Чужіємо з тобою, сестро,
На різних берегах ріки.
Ти – вже на Волгу, я – на Десну,
Шлемо свої-чужі думки.

Усе у нас сьогодні різне –
Тобі ця мова вже чужа.
За нею відспівали тризну,
Бо відрізаєш без ножа.

Нас розділив так ваш месія,
Батьківську хату нам спалив.
А ти живеш у тій росії,
У мене – повінь, твій – розлив.

Все нас любило і єднало,
Без чого жити не могли.
Ми їли хліб, картоплю, сало –
Щасливими тоді були.

В одній гойдали нас колисці
І спали ми завжди удвох.
Раділи кожній добрій звістці,
Доки не вліз чортополох.

В родину рідну, в нашу хату,
Де ти зустріла чужака.
Ніхто у тім не винуватий –
В його руці твоя рука.

На все життя в чужій росії,
Де маєш любих двох синів.
А ми зостались, гречкосії,
Із нами наше слово, спів.

І пахнуть нам любисток, м’ята,
На них осколки від ракет.
Ти у мовчанні винувата,
Не йдеш на спротив, на пікет.

Щоб ворог не вбивав країну
З могилами твоїх батьків,
Ти розігни, сестрице, спину
І захисти своїх синів.

Від злого, підлого тирана,
Що враз на шиї ваші сів.
І сипле сіль на людські рани,
Чим викликає жах і гнів.

Чужіємо від того, сестро,
Що ти не чуєш весь наш біль…
Та у всесвітньому оркестрі
Зникає ваш вселенський хміль.
22.03.24
 

Усе залишиться у слові,
Що склалося із різних букв:
Мої думки не кольорові,
А крик лише у злеті рук.

Усе зостанеться на світі –
Осінній вітер, жовтий сад,
І сміхом доньчиним зігрітий,
Оцей невтримний листопад.

Зостануться у небі зорі,
І груші, і пташиний спів.
За спиною літа в дозорі,
Щоби забути не посмів

Ту стежку до своєї до хати,
Яка втікала від біди.
Де завжди поряд батько й мати
Вдивлялись у твої сліди.

І ти тепер ідеш по полю,
Що сам засіяв, сам збирав.
А поле те вже зветься доля,
Складається із різних глав.

І хтось їх пише там, на небі,
Щоб залишити у світах
Твого кохання білий лебідь,
Життя твого широкий шлях.

Непостійне травневе тепло –
То зігріє, то кине у холод.
Пелюстками учора мело
І вітри гомоніли суворо.

А сьогодні сміється весна,
Виціловує сонце садочки,
На дерева вдягла з полотна
Білосніжно-рожеву сорочку.

Пройшовши крізь приниження і сум,
І погляди недобрі та зрадливі,
В кінці тунелю бачимо той струм,
В якому народитись може диво.

Іти вперед. Хто знає, як іти?
Піднявши голову, дивитись в очі?
Спалити всі існуючі мости,
Повірити в чиїсь слова пророчі?

Вперед! Незламна міць правдивих слів
Веде крізь суть оманливого диму
На острів недописаних рядків,
Щоб ми знайшли єдину, вірну риму.

Ця рима і глибока, і проста
Від заздрості врятує, дасть пораду.
Натхнення пише першого листа...
Вечірньої зорі палкі вуста
Цілують ніжно грона винограду...

Чорт вирішив, що в світі найхитріший.
Побачив люльку в Савки у руках
Й надумав одурити козака,
Себе міцненьким тютюнцем потішить.
Як Савка вклався на траві поспать
Після обіду, той тихенько скрався.
Та лиш за люльку лапою узявся,
Як, наче, сонний Савка його хвать.
- Та я ж тебе давно уже зачув!
Від тебе ж сморід, наче з пекла твого.
Узяв за карк козак чортяку того
Та й в очерет псяюку потягнув.
Там догори ногами прив’язав
До пня старого та й сердито каже:
- Сидіти будеш тут довіку, враже!
Як уже Савку чорт той не прохав.
- Сиди – говорить, - відпущу, хіба,
Як ти для мене зробиш добру справу!
А то знайду на весь твій рід управу!
І не просися більше! – відрубав.
Та і пішов собі. А тут якраз
Смеркати стало, ляхів підступило
До того ставу чималенька сила.
Навкруг порозглядались якийсь час.
Побачили, що небезпек нема
Та й заходились пити і гуляти.
Та краков’як і польку танцювати.
Аж пилюгу до неба підійма.
Вже перед світом, о других півнях
Покликав чорт собі другого чорта,
Що виліз з навколишнього болота,
Та й просить, щоб до Савки той зганяв.
- Скажи йому, що добре діло є.
- А яке діло, що йому сказати?
- Нічого. Як йому зарані знати,
То діло і не вигорить моє.
Поплентав той. Аж скоро й Савка йде:
- Чого хотів? – Пусти. Скажу по тому.
- Е ні, скажи отак комусь дурному.
Пущу, то чорта де тебе знайдеш.
- Перше пусти… - Ні, перше розкажи…
Чорт перший здався, став розповідати:
- Там за байраком ляхів є багато.
П’ють та танцюють, аж земля дрижить.
А в балці коні. Переловим їх
Та й погуляєм. – А не брешеш часом?
Піду та подивлюся оком власним,
Щоб одурити ти мене не зміг.
Тихцем-бігцем та попід той байрак
Пробрався Савка аж до самих ляхів.
Ті веселяться, мов не мають страху.
«Ну, - дума Савка, - справлюся і так,
Без чорта того. Позову своїх,
Коней із балки зможем відігнати,
Тоді вже ляхів можна добувати».
Пробравсь до коней, а побіля них
Стоїть кругом сторожа чимала.
Не підступитись. Що його робити?
Прийдеться чорта все-таки просити.
Вернувся Савка, витер піт з чола
І каже чорту: - Ти, що хоч роби,
Але щоб тільки ляхи наші були!
- Я все зроблю… Але мотузка муля.
Ти відпусти мене скоріш, аби
Я міг зробить… - Еге, нема дурних.
Твою натуру я чудово знаю.
Одуриш. Тоді чорта упіймаєш.
Ти краще позови чортів своїх.
Як вони зроблять все, так тому й буть,
Пущу тебе. Чортяка той як свисне.
Чортів одразу налетіло, звісно.
А чорт велить, нехай до пекла йдуть
За зіллям до знайомої чортихи.
А Савка хай своїх збирать іде
Та понад балку в очеретах жде,
Поки вже час наступить для потіхи.
Чорти метнулись, зілля принесли,
Що їм чортиха в пеклі спорядила
Та й сіяти по балці заходились,
Де ляхи коней на траві пасли́.
А оте зілля й проросло умить.
Взялися коні зілля оте рвати
Чи то на нього просто наступати,
Воно, неначе стогне і тріщить:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!» із балки доліта.
Наїлись коні чортового зілля,
На землю повалилися безсилі,
У кожного розперло живота.
Лежать у балці, мов колоди всі.
Тут козаки на ляхів налетіли,
А ті на коней скочити хотіли.
Аж зирк – ті вже й холодні по росі.
А козаки хапають ляхів тих,
В мотузки в’яжуть. Ті, що утікали,
В ставку втопились, риб нагодували.
Не залишилось жодного із них.
А лях же із гуляння залишив
Наїдків із напоями чимало.
Тож козаки за ляхів догуляли.
І Савка чорта, врешті відпустив.
А зілля те розсіялось кругом.
Ще й зараз кінь, коли на нього ступить
Чи то зубами починає цупить,
Воно стогнати почина бігом:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!». Тому і звуть його
В народі «бех» чи «віха», чи «вомога».
«Цикута» кажуть також ще на нього.
Тепер ви, звісно, знаєте – чого.

Зіграєм, може, ще колись в кохання?
Ти пам'ятаєш
безсонні ночі,
як неохоче
впускала з-за фіранок блудний день?
(Якби могла, прогнала б тут же геть)

Мені здавалось, світ став яскравішим,
а люд добрішим.
Хоч ненадовго
печаль замовкла
і не важливо вже реальність це чи сон,
чи вільний я, чи взятий у полон.

Усе раптово зникло непомітно.
Так божевільно,
не зовсім щиро,
нестерпно мило
і дивно якось долі заплелись.
Зіграєм, люба, може, ще колись...



31.03.2024

Кажуть, жарти вже не в моді.
Жарт – не дупа на городі
(не усі його помітять).
Жарт – якщо у дупі віхоть,
або навіть смолоскип,
загорівся і прилип!

18 листопада 2001 р., Київ

Я не зможу розповісти тобі про заціпеніння.
Про те, як погляд вбирає відлигу хмар,
Що вони заганяють скіпки свого проміття
Як пливуть уперед, а ти зазвичай назад
Дивишся. Дивишся і раптом стаєш прозорим,
Неодмінно прозорим, — за мить і розчинишся весь
Наче біла пара, під якою незвіданість чорна,
Де простір безмовний, без пам’яті та перехресть.
Що тільки слова виливаючи голос всередині
З’являються цокотом анкера і циферблат
Повертає назад у години тобі відведені
І з’єднує мову та речі своїм: тік-так.
Можливо, і ти відчувала оте заціпеніння
І хмари крутили у вихор безслідного сну,
Та з ванної грала мелодію пральна машинка,
І ти поверталась з осколками в часовину.

30.03.2024

Якихось дві доби, а може й три якихось...
Всього ще кілька днів, а може й навіть пів…
Піду собі один, не поминайте лихом!
Не знаю як би ви, я, все таки, посмів…

Є декілька причин, у кожної свій дозвіл,
Перепустка одна, і кілька сот бажань…
Лишился одне: зробити першим постріл,
Той постріл, що діставсь судьбі від вимагань…

Не знаю чи дійду, а може й повернуся…
Зінакшені думки, хіба їх розбереш?
Бо вже було не раз, за що-небудь беруся -
І сам себе чомусь на роздоріжжі ждеш….
30.03.2024.

Чом ти, мила, дуже зажурилась,
Бо ніяких змін ще ані-ні, –
Це лиш тільки думка про можливість
Гіршої посади та платні.
Ти не думай зовсім про покірність
І мою покладливість щораз, –
Це всього лиш тільки імовірність
Завтрашніх гнітючих негаразд.
Я, можливо, нині і неправий,
Що думок озвучую плоди, –
Ці журливі прояви уяви
І нічного марення сліди.
Не збирай валізи, щоб від мене
Рушити в оливкові краї, –
Це лише припущення численні
Та здогадки болісні мої.
31.03.24

Рідна вулице Весніна!
Серце Харкова - славного міста!
Ти навічно в мене одна!
Ти - дитинство моє променисте.

Мила вулице Весніна!
Україна про тебе почула!
Непохитна моя весна...
Ти - моє недосяжне минуле...

Люба вулице Весніна!
По тобі б'ють ворожі снаряди!
Ти напружена, як струна...
Не доречні слова і поради...

Добра вулице Весніна!
Кожний день - як страшна кіноплівка!
Гірко плаче і далина,
І сусідній район - Журавлівка.

Перемогу нашу з вікна
Ти побачиш! Ось там! З небокраю.
І заплатить ворог сповна.
Смертний вирок йому зачитає

Харків. Вулиця Весніна.

Маєш план? Дотримуйся старанно...
Не звертай уваги на непотріб…
Йди дощем, спливай… та хоч й туманом
Не забудь лиш: в моді нині - погріб…
Київ з усіма в країні стогне…
Заплановане було інакше
Сам по сОбі - ще ніхто не дохне
В припуску притомленного «завше»…
Головне - дотримуватись правил:
Хто призвів до погреба - у погріб
Аж до скону запроданців бравих!!!
Бажано, для вивчення, у роздріб…
Скільки вже століть одне й те саме…
Скільки гуль… зловіснику нейметься…
Де ж оте, чи той, святого Амен?
Казна-що, ви скажете, верзеться…
А не ви у погребі принишкли?
А не я із нього не вилажу?
Небом опанує вовчий вишкіл -
Що я вам при зустрічі розкАжу?!
29.03.2024.

Потяг вже не вабить, гелікОптер,
І авто не вабить, хоч убий…
Ну хіба, що човен… майже… тобто,
Якщо ти хоч трішечки крутий…

Що тобі до того - що там, хто там
Загубив, розтринькав, віднайшов…
І з якого розтікалось рота…
І кому потрібен знову шов…

Все своє залив по самі вінця
Не догледів - птицям буде корм…
Ну а ще, отим… хоча би й вівцям
Відповідно запиту і форм…
28.03.2024.

Чи то дружба, чи то злість
Чи ненависть, чи любов,
В нас для всього вистачає місць,
Ми усе відчуєм знов.




Нам прожити треба день,
Щоб наступний кращим став.
Сам вирішуй, ким ти є,
А я свого ще не забрав.




Мені потрібно трохи часу,
І я світ би підкорив.
Збудував уже каркаси,
Далі буде наш прорив.



2024

День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Ти пробач мене за горя сльози,
Я цілую їх тремкий кришталь.
Хай травневі чарівливі грози
Змиють біль, і розпач, і печаль.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Глянь, сміються котики вербові,
Вітер ніжні пестощі несе.
Ти -- моє життя, моя любове,
Ти для мене на цім світі -- все.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Вона сиділа в залі очікування.
Зала була пуста.
А погляд, як мені здалося, її
Втікав у невідомість,
Протинав вокзальне повітря,
Або
Краще сказати впирався чи проглядав
Час,
Що, зрештою де ж як не на вокзалі
Сходиться в точці для роздумів і замішання.
Луною від стін піднімались під купол кроки
(Підкреслюючи відстороненість тих
Хто чекає на відбуття)
І я,
Дивився на її відсторонений погляд у профіль,
Який видавався доволі знайомим, мені.
Я подумав: Звідкись я знаю його,
Десь бачив, а де, зрештою, не пригадав.
Випадкова знайома?!
Все-таки пам’ять збирає у свій архів
Колекції усмішок, поглядів, риси того лиця,
Що формує в собі прихильний і любий образ.
Виходить мій образ – ця жінка – задумана і сумна?!
Але хто вона? Звідки? Про що вона так мовчить?
Що у неї на серці – тягар, монолог, прощання?
Оця незворушна задума допитливістю кипить,
І так легковажно вливає залюбування
Нею.
А тоді вона наче здригнулась від яви слів,
Як буває поет, що складає рядками вежу,
А тоді, зупиняється – кидає погляд униз
І схоплюється пекучими п’ятами від безодні.
Вона підвелася.
Зала була пуста.
І світло лишень підсилювало порожнечу
Платформи.
Якось вульгарно вона виставила своє стегно,
Поспішно поправила сумочку, вилаялась
Згадавши потяг,
І тоді ми зустрілися поглядами.
Але я відвернувсь у вікно,
Осоромлено промовляючи подумки:
Вибачте, я помилився.

14.03.2024

Знов вийшло сонце. Наче й не було
цієї довгої безжальної зими.
Чому ж хрестами, вбитими в минуле,
подвір’я так препишно поросло?

Отут жили ромашки. У траві
повсюд кульбабки із берізками рясніли.
Знов сяє сонце. У спустілому дворі
ростуть хрести. Хрести ростуть живі.

Хтось зерня їх у дворище завіз.
Щоб посадити, виламав ворота.
Знов світить сонце та нема нікого
полити ті хрести потічком свіжих сліз.

Вони цвітуть. Незлічимі ряди,
й нові періодично виростають.
Над ними сонце безтурботно сяє.
Знов видно сонце понад паростю біди.

26.03.24

Напацьорю вам борщика з правди
І наставлю на праведну путь:
Поетичний оргазм - це не жарти!
Графомани без нього помруть.

Читачі! Подаруйте нам "Ахи!",
Крики "Браво!" , а не у-лю-лю!
А сатирики - підлі невдахи!
Ані совісті в них, ні жалю!

Все гризуть, насміхаються, ріжуть!
Сонетяр виє вовком щоніч.
Це не люди, а вилупки хижі!
Для піїтів божественних - бич!

Бо від критики в геніїв - спазми!
А талант загибається, мре!
Після неї ( ох, прикро!) оргазму
Поетичного ждати не тре.

29.03.2024р.

Коли, бува, уваги мало
Мені прсвячуєш чомусь, -
Я не влаштовую скандалу,
Бо муки совісті боюсь.
Коли зароджуються свари
І спір обох серця шкребе, -
Я поцілунків ніжним жаром
Утихомирюю тебе.
Коли тебе немає поруч,
Або мовчиш годину ти, -
Я помираю, вбитий горем
Німої пустки самоти.
Коли мені стає погано
Від безнадії та оман, -
Я кличу в сни тебе, кохана,
І ти поліпшуєш мій стан.
30.03.24

Я ще посиджу на папері…
Не все ще виказав, не все.
Не втому вимирі й манері,
Хоча й зачитувавсь Рене…
Своїх "декартів" бракувало.
Космодем’янських повен двір,
Мені й того було замало,
Отож і видзвонивсь Шекспір!
Не обійшлось без суперечок…
Не обійшлось без біготні…
А всі ті оплески… до речі,
Належать Небу, не мені…
Життя цікаве на папері:
Своє житло, і свій емейл…
І поруч вихід в біосферу
Поміж таємних галерей…
28.03.2024.

Запальничка стихла без добавки…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
А було тако сидиш і смокчеш
Висохлу зів’ялість коноплі…
І нудьгуєш в… хочеш чи не хочеш
У своїй з собою молотьбі…
Запальничка поруч… завжди поруч
Янголи в уяві тут як тут
На обгін дозволено ліворуч…
Ні тобі кросівок ні батут
Ти тако вже сам собі як гуру
Всі слова - саме собою - сміх
Із усіх згадаєш бабу Шуру -
Найдорожчу бабцю із усіх…
І це тільки з другої затяжки
І це тільки перший ще дзвінок
Все, що діставалося так важко
Злиєш неохоче у пісок…
Запальничка чемно заіскриться
Може навіть висморкне вдогін
Що тобі ніколи й не присниться
Ну хіба взірвуть як водогін…
Нині у меню запхались страхи
А курнеш і відчай вже - дружбан
Пофіг і масовані ба-ба-хи
І кремлівський їхній дідуган…
Заржавіє… віє віє віє
Запальничку поруч схороню…
Боронити жоден не посміє
- Що там знову? Я передзвоню…
26.03.2024.

Ніяк собі, о вибач, не втокмачиш,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…

Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
Хіба якщо в халепу якусь втрапить…

Таким мене забути неможливо…
Тим паче, що я знов наполягаю:
Запхи мене по розміру в горнило -
Допоки я в собі чужим блукаю…
24.03.2024.

Знов гулкі тривоги звуки
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Візочок з дитиною.

Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
Хоч спатоньки хоче.

Он дівчатонька-двійнята,
Рюкзачки на плечах,
Знову смуток оселився
В очицях малечі.

Сестра братика веде,
Йдуть трохи повільно,
Їх доноситься розмова:
"....Україна вільна..."

Вже "відбою" гучні звуки
Стеляться країною.
Чи оселя уціліла
В матусі з дитиною?

***
А таки... буває де-не-де,
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.

***
А злодієві інше не дано
як бути у компанії поганій.
Але якщо воно
іде на дно,
то виринає у зеленій твані.

***
А куцому до зайця є одна
дорога, що веде його угору,
але вона
ось-ось досягне дна
і поведе до унтера мордору.

***
А в Україні зайві генерали
або верховний офісу – двійник,
тому й міняло,
що надиктували,
бо десь-то мало того, що не втік.

***
А ми, таки, плазуємо до миру
і, може, Україні повезе,
якщо кумири
хоч на йоту щирі,
як менеджери, у обоймі ze.

***
А нашу дорогу «еліту»
в Америці за дурнів мали,
бо танцюристу
і туристу
на сцені кеди заважали.

Реляція
А у Європу нам іти не пізно –
і Томос є, і армія в бою,
і декому забороняють... візу,
і... ні на яку голову не лізе
те, що обрали люди на свою.

03/24

Війни жорстокість зашкалила давно:
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише́ свавілля - пекла дно.
Орди нена́висть... вже не має меж розгул.

Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божевільні цілі.
Втрачаєм рівновагу від тяжких вістей.

Побої полонених, катування...
Не підкорити ворогу простий народ,
Хоч стільки переніс в цім існуванні,
І ріки материнських сліз течуть, скорбот.

Безстрашні наші хлопці в обороні,
В гарячих епіцентрах йдуть бої щодня
За рідних, матерів, синів і доньок,
І за людей, що знищила лиха війна.

Одне лиш радує, що кара бу́де.
На путіна арешт вже ордер видав суд.
Геть із землі вкраїнської, приблуди.
Ніколи не пробачить злочини вам люд.

Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Первозданна тиша улоговин,
Вербами затінені місця, –
Чудодійний зміст німої мови
Зрозуміти вчилися серця.
Ніч зродила чорне простиральце,
Від землі відмежувалась вись, –
Пальці міцно стискували пальці,
Гніту порожнечі боячись…
29.03.24

Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".

Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
І Бог, і осінь допоможуть нам!

Мій вірш пророцтвом стане. Я це знаю!
Бо воля - наш одвічний ідеал.
Злочинців неодмінно розстріляє
Осінній справедливий трибунал.

Той "двоголовий" розлетиться в пір'я!
І скажемо: "Нарешті! Ось і все!"
Не кволий мир, не хибне перемир'я -
Нам осінь перемогу принесе!

Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Сумарних днів переполох
Переіначу з понеділка
І розіллю усе на трьох…
Та не штовхайтесь, не горілка…
Біжіть і ви не повз, а крізь…
Музиколюби цільні, вперті.
Але домовимось - без сліз…
Вони до вас цим бігом стерті.
24.03.2024.

Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Вже кілька літ удома не бував.
Ще у війну на фронт його забрали.
Куди його лиш доля не кидала?!
Аж доки й на Балтійський флот попав.
То воював за батечку-царя,
Тоді за Тимчасових воювали.
А потім восени Зимовий брали.
Здавалось, сходить вже нова зоря
Над світом. Бо ж кінчається війна.
Додому скоро, ниви засівати.
Більшовики ж взялися обіцяти
Селянам землю дати, а вона
Така манлива. У надії тій
Михайло мріяв, як поставить хату,
Одружиться, почне порядкувати…
Та не збулась найбільша із надій.
Полізли з усіх боків вороги:
І біляки, й Антанта, німці, ляхи,
Росія склала голову на плаху,
Їй вижити було не до снаги.
Він воював, бо ж сподівавсь на те,
Що уже скоро ворогів здолають,
А там його в селі земля чекає,
На якій поки лиш бур’ян росте.
Він воював і вірив – буде так,
Як то більшовики пообіцяли.
Хоча чутки усякі долинали,
Він не хотів їм вірити ніяк.
І ось розбили ляхів, а затим
І Врангеля із Таврії прогнали.
Війна скінчилась. Всі уже чекали,
Коли додому повертатись їм.
Та вже зима, а віз і нині там.
Сидять в Кронштадті та чогось чекають.
А тут чутки всілякі долітають…
Але чи ж можна вірити чуткам?!
В країні голод? Знають по собі,
Бо ж пайку таки врізали. Ще чути:
Тамбов бунтує і бунтує люто.
Антонов підніма селян на бій.
Чи ж тільки там?! Як вірити чуткам…
(А у газетах про таке не пишуть),
Життя, здається, стало іще гірше.
Чи ж вірити тепер більшовикам?
Тут нещодавно поголос пішов,
Що й в Петрограді вже народ бунтує.
А це ж під боком. Влада чи не чує?
Тоді за віщо проливали кров?
А як на Україні справи йдуть?
Як там батьки? Чи гарні урожаї?
Повернеться Андрій, він все узнає.
Сьогодні вже повернеться, мабуть.
Частину відпустили моряків
В відпустку, поміж ними і Андрія.
Тож зустріч з другом трохи душу гріє.
Той привезе новини – чи гіркі,
Чи радісні. Скоріше би останні.
Не він один повернення чека.
Тут половина, мабуть в моряках
Із України – теж у сподіванні…
Тут раптом тупіт, крики голосні.
Затупотіли каблуки по сходах.
Щось трапилося, як в таку негоду
Народ полишив кубрики тісні.
Михайло теж усидіти не зміг,
Хоча команди не було збиратись.
Бушлат накинув, взявся підніматись
По сходах і, заледве вийти встиг,
Як натовп вздрів на палубі. Туди
Збігались моряки. Поміж юрбою,
Що хвилювалась бурею морською,
Михайло Петриченка углядів.
Степана він уже давненько знав.
Той був із Олександрівська, бувало
У шанцях разом ворога стрічали.
Той на весь голос у юрбу кричав:
- За що, скажіть, ми проливали кров?
Поки ми з ворогами воювали,
Більшовики народ геть обібрали.
Андрій з відпустки тільки-но прийшов,
Говорить, що нема життя в селі.
Скрізь продзагони шастають прокляті,
Взялися все до цурки відбирати.
Дали селянам панської землі,
А весь врожай, що виростив мужик,
З гвинтівками приходять, відбирають.
Там люди вже від голоду вмирають…
Поміж юрбою прокотився крик:
- Геть комуняк! Повернем владу Рад!
Геть комісарів! Відстоїм свободу!
Знущатись не дозволимо з народу!
Геть диктатуру й комуняцький лад!..
На другий день на Якірний майдан
Зібрались тисячі з усього міста.
Доволі швидко рознеслися вісті,
Яка в країні чиниться біда.
Над площею постійний гул стояв.
Хоча й мороз та хто на те зважає.
А люд все прибуває й прибуває.
З Москви Калінін в поспіху примчав,
Напевно, заспокоїти збирався.
Зліз на трибуну, щось заговорив
Та свист піднявся, що не чути слів,
Тож він даремно тільки намагався
До совісті звертатись моряків,
Мовляв, ви ж гордість більшовицька, слава.
Герої. Але враження не справив.
Кому потрібні ці слова палкі?
Ви ж за народ – селян, робітників?
Чому ж тоді країна голодує?
Чому держава так селян грабує?
Неслись питання із усіх боків.
Під свист його з майдану й провели.
Не зачіпали, хай вертає з Богом,
Більшовики почують хай від нього,
Чому повстання люди підняли.
Відчувши силу в єдності своїй,
Обрали комітет для керівництва.
І Петриченка головою, звісно.
Готові за свободу були в бій.
І, справді, сила – тільки гарнізон
За двадцять тисяч. І форти, і стіни.
Лінкори бойові – хто їх зупинить,
Відкриють миттю по тому вогонь.
Та ще ж за правду всі вони стоять,
А це їм силу додає й надію,
Що вороги нічого їм не вдіють.
Хтось прокричав: –На Пітер наступать!
Та Петриченко відповів на то,
Що як же їм з братами воювати.
Там такі ж самі моряки й солдати.
Йому не заперечував ніхто.
Всі сподівались, що більшовики –
Не дур́ні все ж і мусять відступитись.
Навіщо тоді крові братній литись?
Чекати будем – був наказ такий.
Щоб їх вимоги знати всі могли,
Їх у ефір взялись передавати.
Хай знають – не прихильники Антанти
Вони, не провокатори були.
На глузд здоровий сподівались всі
Більшовиків. Даремно сподівались.
Ті говорити з ними не збирались.
Ті, мов розумних і не чули слів.
Нахрапом звикли, підлістю робить.
І тут так само зразу заходились.
Як делегати з Котліна з’явились –
То під арешт їх узяли умить.
У тих, хто тим повстанням керував,
Всіх родичів в заручники забрали.
Самі ж хутенько військо готували,
Ним Тухачевський керувати мав.
В Кронштадті ще чекали… Навзамін
Переговорам мали ультиматум:
Як зброю не збираються складати,
То знищені всі будуть, як один…
Було в Михайла сумно на душі.
Азарт минув, чекання убивало,
Бо ж відчував, що всіх їх тут чекало -
Його і всіх його товаришів.
Ніхто до них на поміч не прийшов,
А видно, як на березі збирались
Ті, хто прийти вбивати сподівались
Та «братню» їхню проливати кров.
Була ще в них союзниця – весна.
Якби прийшла, лід швидко розтопила,
Більшовики б їх взяти не зуміли.
Але ж не скоро ще прийде вона.
А вже на восьме березня якраз,
Як говорили усю ніч гармати,
Більшовики рішили розпочати,
Війська на лід вступили в ранній час.
Ішли відкрито, падали на лід,
Коли навстріч їм кулі полетіли.
З Кронштадту їх поближче підпустили
Й тоді перевернувся раптом світ.
Усі гармати вдарили з фортів.
Вони не стільки ворога вбивали,
Як лід товстий ще попід ним ламали.
З води нема рятунку, хто б хотів.
Михайло з форту цілився, стріляв
І бачив: ворог раптом завагався.
Хоч хтось в атаку гнати намагався
Та лід солдат до смерті налякав.
Бо ж поміж них багато молодих,
Курсанти ще безвусі, хочуть жити.
Одне спасіння бачать: відступити.
І вже ніщо не зупинило їх.
Радів Кронштадт – таки перемогли,
Хоч розуміли – то все не на довго.
Нічого у Москви нема святого,
Хай би й усі під кулями лягли,
Ще приженуть і кинуть всіх у бій.
Така жорстокість комунякам звична.
Бо правити вони зібрались вічно
Лихі в отій затятості своїй.
І, справді, тиждень, мабуть, проминув.
Хоч кожен день і бухали гармати,
Лінкори мали їм відповідати.
Та то такий перепочинок був.
Зігнали війська тисяч сімдесят
Більшовики – по чотирьох на брата.
Зі з’їзду їх примчали делегати,
Щоб у атаку підганять солдат
А уночі у маскхалатах всі
Ті вороги підкрались непомітно.
Форти проспали, щоби їх зустріти.
А ворог з двох боків аж напосів.
Один за одним узяли форти.
Хто захищався, хто на милість здався.
І ворог усе ближче наближався
Аби в фортецю врешті-решт зайти.
Бій цілий день ішов і цілу ніч.
На другий день в фортецю увірвались,
Бої на тісних вулицях почались.
Гуляла смерть, раділа, звісна річ.
Адже ніхто нікого не жалів.
Одні, бо знали – милості не буде.
А для других повсталі – то не люди.
Жорстокий бій на вулицях гримів.
Дісталися, нарешті й кораблів.
Тут літаки зненацька налетіли
І на лінкори бомби полетіли
І берег весь свинцем заговорив.
Михайло із Андрієм кудись біг.
Відстрілювались, у багнети брали.
Навколо них товариші вмирали.
Вони самі не чули уже ніг.
Хтось закричав : - Збираємось усі
Та до чухонців будем прориватись!
Адже інакше нам не врятуватись!
Андрій зненацька повернувся й сів.
Схопивсь за груди, очі закотив.
Михайло кинувсь: - Що з тобою, брате?
- Прийшов мій час. Прийдеться помирати.-
З останніх сил Андрій прошепотів.
І стих навіки. Що йому робить?
Все ближче й ближче вороги стріляють.
Товариші удалині зникають.
Померти тут чи залишитись жить?
Щоб відомстити, має буть живим.
Тож підхопився, ще раз озирнувся.
Шум бою голосний все ближче чувся.
Відчув, що смерть уже іде за ним.
Не став чекати, по льоду побіг
Своїх догнати. Сніг легенький сіяв.
Позаду залишалася Росія,
Чию свободу так і не зберіг.
Десь там далеко залишився дім,
Де народився, рідна Україна.
Відчув, нарешті, як, насправді винен,
Бо по життю пішов шляхом не тим.
Не тим, кому повинен, помагав.
Не захистив в бою свого народу.
На розтерзання дав його свободу
Підступним і безжальним ворогам.

Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.

Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Гойдалося плісе ромашкових спідничок.

А ось і став у захисті вербовім,
Води прозорої блищало плесо вранці,
Лиш дикі гуси ґелґотіли щось казкове,
З "Івасика- Телесика", мабуть, послАнці.

І світ здавався добрим і цнотливим,
Така краса у душах тихо проростала.
Міцніли з кожним роком юні крила.
На жаль, дитинства мого казка нетривала.

Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.

Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Це - справедливий закон!

Харківські сльози - це бєлгород клятий,
Заздрісний, п'яний сусід.
Той, що гамселить по людях з гармати,
Знищує славний наш рід.

Будемо все пам'ятати з тобою -
Сум та запеклі бої.
Сльози сміливого Міста-Героя...
Сльози твої і мої.

І як позбутися цих спогадів тобі
у ті дні, коли ще дати всі пам’ятаєш,
коли той напис на спітнілому вікні
ти кожним краєм серця відчуваєш.
Коли його запах чуєш на перехожих,
коли його голос знаходиш у чужих розмовах,
на нього все до крику й до болю схоже,
він з тобою повсюди, в різних умовах.
Він там, де немає ніякого сенсу і виходу,
там, де ноги людські ще землі не торкалися,
там, де серце шукає якогось прихистку,
там, де мрія не раз ідучи спотикалася.
І так буде завжди, поки земля обертається,
поки серце й поезія сходяться і римуються,
бо кохання – знахідка, яка не кожному трапляється,
бо кохання – дарунок, який не кожному дарується.

2024

Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?

Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Влітку з виглядом зимовим?

Все залежить - казна хто
Задля - «щоб»… не вірте, зможе…
- А чому віконне шкло
Часом з долею так схоже?

Не залежно хто куди…
Уточняю, ради чого…
Все залежить - які сни…
Чи хто вимовить: - Ну, з Богом.
2024.

Поговори зі мною чи то тихо, чи то неспокійно,
Просто, відкривши рота, звуки видавай,
хочу живу розмову, не через мобільний,
поговори зі мною, щось розповідай.

Поговори про те, що десь тривожить душу,
про те, що болем розриває на шматки -
я вислухаю все, я хочу й мушу
тебе почути, бо пройшли віки.

Кажи усе, що можна говорити,
давай, погнали, виливай слова,
твій голос просто неможливо не любити,
він – «Спазмалгон», якого потребує голова.

Поговори про що завгодно, навіть про погоду,
хоча я знаю, що дощі ідуть,
ти підібрала всі мої паролі й коди,
твої слова завжди мене знайдуть.


2020

Між тими стінами колосся проросло,
Зерно, посаджене колись, - вродило.
Інакше просто й бути не могло.
Де пір’я – мають бути крила.

Де сонце сходить досі без вагань,
Де землю дощ, хоч рідко, та вмиває…
Де відповідь небажаних питань
Своєї черги не чекає.

Слова не мають значень та ваги,
Залізними не можуть бути нерви,
Знання отримується без жаги,
Усі чекають на перерву.


2024

Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.

Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
Із них сповзла, і зародки охоче
Відкрили прийми цвіту непорочні,
І звісилась сережок бахрома.

В м'ясистому безпристрасному гіллі,
Що викували дужі ковалі
Із чавуну, по жилах зціпенілих
Від коренів снага заструменіла,
Підтягуючи соки від землі.

І зрітимуть плоди, на юність схожі,
Що набухає жагою життя,
Яку щодня цікавить і тривожить:
- А завтра як? А вже сьогодні, може?
О, як бажання ті палахкотять!
Та прийде час, в долоні ляже кожен.
04.2023.

Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Злива заохотила ще й град
Долучитись також до негоди, –
Сиплеться і ллється невпопад
І воді немає перешкоди.
Град і дощ густішають щомить,
Мов гроза не відає про змору, –
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко надворі…
28.03.24

Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого раю…
Так пахло ще до нас ще до вбраня,
Коли ми лиш задумали про втечу…
На гілочці гойдалось пташення
Згадав, було, - відмовчувався вечір…
Не будемо тут більше про сумне…
Хіти - воно, здебільшого, веселе.
І вечір з роздоріжжя промайне…
І ніченька відстале перемеле…
2024.

На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для цього скоростріли…
Ми відтепер з’являтимося скрізь
Не сплутати ніде ні з ким у світі
Дай Боже нашим правнукам - без сліз!
І рідше засинати у страхітті…
3.03.2023.

У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.

А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Кохання променилось, мов яса.

Цілунки ніжні, ніби розсип самоцвітів.
Волосся - водоспадом, стан гнучкий.
І пахло квітами вишневе юне віття,
Метелик щастя прилетів меткий.

Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.

Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Лежить на голих тополиних списах,
Обкутує на їх поставах лисих
Із омели зеленої руно.

Але кизил при степовій дорозі,
Як новорічна іграшка горить
Поміж сусідів сіро- голомозих,
Й хоча зраннЯ на нього дощ моросить,
То ніби сонце блиснуло на мить.
04.2023.

Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на благе.
Минуле не поміститься в рядочках,
В яких не раз закреслював навскіс
Про те, як хлипав жалісно в куточку,
Або на людях реготав до сліз.
Продовжують громадитись, як скелі,
Хоч серце їм утратило вже лік, –
Мелодії журливі та веселі,
Збережені свідомістю навік.
27.03.24

Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.

Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в шаровари,
А як чули мову - казали: "село!"

Так любимо світло, коли ми в темниці!
Нам так було нудно! Шукали пригод!
Ось спалює ворог гектари пшениці,
А ось він ґвалтує увесь наш народ.

А ми, толерантні, всі йшли на приманку,
А ворог радів, коли бачив, як ми
Зняли й розтоптали свої вишиванки...
Ми дзвінко сміялись лише до зими.

А потім - війна... Ось такі результати
Смішних анекдотів, незграбних кліше.
Коли навчимося своє шанувати?
Своє цінувати! Своє! Не чуже!

Незламна, кохана моя Україно!
Свята ворогине диявольських справ!
Пробач мене, рідна! Я став на коліна,
Хоча вишиванку свою не знімав.

А хто познімав - ну то хай так і буде!
Бо їм все одно: що з душею, що без.
Нещирі, невдячні та заздрісні люди!
Навіщо вам сонце від наших небес?

Чого тепер варті дрібні забаганки,
Коли Перемога - мета головна!
Чи треба вдягнути усім вишиванки -
Тепер пояснила ця клята війна.

Маріє! Кохана Маріє,
у тебе у думах полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…

Не світяться очі змарнілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
ще рвуться за вітром в політ...

Маріє, втонули в затоні...
із юністю врода і стать.
Промчались літа, ніби коні,
лишились невтомні уста…

Ведуть перемови з вітрами,
які дістають до небес.
І чується голос з-за брами –
Василю, кохаю тебе!.

Маріє! Голубко Маріє,
нам рано іти на перон.
Згадаймо літа молодії,
успіємо ще у вагон!

Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
вертепів син і водевілів модних.
У повну залу завітав Шекспір,
вминаючи свій бутерброд з беконом.
Хай на підмостках часу виє Лір,
проте трагізм не може бути повним.
На хлібі, на воді сидить актор,
міняє бороди і лики, мов злочинець,
а це суспільство, цей балет і хор,
готує драматургові гостинець –
новий терор, старий забутий ор,
красиву й неприємну травіату,
голодомор і прапор-триколор
на кожний день, на кожну Божу хату.
Помри по-справжньому, звали цю груду слів
на совість тих, кого застерігаєш.
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
Ховайся в спинах наших поколінь,
посмійся куцо в Урочистих Зборах,
побав їх баєчкою про роботу й лінь,
зостанься, брате, в масах і в акторах…
Але Театр – без форми, без нужди,
без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
не піде звідси, бо не йде сюди,
де тхне стоїчним потом від естетів.
Зніку́ди йде вніку́ди мимо нас
своїх прекрасних п’єс бібліотека.
Ти – не актор, бо не померти час.
Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

26 жовтня 1996 р., Київ

Принципы, характер полируются годами.
Рисуют образ и портрет.
Искренность, честность, совесть,
Надежность – создают поступки.
Ценить, уважать, беречь, поддерживать, кто рядом,
Истинное благородство, воспитанность -
Принципов формальных не допустят. 26.03.24

Принципи, характер поліруються роками. Малюють образ та портрет. Щирість, чесність, совість, надійність – створюють вчинки. Цінувати, поважати, берегти, підтримувати, хто поруч,
справжнє благородство, вихованість - принципів формальних не допустять. 26.03.24

Знаєш, я колись тебе любив,
Був готовий все віддати.
Знаєш, адже я лише хотів,
Твої сльози всі забрати.



А наразі я пустий,
Тут життя прекрасне.
Я оновлений, простий,
Через тебе, власне.


Це послання розчинилось в темноті,
Сподіваюсь, не побачиш.
Я колись тебе любив,
І ти знову плачеш.


2024

Весна вже дихає на повні груди,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.

Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Садок в чеканні розквіту притих.

У білому цвітінні абрикоса
І стукає гілля її в вікно.
Крокує скрізь весна зеленокоса.
Нехай засіє лиш добра зерно.

Так вияснилось небо, ніби погляд
Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих

У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Стирає брус. І серце біль пече.

Три дні підряд зливало сльози небо.
І ось пливеш над сотнями голів.
Палає сонце на останній требі,
Як ти для всіх в житті своїм горів.

Закохався Ряст біленький
У Медунку солоденьку,
Зізнававсь в коханні.
Їй подобався Барвінок,
Його очі ті блакитні
Великі і гарні.

А Барвіночок Фіалку
Ніжно так любив і палко,
Вірним був їй дуже.
Й між лбюдей таке буває,
Кого любиш - не кохає,
Хто тебе - байдуже.

2024 р.