Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
зі своїм двійником.
Лайдак збирає пляшки,
як окрайці думок.
Шляхами їздять "Жигулі",
як недобиті мамонти.
Навколо бруд, який уїдається
у душу, бруд, у якому
тонуть аркуші з віршами,
тоне поезія і виповзає
задушлива проза.
Пожовклий листок у калюжі -
як останній вірш-утопленик.
Провінція має пропите обличчя,
посічене шрамами.
Від нього на кілометри
доноситься запах тютюну.
Він тікав від провінції,
а насправді тікав від себе,
тікав від кривпвої рани
своєї душі, від звіра,
який кричав у ньому,
від сутінок у самому собі.
І осіннє листя кажанами
наздоганяло його
з болісними спогадами,
які він хотів забути,
зі стогонами і криками,
із пекельним помахом крил.
Спогади налітають
нездоланними примарами.
Вони показують свої кігті,
які нещадно шматують плоть.
Спогади мають руки і ноги,
вони мають ікла,
які вгризаються в горло.
Провінція стає
застійним болотом для спогадів.
Болото вирощує монстрів,
вирощує привидів.
Старі, вицвілі фотографії
провінції стають реальністю,
бо вона застигла на місці.
Старі привиди встають із могил,
бо їхній час ніколи
не закінчувався. Минуле
стало вічною сучасністю.
Так вгрузаєш у багно,
як у мертвотні теорії,
у віджилі уявлення,
кліше, стереотипи.
Багно розповзається, мов ризома,
як вічна пастка буття.
Ти йдеш непрохідною дорогою,
як постмодерною реальністю,
як вічними викликами
і нерозв'язними питаннями.
Звернути нікуди не можна.
Ризома розпадається.
Кросворд потрапив у колапсоїд.
У провінції можна ввдпочити
від цивілізації, від безумної
гонитви мегаполісу,
але ж цивілізація вдарить тебе
тупим вістрям клинка,
коли ти цього зовсім не очікував.
Провінція розлита по лицях,
вони різні, але зливаються в одне.
І часто це обличчя - безликість
або застигла стандартна маска.
Так важко знайти омріяні
чисті душі, тому що вони
укриті мулом. І все-таки
особистість може зрости
у провінції з її захланністю,
пригніченням індивідуальності
і культом сірої маси.
Вона зростає всупереч
жорстким звірячим законам.
І де їй зростати,
як не в середовищі,
яке чинить опір?
І особистість, укрита сміттям
і зарита в землю,
все-таки не здається.
Її вже стратили
і майже поховали, але вона
вистромлює із землі кулак.
І творчі пориви
не зітліють під стогами
соломи. Фашизм сірої маси
не всевладний. Диктатура
посередності повинна бути
подолана. Кримінальні люмпени
не будуть правити бал.
А я, укритий листям,
все-таки не здаюсь ночі,
не здаюсь болоту.

21 грудня 2023

Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Ставши німим, буду
новим Ціцероном
і надихатиму маси.
Упавши на саме дно,
стану по-справжньому
незалежним і вільним.
Поразки будуть перемогами,
а перемоги - поразками.
Де грань між безумством
і новим мисленням?
І новий ковчег віднесе тебе
до нового пізнання.

20 грудня 2023

Знищувати залишки чужих душ,
Пестити вогнем, і плавити біллю.
Стерти з обличчя, вмити очиці,
Залишитися попелом легким.

Гори! Тобі горіти не довго.
Ти грій! Трохи тепліші вугілля.
Остигнеш ти. І ти охолонеш!
Остигнув уже? Ану що ж, лети…

Та розвіюй з висоти за вітром,
Залишки попелу, що залишився.
І отак востаннє йому проспівати,
Як дуже тяжко з ним розпрощатися.

І відпускати летіти без крил,
Втім легким, дрібним та спорожнілим.
Розсипатись. Розсипати попіл,
Та й відпустити остиглий дим.

Гори! Тобі горіти не довго.
Свічка горить у моєму отворі.
Чи не догоряє. Вірогідно.
Горіти її змусив спокійно

Ти, а втім, ти лети! Лети без крил,
По безкінечності буревіїв.
Тобі жадаю воскреснути я,
Із шматів попелу у птаха знов.

І пролітаючи мимо вікна,
Не догорілих свічечок моїх.
Ти крилом змахни, і нехай згасне,
Дароване тобою осяння.

Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
а малюнки на стінах -
полотнами новітніх Леонардо да Вінчі
і Мікеланджело, лише невизнаних
і загублених у сипучих пісках часу.
Нікому не потрібний молодик -
новітній Аллен Гінзберг,
а колишні кумири
повалені з п'єдесталу.
Ні з чим не можна боротися
без наслідків для себе, без того,
щоб воно стало частиною
тебе самого. Так постмодернізм
спорудив свій шпиль
на уламках історії.

17 грудня 2023

"И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова

"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
і коли людям знову стане достатньо Бога...
хтось безталанний збере золу і ословить..."
Домінік Арфіст


Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне, розхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.

P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

Іти в поле
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні
пізнати нові світи,
пізнати нові сутності.
У маренні відкриється те,
що недоступно
здоровому глузду,
ти вимовиш
поему поля,
епос лісів,
сагу річок,
ту лірику, яка непідвладна
звичайній мові,
це буде література
новими буквами,
новими словами.
І останній зойк,
як оргазм природи,
буде промовлений,
коли ти, знесилений,
упадеш на кучугури снігу,
аби поставити крапку
у творі,
написаному полем.

16 грудня 2023

Тиша шепоче вночі,
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.
Тиша лягає
осіннім листям на душу.
Тиша спадає білим снігом.
Коли відгримлять бої,
переможцем буде
всевладна тиша.
Тиша крапає з крана
фатальними секундами.
Вона ступає
обережним звіром.
Тиша шепоче шафранну молитву.
І добре, коли
останньою крапкою тиші
стає крик оргазму.

15 грудня 2023

Я вкриюсь теплою ковдрою снігу
від усіх нещасть, від усіх гризот.
Я перестав існувати для цього світу,
бо я під заметами снігу.
Замети снігу обігріють узимку,
вони занурять у зимовий сон.
Казка снігу повинна бути доброю.
Від усіх катаклізмів
урятують лише білі кучугури.
Зі снігу можна виліпити
дівчину мрії чи нову реальність.
Замети снігу стануть
вічним одягом, якого
не торкнеться час.
Крижаний світ стане
уособленням незмінності,
непорушності.
Коли все у світі руйнується,
недоторканими стануть
лише витвори снігу.
Коли все поринуло в марноту,
величність зберігає лише сніг.
Льодові пам'ятники непідвладні
кон'юнктурі епохи.
Сніг простягує білі пальці
як запрошення до вічної творчості.

12 грудня 2023

Я в'язну в снігах, ніби в пісках часу.
Я в'язну в часі, наче в снігах.
Погана видимість через снігопад
створює плівку, через яку
можна побачити драму століть.
Сніги засмоктують мене,
як трясовина. У снігах
я потрапляю в пастку,
із якої не можна вибратись.
У снігах я шукаю вільний світ,
я шукаю споріднену душу.
Сніги закривають видимість,
і я потрапляю до позачасся,
у координати, у яких
не можна зрозуміти,
який це рік чи епоха.
Усе зливається в безлику масу,
у картину, яку створила стихія.
Сніг ліпить мене таким,
як йому потрібно.
Я стану скульптурою,
яка буде показувати напрямок руху
іншим, але для себе
я його не знайшов. Світ стає
сніговим потоком. Сніг тече
у пісочному годиннику вічності.
Сніг виліплює
апокаліптичне майбутнє,
яке поступово стає сучасністю.
Я забув, яка сьогодні дата,
бо екран застилає сніг
безмежним білим полем.

12 грудня 2023

Спокою серцю не дає прихованого листя.
Спогади як земля, що заросла давно травою.
Дух безтурботний переможе в жорстокій брані.
У проклятті мертвих людей під чоною землею.
І у несамовитій війні із самим собою.

Шлях самурая – це саме прагнення до смерті.
І один - єдиний мабуть лукавий вихід.
Жити так, наче ти помер, не гасячи враз свічки.
На співчуття не скупися, нехтуючи брехнею,
У служінні сенс звернувши, лишитися перфектним.

Ці завади є те, що загартує міць духу.
Смирний бій прийняти, злість тільки страхом дихає.
Раз - і дев'ять вдихів та раз - і дев'ять видихів
І до важких життєдайних труднощів все мовчазно.
Чим більше води - тим і корабель вищий.

Доля митця меча – зочити диво у вроді.
В алмазному небі над краєм, в дощовиці,
Що пролив купу сліз, у цвітінні весняним вишень,
В осінньому листі на воді, і у кончині.
Бож народившись знову, вчуєш знов шепіт зорі.

Лиш відбиті лучі вчорашнього сивого дня,
І просто так, залишивши в минулому суєтність,
Навіть відкинувши ірраціонально отінення,
Зійдуться на мечі з променями висхідного вогню.
В такому разі з'явиться новітній день.

Сойка-віщунка
Пророчить журбу
(Бо осінь – як тінь неминуча)
(Бо трохи малярством
Заповнює вічність
Гончар кулястих глеків
Бородатий філософ –
Майстер Бо).
У пошуках квітів осінніх
(Що пахнуть холодом)
На березі водяних курочок
І дірявих човнів
Знайшов кам’яні сандалі
Поета глиняних істин,
Що вмів сумувати
(Бо все проходить,
Минає, як цвіт латаття
На воді спокою
Чи на річці Ідігна,
Що тече з очей Тіамат).
Збираю по краплям
У розмальований синім глек
Медову офіру
Повелителю черевиків –
Божеству в крилатих мештах
(Чи то мокасинах,
Бо кожен бог черевиків
Ледь-ледь Маніту).
А на скелястій горі
(Може й оливній*),
Де росте самотнє дерево
(Можливо, інжир**)
Живе смугастий кіт-мислитель,
Що над усе любив
Баклажани***.

Примітки:
* - Гар га-Зейтім. Та гора досі стоїть – ніхто на неї не зазіхає бульдозером.
** - Ficus carica Linnaeus, 1753. Зеленими плодами цього дерева любив ласувати римський імператор Август. Нині вітер шалений зриває стиглі плоди цього дерева. Час їсти їх солодкий м’якуш.
*** - мене тут вже запитували знавці і поціновувачі текстів звідки той кіт довідався про баклажани (Solanum melongena Linnaeus, 1753)? Хто йому про них повідав? Відверто признаюсь – не знаю…

Гармонія розладнується
під гуркотом дисонансів.
Коли душа найбільше потребує
прекрасного, звідкись виникає
огидний лик цинізму,
монструозне обличчя страху,
думки, ніби ратиці диявола,
цапина борідка банальності,
загиджена шерсть брутальності.
Ми не можемо бути вільними
від людей, які наповнюють нас
духовним шлаком,
який потім вибухає
неозорим морем
сміттєвих полігонів.
Хворобливе зерно
проростає в нас і стає
цілим полем чортополоху.
Краса і потворність -
як антиподи, які не можуть
один без одного.
Чарівна троянда виростає
із купи мотлоху.
Серце людини перероджується
під дією невідомих землетрусів.
Остання крапля краси, як кинджал,
вривається в серце.

7 грудня 2023

Одна могила на двох.
Але ж в ній не сиро,
А шум вогню давно вщух,
І вона є темне вікно.
Почерез нього ми бачимо
Світло і чуємо пісні.
Павук приносить їжу,
І я – твоя, і ти - мій.
Ми з тобою під краєм,
І небо - блиск у очах,
Над нами квіти ростуть,
Вони – у наших снах.
Навесні розверзається
Край, і ми підемо по ній,
Кляня весь світ безжально.
Але ж ми – сильніші.

Одна могила на двох.
Пліч-о-пліч з нами - дива:
Богиня сховала лик
Свій на блакитному небі.

Є краса квітки,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
волі й ненависті!
Мудрість каменя розсікає
твердиню віків,
вона проходить там,
де безсилий меч.
Мудрість каменя така байдужа,
така маєстатична
до всіх благань,
до всіх звернень.
Вона самодостатня, як Сфінкс.
До неї не докричишся,
не проб'єш твердої броні
оборони, наче брам космосу.
Коли від каменя впаде шматок,
у світі відбудуться катаклізми,
перевороти, стихійні лиха.
Мудрість каменя ніщо
не може похитнути,
ніби чатового на варті світобудови.

7 грудня 2023

Заснути б… зірки, наче манка, –
одна наблизилася віддавна,
немов простаткувата селянка,
Витріщиться у моє вікно.

А «завтра» пір'їнкою зеленою
І вже готується сходити,
хоча четверговому Ійону
я встану навсупроти дороги.

Він - це я. Але мені не легше,
все розуміючи, той, химерник,
з вічі від злості іскри метає
і думає десь приблизно так:

«Цілком і повністю фізичне тіло,
а в бійку лізе – не притлумлювати!»
І твоя сковорода відлетіла,
Як і від четвергового мене.

І з якою безглуздою сталістю
ревів середовий, як упертюх,
цією конфігурацію простору,
то й визначаючи: «повний морок!»

розлючувався час у ту ж мить,
свердлив каюту страхітливий звук.
І хто б залишився байдужливим
до відбуваючої округи?

Дитятко, другий; ну-ну, - фартовий;
тим паче некерований дурнило;
як шляхтич узявшись у боки – новий.
Спіймавшись катастрофічним капканом!

У хлопчиків очі, наче блюдця,
свистять пронизливий мотив
побачивши, як Ійони б'ються,
ракету перенаселивши.

Товпа із «я», всіх років із тисячу,
а старець зовсім впав у маразм.
Та де на вас набратися їжі?! Заклацнувся остаточний пазл.

Занишкнувся б'ючий мною «гейзер» –
Ці хлопці налагодили керма.
Я навіть люту Бетельгейзе
благословляю, відваливши.

Крізь хмару тютюнового диму
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
коштовні камені краси.
У ньому задихається
усе живе, крізь смог
не можна продертися
до вершин смислу.
У ріці задихаються риби,
вибиваючись на берег.
Крізь хмару тютюнового диму
диявол простягне своє берло,
але воно виявиться пасткою.
Не можна приймати від нього
жодних дарунків, усі вони
втявляться черепками,
вино буде отрутою,
а вода занурить до вічного сну.
Хмара диму
створює світ кривих дзеркал.
Прийти до чистої галявини
майже неможливо.
Усе завалене сміттям,
пляшками, пакетами.
Подих чистого повітря
буде милістю небес,
виграшем у лотерею.
Цей демонічний кросворд
зводить із глузду,
штовхаючи у прірву абсурду.
Остання затяжка
стане човном Харона.

5 грудня 2023

Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
Хто розшифрує їх?
Старі речі іноді зітхають,
згадують про минуле.
Будинок, про який усі забули,
відродиться старими голосами.
Яка фонотека вмістить їх?
Коли нічого не залишиться,
до нас будуть промовляти
старі голоси.
Голоси відчаю, любові, розлуки,
сподівання, віри, натхнення...
Навіть старий диван
має свій голос,
лише не кожен
може його почути.
Голоси будуть
найвищою нагородою,
свідченням про минуле,
на яке не вистачить
істориків. Вони
простягають руки.
Коли голоси розпадаються,
це найбільше горе.
Поки вони є,
пам'ять жива.

4 грудня 2023

Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
де все навпаки.
І тепер я застигну
незмінним у кризі,
я залишуся вічно молодим,
як заморожена ягода.
Ти як груднева дівчина
укриваєш мене зимовою
погордою, а я змітаю сніжинки
твоїх непромовлених слів.
Але твій погляд, де цвіте весна,
красномовніший
за будь-які слова,
і він здатний
протопити кригу,
крізь яку проросте
троянда твоєї любові.
На твоїй рукавичці
залишилися сліди
пристрасних слів,
які мали бути промовлені
і вирвалися з полону.

1 грудня 2023

В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
як невідступний птах,
як вірна сестра,
як чорний ангел.
Куди випарувалися
ці чоловіки? Вони зникли
в обіймах ночі. Їх забрала
темрява. Вони були
як вершники, які мчать
невідомо куди,
назустріч абсурду.
Чоловіки були
як пісок часу,
який безслідно зникає.
Жінка не могла їм дати
жодного тепла, вона
була нездатна до любові,
нагадуючи порожню пустелю,
де ростуть одні колючки.
Чоловіки тікали від неї,
як від самуму,
пекельного вітру,
який спопеляє.
Після зустрічі з цією жінкою
вони відчували себе
ще більш порожніми,
без жодної краплі води
на дні серця.
І тому вони тікали від неї,
як від смерті,
потрапляючи в пастку
такого самого небуття.

29 листопада 2023

Талант - це дар чи прокляття?
Грізне падіння метеориту,
постріл сперми,
вибух наднової зірки,
пізнання незнаних пустель,
стрибок у невідомість,
по той бік добра і зла,
по той бік здорового глузду,
страху і сорому,
ковзання на грані безумства,
падіння у прірву,
розрізання лезом пристрасті,
поринання у плоть любові,
пізнання духу землі.
Талант - щось невагоме
і водночас важке,
що може вівітритися,
як дим у кватирку.
І цей невагомий дим вічності
стає повітрям для художника,
без якого неможливо дихати.
І коли закінчується чорнило,
далі він пише кров'ю,
яка витікає з тіла космосу.

26 листопада 2023

Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
непромовлені слова,
заледенілі у просторі,
крики і благання,
які лунали з відчайдушних вуст.
Скелети дерев - як наслідок
померлої краси, утраченного
буйства фарб і фантазії,
сліди загубленого письма,
похованого під завалами віків.
Коли життя втрачає силу,
залишаються тільки скелети,
їхні безглузді посмішки
відчинять двері
до потаємних глибин.
Скелети дерев стоять
із гострими списами,
на яких тримається
вічність.

18 листопада 2023

У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Замшілій чи то блискучій,
Омитій зливою чи то порохнявій
Зачаївся спокійний Будда –
Лише звільніть його,
І можна буде йому поклонятися,
Запалювати ароматні палички
Зазираючи в Порожнечу.
У білому небі відчаю
Квіти вохряного смутку
І синьої павучої меланхолії
Бубнявіють легендами
Про вересове диво і людське торжище.
Як писав один принц на пергаменті
Чи то княжич бородатих варварів
(Бо писарів було годі шукати –
Повтікали хто міг до Аркадії,
Бузиновим чорнилом фарбуючи
Гречні воскові спогади),
Марево візерунок малює
Судомами горобинового жадання,
Знаками бруслинової дикості
Повість про цю ілюзію
Сьогодення.
Бо нині сухий хмиз писання
Запалює рожева троянда буття –
Спалахом невблаганного неминучого,
Пожежею, якій відчиняють двері –
Важкі, цвяховані та скрипучі,
Двері до чорної кам’яниці,
Де ховали два облудних пророки
(Яких боялися кликати по імені)
Книгу Судного Дня.

Якось ти прокинешся вранці і не будеш думати
про повітряні тривоги, ракети чи дрони.
Не будеш з острахом дивитися в небо,
бо там може щось вороже летіти.
Якось ти більше не побачиш обвуглені фасади домів і парканів,
не треба буде ховатися у підвалі.
А по новинах передаватимуть, як якась баба Зіна
виростила найбільший в Україні гарбуз.

24.08.2023, м. Київ

Цвіте сонях,
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
летючими нотами пташок.
Скільки квітів!
Я зосереджую безліч іх на невеличкому клаптику землі.
Нескінченно поливаю в спеку.
Пишу ними вірші.
Деякі цвітуть лиш один день,
інші падають важкими зернами
і сходять знову й знову…

*
Думаю про тебе.
Риси гарного обличчя,
білі музикальні пальці,
очі з іскрами сміху.

Хочеться почути голос.
Але ще не час.
І чи він буде?

Незримі флюїди між нами ніде не ділись.
То було наче вчора.
Лиш протягнути руку.
І прихилитися…

Але ще не час. І чи буде.

Зрілість, - уповільнює
Дарує багато питань.
І менше дій.

Не так зустріч, як іі очікування…
Твої слова.

А тиха симфонія неба переливається кудись,
поміж голову й серце.
І пʼянить, запаморочує.
Додає фарб і відтінків
без того яскравому літу.

А як зимою?
Коли ці рятівливі квіти й кольори
Сховаються й принишкнуть під брилами снігу.

Чи так само тихо дзвенітиме
а чи вибухне
та симфонія літа?

Виллється лавою,
Накривши сумніви,
понівечивши питання…

І єдиним, що залишиться,
буде дія:
прихилитися й
заглянути в очі.
Поряд.



19 серпня 2025

У глибоких сутінках, які наближалися до ночі на цій планеті, виднівся початок ока річки всередині прірви, яка оточувала її. Воно постійно вгору дивилося на когось, зазвичай на темне небо. Провалля ретельно ховала шлях річки, щоб ніхто не міг пройти її. За обривом ховалося обличчя сонця, не підпускаючи до свого серця, яке дуже хотіло, щоб на нього дивилося око й висіло над прірвою. Лице сумувало й не бачило своїх різних станів болю, які мучили його не тільки вночі, а й у темну мить. Завдане пітьмою, вона продовжувала ранити світло. До того ж воно горіло бажанням повернути свій правдивий голос. Сонце допомагало пройти шлях прихожанину, виправляючи свої помилки. Сяйво його на мить затьмарилося. На тлі темряви було важко помітити шлях. Затемнені зірки з'являлися на пустотливому просторі, які намагалися вказати неправильний рух попереду, збиваючи з дороги, тим самим страхи поповнювалися й заглиблювалися всередину світла, посилюючи біль. Місяць взагалі не виходив. Спав. У тіні звучав жахливий голос провалля. Частина човника стирчала над обривом, чекаючи перевезення супутника, який прагнув побачити красу навколишнього світу крізь цю печеру.
Прозорий верх човна відкривав напрочуд темний вигляд, позаду якого світилося світло, що поступово згасало. Спостерігач бачив темне сонце, на якому танцювали бліді постаті, воно намагалося пробитися крізь крила вирви. Небо ставало все темніше, заповнюючись тьмяним зоряним небом, майже таким, як лабіринт, що розходився в численних напрямків від цієї печери.
Серпанок небосхилу приховував сонячне сяйво. Небо почало розчинятися в темряві космосу, коли тіні знову ожили.
Сонячні вітри, проходячи крізь вир, затьмарювали лик сонця, натякаючи на те, що всі, хто прагне падіння, опиняться в цій прірві, а лише той, хто здатний простояти над нею, уникне цієї долі. Виглядало як безодня, що відкривається до безкінечного падіння в темряву.
Одній жінці спало на думку місце, де вона неодноразово балансувала над пропастю. Повернувшись до обриву, вона була вражена темрявою, яка його огортала.
Жінка спустилася до човна та відправилась у плавання. Над нею зоряне небо безперервно крутилося, малюючи химерні шляхи. Вітер піднявся, зупинивши човен, і вона боролася з зустрічним потоком повітря. Удалині силуети поступово зникали в темряві. Їх очі висловлювали страх, віддаляючись від світла сонця.
Святі зорі, важко приземляючись, пробивалися крізь отвір у хмарах та падали на сонячний вітер, осяваючи його своїм сяйвом. Повітря почало світитися, перетворюючись на мерехтливу хвилю.
Їхнє світло відбивалося від далеких об'єктів, володіючи унікальною здатністю дарувати кожному шанс світитися однаково яскраво.
Раптом жінку щось почало тягнути вниз, у каламутні води ріки. Вона прагнула досягти світла, сподіваючись, що колись і вона зможе сяяти таким же яскравим світлом.
Несподівано тягар, який тримав її, спав. Її вуха наповнились звуками сонячного голосу. Вона підвела погляд і побачила, як крила провалля відступили назад, а сонце світило на річне око.
З обличчя сонця зійшла маска, та перед нею постала постать людини.
Промені сонця, пробиваючись крізь скелясті виступи, осявали обличчя світила. Ласкавий голос сонця, ніби усмішка, пронизував серця людей, даруючи надію і відвагу. Тепер люди не боялися плисти човном річного шляху. Вони завжди посміхалися сонцю, а поверхня ріки відображала їхню радість. Перетинати вир ставало легким завданням для будь - якого супутника, ніби безкінечне падіння в світло.