…Творчість – Така́, як Ти!
Я́к, Ти?

18 жовтня 1999 р., Київ

Зелена матова тарілка
пахла метеоритами і космічним пилом
Його несли під руки два сірих гуманоїди
обережно ніби подарункове видання класика
Він гикав у невагомости
і думав про невиплачений гонорар

Землянине ми прийшли забрати твій розум
зашипіло у його голові наче старе радіо
Але замість страху
він витяг із кишені прим’ятий рукопис
Послухайте краще про метафізику самотности
сказав він і почав читати
Рядки повзли без рими важкі й підпилі
як швейцарські годинники котрі відстали на вічність
Він читав про осінні калюжі Франківська
недопиту чачу
черству канапку
і про те що буття це лише прикрий протяг у всесвіті
Старший прибулець із великими сумними очима
раптом згадав свою далеку Альфу Центавра
де ніколи не цвіла кульбаба
і ніхто не писав рецензій
Він заридав чотирма очима водночас
Навігатор так заслухався про епітети
що забув про гравітаційне поле Юпітера
Пальці-щупальця тремтіли від катарсису
миготіли червоні кнопки
але поезія вимагала тиші
Удар був тихим як критика у товстому журналі
Тепер навколо лише космічний пил
уламки титану і шматки зіпсованої обшивки

Він сидить на уламку реактора
допиває залишки чачі із горла
і дивиться на скафандри
що застигли навіки

Реквієм прибульцям

Ви летіли крізь парсеки і туманности
щоб знайти вищий розум
а знайшли мою третю збірку
Ваша цивілізація будувала квантові двигуни
але не мала імунітету проти галицького верлібру
Спіть спокійно космічні брати
Вас згубила не чорна діра
і не метеоритний дощ
Вас убила щира літературна дискусія
Земля вам пухом
І космос пером

1.06. 2026

Щасливі ті, хто перед сном моливсь
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним на світі повелося бути…
Здавалося б, чого для щастя ще нема?
До 120 дожити самотужки в повноті ума,
Нащадкам мир і злагоду лишити як насущне?
Та з перших днів брат брата із-за гордині вбив,
І смерть запанувала відтоді повсемісно.
І тому-то дедалі здається все чіткіш ,
Що у ще вищі сфери Всевишній полинув,
Не чує, що твориться на праведній Землі!..
Ім’я ж Його привласнив Сатана,
І нелади переросли в криваві війни,
І начебто кінець Землі поволі настає…
Та голос Людини до Всевишнього ще долетить:
І ми почуємо Його громовий голос:
«Укупі житимуть вовк із ягням,
Лежатиме біля леопарда козеня,
Телятко й левеня разом пастимуться,
І поганятиме їх мала дитина» (Єшаягу, 11-6)

Щастя — найневизначеніша і найдорожча річ у світі.
Просто хоча б сісти в перерві за каву, помріяти.
Дивно, але б я кинув роботу, квартиру машину і друзів.
Кому це потрібно, коли є любов у Парижі з тобою?
Неспішна вечеря, романтика, запітнілі вікна і
Притиснута до скла гаряча рука в погодинній
Квартирі з невимовним видом на Ейфелеву вежу.

Гуляти б набережною Сени, їздити на Vespа,
Цілуючись і сміючись на світлофорах.
П’яніти заздалегідь тільки від думки,
Як робиш на двох найкращий коктейль Маргариту.
Бо коли ти закохуєшся, то ніби живеш у пісні,
До музики душі народжуються приязні слова,
А потім сам їх співаєш, немов хіт станцій Nostagie.

Бути щасливим у непорочній блакиті під віями,
Ніби на узбережжі озера Ансі, вгризаючись
У податливу м’якість свіжорозрізаних абрикосів —
Тих, що зображені на натюрморті із фруктами Муайон.
Навіть відчуваючи муки ревнощів до чоловіків,
Які ховають хтиві погляди за склом окулярів…
Довго можу писати, але щастя — заповітна річ у світі.

Люди запилених перехресть
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
Навіть білобородий Борей**
Відобразились (як у свічаді)
Посмішка Махатми Ганді
І ще якогось божиська
З капища-пантеону
Суворого племені Померанії –
Варварського, як все лісове,
Як все хвилями солоними напоєне
(Бо море колиска всього невпокоєного).
Мені шепотіли про требу,
А я згадував п’янкий мед
Та дітей золотого вулика
Епохи, коли світ був сонячний,
Бронзовий***,
А знак Сонця на глеках
Означав радість.

Примітки:
* - воді в Озері Сліз солона й гірка, і жодна риба там не живе. Навіть баньката.
** - Борей не називає імен. Кажуть, що Борей корись давно називав імена гіпербореїв. Але то легенда, до того ж неправдива. Блаженні гіпербореї (за свідченням Геродота) теж були землеробами, а жодне з племен землеробів не шанує Борея.
*** - коли люди навчились виготовляти бронзу, вони зрозуміли Сонце і стали йому поклонятись.
Ще примітка: Старчика Досить назвали так тому, що він часто казав: «Досить порожніх слів!» Цей старчик Досить любив блукати в Озерному Краї (між його старих крислатих покручених сосон) і казав, що Озерний Край – це кінець Шляху. Він не вірив, що кінця Шляху немає (а йому казали!). Шлях довершиться, коли згасне остання зірка.

садок із сакур коло хати,
прилетіли джмелі - а вишень нема
- не будем ми гудіти над сакурами!-
полетіли геть

Ми граємо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
Знаки хреста і троянди
На сторінках
Цвяхованих кулями книг,
Кожна сторінка яких
Апокриф тутешнього,
Писана чорнилом
Бузинових ночей Кріпто.
Ми сідлаємо вороних коней
Липких войдів безодень,
Де ніколи не буде завтра.
Ми маємо право
Говорити це слово «ми»,
Бо маємо право бути
І відчувати себе спільнотою
Чи то роєм золотих бджіл,
Що несуть у вулик сучасності
Мед буття і пристрасті,
Воску модерну
І стільників прийдешнього.
Ми –
Ті, кому судилося бути,
Ті, хто приходять,
Ті, хто крокують
Дорогами вічності.

Почутого про подвиги трьохсот троянців
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.

І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
І чим би ви не займались, воно між вами.
Минулорічна обранка твоя чи всидить
У кампусі десь у Америці?
А ти сидів ось тут.

З нинішньою ви сексофіли, і це ваш вектор.
Вона теж гадає, що ти Леонід,
І називає – ти мій Льоша.
А ти і не Пріам – вірить вона чи ні,
Довіра – це справа хороша.

Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув од брата,
Що повернувся з батьківщини,
В якій ганьбі й нужді живуть юдеї там:
Мур поруйновано, а брами спалено дощенту.
Що вороги, вважай, живцем уже Юдею поховали,
Бо що ж то неогорожена столиця...
Як плакав і постився, і благав Всевишнього,
Щоб дав милість рабу Своєму та послав
Піднять з руїн Єрусалим, відбудувати Храм.
Як подав він, цареві Ахашверошу чашу з вином.
«Чом це ти такий сумний сьогодні?- спитав той.-
Нездужаєш чи зло якесь на серці маєш?»
«Як не буть мені сумним, владико, коли Єрусалим,
Де могили мойого роду, зруйновано дощенту?..»
«І що ж ти просиш?»
«Відпусти мене, володарю, в Юдею!»
«Назавше?»
«Ні, на стільки літ, щоб стачило відбудувать Єрусалим...»
Як потайки вночі оглядав він мур кріпосний...
Як людові сказав уранці,
Що Бог благословив його піднять з руїн Єрусалим,
Щоб став той знов окрасою Юдеї.
«Негайно встанемо і відбудуєм місто!»- вигукнули всі.
Як недруги, побачивши, що стіни зведено до половини,
Змовилися йти воювать з Єрусалимом.
Як юнаки одні стояли з луками й щитами на сторожі,
А інші – мури зводили з мечами на стегнах.
Як Езра – учень Баруха, того, хто був з пророком Єрміягу,
Відбудовував захаращені душі.
Надто знаті, що вже із варварами породичалась
І в рабство обертала братів по крові...
І от з учора справляли Сукот, як і велить Тора
(З часів Єгошуа бен Нуна його не святкували).
Оглянувся довкола Нехем’я й помолився Богу,
Бо сталось те, що вклав Він в уста пророка:
«Іще сидітимуть в Єрусалимі з ціпками дідусі й бабусі,
І бавитимуться на площах хлопчики й дівчатка».

 віршики
 бігали за мною
 мов ті цуценята за сукою
 яка їм поставила світ
 їх не було забагато
 ні разу
 їх було саме доста
 вони були трохи різні
 а втім
 було щось типове в них
 певний колір десь чи
 притаманний голод чи
 наламана ловкість
 їм прийшлося бо
 жити у світі який
 я був поставив
 їм прийшлося бо
 любити цей сучий світ
 хоч би сам він
 якщо десь-любив то
 не сильно
 не явно
 не просто
 

Як захочеться дізнатись,
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
Взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане,
Бо навчить, як краще
Учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче
Мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку
Вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю
Окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
А наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку
Прикладається людина,
Попервах така люб’язна,
Далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде,
То на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,
На ногах ніяк не встоїть,
Притьмом падає в багнюку
І по-свинськи щось там рохка.

Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж
І таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички
Так вподобали болото,
Що свині бракує місця.

— Я прийшла до вас не за цим,
Що у голову вбили, друже?
На столі — сигаретний дим,
Самогон і зів'ялі ружі.
Я прошу, не торкайтесь пліч,
Ваші пальці такі холодні.
Наче ця кришталева ніч
Снігопадом зійшла з безодні.
Мій візит, ще не привід для
Сальних поглядів, поцілунків —
Це у Вас із-під ніг земля
Утікає у серце лунке.
Відчепіться від мене, бо
Стукну капцями по макітрі.
Вам потрібна моя любов? —
Мабуть, випили вже півлітру?
Не збираюся я на «Ти»
Переходити необачно.
Хоч не звикла до самоти.
Буду щирою, з вами - лячно.
Не дивіться у декольте.
Знаю, пересолила, Женю...
Ви надумали, все не те...
— Я за сіллю... Насипте в жменю...

09.05.2026р