На полчаса схожу в Нирвану
На челобитную к богам.
Там, падший, буду Богу равен,
Подобью божьему предан!

Иль может нет, не в этом счастье -
Чтоб быть с богами на равне?
Спущусь на землю, слово "Здравствуй!"
Скажу заждавшейся сестре.

Прощайте, рай, главенство, боги!
Я с вами, свежие ветра!
Прости, что был с тобою строгий,
Люби же брата, ты - сестра!

Написано після урочистого відкриття Новорічної ялинки
мером у місті Києві 19 грудня 2008 року.

Півмільйона за ялинку
Заплатив наш голова,
Скільки коштує сніжинка? –
Міліонів може з два!?

Не банкір я, добрі люди,
Та ялинку, й не одну,
Я за гроші ті добуду,
Ще й злітаю на Луну.

Гроші кинули на вітер,
Наче той вчорашній сніг,
Вже горить ялинка, bitte –
Він зробив, що тільки зміг.

Розкидають наші гроші,
Власні добре бережуть,
Як банкір – цей мер хороший…
Не паркуйся краще тут!

Катує душу туга
Потрійним батогом,
У кризі спить округа,
Сум бродить за вікном.
В полоні крижаному
Час плине восковий,
Несе на плечах втому
Понурий вартовий.
Знесилена тортурами
Душа тікає в сон,
За слюдяними мурами
Сідає ніч на трон.

У грудні перший, білий сніг
Дарунком щедрим впав до ніг.

Тоненькі гілочки кущів
Пан Миколай намистом вкрив.

Перлинки сяючі кидав,
Всю землю снігом засівав.

А під ялинки діточкам
Цукерки й іграшки поклав.

Чи він у твій заходив дім?
А що приніс? - Скажи нам всім.

Я був самотній перехожий,
Стояв у темряві один.
Проходив день за днем негожий,
Життя крутилося, як млин.

У серці холодом майнуло,
В душі нападав смутку сніг,
Але мене щось повернуло -
Побачив я свій оберіг.

З-за хмари сонечко вказалось,
Усмішку втримати не міг.
Промінням своїм ніжно гралось,
Що аж розтанув всюди сніг.

Тебе не знав я, навіть ще не бачив.
Поняти важко хто ти є насправді.
Твій образ на малюнках знов маячив,
А ти була загадкою і справді.

В емейлі ми мінялися словами,
Сміялись в інтернеті й сумували,
Але стіна стояла поміж нами,
Та ми стіну щодня разом ламали.

Здається, все прекрасно, слів немає.
Зірки на небі, місяць не знайти.
Я йду по небу - ангел там літає,
Та не розгледів, може ангел, ти?!

ти пряла своє волосся
підковою вуха пропливе човен осені
загубитися у тобі

забуття не можна пропустити
його треба з гордістю пройти
щоб могли по смерті сповістити
що безсмертним генієм став ти

і тебе вивчатимуть у школі
раз на рік нестимуть квіточки
обведуть парканом вкруг тополі
під якою щось там шкрябав ти

і кому потрібна така шана?
звісно ж їм а не тобі
й поки твої гратимуть фанфари
ще один помре у забутті

й випадково зовсім випадково
щось потрапить до чиїхось рук
і тоді заварять кашу знову
загримить перекладами друк

люди вміють гарно шанувати
все що геній їм вкладе до рук
при житті у забутті ховати
а по смерті возвеличить труп

Там де смерть ставить крапку над “і”
починається речення з “без”

хтось протягне хустинку тобі
хтось підставить своє плече

хтось промовить тобі "забудь"
поцілує в щоку і піде

і нещасних якихось шість букв
перевернуть у тобі усе

Є на світі слова такі
Від яких нікуди не втечеш
...і не знаєш як жити без “і”
...і не знаєш як звикнути з “без”.

Все життя – балаган
я закохана в нього
в хаотичність усмішок
і ран
і життя це – свобода від болю
і пекуча неволя
і стан
коли мить пролітає із вихром
завдовжки у наше буття
життя
підкрадається нишком
а потім тікає і я
здоганяти його намагаюсь –
...зупиняюсь, молюся і каюсь...

обіцяв він прийти увечері
і постукати тихо в вікно
свої крила вже трохи знівечені
поскладати у темний комод
зготувала я меду гарячого
постелила йому на диван
його кроки мені позначили
шлях короткий по небесам
й поки спав він тихо і стомлено
я плела свою мрію з радості
у комору п’янкого спомину
відкладала її до старості
не минеш ти у леті вічності
а постукаєш знов у вікно
хтось відчинить тобі серце ніжності
перелите у мрії крило

Кожен раз коли пишу дату
усвідомлюю думку одну
ми не зможемо повертати
викреслене в календарю
перед нами короткостроковії
миті-спалахи-серцебиття
а все решта належить історії
як і наше прожите життя
відриваємо з неї лиш спогадів
рвану мозаїку днів
нас собі не залишить історія
за піввіку нас спалить архів.

там де сонце нас освятить
промінням вечора багряним
за полуницями присядем
між грядок, квітів і туманів
й не буде флірту, зваблень, тіней
лиш теплі очі й ледь холодні пальці
лиш запах літа і білявих лілій
і полуниць в маленькій банці...

Під дивний запах шоколаду
за збанком пива і кориці
ми там тихесенько засядем
де щирість буде в фразах й лицях
і хай хоч зносить інших вітром
хай дощ збиває перші квіти
за столиком зі штучним світлом
ми будем плакати й радіти

Як грав скрипаль в метро у Будапешті!
Нанизуючи душу на струну.
І серце тихо тьохкало:'Нарешті,
Я повертаюсь в рідну сторону!'

Було кохання,наче срібна нитка,
Що в лабіринті вказувала шлях,
І вже на обрій прямувала зірка
Не в Вифлеємі - в рідних Чернівцях!

Зима з весною стрілися.
Зима у мокрих валянках,
Та все іще надіється
На прийдешній мороз.
Весна з зимою стрілися.
Весна - уся в проталинах,
Трава ще не пробилася,
Ще без дощів і гроз.

Зима з весною стрілася,
І для зими це стрітення -
Кінець всьому. Одвіяла,
Прощатися пора.
Весна з зимою стрілася,
І для весни це стрітення -
Бруньками наливатися
Та силу набирать!

Зима з весною стрілися,
Кінці й початки сплутали,
Зелена й біла віхоли
Вінцем переплелись.
А ми... ми не зустрінемось.
Я пізно народилася,
Я навіть не довідаюсь,
Яким ти був колись.

Ти все, мабуть, гукав мене,
І зник, не догукавшися.
Між нами бездна вічності,
Безкрайній сніжний лан.
І лиш весняний пролісок,
Яко небесне колесо,
Викочує із безвісти
Чи спогад, чи туман.

«And due to the crisis –
who knows where Christ is..»
(Ю. Лазірко)

вантажівка летить -
наближається час вакацій,
а надворі сльота – і стемніло від провокацій,
і немає кому божевілля замкнути в карцер,
бо свобода: внизу - хаос, німота - вгорі,
і вистрибують глупі ставки в невинній грі

чи то нічка зіткала б якусь гамівну сорочку,
чи то взяв на приціл би півень шалену квочку,
чи діждемо у мирі, люди, Нового рочку?
каламутить ріку скоцюблений білоперст,
і черва осоружна суне за сотні верст…

огорнула думки пітьма і роз’їла мізки:
плямувати усіх! і усюди шукати зиски!
у Миколи, бува, не знайшлося такої різки…
у гостиннім куті зневажено хліб і сіль,
через діри вилазить крадене звідусіль,

чи кричи чи мовчи – все одно, як об мур горохом,
і виходять із нір потвори, зарослі мохом,
під овчиною – кігті, а сорому - анітрохи…

але станемо поряд – і згине сердитий рик,
і насічкою січень поставить на руку рік.

І чого вона,
У фінансах,
Перекіс ввела.
Тисячу дала,
Бабам,
Немічним дідам.
Тим фінанси,
Довела,
До критичної межі,
А потреба є -мені,
Щоб,я бідний мільйонер,
Швидко став,
Мільярдер,
По сприянню валют фонду.
Не хватає вам їди?
То поїду я туди -
За кордон -
Показати їм, які ми.
Теж багаті,
Хитрі, "вумні",
Як лиси.
Спритні ми дільці,
Бо тримаємось за ці,
Крісла та стільці.
Собі свято ми зробили,
Серед чорної "чуми".
Бо ми діти " сатани".
Ну, а ви,немічні діди,
Кривоногі та беззубі,
Баби.Порпайтеся у землі,
Там найдете,щось собі.

(сказка для взрослых)

Зима уже в снегах
готова к январю
в червонных сапогах
зажечь зимы зарю.
Червонный Дед Мороз,
трезвейший Николай,
везёт подарков воз
дворам, где – ни кола,
где божья детвора
и божий весь народ
от каждого двора
встречает у ворот.
И вот подъехал воз –
от божьих дел пример.
А в нём – не Дед Мороз,
а дед миллионер.

За те що ти
За те що ти кохала
За те що ти плекала
За те що шанувала
За все добро
За те що не вернешся у житті
За те немає на землі...

Нас не заставлять більше
Вмитись вранці
Бо ми землі коханці
Ми в ній завмерли...
Назавжди

Букети трояндами в три
Ти знову, і знову не ти
Закладені пластом ікри
Розбиті шляхами мети

Королеви Балтійських морів
Паралелі гітарами вниз
Пляж за вас під сонцем горів
Пальми ковтали ірис

Your beauty is great to believe
Your spelling is well to write
Your own world is to love & to live
I want you be my lady-bride

Блакить очима Ікар
Між хмарами танець, запилений сніг
Парами і без пар
День на кахелі ліг

Синь неба.Париж і Марсель
Екран,епатаж
Запросять до власних осель
Каннами став еротичний монтаж

Ти закрила очі
Холодними руками
Я стою і плачу
За спогади роками

Далі, далі буде
Але вже без тебе
Роздягати світлом
Таємниці вмерли

Не питай мене,
Як зі мною жити
Я хотів би варто
Би не вчитись, вміти

Зранку загорітись
З сонцем привітатись
Холодним чаєм вмитись
І тобі сказати…

Барвиста ніч татуювання
Чорнильних натяків хреста
На білім тілі розпинання
Експресії натовпу – хлиста

По крижам з муки посинілим,
По кистям, де бренталь проткне
Невідворотність; посивілий
Од нас – за нас, – на хрест іде;

Вінок терновий сохне з крові,
Спис гасить жало в серці... все;
Час увібгався в Першослово,
Знітився: од-КРОВ-ення ж-ДЕ,

Усіх, зійшовших на Голгофу,
Роз-лету крил на теплий брус;
Від осявання в грудях тьохне,
Заплаче архетипом блюз;

Артерій оцупки коріння
Голосять за незбулим: “ДЕ!..
ДЕ!” – Рвуться струни з нетерпіння:
− А, Він, ще бу-ДЕ? ВІН прий-ДЕ?!

− Ади, і-ДЕ. ДЕ? ДЕ!
Один, одніс-ІНЬ-кий, од-НЕНЬКИ,
Гл-ЯНЬ, дзвонар серцем, Бігме, Б’Є,
З СІОНУ бевка, здо-ГАД− тенька,

Глядь: Хрест в долоні віщих ліній,
І в грудях ниє... наче... спис:
Од нас, за нас... – на скронях іній...
Люстерко в облямівці риз.

У мріях я літаю птахом,
Посеред синьо витих хмар.
На землю споглядаю з страхом.
Лиш серце радує мій храм.

Стоїть понурий, старовинний.
Він споглядає на людей,
І шепче їм я тут єдиний
Хоч хтось, колись сюди прийде?

Теплом й любов’ю наливаюсь
Тоді лише, коли молитва
Звучить в мені, я нею упиваюсь.
Молитва ваша, ваше ж серце гріє.

Відкриті двері цього храму
Та люду там чомусь нема.
Я полетіла поза хмару,
Щоб ще побачити дива.

Будинки, суєта навколо.
Усі спішать, збивають з ніг.
Куди ви йдете і для чого,
І не шукайте земних втіх.

Бо доля кожного написана давно.
Хоч як крути, куди не йди,
Але нашкрябало перо
Дорогу кожному в житті.

Минула шумне місто,
Розкинулось мале село,
А мешканцям села не тісно.
Так завжди буде і було.

Вони купаються в природі
Хоча не помічають це
Працюють тяжко на городі
Та біднота усіх гризе.

Пробігли хлопчик із дівчиськом
У ліс погнали весело корови,
А в полі соловейко свистом
Перераховує снопи.

Моє пташине серце раде,
Що побувало в цих краях.
Ось тільки сумно стає часом,
Що я літаю тільки в снах.

Чи знаєш ти чого вартує правда?!?
Чи знаєш ти яка п’янка брехня?!?
Чи знаєш ти прокинешся чи з ранку?!?
Чи знаєш ти хто ти, хто я?!?

Чи знають люди про чужі нещастя,
Чи лиш живуть своїм життям?!?
Чи знаєш ти в чім полягає справжнє щастя?!?
Чи поринаєш часом в забуття?!?

Зірки на небі розказали б правду,
Але не кожен може читати їхні послання,
Тому вже дочекавшись ранку,
Тебе чекає ще одна брехня.

І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Ліна Костенко

Осінь. Місто. Небо затягнуте сірим простирадлом сіє на землю дрібненький дощ. А він наче навшпиньках моросить по домах, тротуарах, дорогах, забирається мокрими краплями людям за ковнір.
У такий день мені випало їхати у сусіднє місто на навчання. Проводжати мене не було кому, у всіх свої проблеми, тому я з усіма сумками та рюкзачками зібралась, сіла у автобус і приїхала на місцевий вокзал.
До відправлення поїзда залишалось хвилин двадцять. Я стала у чергу. Настрою та бажання кудись їхати з рідного міста та теплої домівки небуло. Але так було потрібно. Я ж сама цього хотіла. Одже їду. Розглянулась ще сонним поглядом навкруги. Усе сіро, сумно та холодно. Та раптом серед цього безликого оточення я побачила очі. Вони були яскраві та живі. І вони дивились на мене. Мій погляд із здивуванням зупинився на них. Та просто так дивитись на незнайому людину напевно не гарно, подумала я, і відвернулась. Відчувала, що очі дивляться на мене. Вони були там. Позад мене. Це були очі чоловіка.
От і моя черга до каси.
- Дайте будь-ласка квиток на 10:15. Поїзд номер 323. плацкарт. Одне місце.
Я взяла білет, позбирала свої сумки і обернулась, щоб піти на перон. Та ось знову ці очі. Вони зустрілись з моїми. Чоловік років тридцяти двох стояв у черзі до віконечка у якому я щойно взяла білет. Високий, темноволосий з чорними глибокими очима, з акуратною борідкою та дуже красивий. Але ці очі. Вони були такі виразні та палаючі, що мене враз кинуло у жар. Здавалось я у них потонула. Це був ВІН. Той кого я чекала і про кого мріяла ще дівчинкою.
Та це була лише мить. А в наступну я, відірвавши нарешті свій погляд, попрямувала на мокрий перон. Дощ знову намагався влізти мені за комір. Але мені вже чомусь не було так сумно. Сонце наче виглянуло з-за сірого простирадла для мене. Лише для мене. У голові промайнула, заграла лірична пісня на слова Ліни Костенко. А може це було у серці?
В дні прожиті печально і просто
Все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесни гостем
Я чекала тебе з доріг.
Що це? Чому саме ця пісня? І чому перед очима ці дивні очі?
Ось і поїзд. Мій одинадцятий вагон. Бокове місце у плацкарті. За вікном все та ж сумна та змучена осінь. І дощ. Він тепер до мене не може добратися. Лише ковзає крапелинками по брудному склі.
Їхати не довго, лише п’ять годин. Але і їх треба чимось зайняти. Якось прожити. Що ж робити? Напевно мріяти. Моє улюблене заняття. Коли наче відлітаєш кудись туди, де тобі хочеться бути. Наче фільм, режисером якого є я сама. Ось один кадрик, другий... А у наступному я раптом бачу ЙОГО. Чоловіка з глибокими та дивними очима. Як було б добре коли б він їхав цим же поїздом і у цьому ж вагоні. Ми б сиділи один навпроти одного і розмовляли. На мене знову б дивились ті очі. Хто він? Куди їхав? Напевно цього я ніколи не дізнаюсь?
Думки про НЬОГО були приємні і час промайнув швидко. Ось вже поїзд доповзає останні метри до перону. Люди у вагоні метушаться. Розігнавши приємні мрії я також зібрала свої речі і одягнулась.
Перон чужого міста зустрів мене ще різкішим вітром та мокрішим, дошкульнішим дощем ніж проводжав рідний перон. Може тому й різкішим, що не рідний?
Сумка одна, друга, парасолька. Треба з цим усім швидко якось добігти до трамваю. Та щось воно не складається. Виривається все з рук.
- Дівчино, таксі візьмете? Давайте я вас підвезу. – закрутились дошкульні таксисти.
- Ні, дякую, не треба.
- Така погода, дощ, холод. Не дорого візьму. З такої гарної панянки. – не вгавав таксист.
Та я вже пішла.
До зупинки трамваю було метрів сто. Наче не багато. Якби не ці тонкі ручки у сумки, що врізались у пальці. Та враз на моїй руці чиясь тепла долоня. Чоловіча долоня. Вона легко підхопила важку ношу.
- Дозвольте вам допомогти.
Це був ВІН. Чоловік якого я побачила на вокзалі. І ті очі. Сонце засяяло десь у глибині мого серця. Зігріло мене. Напевно це мить щастя. Напевно час зупинився. І дощ наче зупинився. Щоб не заважати.
- Як вас звати?
- Марія.
- А мене Степан. Я вас ще на вокзалі, коли ви квиток брали помітив.
- Я вас також. – відповіла я тонучи у його очах.
Ми разом підійшли до зупинки. Запитань було безліч. Степан виявився редактором газети у нашому місті. Приїхав на зустріч з відомим автором. Я розповіла про себе. Коротко, що змогла. Що встигла.
Ось і мій трамвай. А так не хочеться розлучатись. Ніколи не вірила у кохання з першого погляду. Та от воно. Сталося. Буває. Наче й справді загублена половинка знайшлась.
Я зайшла у трамвай. Степан заніс сумки. Поставив на сидіння.
- Зустрінемось ще, - шепнув.
- Так, обов’язково. – промовила я, мов у сні.
Ще раз глянула в його очі. У них було написано ”ЛЮБЛЮ”.
Степан вийшов з трамваю, коли той майже рушив. „Та як же ми зустрінемось? Ми ж навіть номерами телефону не обмінялись!” Він стояв на зупинці і махнув на прощання рукою. І тут я побачила на безіменному пальці правої руки тоненьку обручку. „Він одружений!” – майнуло в голові. „Як же це? Тоді для чого ж ця зустріч? І пісня?”.
А у серці вже грала інша пісня. Тої ж Ліни Костенко:
І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.

Я ще ніколи не пила...

Там, де янголи мріють кохати,
Щоб забути тягар самоти.
Там, де ріки течуть у небо,
Серед хмар, у далекі світи.

Там, де мавки гуляють у хащах,
Де палаюче птаство в горі,
Де русалки живуть в озерах
І співають балади свої.

Де стоять ще ліси непролазні,
Там, де лід обпікає вогнем,
Там, де зорі лоскочуть вершини
Ми туди із тобою підем.

Та чи схочеш покинути разом
Цей незграбний, небажаний світ?
Залишити тут біль і страждання
І пуститись до сонця в політ...

Тут про янголів зовсім забули,
А русалок закрили в казках.
Всіх птахів, що палали - убили,
Чи згноїли в сталевих клітках.

Тут багнюка і ріки із крові,
Ну а там не зустрінеш біду.
Ти подумай, чи хочеш зі мною
Ну а я завтра зранку зайду.

Скільки тем для розмови,
А ти мовчиш,
Скільки вільного часу,
А ти знову біжиш,
Скільки ласки й кохання,
А ти не береш....
Скільки ночей без тебе,
А ти й лік не ведеш...
Скільки жінок на світі
А ти мучиш її,
Скільки радості й світла,
А ти десь в темноті....
Скільки весен пройшло,
А ти не навчився цінити...
Скільки було їх в тебе,
А ти не вмів їх любити.

Коли твоя безмежна самота
Клубком безвиході в твоєму горлі стане,
Ти пригадай розп*ятого Христа
І на собі відчуй болючі рани.
Пройди ці, до Голгофи, кілька миль…
(Невже заради цього варто жити?!)
Стерпіти все: образи, зраду, біль…
І лиш ЛЮБОВ у серці залишити.
Така нелегка доля у богів –
Всі муки найнестерпніші стерпіти,
Щоб світ, який тебе розп*яти хтів,
Лиш після смерті став тебе любити.
І хай на хрест веде безжальний слід,
І ти не знаєш, що там буде далі…
До серця притули жорстокий світ,
І вибач світові за всі свої печалі.
А втім… Якщо у тебе вибір є-
Подумай, перш ніж йти у цю дорогу.
Чи - жити, як усі життя своє,
Чи – жертвувати всім, щоб стати богом.

Ісландіє - країно гейзерів і льоду,
Ти уособлюєш тонку дівочу вроду.
Від твоїх чар холоне моє серце,
І в жар кидає, як від перцю.
Руїни древніх замків і каналів –
То спадок давніх скандинавів.
І їх боги, що звуться “вани” й “аси”
І дерево життя – могутній ясен.
Сам Одін одноокий махне мені рукою,
І засміється Бальдр, вбитий омелою.
А Локі знов затіяв лихо,
Напевно, геть зірвало стріху.
Ісландіє, чекай мене, я йду.
Побачу, врешті, все це наяву:
Твої озера сині, льодникові,
Мохи твої, кущі лишайникові.
Цей дивний острів вулканічний –
Це світ легенд і саг міфічних.

Погано, наче осені без жовтого листка,
Не добре, мов зимі без снігу,
Сумно – це ж, як літу без тепла
Й прикро так, як веснам без їх цвіту.


Та це ж сьогодні тільки,
Завтра ти встаєш з весною
І розум з серцем
в дружбі між собою.

Пройде відрізок часу
за стрілкою малою
І ти цвітеш так гарно,
як все цвіте весною.

А чуєш, вже і літом затягнуло
Й тепло пульсує в кожній клітці тіла.
В обід ти ще сама
туди-сюди побігла,
а ніч прийшла – і все, як ти хотіла.

Знов відлік часу…
І невгамовна стрілка дає тобі осінні ранки
І ти ідеш, а під ногами
У жовтих барвах вкриті тротуари

А дні за стрілкою вперед…
І знов біжиш,
А під ногами - біла скатертина
І розумієш, що зима прийшла
Та ще й така, як ти колись хотіла…

якась боязнь, що не заснеш без світла
страх іхтіандра загубити акваланг
вода і віск з тайнописом девізів
синтаксису синтагм твоїх фаланг

середнім віком в хаосі кімнат,
де всі причини зводяться до риму,
до островів, єлен, макак, макабр,
де все замінне, навіть ринки й ринви

де тонкість горл ще пам'ятає нафти
розлив стемнілий, білизну руки
твоєї, де все ближче натовп, нато
де шеломом припадеш до ріки

де сон - важкий, сатурна тьмяний пил,
де сніг не йде вже мабуть другий місяць,
де скілла - нагорода в цей заплив,
це стиль такий, його - не зміниш, смійся

бо стиль такий, він форма, він - без змін
це мідь, це шраґе, там - й навіни - зникнуть
в кімнаті в мене вже немає стін
тебе також не буде завтра зранку з ними

Пливе листком серед калюж
Дум філософських тема:
Обмежена кількість душ –
Така собі проблема.
З часів Адама і Ліліт
На тему цю кульгає світ.

У світі цім живуть людці,
Ведуть розмови слушні,
Та не люди люди ці,
Бо вони бездушні.
Байдужість інших до проблем –
Одна з улюблених їх тем.

Серед бездушних цих людців
Дитя навік спочило:
Мало нелюдів-батьків
І лягло в могилу.
Його ніхто не годував –
Батькам хватало інших справ.

Були батьки – суцільне зло,
Не повезло маляті,
А душі там не було,
Лише тіла прокляті.
Чи можна їх корити тим,
Що душ не вистачило їм?

Тіл розвелось у світі цім –
Не можна й полічити.
Церква треба їм за тим,
Аби свічки палити.
А то й не треба взагалі,
Аби лиш їжа на столі.

Пливе листком серед калюж
Дум філософських тема:
Обмежена кількість душ –
От Богові проблема.
Він на латки свою порвав,
Та ті латки ніхто не брав.

Наче хлібні крихти зі столу,
поздмухував людей антихрист…

Банально, наче рима «кров – любов»,
як «Пісня про рушник» під час застілля…
Немов шкільний фотоальбом
гортаєш – страх, емоцій стільки…

Ні, не страх – більше:
волосся не диба стало –
всередину (зворотно) почало рости;
по тілу не мурахи,
а слони пробігли;
не похололо в п’ятах – закипіло!

Тіло…
«…почервоніли: пальчики, щічки і грудоньки… Малятко рідненьке, вставай, прокидайсь –
до школи іти… ось твій ранець і зошити…
Чи може ти хочеш поспати? Так,… білі плати…
Накрийте, накрийте, щоб він же ж не змерз…
А дихати як? Він же ж вкутаний весь?..
Голівоньку не накривай…
Ай-ай-ай…»

п’яний водій на машині на швидкості
в’їхав у натовп людей на зупинці…
Час, неначе пісок на зубах, захрускотів…
Життя-біль почали цідиться
розплющуванням очей, ворушінням рук-ніг…

Гріх встав, обтрусився: не в ліс, а у люди пішов…

А душа хлопчика стояла збоку і думала:
«Це мабуть за те, що коли я виходив з дому,
то на матусю сказав «мамка»…»

І труться джинси в кутках магазинів,
і дами-недами примірюють їх –
комусь дорогі, комусь закороткі,
комусь не пасують, чомусь, ні одні...
мабуть, це для мене – короткі, затерті,
щоб я ними терла наступні роки.
Пройдуся по вулиці битим асфальтом –
по битій дорозі побиті кроки.

І труться джинси на плитах литок.
В метрові зачовгані ходять сліпі –
не бачать людей, не чують чуток,
і самі для себе буденно-бліді;
і тут в монотонності днів непробудних,
у тінях лампадок висить забуття,
сонливість блукає у запахах брудних,
і нудить наявність Djuice-покриття.

І труться джинси на сивій бруківці.
Бутики, кафеї – одне за одним,
між них банкомати і банки в обшивці,
і кожен кривляється сміхом сумним;
іскрізь охоронці, як ті манекени,
чи супергерої із фільмів тупих,
а дамочки всі, як барвисті кармени,
з соляріїв вийшли у шкірах чужих;
Макдональдзи вже округлили очиці,
жовтіюче ”М”, як гіпноз для дітей,
навпроти „Буфет” пропонує всім піци –
сьогодні за планом інакше кафей;
піду повз кафешку ліванського друга,
“Paris” омину, ресторан “Twenty Two”,
у шлунку давно наростає напруга –
з бляшанкою коли я далі іду.

І труться джинси об мокрий асфальт,
і всі метушаться, як блохи –
калюжами ллється небесний кришталь –
волосся сиріє потроху...
Ой, люба! Куди ж ти наперла сангласи?
Не чуєш, як хмара на тебе лягла? –
Розкиснуть усі твої штучні прикраси,
ти б краще амбрелу з собою взяла.
І всі поховалися скрізь хто куди –
не видно живого ні щенту,
лиш тільки автів – ти хоч греблю гати –
не дінеш ні де стопроцентно!
Салон „Оружейный”, під ним – арт-кафе,
де часом з душею кавую,
сьогодні у шлунок кладу щось легке –
важким-бо здоров’я марную.

І труться джинси в червонім трамваї,
і сонце вже давить розмите вікно,
по книжці слова безнадійно літають,
ловлю і ковтаю – мені все одно.
Вібрує мобільний у мене на пузі –
його і без того трамваєм трясе –
мене привітав один з моїх друзів,
і каже – для мене доручення є –
пишу „Бєз праблєм!” – мені нудно без справи,
відсутність її наганяє лінву...
зупинка моя – підриваюся жваво,
закручує ноги мені у криву.

І труться джинси в піщаній хмарині,
а кеди накрило барханом пісків –
побігла до річки тоненька стежина –
я нею побігла з-поміж дітлахів;
вода ще холодна – купатися рано,
тому я примну іще свіжу траву –
студентки минають від сонця рум’яні,
я їх наче знаю – навмисне мовчу.

І труться джинси шляхами міськими,
сучасність у мене сидить на плечах,
та ви не зважайте, я йду невидима
в затертих об Харків кльошових джинсах.

Благословенні ноги,
Що ходили востаннє.
Благословенні очі,
Що закриті в середину себе.
Благословенне волосся,
Що вигоріло на сонці.
Благословенна мить,
В яку було зібрано снопи днів.
Благословенні темні плащі друзів,
Якими накривають після смерті.
Благословенні ті, хто витратили все що мали.
Благословенні ті
До кого вже не повернеться
Ні добро, ні зло.

- Як пройшов твій день?
- Годинами перебирався,
У забутті,
Бо вже ніщо не варте думки.
Припарений чорнушними сонетами
Бо кажуть всі – Признайся,
Ти не можеш.
І все одно товчу своє
Придурками відгороджуся
Ніщо із вашого вже
Не проб’є мене,
Я в ваші друзі не годжуся.

лицар підпав під владу сатани лише тому,
що легковажно глянув на дівочу вроду
Айвенго

Три шістки «Літавицям» – від Народу!
Народ, він знає – скільки і кому…
Про душу – він, а ті йому про вроду,
Про панночку, а він їм – про Хому.

ЮБНВЧЖВНННГО –
По шістці кожній панні із шести.
Та вже з хрестом вертається Айвенго –
Це так він списа із мечем схрестив.

…Народ, Айвенго, шістки – Бог із ними.
Тлумачить всякий, як душа велить.
Я ж бачу тільки шістку серафимів,
Що в небесах Поезії летить.

ти на вулиці вросла в осінь
на зап’ястях уламки зими
кожне дерево кисню просить
падолистовими
крильми

так буває шукання сповідь
сиво блудиш
заплетена в час
щось прадавнє в тобі говорить
щось придушує місто-поліс
місто-Парнас

шепіт кроків твоїх тривожить
ніч
яку розстріляли дощі
й кожен вірш – пульсування Боже
на горлянці
твоєї душі

через густі римовані кущі
на волю знову рветься першослово,
як це не ново, як же це не ново...
які оманливі грудневі ці дощі,
як попелюшки в золотих каретах,
і вітер, що гуляє в очеретах,
ще пам’ятає запахи весни...
.................................
куди ж поділися всі кольорові сни?

Наша сила – президент,
як свої кайдани,
наше горе – президент,
як чужа Москва.
Поки сонечко зійдé,
стелються тумани,
поки сонечко зійде,
очі з’їсть москаль.


Гинуть верби, гине дуб
і душа козацька.
Чужі верби, чужий дуб,
чужий подих наш.
Вже біда жене біду,
вже країна – цяцька,
в чужині – чужу біду.
Українець, зваж.


Як же нам – живим братам
доленьку здобути?
Де ж до Бога ті врата
шлях той до спокути?

Чи не чуєш – із віків
стогін того віче!
Україна козаків
вже до зброї кличе.

Кінь, козак і кулемет –
то святого трійця.
Небо наше – наш намет,
воля українця.

2008-05-28

Ти прости і не сердься, що тебе я так палко
цілую в думках.
Вітезслав Незвал

Ти мені пробач і не сердься,
Що малюю тебе оголену.
Просто вирвав зі свого серця
Пуританство залізною голкою.

Ані хтивості, ні брудноти
У юнацьких мріях патлатих.
Просто хочу тебе роздягти
І оголену цілувати.

12.08.07.

Коли до тебе буде відстань
У сто листів чи одне море –
На вищій ноті голос трісне
Й потоне в тиші, мов у хорі.

І блискавка окреслить коло,
За колом ти, вогонь і пристрасть.
У спину кпини люто колють,
Та під ногами в мене присок.

Крок… Ще… І раптом – сяйво синє.
Твій голос ллється з високості.
Повисла мить на волосині.
Не смію… Даленіє постать,

Відлунням вигасає пісня.
Пекельний вітер. Небо в шорах.
До тебе простяглася відстань
У сто листів чи одне море…

3.04.08.

Душа омита сонячним промінням,
Як у свічаді, в ній відбився світ.
Чергуються багрянь з аквамарином
В його склянобарвистій перезві.

Там усмішка сльози та регіт суму,
Там танець дервіша в пустелі без води,
Хайяма піала, дорожня сума,
Незачерствілий хліб Сковороди.

Де грона гроз впіймались в невід неба,
Гривасті хвилі чвалять навмання –
У волосінь межа між "будь" і "небудь"
Від майбуття минуле відтина.

Іти в життя – мистецтво і наснага.
Мовчи, трибуне, як співа дитя,
Бо кучері душі та серцю смагу
Дарує Сонце – символом життя.

26.06.08.

Я прочитав стільки книжок,
Що став геть дурний.
Я вивчив стільки чужих віршів,
Що забув, як писати самому.
Я чув стільки пісень, різні мотиви і тембри,
Що сам уже не заспіваю.
Іноді боюся, що хтось захоче мене наслідувати,
Бо я є я.
Ділюся хлібом і вином,
Книжками, радощами, грішми –
Лиш не натхненням.

Коли запалюється вогник –
На нього дмухають вітри
З чотирьох сторін світу.
Іноді слід виходити на прю,
Коли світ замикається кільцем амфітеатру.

Я гладіатор в ореолі відчаю.
Блазенське ремесло мені зрідні.
На гладіусі факели відсвічують,
А в серці загнива безсилий гнів.

Плебей, що прагне хліба і видовищ,
Патрицій хтивий – на одне лице.
У цирку Цицероном не промовиш,
Бо повіншують цвяхом і вінцем.

Рубай, коли, від сітки ухиляйся,
Хай ллється кров на забавку юрмі!
Усі твої смертельні вихиляси –
Для публіки лишень здоровий сміх.

"Е!" – скажуть реалісти.
"Фе!" – скажуть раціоналісти.
"Фу!" – скажуть модерністи.
"Тьху!" – скажуть постмодерністи.
Але чого я справді схарапудивсь?
Хіба я знаю, що таке юрма?
Юрма безлика, а я завжди бачив
Навколо себе тисячі облич.
І коли треба – на бетонні стіни
Піду в атаку… на таран… чолом.
І квіти, і вірші – марні.
Зривають, милуються часом,
Та згодом квіти мруть на смітниках,
Поезії – у тюрмах палітурок.
В колоді суспільства – шістки й тузи
І так мало валетів.
- Хай живе раціоналізм! -
- Руки геть від власності! (моєї) -
На вірші росте ціна,
Хоч їх все одно не купують.
…Учора в метро я читав Тичину,
І пасажири на мене дивились.
Чого б то вони?

2.01.08.

Ота вовчиця, що під Осмолодою,
Стогнала, передвісниця біди,
Шпурляла Місяцю в очиці волю зболену,
У споминах лишаючи сліди,

Збивала бігма в небі божі роси,
У вирвах долі - на долонях ворожби
Писала іклами, кремсала стопи босі,
Аби не знали ряст, межи людьми.

“ Твій позирк навісніє зоряницями!
Твій порух вій неначе віщий знак!” -
Кричали гори, долями-вовчицями
Жадання вивертаючи навспак…

Знесиллям запівнічним упокоєні
Верталися у хащі самоти
Зашіптувати спомини погоєні,
Зализувати зранені хребти:

Греготові з нечулості Ґорґани,
Окам’янілий з жаху Свидовець…
У сіроманця ниють в серці шрами -
Коли на Місяць виє мандрівець.

****
Вокзали вистигають в порохах,
Сонця червоні зазирають в шибки,
полоще небо хмари на вітрах,
хтось сушить на тараню злоті рибки,
хтось родиться, радіє, помирає, –
і так щодень, в цю мить і через мить.
Червоні сонця пекла, а чи раю
щоранку сходять. А вона летить.
Летить собі планета синьоока.
Між вітряками бродить дон Кіхот.
І споглядає Всесвіт пильним оком
на зборище поетів і заброд,
на столярів, шевців і гречкосіїв,
на праведників, злодіїв, лакуз,
червоних, чорних, білих, жовто-синіх
і на сміливців й тих, хто боягуз.
І так щодня, в цю мить, і в цю хвилину.
Полоще небо хмари на вітрах.
А Всесвіт має тугу тополину,
гойдаючи планету на руках.
24.II.07

Там пишуться нові сюжети –
між стін, каміння і трави.
Моя ти втомлена плането,
ще скільки слави і хули
для тебе має перебути
і перейти, переплисти,
через спіймати чи забути,
дороги, колії, мости
і через потиск рук гарячий.
Обпалені твої слова.
Серед облич пустих й незрячих
ти загубилася сама.
Де бите скло, графіті, протяг,
Мадонни образ на стіні.
У нікуди рушає потяг.
В Дитяти очі голубі.
5-6.V.07

****
Запах грибів і торішнього листя
переслідує тебе вздовж усього потоку
вздовж повалених стовбурів
вздовж гірського рельєфу
на межі реальності
межі реальності – межі світів
межа світів –
на вістрі ножа
яким чорнявий гуцул
крає кусень сала
на ідеально одинакові шматки
крає хлібину
на ідеальної товщини скибки
межа світів –
сніп проміння
що осяває крихітну церковцю
яка може поміститися на долоні
проте її дзвони
долинають аж на полонину
де біля ватри сидиш ти
і хочеш
помістити церковцю
на своїй долоні –
межі світів
5.XII.06

****
Я вбиваю людей на папері,
залишаючи чисте сумління,
закриваю для них всі їх двері,
щоби квіти росли крізь каміння,

щоб колись у містах сутінкових
крізь будівлі з паперу й картону
вийшло трохи таких – світанкових,
що втекли з моїх снів, мов з полону.

В світі холоду, тисняви й відчаю
усі вбиті у книгах й сюжетах
прийдуть в гості веселі й заквітчані
пити каву й читати газети.

І ні крихти не матиму совісті,
як для публіки в ложах й партерах
і для трагізакінчення повісті
я уб’ю їх усіх на папері.

Серед натовпів, бруду і галасу
усім хочеться трохи трагічного,
щоби сльози на очі верталися,
трохи вічного й трохи незвичного.
18.V.07