Мовчазний знайомий
Чи просто неговіркий бро
На ймення банальне Джо
Синьоокий як риба зубата,
Що побачила пастора Сонце,
Таки був безхатьком:
Жив серед води солоної
Та гонорово прозорої
(Зі смаком тібетського вітру)
У дерев’яній скрині
(Він не знав, що то скриня Пандори -
Швачки, яку найняла Клото
Майструвати пеплоси сподівання
Для юних вакханок Аркадії)
Скрині з модринових дощок
Зі шматами полотняними конопляними
На антеннах соснових.*
Він був трохи корсаром -
Цей мовчазний дивак Джо,
Але про бородатих халдеїв
У сандалі з ремінцями взутих
Думав щовечора,
І про їхнє глиняне місто,
Де продавалось тверде зерно
За срібні дзвінкі шекелі.
Безхатько (колишній рибалка) Джо
Ножем володів майстерно,
Ніколи не повертався
(Бо нікуди)
І знав напам’ять
Всі пророцтва
З потріпаної книги плачу.
Безхатько нечемний Джо
Був зарізякою,
Проте біля серця
Носив золотого флорина
З рельєфом Івана Хрестителя
З посохом.

Примітки:
* - римляни називали антени антеннами (з двома «н») - antenna, а етруски (расна) — антітемнами (antithemna). На антенах англійські військові моряки з Брістоля в часи короля Чарльза ІІ підвішували за шиї ворожих корсарів.

Надія була висока, як зірка,
і гаряча, як вогонь.

Падала довго, а впавши,
лишила по собі пляму згарища.
Згодом ця пляма ще більше почорніла
і поглибилася.
А потім наповнилася водою.
Проте тільки здавалося, що водою.
Насправді, то були сльози,
від яких не може зрости нічого красивого.

...Не втрачаймо своєї надії,
аби не отримати натомість
безплідні сльози.

2006

У дерев’яних снах
Старого рибалки на ймення Мартин
Легкі дерев’яні міста
Плавають на поверхні озера,
Над очеретом літають дерев’яні чайки,
У дерев’яних скрипучих храмах
Монахи з очима синіми
П’ють черлене вино єретиків
З букових чаш всепрощення.
Зачесуючи сиву бороду
Він вважав себе королем алазонів,
Називав себе Епісторофом
І плив човном-вітрильником
З назвою сумною «Марнота»
Рікою незнаного смутку Гіпанісом
У пошуках Ексампею.
Питали його: «Навіщо?»
Він відповів: «Щоб води напитися –
Тої, таємної, і прозріти хоча б на мить».
Сміялися з нього: «Для чого бачити,
Навколо ж одні ляльки і порох сухий,
Солом’яні бусоли та дзвони з олова,
Краще змайструй у своїх дерев’яних снах
Свиту собі дерев’яну
А на осонні посади соняшник».
На те він лише посміхався і майстрував сіті,
Конопляні, наче будинів рубища,
Щоб зловити в ріці Ерідані
Дерев’яного сома байдужості,
Що мудрий, хоч і банькатий,
Бо знає як майструвати
Зозулясті дерев’яні годинники.

коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
що це зробити неможливо,
а краще йди-но на порнхаб
і змінюй, змінюй, змінюй
до світу ставлення своє,
а, може, зміниш і себе,
лиш не перевтомися,
бо завтра на роботу
чи в окоп.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на відчайдушні листи Клари
По смерті чоловіка, який колись пригрів
Юнака Брамса і дав путівку у великий світ…
На кожен з тих листів була мовчанка?
Хотів спитати батька, та посоромивсь:
Перша ж тільки зустріч…
Відчинив повіки – музика без батька
І навстежінь балкон.

Я відчиняю скриню мовчання
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині сльози –
Цієї плямистої босоркані пташиної:
Заворожив мене її лемент пророчий –
Годував би її діток хвилинами,
Та вони в сутінках
Мовчать до пори, бо не їх літо,
Шукав би шовку для сорочки білої
Якби хтось би назвав мене Томасом,
Майстрував би дерев’яних свищиків,
Та вальдшнеп на ім’я Заратустра
Забороняє – всім хто мовчить заказано
Повік (мовляв), бо дощ квітковий
Малює на білих мушлях мурексів
Портрет ледачого пастора Сонце.
Відчиняю скриню мовчання –
А вона березова – тесана з дерева сліз
Старим теслею з міста Урім,
Що заблукав у краї наші холодні ягідні,
Де пісок тільки на дні струмка,
Про який напророчив якийсь гелон-дармограй,
Що зазирне в його воду холодну Місяць,
Коли зацвіте сухе дерево розпачу.

Чи на землі цій грішній були б ми,
Якби ще юною праматір наша Єва
З цікавості не скуштувала плоду того,
Який Всевишній і зривати не велів,
Та ще й Адама пригостила?
І лиш тоді розкрилися в подружжя очі,
Вперше побачили вони себе нагими.
А як злякались голосу Господнього,
В обійми кинулись одне одному,
І страх поволі переріс у пристрасть...
Під змовницьким покровом ночі
Ту пристрасть передано у спадок нам.
«Плодітеся й розмножуйтесь!»,-
Господь усіх напоумляє.
За первородний Євин гріх отой
На муки породілля приречене жіноцтво,
Та всотуємо з материнським молоком
Ще й Божий заповіт:
«Жінка – свята, а Мати – найсвятіша!»