Михайло вже й надій на те не мав.
Уже, здається, все перекопали.
Вертеба, що схотіла, те віддала.
А далі - глина. Хто б там що ховав?
Все ж, наостанок ще разок копнув
І раптом – диво: в глині світла пляма.
- Там, хлопці, щось, напевно, є під нами!
І знов надії привид промайнув.
І знов лопати, щіточки, ножі.
Великий глек вдалося відкопати,
В якім зерно старались зберігати
Ті, хто десь поряд від печери жив.
Від глека, правда, черепки одні.
Та й то його вже тріснутим зарили.
У глеку тім зерно би все зопріло.
Невже тоді були такі дурні?
А то ж, як по орнаменту судить,
Були трипільці – мудрі, працьовиті.
Десь дикунами жили ще по світу,
А ці уміли й поле обробить,
І велелюдне місто збудувати.
Й худобу приручити. По степах
Жили в великих селах і містах…
В думках таких Михайло й вклався спати.
Наснився сон, а, може, то й не сон…
Долина понад річкою широка
І пагорби круті з другого боку,
Порослі лісом. А над річку, он
Село. Хати великі круг майдану.
Навкруг села оброблені поля.
Стада худоби видно іздаля.
Вже люди в полі, хоча досить рано.
Старається трудолюбивий рід
Аби у зиму було чого їсти.
До осені з весни і не присісти,
Щоб їм підготуватися як слід.
Працюють всі: дорослі і малі.
Хто скільки може сили укладає.
Тож рід достаток з тої праці має.
Дає землі і має від землі.
Хоча і не без виродка в сім’ї.
Був там один, що його Лінь прозвали.
Поки всі люди дружно працювали,
Він лінувався, хоч…багато їв.
Коли до праці – в нього щось болить,
Коли до столу – він умить здоровий.
Хоча старі діди і суплять брови
Та, поки можна у достатку жить,
Полають трохи та посовістять.
Хоч з нього, наче та вода із гуски.
Усядеться в тіні й насіння луска,
Ворон рахує, що над ним летять.
Можливо, й далі так було б воно.
Та, мабуть, люди бога прогнівили.
Розсердився з-за чогось бог Ярило,
Із ранньої весни завів одно –
З самого ранку як зачне палить,
То аж до ночі спокою не знає.
Й дощу півроку жодного немає .
Не буде з чим зимою роду жить.
Все ж трудяться. Та треби все несуть
До бога, щоб розжалобити йо́го.
Та він, напевно, не приймає того.
Отож, часи людей непевні ждуть.
Зими багато не переживуть.
Щоб роду всьому вимерти не дати,
Прийдеться, мабуть, ледарів прогнати.
Нехай прожиток десь собі знайдуть.
Коли розмови про таке пішли,
Лінь, хоч ледачий, миттю похопився.
Не те, щоб він до праці прихилився.
У нього плани геть другі були.
Надумався, раз то його чека,
Підготуватись, запастись на зиму.
Чи тут йому голодувати з ними,
Чи то запаси мати у руках.
Тож глек великий тріснутий узяв,
Який вже ні до чого не годився.
Тихцем відтяг в кущі та потрудився,
Бо ж стільки ще в житті не працював.
Відтяг той глек в печеру, що була
Не надто і пригожа, бо зі стелі
Весь час текло. Та кращої оселі
Його душа лінива не знайшла.
Відтяг він глек, лопату притягнув,
Глибоку яму в глині став копати,
Аби він глек з усіх очей сховати.
Спустив той глек у яму, загорнув.
Ще й кришкою накрив. Та з того часу
Став красти жито і туди носить.
Радіє – буде йому з чого жить.
Хай всі й помруть – у нього є запаси.
Приспіла, врешті, осінь дощова.
Що не зібрали – на полях пропало.
І бачить рід – запасів зовсім мало.
Вождь всіх на збори, на майдан позвав.
Багато говорили різних слів,
А потім узялись голосувати
І вирішили – ледарів прогнати,
Щоб ото ледар зайвий хліб не їв.
Таких і не багато тут було,
Хто в спільну працю мало укладався.
Та ж кожен на виду, хто не старався.
І стогоном озвалося село.
Проситись стали ледарі тоді,
Щоб їх не гнали – пропадуть у полі.
Але ж самі обрали таку долю.
Нехай тепер лишаються в біді.
Один лиш Лінь і вид не подає,
Бо ж знає, що у нього є запаси.
Згадає і облизується ласо.
Радіє, стиха шепче: «Все моє!»
А всім своїм родовичам сказав:
- Я і без вас спроможний обійтися!-
Ще й зверхньо так навколо подивився.
Взяв палицю та й в ліс попрямував.
Поки ще осінь, ягоди збирав.
Нехай на зиму жита буде більше.
Тим краденим і душу собі тішив.
Коли ж вже холод, врешті-решт настав,
Подавсь в печеру, де збирався жить,
Коли морози люті завітають.
В надії кришку глека відкриває,
А жито все зопріле там лежить.
Умить надії рухнули усі.
І рідних обікрав, і сам не має.
Завив, як вовк, аж підхопила зграя,
Що в гурт збивалась із усіх лісів.
Той вий почули, навіть у селі.
Стояли усі, довго дослухались,
Чий голос – здогадатись намагались.
Такий не чули ще на цій землі.
Але ніхто так і не зрозумів,
Що то їх Лінь. Бог покарав злодюгу.
А рід, хоча і бу́ло зовсім туго,
Все ж люту зиму пережить зумів.

Не в снах золотих потопаю,
Не в мріях рожевих живу, -
Жіноче кохання безкрає
Вчуваю щодня наяву.
Воно урочисте й величне,
Красиве й привабне, як світ, -
Яскраво вогнем феєричним
Палає на старості літ.
Наповнює добрістю хату,
Дарує перо чарівне, -
І щиро навчає кохати
Щасливого дуже мене.
03.09.23

Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.
Спливають дні, іде за роком рік,
Марніє час, втонувши у спокусах.

Чому так стрімко?.. В жалі та спокуті
Зробила крок за вічності поріг
Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.

Завмер, стою, мов камінь на розпутті.
Невже життя — брудний, опалий цвіт?
Чи міг інакшим бути, чи не міг —
Не знаю я, та в пам'яті розпусна
Моя весна, як сон, скороминуща.


03.09.2023

А луг в долині, вільхи де ростуть
З давніх-давен чомусь зовуть лелечим,
Бо навесні лелек багато тут
І всеньке літечко звідти їх чути клекіт.

Хоч їхні гнізда є й біля осель
Та в лузі харч шукають для пташаток.
Край поля походжає також Лель
І для обіймів розправля крилята.

Лелечий луг збирає восени
Птахів цих перед вильотом у вирій.
Нехай сюди вертаються вони
І рідний край вітає пісня щира.

2020 р.

Жовкне лист на верхів"ї беріз,
і туман над Десною спроквола снується,
і туманіє зір під навалою сліз,
і на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є,
це нагода заглянуть у завтрашню днину...
...що так хутко павук по ожині снує?
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Попри вересень,
Кущик вересу
Зеленішати більше став, -
І хизується
Нині юністю
Він однісінький поміж трав.
Потолочені,
Позолочені
Трави спати уже лягли
Навкіл вересу,
Що й у вересні
Зеленіє, як будь-коли.
02.09.23

Ще одне літо швидко промайнуло:
прийшло – скінчилось – здали у архів.
Та тільки цього літа не відбулось
усе, чого я так хотів.
Війна триває, люди гинуть всюди.
Ракети із шахедами гудуть.
А нелюди, сини облуди,
на нашу землю все повзуть.

Життя не зупинити. Діти в школі.
День знань настав усупереч війні.
Святкові вишиванки кольорові –
це символ України. Ні, неволі
не буде на святій землі.

01.09.2023

Тримаю стрій в строю самотнім
У штовханині ледь стою
( В думки ні-ні, не благородні,
Нехай і тісно у строю…)

Куди беззубому діватись?
Пожовк, зігнувсь, і трохи схуд…
З надвору - в двір, і знову в хату -
У відчуття німих споруд…
І старість наче наречена…
І саме так і взлет до мрій…
З усіх боків одні сирени -
Не помирати ж від подій?

Роки туманять доброчесність…
Себе чомусь не пізнаю.
Нехай вони в душі й словесні -
Дізнаюсь згодом у раю…
28.08.2023.

Щастя всередині нас
чи нашого мозку?
Воно заховане в серці
чи в гормонах дофаміну?

Однак теорії можливі
задля пошуку відповідей.
Вони не завжди правдиві
або не повністю точні.

Існують речі, які складно
пояснити фізично і біологічно.
Вони наче створені для того,
аби їх походження не віднайшли.

Щастя живе в серцях знедолених
і розбитих вщент людських надій.
Воно в очах знайомих і в поглядах
близьких для нас людей.

Можливо, не всі розуміють,
та щастя не завжди за усмішками.
Іноді воно потаємне і непомітне
для чужого холодного погляду.

07.08.2023

бромелієвий громелієвий громистий
повітрянокореневий міцнолистяний
сам собі гніздо на гілці тропічного дерева
яке блискавка розчахнула навпіл
а ти й не помітив
опинився-бо на тій половині
що лишилася стояти
тільки калюжка стріпнулася усередині
і відображена зелень у ній стріпнулася
а корені з малої своєї жмені
повітря не випустили
а лиш розсміялися від лоскітного зойку
ой-ойку
він єдиносердими хвилями розійшовся хащею
і стих
а ти все гучиш
краплі сповзають листям углиб
і кожну зустрічаєш спраглоодвертим
зірчастим ротом
що й молоко спиває з небесних шляхів
коли земні палають курявою

серце від згаги вічночервоне
горить не сховаєш
у вічнозеленому лісі

01.09.23

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком завжди ново.
На клас, на курс, ти вже підріс,
Також підтвердження твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом.
Ті зерна знань дали ростки,
І для майбутнього стежки… Швець Т.В.

Озвуться й замовкнуть знов друзі мої,
Бо часу немає на довгі розмови, –
На східному фронті тривають бої,
На західному – йдуть так-сяк перемови.
На східному фронті палає й пече,
На західному – відчуття прохолоди
Й бажання скоріше звалити з плечей
Суттєву підтримку моєму народу.
На східному фронті досада і кров,
На західному – балачки донезмоги
Про важкість вкладання угод та умов
Посилення нам аж на гріш допомоги…
01.09.23

Вітерець осінній
Прохолодний трішки
Повіває-віє
В полі й біля річки,
В лісі, де берізки
В хороводі стали,
Пов"язали стрічки
Жовто-золотаві.

Віє на горбочку,
Повіва в долині,
Вітерець цей хоче
Зізнатись калині
У своїй любові,
З нею він щасливий.
Червоніє знову
Та сором"язливо,
Наче крила гілля
Простяга до нього.
Повіває-віє
Вітер прохолодний.

2022 р.

Із О.А.Галича

...Ви замилювати очі – майстри!
Тільки в на́с тепер – пішла і́нша гра!
Порівняти на процент, містери́, –
так нема у вас, пардон, ні хера!

Бо у вас усе в житті – напоказ.
А народ для вас – як тлі у золі.
А у нас – природний газ. Це вам раз.
А іще – природний газ...
Знов-таки, – природний газ...
І в процентах – без образ –
ви відстаєте́ від нас
взагалі!

(2023)

Мені не потрібно багато для щастя
Тихий світанок та місце на схилі
Пару годин і ще, якщо вдасться
Вітер і квіти, тільки вони мені милі

Пару годин на самоті з думками
Мирна пара годин в океані неспокою
Я б дивився, як пливуть небом хмари
Смиренні планети з цілю високою

Цей світанок був би найяскравішим
Після темної ночі при жахливому сні
Світ би від нього не став би теплішим
Тепліше б стало мені, одному мені

11 серпня, 2023

Із ранку припікало вже добряче.
Від тої спеки в річку би пірнуть
Тим паче, що і кряк мовчить, не кряче,
А, значить і дощу може не буть.
Тож як малому тим не скористатись?
За пазуху окраєць хліба взяв,
Води у пляшці та й рішив податись
Аж за село сусіднє, де бував
Й раніше. Берег річки там піщаний,
А вода чиста й тепла. Хоч – пірнай,
Хоч – посиди в тіньочку під кущами,
А ні – тоді на сонці засмагай.
Взяв вірного велосипеда свого,
Яким туди вже їздив і не раз
Та і помчав. Асфальтова дорога.
Щоб скоротити трохи собі час,
Звернув убік на польову дорогу,
Яка також до річки приведе.
Та в поспіху і не помітив того,
Коли і, головне, на чому й де
Пробило шину. Чую – о́бід стука.
Спинився, подивився – так і є:
Застрягла десь у шині гостра штука
І все купання скінчилось моє.
Десь дітвора на річці галалає,
А я назад похнюплений іду,
Пилюку по дорозі піднімаю
Й велосипед скалічений веду.
Зайшов в село. Дідусь сидить на лавці
Під вербою розлогою в тіні:
- А що, козаче, на кірці нарвався?! –
З усмішкою він кидає мені.
Я буркнув щось у відповідь. Одначе,
Дідусь мене в спокої не лишив:
- А завертай «коня» сюди, козаче!
До лавки я велосипед підвів
Та й думаю : чого він іще хоче?
- А ти, мабуть, не з нашого села?
Бо щось не потрапляв мені на очі.
- З сусіднього… - втер піт рясний з чола.
- Ага-ага! Шлях скоротив, говориш?!-
Єхидно так запитує. – Бува.
Що ж, треба помогти твоєму горю.
- Катрусю! – раптом голосно позвав.-
А принеси мені валізу мо́ю,
Там на полиці у кутку стоїть!
Дівча кирпате з довгою косою,
Здається, обернулося за мить.
На мене так цікаво подивилось
Зеленими очиськами і враз
Пропало так же, як і появилось.
- Перевертай «коня»! Що там у нас? –
Мене з задуми діда голос вивів.
Велосипед я вмить перевернув,
Дід колесо став скручувати живо,
Покришку зняв, в ній пальцями мацнув.
- Ось злодіяка! Бач, стирчить! – натиснув
І гострий кіготь, що кірець встромив,
З другого боку зразу й виліз, звісно.
Дідусь іще покришку покрутив
Та, мабуть, більше не знайшов нічого.
За шину взявся, дірку відшукав.
- Звернув, мабуть, на польову дорогу?
- Хотів скупатись… Але от…попав.
- Ти ж вже дорослий, мав би пам’ятати,
Що ті кірці де лише не ростуть.
Їх і на луках, й пустирях багато,
Роззяв усяких над узбіччям ждуть.
А на баштанах їм одне роздолля.
Гроза велосипедів, босих ніг,
Собачих лап. Та й над річки доволі,
На насипах на залізничних їх.
Як тільки люди їх не називають.
І якірці, а десь то й кавунці
Чи баранці. Тож назв чимало мають.
А ми тут звикли називать - кірці.
- Звідкіль та напасть тільки і взялася? –
Злостиво мовив я. А дід на те:
- О, то я ще від дідуся дізнався!
Послухай, коли хочеш. Був наш степ
Колись давно колискою козацтва.
Фортецю вони мали на Дніпрі,
Що Січчю звалась. Там козаче братство
Сил набиралось в давній тій порі.
Звідтіль в походи на татар ходили,
На турка морем «чайками» пливли,
Від ляха рідну землю боронили
Та й з москалями боротьбу вели.
Коли татари у набіг рушали
На Україну, то козацтво їх
Частенько у степу перестрівало
Та «живу здобич» відбивало в них –
Людей, яких вони ясиром брали,
Аби продати в рабство у Криму.
Тож козаки на захисті стояли
Землі своєї рідної, тому
Сюди й збирались вільні і сміливі,
Хто смерті в очі без страху дививсь,
Хто без вагань у бій кидався живо
І до останку з ворогами бивсь.
Як хтось на Січ із нових прибивався,
Йому давали прізвисько нове,
Щоб пан, коли б шукав, не здогадався,
Що то його втікач отут живе.
Тож був між ними й Якірець Микола.
Миколою назвали ще батьки,
А Якірцем прозвався він, відколи
На Січ попав, бо ж пунктик мав такий.
Козак, звичайно, шаблю мав для бою.
Мушкета свого, хай не кожен мав.
Микола ж всюди ще тягав з собою
Торбину з якірцями. Та казав,
Коли на кпини хтось збирався брати:
- Колись згодиться! Не кидати ж їх?
Про якірці окремо слід сказати.
Страшна то сила проти людських ніг
Чи то копит татарської кінноти.
Кували їх з заліза ковалі.
Розкидати в степу – легка робота,
Як би не кинув – та стирчить з землі
Гостряк угору. Наступи і маєш.
Вже не боєць… Якось малий загін
Козацький на сторожу вирушає
У степ. Із ним й Микола. Він,
Як завше торбу якірців не кинув,
А до сідла добряче прив’язав.
Лиш відмахнувся на козацькі кпини.
На те і слова, навіть, не сказав.
Два дні загін спокійно степом їхав,
Вивчав сліди, вдивлявся в далечінь.
Поки усе в степу здавалось тихо,
Лише орла мелькала часом тінь.
Вже скоро і додому повертати.
Аж тут загін татарський на шляху.
Ну, як до бою із таким не стати?
В атаку хлопці кинулись лиху
І зав’язався бій посеред поля.
Хоч татар більше, але козаки
Їх розметали. Хоч не всім їм доля
Була прихильна. Були і такі,
Що степ своєю кров’ю оросили –
Хто мертвим впав, хто кровію стікав.
Товариші їм хутко кров спинили.
Ніхто своїх у полі не кидав.
Забрали і поранених, і мертвих
Та й повернули по дорозі в Січ.
Але татари виявились вперті.
Мабуть, орді почалися навстріч,
Що слідом йшла. Тож скоро долетіло
До козаків – десь аж дрижить земля.
Орда услід загону полетіла
І чимала – то чути й звіддаля.
Покинути поранених й втікати?
Чи ж можуть так вчинити козаки?
На бій з ордою у степу ставати?
Поб’ють умить. Тож вибір нелегкий.
І тут Микола заявляє прямо:
- Тікайте, хлопці! Я спиню орду!
- Один? – Чому? Разом із якірцями!
Що ж, я дарма тягаю цю біду?!
Поки коза́ки думали-гадали,
Він розвернув коня та і помчав.
Коли вони вже із очей пропали,
То розкидати якірці почав
По їх сліду, щоб шлях перепинити
Орді. Багато вже зробити встиг.
Аж тут орда галайкає сердито,
Летить по степу з усіх кінських ніг.
В Миколи трохи якірців зосталось,
Хотів і їх жбурнути, та нараз
Стріла татарська в серце йому вп’ялась.
Упав козак. Не бачив, як в той час
На якірці орда та налетіла,
Від болю коні повалились з ніг,
А ті, що слідом, ще не зрозуміли
Та налітали й падали на них.
Іржання дике степом рознеслося
Та зойки покалічених татар.
Усе то в гамір у страшний злилося.
І пил піднявся аж до самих хмар…
Як козаки за кілька днів вернулись,
Щоби Миколу з честю поховать.
Вони із таємницею зіткнулись –
Там, де козак убитий мав лежать,
Лише рослина по землі стелилась.
На ній маленькі жовті квіточки
І якірці маленькі теж тулились
До стебельця. Й рішили козаки,
Що то Микола квіткою зробився.
Тож якірцями й стали її звать.
А скоро цвіт по степу розселився.
- Що ж це козак? Він мав би захищать,
А він лиш одну лиш шкоду людям робить?
- Чому ж то шкоду? Він тебе чіпав?
Тож ти на нього настромився з ходу.
Дивився б краще – клопоту б не мав.
А знаєш, хлопче, скільки сил корисних
У своїх стеблах якірці таять?
Ти у аптеці не буваєш, звісно.
Там ліки, із них зроблені, стоять.
Проти хвороб людських допомагають
І врятували не одне життя.
Виходить, що дарма кірці ті лають,
Не розібрались, просто до пуття.
Поки розмова та уся велася,
Дідусь уже і шину залатав,
Вже й колесо на місце ставить взявся,
А я йому у тім допомагав.
- Ну, забирай коня, козаче, свого!
Лети купатись та не забувай -
Дивись собі уважненько під ноги
І знову на кірці не наїжджай.
Подякував я дідусеві щиро.
Скупатись добре з друзями ще вспів.
Але ту його розповідь допіру
Ще пам’ятаю й вам переповів.

Щоб не вчити напам'ять вірші,
подаруй мені на пам'ять
одну книжку: твою збірку, -
чимось вірші твої манять.

31.08.2023

1.

Ловив і не спіймав
Від площаді до парку
Але процес трива
Спочатку: Харків зранку

Народжує митців
Порушує основи
Але втрачає ціль
І завтра: Харків знову

Спіткає схід серця
То широко то жарко
Початок без кінця:
Харків зранку

2.

Щоденний міст пройшовши весь
Пройдешній день як випадковий
Втрачає зміст, але не сенс
Спадає ніч на вежі Львова

Ніхто розп'ятий не воскрес
Ніщо мінливе не раптове
Спливає зміст. Але є сенс
Неначе ніч на вежах Львова

Допоки мова протиріч
Не знайде правильного слова
Тримаю сенс, мовчу мов ніч
На вежах Львова

У тих місцях де час вплітав його
В косу вітрів, в осінню поволоку
Коли він зник і більш не приходив,
Всім іншим видавалось, що присутність
Його пливка крізь задзеркалля часу,
Що прийде він, вірніше, що назавжди
Його тримають вплівши у косу
Вітри.
І так було завжди — твоя уява,
Вирує, снить і вгадує місця,
Що саме там, так-так, от саме звідти
Великий дух ступив в Заїжджий двір,
І в тім вікні його скувало часом.
Що тут, в давно заплутаних стежках
Що крок — музей, повітря в кубометрах
Прозорих слів промовлених колись,
Шляхетних поглядів, ідей, що тут повисли
В скульптурах часу. Їхні тіні снять
В колисці трав під вільхами до нині;
Під жовтим сонцем, снять коли зима
Гортає їм казки середньовіччя,
Трактати кватроченто. Сипле сніг
Минулого, як кулі сипле в шанці
Історія твоїх жахливих яв,
І воскресає поглядом єдиним
Твоє Полісся. Дивиться Пліснеськ
Мов промовляє вслід: розважуй кроки.

06.12.2021

Не новина, що літо догорає.
Його не зупинити ні на мить
і кожному повідати кортить,
як ружа в’яне, листя опадає
і не кує зозуля біля гаю,
а хмари затуманили блакить.

До вирію готуються лелеки,
у далині – омріяна весна...
дарма, що у людей іде війна
і що до перемоги ще далеко.
Вгорі їм сяють кольори веселки,
за обріями падає луна.

Метафори одна на одну схожі,
але за ними кожне бачить те,
що іноді засмучує, проте
хай буде осінь, небо непогоже,
та коїться невідворотнє, Боже,
у морі – синє, вище – золоте.

08/23

Якби та й з очей замість сліз
котилися краплі крові, –
я кров’ю писала би лист
коханому до́норові!..

19 грудня 1989 р., Київ

Хоча повітря пахне літом
І лист іще не опада, -
Вже трохи менше сонце світить
І холодніє більш вода.
Уже рябими стали хмари
І по ночах густіше мла, -
Вже довгоногих буслів пара
З гніздом прощатись почала.
І не пищать уже курчата,
І не квітують будяки,
Хоча надворі теплувато,
Хоча про осінь лиш думки...
31.08.23

Ми нікому нічого не винні -
Хай шаліють від люті вони,
Ні за небо, пронизливо-синє,
Ні за жовті пшеничні лани.

Ні за хвилі Азовського моря,
Ні за Чорного моря порти,
Ні за степ, ані ріки, ні гори -
Хай ідуть вони під три чорти.

Не зійдемо з своєї дороги,
Оминемо мокшанське багно,
Запорука - лише перемога,
А Московії - час вже на дно.

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів - не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Усе було: емоцій шал, любов і віра,
що ти моя і буду я тобі кумиром,
але тоді не оцінив кохання виру,
а «я твоя» із вуст твоїх – як вирок!

І знову ти майнула десь на виднокрузі,
і я пропав, і я попав у вир ілюзій.
У сні польоти, наяву, вночі і зрання!.
А може то лише жага? Жага… кохання.

Є святі, а є святоші,
так я от про других.
Папа Римський з Ватикану
поперся у люди.
В петербург католик в’їхав
до вірян новітніх.
Виголошує промову
якусь несусвітню.
Враз святими в нього стали
Петро перший, Катька,
та що вже не перша була,
та з того ж десятка.
Вже не стало сили слухать
таку ахінею.
Мабуть папа душу продав
за п’ятак єврею.

30.08.2023

Сезон дощів вже незабаром.
Щось відцвіте, а щось зав’яне…
Можливо хтось кудись і встряне…
В халепу, так, вона - задаром.
Воно буває різне - різним:
Ось я недавно знову вскочив
Чи то я сам, чи хтось наврочив -
Та нюні хлипати запізно…
Сиджу, віршую… сам віршую.
Тут краще не переборщити.
У скит хіба, і там дожити?
Це якщо - всьо… і по фен-шую.
28.08.2023.

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як життя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.

Назустріч осені вже покотилось сонечко
І день поменшав, стала більша ніч,
Яка вже трішки-трішки віє холодом,
Згасло тепло купальських диво-свіч.

Вода ще тепла у ставку та річечці,
Увечері ж б"є хвиля "дрижаки".
Скоро покине нас яскраве літечко,
Багряні осінь принесе вінки.

2020 р.

Померла мати… Діти хату
Родинну швидко продали
Й тепер силкуються згадати
Про ту, що сниться будь-коли.
Ніяк, мандруючи, не звикнуть,
Із почуттями борючись, –
Дивитись здалеку на вікна
Оселі рідної колись.
Не кличе мати пообідать
Дочку й синів на вихідні, –
Гуртом стрічатися вже ніде
Минулим здруженій рідні.
Сидять зачаєно в домівках
Своїх засмучені брати, –
Ані колядки, ні щедрівки
Сестрі не хочуть принести.
Немає матері, а хата
Відсутня тільки завдяки
Тим, що не хочуть визнавати
Сьогодні власні помилки.
30.08.23

1.

Це моя інстасторі
З тегами #mood і #error
На Володимирській горці:
Панорама Дніпро

Вслухайся в міста шорхіт —
Може воно відповість
На запитання, шо їх
Ставитимеш колись

2.

Я більше не сьогодні
Ніч поруч віч-на-віч
Знеструмлена безодня
Незнана але звич-

на, в тиші непорушній
До перших променів
Неначе море в мушлі
Весь світ шумить в мені

Із О.А.Галича

У дружини, он, спитайте, у Даши,
чи спитайте у сестри її, Клавки:
я тим ранком іще бу́в не піддавши;
може, чарку пропустив для затравки...

Хоч неділя – це поважна причина,
я і пляшки не залив ще за комір;
враз – у двір заїжджає машина,
і дивлюся – обкомівський номер!

Я на ґанок почвалав: що за гість?
Певне, хтось діловий, не за втіхами...
Ну, а це – порученець, ховає злість,
каже: «Швидше сідай – і поїхали!»

    Та я́, коли утруднення –
    пірну до виру!..
    У клубі йде заутреня
    на захист миру.

Ну, саджуся я до нього у «Волгу»,
він дає мені аркушів кучу,
каже: «Вивчи за дорогу недовгу
свою власну промову блискучу!»

А я ж навичку нажи́в отакенну,
у зачи́таннях – я спец, слава богу!..
Приїжджаємо, я – миттю на сцену,
і саджуся із культурністю збоку.

От киває головуючий чемно:
час настав робітничого слова!
Отже, черги я чекав недаремно,
тож виходжу – й промовляю зразково:

    «Ізраїльська, – кажу, – вояччина
    усьо́му відома люду!
    Як мати-героїня відзначена,
    кличу її до суду!

    Давно вже я самотниця,
    та в повну міру
    готова я боротися
    за справу миру!

    Як мати заявляю відзначена!..»

Тут я мало не звалився зі сцени, –
от, буває, таки випаде скрута!
Сучий виплодок, піжон-порученець
в метушняві папірці переплутав!

І не знаю – дотягти чи скінчи́ти,
в залі, наче, не лякають ганьбою;
Перший, нібито, – тако́ж не сердитий,
задоволено кива́ головою...

І учвал зашелестів я листками
(слава богу, що там фрази шаблонні)...
А закінчив – так усі заплескали,
й Перший та́кож – два рази́ звів долоні.

А опі́сля, у фойє мальовничому,
він для мене знайшов два-три слова ще:
«Добре видав ти їм, по-робітничому!
Дуже правильно окреслив становище!»

(2023)

***
Повільно вимирає темне,
партійне... люте і нікчемне,
яке вело кудись народ.
Але на зміну йде зелене
і височіє ешафот.

***
« Нам помирати ранувато...»
такі були колись пісні,
а нині пізно воювати...
та і по заповіді п’ятій
суддею бути – не мені.

***
Неначе є рідня і друзі,
яким зі мною не везе,
бо допомога – над усе,
а я не буду... у прислузі
найгеніальшого Зе.

***
Все, що радянське, то не наше,
так мало бути на землі,
якби ми полюбили рашу,
та українські куркулі
ще пам’ятають мать... і вашу.

***
Не буде перемоги у війні,
якщо про це не вдарити набатом
на красній площі і послати матом
пуйло, яке по вуха у лайні
ще хоче об’явити ультиматум.

***
Порідшали «полки безсмертні»,
але подекуди ще є
заміна армії рантьє,
упевнена, що є що жерти
і що цеглина не уб’є.

Осанна
А ми співаємо осанну,
бо нам у спеку непогано,
коли буяє лобода.
Питається, – навіщо рани...
«це вже було» – орда, погани...
навіщо кров... тече вода.

08.2023

Пірнути в зелень як у висоту
Вдивлятися як юність з літака
Побачити себе але не тут
Не так

Хіба не викеровує наш шлях
Свобідний і непевний в літні дні
Кохання як співають у піснях
Чи ні?

Війти у Стрийський парк як у свій дім
Почути голос листя і трави:
"Сьогодні ти живий тож і іди
Живи"

Країна протухлих яєць!
Мов хлам перекопаних вулиць!
Смерди собі, хай тобі ґрець!
Мов риба, яка задихнулась!

О, Господи, я отруївсь!
Ковтнув-таки ртутного пару!
Мов з трупів отрути наївсь
у вигляді Божого дару!

Мерщій на повітря! на Спас!
під церкву хоча б яку-не́будь!
Молитва врятує в той час,
як все́ це́ Всевишній угледить!

6 серпня 1995 р., Київ

Уже забарвлення осінні
Вбачаю всюди на землі
Сповитій сумно безгомінням
В дощем ущільненій імлі.
Змогло недовго порадіти
Погожим дням усе живе, –
Як сон короткий, тепле літо
Лише у спогадах живе.
Не тішить зір пора серпнева –
Пора дочасної мокви, –
Тремтять на холоді дерева
Посеред жовтої трави.
Туману мокре простирадло
Світанок стеле від води
Туди, де никнуть безпорадно
Теплом покинуті сади.
29.08.23

Лишаючи когось незнано з ким,
доводиться ще й не таке вважати.
Ввижається все зрадництвом низьким.
Лишається не знати і лежа́ти.

На ту поталу кинуті листи
літають од адреси до адреси.
Тікаєш, нетямущий, з міста ти
до совісті, до злої критикеси.

Намірюєшся вивчити думки,
як ті слова у букварі найперше.
Біжать години в тебе, як віки,
глобально, боляче, на тлі великих звершень!

Знаходиш сяйво Боже у кутку,
за днем приходить свічка до ікони,
стоїть, мов на прощальному містку,
горить і молить, як поет до скону.

За лабіринтом цим – страшніший лабіринт,
хоч легко осягнути простір зором.
Якби ж знаття! Куди вкрутнути ґвинт,
щоб розвалити весь бардак знадво́ру?

Цей світ майне коротким манівцем,
затисненим скарба́ми між ґалактик,
але бажання це, й не тільки це,
загорне цілу Біблію у фантик!

22 червня 2004 р., Київ

Віддам недорого зневагу.
(Терпимість зникла серед ночі.)
Ну як-не-як, а рівновага…
Хіба не вчив ти цього, Отче?
Я тут, повір, не переплутав…
Слова до слів, - і знову віршик.
Хай скаучать прийдешні «пута» -
Вкраїнець я, один із грішних…
Хитає час рідненькі вежі.
А без любові - Божий прояв -
З якого боку Незалежність,
Коли цей світ ніяк без воєн?..
Добро зі Злом в одній картині.
І спільне Сонце. Небо. Місяць.
Отож, я думаю, що нині…
Та зачекай. Прошу, не смійся…
28.08.2023.

А хочеш, сьогодні місяць розлиється у твоїм саду,
І зорі від подиху вітру злетять мов пухнаста кульбаба?
І я поцілунком у коси твої заплету
Теплу ніч, і весну повабну.
І побачиш у росах запалених на гілках
Те проміття світанку, що в’яже білизну з туману
І сонце відкриє бузкову твою наготу
І мову твою тонкостанну.

30.05.2023

На війні говорять про війну
І лиш потім шепчуться про інше,
А ось я про тебе чарівну
Між боями згадую найбільше.
Поки пам’ять втомлена жива
Й будить в серці промені рефлексів, –
Я про тебе зроджую слова
І учусь озвучувати тексти.
Де б не їхав і куди б не йшов
По степах небачено безкраїх, –
Відчуваю радісно любов,
Що на пісню душу надихає.
Я складаю з найпростіших слів
Вірші про війну і про кохання,
Щоб запам’ятався легко спів
І коротким видалось чекання.
Ти за мене більше лиш молись,
А не плач від згадок ностальгійних, –
І тоді зустрінемось колись,
Переживши цю жахливу бійню.
28.08.23

Осінь...
Війна голосить.
Очі - руїни мрій.
Сонце зійшло!
...В покосах
первістки журавлів.

Осінь?
Війна у коси...
Сльози - тумани - бій.
Неба світанок просить!
Терня... Руснявий Вій.

Стогін:
війна ув осінь.
В ангелів світла збір:
крила крізь сталь
проносять,
землю гартують в тім.

Осінь.
Квітує в росах.
Листя золотить німб...
Браття, тримаймо, ось-ось
скинемо в пекло, - вір! -
злидня, що світ хотів!

2023

Вересневі перші дні
Теплі, наче літні,
Видніються вдалині
Соняхи розквітлі.
Запізнілий їхній цвіт
Тягнеться угору,
Більшість соняхів усіх
Достиглі в цю пору.

Подекуди край доріг
Пелюсточки маків
Стеляться до наших ніг
І цвітуть ромашки.
Літечко ж не поспіша
З усіма прощатись.
Тішиться моя душа
Та на серці радість.

2023 р.

Із О.А.Галича

...Ой, доле ти нудотлива,
ой, жеребе сліпий!
Така пора спеко́тлива,
а у мого́ – запій.

І я гадаю-думаю,
й кажу собі: – Не нудь!
Не будь ти, Дар’є, дуркою,
зроби уже що-будь!..

По лікарях шарахання –
остання з марних справ;
і я пішла до знахаря,
а він пораду дав.

От у неділю, вдосвіта,
здійсняю хитрий план,
і Клима, мов підхльоснута,
термошу без доган:

– Усе – своєю чергою!
Урви кошмарні сни
й потіш себе вечерею
в оточенні жони!

(Йому ж бо звичні демони
й зелене бісеня,
він божий світ від темені
не дуже відрізня...)

Пияка-бідолашечку
за стіл саджу таки,
на стіл же – ставлю пляшечку,
грибочки, огірки;

товстенькі сала скибочки,
тарілку карасів...
Але у пляшці – вибачте,
прозорий... керосин!

Ну, розлила я «трішечки» –
щоб не журивсь козак!
Собі – на денце кришечки,
йому – увесь гранчак.

– Давай, – кажу, – без ідолів!
Щоб настрій трошки зріс!..
Він махом склянку видудлив –
і тільки витер ніс.

Грибочок пальцем виловив,
умінню завдяки,
зжував грибок – і вимовив:
– Невдалі маслюки!

(2023)

Розворушити почуття твої не важко.
Але реакції твої чомусь зворотні.
Невже не може ліжко бути полем гри?
Якщо любов така серйозна й щира річ,
чому б її не зве́сти в ранг роботи?
Тоді б щодня вона займала певний час,
і ти б отримувала грошики за працю.
Чому, коли тебе я лоскотав – ти плакала?
Коли я вдарив раптом – ти сміялась.
Я гнівався – ти тішилася з того.
А ніжив я тебе – то ти злостилась,
і навіть випускала пазурі.
Мені цікаво, чим ти ще віддячиш
за всі ці марні спроби й марні дні?
Невже любов, якої я був повний,
закономірністю для тебе є лише?
Що ж виняток тоді?
Невже моя ненависть?
Вона тебе подвигне на кохання?
Вона приборкає цей хворобливий стан?
О, ні, вона лише знайде мені заміну.
Бо та краса і шарм, якими володієш,
стоять над мізером, який даси взамін.
Що вмієш ти?
Робити навпаки.
Щоб місце гри здавалось полем брані.
Мені твої погони не потрібні,
бо я тобі присвоював звання,
і пільги мала ти лише від мене.
За те, що мала цю привабливість і шик,
високе підборіддя й гострі очі.
За те, що говорила завжди мало,
хоча і навпаки.
За дійсний подив твій перед моїм бажанням,
за впевненість у завтрашнім мені.
Але зворотними реакціями ти
добилася ненависті моєї.
Так навпаки зробив нарешті я.
І це тобі сподобається, люба.
Коли від лоскоту ти плакатимеш знову,
сміятимуся я, поки не вдариш.

14 серпня 1995 р., Богдани́

Микола ще із самого рання́
Поїхав в місто поярмаркувати.
Чогось купити, а чогось продати.
Запріг у воза сивого коня,
Товар зложив ще на зорі й подався.
А вже і вечір, а його нема.
- Ну, що, не повернувся ще, кума?-
Щопівгодини кум Степан питався.
- Та ні, нема! – схвильована кума
З надією дивилась на дорогу.
Вже сутінки, але на ній нікого.
Не знала, що й чинити вже сама.
Степан хутенько вправивсь у дворі
Й по темному помчався знов питати.
З дороги бачить воза біля хати.
І, видно, кум коня уже розпріг.
Степан зайшов до хати: - Де блукав?
Кума вже собі місця не знаходить,
А він, бач, десь по білу світу бродить!
- Та, куме, дня вчорашнього шукав!
Кума на стіл хутенько накрива,
Бо ж чоловік голодний повернувся.
Сама бурчить на нього, мов не в дусі.
Кум не зверта уваги на слова,
Бо ж бачить, що та рада у душі.
Вже на столі і варене, й печене…
- Сідайте, куме! – каже йому чемно.
- Та я… - Сідайте, куме, не спішіть,-
Вже кум до нього, - вип’єте гранчак
Зі мною разом. Що ж мені, самому?
Посидимо та й підете додому.
Кум не комизивсь: - Добре… коли так.
Як випили, під’їли, кум й пита:
- Так де ти, куме, проблукав до ночі?
- Не знаю, куме. Мов осліпли очі.
На ярмарку товктись довго не став.
Що спродав, що купив та і додому.
Дорога вся знайома. Задрімав…
Мабуть. Бо ж рано дуже встав,
Хоч намагався подолати втому.
Аж відкриваю очі, кінь стоїть
Десь серед поля. Вже зоря у небі.
У сутінках оглянувсь навкруг себе.
І все ніяк не можу зрозуміть,
Як сюди втрапив. Доки розібравсь
Та доки, врешті, вибравсь на дорогу,
Вже майже ніч. І що воно до чого?
- То, куме, мабуть, блуд тобі попавсь?
То ж ти й блудив. – А звідки він узявся?
- Ти, що, ніколи про той блуд не чув?
- Та, може й чув іще малим. Забув.
- А я від бабці Пріськи то дізнався.
Ото, як научив Петро Святий
Був Сатану чортів собі робити,
Їх стільки розплодилося по світу,
Що, де не глянь – кругом одні чорти.
Отож, тоді і дума Сатана:
«Є в мене військо, слуги є, багато.
Над світом би чому не панувати?
Тепер і кара Божа не страшна.
Бо я сильніший, аніж Бог, тепер.
Зжену його із неба. Хай блукає,
Для себе царства іншого шукає».
І лапи в задоволення потер.
Велів він слугам дарма не стирчать,
Престол йому на небі будувати,
Бо він на ньому буде воссідати.
І з нього буде світом керувать.
Ті впоралися хутко й Сатана
На царський свій перстол, нарешті, всівся.
Велів, щоб кожен навкруги дивився,
Щоб мимо, навіть муха ні одна
Не пролетіла. А, як Бог, бува,
Летіти здума – щоби не пускали,
Піднятися на небо не давали.
А Бог землею саме простував,
Дивився, чи створив удало світ.
Сподобалась Йому Його робота,
Уже й на небо повернуть не проти.
Злетів угору…Та Його політ
Зустрінутий був юрмиськом чортів.
Хто камінь кида, хто оцупок шпурить,
Хто пилюгою у обличчя курить.
Нема на небо Богові путі.
А Сатана на свій престол усівсь
І всім керує, що кому робити.
Та ж чи завадиш Богові злетіти?
Махнув і весь гармидер розлетівсь.
Піднявся Бог на небо дуже злий
На Сатану й прокляв його навіки.
Схопив до рук свій Божий жезл великий,
Престол чортячий із небес звалив
Разом із Сатаною і всіма,
Кого той Сатана встиг наплодити.
Не всім землі вдалося долетіти.
Бог ще раз жезл могутній підніма
Й «Амінь!» сказав. І тої ж миті всі,
Хто до землі не встигнув долетіти,
В повітрі і зосталися висіти
Аж до Страшного суду їм висіть.
І нині, коли котрийсь із людей
Іде чи їде та зачепить часом
Оту потвору – мов осліпне разом,
Тоді й дороги раптом не знайде.
І буде «блуд» тоді його водить,
Зіб’є з дороги, як собі захоче,
Не бачитиме він ні дня, ні ночі.
І дуже добре, як зоставить жить,
А не затягне десь у ліс густий,
Чи в болота, рятунку де немає.
Отож, з того́ людина і блукає.
Подякуй, куме, Богу, що живий.

Подяка хлопцям з ППО,
які боронять Київ,
за спокій вдень і уночі,
за чисте небо синє.
За те, що можемо ми тут
і жити, й працювати,
бо вони небо стережуть
від людовбивць крилатих.

27.08.2023

Великий гнів породжує нестяму,
Що зжерла все моє життя.
Розючий холод юного туману
Приносить зміни у людське буття.

Там де Енней творив свої пригоди,
Нам залишилась лише смерті тінь.
І знову роздаються ті нагоди,
Що принесуть з собою смерть і біль.

Минуть віки, історію забудуть.
Та доля повернеться з маяття.
І будуть знов герої, що накоять
Ті біди, творенні з ниття.

Забили сурми в темнім небосводі,
Жада Танатос душі молодих.
Під присмаком страшної долі,
Повчають натовп образи німих.

І лиш вогонь вбереже від страждання,
Священне полум'я, що творить світ.
В момент останнього зітхання,
Згорить життя їхнього цвіт.

Мелодия жизни.
Мелодия жизни – солнце, природа, небо - играет в сердце и душе.
Ее принять, ценить, настроить нужно с самого утра на добрые дела.
Любовь, тепло и уважение себе и ближнему дарить .
Окно Вселенной приоткрыть - благодарить, благодарить!
Движение, труд, поведение, настроение, поступки – решают все.
Интерес к знаниям, людям, природе, путешествиям – мелодию изменят.
Яркий, неповторимый станет каждый жизни миг. 25.08.23

Коли ти зостаєшся сам-один,
Бо решта – хто у засвіти, хто вдалеч.
Коли немає інших Батьківщин,
А над твоєю знов кружляє галич.

Із півшляху не буде вороття,
Бо кожен шлях прямує до фіналу.
Не нарікай на прикрощі життя,
Будь вдячний, що воно тебе обрало.

У лірика кошлата борода,
Сатирики, зазвичай, лисуваті.
Та це, шановне панство,- не біда,
Біда, що пишуть жуть поважні дяді.

Та й тіточки від них не відстають,
Та їм це можна, бо жінки прекрасні.
Сусіда мій прийняв сто грам "на грудь"
І сів строчити оди куртуазні.

І не прості! А гарні, про любов!
Такої теми ще ніхто не мацав.
Читаю, то у жилах стигне кров
Обгриз усі заусіні на пальцях.

І язика від ляку прикусив,
Бо хто так строчить - віників не в'яже.
Гармонії хитливі терези
Замурзані у сатиричну сажу.

І неважливо: проти хтось чи за,
А чи митці в літах, сивобороді:
Писати про любов мужам ніззя!
Жінкам - сам бог велів. Зі мною згодні?

26.08.2023р.