жовтнева девальвація
 завершується
 майже релігійно
 ясно у всякого власна релігія
 погода міняється
 тьмариться передобіднє світло
 крізь холодну вогкість
 сорóка у громіздкому
 незграбному злеті кудись
 на тлі дедалі чорнішім
 свинцеве олово мли
 таксисти
 заробляють живу копійчину
 пунктирний автівковий шурхіт
 проспектом почовганим
 перехожі місцеві
 тримаються одне від одного
 чим подальше
 спілкуватись на вулиці
 щось не хочеться
 війна яка потихеньку
 все і всіх розʼїдає
 немов затяжна онкологія
 гірка венерична хвороба
 часом враження що
 більшості дедалі байдужіше
 що буде дальше
 часом самому байдуже
 що там узагалі їх морочить
 на цих задвірках у цім чистилищі
 цім безвихіднім становищі
 які ще вірші які пісні
 яка там радість
 усупереч
 ще
 

Люблю людей, у кого, як-то кажуть, руки золоті,
За що не візьмуться, усе у них гаразд,
Легко й мовби без зусиль надмірних.
Це в побуті. Навдивовижу, і в майстерні духа
Є також наділені даром отаким.
…У знаній в Парижі кав’ярні «Режанс»
Франсуа-Андре Данікан Філідор представлявсь
Як композитор, що непогано гра в шахи.
А був він некорованим королем не тільки в Парижі,
А й в АнгліЇ, Пруссії, Голландії, одібравши цей титул
У вчителя свого Сіра де Легаля і перевершивши його,
Створивши свою систему «Захист Філідора»,
Ще й книгою-посібником «Аналіз шахової гри»
Обдарував не одно століття…
Була в тому тільки напівправда, бо ще підлітком
Написав оперу, яку поставили на рівні з іншими.
Було тих опер і оперет у нього двадцять п’ять,
Зітканих з народних пісень і повір’їв.
Сюжет одної з них «Солдат-чарівник»
Котляревський поклав в основу «Москаля-чарівника».
…Подиву гідні й благоговіння ті, кого Всевишній наділив
Дивовижним даром буть зразком на цьому світі.

 музика пробивається
 через усякі синоніми перепон
 зринає і пробирає
 у місцях несподіваних
 мовби світло що
 переливається через тріщини
 в оболонках
 рухомих і нерухомих
 приміщень
 світ
 умираючи щосекунди
 не змінюється надто
 все ті й самі способи
 виживання
 щоби померти пізніше
 старий гіркий світ
 інколи
 музика
 супроводжує
 несподівані картини із глибин
 неозорого заваленого
 всім імовірним і неймовірним
 мотлохом
 сховища памʼяті
 порушуючи порядки
 навіщо саме тепер ті картини бо
 навіщо та музика
 вкупі з ними
 позаяк усе смертно
 і час усього обмежено
 і ця музика просто так
 ані продати ні закласти її
 ні взяти кредит
 у відповідності до
 механізмів виживання звісних
 щоби все одно померти
 пізніше
 

Ще донедавная їх не помічав,навіть вряди-годи
Перескакував і підіймався без будь яких зусиль .
Тільки тепер, як стала ковінька продовженням руки,
Не те що помічаю, а ворогую щоденно з ними.
Заздрю тим, у кого їх нема чи ,може, тимчасово й обмаль,
А в мене тих сходинок всередині й назовні ціла сотня.
І от коли на останню, долаючи зійду, дякую Всевишньому,
Що дав наснагу й силу подолать моїх мовчазних ворогів.

Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
На кухні скляних поглядів,
Бо місто (мовляв),
Бо вічність (кислувата),
Бо зблідли всі,
Хто дослухався до крику чайок
І гелготіння диких гусей,
Що в глині вогненних кресів
Шукали поживу -
Але там для круків,
Там для вітру марнота крику,
А всебуття Всесвіту
Оспівує Порожнечу святу
Сутрою сумного Будди,
Що довідався, як лусне струна
В руках недолугого майстра буття.
У вітрополісах щастя
Шукаю бородатого Сократа
Або хоча б сад вишнево-оливний
Де марнословив дивак Епікур.

Сьогодні пропоную подумати над тим, хто може вас замінити.
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..

Я сам намагаюся зробитися непомітним,
особливо коли припадаю до долівки під час нічних балістичних ударів.
Мені чомусь здається, що так загроза маліє, що шанси вижити зростають.
Під час кожного вибуху душа і тіло стискається як пружина
І розтискається з непромовленою радістю, що на цей раз не влучили..

У такий час саме подумати про вічне:
чого варте життя, яке може обірвати шматок бездушного металу?
Чи все, що було з нами: дитинство, юність, поразки й перемоги, любов - чи вони не марні?

Зробити вашу відсутність непомітною..
В цьому, мабуть, найбільший жах війни.
Адже наш ворог намагається зробити те ж саме.
Нелюди, що є гнійною виразкою на тілі Землі, намагаються помножити на нуль саме життя.

Хтось із нас обов'язково виживе.
Хтось підхопить справу інших.
Хтось має помститися за тих,
чия відсутність така помітна..

 що кому
 до чиєїсь безмежності
 чиєїсь ніжності
 чи розпачу
 хіба що поетам
 хоча поети бувають
 теж усілякі
 декотрі опікуються
 суспільною мораллю
 та совістю громадян
 деякі завзято пиляють
 ту саму гілляку
 на якій сидять бо так
 особливо як надходить
 осінь із її падолистом
 а там і листопадом
 якіх епітетів тільки
 не стрінеш
 якіх порівнянь лише
 піснì над піснями
 багаття над багаттями
 зірки над зірками
 й тому подібне далі
 є ще в цім сезоні таке
 особисто улюблене
 як ʻ занадто гарно ’
 розмисли над цим
 ʻ занадто гарно ’
 не зглянутись як
 затягують
 у меланхолію
 осяйливу
 поетичну
 печаль
 

 благочинність
 твереза така
 ледь-ледь поведена
 немовби мати тереза
 при кінці
 місяця осіннього другого
 причетна до будь-чого
 і не провинна ні в чому
 особливо щодо поезії
 о так шансів чимало було
 спроби
 сумління
 бентежність
 сині ліси на обрії
 холодні мережива безмежних
 міст
 правобережних
 лівобережних
 потяги й протяги усіх цих років
 в умираючому світі
 хто ще не розповів тобі
 що не
 той / такий / саме / жив / снив
 у забутому тексті
 редагування не має смислу
 ті хто ходять дивитися із метою
 поживитися чимсь
 хай ходили би
 поки
 твої цигарки
 і безчасне худі
 при буревіях різних
 сумирно привітні
 малиновий колір дрібної
 плямки на блокнотній сторінці
 невідомо звідки
 а ще небо
 захмужене щільно
 із загрозами
 сиренами сатанинськими цими
 все можна скласти в картину
 сумління
 і прозрівання напевне
 одкровення теж імовірно
 що мало би
 проказати дещо інакше
 містерійніш
 про дійсність
 і сутність тінну
 хоч це
 і не суть важливо
 і тим більше не
 найголовніше
 

Буденність відходить
Наче покірна валіза,
Яку несуть в руках
Подорожні вічного шляху,
Затискаючи пальці до щему,
До синяви під нігтями,
Які шкрябали в двері самотності
Дому, що стоїть на вулиці Сліз
Міста, де не збудували храм Гефеста
(А так хотіли, а так жадали
Вони — апостоли черні),
Де дослухались до шаленства апокрифів,
Бо минули те, що мусило проминути.
А я був колись невагомим,
Ширяв над бруківкою того міста,
Де австрійські будинки
Співають псалом Кіприді,
Між якими достигає твориво
Старих як світ думок,
Що дозріли терпким вином
У підземеллях таємного.
Лишив за собою пострах -
За межею туману вивільги -
Жовтого, наче ліхтар ностальгії,
Що запалюють щоночі над воротами -
Важкими й чавунними
Обителі, де живуть сажотруси
Димарів безнадійних текстів.

Я
вважаю
себе *** можете сперечатися
на погляди мені нехудожньо
плювати - слово
яке вживалось
уже тож
треба було би його замінити еквівалентом.

Як той
що коли йому казали
що пише нездарливо
переставляв коми і бадьоро питав
чи стало значно краще.

Це
нехудожній твір я сказав би
що це й зовсім не твір
але як же ти ся
здихаєш.

Якби пись
мо мо
гло во
лати на весь го
лос я би пи
сав ли
ше ви
гуки й су
цільне "аааааааааааааааааа"

Це все дурня.
Дурня це все.
Холодно мені.

Ніякі слова не
відганяють морозу.
Я стою тут стовпом
і - з
тугою дивлюсь на
оспини люків, що оточили мене
і парують що є сили, жарко, пекельно і
мертвороджений вітер
рве та смикає
пасма пари,
роблячи мороз
іще мерзотнішим.

Ліг би тут
зараз просто на
тротуарі під ноги перехожих
пихато чи весело вбраних у гроші -
лягти б мені
(як це роблять)
щокою на самим же
запльований асфальт, розкинути
руки і грітисягрітисягрітися...

P.S.
= "себе *** можете сперечатися". Зірочки тут значать "поетом". Непристойне слово, в будь-якому випадку.
= "що пише нездарливо". Реально мені відомий випадок на засіданні літстудії.
= "і - з". Мені приватно подобається цей рядок. Воно почасти писалося за принципом, щоб ускладнити "ковзання аутоматично байдужого погляду згори по тексту" (звідси й, частково, слова, розвалені складами). Аби затягнути до близького читання.
= "Ліг би тут". Зафіксована та в собі втямлена хвиля "клясової свідомости".

Були часи Троянові,
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
І закопували їх на три ліктя в чорнОзем,
Щоб дзвонили вони, а ми слухали,
Коли вершники мчать і гупають,
Копитами чорних огирів
Між гірким полинОм та євшаном -
По землі якій боляче:
А над цим надміром білих зірок ріка
В якій втопилося нас небагато,
А решта так, розчинилися
В чорноті минулого,
в тумані майбутнього.
Тільки вози
Скрипіли як цвіркуни дерев’яні
За хвилину до сутінок
За годину до меду Стожар.
Ми навіть не птахи,
Що гнізда мостили на стріхах
Чи то в дірявих урвищах
Над рікою Вічності,
Де тільки глина і не росте нічого,
Навіть сама Німота
Не росте.
Ми пастухи тіней
Потаємного.

Він прокидався в лісі,
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
Гармати стріляли
десь далеко. Їхні відлуння
ставали пуантом твору.
Гармонія - квітка,
яка може цвісти
на потворних смітниках.
Гармонія проростає
крізь болото, розбиті цеглини,
зношене взуття, іржу.
Невидимий лицар минулого
розбився об виклики часу,
об неподоланні мури доби.
Тепер лежить
купа іржавого заліза.
А поет готує каву
і створює гармонію там,
де вона неможлива,
де все стає проти неї.
Він вирушає на берег озера
у лісі і п'є тишу
усіма фібрами душі.
Тиша поставить крапку
у його поемі.

25 березня 2026

Закортіло бабці втіхи,
Тож говорить чоловіку:
— Поки ми іще не в раю,
Буйну молодість згадаєм.
Що для неї літні роки? —
Одягла нові панчохи.
Чаклував дід так і сяк,
Та не впоратись ніяк.
Хоч старався, а не вийшло,
Мабуть, заржавіло дишло.
Сатаніє не на жарт
— Винен в тому супостат!
Розійшовсь: «Щоб Путін здохнув,
Хай у нього в штанях всохне.
Сучий син, такий, сякий,
Йолоп, імпотент гидкий».
Бабця витріщила очі:
«Може, винні поторочі,
Бо до чого Путін тут?»
— Хай його чорти візьмуть!
— Злиться дід: «Облиш, Маріє!
Як, дурна, не розумієш,
Що при Брежнєві у нас
В ліжку все було гаразд!

10.10.2026р

Я продаю тишу
Дірявими шотландськими міхами,
Я міняю тишу
На мідні крейцери,
Карбовані в країні глиняній.
Купіть хоч трохи тиші
Ви, погоничі білих верблюдів -
Альбіносів пустелі необачності.
Дві мірки тиші потрісканої,
Осінньої, як гостре турецьке лезо,
В яке дивились як в дзеркало
Дві венеційських кралі
В зелених платтях Ломбардії -
Країни довгобородих варварів
І торговців солоною рибою
(Трохи сардиною, трохи колючою).
Я продаю тишу
На площі сріблястого лева,
Що крилами торкався синяви
І пазурями гортав книгу -
Не мою, якогось блукальця
У часопросторі, що пахне трояндами
І на смак наче смородина.
Я продаю тишу
За крейцери, що вийшли з ужитку,
Ще не варті нічого,
Навіть гірких горіхів -
Не варті.

Не зуздрився,як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву мою шпарку
Як і раніше, заглядали вірші.
Байдуже – римовані а чи верлібрні.
Р.S.
Ніхто себе не зна так досконало, як він сам.
Тож і не варт чекати побажань торішніх.
Будучину я почасти передовірю Небесам,
І сам до чого прагну долучуся ліпше.

Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосніжну сторінку та вишуканих друзів поруч. Безголосо (голос мають лише оприлюднені вірші) волав до автора:
— Допиши-и-и!
Наполягав:
— Збігай до джерела. Умийся холодною водою. Прозирни крізь пітьму. Стань душею до світу. Відчуй себе знову поетом.
Автор здригався уві сні, схлипував від жалю до нещасного, поривався шукати слова, а вони розбігалися, мов зайці, й ховалися за терням. Чоловік кидався на перешкоду, терпів подряпини, та коли тернові шпичаки заходились видирати з душі втаємничене, відступив. Подався в обхід. Наразився на кропив’яні зарості. Відчайно замахав дубцем навсібіч. Упіймав таки серед збитих бур’янів кілька потрібних слів. Припасував їх до вірша. І пустив його, ненасиченого енергією любові та з обірваним логічним ланцюжком, кульгати, спираючись на тростину, сірими сторінками.

Вірш поетові вже не дорікав, лише інколи, зустрівшись із ним очима, ніби нагадував, що за кожною фразою стоїть поетова відповідальність на все його життя.
А може, й далі.

2018, листопад

Давно,
коли ми були не дорослі,
але вже не занадто малі,
ми часто з тобою бачились,
але не спілкувалися.
Через певний час ти почав до мене підходити.
Я сам не знаю чому,
але ми почали ділити їжу,
часто розмовляти —
це була нібито проста дружба.
Але настали погані часи.
Часи, коли кожен думає сам за себе.
Часи, коли тисячі людей вмирають щодня.
Ми не бачились
і не бачимось навіть зараз.
Але ти — єдина людина, яка в мене осталася,
і щонайважливіше —
наша дружба стала тільки міцніше.
Зараз я пишу і пригадую ті часи,
коли ми ставили плани:
як будемо далі жити,
де працювати...
На жаль, все сталося не так, як ми хотіли.
Проте тоді ми були просто друзями,
а зараз, напевно,
я можу казати — брат.
Деякі люди кажуть, що є різні типи дружби.
Деякі думають, що дружба — це просто про спілкування.
А я вам скажу:
дружба — це те, що ви маєте саме для себе зрозуміти.
Тільки коли ви зустрінете багато людей,
і деякі стануть для вас важливими —
ви зрозумієте, що таке дружба.
4 жовтня 2026 року.

Мокрого , як кажуть, не залякать дощем,
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його підступні недруги – коти…
І от пори такої, немов цар негоди,
Павлик-равлик виповза .Не поспіша,
Бо нікуди спішить: свято його тільки почалося.
І свято це на відміну од літа - Осінь ...
…Немов у дитинство поринаю, як бачу цього мандрівника.
І як у дитинстві промовляю: «Павлик-равлик, вистав ріжки».

PS
У пам’яті немає вікових обмежень,
Щоб спогадом зненацька зринуть.