніми спогадами,
як позаминулою епохою.
Вулиця стала сиротою
в оточенні таких само
самотніх вулиць.
Вона була спрагла тиші
і впилася нею досхочу.
Вулиця не народить
величний голос, бо вона
більше нічого не здатна
народити. Вулицею
проноситься
ненаписана пісня
надії та відчаю.

30 січня 2025

Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Боронь вас боже торгуватись з ними.
Так і почуєш:
«Соколику, ще ж і за переправу треба заплатить...»
Здається, як передать дещицю,
Можна б одержать звістку од рідні.
«Роблять живі помилку,
Смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
Вічності дужий потік крізь обидва терени
Всі покоління і глушить їх там і отут» .
А що як оця думка спала Рільке
На Байковім цвинтарі?

Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці неохайних бондарів
На бруківці, що знала чоботи
Мідних декораторів-преторіанців.
Кого взяти з собою у подорож
На кам’яному човні країни диму?
Кого, крім цвіркуна і крука-художника:
Маляра темних слів і понурих віршів?
З того берега, на який кам’яним човном
Плисти-гребти-сподіватися (навіщо?)
Чути шепіт бородатих астрологів:
Друзів крилатих пискунів-лиликів,
Що ловлять на вечерю сірих метеликів.
Чути пророцтва насуплених звіздарів-волохів
Про писаря, що написав літопис Судного Дня –
Книгу зроблену з торішнього листя,
Але марно, бо космеї цвітуть поночі –
Їх посіяли замість жита на полі спогадів:
З насінин яких спечуть колись гіркий хліб
Журавлі злого божиська сутінків:
Аквілея малює фарбами – пурпуровими
Та золотими, фарбами заграви античності,
Розмальовує Адріатику – море святого Белліно
У кольори забутого вечора.
Я вирощую квіти на березі озера смутку,
Квіти, що цвітуть лише поночі,
Чекаючи холодного вітру,
Що обриває пелюстки бліді
І несе їх у безвість.

Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…


Зниклі рядки з невідомих віршів,
що з'явились нізвідки,
скупі, ніби помах руки
замученого погонича верблюдів
у пустелі Кара-Кум,
де минулого вівторка випала скупа манна небесна,
та верблюди були раді і цьому.


А що ти хочеш почути від танучого снігу,
крім слів жалю за скоротечним життям?
Він зробив для світу все, що міг,
поки ти тупо сидів у туалеті
і гортав рілси.

-----
* в оригіналі було "ну то й х..й з ними!"

Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
у твоєму житті,
яка пролетіла метеором,
не похитнувши основ.
В очах кішки проглядався
первісний вибух,
початок творіння,
розширення Всесвіту,
коли стають зайвими слова,
коли енергетика пробиває
будь-які перепони.
Ця посланиця невідомих сил
залишила тебе напризволяще,
не подавши жодного знаку.
Раптово з'явилася
і раптово зникла,
як саме людське життя.
Тільки шерстю пробігає
незбагненний заряд,
як імпульс до вибуху.

5 січня 2025

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.