Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.28
14:22
– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
2025.12.28
13:20
Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
2025.12.28
13:09
Життя таке як воно є:
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
2025.12.28
12:27
Стукотять важкі нудні колеса
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
2025.12.28
12:16
Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
2025.12.28
12:13
Жовті кудли безлисті на сірому - ніби осінні,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
2025.12.28
11:06
Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
2025.12.27
14:02
Розмовляють гаслами й кліше
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.
"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.
"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
2025.12.27
12:49
Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
2025.12.27
02:11
Боже, припини війну!
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!
Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладовищі хрест
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!
Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладовищі хрест
2025.12.26
22:33
Стільки народ мій мудрості втілив у приказки й прислів’я, що в дурнях залишатися якось уже й незручно. Ну, от хоча б: «Дозволь собаці лапу покласти на стіл,то він увесь захоче видертись». Або ж: «Зашморгом цей дивиться», «Добре говорить, а зле робить».
2025.12.26
22:25
Хоч родом з бувшого сторіччя,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.
Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.
Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
2025.12.26
17:24
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.
Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.
Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
2025.12.26
15:11
З віконня ковзнувши, стрибайте собі
Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
2025.12.26
15:03
Приваблюють чужі жінки? —
Красиві, вишукані, свіжі,
одружені та незаміжні —
не доторкнутися руки.
В їх погляді і крутизна,
і незбагненність магнетична,
хода і усмішка незвична
Красиві, вишукані, свіжі,
одружені та незаміжні —
не доторкнутися руки.
В їх погляді і крутизна,
і незбагненність магнетична,
хода і усмішка незвична
2025.12.26
13:06
Лютий залишив мороз,
Наче відгомін погроз.
Навздогін штовхає сніг,
Ніби доленосний сміх.
Він з собою забере
Все нікчемне і старе.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Наче відгомін погроз.
Навздогін штовхає сніг,
Ніби доленосний сміх.
Він з собою забере
Все нікчемне і старе.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Чому люди іноді блукають
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чому люди іноді блукають
Микола ще із самого рання́
Поїхав в місто поярмаркувати.
Чогось купити, а чогось продати.
Запріг у воза сивого коня,
Товар зложив ще на зорі й подався.
А вже і вечір, а його нема.
- Ну, що, не повернувся ще, кума?-
Щопівгодини кум Степан питався.
- Та ні, нема! – схвильована кума
З надією дивилась на дорогу.
Вже сутінки, але на ній нікого.
Не знала, що й чинити вже сама.
Степан хутенько вправивсь у дворі
Й по темному помчався знов питати.
З дороги бачить воза біля хати.
І, видно, кум коня уже розпріг.
Степан зайшов до хати: - Де блукав?
Кума вже собі місця не знаходить,
А він, бач, десь по білу світу бродить!
- Та, куме, дня вчорашнього шукав!
Кума на стіл хутенько накрива,
Бо ж чоловік голодний повернувся.
Сама бурчить на нього, мов не в дусі.
Кум не зверта уваги на слова,
Бо ж бачить, що та рада у душі.
Вже на столі і варене, й печене…
- Сідайте, куме! – каже йому чемно.
- Та я… - Сідайте, куме, не спішіть,-
Вже кум до нього, - вип’єте гранчак
Зі мною разом. Що ж мені, самому?
Посидимо та й підете додому.
Кум не комизивсь: - Добре… коли так.
Як випили, під’їли, кум й пита:
- Так де ти, куме, проблукав до ночі?
- Не знаю, куме. Мов осліпли очі.
На ярмарку товктись довго не став.
Що спродав, що купив та і додому.
Дорога вся знайома. Задрімав…
Мабуть. Бо ж рано дуже встав,
Хоч намагався подолати втому.
Аж відкриваю очі, кінь стоїть
Десь серед поля. Вже зоря у небі.
У сутінках оглянувсь навкруг себе.
І все ніяк не можу зрозуміть,
Як сюди втрапив. Доки розібравсь
Та доки, врешті, вибравсь на дорогу,
Вже майже ніч. І що воно до чого?
- То, куме, мабуть, блуд тобі попавсь?
То ж ти й блудив. – А звідки він узявся?
- Ти, що, ніколи про той блуд не чув?
- Та, може й чув іще малим. Забув.
- А я від бабці Пріськи то дізнався.
Ото, як научив Петро Святий
Був Сатану чортів собі робити,
Їх стільки розплодилося по світу,
Що, де не глянь – кругом одні чорти.
Отож, тоді і дума Сатана:
«Є в мене військо, слуги є, багато.
Над світом би чому не панувати?
Тепер і кара Божа не страшна.
Бо я сильніший, аніж Бог, тепер.
Зжену його із неба. Хай блукає,
Для себе царства іншого шукає».
І лапи в задоволення потер.
Велів він слугам дарма не стирчать,
Престол йому на небі будувати,
Бо він на ньому буде воссідати.
І з нього буде світом керувать.
Ті впоралися хутко й Сатана
На царський свій перстол, нарешті, всівся.
Велів, щоб кожен навкруги дивився,
Щоб мимо, навіть муха ні одна
Не пролетіла. А, як Бог, бува,
Летіти здума – щоби не пускали,
Піднятися на небо не давали.
А Бог землею саме простував,
Дивився, чи створив удало світ.
Сподобалась Йому Його робота,
Уже й на небо повернуть не проти.
Злетів угору…Та Його політ
Зустрінутий був юрмиськом чортів.
Хто камінь кида, хто оцупок шпурить,
Хто пилюгою у обличчя курить.
Нема на небо Богові путі.
А Сатана на свій престол усівсь
І всім керує, що кому робити.
Та ж чи завадиш Богові злетіти?
Махнув і весь гармидер розлетівсь.
Піднявся Бог на небо дуже злий
На Сатану й прокляв його навіки.
Схопив до рук свій Божий жезл великий,
Престол чортячий із небес звалив
Разом із Сатаною і всіма,
Кого той Сатана встиг наплодити.
Не всім землі вдалося долетіти.
Бог ще раз жезл могутній підніма
Й «Амінь!» сказав. І тої ж миті всі,
Хто до землі не встигнув долетіти,
В повітрі і зосталися висіти
Аж до Страшного суду їм висіть.
І нині, коли котрийсь із людей
Іде чи їде та зачепить часом
Оту потвору – мов осліпне разом,
Тоді й дороги раптом не знайде.
І буде «блуд» тоді його водить,
Зіб’є з дороги, як собі захоче,
Не бачитиме він ні дня, ні ночі.
І дуже добре, як зоставить жить,
А не затягне десь у ліс густий,
Чи в болота, рятунку де немає.
Отож, з того́ людина і блукає.
Подякуй, куме, Богу, що живий.
Поїхав в місто поярмаркувати.
Чогось купити, а чогось продати.
Запріг у воза сивого коня,
Товар зложив ще на зорі й подався.
А вже і вечір, а його нема.
- Ну, що, не повернувся ще, кума?-
Щопівгодини кум Степан питався.
- Та ні, нема! – схвильована кума
З надією дивилась на дорогу.
Вже сутінки, але на ній нікого.
Не знала, що й чинити вже сама.
Степан хутенько вправивсь у дворі
Й по темному помчався знов питати.
З дороги бачить воза біля хати.
І, видно, кум коня уже розпріг.
Степан зайшов до хати: - Де блукав?
Кума вже собі місця не знаходить,
А він, бач, десь по білу світу бродить!
- Та, куме, дня вчорашнього шукав!
Кума на стіл хутенько накрива,
Бо ж чоловік голодний повернувся.
Сама бурчить на нього, мов не в дусі.
Кум не зверта уваги на слова,
Бо ж бачить, що та рада у душі.
Вже на столі і варене, й печене…
- Сідайте, куме! – каже йому чемно.
- Та я… - Сідайте, куме, не спішіть,-
Вже кум до нього, - вип’єте гранчак
Зі мною разом. Що ж мені, самому?
Посидимо та й підете додому.
Кум не комизивсь: - Добре… коли так.
Як випили, під’їли, кум й пита:
- Так де ти, куме, проблукав до ночі?
- Не знаю, куме. Мов осліпли очі.
На ярмарку товктись довго не став.
Що спродав, що купив та і додому.
Дорога вся знайома. Задрімав…
Мабуть. Бо ж рано дуже встав,
Хоч намагався подолати втому.
Аж відкриваю очі, кінь стоїть
Десь серед поля. Вже зоря у небі.
У сутінках оглянувсь навкруг себе.
І все ніяк не можу зрозуміть,
Як сюди втрапив. Доки розібравсь
Та доки, врешті, вибравсь на дорогу,
Вже майже ніч. І що воно до чого?
- То, куме, мабуть, блуд тобі попавсь?
То ж ти й блудив. – А звідки він узявся?
- Ти, що, ніколи про той блуд не чув?
- Та, може й чув іще малим. Забув.
- А я від бабці Пріськи то дізнався.
Ото, як научив Петро Святий
Був Сатану чортів собі робити,
Їх стільки розплодилося по світу,
Що, де не глянь – кругом одні чорти.
Отож, тоді і дума Сатана:
«Є в мене військо, слуги є, багато.
Над світом би чому не панувати?
Тепер і кара Божа не страшна.
Бо я сильніший, аніж Бог, тепер.
Зжену його із неба. Хай блукає,
Для себе царства іншого шукає».
І лапи в задоволення потер.
Велів він слугам дарма не стирчать,
Престол йому на небі будувати,
Бо він на ньому буде воссідати.
І з нього буде світом керувать.
Ті впоралися хутко й Сатана
На царський свій перстол, нарешті, всівся.
Велів, щоб кожен навкруги дивився,
Щоб мимо, навіть муха ні одна
Не пролетіла. А, як Бог, бува,
Летіти здума – щоби не пускали,
Піднятися на небо не давали.
А Бог землею саме простував,
Дивився, чи створив удало світ.
Сподобалась Йому Його робота,
Уже й на небо повернуть не проти.
Злетів угору…Та Його політ
Зустрінутий був юрмиськом чортів.
Хто камінь кида, хто оцупок шпурить,
Хто пилюгою у обличчя курить.
Нема на небо Богові путі.
А Сатана на свій престол усівсь
І всім керує, що кому робити.
Та ж чи завадиш Богові злетіти?
Махнув і весь гармидер розлетівсь.
Піднявся Бог на небо дуже злий
На Сатану й прокляв його навіки.
Схопив до рук свій Божий жезл великий,
Престол чортячий із небес звалив
Разом із Сатаною і всіма,
Кого той Сатана встиг наплодити.
Не всім землі вдалося долетіти.
Бог ще раз жезл могутній підніма
Й «Амінь!» сказав. І тої ж миті всі,
Хто до землі не встигнув долетіти,
В повітрі і зосталися висіти
Аж до Страшного суду їм висіть.
І нині, коли котрийсь із людей
Іде чи їде та зачепить часом
Оту потвору – мов осліпне разом,
Тоді й дороги раптом не знайде.
І буде «блуд» тоді його водить,
Зіб’є з дороги, як собі захоче,
Не бачитиме він ні дня, ні ночі.
І дуже добре, як зоставить жить,
А не затягне десь у ліс густий,
Чи в болота, рятунку де немає.
Отож, з того́ людина і блукає.
Подякуй, куме, Богу, що живий.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
