Мне не трудно тебя отдавать
Каждый день возвращать тебя снова
Не хочу по тебе я страдать
И играть с тобой в «птицелова»

Ты - не мой, а я – не твоя
Всё так просто...
И просто ты – рядом.
Будь всегда!...
И даже тогда,
Когда день догорает закатом

Ты со мною! я – знаю.
Молчи!
Пусть всё это - моя лишь догадка
Ты с признанием не торопи
Мне уже и сейчас слишком сладко!

Прокинувсь вранці я
І глянув в дзеркало
Попід очима – синьожовті ліхтарі
І голова моя уся у реп´яхах
Немов би лазив де
До самої зорі

А в горлі сушить
А в горлі давить
І мітинг вирує в голові
І плачуть
І зітхають
Статеві органи мої

То мабуть марсіяни
Впіймали мене вчора
І відвезли на свій проклятий Марс
І напоїли там, щоби не пам´ятав
І п´яного лишили в бурянах

І їм падлючим дітям
Майже все вдалося
Зітерти в памяті моїй
Не пам´ятаю я
Хоть вискуби волосся
Де пив –
На марсі, чи Землі?

Потрібно терміново
Зробити експертизу
Можливо залишилися сліди?
І в завтрашніх газетах
Крім політики й стриптизу
Напишуть ще, що я літав туди.

Ти вже в дорозі,
Тарабонить.
Поїзд і вечір
Дихають в такт.

Скоро тут будуть
Вагонні сни,
Скоро тут буде
Тихо так.

Ти вже в дорозі –
Тебе нема!
Завтра – можливо,
Сьогодні – ні.

Та, що тебе огортає,
Пітьма
Повагом гусне
В моєму сні.

Ти вже в дорозі.
Місто пусте,
Їх – два мільйони,
Але я – сам.

Чи ж я назавтра
Згадаю те,
Які на смак
Твої вуста?!

Ти вже в дорозі...
Тарабонить
Дощ у вікно моє
Сонне і чорне.

Й доки тебе я
До серця пригорну
(Ти вже в дорозі)
Лишилась мить.

Что женщине, могу сказать я?
Той женщине, которая любя,
Мне в жизни дарит столько счастья.
Которая, мне дарит всю себя.

Отец, прошу Тебя, не обижайся,
Что столько я ночей у Вас отнял.
Я по-украински скажу – пишайся,
Той женщиной, что в жены себе взял!

Смотри, ах, как она прекрасна!
Не по годам своим как молода.
Бывает так нежна, добра и ясна,
Бывает то скромна - то озорна.

Она одна, таких уже не будет!
Средь миллионов как Ты ни крути.
Так никогда, любовь пусть не убудет,
С её нелегкого, житейского пути.

Немов безкрилая орлиця,
В Твоїх очах помітний страх.
Твоя душа – холодна криця,
Краплина жару лиш в думках.

Остання жде Тебе дорога,
Незвідана, примарна даль.
В Твоїй душі мабуть, тривога,
А може, чорная печаль.

Підійду ближче, гляну в очі,
Солоне скло побачу в них.
В їх глибині закуті ночі,
Кохання ночі – вічний гріх.

Ти продала себе, небого,
В душі палали почуття!
Хотіла щастя. Хоч малого...
Але не склалося життя.

Я промовчав. Слова тут зайві.
Та й не потрібно було слів.
Твоїх очей вогні прощальні,
Сказали все, що чуть хотів.

Затихли дерева, нечути птахів.
Дихання вітру, траву не колише.
Нечути у лісі людських голосів,
На приречену землю спустилася тиша.

В ній я сиджу на зеленій галяві,
Серце та очі – від світу закрив.
Мрії дитинства то ясні то мляві,
Йдучи життям так безжально згубив.

Небо шарахнуло ніби від болю,
Землі посилаючи збуджений грім.
І, - мов сльозами, своєю водою
Життєдайну вологу надало усім.

Перші краплини, холодні і важкі,
Зовсім як спомини пасмурних днів.
Ринули з неба роздертої пащі
Змиваючи все, що забути я хтів.

Так дощ, розмовляючи гулко з травою,
Мене ненароком – пестив і мив...
Щоб ранок новий – своєю росою,
Очищене тіло моє – пробудив.

Я сотні теплих слів
Скажу Тобі, сестричко!
Хай посмішка осяє
Твоє миленьке личко.

Я дякую, безмежно
Батькам своїм за Тебе.
Для Тебе обережно,
Дістану зорі з неба.

Я хочу щоб Ти мала,
Усе, що забажаєш.
І щоб тривог не знала
Із тим кого кохаєш.

За Тебе помолюся,
І вип`ю я до дна!
Тебе люблю, Януся,
У мене Ти, одна.
20.10.2003

Когда я тебя любила? Ты, правда, спросил?
Я не смею...
Не смею..И вряд ли сумею признать,
ЧТО во мне погасил.

Боишься меня иль играешь?
Ты прячешься...Сново впускаешь...
И вновь, всё отдав, понимаешь,
Что сново меня отпустил...

Я всё еще верю в чудо!
Но счастлива вряд ли буду
Тебя я опять позабуду
Когда ты меня полюбил..

Я буду твоею, Буду!
Сестрою навеки буду,
Душою твоею буду, -
Но ты меня – упустил.

Ты веришь – я не устала
Но знаешь...И вправду мечтала
Тогда, когда угасала
Когда я тебя теряла
Когда ты меня не любил....

Сьогодні вдома знов прим’єра.
Ти граєш переді мною сцену
Твого великого кохання
Що було мною не збагнене.

Ти фарбуєш туш’ю мої гуди,
З твоїх заплаканих очей.
Та весь цей фальш веде в нікуди,
Бо не розумієш ти простих речей.

Нема любові в тих словах,
Що написав якийсь поет,
А не твоє закоханеє серце,
Заряджених в Купідонів пістолет.

Втомлений війною, прошу тебе
Щоб відпустила ти мене.
Не бачу сенсу, для примирення,
Лиш біль та злобу сьогодення.

Та ти не чуєш змісту моїх слів
І знов продовжуєш прилюдя,
Що ще вчора так боліло,
А сьогодні злобою осіло в грудях.

З моїх вуст зірвався
Сатиричний сміх,
Бо нема й сльозини правди
У звинуваченнях твоїх.

І вже в думках чекають,
Образою заряджені гармати, зведені курки,
Беру твої я очі на приціл.
Прошу востанє "відпусти"…

...11...

Ці межі замалі.
Душі затісно в тілі.
Я в Тебе на крилі
у довгій сукні білій.
Прийми і огорни
у сяйво неосяжне.
Розплутуються сни
без суддів і присяжних.
Цю зустріч tet-a-tet
вінчав магічний вечір.
Твій зоряний букет
теплом цілує плечі.
Прости. Благослови.
Помилуй...Хай воздасться...
Останній крик сови
в епіграфі до Щастя...

Нам говорять:
Як самого себе любіте,
Нас навчають
Змалечку поважати старших,

Нас привчають
На могили носити квіти,
Вимагають
Полюбити святкові марші.

Правду кажуть,
Але, ВИТЯГНУВШИСЬ НА ПАЛЬЧИКАХ,
Відчуваю
Як у скроні шалено гупа

Щось червоне,
Щось, від чого нестерпно гаряче:
Що робити
З двадцятьма мільйонами трупів?!

Студентські роки – краща мить
І згадка гріє серце.
Нам з пам'яті по вік не злить
Солодких днів із перцем.

Та в хлопців все не так, мабуть,
Як у дівчат буває:
Хто гречку, а хто рис несуть...
Ой, братство погуляє!

Та треба тиждень доживать,
А вже нема що їсти…
Останні гроші рахувать
І на дієту сісти.

Так жив у гуртожитку й брат –
Багато в нього друзів:
І на словах – той кум, той сват,
Ще й незліченно музів.

Скоріше б п’ятниця – кінець!
Якось вже б дотягнути…
Усім дієтам то вінець
Та й до батьків чкурнути.

В кишені рівно на білет
І ні копійки більше.
В очах горить вогонь і злет.
Добратися б скоріше!

Але ж то кýриво – біда,
Що робить з хлопця мавпу…
Не стане грошей – єрунда,
Проїде лиш Заправку.

А далі тихо, зайцем вже,
Щоб шофер не побачив.
А, може, й цей раз повезе?
Той день багато значив…

Водій автобус зупинив,
Знайома ця Заправка.
– Виходь, хто там не заплатив, -
Вже станція "Гуравка".

Брат притаївся, тихо сів,
Та шофер не рушає.
Яких же підшукати слів?...
– Виходь! – він вимагає. –

Якби ж ти тихо попросив:
Візьміть мене будь-ласка,
Немає грошей, розпустив –
Життя студента – казка…

Але ж бо – ні… перехитрив…
Гадав, старий – тетеря?
Тепер іди! – І він закрив
Перед студентом двері.

Автобус показав лиш хвіст,
Рушаючи з зупинки.
Якби ж то був він песиміст,
Тоді б зронив сльозинки.

Але ж, то брат мій не такий!
Він закурив цигарку,
Не плакав, але був сумний
І проклинав Заправку.

"Начхать… вже якось доберусь
До отчої я хати…
Уже чотири роки вчусь –
Проблем не уникати".

Цигарку кинув на бордюр,
Вже руку підіймає
І автостопом до Самур
Машину зупиняє.

Та всі, хто їдуть, - не туди…
На дворі вже смеркає.
Він тут застряг від єрунди –
Цигарки проклинає.

Аж тут, хтось вдарив по гальмáх
Вантáжівку спиняє.
Мій брат з сльозами на очах:
– Чи до Самур? – питає.

– Так-так, студенте, я туди –
В салоні місць немає…
Як хочеш, то на кузов йди.
– Та добре! – з уст злітає.

– Он там є лавка, бачиш? (В кут
Його він посилає)
А щоб не холодно, запруть –
Брезентом накриває.

Корито з ягодами там
Було серед платформи.
І запах вдарив по ніздрям,
А в животі, мов гóрни.

Він парочку дістав і з'їв,
А потім ще з десяток.
Студент голодний захотів
Побільше ягід взяти.

Та й що руками? Слоїк взяв,
Щоб більше зачерпнути.
Ягíд багато, хто б жалів?
Не думав, щоб пірнути.

Але ж та жадність до біди –
Нагнувся він занизько,
І з головою він туди
Летів в корито – слизько…

Тепер він знає, жадність – гріх,
То й більш не зловживає.
Спокуса… Втриматись не зміг…
Як вийти? Він не знає.

Машину зупинив, брезент
Водій уже спускає.
Як зиркне шофер, а студент
Весь в ягодах… стікає…

Мій брат від сорому не знав,
Куди себе подіти…
Він тільки "дякую" шептав…
Як жаль – не міг злетіти…

Та добре, що то вечір був,
Бо він став аж багровий
Від Ягід… Він шляху не чув –
Летів, як барс тигровий.

А по дорозі проклинав
Цигарки та Гуравку…
Ягід наївся, що не знав:
Прийдеться брати "справку"?

Уже не курить від тоді
І більше цінить гроші.
Були ж то роки молоді –
Студентські "власні ноші".

Мене розхитуєш на гойдалці у піднебесся.
Бехмарні зустрічі в невидимих вітрах.
Колись, мабуть, назавжди повернешся
У погляд, по загублених стежках.
Шляхи розвели в невідомість
Попалені давно мости.
Чомусь приходять знову в підсвідомість
Твої незакодовані листи.
Та я мовчу, і в тім мовчанні
Очі так боляче розплющились наскрізь,
Стали прозорими у цім коханні.
Тож бачиш душу, та немає сліз...

Пройшовши всі загублені стежки
Я в тиші повертаюся додому
І шлях мені встеляють пелюстки
Входжу в алею знайому й невідому
І срібне ангела торкнулося крило
Твоєю теплою і рідною рукою
Відкрилася небачена краса
Від долі подарована Тобою.

Босоногий березень бродом біжить,
Босоногий бувалий бешкетник.
Беззубий берег, бездонна блакить,
Березню бачиться білий букетик…

Десь схлипує ще сад після нічної зливи
Й тривожно-повний став щось думає своє,
Лиш сонця промінець щасливий
Лоскоче землю – і вона встає.
Легенько позіхне, умиється росою,
А потім ще туман-дезодорант…
І леді ця готова до зустрічі з тобою.
А небо хмарку зав’язало в бант.

Бувайте дівчата рука із кишені випала
затиснута запальничка він знав він вирішив
замість в”язати життя з депресивними типами
кайся що ти не змогла позитивніше
кайся що всесвіт керований бидлами
попри бажання здаватися ближчою
ти завше лежиш під невідповідними
як кінь завше слабшими ходить об”їжджений
от би у часі завмерти хвилькою
вільною впертою хитрою дикою
нащо б я в біса прикметники тринькала
тиша фіранка цокання дихаю

Я понад все любила хризантеми...
Вишневий сік... і – зараз – Самвидав.
Ще... по-дитячому боялась, коли темно...
От тільки ти цього не знав.

Ти не помітив... я жила без мушлі.
Тому так просто ми обходились без слів.
Це вже було... В «Постскриптумі» Забужко.
Та ти її ніколи не любив.

Я виливалась на папір передчуттями...
(чи на екран, що замінив чернетки)
...Та знаєш... якось все моє життя,
Для тебе - «варіації абетки»...

16. 11. 2006

Озирались Йому призабуті слова.
День покірно мовчав, помираючи вкотре.
Похитнулась стеблина в німому акорді,
Не забулась дорога, бо вічно нова.

- Помирати, - сказала, - запізно. Ожин
Ти усіх не зібрав. Не здолав всіх кордонів.
Після вічних доріг повертайся додому,
Де чекає Вона на початку стежин.

Такі солоні пасма берегів
Прийдуть вночі, мов зоряна утома.
Я на землі Гомеровій, не вдома
Пізнав твої чесноти, не гріхи.

І, як колись, крізь марево доріг
Прийти незнаним шляхом й загубитись.
Крізь твердь землі, глибини таємниці
Знайти тебе і доторкнутись ніг.

У променаді – мовби на вітрах.
Коли чола торкнеться синій птах,
Та на пастелі Середземномор’я

Немовби сніг воскресли хмарі ті,
Які були, мов крила золоті,
Тепер – екстракти мандрівних історій.

Я не здаюсь,
Хоч визнаю поразку.
Я повернусь
Щоб завершити казку.
Я повернусь,
Що б там не стало.
Я не здаюсь –
Поразки мало.
Я не здаюсь –
Війна триває.
Я повернусь –
І ти це знаєш.

Я гралася словами,
Я сяяла очима,
Я стежила за Вами,
Я Вас напам’ять вчила.

Я обіцяла волю,
А брала у полони,
Я змінювала долю
Під знаком заборони.

Я обіцяла дещо
І дечого боялась.
Була я обережна-
Мовчала і сміялась

Бо знала, разом з Вами
3’являється і рима.
Я гралася словами,
Я сяяла очима.

Пригорни ти мене до себе
І зігрій своїм теплом.
Я дістану для тебе небо,
І вкладу до твоїх долонь

Обніми мене міцно-міцно,
І ніколи не відпускай.
Я буду біля тебе вічно,
Тільки ти цього забажай.

Полюби мене щиро-щиро,
Так як Бог полюбив цей світ!
Я в любові силу вірю,
Бо вона розтоплює лід.

Покохай мене так жагуче,
До останньої краплі крові.
Я ж кохатиму тебе ще дужче,
В кожнім подиху, в кожнім слові

Поцілуй мене палко-палко,
Це останнє моє прохання.
Я назавжди піду на світанку.
Ти прости, прощавай - кохання!

У мене в кімнаті з´явилися штори
І повно косметики – банок, пляшок
Я ж звик до пляшок з під горілки й кагору
Напевне хтось вкрав в мене світу шматок.

У хаті з´явився ворожий агрессор
Не можу у ванній сорочку знайти.
І повниться серце повільно протестом
Кудись поховались усі цигарки

Від вчора шукав свого зошита пильно
В якому пописую п´яні вірші
Заледве знайшовши його у шухляді
Побачив на ньому помади сліди

Вандальство нечуване чиниться в хаті
Ба, більше - руйнація світу мого
І зп´яну ніяк не утну зпам´ятати
Хто міг би так легко – робить таке зло.

Я воїнським хистом наділений зроду
Одвіку ворожих навал не терпів
За право гармидеру й п´яну свободу
Дрючка прихопивши, у засідку сів.

Хто міг би так нагло наругу чинити
Руїну наводить на мій тихий рай
Аби це вандальство, хоч якось спинити
Сховавсь в коридорі, за дзеркала край

Ввижалися орди монгола Батия
І лави гусарські, поляцьких полків,
Московські стрільці, як та чортория
Й багнети скривавлені більшовиків

Скінчилася ніч, а так само й горілка
Я в засідці далі чатую, сиджу
Виходить з кімнати, ще заспана дівка,
В халаті прямує у ванну мою.

Коли появилось це чудо природи
І як в заповідник потрапить могло
Тверезий аж став – оце так пригода
Напевно з мітлою влетіла в вікно

Немає порадоньки лиху такому,
Оскільки історія твердо це зна -
Що легше спровадить татаромонголів
Ніж викурить дівку з свого куреня.

Пишу думки під трафарет
Своїх сумних-тьмяних емоцій,
А ти не вибачився й досі,
У небуття відходить осінь,
Даруючи образ букет…

Зроблю я кривд горе-гербарій,
Зі сліз вино не розіллю,
Ним душу-вазу напою,
Переберу вмить серця гравій,
Продам любов як не свою…
На сміх обернеться гнів сірий,
І радощам не буде міри,
Та чи забуду мить в раю?
Твоя рука бере мою,
І очі просять мої вірить…
Безглуздо так зніматись в вирій,
Коли над прірвою стою…

У кожного свій тягар
Свій горб на спині
Квазімоди
Люди нової породи
несемо його як дар
Або як данину моді
Свій жаль і образи
Незгоду і кепську погоду
Звалили на карк
І пішли "по своїх ділах"
Здобувати примарну свободу...

Стою по коліна
в осені...
твій лагідний погляд
лоскоче душу,
а я боюся дихнути -
таким далеким
і близьким
є наше щастя.

Вечір спинився.
А варта твоя
поснула.
Ти ще мене
тримав
під своїм прицілом.
Ти ще мене ловив
і вивчав
мій голос.
Зойкнуло серце -
слово гірке вкололо...
Завтра усе мине,
і жереб наступний -
спокій.
І ти вже
кудись пливеш,
й лишаєш на ранах
кроки.
Ти -
просто знайомий сміх,
ти - все ще
знайомий подих...
Я йду.
А ти не вберіг.
І вечір
зостався на сходах.

Велика і порожня хата.
Давно не чуть дитини сміх.
Засумували батько й мати –
Вони самі… Чи то їх гріх?

Співала хата ще недавно,
Бо рідні там були сини.
Жили спокійно, навіть вправно
Допомагали всім вони.

Та кляте безгрошів’я мучить
Й роботи на селі нема…
Питання грошей думку сушить,
А відповідь – біда німа…

Покликав їх на заробітки
Сусідський парубок Дмитро.
І виглядає так – ні звідки –
Своїх дітей усе село…

У найми! По чужих країнах
Роз'їхались Твої сини,
А Ти ридаєш у руїнах
Та ждеш, що вернуться вони.

О, Україно, серце моє!
Чи вистоїш у цій ганьбі?
Чужим будують – плаче своє…
А Ти простила й ждеш в журбі.
16.11.06

Адам – староєвр.
досл.
“Червона земля”.
Єва – староєвр.
Хава –
“Життя”,
”Та,що дає життя”.
Едем –
“Ніжний,
делікатний”.


Злива-втікачка –
Вигнанниця
з раю.
Ремінням
кривавим
відступництва
скута.
По лікоть –
у соромі.
Губи
в отруті.

Як тут
без гарячки?..
Сам Бог
ридає...


Життя
виплакує
з шпарок
зіниць.
Гадючник
звиває
Й запліднює
землю. -
Червону
землю...
І свідків
безмовних
єднання –
Мокриць –
Безжально
віддасть
на поталу
левам...


І дзвін
делікатний
озветься
в Едемі.
Відгомін
прокотиться
в горах
луною...

Де свого
Адама
шукати
цій Єві,

Щоб бавити
вкупі
Первісний
сором?

28. 11. 03.

Убитій горем
матері...
Зневіреному
батькові...

Просто
чистій
душі...


У нього
за вікном
ховали
прощення...

І хтось
все кидавсь
на коліна
по кутках.
І в зімкнутість
долонь
втискав
те “Отче наш”...

Не вміючи
читати
по губах.

А хтось
в ту мить
давився
голосінням...

Обвили
терном
голову
старечу.
І небо
плакало
квітками
у вінках.
А чиєсь
марення
оспівувало
втечу...

Та він якраз,
засліплений
видінням,
Своїх дітей
в скуйовджених
кутках

Ставив
на гречку...

26. 11. 03.

Вимела сонце з хати:
„Іди, погуляй по світу!” –
Вигнала конопате,
Промінням тепла сповита.
Бачте, лиш заважало –
Вкрадалось у дім крізь вікна,
Гризло повіки жалом,
Допоки очі не звикнуть.
Збудить було зарано,
Тоді давай підглядати,
Як мій ніжний коханий
Мене голубить завзято.
Хоч би згадало сором!
Та мовить, що не розкаже,
Як в кімнатних просторах
Малюють тіла пейзажі,
Як стираються грані,
Як пристрасть вирує звірем,
Прагнучи воз’єднання...
Пробач, але я не вірю!
„Геть всюдисущі очі!” –
Волаю... А мій коханий:
„Завтра приходь.” – шепоче -
"Повторимо мить нірвани."

Зим-зимовість. Слова минули.
Шарфосонність. Тепло руки.
Янгол з неба накрише булку.
Чорний ворон склює гріхи.

Сніг-сніжинність. Дверей одвертість.
Кар-прокльонності віща мить…
На, налий оковиту з перцем,
Не мовчи лиш, бо це болить.

Я їм вже слова умерли.
Два холоди, наче шарфи,
Лягли – і поклали руки
на місце обрубків крил…
Ангелику, милий, чуєш?
Налий їм прощання кварту,
Бо хтось ще когось чекає.
І хтось вже когось згубив.

А їм вже упало небо.
Дві цівочки кавоболю,
Кав’яренька-рукавичка
(сюди не вміститись трьом).
Ангелику, це все кара?
Заплаканий, це все доля –
Ділитися пиріжками,
мов яблуко-смертним гріхом?

На дворі осінь,
В душі весна.
На мій кохання крик
Прислала відповідь вона.

Дерева чисті й голі,
Як ми з тобою,
В тім волошковім полі,
Минулою весною.

Ти посміхаєшся до мене
Все тим же ніжним вітерцем,
Що так пестив мою душу,
Під тим весняненьким дощем.

Ми стояли тоді разом
Пригорнувшись до тепла,
Наших закоханих сердець,
Що розпалила та весна.

Пройшло не мало часу,
Пройшли роки,
Та не забути нам ніколи,
Тієї нашої весни.

У Львові був дощ – і у Львові не було тебе…
Брудних парасоль ластовиння іржаво-руде,
В гондолі трамваю, прилиплі до своїх вікон –
Я, кілька сновид і похмурий кондуктор Харон.

І Лета по сірій бруківці витляє гадюкою,
І хочеться кави гіркої з солодкою мукою,
І мріється-мариться, та отверезлює страх –
Ми в різних гондолах на різних крутих берегах.

І докір регоче Цербером у три голови:
“Куди ж ти у зливу поперлась, кобіто, куди?!
Потонеш, вар’ятко, в холодних калюжах прозрінь!!!”
У Львові був дощ. А у серці – веселка.
Амінь.

І дзвіниця захрипла на рання від пізніх дощів.
Чорнобривна печаль пелюстки недопалені губить.
За один телефонний дзвінок білий день почорнів...
....Він не любить тебе, мудра жінко,
Не любить. Не любить...

Відійшли всі плачі. Ти по нотах збираєш слова.
Осінь дихає в руки міцним перегаром готелів.
І слова, як по вервиці, лізуть у мозок – Сама....
Він не хоче твоєї холодної, жінко, постелі...

Крила спину натерли. В кімнаті вовтузиться мати.
Чорні краплі, як груші схололі, прокрапали дзвінко...
Пів на другу пробило, а ти все боїшся лягати...
...Це іще одна осінь минула, маленька жінко....

Не хвилюйся
світе
я піду тихо
і непомітно
мені тебе вже
не вдосконалити
так
як і тобі мене
не хвилюйся
бо кожен мій крок
лише для тебе
і цей осінній лист
що знайшов притулок
у моїх долонях
зігріє
тебе й мене
до наступного
листопаду
о не хвилюйся
світе

Ми з Вами
не порозумілись.
І тому я вперто
продовжую мовчати,
рятуючи таким чином
себе і Вас.
Мовчання - єдине,
що сприйматиме
усе так, як є,
ховаючи болі
в своїх теплих
обіймах,
не обкрадаючи
і не ображаючи.
Мовчання - єдине
ввічливо чекатиме,
коли я почну говорити.

Осене, не окрадай цей сад,
Залиш на дні ще трішечки талярів.
Даруй ще раз у душу листопад,
Продай на мить своїх туманних марев.
Осене, не окрадай цей дім,
Його тепло не все іще дотліло.
Ти бачиш: сум по вікнах, на воді...
Не відлітай - мені ти наболіла.

Напророчено чи наврочено
Заколочено, заморочено
Переспівано, перемовчано
Перекраяно, перестрочено
Пересипано, перескочено
І причиною неосяжною
Стане доля знов недосяжною...

Сьогодні стало тепло й добре
Щось відпустило чи втекло
Перекотило, перелило,
Не відболіло ще, та відлягло.
Сьогодні просто так напевно
Можна потішитися сонцю
Без оправдання і пояснень
Чого вглянуло до віконця.
У всьому мабуть своя доля
І пізнається щось нове...
Мені потрібна просто воля
Душа в неволі не живе....

Іду вперед - не озираюсь
Неначе морок на очах
Та всеж єством своїм вчуваюсь,
Як б´є крильми міфічний птах.

Що було вчора - я не знаю,
Що буде завтра - не збагну
Та всеж єством я відчуваю,
Що я ізвідкись та іду.

Іду з часів, яких не знаю,
Іду в часи, яких не зрю.
І таїна в мені співає,
Яку ніяк не розберу.

Мамо, ти така проста
Всміхаєшся дитиною
Беззубим ротом.
А я...
Я як і 30 літ тому
лиш їм та гаджу
тихим ідіотом.
Я вийшов з хати
й пустота
І спалах білого волосся
І серця гуркіт
зціплює вуста
Мамо, ти така проста
(всміхаєшся дитинкою
беззубим ротом).

Що це?! знову мій будильник?
Тихо. Я не хочу!
Звук ранковий, підсумковий,
Після соні-ночі!
Вимикаю свій будильник, -
Запізнюся!
В дитсадок будить дитинку -
Схаменуся!
Будуть нерви, будуть плями
від зубної пасти;
Все це - новий добрий ранок,
Метушливе щастя...
Будем плутатись в сорочках,
У моднявих штанцях,
Потягну його за ручку("Швидше!!!")
Рано вранці.
(Уявляєш,як це? -
Забувати спайдермена,
Рюмсати в дорозі,
Опинитись без мамусі
На чужім порозі!?)
Я вигадую щоранку...-
Ось експромт для малюка:
"Приїздив підйомний краник,
Витягнув із ліжечка!"
Або:
"Мишка йшла по ручці,
Мишка йшла по ніжці,
Мишка йшла по спинці,
Час вставать дитинці!"

симетрія суму
солодко снитись самому собі?
серце старіючи слухає спів
сум серед серпня суне

сміх сподіватись свободи
серйозність – сміливих свита
сиве смеркання
світе!
свічку світи на спомин суботи.

сльозами скапує старий суїцид
сестронька-смерть
сум-суддя
сон-сусід
схиблено сяють сонети суботні

сенсації скромно схоронить стіл...
скільки світанків схоронять стіни?
самотність сестричко
самотність...

Я цю долю не кляну, хоч і боляче.
На коліна не впаду – тільки стоячи.
Дощ і вітер б’є в лице, але не зігнусь.
В двері де мене не ждуть я не повернусь.

Кожне вогнище колись стане згарищем.
По любові - все рубці, гіркота і щем…
Клятви вірності дають тільки зрадники.
А тканина розпадається на нитки…

Вибирали - не мене… А надіялось…
Та на скроні сивина дрібно сіялась.
Що в житті у цьому суть, а що дріб’язок?..
Люті біди не сплели з мене мотузок.

Я цю долю не кляну… Хай мені – моє…
Марципанів находу Сірий не жує.
Що було – те загуло, душу гоячи…
Хоч не сито, не в теплі, хоч і боляче,
На коліна не впаду – тільки стоячи!!!

До Д.

Ми в цьому світі тільки гості…
Дарма, будуючи кар’єру,
Ламаєм голови і кості -
Не дорости до Гулівера!

Циклоп не виросте з мурахи!
Облізлий пес не стане сфінксом!
Із черв’яка не буде птаха!
А із піску не буде тіста!

Невігласи в сенат попали,
І зажиріли наче свині…
Коло корита їли й спали,
Їдять і гадять і донині…

Не буде із свині вояки!
/Не через те що їсть багато…/
А через те, що честь за свято,
І не для того щоб віддати…

Не буде із раба владики!
Не переплавиш в домні серце.
Хто звик жувати м’ясо дике,
Не вдавиться із-за сестерції!

…І комірець хай буде білий,
Який із рила профіль римський?
Не буде варвар поетом вмілим
І горб у полі – Палатинським*!

Ошуканий народ незрячий
Схиляє голову до трону…
А я давно на троні бачу -
Лиш тінь Нерона...


*Палатинський горб – центр Риму.

При штовханині біля трону
У нас затопчуть кого хочеш
І кинуть в римські води зточні
Святі ідеї непорочні
…було, і є, і так до скону,
при штовханині біля трону.

Я вхожу в дім оцей величний,
Багатства і краси створіння.
Дивуюсь амфорам античним,
Химерним фрескам, що настінах.

Величні ангели тримають
І каменять мій кожен рух…
І невловимо тут витає
Вся велич Риму, сила й дух!

І гобелени в позолоті,
І мармури і кришталі,
У сфінксах вікна наче гроти,
Китайський фарфор на столі.

І лавра благородний запах
Витає у повітрі тут...
Коли ж ввійшов господар знатний,
Мене страшна жахнула суть –
Це пахне не вінок а суп !