світ наших прадідів
спить в пам’яті
спить як дитина
сита
суха і чиста
серце будить
спогади
сідає на стежках пережитого
сідає на душі спраглій
сниться
сад у весняних квітах
соловій на старій груші
співаючий
сумні пісні
серенади під копулою неба
своє воно було
сьогодні того немає
сум ходить землями предків
село хащами заростає
слів немає
сказати про правду і біль
страждати прийшлося дітям
стікаючі болем рани
скільки їх лиш Бог знає
сіль ятрить їх
сіє гріх
стукає чорний птах у вікно
старовинне нашої хати
сплюндровано все
ставай якщо ти свій
страх пише тестамент
словами сестер
спішімо його читати
спати не годиться брате.

не задивляйтеся за вікно
там вишита я
там ти і ти і ти
там одні хрестики
і хрести
а що тут а що тут
заховалося за картон
варіант а
щось
варіант бе
щось інше
варіант ве
не знаю

мені всі казали
я ніколи не вміла по-людськи шити
але все одно
красиво

коли я вдягаю мою сорочку
тепло
занадто боже занадто тепло
дихання проситься
дихання б’ється у двері легень

вони пробивають крижинами хмари
а дарма
ніяк не знімається
ніхто не спроможен забрати у мене мене
і тебе і тебе
і тебе

Накликали літній прозорий дощ:
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
Пихатий, з потворами-баштами,
Що тикають в Небо шпилями
(Хоча й Небу не боляче,
Але воно образилось).
Накликали рясний життєдайний дощ:
Співали таємні слова,
Танцювали навколо вогнища,
А визирнув з Ріки сом
І сказав, що то все намарно:
Сердите Небо дивиться
На людей-мурах потомлених
І заплющує сині очі.
Накликали дощ-подарунок:
Хотіли врожаю і стиглих яблук,
Важкого колосу і ситих ягнят,
А виросли з сухої землі
Кімерійські бронзові стріли:
Гострі як палючі промені
Зчужілого невблаганного Сонця.
Назбирали перламутрових мушель
М’якунів затоки марення
І зробили блискуче намисто,
Вдягли його на молоду відьму,
Що скинула конопляне дрантя
І кричала в чорну безодню,
Де глипав оком лихим Сіріус
Але марно.
Ми пішли у хижки свої
І бачили сни круговерті,
Не хотіли з тих островів вертатись,
Плисти човнами-довбанками
У світ яви.

сніг білозубо всміхається
перезирається з небом
задивляється в його око
сміх його сиплеться крихтами як у дитини
небо дивиться
дивиться на його посмішку
дивиться сіро-блакитним уламком

небо небо
чому ти не танеш
коли чуєш биття наземного серця
воно ж бо таке гаряче
самий кип’яток
я його п’ю щодня я його кров наливаю у чашку
вона заливає літрами пульс у мої судини
забагато для такої посудини
коли чуєш небо
я знаю ти чуєш
не перевертайся сонно на спину

цього кип’ятку вистачить не на одну душу
тож слухай
якщо ти колись пробував вчити цю азбуку морзе
збирай напівзниклі сигнали
антеною здійнятою у сонце
ти відчуєш
небо все ж таки непомітно тане
падає краплями прямо на тебе
проростає блакитним пір'ям
поки не змахне крилами
пробившись із твоїх ребер
і ти зрозумієш
ти вже не тут

1.
ось знову ти
ну раз ти на хвилю прийшла
то сідай поговоримо
питаєш що в мене нового
зустрілася з вітром
хоч зустрілася гучно сказано
роздмухала серце як бульбашку
ти мене знаєш
ніколи не вміла себе зупинити
ніколи не вміла хотіти перестати у нього дмухати
дмухати усе дмухати
судинною трубкою дмухаю
навколо мене люди
мовчки
у них стислі очі
і сірі губи

ти бачиш
я прочинила всі вікна
у моєму односезонному календарі
вміщаються тільки я і кілька облич
і години немає задля очікування
це просто протяг
протяг принесений із розписаного чорнилами міста
де мене немає і буде не скоро

загалом за вікном в мене інший день
інший порядок денний та інша мова
навколо мене
інше море
інші руки
інші руки і жодних доторків
не хочу

а в мене десь на задвірках дозріло n-е бажання
щоб у якомусь сценарії
ми з ним опинилися на одній кафедрі
я була на останній лавці а він на першій
щоб мені було видно
його тонко обточену спину
і грітись від його сонячного волосся
на другій я безперечно
побоялась би
обпекти(ся)
хоча і не схоже я з деяких пір доросла
і доказ цьому
те що усі трафарети з магнітофону грають для мене мінором
ну і може
те що на мене вже десь чекає моя кандидатська

я знаю й без тебе зі мною один цирк на дроті
кажеш таке могло статися
тільки з такими як я –
коли він називає моє ім’я
воно б’ється
б’ється не розбивається
бо він його знає
і ім’я знає що він його знає
як знає він певно кожне
яке потрапляє на його покреслений рівними смугами аркуш
він знає і знатиме дуже багато

він дещо нагадує ті дерева
що мені бачились у метро й на роботі
тільки навіть з цього смішного вікна мені видно
він не зовсім
зовсім не
зовсім не схожий
занадто близько

він мені трохи вірить
шкода
я не трохи не вірю собі
а ще менше землі та небу

уявляєш
коли він розмовляє я посміхаюсь
посміхаюсь по-справжньому
занадто по-справжньому
занадто добре
від цього я знаю що від дуже світлий
для своїх

не знущайся що я прикриваюсь тобою
в нього така прозора посмішка
що коли вона напівсвітить на мене бачу себе
зі сторони

коли я йому про це розповім
засміюся перша
і буде легко
…
але знаєш про що я шкодую
що не знаю слова
яке могло б наказати ряду його доріг
і доріг біля нього
стати струнко
а може

нумо спробуємо
разом

три

два

один

абракадабра





2.

ну що тобі знову від мене треба
не бачиш я зайнята
завітай може пізніше
років через п’ять через десять
чесно можеш узагалі не приходити
ти така страшна
зійшла зі сторінок середньовічних гротесків
що смішно
так сірник захотів врешті вилізти з коробка
як побачив теплий вогник
дуже
невже ти забула
ми ж разом погодилися на це
смієшся
що я навіть не зважилась хоча б раз з ним на “т–”
адже так зрозуміло що тут не може бути ніякого “т–”
не будь як дитина
ти мені геть не підходиш

та все ж
годі й казати як хочу
щоби уздовж його волосся збиралися тільки з мирними намірами
щоб якщо в його молоко потрапить хоч крапля темряви
хтось обережно від нього її надпивав
щоб коли ніч серця своїх мешканців хоче розребрити
хтось заховав його глибоко під водою й не віддавав небу
якщо сам не захоче
щоб від нього ніхто не спромігся забрати книги
щоб до нього приходили зморшки з запізненням
і щоб зморшки приходили
щоб він обирав
й обирав лише правильні й несамотні дороги
щоб дитинство завжди було недалеко
ось за тим поворотом за тими кущами
аби можна було з нього взяти монетку
і щоб білі птахи на його підвіконня щорічно сідали
не до семи разів
а до семидесяти разів по сім
і щоб стіни у нього були тихі але не німі
щоб сонце торкаючись його було настільки ж серпневим
як і його ім’я
щоб у цьому наступному й позанаступному поза-n-у житті
в нього це неодмінно сталось а значить сталась не я
щоб вони читаючи це в один голос обидва могли сказати
що бл* за ****я і засміятись
амінь.




3.
я знаю
коли ранок його прокидає
він взуває свої білі кеди
й ступає ними на чорний асфальт
октави його обличчя низькі
і небо так само низьке над його головою
небо дихає
тягнеться залишити сині подихи на волоссі

він не говорить багато
про кам’яний ліс за його спиною
не говорить багато про найвидиміше
коли щось стається
він не говорить
не дозволяє торкатись
кам’яного лісу
кам’яний ліс належить тільки йому
я сподіваюсь
він не належить і не належатиме кам’яному лісу

коли прийде час
він заховає під подушку світло в кімнаті
і неважливо якого кольору його кеди
чи скільки їм буде років
вони будуть білі
він відчинить двері
безпитально
вийде і не обернеться
не обернеться
до себе

про його чітко відбиті білою фарбою кроки
асфальти би шепотом заговорили
і коли їм захочеться розв’язати в нього шнурки
щоб дістатися підгорілими пальцями його ніг
він їх вихопить
швидко зав’яже
зашнуровуючи туго крила
ось так просто
ви нічого не бачили і нічого не сталось
лише тут
поки ви себе прокидаєте і засинаєте власну тривогу
поки ваші думки обертаються вслід за сонцем
в мене за вікном виріс клен
виріс занадто швидко
став на декілька кіл вищий за мене
дивіться які у нього міцні тонкостінні гілки
ви не вірите
але подивіться який він
дивіться





4. Requiem, або ще один цирк на дроті

ця бабця ніяк не хотіла йти з цього світу
все казала шо ось вже жбираєччя
прощщщщщавайте вона шепотіла і на добранічщщщщ малята
а малята потім не спали всю ніч…
а я прокидався в білій гарячці
і бачив шо йой той на небі вже так розлінився
котрий сезон не виносить зі свого порепаного будинку мішок із кістками
а мішок бляха муха всміхається
хоч нема бляха чим

я за два кілометри міг упізнати її неоминну ауру
авжеж в неї весь дім був напічканий кішками
і в кожної з них було по дев’ять життів
як ви уявляєте
довго розстрілювати
щоразу коли вона їх та себе виводила прогулятись
вона чомусь промовляла якісь відомі лиш їй потойбічні слова
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

і як на неї чхало власне пожовкле життя
то вона зачинала співати пісеньки
такі поморочені що їх жодними словами не перекажеш
але десь приблизно так

май бразерс ар протонс
май сістерc ар нюронс
ай стір іт твааайс
ітс інстант фемелі

я їй сьогодні цукерки на цвинтар поніс
бо крейдяне коло тут хрін допоможе я пробував
вона на старості років згадала власне коріння
вкладалася спати біля гробків і тирила по могилах солодке
після того як всі шістнадцятирічні хлопчики
що вона обернувшись на фею запрошувала до себе
щось таки зрозуміли побачивши кісточки за дверима
вона завжди собі вибирала лише шоколадні цукерки
і викидала усі несмачні бджілки й іриски

на її надгробку було написано
в лотереї генів й облич вона звісно більше програла ніж виграла
тарганів у своєму диспетчерському центрі любила лише вона
зате серце ОООО
серце у неї було велике!
серце серцище !!!
таке велике що
могло би зжерти
хап!
гииии
її улюбленою звичкою було ламати від нього щедрий шматок
і казати
на во
але обережно
не подавись

Стільки народ мій мудрості втілив у прислів’я,
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість у потилиці».
«Вовком дивимось на сусіда, а вовкулака сприймаєм, як ягня»…
Тільки Перемога над сусідом-супостатом спростує ці та десятки інших премудростей.

Я ніби зріднився
із цією жінкою,
яку зовсім не знаю.
Вона стала моєю
астральною дружиною
чи коханкою.
Вона турбується про мене,
хоча я для неї - ніхто.
Цей незримий роман
утворений на небесах.
Ми кохаємося
на небесному ложі любові.
Ми - коханці
невизнаних стосунків.
Ми - бранці
ненаписаних обов'язків.
Наш союз
підписаний кров'ю.
Її не зітреш нічим.
Ми напророчені
один одному
невідомими жерцями,
невизнаними магами.
І тепер ми не можемо
розбігтися, розлучитися.
Відлуння наших стосунків
буде наздоганяти скрізь.
Тавро від розпеченого заліза
не зітреш нічим.

9 квітня 2025

бог поклав в мене серце
я спочатку його не помічала
мовчки носила червоний камінчик в оправі ребер
а як побачила стала тицяти в нього пальцями
воно мені говорило невдячна
серце мене карало серце мене не засинало
запитувало
навіщо я мені
бог нічого нікому ніколи не відповів
часами воно занадто велике для мене часами занадто тісне
а що найгірше то завжди погнуте
я інколи думаю його повернути
але таки вирішила поки шукатиму правильну відповідь
примірятиму варіанти
такі тут усюди шоуруми
шукаю шукаю
коли думаю що натрапила на підказку й от-от тримаю в руках
подивишся раптом
відповідь – бублик який закотився під позначку ділення
натягну його кілечком на палець та буду зубами кришити
і буду казати що серце потрібне принаймні для того
аби випікати ним бублики з власного тіста для себе та інших
раз один раптом дістанеш з кишені раз другий
підкладаєш усім кого бачиш свої крихкі малосолодкі бублики
але знаю ти все одно
їх любиш

Він сорок літ водив їх по пустелі:
Непослух батьків тому причина.
Не вірили, що для Всевишнього
Немає недосяжного і неможливого.
Покарані були за одностайну недовіру,
Кістками лягли в пустелі всі ,як один,
Нащадків їх розпорошено по всьому світі…
А скільки ж їх, недовірків новітніх,
Хто й досі силкується привласнить Його міць.

ранок
це завжди про те
що всередині
вимагає виходу назовні
я біг по снігу
ніби по сторінках
ще не написаної рецензії
і раптом
світ зупинився
в одній точці
під старим деревом
це не гріх
і не сповідь
це просто теплий сонет
залишений на снігу
як свідчення
що я був тут
що я живий
господар дивиться
з висоти свого інтелекту
шукає пакет
а я дивлюся у вічність
і хвіст мій —
мов знак оклику
над порожнечею буття
зробив
і пішов далі
не озираючись
так пишуться справжні тексти
так минає
день.

2026

бачиш яке маленьке життя
зібралось носити сорочку на декілька розмірів більше
його не важко знайти за цим посиланням
ось подивися
прямо перед тобою
послухай
сер-
це биття

занадто багато

як діти на гойдалці
сьогодні є
завтра немає

куди би в руках не віднесла цю горошину
усюди вона проростає
і проростає без коренів
така смішна вона
не забрати з жодних сторінок
не винести з жодних квартир
не випустити з вікна
дозволила задивитися
забилась у склі

не відібрати
від жодних екранів
жодних облич
усюди руки

занадто багато

де б не була
не належить нікуди

а інколи так потрібен
всього лише цей беззмістовний вірш

коли вдома
забагато уламків метеликів
глибоко крилами вклинились
я приходжу сюди але ненадовго
дивлюсь як вони вилітають з мене

а ні
це все ж твої

Залишимо слова брехні,
а правду хай говорять – вчинки!

Він робив морозиво зі снігу
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
Людиною роздоріжжя –
Я не знаю…*
Дерева запізнювались на тризну,
Чорнокрилі птахи думок
Докучали вбраним у білі шати,
Хтось запитував: «Хто там?»
І заплющував очі,
Хтось шукав Єдине
Зазираючи в очі сови,
Губив крейцери слів
У лісі, що виріс на пустищі –
На румовищі міста,
Де колись говорили
Старонорвезькою**.
Ввечері, на забутому городищі
Подорожні шепотіли імена Сонця***,
Ховали заборонені літери в торби,
Мріяли про спочинок
І дивились на кам’яні брили.
Всім, хто читає книги,
Всім, хто слухає шум очерету****
Замість музики зимової віхоли
Він дарував невпізнане.
Можливо, намарно…
Можливо.

Примітки:
* - я справді не знаю. Даруйте.
** - Інгольф Арнарсон (Ingólfur Arnarson) теж говорив старонорвезькою.
*** - гелони використовували під час релігійних містерій 125 імен Сонця, серед яких 77 імен були таємні і відомі тільки адептам.
**** - нині лишилось мало людей, хто в серпневі ночі ходить на озера слухати шум очерету і чути в тому шумі таємне.

ну і що там засіло у бусинах за окулярними скельцями
ніякий це вам не злетілий з дитячої розмальовки веселий метелик
найкраще що в неї виходить
кількарічні запої книг запої дипломів
домотканних та імпортних
кандидатка наук
персонально вигаданих
пуританка з підозрою на філологію й філософію
троянський кінь що сам ходить
буквою ґе
боїться чоловіків в особливості сорокарічних які задивляються на її ляльку
пішла прогуляти серце в онлайні
батьки цокають кажуть чорті што
ростили крихке та пухнасте
а виросло огого
гигигиазаза
свят
свят
свят
так закотилось що років за п’ять за десять і не побачиш
там
на іншоконтинентальній кафедрі
це чудо-юдо риба кит
в нього копійками поплакався кіт
вилізло таке окасте таке улибасте зі сторінок беовульфа
з області про чиє місто від першачків можна жарти почути
довжиною у одне слово
хер
сон
хер
сон
хер
сон
свято яке завжди з тобою

паяє анапести й амфібрахії
підкручує шарніри прикидається що не старіє
збирає як ягідки мови у черепний кошик
розганяється вкотре до марафону
і шле усім прощавайте пам’ятайте як звали
чи хоча б зробіть вигляд що вам це все не до …

і потім
вона надсилає усім кольорові листівки
в яких написано одне слово
про
бач
те

співає сама ж собі пісеньку
не плач моє серце не плач
не муч свою душу картонну
ми з тобою побачимось
з того боку кордону…

1.
знайома басейна місцина
де поки ми цупили з її стін хлібні цеглинки
в їдальні у менших за нас школярів
там трава борсалась під ногами
гралась в пісочниці намагаючись з неї визирнути
одним оком бодай
бодай одним
за бордюрне віконце

там де не ми

…двері
схожі на книги
губи зціпили у складки

там де не ми

…книги на полицях
дивляться
нічого нікому зарано не кажуть

там

…уроки англійської
створені саме для того
щоб розучити тебе говорити

там

…вікна
поклали під сонцем утомлені підвіконні лікті

там діти

ллють воду на спекотні блузки й футболки
занадто тісно
вода висихає
щойно вони відводять погляд

…на сцені
ця дівчинка?
ця дівчинка скраю?
ця якїїтам
віра
…чи віка
…чи варя
¿хто вона
не згадає
буде стояти в куточку біля куліси
гратиме роль деревця
це легко
можна не рухатись

…на бордюрі
сонце
спіймало тінь
тінь
заборсалась
зачепилася за прорізані з деревини паросткові гілки
¿чиєї

…надворі дітей відпустили
наче сніжинки з паперу
гратися на футбольному полі
голос кричить

…спогади
на мене знезброїлись

…чи тобі видно якого кольору
там зараз цеглинки
так правильно
зовсім не…

…але знаєш
я дійсно
нарешті вивчила роль деревця
у нього гілки
повітря видихнули квітнем
глибоко в небо


2.
з добрим ранком тебе з добрим
і подумаєш
теж мені тут нечувана ще ніким новина
чи це новина якщо вона не нова
для когось
лупи тепер черпаком у денце кастрюлі
співай під цю музику
ромашкові пісеньки назбирані нізвідки
надіслані в нікуди
і все ж
музика

Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Де кваки співали про синяву,
Коли падав с небес дощ.
Книга, що стала димом
Була важка наче твердь земна,
Наче вся важкість світу сього,
Що топчуть залізними черевиками
Вершники Судного Дня
Вдягнені в шовк на кольчуги.
Книгу, що стала подихом вітру
Розкривали щоп’ятниці
(Навіть скорботної),
Гортали пожовтілі сторінки,
Наче то не млинці пергаментні,
А залізні гострі ножі-плуги,
Якими крають незайману землю Слова.
А потім та книга
Стала прозорим повітрям
Стала гірким димом
Стала солодким спогадом
Стала крапкою часопростору
Стала луною Ніщо.

і хто сказав що мені можна сідати
за кермо власного серця
як не видали прав
в особливості в нетверезому стані
не кажучи вже про те
що водій щось забув що таке ремінь
ні ці очі ніколи зблизька ще не бачили
як кермують такою автівкою
в неї аж чотири камери!
і дивися всі б’ються – огого…!!!
охохо
от тобі і приїхали
чи варто ще вірити
що одного дня я протру своє скло двірниками
і перестану в’їжджати у стовбури
коли вони самі виходять на мене поза паркани

та чи це достатня причина
ніколи нікуди не їхати

тому знаєте що
замість того щоб пересуватися автостопом
заводжу автівку в гараж
дістаю свій шкільний велосипед
ви не вірите але він досі мені під розмір
я би може ніколи із ним не розлучалась
він довіз мене навіть на західний континент
дзвоник дзижчить срібним крильцем
довкола показують пальцем
хі хі ха ха
ця квіточка досі за одягом ходить в дитячий відділ

і коли мене років за десять чи двадцять чи тридцять на кафедрі
дивлячись на мою пофарбовану як веселка макітру й блискучі фасади коронок
спитають як я добираюсь додому
я їм покажу свій пришпорений на задвірках велосипед
знайомтесь

і я неушкоджена
і вцілілі усі дерева

Ми таки дочекалися –
Сама Вічність прийшла до нас
Прийшла старою жебрачкою
У лахмітті дірявому
(Колись оздобленому)
З ясеневою патерицею.
А ми все виглядаємо
Цього дня похмурого,
Що визирне крізь оливні хмариська
Щось більше ніж Сонце.
Вдвох на вуличках Авіньйону,
Приїхавши туди на осликах,
Міняємо уривки снів на шеляги –
Мідні з профілем доктора Фауста:
Нам наснилися чорні пси
І білі дзьобаті ворони,
А ще хвостаті мавпочки,
Що шукали кульгаву Істину
І тікали від відьми-спокуси
На залізному паротязі звуків
Довгими коліями Евкліда.
Сподівання високі як політ альбатроса
Бережемо, хоч вони нам наснилися,
Пісні, які можна співати в темряві
Ранять нас терновими голками,
Знаємо, що ночами вилазить потолоч
З льохів, де ховали колись до весни
Шал.
А сніг як свідоцтво,
Як сторінка манускрипту незрячих,
Як срібло, що лишили на гонорар
Чумному лікарю.

Коли вже звик до зими,
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
Травма весни -
травма вростання
у новий світ.
Травма весни -
це коли пробиваються
бруньки дерев
і водночас бруньки любові,
бруньки свободи
і братерства.
Травма весни стане
найбільшим одужанням.
Вона переламає
звичні уявлення.
Травма весни буде
переломом свідомості,
переломом світогляду.
Проб'ються не лише трави
і бруньки,
проб'ються нові ідеї,
які змінять світ.
Це буде травма
народження нового голосу,
нових очей,
нового слуху.

20 березня 2025

носиш історії немов кошенят у картонній коробці
вони нявкають притуляються до твого серця
кошенята шукають
де воно де

підкладаєш їх горстками під чужі двері
дивишся чи їх візьмуть
чекання
…
…
…
¿візьмеш?
…………………………………………………………………..

…смійся з мене ти хто слухаєш цей горошинний мявкіт
я не знаю її зморшки на вигляд
так у наші заборсані у екранах часи
можна не знати чиїсь зморшки на вигляд
я боюсь її зморшок
я навмисно не хочу дивитися на її зморшки
бо кожна як розламаний сірниковий місток
бо кожна
радіє що я не встигну

я лише знаю
раз на тиждень чи два її голос
мені посміхається
а може і не мені
потім дивуюсь що у волосся вплелися пасмами мальви

новий рік
не створений для зустрічання річниць трагедій
вона знає тому і не каже

де ділись твої помальовані олівцями поезії
метафори
не знаходяться
¡метафори
¡¡¡не знаходяться
тільки постріли в небо зойками знаків оклику
¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡

Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
на білому аркуші?
Наслідки прозріння
чи пустощів, наслідки
безсонних ночей пошуків
чи випаленої пустелі?
Білий аркуш паперу
може стати
несходимим мінним полем.
Білий аркуш сповнений
несподіванок і див,
білий аркуш стане
кросвордом невідомості,
ребусом тиші,
мелодією непізнаного,
голосом волаючого
у пустелі. Білий аркуш
стане білим криком
посеред мовчання космосу.
Білий аркуш чаїть у собі
стільки нереалізованих
можливостей,
стільки глибин,
стільки покладів!
Білий аркуш поросте
білими квітами,
які вдарять
прозрінням у мозок.

19 березня 2025

Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Прилітає нечутно
Туди, де лишень.
Бо кожна троянда дика,
Бо кожен рибалка лірник,
А цей тим паче.
Бо птах-привид –
Мішкоротий крилатий небаба
Ловить пічкурів неспокою,
Замість коропів ковтає каміння,
Ніби він не озерний хапуга,
А пророк Алконост у зеленій короні.
У той день каченят прозорості
Сонце було голодним
І писало плями-ієрогліфи
На шкірі рогатих оленів,
Що шукали ренесансного водопою
Під хмарами-парасольками,
Що безпідставні,
Як ондатрові сни недоречні,
Як вистава світил абсурдні,
Як почвари ночі отруйні,
Бо паяци-бобри
Збирають хмиз апатій
На ріці Геракліта.

ти розливний лимонад колись пробувала
питає у мене тато
коло нього тиша сонцем посіченої трави
і тиша пожовклого голосу
звичайно
я пила живчик я пила фанту
я пила всі ці безглузді назви на упаковках
я пила колу та пепсі й давала емаль на поталу
і лимонад певно що теж пила

він купив мені у пластиковому стаканчику
переплавлене газоване сонце
і як варто було очікувати
нічого
солодке як все солодке навіть занадто
кладеш на язик і воно колючко світить
солодке як очиці цих дзвіночків розсипаних під ногами
як печивні крихти піску і як акацієві настоянки вітру
солодке та й все
а він на нього дивився
наче у пластику було розлито вино з кульбабок
дивився й всміхався
я бачила не мені
донька виросте й знатиме
який на смак справжній лимонний сік
навіть якщо його налили з пластикової пляшки
і про це турботливо не сказали

тепер донька-дочь не п’є ні живчик ні фанту
ні колу ні пепсі
жодну з цих назв що нагадують
розфарбованих підліткових дівчат у коротких спідницях
бо треба емаль
але що робити як з неба
прямо в очі
ллється з пластикової пляшки сонця вино
затоплює по саме горло

Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
Страх ловить
у свої тенета
розгублену рибу,
непевний людський розум,
те, що втратило основу.
Страх одягає кайдани
на вагання і сумніви.
Холодний каземат страху
обмежує можливості людини,
але ніщо не здатне
спинити її дух.
Крижаний піт страху
вужем заповзає під комір,
але ніхто не може
скасувати вибір,
який стоїть перед людиною.

4 березня 2025