Віктор Кучерук

* * *

Чоловік дружині зранку
Повіряє забаганку
Про дівчиноньку-коханку,
Бо наснилися немало
Тої форми досконалі
На обкладинці журналу.

Жінка каже чоловіку,
Що видатків тре без ліку
На купальники, туніки,
Туфлі, блузки і спідниці
Та на послуги служниці
Для блискучої жар-птиці.

Як жагу не переборе,
Буде мати дуже скоро
Тільки збитки, лише горе, – 
Щоб у дім носили клунки
Повсякденно подарунків,
Краще мати їй стосунки,
Бо вона уміє дбати
Про сім’ю і про достаток,
А не сни афішувати…
02.04.25


Тетяна Левицька
(пародія)

Забаганка

Чоловік дружині зранку
Розказав про забаганку.
Хочу завести коханку.
Щоб вона була вродлива,
Темпераментна, кмітлива.
Сексуальна, не ревнива.

Рідна донька генерала
Камасутру добре знала
І у ліжку догоджала.
Витворяла речі дивні,
Мала груди, наче дині
І фігуру, як в богині.

Жінка слуха свого психа:
«Узяла б тебе бешиха!
Щоб не бу́ло в хаті лиха,
Теж знайду собі коханця —
Хоч в'єтнамця, чи китайця,
Аби мав великі пальці!
Завдяки тій забаганці
Будуть в тебе роги вранці,
А у мене щастя й гроші,
Бо я жіночка хороша!»

03.04.2025р.

Звідки ця енергія руйнування?
Із яких потаємних глибин
виповзає вона?
Чому серед оази творення
раптом спалахує кривава пляма?
Спокійне плесо розуму
охоплює ураган безуму.
Горить столітній ліс,
який являв собою
зразок мудрості.
Стрункі ряди формул
перетворюються на ніщо.
Де знайти порядок
у цьому вищирі хаосу?

10 квітня 2022

Нещодавно ми оселилися сімейний дім, де колись жила моя пробабуся. Моя пробабуся лікувала людей цілющими травами у князівському домі, інколи розповідала людям, що на них може очікувати: чи лихо якесь, чи щастя. Очікуване могло тягнутися з минулого й вприлати на теперешнє й майбутне. Повертаючись додому, вона заглядала в око підвіски, яке носила завжди на своїй шиї, бачачи духів у неї. Духи всесвіту направляли її, як допомогти той чи іншій людині. Наш дім стояв біля тихоі річки. Позаду будинку ліс. Вважалося священним домом. Залишиним від прабабосі. Дім дійсно був священним, вітав дух її у ньому, й пахло завжди свіжістю: запах стояв цілющих трав, який ходив за нею слідом. Ми в ньому живемо дуже щасливо. Взагалі щаслива полоса долі живе всередині неба, торкаючись нас: тепла погода супроводжувала наш щасливий шлях. Вночі зірки яскраво сяяли, радіючи щасливій долі. Але щось трапилося, він покинув мене. Зміни відбулися миттєво, навіть не встигла оговтатися. Залишившись на самоті. Вирішила, прогулюватися удень. Тиша гуляла деінде. Вона знала, що річка бунтує, коли щось станеться, ніби відчувала щось відбудеться. Гуляючи біля річки. Саме сьогодні Амага закохалася в цю денну тишу. Вона шепотіла: «давай просто мовчати». Інколи знаходилася біля річки до пізної ночі. Вже дома прокидаючись разом із сонцем. Сонячний день був світлим як ніколи. Виходячи на свіже повітря, водночас насолоджуючись світом тиші. Зненацька хмари перетворилися на тучі. Піднявся шумний вітер, полив пролевний дощ, змінюючись на град. Мені довелося покинути вже буйне місце. Зайшовши у будинок. Амага зачинила двері, загорнулася у тепле покривало, сівши на диван. Мацаючи кулон, якого не було на моїй шиї. Амулет мені наділа пробабуся, коли народилася. Її теж батьки назвали Амага. Рятівний підвісок до мого минулого зник. Через нього мені була відкрила гравітація. Розгубившись: не вже я загубила його, коли поверталася додому, подумала про себе я. Заспокоївшись Амага поважала, що це знак. Через мить хтось стукає в мої двері.
Спочатку мене злякало невідоме мені стуканея за дверима, оскільки я не очікувала жодної компанії після того, як пішов від мене мій коханий чоловік – вона повільно попрямувала до фортепіано. Сівши за рояль, заграла тиха мелодія моїми пальцями. Ця мелодія лікувала будь - яку душу. Тихих звуків чутно не було раптово прерервалися - пролунав ще один стукіт голосніший і сильніший, ніж раніше. Вона перестала грати на фортепіано, невитримавши, Амага підійшла до вікна. Розглядаючи, що відбувається за межами дому, неподалік від берега, хоча важко було розгледіти когось в суцільній темряві, вперто дивлячись заради того, щоб знайти того, хто стукає у двері:
«Хто б це міг бути? Хто це?», - Амага запитувала сама себе подумки.
За дверима ні душу. Вона підійшла до каміна. Він жив у гостьовій кімнаті всередині домашнього вогнища. Теплий вогонь теж має силу заспокоїти.
Раптом я почула голос. Він вразив мене, вразивши кожен нерв, коли блискавка пробігла по всьому моєму тілу. Цей відвідувач викликав тиху бурю. Підійшовши до ванної кімнати, тремтячись від страху. Амага відкрила двері ванної кімнати, набравши воду у умивальник, побачивши її мої вагання опанувалися в мені. Почувши, що невідомий гучніше щось сказав, я вийшла з ванної й підійшла до вхідних дверей. Я вже поставила руку на дверну ручку, в цей момень хутко грім прокотився по тілу, як мурахи з’являються по всьому тілу, коли він постукав ще раз, я насмілилася відчинити двері незнайомцю. Він вперто продовжував стукати. Натиснувши на дверну ручку. Ще не встигла відчинити почувши: «Я кохаю тебе, я просто подумав, що ти повиненна знати... Я не міг просто подзвонити тобі... мені захотілося висловитися зараз. Саме таким способом, подумавши, що ти зрозумієш мене».
Відчинивши двері, почувшому знайомому голосу, заради того, щоб побачити коханого чоловіка. Його присутність неочікуваний подарунок для мене, його любов до мене приз. Цей тихий шторм, який стався, був чудовим сюрпризом. Впустивши його до своєї оселі. Напоїла гарячим чаєм та пригостила їжею. Коли Магамір зігрівся, ми цілу ніч розмовляли. Обговорювали щасливі моменти, які поступово змінилися на похмурі дні. Ми вирішили жити знову разом. Цього разу щасливих днів було занадто мало, поступово перетворилися на скандали й сварки. Він мені став просто нецікавою й відчуженою людиною. Більше часу проводила сама на природі. Навіть не хотілося повертатися до Амагиного дому. Поки він не полишить мене, як колись. Одного вечора Амага повернулася додому, а Магаміра не було. Зрозумівши, що він знову мене покинув. Та й це накраще було для нас обох. В постійних сварках й скандалах не можливо було просто існувати. Довго розмовляючи зі спокійною річкою. Постійно хотіла почути правду від неї, що сталося зі щасливою парою. Де кулон загублений мною лежить. Натомість річка мовчала й повторювала одне й те саме: «давай просто мовчати». Навіть не мала уявлення, що це значить: «давай просто мовчати». У відповідь чула: «чого ти мене питаєш. Ти себе спитай. Зрозумієш, коли відбудеться якась ситуація. Тоді й підвісок знайдеться».
Засмутившись, більше не ходила до річки. Даремно питаю у річки, вона не може знати. Дійсно я загубила амулет, мені й знайти його треба. Від мене пішов Магамір, а не від когось. В цей раз залишившись дома. Повернулася до фортепіано. Мої пальці ходили по клавішам крок за кроком, переносячи звуки річки. Пальці запам’ятали голос її. Мелодія шепотіла за неї: «мовчання - золотий скарб, подумай». Просто річка не хотіла, щоб я перестала слухати чарівну тишу її. Зненацька почувши десь: «тисячі вуст голосів заговорять на захист вашого кохання. ось побачиш, якщо мовчатимеш». Пришвидшуючи відворення мелодії, шукаючи далекий голос, запросивший мене, швидко заглиблює у свій світ, всередину мелодійних звуків та й хутко з’єднавши мене її гравітацією, у просторах всесвіту, чула ту саму мелодію, яка посилювала звуки голосів із тисячі вуст, які тихо - тихо шептали, граючи моїми руками:
– В чому річ? Ти що, не розумієш, що ми говоримо про вас?
- розумію, тільки дуже голосно. А мені річка мовляла: «мовчати, а чому про нас?».
- заздрить дівчина тобі якась. Магамір до неї ходить. Розповідає їй про ваші стосунки. Як було насправді. Та й переносить живе кохання у інший дім. Тепер у них такі ж самі стосунки, які у вас були.
Від почутого пальці перестали грати, обірвавши з’єднання із всесвітом.
Побігши до теплого вогну, замислилася: «не вже Магаміру, який нещодавно зізнався мені у коханні. Розповідає про наше кохання чужій дівчині. І вони разом створюють власний світ кохання. Не вже йому не соромно, жити в стосунках, де ми були щасливі.
Вогонь розгорівся, але мовчав. Мені стало погано. Побігши до річки, виплюснувши все зло на неї. А вона заговорила зі мною устами тисячі голосів: «ти при надії».
Спокійно повернулася додому, зайшла до ванної кімнати, набрала воду, показавши їй свій живіт, дійсно я при надії. Радіючи неземному щастю. Вода знову заговорила: «бачиш підвісок на своїй шиї. Готуйся Магамір прийде до тебе знов. Неочікувано для мене, знайшовся Амаги амулет. Мені не хотілося більше бачити його. Вода знову звернулася до мене: «Амага, треба, якщо хочеш бути з ним. Адже ти його кохаєш досі, як і він тебе». Промайнули місяці, народився хлопчик. Назвавши його батьківським ім’ям Магамір. Через три місяці прийшов Магамір. Постукав у двері. По мені вже не пробігала блискавка й тихої бури не було викликано ним. Грім не прокочувався по тілу, як раніше було. А це значить, що кохання загинуло. Впустивши його до дому. Він був у поганому настрої.
«щось сталося?», - спитала я.
«ні, просто сумував за тобою, хотів відновити стосунки».
Ще не встигла відреагувати на його слова, як ми почули плач дитини.
«чого дитина плачить?», - спитав він.
«Магамір». Підбігла до нього, Магамір слідом за мною. Взявши на руки трьохрічного сина, усміхаючись йому.
«ти з іншим? Малого звуть, як і мене Магамір?».
«що ти від нас хочиш? У тебе є інша дівчина, йди до неї».
«хто тобі сказав. Не має в мене нікого».
Зробивши вигляд, що помилилася, відразу ж опустила малого на ігрову підлогу. Магамір пішов від нас мовчки.
Продовжуючи займатися з Магаміром: постійні прогулянки біля тихої річки. Як завжди все тихо й спокійно. Раптом почула знайомий чоловічий голос, обернувшись до нього, побачила знову прийшов до нас Магамір. Кулона око дивилося на сонце. Магамір впав на коліна, й довго вибачався, вимолюючи ожити кохання. Помічаючи світло, яке блимало й відбивалося в моїх очах. Як і в його очах. Подивившись на око амулета. Помітила,що в ньому відобразилася моя прабабуся, тихо - тихо промовила: «доню, вибач йому. Це твоє щастя. Він кинув люту зависницю. Більше до неї не повернеться. Якщо ні, будеш мати більше злих зависниць. Вона розповсюдить швидко, й всі будуть відтворювати ваше кохання. Просто порвуть його на частини. А ти страждатимеш, й не втечеш від зли очей їх, очі глядітимуть на тебе постійно, чекаючи на нового. Ти так і не знайдеш своє особисте щастя".
Промовчавши кивнула й промовила Амагатеним голосом: «я тебе кохаю й досі. Це твій син. Я йому дала твоє ім’я Магамір».
«кохана моя, я теж тебе безмежно кохаю. Я дуже радий, що в нас є малюк. Ми повноцінна сім’я. Давай берегти наше палке кохання мовчанням золотим». Кохання відродилося почутими небесами. Між нами й всередині нашого тіла пробігла блискавка, викликаючи тиху бурю. Грім прокотився зсередини нашого тіла й між нами. Вони утворювали безкінечність, яка взлітала, виходячи з наших тіл, й летіла до гравітації. Торкаючись її, вона відтворювала музику щастя, шепочачи тисячами вуст голосів: «хай кохання живе вічно». Тепла погода наразі супроводжує наш щасливий шлях. Вночі зорі яскраво сяють, радіючи щасливій долі. Тисячі вуст голосів виходили з неба, розмовляючи хмарами: «Ви, шукали шторм щастя й знайшли його, тому що ваша душа не була тихим берегом».
Тиха річка текла мовчки, продовжуючи шукати пари, заражати й заряджати їх вогником мовчазного кохання, щоб огорнути на вічно молодих пар щастям.

Вірш, написаний уві сні,
проглядає крізь пелени туману.
Вірш, написаний уві сні,
став діамантом,
який потонув
на дні болота.
Він виблискував
коштовними гранями.
Я забув слова з нього,
але вони були
такими неповторними.
Можливо, це був
найкращий вірш,
написаний мною.
Вірш, написаний уві сні,
був архіпелагом,
який потонув
у магмі забуття.
Можливо, він був
написаний літерами,
яких не існує,
і тепер я пишу
неіснуючими знаками
у намаганні
відродити його.

29 березня 2022

Перш ніж зійти на гору Моріа
й оглянуть омріяний край молока і меду,
куди Всевишнім не велено мені ввійти,
заради чого стільки незгод
перенесли ми з тобою і народом,
(не подивуй, що стримать сліз не можу…)
Так-от ввіряю тобі тих,
хто ще лишивсь після Єгипту,
не як козлищ , а як козенят,
як ягнят, а не як вівців.
Знаю, що нелегко буде з ними,
але ти не сам, а під наглядом Господнім
і, як не стачить сил твоїх, Він на поміч прийде.
Навіть щоб ніч перетворить на кілька днів…
А тепер прощай і пам’ятай, що я також з тобою.

Мовчання в ефірі, мовчання для світу.
Мовчання, як темрява в океані.
Мовчання, як крижана німота.
У потоках турбулентності
лише мовчання зберігає
постійність, являючи собою
вічність, океанічну безмежність,
яка здатна вмістити в себе
неозоре страждання. Жоден звук
не може сколихнути
незайманість тиші,
незворушність пітьми.
Мовчання нагадує павутину,
яка огортає собою
простори людського відчаю.
Мовчання глушить
усі звуки в ефірі,
усі радіохвилі, залишаючи
лише тотальну повінь
безгоміння. Мовчання -
створює собою
симфонію без нот.

25 березня 2022

Будинок розтрощений.
Із нього безглуздо стирчать
його кістки.
Із розбитої цегли
виривається крик.
Зі зруйнованого шиферу
проглядає безнадія.
Розсипана глина
нагадує океан самотності.
Зруйнований будинок -
це матеріалізований відчай.
Об цей дім
розбилися мегатони біди.
На нього впала
космічна тривога,
яка блукала в позасвітах.
На його руїнах
виростуть квіти,
які будуть торжеством
не краси, а потворності.

16 березня 2022

Розум, заритий у пісок, -
це заритий у землю смисл.
Серед навколишнього безумства
розум розпечений
на нещадному сонці
і заритий у темряву
безкінечних пісків.
Розум визирає з піску,
як великий знак питання
серед канонади
знаків оклику.
Розум у піску -
як вираження абсурду
у жорстокому пориві
вітрів, які обпікають
любов і ненависть.
Розпечена пустеля
нагадує пекло на землі,
але і вся земля
поступово перетворюється
на пекло.

14 березня 2022

Минуле стукає у вікно,
минуле стукає у двері,
минуле калатає у ворота.
Воно нагадує старушенцію
із довгим прогнилим ціпком,
із якої сиплеться порох.
Минуле розвалює будинок,
із якого летить
штукатурка пам'яті,
дошки, на яких
кріпиться світобудова.
Минуле нагадує пісок,
який замітає оази,
перетворюючи їх
на пустелі. Минуле
схоже на сніг,
який заморожує
найдорожче, робить
із нього крижані
скульптури, які
не здатні
на живий жест.

17 лютого 2022

Друге пришестя Пандори:
Назбиралося дерев’яних скриньок,
Нема кому відчиняти і зазирати,
Що там заховано-поховано,
Не цікаво нікому, навіть гетерам,
Що там лишилось на дні
(А лишилась надія –
Останнє болюче нещастя)
(А може і не лишилась?)
Друзяко Улісс!*
На острові Всіх Вітрів
Знову раптова вакансія:
Нема кому пильнувати**
Білих овечок хвиль
Моря отого Егейського:
Всі вітри – вовки, всі злодії.
Тільки ми на цьому острові
Кинули душі мов якір,
Що зачепився за білий камінь
Страждань.
Невже ми навік
Неприкаяні –
Не при Каїні сторожі,
Невже нам годі шукати
Ітаки –
Острова спокою і пісень козопасів
Серед оцих морів
Журби солоної?
Порвали конопляні вітрила
Бородатий Борей та шульга Еол***,
Потрощені старі весла,
Муруємо корабель кам’яний,
Що попливе колись
У майбутнє з минулого,
У країну високого Неба,
Де живуть пастухи зір.


Примітки:
* - Улісс справді був моїм старим другом, хоча мало хто називає другом отакого от хитромудрого харцизяку.
** - був один дивак, що зголосився пильнувати всі вітри на острові-скелі серед самотності. Але він помандрував бозна-куди. І от тепер отаке.
*** - відносно античних алюзій: знав я одного Томаса МакГрегора, так йому дарували титул лорда тільки за те, що він на пам’ять знав всеньку «Іліаду» на мові оригіналу. Ще й декламував її на іонійському діалекті. Він (до речі) служив у легкій кавалерії і під час кримських баталій такі коники показував, що тримайте мене семеро.

...І добре,
Що не відреклися від ілюзій.
«Літаючі верблюди»
Не заважають літакам.
А в замки на піску
Ніхто не поривається вселятись.
...І добре,
Що безнадійних нема поміж дівчат.
І що жінки не знають своїх літ,
А ми, чоловіки, навчились це не помічати.
...І добре,
Коли день зайнявся для добра.
...І добре,
Як і добром той день скінчився,
Бо ж після кожного з своїх начал
Господь щоразу говорив:
«Добре!»

Серед лісу черепахових сутінок
Кульгавий мовчазний мельник
На ім’я чужинське Кронос
Загубив своє кам’яне серце
І майструє незриму клепсидру
Над рікою, де бродить чапля
З ліхтарем у гострому дзьобі:
Бородаті пророцтва, вусаті провісники
Віщують синім сновидам,
Солом’яним птахам заброди-весни
Про пісню майбутню солов’я-алхіміка
Пошепки.
Хвостаті знавці квітневих псалмів,
Народ човнів Ріки Небесної,
Вухасті тубільці острівців спокою
Журяться, що квіти очікування
Будуть червоніти, коли патрицій Сонце
Завітає в Країну Вічної Молодості
На зібрання їжаків-сенаторів.
На млині бородатого мельника,
Що меле з моху зелене борошно,
Живе щур у камзолі водяника
І складає свої сіровбрані канцони,
Недолугі совині сонети
Для вечірок тіней самураїв,
Що п’ють свій березовий чай
З порцелянових чаш-спогадів.
Дайте йому солом’яний плащ –
Оцьому зубатому філософу,
Цьому опівнічному поету-скептику
Бо дощить. Бо мокряк-журба,
Бо весна забарилась,
Замислилась.

Покинутий дім -
як зруйнований світ,
як тріснутий лід.
Усе найдорожче
розвалилося,
як старий зáмок,
збудований
на ненадійному матеріалі.
Покинутий дім -
як покинута пам'ять,
змушена скніти
на берегах забуття.
Покинутий дім
обростає страхом
і священним трепетом.
Покинутий дім -
це візії
твого дитинства і юності,
які не витримали
випробування часом.
Покинутий дім -
це полишений острів
в океані нірвани.

4 лютого 2022

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Ахмед-Нази - жорстокий хан,
Давно живе один він у
гаремі.
Привозять слуги хану
красуню,
і з далеких країн у
гарем -
вони потряпляють в паску
немає шляху свободи з
капкану.

одну із невільниць
виділяв
і дивлячись на неї
його Погляд старечий сяяв;
тримав себе в руках із
красунею
вона співала не для нього
а він слухав її пісню під
балконом.

Давно помітила, де ключ
береже хан потайки від
гарему.
згустилася ночі імла,
застигла
затих в обіймах сну хан.
заснув
Вона той ключ викрала у
хана
і миттю Відчинила двері
вона

Біжать наложниці на
свободу,
Але іі спіймали вартові
З жадібних рук не втекти
убігти
Їй світить вічна неволя
нещасній.
Але хан залишив вибір їй:
недовгий.
прийняти вона його любо
не може

невільниця сидить у
глибокому тунелі із - за нього
ув'язнена бачить тім'я
слабеньке
Сочився із зовнішньої стіни
Вела
сумне свою повість із ним,
сльози змішувалися з
вологою

Але ось увійшов колись хан
туди
І з переляку сахнувся:
було тімячко живої води
і більше
Всередині жив чудодійний
живець.
і став жадібно пити хан
джерельце
і він перетворюватися на
бунор

Широке поле, укрите
дикими травами.
Скільки в ньому
первісності, первозданності!
Як би було добре,
якби на ньому росла
пшениця, але в нинішньому
стані ми бачимо
первісний хаос,
із якого виник порядок,
початок творіння.
У цьому хаосі,
як у первісному вибуху,
може народитися
щось важливе,
щось епохальне!
Із диких трав
проросте
первозданний крик.
Із цих колосків
виросте хліб,
який не можна їсти,
але який стане
духовною їжею.
Трави проколюють тебе
списами вічності.

28 січня 2022

Найвища в лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.

P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Сніговий туман -
це видимість невідомості,
це позірність невагомості,
у якій повисли
людські думки.
У сніговому тумані
чаїться майбутнє,
яким вагітна невідомість.
Воно насувається
таємничою імлою,
із якої скоро проглянуть
небезпечні клешні.
Сніговий туман -
це багатошаровий торт,
де сплелися минуле,
сучасне і майбутнє.
Сніговий туман
схожий на оману Бога,
який готує нам
випробування.
Сніговий туман -
як біла смерть,
після якої настане
або не настане воскресіння.
Сніговий туман -
як суцільний знак питання
без відповіді.

27 січня 2022

Одного чорного дня. Пек звів Пекельний замок глибоко під землею. У нього в очах по сто бісів грає... У замку він жив вічність. Над замком жило озеро. Всередині озера танцювала вогняно - пекельний чорторий вир. Чіпляючи своїми вогняними крилами край вирви. Чорні тіні - мов біси біля варти метушаться. Крізь вогонь стрибають, на мить, чорним летом, мов жар запалюють - та й згасають у темряві. А всередині Пекельного замку були чорні стіни, як смола й вогняне вугілля у подобі павука, рухалося по стіні, в’ючи вогняне павутиння. Пек мав слугу чорта. Він робив те, що накаже йому володар Пекла. Якщо не послухається свого владику. Пан за це накине вогняне павутиння на нього. І буде він пекельним вогнем ошмалений та й бігатиме вогняною гадючкою по темряві. Якщо послухається, то Пек своєю вогняною силою повільно підсилить сили Дияволу. Знаючи, що на нього очикується, він кожної ночі балував свого велителя пекла. Він міг поласувати будь - яким йому заманеться чужим життям. Набравшись сили і поївши добре, миттєво перетворювався у людину, або у звіра, або у неживий предмет. Кожного разу, з задоволенням, чекаючи на кохану здобич від Сатани. А демон, тільки вчився у володаря, як кажуть брав з нього приклад, переміщуватися по чорному повітрю й водночас, набираючись подоби людини. У служителя була мрія бути кимось, щоб майбутьня полонянка не здогадалася, хто він насправді. Були ночі коли владика міг відпустити слугу, наказуючи вийти спокійно з пекельного чорторию виру озера й не обпектися. Коли виходив, то швидко опинявся у повітрі. Натякаючи, а я вже тут: мені однаково, з жури чи радості спокусу викресати!Служитель вигадував паски, щоб зловити кохання життя й подарувати її пану. Завжди все обговорював із велителем, навіть паски, розкладаючи, все по полках перед Пекою, як карта на долоню ляже. Одного разу під час обговорення у Пека виникла недовіра до слуги. За такі підозри, зазвичай, він наказував злому духу слідкувати за ним й все йому доклалувати. Все відбувалося тайком від чорта. Злий дух був прозорим, але чорним і побачити у темряві його було дуже важко, крім Пеки. Чорт над озером створював своєю силою в’ючу шахматну дорогу. На якій були тільки чорні клітини. А білі ховалися під ними. Дорога була сплетена з пути. Вона вела від озера й далі. Пека потягне за путу й опинится біля нього кохання його. Втекти від нього не можливо було ні одній дівчині. Одного разу одна наївна дівчина гуляла в незнайомому місці, зненацька побачила шахову дошку, яка ругалася, як змія й вела кудись. Здалеку дівчина помітила, що на ній стояли чорні фігурки. «а може мені здається. Ні дійсно щось чорне стоїть», подумала вона. Вона підійшла ближче, а фігурки промовили: "Ти наша королева. Одягай одяг чорної королеви біля дошки і грай обережно. Ти кидаєш виклик майстрові шаховому королю. Ось він». Водночас мисленно чорт подумав про себе: «За кожний програшний крок тобою: на тебе одягнеться пута. Зав’яже на вузол й затягне до вирви, і ти залишеся там назавжди». Продовжуючи говорити уголос: «Успіхів!». Кожна здобич із чорною фігурою короля у подобі чорта була змушена грати в цю гру. Чорні фігурки стали на шахову дошку написавши: «Зіграй нам добре, як личить королеві, інакше ти не почуєш, що з тобою буде далі». «Добре. Я докладу всіх зусиль». Гра почалася. Дівчина стала на клітину трохи провела ногою по чорній клітині й утворилася біла крапка. Тоді в неї виникла ідея поставити мат чорному королю. «Гей, чорна королева, готова програти?» «Ні, дякую! Думаю, буде краще, якщо ти програєш». Він засміявся. Але ця ідея вразила її: Якщо я поставлю мат чорному королю, потерпить той, хто програє. А якщо ми зайдемо в глухий кут, я витеру всі клітини ногою. Я зробила те, що планувала. Граючи ми опинилися у глухому куту. Я трохи протерла ногою по чорній клітині. Утворилася біла лінія. Король усміхнувся й промовив: чекай, навіщо ти треш клітини? Роби хід краще. Король переступив білу лінію й виштохнув мене на клітину назад. Король трохи розізлився, але можна було прочитати по очах: «Якими путами тебе сплутати, завязати? Щоб не тікала так швидко? Якими чарами тебе зачарувати - спинити!». Але дівчина зробила вигляд чорту, зненацька побачила, що може поставити мат чорному королю. Вона рішуче зробила крок вперед. Нарешті, я завершила гру - поставила мат королю. Пута зникла, швидко витягла Пека з власного царства. Чорт сховався за одежаю його. Але їх не врятувало, а навпаки провалилася вся нечисть у безвість пітьми безіменної чорториї виру, утворюючи білі клітини. Вся нечисть обвуглилися всередині вирви. Не вирвуться з багниська. А я врятувалася з пастки й знову стала на ноги. Більше не ходжу у невідомі мені місця, особливо в небезпечні. В логічну гру граю постійно.

Міріади сніжинок
у сніговому космосі
бомбардують тебе
мігабайтами інформації.
Снігова людина -
це виліплені зі снігу
страх, безнадія, розпач.
Снігова людина
падає на тебе
напівзабутими спогадами,
задавненими травмами,
лантухами образів,
які намагаєшся витіснити
у підсвідомість.
Снігова людина -
оформлена безформність,
виліплена порожнеча,
змістовна беззмістовність.
Коли вона простягує тобі
руку, ти відчуваєш
лише хмару диму,
за якою нічого немає,
відчуваєш порожнечу,
потрапляючи до невагомості.

23 січня 2022

Я відчуваю, що це порожня
людина, і не в тому
банальному розумінні,
що недалека, а в тому,
що безвільна, що в ній
в'язнеш, як у ваті,
у неї немає власної
думки і голосу.
Вона не здатна чинити
опір подіям, а пливе
за течією, прикриваючись
гуманізмом, людинолюбством,
толерантністю, плюралізмом.
Це втілення непротивлення
злу насильством, коли зло
опановує людину, володарює
над нею. У таку порожню
людину провалюєшся,
як у труху, у солому, у гравій.

23 січня 2022

У кам'яних брилах образів
треба знайти найвідповідніший.
Їх омивають хвилі океану,
на їхнє кам'яне тіло
сідають чайки.
Із цих грубих каменів
треба вирізьбити
тонкі почуття,
які будуть непідвладні
жорстокій воді,
ударам океану,
ніби ударам
вселенського фатуму,
того неминущого,
що сидить у кожному
із нас.
Кам'яні брили
демонструють велич,
але в кожній величі
є щось крихке.
І космічний катаклізм
може відбутися
навіть у морському камені,
розколовши його
на декілька галактик.

21 січня 2022

Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?»
І чекаю миті, коли це станеться, і незламна моя Україна Продиктує ганебній Росії свій вирок.

Я хочу поїхати
із цієї місцевості,
щоб відокремитися від минулого.
Минуле женеться за мною,
як навіжений привид.
У кросворді минулого
закодовані шифри
від прозрінь, медитацій,
сублімацій і катарсисів,
закодовані шифри
життя і смерті,
того порогу, який
повинна перейти людина,
не спіткнувшись,
порогу нового народження
і відродження, за яким
станеш іншим.
Я взяв із цієї місцевості
усе, що вона могла дати,
далі я шкребу ложкою
по дну, далі - порожнеча
і вичерпання самого себе.
У ній приваблює природа
і аж ніяк не люди.
А тепер ти ідеш по колу,
потрапляючи в ті самі
пастки, у ті самі меридіани
нерозуміння й абсурду.

21 січня 2022

Сніг наступає звідусюди,
оточуючи будинок,
як агресивна армія.
Сніг насувається
монголо-татарською ордою.
Він пускає свої списи
у саме серце.
Колючки снігу
боляче встромлюються
у сам мозок.
Сніг стає антиподом
життя.
Сніг відвойовує території
у нашій пам'яті,
у нашій свідомості.
Він перетворює на порохно
найважливіші спогади.
Сніг робить розсипчатими
наші зусилля.
Він переходить у лід,
як душа з одного виміру
в інший, стверджуючи
нероздільність світобудови.
Сніг наступає,
полює на твоє життя,
намагаючись погасити
іскру в темряві.

20 січня 2022

Серед степу і оповитою лісом гранітної гори - скелі «Перстенець» через нього проглядався рай. Можна було побачити райські діяння Богів й Богинь. Прикриваючи все легкими хмарками. Коли хмарки рухалися все будо видно, як на лодоні. Всередині Персника було побудовано Вишіми силами Ельфійське царство. Над царством висів невидимий павутинний кокон. В коконі лежав магічний перстень. Чарівна Ельфійка могла бачити його, знаючи коли можна ним користуватися. В неї жили магічні сили. Вона навіть знала, коли їх використовувати. Були певні дні, коли можна було тримати в руках перстень. Коли заборонено. Коли приходив момент. Знімаючи перстень й проводячи через Кілечко. Водночас заручаючи землі, й перетворювала на куточок. Куди не могло проникнути зло. Також могла долетіти близько до неба. Зайти, водночас вийти через Перстенець, й доторкнутися до нього. Один єдиний день Персник міг знаходитися так близько до неба й так далеко від землі. Іноді близько до землі. Бували дні, коли небо й земля дивилися вічі в вічі. Існували чутки, хто доторкнеться до Кілечка, зайде у рай.
А ще нижче цієї скелі жили люди й сирота Дзвенислава. Вона співала, як дзвіночок. Коли люди чули її спів не могли свої вуха відірвати. Голос лунав навкрузі, навіть тішилася природа. Природа затихала від чарівного голосу дівчини. Дзвенислава була не тільки обдарована голосом, а й любила гуляти біля гори Персенець. Їй нічого не було відомо про цю гору. Нікому було розповідати. Але вона забиралася на скелю й співала. З гори малювався краєвид життя поселенців. Вона могла бачить занедбану хатинку, де вона жила. Коли вона починала співати різні пісні. Її голос догодив до раю. Боги й Богині слухали та й слухали. Вони допомагали заспівати їй словом. Люди з давніх давен придумували слова і їх значення. А Дзвениславі пощастило. Цим опікувалися Вищі сили. Постійно боялися, щоб не зникав якоїсь дівчини чарівний голос. Водночас все бачила й чула Ельфійка. Вона говорила мовою мовця: відтворювала такий самий голос, як і у Дзвенислави (ті, що говорять голосами, мовці). Їй подобалося, що замість неї співає якась дівчина. Але вона не знала хто це була. Тільки чула свій голос. Наче зараз вона співає, але ж це не вона співала. Коли Дзвенислава спускалася з гори Персник. Вона заходила у інший ліс. Просто слухала музику лісу й намагалася відтворити своїм голосом чарівні пісні деінде, його могутнього лісового шепоту. Напитися весняного повітря. Щоб повернутися до верхів’я гори й заспівати знову. А ліс за таку увагу, наповнював енергією світла її. Тільки вона розуміла мову лісу. Він шепотів їй: «не припиняй занурюватися у світ Кілечка».
Одного чарівного дня Дзвенислава наткнулася на людину карлика. Вона не злякалася її, навпаки зраділа її присутності. Адже вона самота. Здавалося людинка була настільки маленькою, як крапка з мізинця. Вона була здивована, що побачила таку істоту. Для неї це багато значило - був чудовий зір.
Батько Сергійко побачив, що дівчина ходить кудись. Спочатку він ненадавав цьому значення. Коли поміти, подумки думав: «все таки дівчина ходить вночі». Спостерігаючи за Дзвениславоб, яка поверталася кожної пізної ночі додому. То розсердився, й вирішив не пускати її в незнайоме місце вночі. Поки не пояснить куди ходить й навіщо. Вона не зрозуміла, чому її не пускає батько Сергія. Вирішила заспівати: «я повинна піднятися на верхів’я скали. Там чудова атмосфера. Я розмовляю з могутнім голосом лісу, й стаю співаю високо на горі його шепіт». Батько схопив за руку дівчисько й завів її до себе додому, промовивши: «ти знаєш, що за ніччю не можна ходити самій. А якщо з тобою щось трапиться? Ти подумала, в яку годину йдеш до гори чи не до гори?». «ні не знаю, що то за скеля. і не хочу знати. мені там добре. Чого ви за мене хвилюєтеся, зі мною нічого не трапилося?». Василько зачинив її у кімнаті й не випускав, поки не заспокоїться. Натомість Дзвенислава заспівала. Стіна не витримала гучного голосу й впала. Навіть серед ночі батько не почув звуку грохоту стіни. Вона відчула себе вільною. Тікаючи, вона побігла до лісу. запам’ятавши його шеріт.
Люди почули звуки дощу й гуркіт грому. Гром злився із - за того, що дівчину не пускали до гори. Коли Боги й Богині побачили через тучи втечу її трохи подобрішали. Розпочався пролевний дощ. Як із відра лив. Дахи протікали в деяких хатах, особливо протікав дах тої хати з відки втікла дзвениславу не пускали до гори. коли боги побачили через тучи втечу її трохи подобрішали. розпочався пролевний дощ. Як із відра лив. Дахи протікали в деяких хатах, особливо протікав дах тої хати з відки втікла Дзвенислава. Василько зайшов у кімнату. Забрати промоклу дівчину. Побачив, що стіна обвалилася й дівчини не було. Батько Сергія взяв ліхтар зі свічкою, й пішов шукати Дзвениславу. Але дощ не припиняв йти, навіть свічка всередині ліхтаря затухала. Натякаючи: «Даремно ти так поступив. Даремно». Він ще раз спробував засвітити свічку від блискавки. Блискавка запалила свічку, але він налякався, побачив ядкий туман. Нічого не видно. І повертатися небезпечно, і йти далі також. А Дзвенислава, навпаки сиділа й тішилася сонячним днем, й звуками природи. Вона не звертала уваги на голоси природи. Вже збиралася йти до гори. Але в серці в неї щось йокнуло. Вона зрозуміла, що необхідно рятувати чужого батька по голосам лісу. Вітер ще більше посилив звуки листочків дерев:
«Допоможи йому, незволікай, біжи».
Дзвенислава пішла по шляху, промені сонця світили у той бік. Дійшовши до нього. побачила, що Василько був в поганому стані. Але бачив дивний світловий шлях, здається, сонця, який нісся за Дзвениславою. Підійшовши. Батько Сергія кашляв, мав гарячку. Вона ледь його звела на ноги. Променів вже за її спиною не було видно. Проливний дощ не лив. Ядкий туман розсіявся. Вийшло сонечко, повернувши свої промені у інший бік. Він подивився, хто його підняв. Усміхнувся й вони пішли додому. Вже дома їх зустрів Василя Сергійко. Вона допомогла Сергію покласти його батька у ліжко. Хотіла піти, але Сергій її зупинив. Пригостив гарячим чаєм. Вони познайомилися трохи. Сергій попросив вибачення за батька. Але Дзвенислава забула за неприємний випадок. Й усміхнулася йому. Вона вирішила піти до гори. На верхів’ї гори вона стоячи співала. Закохуючи у спів Ельфійку. Ельфійка стала трохи вищою на зріст. Дзвенислава помітила зміни в рості Ельфійки. Наклонилася до неї. А вона промовила: «ти правильно зробила те, що не покинула чужого батька, який тебе образив». «ні, він не образив мене. Він хвилювався за мене. Це я неслухняна».
«ти стала ще краще звучати». «а що ви вмієте змінювати зріст?».
Ельфійка промовчила, зменшилася взрості й зникла. Дзвенислава сиділа на скелі сама. Сьогодні вечір був чарівний. Сонце сідало, а луна прокидалася. Вони зустрілися. Дивилися один на одного. Й Дзвенислава замріяна, дивилася на них. В неї промайнула думка: «закохалася». Думка швидко зникла. Дзвенислава вирішила не повертатися додому, а залишитися на верхів’ї гори. Василько довго лікувався. Нарешті одужав. Нові сили в ного з’явилися, наче народився наново. Але занепокоєння тривало в нього й досі. Виглядував Дзвениславу й виглядував. Все таки невиглядив. Просто вона ще не повернулася додому. Вийшов на подвір’я, вирішив перевірити може дома сидить, «дарма хвилююся», подумав він про себе. Дома її не було. Все таки Василько побіг через свою хату до гори. Почувши спів Дзвенислави, зрадів, й підійшов до неї. Замість дівчини, побачив якусь дивну, як на нього істоту. Вона дуже маленькою була на зріст. Звернувся до неї: «ти хто? чому співаєш чужим голосом? що ти з нею зробила?».
Ельфійка мовчки подивилася на злого чоловіка: «я Ельфійка. це мій власний голос. я не знаю, де Дзвенислава. Чого ви гніваєтеся не розумію?», - спитала вона тривожно.
«брешиш. А ну йди сюди», - ще сильніше розізлився Василько.
Схопивши Ельфійку. Але вона легко скользнула, й крізь його пальці проскочила й зникла.
Він повернувся додому. Сергійко злісно накричав на свого батька. Коли побачив його біля своєї кімнати. А Василько за цю поведінку посадив свого сина у його кімнату, й замкнув його там. Вже дома пошукав сачок, щоб спіймати дивну істоту. Знайшовши, повернувся до того місця, де бував раніше. Вигукуючи Ельфійку. Нарешті, вона з’явилася, а він накинув на неї сачок. Зажавши сачок руками, побіг дуже швидко додому. Стоявши біля кімнати свого сина. Відчинив двері Сергійку, водночас попрохавши, знайти шар для метеликів. Його син вже не сварився, заспокоївся. Сергійко підійшов до столу, взяв у руки його й швидко віддав шар батьку, не замислюючись, навіщо йому він. Василько зрадів, побачивши у сина в руках, взявши в свої руки його. Зненацька відвернувся від свого сина. Сергійко мовчки сів за письмовий стіл. Й продовжував щось одбумувати. Водночас Василько швидко відкрив шар й посадив істоту туди. Погледівши, що робить Сергійко. Увійшов у свою кімнату. Підійшовши до вікна, й Поставивши шар з істотою у своїй кімнаті на підвіконня. Сам він відійшов від підвіконня та приліг на ліжко, й спостерігав за її поводженням. Ельфійка почала плакати, й викликати Вищі сили у думках. Мисленно, розповідаючи їм, що сидить у полоні. Боги й богині прочитали думки Ельфійки. Швидко прийняли міри. Тим часом Василько, спостерігаючи за нею, здивувала така поведінка. Він не помітив сльоз її. Дивна істота була спокійною, як ніколи. А тим часом, Боги й богині, пославши її думки до Дзвенислави. Дівчина почула шепіт надісланий від Ельфійки через Вищі сили. Швидко побігла до них додому. Несподівано для Сергійко, зайшла у чужу хату. Сергійко побачив Дзвениславу поруч та хотів поговорити з нею. А дівчина настільки була обурена, що зайшла у кімнату Василько, зачепивши рукою Сергія. Сергій не став тримати її за руку. Вона пішла далі, зайшла у кімнату. Відчинила вікно. Випустила з шару Ельфійку. Подивилася гнівно на Василько. Сергійко з обережністю підходив до них, але він не зрозумів нічого. А ось на порозі до кімнати батька стояв Сергійко. Спостерігаючи. А потім подумав: «не вже я щось пропустив». Дівчина спокійно вийшла з чужої хати, й пішла до лісу, не пояснюючи нічого, непоясненим злочинам його. На очах Сергійко, зненацька на Василько полився пролевний дощ. Грім знову над його головою загримів. Налякавши Василько. Блискавка іскрила по стелям кімнати на додачу, продовжуючи лякати Василько. Тільки тоді, Василько зрозумів, що накоїв. Ставши навколішки, попросив пробачення. Боги й богині поставили важливе запитання йому, перед тим, як припинити карати злого чоловіка: чому ти гніваєшся на людей, поясни нам? точно більше не злитимешся на них?.
«я не знаю, чого злюся на людей. Я зрозумів, що був неправий», - виправдовувався він. Ставши на ноги. Побіг до Дзвенислави попросити вибачення. Швидко дійшов до лісу, й вийшов з нього. Але довго забирався на скелю. Приблизно шість світанків, шість днів і шість ночей. Коли піднявся, він побачив, що вона була не одна, й вже несамота, як раніше вона себе вважала. Василько сміливо підійшов до дівчат, й попросив пробачення в них. Дзвенислава і Ельфійка заспівали разом. Їх спів чули всі навкрузі. Люди дуже швидко піднялися на верхів’я гори по їхнім голосам, які залишали сліди перед їхніми ногами. Забравшись. Вони утворили коло. Сергійко теж приєднався до них. Ставши поряд з Дзвениславою. Не здогадуючись, що над ними було. Ельфійка відходила всторону. Водночас мисленно передала Дзвениславі свою думку. Дзвенислава повільно піднімала свої очі на небо. Сергій звернув увагу, й вони дивилися разом на нього. Кокон розкрився, як квітка розкривається. З нього на них повільно спускався перстень. Землі об’єдналися, утворивши романтичний куточок. Небо наблизилося до землі, ніби злегка торкалося молодят прозорим колом. Молодята опинялися в раю. Коли небо опускалося ще нижче, воно ніби цілувалося з землею. сонце дивилося на луну, молодята були занурені у космічні почуття. Природна музика грала романтичні мелодії для молодят. Все було як у казці. Богам і богиням не потрібно було дивитися вниз через хмари. Вони були поруч з молодятами. Всі люди бачили священний храм закоханих. У священний храм заходити не дозволено. Молодята обмінялися священими перстенями. Палко поцілувалися. Усамітнившись у романтичному куточку. Їхнє кохання жило й буде жити вічно.

Цих людей уже мало хто знає,
вони були обличчям
минулої епохи, але інтерв'юєр
продовжує виставляти
відео з ними. Їхні гармати
давно відшуміли,
їхні болі поросли травою,
зараз їх мало хто
зрозуміє, хіба що інтелектуали,
які риються у припалих пилом
свідченнях погаслої доби.
Журналіст упевнено
витягує старі мумії.
Він хоче зібрати докупи
каміння, яке втратило
обличчя чи ознаки
індивідуальності. Це зусилля
нагадує Сізіфову працю,
і камінь покотиться
у прірву страху і забуття.
Погасла доба ховається
у тиші архівів, бібліотек
і шелесті дерев,
що заколисують музикою,
яка нагадує анестезію
від руйнівного втручання часу.

16 січня 2022

Висохле дерево, яке віджило
свій вік. Воно виросло
справжнім велетнем
і засохло на вершині
свого гігантизму.
Його кістки ломить
мороз, його думки
застигають у польоті
фігурними крижинами.
Висохле дерево нагадує
людину, яка прожила
усі етапи життя,
опинилася у старості,
у деменції і відійшла
за вічну межу.
Листя дерева,
як вистраждані письмена,
зберігаються під саваном
снігу. Гілки схожі
на нереалізовані мрії,
нездіснені прагнення,
пориви, які висохли
від жорстокості часу.
Висохле дерево було
стариганом, перед яким
руйнувався світ,
розвалювалися звичні
уявлення, поняття, образи.
Висохле дерево стало
пам'ятником тривіальності
життєвого шляху.

16 січня 2022

Покинутий монастир,
із якого пішли монахи,
тільки гул вітру
у коридорах.
Це екзистенційна криза
не людини, а будівлі.
Покинутий монастир -
це втрата змісту.
Без ченців це лише
купа каміння, із якої
вивітрився сенс.
Молитви повисли
у повітрі невидимими
листівками,
людський біль
матеріалізувався
у вигляді чорної хмари.
У стінах монастиря
поселився лише відчай,
як злий демон.
І тепер відчай
роз'їдає зсередини
споруду, яка давала
надію. Коли до неї
повернеться життя?
Крик людини застиг
у коридорі постаттю
у чорному вбранні.

15 січня 2022

Ми зловили округлу рибу
Гарячу, як споконвічний вогонь,
Жовту, як глина долини
Усіх Таємниць,
Сяючу, аж сліпило очі
Не тільки нам,
Але і шаманам дощу,
Що кликали воду з Неба
Злого й байдужого
До людей-собак.
Зловили ту рибу в ятір,
Що сплетений з минулого –
З його ниток липких,
Наче докучливі спогади.
Зловили цю норовливу рибу,
Що пручалась, вистрибувала
Ніби гралася з нами, рибалками.
Зловили,
А виявилось, що та риба – Сонце,
Що пірнуло в глибінь,
Танцюючи під сопілку Вічності,
А ми зловили,
Бо звикли шукати здобич
У глибині ріки
Або у вирі минулого –
Круговерті жорстоких хвилин,
Чи в безодні вічності.
Зловили та й відпустили,
Бо досить нам уже
Уста спалювати
Їдким вином невизначеності
І язиками вовчими
Вогню.

Німота, як вичерпаність.
Німота, як пересохла річка.
Німота, як відсутність
води в пустелі.
Німота - як неміч хворого,
як параліч,
як прикутість до ліжка.
Після бурхливого потоку слів
настає мовчання.
Мовчання як вища форма
самовираження. Німота
як переповненість нічим.
Коли в річці висихає вода,
на її місце приходить німота,
як густий туман.
Людина заходить у порожнечу,
яка здається їй реальним
змістом. Ріка порожнечі,
ріка німоти, ріка мовчання.
Із парою вгору здіймаються душі,
які вичерпалися
і яким уже нічого сказати.
Вони стають безликими,
як німота, у якої водночас
тисяча облич. Кожне з них
може стати твоїм. Даремно
ти шукаєш у німоті змісту,
ти відразу досягнеш дна,
яке стане омега-точкою.

14 січня 2022

Світ розвалюється
перед очима, і розумієш,
що розвалюється не тільки
світ, розпадається свідомість.
Сніжинки летять,
як німі події, які
не можна вхопити
у руки. Космос
розламується на частини,
розум атомізується,
пам'ять розлітається
сполоханими птахами.
Розвалюється
твоє розуміння світу,
картина не збирається
у цілісність, воля
не стискається в кулак,
а розсипається піском.
Сніг нагадує розпорошену
мозаїку, яка не з'єднається
докупи. Уявлення
є такиии ж нетривкими,
як шматочки льоду,
які легко зникають
на невидимому полі битви
добра і зла.

14 січня 2022

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Розхристаність,
розпад особистості,
розлам на маленькі
частини. Цей поштовх
був даний самим часом,
тепер його не зупинити.
Людина розвалюється,
як зáмок із криги,
на дрібні осколки.
Виліплена скульптура
виявилася недовговічною.
Спочатку її покрила
пліснява, згодом вона
тріснула, окресливши
кордони цивілізацій,
і розпалася, знаменувавши
крах. Зібрати
деформовані, безликі
уламки неможливо,
вони стали свідченням
поразки у війні
за людину, купою
будівельного сміття,
на якому виросте
невідомо що: троянди
чи будяки. Коли ти
вклонишся каменям
від цієї скульптури,
електричний імпульс
піде в мозок
і вдарить розпадом.

10 січня 2022

2025
Глава 1
Мы похоронили её возле дерева в лесу
Раннее летнее утро. На улице уже тепло, вероятно, днем станет только хуже. Я умываюсь, чищу зубы, причесываюсь. На завтраке впервые за день увидела Сашу с его трехлетним братом Костей, и дождавшись пока они получат еду, я подозвала их к себе за стол, и мы начали завтракать. У каждого история прибытия в детдом разная, но конкретно они здесь потому, что их родители погибли в аварии еще до того, как Косте исполнился год, а родственникам они оказались не нужны.
В начале Саше было невероятно тяжело свыкнуться с новой реальностью, он был агрессивным, почти не ел и ни с кем не разговаривал. Любые попытки поговорить с ним заканчивались посыланием нахуй в разной форме, вне зависимости от возраста, статуса и намерений человека. Позже, переболев утрату, он сам пришел к директору детского дома с просьбой отправить его в психиатрическую клинику. В психушку его никто не отправил, но уже полтора года он общается с психологом и психотерапевтом.
На завтраке было объявлено, что на следующей неделе весь детский дом едет в цирк в соседний город, моим сопровождающим назначили воспитателя старшей группы девочек, (у нас старшая группа это 14-18 лет) звали её Марина Ивановна. Дети подняли радостный гул, который прервала та самая Марина Ивановна.
Строгой её не назовешь даже близко, она скорее была всем как мама: всю мою жизнь она помогала мне и поддерживала, иногда советами, иногда делом. Даже для Саши она смогла стать близким другом, что уж говорить о остальных, в общей массе менее травмированных детях.
— Слышала, в новостях сегодня говорили, что вирус какой-то появился? – я услышала разговор двух воспитателей.
— Да вроде же сказали, что это новая форма бешенства. Опять прививки детям ставить заставят, да и всё.
— Не знаю, пугает меня это, еще и непонятно как передается, кто-то говорит через слюну, кто-то говорит вообще всеми способами еще и не только от животных.
— Успокойся ты, было бы всё так плохо людей бы уже эвакуировать начали в какой-нибудь охраняемый лагерь.
Ко мне подошла Марина Ивановна:
— Роза, Саша, на всякий случай соберите свои вещи, найдите бутылки и куртки. Бутылки в мусорках должны быть, их помойте и наполните водой, а куртки лежат в кладовке в подвале, возьмите по 2 на каждого.
Звучало это всё как какой-то бред, но учитывая всю мою жизнь до этого - не слушать её у меня причин не было. Я взяла у неё ключи и быстро доев пошла вместе с Сашей выполнять её поручения. К обеду всё было готово. В столовой к нам подсела Марина Ивановна.
— Вы всё сделали?
Мы с Сашей кивнули.
— Что случилось? – спросила я.
— Не знаю, у меня брат в полиции работает, сегодня их всех заставили прийти на работу для «обсуждения порядка действий при чрезвычайных ситуациях в связи с новой болезнью».
— А полиция то тут при чём? Это же проблемы врачей. — возразил Саша
— Вот именно что, если болезнь не лечится и распространяется слишком быстро, она перестает быть проблемой только врачей.
— Вы всех детей предупредили? — почему-то я заволновалась за практически незнакомых мне 250-300 человек.
— я предупредила воспитателей, большинство мне не поверило. Если начать предупреждать всех детей, то может начаться паника, и мы не спасем никого.
— а сколько у нас есть времени?
— думаю день или два, за это время либо всё станет более-менее спокойно, либо заразится еще больше людей, а власти просто побегут спасать себя, наплевав на людей.
Власти на людей действительно наплевали и выбрали спасать себя. Через сутки изолированные зараженные вырвались из больничного карантина и пошли заражать весь город. Ни полиции, ни тем более военных не было, ранним утром они добрались и до нас. Пока дети спали они начали ломиться в закрытое здание, охранник включил сигнализацию, не зная, что в основном они ориентируются на звук. Окна панорамных дверей входа в здание были разбиты огромной толпой агрессивных и на вид начавших гнить людей. От звука сигнализации все проснулись.
Марина Ивановна в этот день ночевала на работе, потому что смена ночного дежурства была на ней. Я выбежала искать ее, взяв рюкзак с куртками и водой, накинув на себя джинсовую куртку и надев штаны из той же ткани. В коридоре я увидела воспитателя, она уже была с Сашей, который искал меня глазами, и Костей на руках.
— Роза! К нам беги! — Сказала Марина.
Я побежала в их сторону, прямо передо мной пронеслась девочка, которую я видела вчера вечером сидящей на балконе, кажется, она что-то рисовала. На огромной скорости она вылетела в стеклянное окно, а за ней довольно быстро шло то, что еще недавно было человеком, из-за плохой группировки она упала на асфальт и ударилась головой, уже через 20 секунд её, потерявшую сознание начали есть люди, больше напоминавшие трупы. Мне повезло успеть быстро пробежать за его спиной.
— куда бежать? Дайте сумку, у вас и так Костя на руках.
Я взяла её спортивную сумку, по всей видимости там была одежда.
— идем к запасному выходу, я вчера его открыла на всякий случай. — сказала она, пока я снимала с её плеча сумку.
— а дальше куда? — поинтересовался Саша.
— в лес, а там придумаем.
— я сбегала туда пару раз, там есть маленькая хижина на берегу реки, вроде даже с печкой, но на двери замок, пойдем в него?
— да, идем туда. Замок крепкий?
Мы продолжили разговор идя быстрым шагом.
— не очень, топором можно постараться сбить.
— значит сейчас в каморку дворника, там есть топор, ключи прямо возле входа, за кирпичом.
Мы забрали из каморки топор и пошли в лес, путь занял не более двадцати минут, перейдя через узенький мостик мы подошли к дверям хижины. На удивление, дойти сюда было довольно легко, и замок на двери просто поддался, слетев через ударов 10.
Уставшие и голодные мы положили Сашу и Костю на кровать, которая была в домике, а сами легли на пол, постелив куртки. Утром разожгли костер благодаря зажигалке, которую недавно купила Марина Ивановна.
— а где ваш сын? — поинтересовалась я, сев на землю возле костра.
— не знаю, ночью он не взял трубку когда я звонила, а с собой телефон я забыла взять. — Марина вздохнула.
— что будем делать теперь? – спросила я, встав и зайдя в дом в поисках котелка.
— нужно пойти в город, найти лекарства, еду и оружие.
— мы еще домик не обследовали, может тут что-то есть.
— нормальных лекарств тут точно нет, еды мы тут тоже много не найдем, максимум сушеные травы или немного крупы. Пару дней мы тут протянем на ягодах и грибах, но лучше пойдем в город завтра же.
— а с Костей что делать? — спросил Саша, вышедший со мной из домика.
— ты с ним и останешься, одного его оставлять нельзя, а Роза полезнее будет в городе, потому что старше.
В этот день мы решили тщательно обследовать хижину, нашли довольно большой таз, в котором лежали сушеная полынь и мята, небольшую лопату, пятилитровую бутылку сухарей черного хлеба и баночку соли. В лесу нашли немного грибов и сварили их, добавив в бульон чуть сухарей и соли. Суп получился отвратительный, но это была первая еда за сутки, поэтому даже Костя поел.
— Роза, ты собралась? – спросила меня воспитатель со школьным портфелем на спине.
— Да, я готова. Можем идти. — ответила я, накидывая пустой рюкзак на плечи.
До города мы шли примерно 40 минут, во второй половине пути нам стало скучно идти в тишине. поэтому мы начали полушёпотом беседовать.
— Мне так стыдно. — Марина начала разговор.
— Что? Почему? — поинтересовалась я, смотря по сторонам.
— Столько детей умерло и еще умрет, я могла спасти больше, но испугалась что меня посчитают сумасшедшей с паранойей. — она тяжело вздохнула.
— Вы сами говорили, что всех спасти не сможете, даже если каким-то чудом вы смогли бы спасти хотя бы половину, то винили бы себя за то, что спасли только половину. — я попыталась её успокоить.
— Наверно… наверно да, думаю ты права, но перестать винить себя я не могу. — снова тяжелый вздох, но с дрожащим выдохом.
— Всё, давайте будем потише, город уже близко. — продолжать разговор было опасно.
Мы стали довольно быстро идти по переулкам заброшенного города, где-то горели разбитые машины, периодически были слышны выстрелы и крики, либо это были мародеры и их жертвы, либо чудесные спасители, и зная, какие люди мрази, я больше верила в первый вариант. Спустя 20 минут ходьбы по переулкам города мы дошли до аптеки.
— Сейчас идем быстро, но тихо, старайся пригибаться, я слышала выстрелы. — проинструктировала меня бывшая воспитательница.
— Хорошо, я вас поняла. — ответила я.
— Давай на «ты», так быстрее. — предложила Марина
Я кивнула, и мы пошли до аптеки, внутри было темно, поэтому первым делом решили найти выключатель, но я услышала чьи-то шаги и уже через секунду почувствовала, как ко мне приставили пистолет.
— бля, а заебись ты тему придумал Серый! Реально сами приперлись и какие! Горячая милфочка и её доченька, красота, на! — Харчок полетел на пол и со шлепком размазался по полу аптеки.
— Да я сам такого улова не ожидал, ёпт! — второй мужчина подошел ко мне держа одной рукой Марину за грудь и шею, а второй держа пистолет у её виска.
— Мужики, нам проблемы не нужны, просто скажите, что вам от нас надо, мы всё сделаем и уйдем. — дрожащим голосом, сказала марина, подняв руки вверх
— А ты быстро смекаешь! Раздевайтесь, чё! Хули с вас еще взять то? — приказал урод, державший Марину.
— Серый, ну не! Растянем удовольствие! Трахнем сначала дочку на глазах мамаши, а потом и её саму. — ответил своему приятелю, расстёгивая ширинку, мужчина, державший меня.
— Чт…?! — не успела возразить я.
— Роза, раздевайся. — спокойно ответила Марина, как будто веря, что на изнасиловании всё закончится.
— Дело твоя мамашка говорит! И без выкрутасов блять. Ваши теплые тела нас тоже вполне устроят. — жестом показав, чтобы я начала раздеваться, мужчина без имени
Выбора не было, я со слезами на глазах сняла джинсовую куртку, футболку, затем штаны, оставшись только в трусах и бюстгалтере.
— А ты чё встала? Давай-ка тоже не отлынивай, дрочи. — приказал Марине человек с кличкой «Серый».
— пусть сосёт, заодно и дочь научит. — смеясь, предложил безымянный бандит.
— слушай, а можно. На колени встань и рот открой, блядота. — надавив на плечо Марины, сказал насильник.
Я стояла столбом, внутри как будто что-то не давало мне продолжить раздеваться, хотя я понимала, что сейчас от этого зависит моя жизнь. Мне просто хотелось проснуться, проснуться в месте, в котором никому кроме Саши, его брата и Марины была не интересна ни в каком плане. До этого часа я каждый раз, когда видела, как жертвы изнасилований винят себя считала их полными идиотами, но теперь я не могу винить никого, кроме себя, хотя одновременно понимаю, что у меня нет выбора, как бы сильно я не хотела этого избежать. Меня привела в чувство стягивающаяся лямка лифчика и звуки рвотных позывов Марины.
— Я… я сама. — выбора точно больше не было. Я полностью разделась.
Он развернул меня спиной к себе, нагнув так чтобы локтями я уперлась в подоконник, поставил пистолет на предохранитель и положил его рядом с моим лицом, спустил штаны и плюнул на руку, я почувствовала самое противное и неприятное прикосновение в своей жизни. Он убрал руку, я сжалась еще сильнее, но услышала, как Серый закричал и выстрелил, его пистолет упал на пол и отскочил ко мне, он, скорчившись от боли, держался за пенис. Я быстро схватила пистолет с подоконника, и, сняв предохранитель, выстрелила в голову создателя моей самой большой психической травмы, а затем и во второго мужчину.
— Роза, всё нормально?
— Да… он ничего н-не успел сделать. — тяжело дыша, ответила я, начав одеваться.
— Держи, вытрись. — Марина кинула мне бинт.
— Спасибо. На тебе кровь? — меня резко перестало волновать собственное состояние, я села на колени рядом со своим спасителем.
— А? Что? Наверное, это от него. — спокойно ответила она, но в ее кофте была дырка, прямо посередине кровяного пятна под ребрами справа.
— Дай я посмотрю. — обеспокоенно сказала я, снимая с неё верхнюю одежду
— Нет, кхе-кхе — Марина покашляла и тяжело вдохнула. — видимо реально ранил, посмотри, как там.
Справа под ребрами было пулевое ранение.
— У тебя похоже печень ранена ты сейчас умрешь от внутреннего кровотечения, я… я не знаю, что делать, прости, прости это я виновата. — меня начала наполнять паника, я сделала вдох. — Боже какая же я сука, вместо того чтобы сразу пистолет с подоконника и убить его, я испугалась и реально трахаться с ним собралась, я ебаная малолетняя эгоистичная шлюха, лучше бы меня убили. — Паника превратилась в истерику и громкий плачь.
— Тише, всё хорошо, успокойся, а то нас обоих сожрут. Вытирайся и дай бинт обратно.
Пока я вытирала с себя чужие слюни она продолжила.
— Тебе всего четырнадцать, ты ничего не могла сделать кроме как не сопротивляться, это было самое грамотное… — тяжелый вдох. — …решение, которое ты могла принять, ты умничка, я тобой горжусь. Найди еще спирт.
Я дала ей моток бинта и баночку спирта.
— В любом случае кто-то из них бы выстрелил, учитывая, что пистолет возле тебя не был у них в руках, это была бы я. — Она глотнула спирт.
— Мне… мне так плохо, я просто хочу, чтобы это всё было сном. — Я снова начала плакать.
— Иди ко мне я тебя обниму. — Марина потянула меня к себе, и я легла на пол приобняв её. — в таких ситуациях, если есть кому тебя спасать, лучше соглашайся и… — Опять тяжелый вдох. — …делай всё, что тебе скажут, правильнее и взрослее решения нет. Мхм…! — Марина начала заталкивать бинт в рану, чтобы кровь медленнее наполняла брюшную полость.
— Роза, одевайся, а то замерзнешь. — сказала она мне, когда увидела, что я немного успокоилась.
Я послушала её, надела обратно трусы, лифчик, джинсы, футболку, куртку и обувь.
— Нужно брать лекарства уходить, я долго не продержусь, а в таком состоянии ты одна не дойдешь, помоги встать. — Марина стёрла всё мои надежды на то, что она выживет, но если бы я опять заплакала, мы бы обе умерли еще раньше.
Мы вышли из аптеки с 2 рюкзаками и снова пошли переулками до домика в лесу, по пути разговаривая, но этот разговор был скорее прощанием.
— Старайтесь не соваться в город и по возможности найдите себе группу детей, с которыми получится объединиться. — сказала Марина, когда мы зашли в переулок.
— Зачем именно детей? — спросила я, закинув ее руку повыше на плечи.
— Они с большим шансом вас примут, а учитывая, что ты разбираешься в лекарствах - уж тем более.
— хорошо. — кивнула я.
— воду обязательно кипятите, прежде чем пить, старайтесь мыться хотя бы раз в неделю, Костю мойте каждые три дня. Чаще мойте руки и убирайтесь в доме, так вы немного реже будете болеть. Иммунитет у вас скорее всего ослабнет, поэтому старайтесь пить или колоть витамины после лечения.
Мы почти дошли до леса.
— Саше расскажи всё, как было, врать ему нет смысла, этот разговор укрепит вашу дружбу и повысит доверие к друг другу. Подожди, я устала, дай присесть.
— Давай до леса дойдем, там безопаснее. Навалишься спиной на какое-нибудь дерево и сядешь. — возразила я.
— хорошо, попробую.
Мы дошли до леса и Марина села возле дерева, ей стало еще хуже, и она начала тяжело дышать.
— У вас нет времени по мне скучать, чтобы было легче старайтесь отвлекать себя делом. А ты постарайся переболеть и пережить то, что было в аптеке, если надо будет поплакать – поплачь, если рассказать кому-то — расскажи, но не держи это в себе.
— Пожалуйста, не умирай! — не знаю какой раз за день я заплакала.
— Тсс… всё хорошо, я не умираю, просто устала, всё хорошо, Роза. Помни что теперь не все взрослые мужики насильники и растлители, добрые люди будут, но их будет мало, не отказывайся от их помощи и старайся помогать взамен
— Хорошо, я поняла. — со слезами на глазах я кивнула.
— Молодец, не скучай по мне долго и не забывай мои слова, Роз.
Я лежала на груди Марины, обнимая её, и услышала, как её сердце сделало последний удар, а легкие выпустили последний глоток воздуха, умер один из трех человек во всём мире, кому я была не безразлична, умер тот, благодаря кому я жива и не изнасилована.
Я считала её мамой, умерла моя мама, мама, которая с самого раннего детства поддерживала меня. Я закрыла её глаза, поцеловала её тело и пошла к дому.
Продолжение вечера я плохо помню, помню, как плакал Саша, я, Костя, помню, что рассказала Саше что произошло, но что конкретно я говорила мой мозг стёр из памяти.
Утром мы пошли копать могилу, процесс казался вечным, а её бездыханное тело заставляло слезы заливать глаза, мы похоронили её возле дерева в лесу.

Не хочеться нікуди виходити
з дому. Хата - як замок,
у якому ти забарикадувався.
Зима оточила тебе
могутніми військами, які
стріляють у серцевину смислу,
у серцевину думки.
Ти захований від світу
товстими стінами, за якими
панує повний хаос і морок,
повна ентропія і руйнування,
здичавіння і виття
первісних звіриних голосів.
Хочеться сидіти в будинку,
як у коконі, із якого
народяться слова, здатні
перетворити світ. Віє віхола,
повертаючи до джерел
виникнення Всесвіту.
Пронизливий вітер
пробирає до кісток
і першооснов творення.
Шматки криги лежать,
як уламки зруйнованого
безглуздя, які не можна
зібрати докупи, а тим паче
витворити з них сенс.

9 січня 2022

   Здається, я навчився контролювати свій гнів. Як і колись давно, я дієво холодний. Але вже на зовсім іншому рівні. Теза – антитеза – синтез. Мудра тріада. Колись я був безлюдькуватий і байдужий, бо мені справді нічого не хотілося, нічого не відчувалося. Потім, коли я почав пити пігулки, раптом на мене нахлмнули всі ті почуття, що їх я не знав і не міг витримати. Не міг витримати, тож поводився щиро. Але зараз… зараз це щось нове в моїй байдужості. Вона вже не байдужість, а поміркований спокій. Я до багатьох речей втратив надію. Але й зберіг людяність.
   Сьогодні в автобусі водій – щирий ханжа та дурник, що було видно – вихопив у мене пляшку пива, коли підійшов несподівано до цетральних дверей, щоби відкрити їх каліці, й викинув її. А ще тоді ж нервова пасажирка почала на мене лаятись, коли я зачепив її сумками, щоби поступитися каліці. Водій потім сварився з іншим хлопцем, який просто хотів вийти на зупинці, але замість того, щоби натиснути кнопку сповіщення, сказав уголос, що йому на зупинці. Бачачи це все, я стримався і слова не сказав, хоча хотів покалічити зухвалого водія на решту життя. Я зрозумів, що принаймні у випадку зі мною, він має певну рацію, а на моєму боці лише сумнівні філософські роздуми. Я стримався. Потім іще дещо сталося провокуюче. Але я стримався, і не почав сваритися. Розумію, що хтось визнає мене самого дурником чи слабким. Але я почуваюся добре та спокійно зараз. Не треба гніватися зайвий раз, навіть якщо довкола аморальна чи псевдоморальна наволоч.

Яка чарівна липнева ніч.
Шкода, що лип немає тут
З їхнім медовим квітом.
Та місяць годен заворожить
Навіть оцю пустелю кам’янисту.
Хвала Всевишньому за гармонію
У Всесвіті безмежному Його.
Такої ж ночі, незадовго до смерті,
Оці рядки благословенні,
З Небес напевне почулися Поетові:
«Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит
Ночь тиха, пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит".
Спасибі, мій ровеснику,
Що хоч на мить якусь відраду вніс
В невольничу і безпросвітну мою днину.
Тобі, мій Всемогутній Чоловіколюбце,
Що даруєш силу душі і тілу,
Аби пройти зумів я морок цей тернистий,
Ані на йоту не принизив людську гідність.
Щоб міг коронованим тиранам
Від себе й любого Михайла кинути:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Р.S.
Наче молитвою, рядками Лермонтова
Душу Тарас угомонив, та як глянув
На скелю, де шкірились гармати,
Піснею порушив чарівну тишу ночі:
«Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому».

Надгробки вкриті кригою,
кригою вкрита пам'ять
і навіть забуття,
кригою вкритий біль.
У цей час на забутому
кладовищі нікого не може
бути, навіть випадкових
перехожих. Тут особливо
гостро відчувається
закинутість людини
у Всесвіті. Забуте минуле
ворушиться під снігом,
але цього ніхто не бачить.
Забута пам'ять схована
у глибині льоду.
Укоивши кригою минуле,
укривається нею і майбутнє.
Покриваються льодом почуття,
які відпалали у свій час.
У цьому царстві снігу,
льоду і занедбаних дерев
стверджується оголена
самотність, яка кричить
у невідомість і чий крик
розбивається об мур зими.

8 січня 2022

Коваль, якого звали Мигдаль
А може Мігель
(Родом з Гішпанії –
Країни замріяних вершників –
Гідальго)
Вистукував молотом
Веселу мелодію
По ковадлу, що знало Адама
(Кадмона*),
Майстрував підкову
Для бородатого Фавна
І безбородого пастуха мрій –
Кентавра Хроноса**.
Я думав, що то замурзана кузня,
А то палаццо
Гордого кондот’єра-карбонарія,
Майстра вигадок, алхіміка тризни.
Зустрів він жінку на ім’я Медея –
Таку ж чорнокосу, як ніч,
Таку ж чорнооку, як відьми
Вандалії-Андалузії,
Країни чужих кораблів
І пісень про скорботу
(Doloroso) –
Порвіть мідні струни
Нарешті!
Фавн непідкований
Тупотів лісами поганськими,
Збирав анемони для трунку
Бога вітрів Еола***,
Нині підкований,
Нині дзвенить бруківками
Міста корид і паяців,
Нині ховає свої волохаті ноги
Під хламідою містики:
Запевняє, що він посланець
І звуть його Каліостро –
Ненароком.

Примітки:
* - один іспанський равві, ще в часи Реконкісти (до вигнання морисків), знавець Кабали, запевняв, що Адам і Кадм то одна особа. Але він помилявся. Від того і пішла легенда про Адама Кадмона.
** - орфіки колись запевняли, що був такий кентавр, якого звали Хронос. Він для інших кентаврів став ізгоєм, але навчив перших орфіків (а може і самого Орфея) лічити час.
*** - цей трунок Еола був п’янкішим за вино. Але його треба було не пити, а дихати його ароматом. Геродот збрехати не дасть.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Крига міцніє, стає небезпечною,
на ній падають люди.
Уламки льоду лежать на дорозі,
як метеорити з антисвіту.
Крига блищить гострими лезами,
стверджуючи марність
людських спроб боротися
з приреченістю, зі своєю
темною стороною.
Шматки криги стають
свідченням невидимої війни,
яка точиться на наших вулицях.
Війни, у якій немає переможців
і в якій програють усі,
крім вічних сутностей, які осіли
на гострих шпилях криги.

8 січня 2022

У старих рукописах
ти загубив суть
своєї сьогоднішньої поезії,
а тепер риєшся в них,
аби віднайти. Думка
чи образ вилетіли з голови,
як таємничий птах.
Старі рукописи
стали аномальною зоною,
Бермудським трикутником,
який затягує нові ідеї.
Рукописи не горять,
але вони давно згоріли
на дні твоєї свідомості.
Не можна відпускати з рук
птаха поезії, інакше він
вилетить у небезпечну
аномальну зону, із якої
немає вороття.
Його неповторність ніщо
не зможе замінити.
Не можна відволікатися
ні на що, інакше
твоя особистість розпадеться,
пазли не складуться,
елементи кросворду Всесвіту
будуть утрачені.
І лише вітер гуде
порожньою кімнатою,
розкидаючи рукописи.

8 січня 2022