Сині проліски снива
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
Від одної швидкої ріки до іншої –
Спокійної, наче сон черепахи.
Передчуття майбутніх стигматів,
Передчуття зливи,
Що змиє все:
Солом’яні хижки і цегляні зикурати,
Передчуття гніву ягняти,
Що сидить на престолі.
А тим часом босими ногами
Злими степами з колючим тереном,
Злими лісами з отруйним плющем
Злими берегами гірко-солоними
Блукати:
Бо вигнані, бо чужі.
Порожній Едем
Губить стиглі плоди Істини
В густу траву марева,
Яку ніхто не лоскоче пальцями
І не падає обличчям
В зелену гущавину
Втомившись від цяток зірок.
Як стало порожньо
В заквітчаному Едемі,
Як порожньо в злому світі,
Де блукають лише двоє,
Будуючи очеретяні хапупи,
Ховаючись від нещадного Сонця
І зубатого вовкулаки вітру.

Зродилася калина як тужлива пісня
В далекій від України північній чужині,
Та, мабуть, з туги добилася до батьківщини,
Де стільки здавна сестер і посестерей її,
Що молодики співають обійнявшись
Про долю тих, хто звик лиш гратися в любов,
Та як обдурені перемагають щастям ,
З Божою поміччю Божою віднаходять єдиного свого.

все що від тебе є — це вітер
і тінь яку зрізало сонце зі свого паперу
сдуло й пустило на землю
як новорічну сніжинку
а вона літає обривком тепер з дерева на дерево

все що ти є – нескінченна траса
пульс вимірюваний стовп за стовпом
очі за тим поворотом
кроки закладені під ногами в бруківці
дні що зам’ялися в тріщини кедів
і пожовклий голод

коли ти без мене сюди приїдеш
вікно автобусу сфотографує твою обвітрену посмішку
надішле мені
ця фотографія з тих про які кажуть
що на них є привид

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
перші спалахи осяяння,
мов останні слова
вирішальної поеми,
як залишки динозавра,
який не здійснив
щось важливе.
Коли впіймаєш
ящірку за хвіст,
знайдеш те, що шукав
усе життя,
остаточну правду,
голос совісті.
Ящірка зливається з травою,
як правда з брехнею,
їх уже не відрізнити.
Ти заплутався
у багатоманітних виявах
творчості буття,
творчості Бога
та його антагоніста,
які злилися
у ящірці.

8 вересня 2025

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
повертаючись додому.
Навіщо потрібне відбиття?
Воно нічого не пояснює.
Відображення різне
у різноманітності свічад.
Ти поринаєш
у тривалу рулетку буття.
Кожне дзеркало
підхоплює і гіперболізує
якусь твою окрему рису,
а цілісності
досягти неможливо,
вона розбивається
уламками скла,
які розлітаються.
Марно шукати у відображенні
істину, це всього лише
інтерпретація,
це відбиток
непобудованих палаців
чи трагічність
нескорених руїн.

14 серпня 2025

Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
а чистим першоджерелом
вона обпікала піднебіння
наче гостра рецензія на слабку збірку
і вивільняла слова
що роками кисли у шухлядах
вона підіймалася вгору
прямо до мозку
перетворюючи сухі правила
на живий потік свідомости
де кожен вигук — це метафора
а кожна еруктація —
глибокий філософський
підсумок буття

13.03.2026

За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.

PS: Якби Ви, пане Сергію, дожили до наших днів, то замість музики почули б завивання ракет, побачили б руйнацію довкола.

Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на ядерну війну,
Щоб танцювати на крові й руїнах.
Що ж, порадійте Іроде й Адольфе,
Гарного учня з-поміж них добрали.
Що концтабори на тлі того, що робить Путін?
Стирає до камінчика міста, по людях лупить.
Та ще й глузує в бункері своїм над цілим світом:
Мовляв, де долар горує понад здоровим глуздом,
Там можна чинити все і якомога несусвітнє .

Подорожній іде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
Хто йому відчинить?
Лише хтось ризикований.
Він іде у подвір'я без паркану,
зазирає у вікно,
але не хоче турбувати сім'ю,
тому йде далі.
Подушкою подорожнього
стала трава,
вона читає йому псалми
і розлогі поеми.
Ковдрою став вітер
із нічим не скутим духом.
Його вічною дружиною
стала тиша,
думки перейшли
у безмежність степів,
пристрасті -
у буйство трав.
Шлях у нікуди
єдино правильний,
єдино надійний.
Він ніколи не зрадить.
Шлях у розверзнуту безодню,
яка тебе поглине,
від якої не буде пощади.
Жодної метушні.
Лише тут ти можеш
заглибитися в мудрість полів,
у розуміння лісів,
у непорушний спокій світобудови.
Маєстатична мелодія розставань
навіє вечірню нірвану.
І самотність стане
тією голкою,
яка надломиться в тиші,
порушивши рівновагу космосу.

24 липня 2025

Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
В колодязь оксамитової ночі,
Їжаки малюють кроки ієрогліфами,
Наче пишуть вони – колючі
Книгу осінніх сутінків,
Коли гублять свої жолуді
Дерева Перуна-Зевса:
Наче все вже достигло,
Наче час гризти горіхи Істини,
Наче ми заблукали,
А не просто заплющили очі,
Наче епоха занепаду
Лишила залізний слід
Іржі.
Античний тепленький дощ
Був скупим Крезом-тираном
Для землі оливкової посухи
І козячих пергаментів-палімпсестів,
І для білого мармуру
З якого змивав недоречні фарби
І малював веселки
Як знаки майбутнього,
І як посмішки безтурботних богів,
І як квіти попечених Сонцем скель.

Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Як тупіт копит синього однорога,
Бо сповнилося пророцтвами –
Сліпих трибунів голоти).

Будівничі готичної вежі
Гадали, що мурують не вікна,
А стільники для захмарного меду
І що вони не вільні муляри,
А гомінкі бджоли,
Що віднайшли нектар вічності
І принесли його у вулик Космосу.

Будівничі готичної вежі
Зберегли таїну здивування,
Вдягнувшись у фартух алхіміка,
Шукали незвідане,
Пізнали музику дзвонів
(Бо квітень:
Навіть тоді – в час чуми).

Будівничі готичної вежі
Цвяхували дошки
Мідними вістрями стріл,
Бо лаштунки – це теж корабель –
У вічність.

Примітки:
Ведмежий мед навесні збирають на квітках ведмежої цибулі волохаті джмелі-трубадури. Так було в середньовіччя і так буде, доки не згине світ у вогні. Штукарі казали, що ведмежий мед лікує від клаустрофобії.

Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
її тепер ніде не знайдеш.
Яка трагічна помилка!
Яка пастка диявола!
Я втратив
величезну брилу духу.
Навіть нові видання
цих творів
не замінять її.
У ній був аромат доби,
пахощі творчого процесу,
акт її створення.
А тепер її попіл
майорить скрізь.
У цій книжці
для мене явлена
ціла Олександрійська бібліотека
з її неозорою мудрістю,
із глибиною смислів.

15 липня 2025

Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на праведне,
Стократ помножить і радість мать щоднини.
…Палають небеса… Із них не дощ,
А зливою смерть ллється безперервно.
І кінця краю не видно в перспективі.

На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
А ми все вертаємось-небаримось
В країну теплих злив та дощиськ,
Бо там чи то синя провесінь,
Чи то троянди бавляться радістю.
Я не знав, що Березень – то старець,
Що ніяк не прокинеться, не одужає,
А місто гультяйки Музики
Втопилось в озері бронзових дзвонів,
Наче знову Батий гнилозубий
Стоїть на горі з паліями та зарізяками.
Як відверто все явлено!
Навіть тиша свята
Приходить до нас стежкою
Наближення.
Оминаємо
Порожнечу сухого та злого степу,
Яким блукав-верховодив пастух Ісаак**
Від одного саду до іншого,
Де гілки ламалися
Від неіснуючих яблук
Дерева Вічності***.

Примітки:
* - Ведмежа ягода – це Барбарис звичайний (Berberis vulgaris L.). Так називають його в селищах серед пралісів біля Окорського озера коли Місяць оповні.
** - Дитя сміху був не тільки пастухом, але і верховодою. У пустелі без верховоди ніяк.
*** - в Едемі крім дерева Пізнання добра і зла та дерева Життя росло ще дерево Вічності. Але плоди його надто гіркі.

Хто збирав металобрухт
і макулатуру
у того кремезний дух,
здатен зрушить фуру.

Комсомольці, піонери
в наші сімдесяті,
ніби справжні мародери
обчищали хати.
Нишпорили у садах,
не діждавшись "візи",
із візками й на горбах
зносили залізо.
На шкільнім подвір'ї — пункт.
Весело й завзято
там приймали різний брухт
піонервожаті.
Ложки, вили, водночас
сапи і сокири.
Двісті кілограм на клас
хоч з могили вирий.
Залишився у сусіда
заступ на городі,
обернувся, нема сліду
і шукати годі.
Всі старались, як могли,
перещеголяти
старші класи, тож несли
що завгодно з хати.
Хто пательні чавунові
ще відніс раніше,
пер нові, потрібно школі
якомога більше.
Скільки б не збирали поспіль,
вимпел — "Пісня файна",
той отримав хто в колгоспі
розібрав комбайна!

очі хитаються роблячи кроки на лініях
збиваючися з рахунку на пішоходному переході
знаєш це правило
подивись наліво
подивись направо
на старт увага руш

та вкотре шукаєш поглядом ручку
чи хоча б телефонний дзвінок раз на тиждень

приїхала б до дитинства спитала би скільки йому зараз років
я би дізналася у приїжджих місцевих в якому воно заховалось підвалі
не нагадувала би за тих котів
чи за тих сусідів і за ту вчительку
я би з ним говорила я би можливо його крадькома вивела
пограти у бадмінтон
та там завжди напевно такі вітри
ракета воланчика прилітає туди де не треба
бо що ці ракети ще можуть

а потім спитала би скільки йому залишилося
я б йому на руках погадала
дитинство чхає дитинство кашляє
дитинство – то вічно хворий хлопчик
каже воліє давно розчинитися в стінах
увійшло би у цегли як відповідний пазл

але завжди те саме
лежить потерте
по ту сторону пішоходного переходу
ти знаєш це правило
подивись наліво
подивись направо
на старт увага руш
і якщо в тобі дійсно живе дорослість
то як усі дорослі ти не зачепиш погляду
не здіймеш звуку

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!

***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою,
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

коли дім прокидається
потягується сонно стінами
нишпорить у своїх жовтогарячих кишенях
шукає шукає
дім посміхається заховавши зіниці під темні очі
дому дитинно

чи тобі чутно
як у нього запали в кутках монетки
там у його жовтогарячих кишенях
монетки звичайні монетки мідні
тепло подзвонюють
а для нього більше
для нього завжди більше

дім ними ніколи не платить
хоч у дома немає давно чим розраховуватись
дім не хоче казати що він придбав мені життя у кредит
дім хитається
хитається сходинами і кімнатами
дім не спить
йому хочеться але він не відпускає з рук мідні горстки
дім плаче
у нього кишені діряві
та він радий він посміхається жовтими зубами
бо одна закотилася під чийсь чобіт

Я народилася там, де небо спирається на плечі Ай-Петрі, що велетенською тінню зависає над бірюзою моря. Пам’ятаю маму – молоду, ясну, вродливу, з тонким грецьким профілем, ніби висіченим із античного мармуру самим сонцем. Вона тримає в руках важкий дзбан, по якому стікають краплі, і вода в ньому – кришталева прохолода самих гір.
Я була зовсім крихітною, немовлям у її теплих долонях, коли вона вперше занурила мене у лагідну морську піну – це було моє перше хрещення сіллю, вітром і світлом. Над нами лопотіли чайки, кружляючи над набережною, білі, як усмішка мами, вільні, як моє перше дихання.
У Нікітському ботанічному саду, де були мої перші ясла, повітря стояло густим, нектаринним маревом. Квітучі пальми розносили пряний, солодкий дух пізнього літа, що лоскотав ніздрі й обіцяв: щастя триватиме вічно. Молода мама ступала босоніж по гарячій кримській землі, не знаючи страху, не чуючи тупоту чужинських вершників чи свисту ворожих стріл.
То був час чистої свободи, не потьмареної тінню зайд. Мій Крим пахне магноліями, маминою ласкою і тою прохолодною водою, що втамовує спрагу життя. Це мій рай, зачинений у серці на золотий ключ, де сонце ніколи не заходить за край обрію.

– (мотив колискової голосом мами під тихий перегук хвиль)
«Спи, моя доню, під шепіт прибою,
Ай-Петрі схилилась до нас із тобою.
Море гойдає твою колисанку,
Спи, моя квітонько, аж до світанку.

Спи, поки гори і море дрімають,
Стріли ворожі хай нас не займають.
Тут твоє небо, тут твоя хата,
Спи, моя радосте, щастям багата!»
***

І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.

ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Вночі – прихисток для зірок, що падають у море.

ІІІ. Нікітський ботанічний сад
Тінь магнолій і пряний дух пальм.
Тут час спинився у дитячих яслах,
Щоб літо тривало вічно.

Літо не відчувається,
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
істинне оновлення?
Оновлення епох, світоглядів,
декорацій, сутностей,
масок і облич,
тіл і душ.
Оновлення, яке здригатиме
землю. Коли відбудеться
карнавал літа,
оргія літа,
яскравий фестиваль?
Свято втонуло
у плесі річки,
мов язичницький бог.
Свято згоріло
на первісному вогнищі.
Воно розсипалося
давнім ідолом.
Свято, на яке
нікого не покличуть,
на якому будуть
лише відшумілі тіні.

5 червня 2025