Сидить Критик
на березі Бистриці Солотвинської
або Надвірнянської —
йому, зрештою, байдуже,
бо в обох тече не вода, а тексти.
дивиться у дзеркало ріки
і бачить там не себе,
а чергову книжку, яку ніхто не прочитає,
крім нього,
і, можливо, автора
(хоча щодо останнього — є сумніви).
дістає люльку,
набиває її тютюном гіркого досвіду
і прискіпливо вдивляється у простір:
хто там знову видав збірку?
хто замахнувся на святе —
на сторінку, що мала залишитися білою?
він не пише рецензію —
він виносить вирок,
але робить це так лагідно,
ніби прикладає подорожник до рани,
яку сам щойно і завдав.
«брате, — каже він відображенню, —
ти забагато знаєш про інших,
і замало — про те,
куди зникають незатребувані тиражі».
усміхається у вуса,
закриває черговий «товстий» журнал,
і йде собі далі —
самотній вовк у шкурі критика,
який точно знає:
найкраща книга — це та,
яку він ще не встиг розібрати на атоми.
а сонце сідає,
червоне, як нутрощі кавуна,
і Критик Маститий мовчить.
це його найкращий текст за сьогодні.
17.12.25

Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє Ім’я по всій землі!
Ти, котрий славу дав небесам.
З вуст малюків і немовлят
Ти зробив силу проти Твоїх супротивників,
Щоб зупинити ворога й месника.
Як побачу Твої небеса – справу рук Твоїх,
Місяць і зірки, що поставив Ти,
Що є людина, що пам’ятаєш її,
І що син людський, якого згадуєш?
Хоч і меншим зробив Ти його проти ангелів,
Та все ж увінчав його величчю й славою.
Ти дав йому владу над усім, що створив,
Поклав йому все до ніг:
Худобу велику й малу і польових звірів,
Птаство небесне і морських риб,
І все, що проходить морями...
Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє ім’я по всій землі!

Нещодавно снився дивний сон,
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з Вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
А Корова дійна в вишині
калатає золотим дзвіночком.
Козочки рогаті Комашні
шиють з чорних саванів сорочки.
Голуб миру зверху клав на всіх,
феєрверки в небо запускає.
І лунає божевільний сміх:
«Авеля не міг убити Каїн!!!»
Злому Бультер'єру Кіт — Баюн
вішає лапшу на вуха мильні.
На землі, як вкопана стою,
а здається, що у божевільні.

17.12.2025р.

Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
до міста, лишаються
лише старі люди.
Вулиця поросла травою
і плющем,
як давніми спогадами,
як позаминулою епохою.
Вулиця стала сиротою
в оточенні таких само
самотніх вулиць.
Вона була спрагла тиші
і впилася нею досхочу.
Вулиця не народить
величний голос, бо вона
більше нічого не здатна
народити. Вулицею
проноситься
ненаписана пісня
надії та відчаю.

30 січня 2025

Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Боронь вас боже торгуватись з ними.
Так і почуєш:
«Соколику, ще ж і за переправу треба заплатить...»
Здається, як передать дещицю,
Можна б одержать звістку од рідні.
«Роблять живі помилку,
Смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
Вічності дужий потік крізь обидва терени
Всі покоління і глушить їх там і отут» .
А що як оця думка спала Рільке
На Байковім цвинтарі?

Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці неохайних бондарів
На бруківці, що знала чоботи
Мідних декораторів-преторіанців.
Кого взяти з собою у подорож
На кам’яному човні країни диму?
Кого, крім цвіркуна і крука-художника:
Маляра темних слів і понурих віршів?
З того берега, на який кам’яним човном
Плисти-гребти-сподіватися (навіщо?)
Чути шепіт бородатих астрологів:
Друзів крилатих пискунів-лиликів,
Що ловлять на вечерю сірих метеликів.
Чути пророцтва насуплених звіздарів-волохів
Про писаря, що написав літопис Судного Дня –
Книгу зроблену з торішнього листя,
Але марно, бо космеї цвітуть поночі –
Їх посіяли замість жита на полі спогадів:
З насінин яких спечуть колись гіркий хліб
Журавлі злого божиська сутінків:
Аквілея малює фарбами – пурпуровими
Та золотими, фарбами заграви античності,
Розмальовує Адріатику – море святого Белліно
У кольори забутого вечора.
Я вирощую квіти на березі озера смутку,
Квіти, що цвітуть лише поночі,
Чекаючи холодного вітру,
Що обриває пелюстки бліді
І несе їх у безвість.

Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…


Зниклі рядки з невідомих віршів,
що з'явились нізвідки,
скупі, ніби помах руки
замученого погонича верблюдів
у пустелі Кара-Кум,
де минулого вівторка випала скупа манна небесна,
та верблюди були раді і цьому.


А що ти хочеш почути від танучого снігу,
крім слів жалю за скоротечним життям?
Він зробив для світу все, що міг,
поки ти тупо сидів у туалеті
і гортав рілси.

-----
* в оригіналі було "ну то й х..й з ними!"

Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
у твоєму житті,
яка пролетіла метеором,
не похитнувши основ.
В очах кішки проглядався
первісний вибух,
початок творіння,
розширення Всесвіту,
коли стають зайвими слова,
коли енергетика пробиває
будь-які перепони.
Ця посланиця невідомих сил
залишила тебе напризволяще,
не подавши жодного знаку.
Раптово з'явилася
і раптово зникла,
як саме людське життя.
Тільки шерстю пробігає
незбагненний заряд,
як імпульс до вибуху.

5 січня 2025

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
дерево пізнання добра і зла.
Скоро спиляють
не лише його,
а весь Едем. Зрубане дерево
скиглить
нереалізованими можливостями,
здіймає вгору
зрубані руки,
які відсікли варвари.
Зрубане дерево
ні до кого не промовить
красномовним виступом,
не стане
живою скрипкою,
із якої лунатиме музика
первісного світу,
не стане живою книгою
ненаписаних шедеврів.
Зрубане дерево буде
невизнаним поетом
чи невизнаним пророком
із недоспіваною піснею,
від якої залишився
лише пеньок.

8 грудня 2024

Ходить Га́рбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи жи́ві, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
«Слава Богу, що здорові
всі родичі Гарбузові.»
«Так!» — сказав Порей лапатий,
що при владі депутатом. —
«Поки жи́ві та здорові
всі родичі гарбузові!»
Оприлюднили Томати:
«Нас послали воювати —
Гинуть молоді, здорові
Не родичі гарбузові!
Нещодавно, десь під тином,
Героїчно Кріп загинув!
Безвісти пропав Часник,
Кабачок в Донецьку зник.
Підірвався Біб на міні.
Безлад, паніка в країні.
У полоні Бараболя,
Топінамбур і Квасоля.
Смерть літає біля хати,
А немає чим збивати.»
Розійшовся гострий Перець,
Підняла Цибуля вереск:
«Не пускають за кордон,
Бо нас там уже мільйон!!!
Благодійні внески банків
У кишенях олігархів.
Кавуни від ТЦК
Заховались в будяках.
А Редиска білолиця
Заробляє на в'язниці.
Коку нюхають Бобові, —
Теж родичі гарбузові.
Баклажани — погань сита,
Полуниця соковита
Продали ракети й дрони,
Хрону, Моркві, Патисону,
І нема на них закону.
Гроші вкрали і до бою;
Заїдають смерть ікрою!»

А ще хочемо... Та ну!
Швидко виграти війну?

29.11.2025р.

З висоти долинає дивний звук. Де лісове листя яскраве і падає, немов клаптики світла, на землю, підсвічуючи своїми променями небесну та земну поверхню.

Якщо ми зможимо чесно, допитливо, сміливо зазирнути всередину себе, то знайдемо легку цятку на листі, яка горить незалежно від усіх наших інтриг.

Якщо ми зможеио ближче зблизитися з цим світлом, бути більш відкритими до нього, воно почне бути нашим провідником.

Там, де колись ми шукали зовнішнього світла для листя душі, тепер ми будемо дивитися на це світло. І чим більше ми можемо бути відкритими, тим більге воно буде рости. Спочатку буде здаватися, що воно згасає і зникає. І це буде важкодосяжне. Але поступово, з часом, це стане звичкою. Чим прозорішими ми будемо для цієї енергії, тим менше нам потрібно буде маніпулювати своїм життям. Або ми відчуємо зв’язок з цим світлом, або відчуватимемо себе не на своєму місці, і це буде нашим провідником. І навіть у нашій найнижчій точці є промінь світла, який вказує нам шлях. Але якщо ми дійсно зможемо померти в цьому світлі, воно проведе нас крізь мережі реальності. Ми побачимо, що втратив зв’язок з ним, ми опинемося у пітьмі нашого маленького «Я». Коли ви опиняєтеся в темряві: будь - якій ситуації ви робите усе можливе, щоб світло ніколи не виходило із середини тебе на зовні.

Раптово опинилася у темряві, відчуваючи себе замкненою у чотирьох стінках. Це гірше, аніж перебувати уві сні. Сон може перерватися, або ти можеш перервати, щоб він переключився у інший сюжет. Цю темряву нічим і ніким, навіть власними силами не перервеш. Але я бачу: темний коридор, який біжить у перед кудись у вічність. В ситуації, в який опинилася, заставляє замислитися. Вона грає зі мною в гру. Її правила прості: можеш піти назад, але у перед ти наврядче підеш. Можеш іти уперед й поглинутися вічну темряву та првернутися назд також можеш. Тільки оберти вірний напрямок.

Звідкілясь холодний вітер дме щодуху. Звичайно, я замерзла. Потроху зрушивши мене з місця. Хоч і чинила опір, але я опинилася на декілька кроків попереду. А подумками думала: «я не хочу жити у вічній темноті. Хочу хоч трошки побачити світло. А ось як засвітити світло всередині себе - і освітити все зовні у цей момен. Мені було невідомо». З’явилися побоювання, що якщо холодний вітер знову дуне, я залишуся у вічеій пітьмі. Я знаю, що мушу повернутися назад. Застрягну там і не вибратися звідти. Мені спала на думку пограти з нею в гру. Набравшись сміливості я вирішила подорожувати йти темним лабіринтом. Тобто зазирнути у нього і дослідити кожний його куточок, щоб розкрити таємницю «чорного церця», якщо я хочу втекти з цієї темної землі. Мені доведеться розкрити темні стежки, які ведуть у невіданє та потаємне місце, з якого я можу вийти з чорного лабіринту.

Почувши ледвий подих вітру. Я зрозуміла, що у темряві ще хтось присутній. Попереду себе, я побачила напис з пари: «Що ти побачиш зараз такого, чого не бачила раніше? Як дивитимися на стіну, яка тебе оточила, і коли ти загубилася за стіною чи без них?

Я побачила у темряві, що кроки переплітаються з минулими стежками, і в цей момент почувся чийсь шепіт: «все одно йди».

Я все ж несу в собі щось потужне. Тягар минулих прогулянок, яких необхідно вилікувати - йшовши далі, я часто зустрічала тінь холодного вітру на протязі довгого періоду. Ось чому я йду, щоб вилікувати свою присутьність в минулих шляхах, і щоб зруйнувати стіну, на яку я дивлюся постійно. І коли настане момент і стіни зруйнуються, не губитимуся за стінами чи без них. Кожна дорога повторюється, щоб освітити погані вчинки молитвами у откровенні із самим собою. Бо я розумію, що щось відбудеться знову і потягне за собою минулі моменти, тобто це знак, що минуле повертається тим же шляхом, тільки у майбутньому, тому і повертаюся у минуле, і починаю все спочатку та хтось не допускає мене у майбутнє. А це значить, що мені необхідно самостійно повернутися у минулі спогади, і почати все з спочатку, заліковуючи кожну ранку у будь - якому напрямку. Бо мій шлях відображає мої наміри та потреби, тільки в минулому. Як зробити так, щоб відкрився доступ у майбутьому і залишити тільки слід минулого. Просто дозвольте освітленій стежці вести вас, щоб ті хто входить зустрітися з тими хто виходить. Просто довгий час йшла і не побачила світла, а тепер хочу світитися від щастя.

Раптом теплий вітер дме підштовхуючи мене йти далі і не втрачати віру у себе. Він грався зі мною, то дув, то зникав, то йшов уперед зупинявся, повертався і своїм видихом образ білим туманом малював. Наразі я відчула щось тепле всередині себе, і навіть коли віддалявмя вітерець, даючи можливості напитися самостійно світлими силами в собі, а це значить я повірила в себе, побачивши маленьку точку світла, який почав збільшуватися і перетворюватися у образ. Спочатку вимальовувалися пальці ніг, ведучи і закликаючи йти далі, і не зупиняйся. Ви спитаєте, де ти побачила саме таке світло? У потаємному місці. Де рідко з’являлося, але якщо навчитися бачити маленьку крапку світла увсередині своєї темної душі і йти уперед, не оглядаючись назад, відразу ж, зрозумієш ти на вірному шляху. Це яскраве світло поступово зігрівало мою темну душу. Я зрозуміла, що відбувається важливі зміни всередині мене - настав час народитися новому світлу, дозволивши йому жити в собі; я точно знаю, що він ніколи не згасне, а горітиме і освітлюватиме все навколо, і ще яскравіще сяятиме, аніж раніше, коли я потрапила у темряву. Я не тільки можу прогледіли спогади минулого у всіх куточках лабіринту, в якому світиться світло від мене. Я можу всі темні стежки пройти без страху, навіть якщо знаходжусь у темряві те, що недосліджене і досліджене мною. Ви думаєте, що я полишила темну гру, яку я грала. Звичайно ні. Я продовжила грати, тільки темна гра змінилася на світлу, використовуючи відповідне світло, освітлюючи ним у найтемніших дорогах темного лабіринту.

Розпочавши обстежувати шляхи. Кожний поворот ліворуч, або праворуч, або прямо будуть для мене: кроками випробування. Моя місія - вилікувати минулі стежки, і поки не вилікую все до останку - не піду далі.

В цій грі якщо порушу правила: опущу руки. Підніматися стане ще ввжче і запалювати світло в собі, також буде не легко, а це значить вихід буде втрачено. Тобто шукатиму світло і запал його довгий час. Є ризики, що вітер знову поміняє направлення. Потроху вітер намалював ноги своїм паровим подихом. І знову, закликаючи йти далі і не боятися нічого. Я продовжила лікувати все наболіле, осяюючи темні плями, як тільки поверну чи направо, чи наліво, як тільки піду прямо чи навкоси, знаєте мені хотілося все-таки ризикнути і піти трохи назад, і як тільки я наважилася, я побачила що чорні плями були погано освітлені. Довелося повернутися назад до входу і розпочати все наново, гортаючи сторінки болю. Зашиваючи наболіле, ставало делалі лешге дихати і вітер своїм паровим подихом поступово вималюввв повністю образ, який яскраво світився. Паровий образ показував напрямок і я йшла за ним - освітляючи мені дорогу. Стало чутно мені, що хтось щось промовив. Мені не здалося, йшовши вперед, я побачила, що йду вже за сяючим тілом з крилами, світився як ангел світиться вночі, який говорив зі мною. Він мене вивів з темного лабіринту. Пройдений шлях вилікуваний світлом, а спогади минулого залишили легкий спогад. Тепер я точно знаю, що в темряві світло може і повинно існувати. Існують можливості повернутися у темний лабірин, лікуючи наболіле.

Світло лилося крізь листок, який дивився на небо з власного сонячного куточка. Воно очищає темний бік цього освітленого листка. Раптом, вітру здавалося, доромагав рухати листя. І яких ти торкаєшся його своїм крилом.

Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
Він загубив не лише
учорашній день,
а ціле тисячоліття,
не лише Атлантиду
чи Вавилон,
а щось глибинніше,
цивілізації у нас самих,
міста, затоплені страхом
і підлістю, розчавлені
потоком історії,
зарослі травою безпам'ятства
і байдужості.
Стоїть під вікном чоловік,
мов жебрак
перед вічністю
і просить угамувати
тисячолітній голод
і уселенську спрагу,
у його цеберці
немає дна,
туди провалюються
цілі епохи,
грандіозні ідеї
і потоки енергії.
Чоловік із бородою,
розпатланий,
із посохом, мов пророк,
у якого закінчилися
слова.

6 грудня 2024

Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
а людина - деревом.
Дерево заговорить
людською мовою
і людським плачем.
Можливо, в образі дерева
постане людина,
яку ти назавжди втратив,
із якою розлучився
на перехрестях життя.
А туманність розвіє
будь-які сумніви
і окреслить
чіткі обриси.
У туманності можуть
розчинитися
наші уявлення про майбутнє,
тому вона найбільш реальна.
Туманність щось породжує
і щось назавжди забирає.

6 грудня 2024

Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося із світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

1982

Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
Він - пілігрим
у просторі мовчання,
у країні невідомих звуків,
він - паломник у пущі тривог,
мандрівник
у просторі зникнення,
у тундрі німоти.
Він блазень
у балагані катів,
у борделі смутку,
у нічліжці каяття.
Він показує на вулиці
спектакль невідомої п'єси,
викрикує репліки
забутих персонажів.
Він грає неіснуючу музику.
Пілігрим мовчання
упаде у магму спокою.
І кінцевою точкою мовчання
буде вибух.

3 грудня 2024

Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
який співає останню пісню
і хоче повернути
давнє ммнуле.
На останньому осінньому
листку можна нвписати
вірш і послати
у невідомість.
Цей вірш, написаний
розмитими, кострубатими
літерами, по крихтах
відтворить нашу добу.
Останній листок -
це останнє зітхання осені,
останній плач дощу,
острів любові
у пустелі ненависті.

1 грудня 2024