Поміняю паролі -
На всяк випадок, зранку,
Під суворим контролем
Звик ти мати життя,
А зі мною - не вийде,
Я тобі не коханка!
Буду жити на повну,
А ти, милий, затям:

Не всі жінки,
Що були поряд,
тебе кохали-берегли,
На всі смаки
Шукав ти долі,
А зупинитись -
Невтямки?..
Не всі жінки
Могли щасливим
Тебе зробити,
Щоб злітав
Ти в небеса
На щастя крилах.
А ти...
Мене ти не впізнав...

Прийшла весна і скресла крига
І у душі моїй відлига
І витіка з очей слізьми
Все горе,завдане людьми
Шукає сонця промінець
Надії ніжний пагінець
Що пробивається крізь шар
Торішнього ,гнилого листя
І не повернеться кошмар
Який мені ночами сниться
Весна прийшла-радіє серце
І ожива очей озерця
Весна! Весна-моя надія
На те,що сонце всіх зігріє

Ніч зорі
Купала у морі
Одну згубила
Вода прибила
До берега зірку
На небі дірку
Людина латає
Коли помирає

У парку розцвіли старі каштани.
Буяння цвіту,мов вино,дурманить.
Пригадую себе іще дівчатком,
Яке гуляло в парку з любим татком
І міцно за татову руку трималось,
Раділо усьому,і всьому всміхалось...
Все ті ж каштани,все та ж весна,
Та я вже стала давно не та...
Хоч немаленька,і не дівчатко,
Та в парк гуляти я ходжу з татком,
Але це татко моєї доні...
А в мого татка вже сиві скроні,
Бо річка часу незна спочину
Ні на секунду,ні на хвилину...
Весна минає-приходить літо...
І опадають з каштанів квіти...

А зорі вмиваються милом інтиму,
І піниться вечір у поглядах зір.
То ера Ерато і вогнищ без диму
На схилених спинах потомлених гір.

Луна-поліглот у закоханих вуха
Сипле коротке стакато ночей.
Освідчення квітки цвіркун нишком нюха.
А зорям в очах мильна піна пече.

Собі ти скажеш - таких сотня,
А мого імені із серця не зітреш!
Хоч завтра не подзвониш (як й сьогодні),
Цієї ночі знову не заснеш.

Байдужим будеш ти на людях,
І жарти твої гострі - всі мені,
Частішатиме стукіт в грудях,
Коли ловитимеш в моїх очах вогні.

Летять, немов в калейдоскопі дні,
Минуле бачиться уже розмитим.
І з сумом ти зізнаєшся собі -
Як жаль за щастям, необачно так розбитим!

****
Со мной по жизни две голубки
Мне вдохновенье предают
Как две спасательные шлюпки
От мысли пьяной отведут

И если клетку смастерить
Из самых благородных руд
Не даст им гордость посетить
Этот заманчивый приют

По разу каждая когда-то
На своей воле испытав
Видали как чернеет злато
Хитер как с мышкою удав

Своим сапфирным опереньем
Блестят, летая в высоте
От цепи разлетятся звенья
Кто пустит руки к красоте

Переливаясь краской страсти
Уверенный и стройный стан
Из каждым взмахом ближе к счастью
На шаг вперед, на зло врагам

Пусть не легко полет дается
Но есть лететь ради чего
В малых сердцах дух сильный бьется
И сердце держится его

А я земных корней создание
Разлогий дуб, что при горе
Иль на яву или в мечтанье
Держу любовь до них в коре

Для них всегда в ветвях моих
Найдется место для защиты
Из хворостинок из простых
Из добрых чувств местечка свиты
В. Дудка

Змучена коханням, змучена нелегким життям,
але вона не піддалася сильним вітрам...
Трималась скільки в неї є ще сил,
розправляючи всю міць білих вітрил..
вона сильна, незламана життєвими тривогами,
вірна, незаплутана рідними дорогами...
а в коханні: зрада, горе, біль, розчарування,
написаний сонет, а в душі зхалишаються вагання..
Летіти проти вітру, без підтримки та допомоги?
Впасти..і в житті піднятися немати змоги...
Але вона підведеться, нескорене життя, нескорена вона,
і буде колись свято, і запанує на її вулиці весна...
Змучена та сильна, але водночас слабка та непідкорена,
зрадливим коханням та тяжким життям своїм зморена..
Але тримається, незламали її ще вітри,
вже не боїться болі, вже не боїться самоти..

перетікання неба у зіниці
відчинене вікно дрижання вій
твій погляд наче лід ламкий
і наче дощ вмиває лиця
і холодно незатишно і тоскно
на біле простирадло намовлянь
лягає попіл сірий і тривожний
так ніби мертвий птах

Образ, ображений злими словами,
Тихо іде у вечірній імлі,
В церкві навколішки під образами,
Молиться він у святому теплі.

Просить у Бога забути образу,
Слізно благає пробачити всіх,
Ніби відверто, та видно одразу,
То лиш слова, а в душі – гнівний сміх.

Свічка спалахує й гасне раз по раз,
Ладаном пахне у церкві вночі,
Хто ти, словами ображений образ,
Що загубив милосердя ключі?..

Природо, до тебе на колінах звертаюсь я!
поки вдихаю твоє чисте повітря,
ніж мене у своїх обіймах!!!!
пести ласкаво своєю травою,
вкривай мене глибокою водою.
яскравими квітами мене заплітай,
сьогодні, Природо, я твоя, Знай!
а завтра опинюсь в міцних обіймах Міста,
забуду, як гарно було з тобою.
і не захочеться мені знову їсти,
що приготовано було тобою.
я не згадаю твої солодкі поцілунки,
що на шкірі моїй залишила,
лише кайдани - Міста готунки
на шию собі почепила.
і знов сірими стануть мої очі,
які з тобою були зелені.
і знов бачу запилені ночі,
що з тобою були шалені.
не побачу я довго польових квітів,
не вдихну сонячного проміння,
на собі не відчую зелених тих вітів,
Що в землю сховали коріння.
Природо, приречені ми
бути з тобою не поруч.
але в душі моїй, на глибині,
з тобою я бути хочу!


18.05.09

З неба ідуть новини в дощі і граді,
Слід залишаючи між лімфовузлами.
Очі втираючи хусткою із орігамі,
Вимкну канал прийому «на автоматі».

Рокотом синіх нервів транквілізатор
Виб’є канву надії у бездоріжжі.
Скрикнути з підвіконня в холодну тишу…
Після грози у носі приємний запах.

Впасти під ноги мокрій брудній болонці.
Встати, і сходами швидше піти додому.
«На автоматі» ввімкнувши канал прийому,
Бачити, як вицвітає диван на сонці.

Мімікрія на "Станцуй поминки"
Чорнява Жінка http://maysterni.com/publication.php?id=32698


Станцуй поминки стройных рифм
На синем берегу печали.
Мы их невольно повстречали,
С разлукой слово обвенчали
И в воду бросили – плыви!

Станцуй поминки! Пусть на спину
Хлыст тонкой веточки сирени
Следом вишнёвого варенья
И преступленья искупленьем
Стиха начертит снова схиму.

Станцуй поминки! Я не сгину
На крыше брошенного дома
Лицом забытого фантома
От рук до одури знакомых
Как будто Голем кану в глину

*
Думки настирні
Так мене обсіли,
Як в травні ненажерливі хрущі,
Сливове листя.
Скільки не труси їх!

(Перефарбований вірш Петра Скунць)

"Один" http://maysterni.com/publication.php?id=32997

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю я листя тепер.
Всі відмінності стер. І зеленим помада коханки
Тільки маминих сліз я ще досі з обличчя не стер.

Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Лише біль колючок (на деревах віршів) де один...

Де один, по заслузі, в цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Бо зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зігріти,
І усіх обминув, фарби хто розрізняти не вмів.

Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще вище і вище,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищив,
Де метелика ловить на гілках різнобарвний поет.

Слово їсти не дасть. Може, буде ще фарба на спині
Аби десь побиратись на помийках Росії в кущах.
Але ж, рідна Вкраїно… Бачиш?! Очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.

В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім… У безмежжі на світі чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім

Я зостався один. А мій колір то щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Колір всякий пізнав... Твій, Вкраїно, всотавши один.

Тихесенько у Велесовім гаю
Я проведу в минуле цю весну
І красне літо радо привітаю
І в травах цих високих потону.

Заслухаюся співом солов"їним,
І на перисті хмари задивлюсь,
І за життя прекрасні ці хвилини
Я Велесові вдячно помолюсь.

Із серця тут думки зникають ниці
І входить первозданна чистота.
Душа стає в природній цій Божниці
Просвітлена, небесна і свята.

Вбирають очі розбуйнілу зелень,
І квітів жовтизну і фіолет,
І оповитий щастя дивним хмелем,
Мов пориваєшся в пташиний лет.

Ты не грусти ни о чем, родная...
Печаль отбрось!
Насыщен воздух сиренью мая
И я - твой гость!

Вот и дождались с тобой мы лета,
Год позади,
В нем было столько тепла и света,
А впереди

Нас ждут с тобою такие встречи,
Такие сны!
Еще не “осень”, еще не “вечер”...
Разгар “Весны”!

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

1994

                   Якби того,що в мріях маю,
                   Хоч краплю б мати наяву.
                           В.Симоненко

Тече ріка сумна мінору,
Моя душа у ній пливе,
Поринути у води горя,
В печалі кола серце зве.

Під звуки трепетного щему
Закрутить вир переживань,
Коли нема в душі Едему,
Віддамся пеклові страждань.

А скрипки вже не просто квилять,
В них - розпачу апофеоз,
І раптом світла чиста хвиля -
Мажор, по тілу йде мороз.

О сплески радості неждані
У плині сірого буття,
Немовби знов прийшло кохання
В моє зажурене життя.

Неначе б то з ріки розпуки
На острів щастя вийшов я,
Й під чарівні оркестру звуки
До мене мила йде моя.

І ми кружляємо у танці,
На руки я беру її,
Мажору світлого повстанці
Пливемо проти течії.

І замовкає, замовкає,
Зникає десь ріка сумна,
О люба, я тебе кохаю,
Дзвенить піснями нам весна!

2008

Знов пірнає високе небо
У обмежений в стінах простір.
То не примхи,то е потреба,
Щоб хоч інколи в хату –гості.

У воді не хилясай, рибко.
Не базікай дарма, папужко.
В мене гостя.Хіба не видко?
Неба сині прозора смужка.

Завітала – й думки кохаю,
Мов росою дзвіночка вмиті.
Ти заходь.Я тебе чекаю,
Бо живу на краю блакиті.

Польові яскраві квіти

Я пішла збирать весною,

У долині горицвіту

Познайомились з тобою.

Їх чарівною красою

Ми до ранку любувались,

Там під зорями у полі

Цілувались, цілувались.

Серед квітів горицвіту

Я тебе зустріла в полі,

Жовті квіти горе цвіту –

Подарунок щастя й долі.

Милі квіти горицвіту

У віночок ми збирали,

Чи на радість, чи на сльози,

Ой не знали, ще не знали.

Відцвіли весняні квіти,

Поле вкрилось білизною

І збираєш ти ромашки

Із другою, вже з другою.

Ой, чи любить, чи не любить,

Я гадала-ворожила.

Моє перекотиполе

Удержати не зуміла.

Ш.О.Р.
Все прозаїчно, що в серпні, що в грудні,
Наче із квітів сухих екібано:
Свято – як свято.
Будні – як будні.
Що на вечерю, те й на сніданок.

На автоматі.
У межах повтору.
Сила традицій.
Сила тяжіння.
Штори відкрити.
Закрити штори.
Ще один злускали день-насіння.

Очі, як лампочки, перегоріли.
Дивно? Не дивно, що мало блиску.
Треба у гори?
Де – кров – по жилах?
І - де немає життя за списком?

Там залишились твої едельвейси.
Там недоречні манери панські…
На літаку, світанковим рейсом.
До Самарканду.
У гори Фанські.

Там – хоч і пішки – не пішоходи.
Чай – різнотрав’я і без варення.
Ти привезеш сувеніри і фото,
Все, окрім віршів моїх і натхнення.

Душу, будь ласка, не треба до зламу.
Легко і весело тільки із виду.
Я буду з вами.
Завжди буду з вами.
Хоч і нікуди уже не поїду.
16.05.09.

Малий сюжет
Сюжет великий
Йде до лиця прасований манжет
І дрантя теж зійде
Столичний нелюд вічно в русі
З-під ніг підмели бруд
Залишивсь лиш у вусі
Жетон потрапив в турнікет
Тут андеґраунд всім відкритий
Потік людей
Потік монет
І кожен по-своєму ситий
Мільйон світів
Мільярди костомах
Принишклі очі й дивний вигин брів
Не вірять в прах
За склопакетом тиша
Одне обличчя
Єдина ніша
Тональність власних почувань
Даун тайм хапає без вагань
Мости будує між тілами
І знає все що буде з нами

05.05.2007 р.Б.

Храм Соломонів змістився з землі,
там торгували...
оптом і вроздріб ринок вели,
також мінялись рабами.

- Хто наказав споруду знести?
Каменю з каменя впасти?
- Цар, що приїхав сюди на ослі,
здали його римській власті.

- Де царював? - Царював у душі
всього хрестового люду.
- Ранку не ждали? - Прийшли уночі,
зрадник там був, то Іуда!

- За що продав? - За срібляки.
- Був задоволений? - Здався!
Здався Іуда, висів на гіллі,
Сором у серце закрався.

- Стався вже суд? - Так, Понтійський Пилат
вів керівництво процесом!
Жінки не слухав. Іроду брат,
знався з народним конгресом.

- Де багряниця? - На посміх пішла.
Терен у кров помастили.
- Люди, у чому його є вина?
Нащо серця очорнили?

- Вийшов Варрава? - Раділи усі!
Інший прийняв сі хреста -
Цар,що приїхав сюди на ослі,
Вівці розпнуть пастуха!

- Йдіть на Голгофу! - Там сльози рясні,
небо о шостій гниє
чорною цвіллю у кожній душі!
- Царю, скажи, де ти є?

- Що ж ти, Пилате, сад Гетьсиманський
не справедливо плюндруєш?
- За що розп'яв ти Дух християнський?
Серця свого чом не чуєш?

* * *
- Третього дня Вам спасіння дано!
Вівці, розкрийте же очі!
Ви ж не дарма хліб і вино
пили в четвер всі охоче!

Похмурість змилась смаком вишні
Терпкість у легенях
Болить, коли відкриваю очі
Сині квіти уже не мої
Стоптані підсніжники
Залиті отрутою
Мені лишили розриту могилу
А вона не осипається
Проте осиплеться
Земля лиш сховає рани
Минуле не повернеш
Майбутнього не дочекаюсь
Ти…
Абсурдність залізла у мозок
Шизофренія
Бажання бути не собою
Некомфортність рідного міста
Вбиває
Болючість нерідного
Породжує бажання повернутись
І лишитись
Але очі краще тримати заплющеними
Бо інакше
Пц
І я зникну
Розчинюсь у тому
Що так ненавиджу

2008

На сирих закапелках вулиць
Відчуваються краплини часу
Кам’яні стіни та вузькі межі
Дзвіниці, собори та зруйнований замок
Мощені бруківкою вулиці
Торкаються холодом
Може оці почування
Й називаються голодом?
Картинки сірого неба
Зблискувані у проміжках башт
Флігель у вигляді…
Півника?
Дивитися униз на кладовище
На пов’язані смертю дерева
На червоних привидів та на папороть у місячному світлі
Ще лежати поруч із запахом кави
Пестити твоє волосся
Споглядаючи вікно крізь шибку
Твоя шкіра від холоду ніжиться
От лиш би зіграти на струнах твоєї душі
Проте ти сховав ноти на сьогодні
Зігрівати тебе диханням і цілувати ніжні вії
Місто скочується під ноги дощем
Небо тримається на стовпах диму
Простирадла все ж такі холодні за межами
Подерти б оту подушку, що у твоїх обіймах
Або повністю або ніяк, знаєш?
А вікно споглядає спокійно і холодно
Росою зібраний сум в долоні
Квітка заплетена у воду в склянці
Годинник спинився ще на початку
Стрілка, здається, померла із заздрості
Дихання ледь чутно колише твоє тіло
Колискова твого голосу спить стомлена
І очі не дивляться на мене із глибини суті
Струмочок витікає із серця і розносить життя
І ім’я йому…
Тінь перебирається подалі від світла
Небо сірим покривалом сховало дахи
Фантастика перебування поряд і неймовірності
Дороги ж перетинаються на чорному
Крики стогони шепіт шурхіт слова поцілунки скрипи шкіра сльози Сплелися у пульсуючий клубок тиші
Дзвони у моїх вухах
Морок ковтає промені
Погляд пророка затуманений і обернений геть
Не мА змоги могти
Усе просто розсипалося
Системи і реальності пестяться і любляться
Існує лише хаос
І кімната
На горішньому поверсі
Із вікном
І запах шкіри
І простирадла мальовничо пожмакані
І краєвид неминучості
І сіра шибка
І твоя присутність
І усвідомлення…
Бо це не скінчиться
вір


2009

місто за вікном лептопа
існує?
почуття на межі страху
сковують
розчарування прибили цвяхами
до асфальту
пошуковування чогось власного
скінчилися на порозі прірви
крок завис між подихами
десь там, де нема
тепер усе таке сіре
закрити бруд дверима
лишитися лише з підлістю
фальш прориває всі межі
захлинання музикою
квіти затоптані у моєму альбомі
фіолетовийфіолетовийфіолетовий
туман обов"язків
позбавляє чіткості
куди бігти/кого бити????
де знайти втрачене
де зрозуміти незнане
де згадати забуте
де стати собою
собакою
совістю
людиною
свідомість втекла
цигарка згоріла
...
чого все так
як завжди?
і нема краєвиду відображених зірок
і всьо
річка висохла
його очі погасли
я загубила його голос у шумі поїзда
вологі сліди дощу на його обличчі
згубитися у безмежжі міста
щоб повернутися назавжди
тиша
небо
зорі
дощ
монотонне бурмотіння снів
що таке оте...?


2007

Нас літаки розносять крізь тумани,
і потяги під нами стугонять.
Та білі плями ми шукаєм марно,
в науці вже нема таких понять.

Стомився світ народжувати диво,
бо примхи розуму не мають меж.
Ми знов женем коней понад обривом
і прагнем екстремальностей. Та все ж

ні шал новин, ускладнення застуди
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.

Пиячив, плакав однаково –
важко. Важко…
Відшкріб душу від накипу…
не свою – Вашу…

Білим цвіте каштан.
Дощі – скажуть…
Так гарно! Плаче душа:
жити страшно…

Гріхи по венам течуть; течуть
краплі – зі стебел…
Щодуху тікав від дощу,
наче від себе…

Лепешняк став над водою,
Птаха спів до Бога лине.
Перед Трійцею Святою
Кожне зІгнеться коліно.

До Отця, до Сина й Духа
Величання вознесімо.
Перед Трійцею, послухай,
Кожне зІгнеться коліно.

Січень

В шубі гарній та новій
Січень йде ген, сніговій,
Часу місяць цей не гає,
у кришталь річки вдягає.

Лютий

Місяць Лютий з Вітром грає,
заметілями лякає,
Та, чим більш сніжку надворі,
тим розкішніше в коморі.

Березень

Яскравіше сонце сяє,
грак додому повертає,
Місяць Березень усюди
до життя природу будить.

Квітень

Як надходить місяць Квітень,
зеленіють ніжно віти,
З борозни зерно дрібненьке
виглядає дощ рясненький.

Травень

От і Травень - місяць квіту,
вже взялося в полі жито,
В річці, лісі та у лузі
молодняк пустує, друзі.

Червень

Червень фарбою малює
вишні та суниці,
Льон до неба все мандрує,
підросла пшениця.

Липень

Липень жнець є працьовитий,
збіжжю час прийшов радіти,
А в городі під листочком
зріють гарні огірочки.

Серпень

Ґазда Серпень кукурудзи
косить поле неозоре,
Яблука достигли, груші,
гарбузові, помідори...

Вересень

Відряджає Вересень птаху вже у вирій,
над ліловим вересом - хмари блідо-сірі.
Павутинки осені вітер розвіває,
На ланах картОпляних - свято урожаю.

Жовтень

Лист червоний, золотавий,
Мов жар-птах, усе кружляє,
Грибників до лісу й гаю
Жовтень барвний проводжає.

Листопад

Листопад свій дощик сіє,
Холодом проймає,
Їжачка та мишку сіру
В нірки заганяє.

Грудень

Грудень дощик обертає
На зірки-сніжинки,
Нетерпляче всі чекають
На Різдво й ялинку.

Дрельване в сиропі – консерви з кохання
(Чекає десерту в новий рік зима).
Вином не заграє та буде солодким
Цілунок якщо я не згіркну сама...

Терпкий вечір затамуй у сні холоднім
З натяком на у колінах різкий щем.
Не упала ще нам суть-роса на скроні
Й квилить ніч перед зажуреним дощем.

Простягає дим патлато-сиві лапи
У обійми втис він задубілий ліс.
Вічності туманів цілий вік тривати
Й не шепоче ранок десь поміж беріз.

Копи солом’яні мрій по під горою
Пожирає, звиклий до чужого, час –
В попіл що не гріє в усміх що не гоїть
Ніч фантоми віє не доречних фраз.

Обірвані сни у неповний місяць.
Сповідь подушці. Ковдра сповзла.
Небо немов хто посипав рисом,
МарА під вікном все наводить лад.

Я вмію терпіти - признаюсь чесно:
(У свідках - Місяць-кокаїніст)
Такі б мені завжди - безсонні весни,
Таку би щоденно - безсилу злість!

Ця місячна ніч - пілігриму проща,
Що жадібним сонцем обличчя спік.
Обірвані сни коштують дорожче,
Недоспана ніч - ніби цілий рік.

Більшає там, на долонях, ритвин,
У звивинах пам'ять шукає хід...
Місяць, безсоння - іспанська бритва,
Ніч, що проходить, - не шрам, а слід.

Моя нетерплляча хандра недільна!
Ніч: срібний дискос!
Ніч: пора!
Безсоння - коротким важким видінням
Лиши мені в мозку не слід, а шрам!

Обірвана ніч в незастелене ліжко.
Місяць (як друг і до ранку - брат)
Виставив підлі, нагострені ріжки.
- Боляче ж, брате. Сховай назад.

Море. Хвилі шалені.
Музика. Берег.
Двоє танцюють танго.
У волоссі пісок,
ноги по мушлях.
Крок, ще крок...
У світі їх двоє!
Їм не потрібен ніхто!
Ось востаннє
сплелися руки.
Поцілунок
торкнувся шиї,
йому час іти...
Вдома дружина, діти.
Серце ж належить тій,
з якою можна
про все забути
Та разом їм
не судилось бути

Лебедю, мій коханий!
з тобою я буду завжди
з тобою мрію життя прожити,
голубе, мій сизокрилий!
Без тебе і небо не миле,
без тебе і зорі, як сльози,
без тебе душа кам'яніє,
і я стаю схожа
на всохлу гілку жасмину...
Чекаю тебе, як дощу!
Навіки твоя,
на тисячу років ЛЮБЛЮ!!!

Ходить, смотреть.
Не жить - жалеть.
Упасть - ползти,
А встать, увы,
нету сил.
Ты сам, один,
никто не подаст руки.
И в этом твоя вина.
Ты предал любовь,
она ведь одна.
Дождь плюётся в лицо,
и ветер срывает кепку.
Тебе всёравно -
дома не ждёт никто!

Обійми, поцілунки і квіти...
Люблю!!!Він кричить
Не лишай мене, мила,
ти моя єдина,
без тебе душа зальодить!
Ні, я піду, ти набрид.
Не кохаю давно вже тебе!
І гордо пішла по-англійськи,
прощай!!!
Не лишай, благаю!!
Вона вже не чула, пішла.
На столі букетик квітів,
на щоці колись поцілунок...
Похитнувся стілець...
затяглася на шиї мотузка...
Блакитні очі навки, як небо...
і клаптик паперу в мертвій руці...
Кохатиму вічно й на тому світі.
Прости мене, мила!
Забути тебе не зумів.

Погладить гілочка вербова
личко, як долонька.
Прикрасить листя
чорні коси
золотим віночком.
Осінній вітерець дмухне -
осушить сльози.
А той, хто ображав тебе-
пробачення попросить.
Не плач, дівчино,
зірко ясноока.
Прийде кохання -
стукне у віконце.
На ліжко кине
оберемок квітів,
холодними ночами
буде гріти.
Запестить щічки
пір'ям голубиним.
Освітить душу
сонячним промінням.
Дощем рясним
мелодію заграє.
Їй скаже хтось:
"Тебе одну кохаю!!!"

Хтось відлітає,
а хтось повертається.
Та рідко бува вороття,
лісами густими
помилки розростаються,
і цупко тримає гілля.
За все необхідно платити:
за зраду,насмішки і біль.
Ще вчора такий гонористий,
сьогодні - ганчірка для ніг.
Ще вчора ходив ти по трупах,
сьогодні - жертовне ягня.
Не бекай, ніхто не поможе -
у яму потрапив ти сам!!!!!!!!!!!!

Дихати дайте!.. Дихати вільно!..
Геть заберіть надоїдливі руки!..
Дружні обійми тиснуть так сильно –
Чую сердець ваших заздрісні стуки…

Дайте повітря – амбіцій і волі –
Я вже сама відчиню своє небо…
Чи боїтеся?.. Я сильна – ви кволі!
Я – переможець… І фактів не треба!

Уносит ночь печали и мечты,
Но все горит в душе пожар разлуки,
Я вспоминаю, как смеешься ты,
Твой нежный взгляд, неистовые руки.

Твои прикосновения, слова,
Признания, манящие надежды…
И так в истоме кружит голова,
Ведь ты – единственный и самый нежный!

С тобою в этом мире мы одни,
Мы перепутали века и годы…
Мне снятся звезд далекие огни,
Но тяготит величие свободы…

Порою мне так пусто без тебя…
Душа, как странник, не найдет покоя.
Но я живу, воспоминания храня,
Люблю тебя, дышу я лишь тобою!

2005

Моя самотність чорнокрилим птахом
Не лине з вуст, не б’ється пульсом… ні!
Вона принишкла, оповита жахом,
Приспана болем, слухає пісні…

Вона зсередини закрила книгу:
Душі літопис і мого буття…
Не буду я чекати на відлигу,
Мене вже більш не крають почуття!

Засни! Помри! О… сіра моя доле!
Вкраду твій подих і продам твій крам!
Це краще, ніж нічне холодне поле,
Ніж знати те, що він уже не сам!

2005 р.

Вгорі холодне небо, втомлене і сиве,
Готується до сну, гойдає день…
А я живу під ним, чекаючи на диво,
І дихаю теплом його легень.

Лежати горілиць, вдихати цю свободу,
Сприймати сум крізь призму золоту…
А небо все ще ллє оту живильну воду,
І плаче старістю, клянучи самоту…

Коли заблукає у місячнім світлі дорога до тебе,
Коли зникнуть зорі у темному небі і згаснуть вогні -
Поклич мене тихо і лагідно, мов та зозуля, до себе,
Що в саду моєму так ніжно кує уночі...

Поклич - і прийду я... У добру й недобру годину,
Якщо навіть буду я в зовсім далеких краях,
Та й там, все одно, я до тебе, голубко, полину
І буду співати з тобою у теплих полях...

листопад 2003 р.

Я відчуваю тихі кроки в срібній тиші,
Ловлю твій подих теплий, блиск очей…
У небо падати, здійматися все вище:
До зір смарагдових, бурштинових ночей…

У скронях ніжний шепіт пульсом б’ється,
Твоя душа живе в моїх думках,
І мріями в ударах мого серця
Злітає щастя легкокрилий птах…

11.02.2009 р.

Я так устала падать в эту бездну,
Где только тьма, страдания и мрак,
И если хочешь… Хочешь, я исчезну?
Шепни на ухо, дай мне только знак…

Уйди за поворот, в тумане растворись,
Закрой мои глаза и дай покой…
Ведь так никчёмна эта злая жизнь:
Пусть станет без тебя она пустой!

О, эти раны все не заживают,
Осколками любовь вонзилась в плоть –
Так боль реальна, но они не знают,
Как нам помочь все это побороть…

Я попытаюсь все стереть, любимый…
Поверить, что ушел ты навсегда!
Но ты со мной, ты памятью хранимый,
Ты – мой, но я… по-прежнему одна…

11.02.2009 г.

Мы лишь люди… глупы, как всегда…
Строим замки на кладбище снов,
Растираем во прах города,
Убиваем осколками слов...

Мы не звери! До них далеко!
Мы хитры, безрассудны и злы…
Мы засорены так глубоко,
Что чернее угля и золы…

Чувства близких для нас – это тень,
Наша выгода – вот самоцель!
Мы во тьму обращаем наш день,
Обменяв все глубины на мель…

Немає слів… ні, є! Та, все ж, немає…
Холодна, невимовна глибочінь…
Як палко хтось когось і десь кохає,
Вдивляючись в очей безмежну синь…

Сьогодні ця любов настільки сильна,
Міцне, паралізуюче чуття.
А завтра – ти одна, ти зовсім вільна…
З нуля розпочинається життя…

Зітреш солодкий присмак поцілунку,
Фотоальбом свідомості зітреш.
Нова… Людина вищого ґатунку:
Готова ти до всього і без меж.

То що ж любов, l'amur… оте кохання?..
Пішло? Згадаєш? Ні… Чого мовчиш?!
Ти топиш в склянці горе й безталання.
Навіщо?! У минулому залиш!

Любила, сподівалася, клялася…
То й що? Допомогло? Звичайно ж, ні!
Без нього все ж на ноги ти звелася,
Ти ж сильна… Сильні лиш в самотині…

А може і нема її, любові?
Брехлива пустка, твій адреналін…
Усе й нічого у єдинім слові,
Одна асоціація – це він.

Пройшли роки… та знову ти кохаєш!
Не спиш, на зорі дивишся сумні…
Страждаєш, плачеш… від усіх тікаєш…
Чому ж ти не повірила мені?..

Над нами мешкали зимні зорі,
І знизу ми їм віддавали честь.
Снували, засновували та існували...
І час дозволяв зупиняти миті.
Світи наші липли безмежно-просторі
У центрах збагачених в сні перехресть.
Ми пили до дна, що життя нам давало,
Й п'яніли до смерті - молодо й сито.

Ми мали ту ніч у кожній клітині,
Слова шліфували терпке піднебіння.
Дві спини й розмова. Два серця й мовчання.
Волога дорога халвою здавалась.
І кожному дано було по драбині,
Хоча вгору важко тягнути каміння.
Ми дряпались в небо пізнати кохання,
І там ти дізнався, що я ... зірвалась.