Зірки далеко…
Але Місяць,
Крижаним поглядом
Чатує в щілці вікон,
Шукає сон лихий,
І наче чує,
Як нишком б’ється серце
Й кров вирує,
В глибинах тіла,
Та як вві сні
Пильнує хитре
Й підступне око Смерті…

Вона чека,

Бо вже послабла воля,
Страшними зморшками посічене обличчя,
Твій стан стрункий колись, немов тополя,
Скрутила м’язами старими міцно
Примхлива й швидкоплинна доля…

Вона чека…

А ти не спиш, хватаєш скибку,
Тремтячими руками тягнеш склянку,
Зі страху що помреш до ранку,
Беззубим ротом хапаєш хлібину…

Та сил нема вдержати!

Немита склянка, падає додолу, б’ється,
Розбите скло повітря ріже дзвоном,
І сяйво місячне в брудні осколки ллється,
Блисне очима та зникає згодом…

На ранок,
Чорний крук з’явивсь
Раптово,
Й моторошно
Кричить в гілляках,
Осоружно,
На здобич він чекає
Душу, темну,
Шукає пильно,
Як стерв’ятник
Тушу, смачну …

Хочеш гнати крука - сил нема піднятись,
І ноги відтялися - немов важкі колоди,
Дихання перехоплює, байдужа і холодна

Вона прийшла...
Охоплює,

Крижаним оком вп’ятись прагне,
Рукою волохатою вже тягне Душу,
Вхопила міцно й вириває з тіла…

Потроху…

Останній крик! І тіло розчахнулось,
Як дуб старий, знівечений в негоду,
Та в пазурах розпечених сталевих,
Свідомість зі своєю смертю погодилась…

***

Хіба чоловік – це твоя половина?
Чи може дитина? Питання відкрите.
Похнюпивши голову йде недо-жінка,
свої почуття розтрусивши крізь сито.
Бо їй на собі важливіше носити
усе нерозтрачене золото інків.

І щоб не робили – все безрезультатно:
уколи або ж прегнавіту піґулки.
Стоять ліхтарі у позиції струнко,
та й ті не хотіли б їй честь віддавати.
І біль її неподільний, як атом,
обличчя, немов репродукція Мунка.

Пробачте колись їй, вона ж тут проїздом.
І стіни, що білі, насправді червоні.
І тягнуть-витягують руки залізні
дитину, мов ріпку, з продажного лона...
синочок чи доня..? синочок чи доня?
Запізно.

Грає пісня Океану Ельзи
Не питай, а я і не питала.
Грає музика та не твоя,
А я млію - я ж жива!

Просто, дуже просто мені.
Тобі важко заснути зі мною,
Одягнутися після вечері
і піти до себе додому.

Я ніхто, а ти щось,
Щось мені невідоме
Ти питаєш мене, хтось
може знає де ти, моя доле?

Де я без тебе стрічаю зиму?
Де мені краще зібратись з думками?
Ти мене не лишив саму,
Ти і не мав мене ніколи.

Доля мене не знає
Ніколи і я не знала її -
Все, що я зараз маю
Ось ці сумні пісні

І я простягаю долоні
Шукаю у темряві тебе -
Тепер мої ночі солоні
Наповнені цукром твоїм

Не бачу, але маю надію
Я слухаю і засинаю
В твої думки я поринаю
Хоча, про них, скоріш за все, не знаю..

Нарешті вірою своєю, серцем теплим
Я поринаю у твій погляд.
Скажи мій любий янголе мені
Як довго ще чекати, що би бути поряд?

*
Весна – примара,
Що збирає всіх
І відкриває очі почуттям

Та випаде невдовзі знову сніг
І памороззю запорошить вії.



"Весна" (туш) автор

*
Стеблино полину,
тримаюся за тебе.
Ти – гірка моя правда.

*
В моєму серці
весна розквітла.
А зимно на душі.

Зливами п’яними
Плачуть вітри
Кохана шепоче
Тихо, з імли:
«Любий, не спи…»
Бо вже медоносно
Стогнуть вітри
Шугають, літають
Плачуть вони
Деруть на…
Шматочки
Туніку імли:
«Коханий, не спи…»
Бо млосно
Так млосно
Ридають вітри.
2009

(наверное песня)

мои мысли с тобой
растерял до последней не ведая
как они долетят
где прикажешь ты им зимовать
в них лишь правда о нас
от желаний понять приодетая
что сидит у окна
и не хочет одна умирать

а глаза у любви
по полнеба от памяти влажные
на ресницах зима
опускается медленно в грусть
мне б её пожалеть
и такой пожелать сердцу каждому
но она не со мной
но я помню твой взгляд наизусть

сам себе на беду
и на долгую радость забвения
страсти кошку впустил
уходить ей придётся самой
мне бы только узнать
как весной пахнут губы осенние
и как ветер заснул
серебристой играя листвой

осыпается ночь
и кружатся строкою мгновения
клетку сна приоткрыв
небом щурится тонко рассвет
и конечно все так
нахожу я себя продолжение
как во сне наяву
умолкает любовь да совет

27 Февраля 2009

весна светится еле заметно
кому-то
каплями воды на проводах,
отражением шагов в разбитых сосульках,
воспоминанием лета,
запахом земли да грязью на сапогах,
тучами в луже,
рыжей кашицей снежных кружев,
почерневшим гнилым валежником...

а кому-то
нужны подснежники.
и только.

Щомиті нам доводиться втрачати, щоб набути,
Та меншим зупинити більше зло.
Жертовні камені, холодне, сіре тло,
На спинах носим, наче парашути.
Приносимо у жертву вільний час, здоров`я, сили,
Ефекту адекватного ждемо.
Розчарування - цей важкий борець сумо,
Збиває з ніг, заламуючи крила.
Тоді встаєм: одні - на ноги, на коліна - інші,
Живемо далі, навчені життям.
Вставай з колін, та обтрусися, та затям,
Що долю ваблять жертви кривавіші!
...Недавно сірий камінь придавив - ані дихнути,
Гримів: новою жертвою ставай!
На тому світі обіцяють вічний рай,
На цьому запевняють не забути...
З грудей спочатку серце виривай,
А совість - колискову не співай, не дай заснути...
12.04.02р.

Ти твориш… не шкода ні часу, ні сил,
Якийсь ідеал: трохи глини й піску,
Таку найніжнішу й водночас різку
Вже майже богиню, хіба що без крил.
Виліплюєш вогкість бездонних очей,
Оступишся раз у них можна й втопитись,
Коралових вуст згірклим медом упитись
І впасти в безодню безсонних ночей.
Зелені зірки потопивши в бокалі вина,
Алмазним різцем на обличчі виточуєш риси,
Вплітаєш у коси троянди й камінні іриси
І знов до світанку для тебе танцює вона.
Із плетива па сарабанди ввижається янгол,
У вихорі чорного шовку ховаються крила,
Неначе на збурених хвилях фрегату вітрила
Тріпочуть на вітрі, сплітаючись в відзвуках танго.
Вогненні пір’їни лоскочуть гарячі долоні,
А лід тане швидше, ніж встигнеш торкнутися шкіри,
Вона все танцює, не знаючи спокою й міри,
Здається, що вільний, насправді - у неї в полоні…
Ти мрійник, безумець, те щастя не варте й гроша,
Агонія сонця… пітьма для очей ніби краще…
Ти грів її руки і думав, що з серцем не важче,
Жива Галатея, та що, коли з криги душа?..

Пальцем на шибці малюю чудну акварель:
Вітер розхристаний грає на верб саксофоні,
Зовсім нечутно на блідо-рожевому фоні
Місячне сяйво розбавить осінню пастель.
На підвіконні, закутавшись в спогадів плащ,
Міцно стиснувши горня: трохи рому і чаю,
Я відчуваю, як пам’ять поволі втрачаю,
Тільки з-за спини лунає задавлений плач.
Втомлений янгол заломлює в розпачі руки,
Світле створіння ховає общипані крила.
Всім по пір’їнці й йому вже злетіти не сила,
Людям байдуже, бо що для них ангельські муки.
Тихе тремтіння від вітру чи пак від думок,
Доторк до шкіри й мурашки пішли табунами
Мовчки й так щиро недавно було і між нами,
В пам'ять про літо лишився засохлий вінок.
Подих, як димка затягне квадратик в вікні -
Чистий мольберт, ніби ніч чорнотою залила
Я домалюю тобі сильні, сонячні крила
«Ти не повернеш сюди?» - обіцяєш мені…
Зринути ввись, від свободи на мить захлинутись
Груди наповнити запахом вітру і рож.
Просто кивнути не значить сказати «атож»,
А полетіти, аби зовсім скоро вернутись…

Мертве листя шурхотить під ногами Реквієм,
Барви сонця і крові впереміш скропили сум.
І задуха доймає, й здається, що ми у пеклі є,
Де смішні чортенята смакують рахат лукум.
Тут багрянцем змивають руки осінні хвилі,
Падолистом додолу накрапують сльози небес,
І спинити земну круговерть ми з тобою не в силі,
Чи заслабли, втомились, чи впились із зоряних плес?
Потонути у спогадах, згадках, обривках із фраз,
Сліпо вірити в те, що за обрієм щось значно краще,
Добрести і побачити – наше життя тільки фарс,
Бо за обрієм – обрій і йти вже не хочеться – нащо?
Станцювати в хурделиці листя осінній вальс
І невмілими па розсмішити сумних перехожих
Ніжно, щиро кохати, забувши про місце і час,
Янголят малювати на тілі на себе не схожих.
Так наївно чекати тепла, гріти стомлені пальці,
Обіймаючи стінки горнятка, неначе живі,
Не зважати, що йдеш босоніж по розпеченій гальці,
Що шляхи вже затоптані кимось, давно не нові.
Бо за обрієм – обрій, а далі, можливо, Едем…
І на зміну теплу слід чекати сезону дощів.
Ми візьмемось за руки, але нікуди не підем
Помовчи, помовчу, втечемо від заплутаних слів…

Кожен вождь під прапором своїм
а держави прапор – на полиці.
І у кожного вождя на пиці:
все, що можна з'їсти – з'їм,
все, що можна вкрасти – вкрав.

На лютневих заходах біля Київської мерії
спрямованих як проти свавілля клану Чернівецького,
так і за його свавілля – жодного разу не було
державного прапора. Всі маніфестанти йшли
під прапорами своїх вождів і не завжди безкорисно.
Так було і 26.02.09 р., де майоріли
прапори БЮТ, Партії регіонів, Блоку Литвина,
Соціалістичної партії, чорні прапори
«Молодь проти корупції» тощо.
Але все-таки пощастило мені:
на Майдані я побачив Державний прапор України
(дивись фото), під прапором стояла скринька
із щілиною для пожертв: «Збір коштів
на підтримку наметового містечка «Геть усіх!».
Туди я і кинув свою останню гривну.

Завтра до Вікраха…
Назад, назад!
Чекає Держпрому рима.
Вигин маркізу – ботанічний Сад!
Тенета доріг, крізь гул канонад
І стьобану ковдру диму

Тікають від серця.
кудись, кудись!
І, ніби пухлина раку,
Вбивають околиці передмість,
Женуть на узбіччя тваринну злість,
До придорожнього знаку

«Вікрах!» І смуга червона, мов мак -
Навскіс по літерах чорних.
Це значить отак поїдає рак
міста, де життя відбиває такт
агонії … неповторно

Чисті серденька дитячі...
(Вони лиш навчаються жити!)
А ми вже не вмієм прощати.
Ми ще не навчились любити.

1. Вікрах – це там же, де Рлай
2. Тільки час там інакше плине.
3. Місто вважали столицею України.
4. Та тільки славетний Козак Мамай,
5. Коли викрав мапу у Альхазреда,
6. Довів, що Вікрах – космічна база,
7. описана у словяноарійських Вєдах.

Як це? – Мене і не знати
за голосом, образом, словом?
Мене мають вивчати
в загальоноосвітніх школах.
У класах висять портрети:
Я, Шева, Франко, Українка.
Я в літературних газетах
принаймні на двох сторінках.
Цитують творіння митці
Спілок письменників у-країн,
Переклади роблять усі:
негр, жид, москаль, караїм.
Пам’ятник з бронзи, граніту,
гіпсовий бюст на підставці,
на будинках пам’ятні плити,
твори у кожній книжковій лавці.
Конкурси і фестивалі
проводять імені мене
лауреатів нахвалюють
Засоби МІ незліченні.
Вулиці чи навіть місту
прізвище моє дарують
всі провідні артисти
портрети мої малюють…
Ось я у зеніті слави -
Ім’я моє носить планета…
Та тільки аби так стало
Треба спочатку померти.

Буду твоєю Лялькою-Лількою,
Лиш грайся зі мною ніжно.
Не відривай мені голову,
Не ламай стрункі ніженьки.
Я буду тобі посміхатись
Своїми рожевими щічками.
З очей не покотяться сльози
На біле, фарфорове личко.
Твоя відверта розмова,
А у відповідь тиха мовчанка.
Поступово з’являється злість,
Я ж - спокійна фарфорова Лялька.
Ти у відчаї плачеш, кричиш,
Мені, любий, зовсім байдуже,
Я невинно всміхатимусь завжди
І мовчатиму, милий друже.
Ні докорів, ані образ.
І без ревнощів
У твою адресу.
Пригорни мене, приголуб, поцілуй,
Малу мовчазну принцесу.
2006

Та ви геть очманіли,
Верзете дурниці,
Краще жувати цикорій і їсти кислиці,
Аніж слухати вас
Пагони непокори плекати у собі
Бур'янівсього складу характеру

ти красивий..
стань картиною,
я куплю за шалені гроші і повішу у себе над ліжком.
стану кішкою - хижою, ніжною,
або пантерою - невинним створінням.
я зістарюсь,ти житимеш вічно.
хендрікс,морісон і барабани
танцюють гопак.
тримайте, я п*яна!
ще б пак...
2007

Якби то докричатись і достукатись до неба,
Й попросити пити.
Якби то скуштувати еліксирного нектару
Й вічно жити.
Якби чекання не здавалося таким тягучим і нікчемним,
А приємним.
Якби то не казати слів "якби", сприймаючи усе, як є

Тиша вміє не тільки кричати.
Тиша вміє тихо мовчати,
Плямкати голосно губами,
І казати: Я хочу до мами
У ласкаві і теплі обійми.
Бо поки що мені ненадійно.
Тиша хоче заскочити в хмари
І ловити кохання примари,
Муркотіти й сопіти на вухо.
Лишень глянь або ппослухай
У розмові нові теми.
Думаєш,буде приємно відкрити вікно
І слухати вулиць галас?
Це наче Пігаль плас.

Зіграй на моїх почуттях,
Ми досить грали у тишу.
Свої очі у твоїх очах,
Як офіру тобі залишу.
Тчи музику з хтивих ниток,
Зіграй до мани, до безтями,
Як грає на скрипці смичок,
Зіграй на мені почуттями.
Своє тіло тобі, як листок,
Віддаю - понаписуй ноти,
Понаписуй до самих кісток,
Ти зумієш на них зіграти.
Тобі вірну свою на голках,
Наче йога, треную душу.
Ти мовчиш, а синці на руках,
Як прикраси щодня я ношу.
Своє серце тобі, як птах,
Віддаю, бо кохати мушу,
Не насаджуй його на цвях,
Просто грай, я так мало прошу.

Так якось порожньо на світі.
І нас так мало – ти і я.
Та ще хіба оця верба –
Така близька – стоїть похила.

Під нею, певно, є могила
З давно забутими людьми.
Інакше чом би так тужила?
Довкола тиша. Тільки ми.

Ще – сіра пташка серед плеса.
Чи, може, біла? Знає ніч...
На воду пташка тихо сіла.
Не може спати. Наче ми.

То скрикне дзвінко уві сні,
То б’ється по воді крильми.
Напевно, їй на серці тяжко.
Нам не збагнути – ми удвох.

Не знаємо, де друга пташка.
Десь, може, – куля, може, – сіті...
І якось порожньо на світі.
І хтось зітхає. Може, Бог?..

*
Поле,
як паляниця пшенична,
посередині репнула.
Можливо, то дорога
додому.

с.Оленівка (акварель автора)

Біла хата. Сніги. Білі коні...
Нічого немає...
Я вивчаю себе і людей у корчмі цілий день.
Сюди ходять вовки, чорні відьми – як бабці в Почаїв.
І співають за пивом якихось пекельних пісень.

Часом п’яний політик-приблуда заверне, як песик.
Вже не вірить ніхто у його вперто завчений дзяв.
Східні очі повії, бармена схвильований пейсик.
Промінь синього світла – в близьке потойбіччя стезя.

Там, де криси, – там криза.
Де криза - там криси і... кріси?
Хрустять на зубах огірочки.
...І стріляє вже хтось –
Лиш неясно: у себе чи в даль.

Біла хата і цвіт...
Все доходить до верхньої точки.

Та чомусь не кипить,
А лише солоніє,
Вода...

Очі твої блищать зорепадом чужих сплетінь.
Губи торкаються ночі.
А він... він...
Шию лоскочеш. Цю прірву нам
Не перейти.
А ти...
В темряві хочеш.
Знову зупинка...
Час вже мені зійти.

Не треба жінок
Балувати бо
Сядуть на шию,
Піклуватись бажано,
Іноді… Уважно!
Бо лукаві жіночки,
Дурять переважно.

Як казати починають,
Старанно муркочуть,
Талановито очі
Ставлять,
Одурити хочуть.

Витончено та гламурно
Стрекочуть вустами,
Приємно усміхаються,
Чарують перстами.

Коли ж часу
До зарплатні
Небагато стане –
Гарно в платтячку,
Принадно
На гнучкому стані,
Не розпатлана,
Чепурна,
Жіночка предстане.

Файна пана Ясочка,
З казковими очами,
Тане, немов свічечка,
Ласкавими речами;

Немовлята ж бігають,
Стрибають та грають.
Скачуть, розважаючись,
Речами жбурляють.

- Отже, друже
Чоловіче,
Каже хитра Яса,
Конче треба
Модні дуже
Чобітки
Та м’яса,

Бо обідати найкраще
Тобі саме м’ясом,
Бач, біда,
Лишень даремно
Змарнувався з часом.

Виснажився роботою,
Бо живеш самою
Тією працею,
Майже не зі мною,

Вже долю свою, маєш,
Вище цінувати,
Тому й будь уважний
Не будьмо руйнувати,

Сімейне життя, важке,
Бо нежиті не мати -
Тобі рішуче треба
Ще й гроші добувати.

Ну, а щодо мене -
Трішечки уваги,
Приділити лише:
Бо мені до снаги
Чобітки шикарні -
Ніжки маю гарні…

Й дивуватись нічого:
Шубку також треба,
В кожній жінці,
Чоловіче,
Ревнива потреба -
Вбиратися культурно,
В улюблені речі,

Це ліниві чоловіки
Ніколи не дбають,
Майже нікудишні
Шмотки
Байдуже тягають.

Може те їм
До вподоби,
А мені не личить,
Чистоту моєї вроди
Не дам понівечить!

Таки треба ще
Додати,
Щодо прикрас, чисто,
До шубки прошу я,
Придбати,
Коштовне намисто.

Машину нову,
Також хочу,
Бо стара обридла:
Таратайка очуміла,
Їдеш наче бидло!

Слухав чоловік
Промову,
Чого жінці мало,
Слухав, слухав,
Потім сплюнув,
Пішов придбав сало;

Придбав також
Самогону
Міцного ґатунку,

Випив банку,
Тай до ранку,
Цілував коханку.

***

26.02.09

*
О, віхоло, прошу
дорогу замети!
Вона прийшла.

Світло сумно сяє
Спалах свічки стежить,
Спадає сон спокійний
Секунди спливають …

Сумнів…

Сірий, стримує,
Стискає сумління,
Совість спазмом
Скалиться, скаженою
Собакою скиглить,
Схованка свербляча…

Свинцева сивина,
Скроню сповиває,
Скабка стужавіла,
Суглоби стинає,

Скрипить

Скрипка стара,
Скитальниця – свідок,
Скаржиться, стогне,
Співає,
Серця стислого
Стражданням сланцює,
Смикає сумно

Струнами…

Страждаюча страва,
Сповільнено слинить
Стрихніном скорботи
Співчуття,

Скальпує сивину,
Скорочує світу,
Стогону сирість
Співзвучну,

Стогін сновиддям,
Слідами сковзає,
Скорботними струнами
Смокче сп’яніло
Сліпоту…

***

*
* *
У юності любив
лапаті хризантеми.
Тепер – дрібні зірки.

*
Не зміг намилуватися
тобою уночі,
бо зірка засліпила.

вакуумом ізсередини
звук мокрого скла - вигадую іноді
битий шлях - завжди чорний
особливо взимку
особливо якщо сніг невидимий

відчуття підсолодженості із гортані
інфекція радощів волає у нутрощах
мені не личить до тебе у пам*яті
по льоду тягнутися

сном переповненим до потойбіччя
схованими таємницями вигаданими загадками
чекати вдавати карати коритися
не згадувати

те що оговтання котре розбірливе
долею дане на заспокоєння
лейкоцитує мій простір цикорієм

ти відпустив мене

Обірвані дзвони.
Старий монастир.
Тіло землі… полиновий дим.
А поміж ними мільярди зір,
Риб’яча шкіра води.

Снігом ялинки сумні зацвіли
Гостро, як перший раз.
А я до тебе себе тулив,
Мов до коріння кора.

А ти, наче блискавка, крізь життя
Майнула ― і впала в сон.

Любов не вмирала ―
Як вовче виття
Поміж старих ікон.

Із нею важко було іти,
Без неї ніяк, ніяк…
Було багато усіх, та ти ―
Останнє і перше я.

Під цвітом боліло траві, траві…
Скакав по Дніпру Мамай…

Вже хочеться тиші…

Та я, мов звір,
Чекаю:
Прийдеш сама.

Грай струно, нумо підливай музико,
Голосодопінгу на задубілу душу.
Слухацький гаман сміливіш витрушуй,
Я, знаєш, теж колись у кнопки тикав.
Видовбував із нутра фісгармоні,
Мелодій фальшу, але милі звуки.
І перегарним подихом грів руки,
Кріпак-мороз присмалював долоні.
Музико, не тушуйся - туш зіграй-но!
Терпи, козаче, отаманом будеш.
Настане час,"трубу" оцю забудеш,
і вище скочиш, граєш-бо ти файно.
...Ми шиті не шовковими нитками,
А батіжжям смердючої сириці.
Ходив батіг по спині, та по пиці,
Набідувалась доленька із нами.
Ми для Європи музиканти вбогі,
Таланти у землі стирчать по плечі.
А ми все виголошуємо речі,
Лиш підсобить собі не маєм змоги.
Скоріш викопувать свої таланти,
Не ждати, доки й голову присипле.
Повинні ми співать, хоча і хрипло,
То щось своє, на те ми й музиканти...
зима 2001р.

по дороге к сердцу твоему...

мой русский застрял
чуть ближе к испанскому
дальше чем польский
ему не под силу
тягаться с английским
с родным тем более
пишу из уважения
но мысли мои
слишком скользки
и слово не птицей
летит в сочетаниях рифм
он больше – игра
наверное просто привычка
язык раздвоять
в разветвлениях мыслей чужих
себя подставлять
или ставить
на место
где слово зажато в кавычках
где мир погружается в душу
от рифмы раним
где корни пускает
как опухоль
стих

26 Февраля 2009

Нерви один за одним, як слабкі дезертири
мовчки здаються. Здають. Не витримують тиску.
Пил безкінечної, наче пустеля квартири.
П’яна морзянка. Вистукую коми і риски.

Наче продовження рук – цигарки, запальнички.
Попіл на тілі столів так нагадує струпи.
Сміх. Ностальгія. Паролі. Наплічники. Клички.
Більше не лізти на стіни. Погодься, це тупо.

Линуть мелодії. Зимні, дзвінкі, семиструнні.
Добре, беру себе в руки. Беру і зникаю.
Стригтись в монашки, чи ліпше пошитися в дурні?
Кілька ковтків для хоробрості. Чорного чаю.

надсадна крапля опромінить ніч
і сірка розтечеться над містами
янтарний блиск облич і потойбіч
в очах у тебе тепла мить вертання

коли в падінні забринять сади
коли пахне жасмином миродайно
коли по нас тужливу заведуть
а ми суцвіттям рук одвернем камінь
і злинемо у тихі вечори

в очах у тебе тепла мить вертання
і чистий плач і перший пагін світу
без нас не зазоріє на землі

29-30.01.09.

***
Прості слова у молодих очах.
Прості слова промінніш од нарцисів.

…В садку хлоп’ята бавляться в війну,
Голодні птахи – в шиби – аж до крові,
І прорости омели на зорі,
І бите скло – очей тобі не ранять…

Чому ж тоді такі прості слова
Вертаються очима молодими?

…Ти будував і біль, і вік, і гріх,
Ти марив андрогіном і камінням,
Тобі яріла з фуг і пасакалій
Холодна і ясна зоря світів.
Лягає попіл од пожеж і веж.
Не треба сліз, ні стовпчиків, ні згадки…

Всміхнись і ти очима весняними
Простим словам у молодих очах.

О! Боже?! Нарешті! Доброго дня!
Чи що там у Тебе зараз?
Тут сталась зі мною така фігня,
Вона мене дико парить.

Раптом пропав зі світом зв'язок.
Як би це пояснити!?
Вранці прокинувся, тисну «ОК»,
Пише:
«Немає зв’язку зі світом»!

Думаю: «Йо! Невже я ліміт
Підключень в житті перевищив.
Чи встиг зберегти в «Блокнот» заповіт,
Витерти килим для миші…

Я розумію, ти там один.
Напевно з двома руками.
Та, вибач, кепський ти сисадмін
І геть нікчемний програмер.

Досі, чому створити не зміг
Діючу службу підтримки?
І що це у тебе за юзерпік?
Знайди прикольну картинку.

Чуєш, зроби собі ICQ,
Чи скриню, хоча б на фрімейлі.
Хочеш, тобі її я зроблю?
Ти відповідай нужденним.

Боже, нарешті це пекло чи рай?
Бо в мене нема вже сили.
Боже!.. Боже!... Відповідай.
А, все! Мене вже підключили.

Зима. Плюс п’ять. І зуби по полицях.
Собор Покровський. Пиріжків кориця
На метрів сім від білого кіоску
заплутала свій запах у волоссі.

Стаканчик штучний кави з автомату.
Зігріє руки напій гіркуватий.
Обмане післясмак мій рот, язик і шлунок.
Дзвін з язиком злились у поцілунок.

Прочани валять у неділю зрання.
На службу одягли красиві вбрання.
Сьогодні свято. Може, Водохреща?
Тоді із кавою стою тут недоречно.

І Бог, в якого вірив я в дитинстві
Мені накаже: Забирайся звідси.
Та я піду… Із запахом кориці
І кавою, в міцній людській десниці.

Покарай мене, Боже, за хтивість,
Доторкнися до моїх думок,
Бо відколи ми всі з гори вниз покотились –
Я чіплявся за землю, аж змок.

Але хвиля людської зневіри
Мене змила до темного дна,
І я бачив життя лиш у кольорі сірім:
Так, неначе мені Сатана

Окуляри на очі нап’ялив,
І забув я про всі кольори.
Тільки ступені сірого світла буяли.
Навіть пекла вогонь засірів.

Зогрішив я відтоді багато.
Покаяння настав мені час.
Не залиш мене , Боже, без кари і ката,
Але барви… Хай сяють в очах

Хоча б день, хоч годину…хвилину!
Дай побачити світ в кольорах.
В мені знову заграла та хтивість нестримна
Але в серці залишився страх,

Що не буде прощення, і милість
Не зійде з твоїх сильних долонь.
Відчуваю: хвилини мені залишилось
Існувати. О! Боже! Либонь

Не померти без віри у краще,
Не згоріти у пеклі без барв!
Ось тепер вже можливість прозріння не втрачу…
Погребальний вогонь відгорав…

Дим угору злетів. Крематорій
Працювати почав як завжди:
Нових трупів привозили голими з моргів
Попіл свіжий огидно смердів.

Цього попелу купа сіренька
Залишилася з дядьки того,
Що про Бога згадав у останній свій день та
Безбарвно пішов у вогонь.

І
Іти від тебе—як безвізовий режим
Долати на задимленім кордоні.
Сержанте, схована за паспортом чужим,
Любов світами я шукаю посезонно.
ІІ
Іти від тебе сходами на ешафот,
У натовпі шукати погляд милостивий.
Присяжний, від амурних вивільни пригод,
Поки для тебе я не стала рецидивом.
ІІІ
Іти від тебе—випити солодкий фреш,
Напевне, яблучний, у товаристві змія.
Адаме, Бог переживе нервовий стрес,
Коли збагне, що це була твоя затія.

Вночі було небо рожеве –
Люди затьмарили зорі.
Вранці гумою пахло
Сіре закопчене сонце.
Білі голуби над балконом
Гніздо собі звили з дроту.
Сорока наклювалася ртуті –
Дуже любила блискуче.
На сходах вагітна дитина
Вдихала з пакета щастя.
Сьогодні на цій дорозі
Машина нікого не вбила.
Наступна зупинка кінцева.
Увага, шановні содомляни!
Прохання залишити вагони…

ЗІ СЦЕНИ

До публіки мовчу,сміюся, плачу,
Уклін їй віршем, піснею, мотивом,
За оплески, за голоси дорадчі,
За джерело чужого креативу.
Невдала рима, як невдала сукня,
Вірш мілкуватий, ніби секс - невіглас,
Мені на щастя хтось дверима грюкне:
-Який тут безлад, приголосні збіглись..
-Усе неправда, я тобі не вірю,
-Так не буває, у житті інакше,
-Усе недосконале і нещире,
Подякую!!! Й не схочу satisfaction.
А я колись гадала, що умію,
А я собі намріяла сюжети,
Такі невинні, просто мама мія,
Як старовинні сукні крепжоржети.
Піду незваним гостем тишком нишком,
Підгляну у шпаринки, вірші - душі,
І класикам покланяюся в ніжки.
Пірну у море. Вирину на суші.

Хай буде так! Минає лютий,
І скоро березень вчарує мокрий сад.
А десь опівночі ударив снігопад –
Блакитний дзвін оголених прелюдій.
На промені, що створений востаннє
У заметілі мрій, за мапою зірок
Пливем удвох, жадані і кохані,
У дивний світ вколисаних казок.
І знов безсоння з ночі і до рання,
І душі не заплющені вві сні,
І цей раптовий сплеск, і снігопад оманний,
І віртуоз-скрипаль в передчутті весни
Обірве струни в захваті шалено,
І оживе в мені правічний дикий зов.
І хай кричать коти, дибасто і черлено,
Іде весна, а, значить, йде любов!

Я майже не знаю, хто вона,
І все мені тільки здається.
А може, вона намальована
На внутрішньому боці мого серця?

когда я в стельку одинок
осталось – выйти-из-себя
совсем немного
зайди ко мне хоть на порог
хоть на полслова
ради Бога

когда лишь воздуха – чуть-чуть
чуть больше чтобы пережить
других в итоге
я поделюсь и приручу
полудыхание
зажить убого

когда проститься час – в обрез
я заряжу в него любовь
лети дорогой
через грудную до небес
за этой строчкой
ближе к слогу

когда цветов не сосчитать
годов как сласти седины
и некрологов
отдам свою я ни-на-пядь
всем тем кто дышит
у порога

25 Февраля 2009

Дякую Тобі за те,
Що Ти просто є.
І за твою Любов - дякую.
Дякую Тобі за те,
що кожного ранку дозволяєш бачити сонце
і людей, які мене оточують.
Дякую за хліб, яким я насичуюся щодня.
І за натхнення до праці,
яка зробить досконалішою.
Захисти мене від гордості,
яка може знищити,
і від самолюбства,
яке може зробити сліпим.
Навчи мене бачити світло там,
де панує темрявява.
Навчи мене щиро любити,
бо щира любов все прощає, очищує і освячує.
Амінь