Тьмяно проступить в небі тугім
Кров королів крізь обрій.
Бачите замок? Чуєте грім?
Плескайте, люди добрі…
Там на полотнах тисячі літ
Дихають очі сірі…
Блимають нетлі. Скапує лід.
Буде і вам по вірі…
Стихне у вухах дзенькіт рапір,
Рипне петля на брамі.
— Дайте цигарку, пане Шекспір.
— Вибачте, ми у храмі…
А ті смереки так бояться смерті.
Такі туманні, звихрені такі.,.
А їхні тіні вже вітрами стерті.
А їхні душі все іще стрімкі.
Десь там під небом, жовтим та далеким,
Хребтом вогненним здиблюється гладь.
Шумлять над Стіксом зрубані смереки.
Стоять собі прозорі і шумлять

Сонце стекло у шпарку.
Темно, хоч в око стрель.
Ходить по древнім парку
Чокнутий менестрель.
Рве золоті ранети.
Топче нетлінний прах.
Киньте йому монету,
Срібну, як Божий Страх.
Знову земля і небо
Зшиті косим дощем.
— Що тобі, хлопче, треба?
Може, подати ще?
Ставить кущам підніжки,
Падає в чорну стинь.
Вистав, бідаче, ріжки,
Бороду відпусти.
Тчуть павуки тенета
На чотирьох вітрах.
Тане в руці монета.
Скапує Божий Страх…

Цоки-цоки, білий сніг…
Сутінь голубина.
Дайте вершнику нічліг.
А коневі сіна.
Кінь усім своїм гріхам
Протиставить версти.
— Хто ти, хлопче, князь чи ха:
Доки маю везти?
На долоні — далина.
На червоній — сива,
І така з криниць луна,
Що іти несила.
Кануть тіні ластів’ят
В лона сірих відер
Буде й вершнику —
І коневі — вітер

А степ розораний
Рудими зорями.
Над лепрозорієм
Гудуть вітри.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Цілуйте камені
Медвідь-гори.
Вона кошлатиться
На сивім заході.
А ви у захваті,
А ви в шалу.
Повстали з праху ви.
І стали птахами.
І крильми змахує
Ваш батько Лунь.
Ковтайте темряву
Вічми прозорими.
Вдихайте порами,
Як ворожбу.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Бо там за горами
Дружини ждуть…

Розсувається час.
Розсуваються пізні тумани.
Море. Бриз. І пісок,
Що зсипається з білих долонь.
Що світилам до вас?
Все на світі триває і тане.
І зліта волосок,
І його досягає вогонь.
Йде від моря дівча.
Усміхається: “Янчику, де ти?"
І ятриться прибій,
І втонути сонцям не дає.
Ось вам, люди, свіча.
Хай зустрінуться два силуети.
Хай з-під ваших з-під вій
Занебесніє небо моє…
Зорям важко самим,
Адже зорі до болю осінні.
Вже на диких вітрах
Доіскрилось у ріках вино.
Скоро згаснемо ми.
І завихряться зоряні тіні…
Хай повториться страх.
Хай повториться все від основ.
Білий світ — на шматки.
Чорний Всесвіт — на білі комети,
Ви ще трішки живі,
Це було вже, було вже.
Було…
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило…

Ти на мене чекай
Відхололими сірими схилами.
Ти на мене чекай.
І не сивій від мокрих століть.
Допалає ріка.
І на ранок народиться сильною.
І по наших щоках
Сипоне її зоряний лід.
І почнеться туман.
І почнеться велике завершення.
І затихне зима.
І плесне жовтизною за край.
Ще нічого нема.
Хай усі називаються першими.
Ще нічого нема.
Ти чекай мене. Тільки чекай.

Зачаклуйте мене.
Зачаклуйте мене, ради Бога…
Пахне тьмою свіча,
Що колись обпекла мою суть.
Ще десь є в моїх снах
Три гори, водоспад і дорога,
І отари смерек,
Що по ночах ведмеді пасуть…
Я, здається, там був.
Я підходив до сивої прірви.
Тільки очі відвів
Від сліпої її глибини —
Поковзнеться нога.
Срібний кіготь сорочку розірве.
Це так дивно, коли
Ти усміхнений і без вини…

Блискавка світ розкреше.
Трохи принишкне час.
Свічка помре, і вперше
Я не впізнаю вас.
Тріснуть дроти з напруги,
Стлумить шосе камаз.
Зірка впаде, і вдруге
Я не впізнаю вас.
Вистигне на касеті
Магнітофонний вальс.
Північ проб’є, і втретє
Я не впізнаю вас.
Вулиць іскристі ріки
Вигаснуть пульсу в такт.
Світе ж ти мій великий…
Як же це я отак?

А що не писав — вибачай, моя пташко.
Мені було важко. Мені було важко.
Вузькі коридори, приглушені кроки.
Хвилини, мов тижні, і тижні, мов роки.
Змарніли слова і злягли сподіванки.
На склі пороками осіли світанки.
Хотілося жити, хотілося вити.
І ніч мою тисли бетонові плити.
А ти ворожила на білу дорогу,
Чи в доброму Львові не сталось нічого…

Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому —
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? —
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє...
Вже сьома за п’ять —
Он і чайник голосить,
Плюється окропом
І парою б’є.
Секунди цокочуть —
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться — ні:
Уже на підході...
Уже біля дому...
Чи той, кому винен,
Чи той, хто мені...
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай — древній і мудрий —
Хай думає сам...

Жовтень 2003

Дороги були неміряні
І вітер манив коня,
Від білого твого імені
До чорного мого дня.
А я був маленьким вершником
І бачив небесний знак.
Що в білім степу не звершиться,
Те звершиться в чорних снах.
Якщо я світам намріявся,
Хай кінь мою тінь везе
Від білого твого Місяця
До чорних моїх озер.
Останнім вогнепоклонником
Ввірвуся в легенди зим,
І ти мене скинеш, конику,
В долині розрив-сльози.

Заскриплять поїзди
Із вокзалів заплаканих.
З манускрипту небес
Обірветься печать.
Доки вітер жене
Снігурів переляканих,
Доти з білих сторіч
Наші кедри мовчать.
А дороги, дороги
Скоряються дорого.
Може, є десь котрась
Без розлук, без розлук —
Хай застигне на склі
Вічний помах “До скорого”.
І валізка порепана
тихо випаде з рук.
І на станції тій,
Де колеса заклинює,
Ти зійдеш крізь вікно
На летючі кущі,
Тихо станеш дощем
І запахнеш калинами,
І підеш звідтіля
Так, як ходять дощі…

Ми давно не спускались в тишу
Лоскотати лякливу мишу,
Ми давно не шукали в небі
Місячати лункий ріжок.
І услід за стареньким лисом
Ми давно не ходили лісом,
Прислухаючись час від часу
До мовчазних його стежок.
Того лиса я вчора бачив,
Він, здається, нам все пробачив,
Він, здається, нам все пробачив.
Тільки час йому лапу спік…
Він такий, як колись, затятий,
Не хотів ні про що питати.
Лиш просив завертати в гості,
Хоч би раз на наш довгий вік

Ходить сніг по далеких містах,
Ходить сніг по застиглім столітті.
Я — не страх, я не страх, я не страх,
Я неструшений шурхіт у вітті.
Нарожево зникають таксі,
Начорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку,
Я один. Я один. Я — один,
Хто спинився при вашому ґанку.
Ходить сніг по дрімучій пітьмі.
Ці маршрути уже заповітні.
Ви самі, ви самі, ви самі
Загубили мене в цьому світі.

Ти мене на світанку розбудиш,
Проведеш і, звичайно, пробачиш.
Ти ніколи мене не забудеш,
Ти ніколи мене не побачиш.
Я тебе заслоню від застуди,
Дрож по тілу — осяяння наче —
Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не побачу.
Цю ріку із мурашками бруду,
Ці споруди поважних призначень
Я ніколи уже не забуду,
Я ніколи уже не побачу.
І сльозяться на вітрі пропащо
Карі вишні у далеч незрячу.
Повертатись — прикмета не з кращих,
Я ніколи тебе не побачу.
Раптом стане мізерним і тлінним
Наше нерозуміння з тобою
В порівнянні із нерозумінням
Двох живих і пітьми неживої.
Якщо знову на землю вернемось,
За Гафізом. Щасливі на вдачу —
Ми тоді все одно розминемось,
Я ніколи тебе не побачу.
Бухне в лиця повітрям гарячим
Пара фраз, заперечивши чудо —
Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду.

В старого дзеркала в очах,
В тумані вічності,
Я хочу видивитись шлях,
Що Вам провіщений.
І бачу: щоглу корабля,
У небо впечену,
І сивий поїзд, і поля
В жалобі вечора.
Поля в росі, в росі, в росі,
Над ними ворони.
Благословляю вас на всі
Чотири сторони.

Останнім Стражем свій обходив простір -
по жовтизні ланів за горизонт,
до хвилі найулюбеніших гір.

Летів у снива скутого Дніпра,
за сиві очерети берегів,
за бистриною ярого Дністра -

у ніч,
у мрію
і у ній горів
до тла, до спалаху ранкової зорі,
молитви першої дружин і матерів,
і
... просипався -
                       в табір, утлий мат,
переклик, у сухоти кашель, плечі,
під вовчі погляди і спраглий автомат...

Але під вечір,
клаптиком паперу
надавши розміру рядкам,
здіймався і вертав собі додому,

кидаючи до ранку, як навіки, пурпурову
імперію,
російщину,
химеру.


1997

Тоді ще називалися теплом
Червонобокі сни в чиємусь літі.
Усе це раз колись уже було.
Усе це повторилося на світі.
Лише хитнувся спокій від воріт,
І стежка задихнулася ходою…
І слухав світ, як стиглі ночі з віт
Хтось пошепки зриває над водою…

Все було розмірене і просто.
Скрип трамваю, сизі паркани…
І в тіні каштанового зросту
Не передбачалося весни.
Він з’явився ночі на зачуду,
Не торкнувшись хвіртки у дворі.
І його, звичайно, за приблуду
Дві сходини визнали старі…
Постояв: “Невже не пізнаєте?"
А в руці свіча, немов свіча…
І, відкривши всі його прикмети,
Сива куртка спала із плеча.
Хтось до шпарки тиснувся цікаво.
Хтось кректав у темряву липку:
— Що у цього хлопця там за справа?
— Добре, що хоч двері на замку.
Довгий слід лишився заповітом…
Дощ упав лицем на ясени,
Раптом осягнувши, що над світом
Не передбачалося весни.

Чийсь білий плащ розвіявся, як вічність.
І два сторіччя вигнули вербу.
І заглянула горличка у вічі:
— Ворли, ворли. Забув мене. Забув.
А тут колись продзенькала карета…
Чи я тут жив, чи, може, просто був?
Волога пам’ять древньої планети
Ворушиться в голубчинім зобу.
І вигасає. Тільки щось далеке
Тривожить душу тричі на добу.
І шум дощу, немов голубчин клекіт.
А я забув. Пробач мені. Забув.

А в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
Я вкотре увійти не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що це мине.
Ми забули, як це почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь, мов із терну вся.
Не дивись мені вслід — то гріх.
Це не правда, що я не вернуся.

Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
— Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб’є дощем.
…Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
— Я вас веду, чи ви мене?
— Хлопче, ти тільки сам.

Востаннє ця облізла електричка.
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.
А місто, що готується до свята,
Покутує торішній перегній, —
Є в осені властивість забувати
Усіх, навік загублених у ній.
І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.
Чиїхось правд осмислена суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А, може, просто вогкість на очах.

Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті.
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може, справді є хтось,
Стверджуючий вперто,
Може, справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді, в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В пінному льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайоме зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід.

Коли у місті спека,
а ти прийшов здалека,
і в голові у тебе
лунає древній хіт -
закинь на плечі теку,
мини бібліотеку,
зайди у храм ацтеків -
підземний перехід.
Нон-стоп у вічнім русі,
поема Фірдоусі.
У хриплому мінорі
сп'яніє гітарист.
І дві купюри русі
потонуть в капелюсі,
і він замре від світла
твоїх безсмертних рис.
Лишайся, якщо хочеш, -
ти храм не опорочиш.
У тебе сиві очі
і паспорт на всі сто.
В графі "родився" - прочерк.
І ні синів, ні дочок.
Не відбував покарань.
І не водив авто.
Сідай, бери сигару,
і млій від перегару.
І літо не останнє,
І жити "харашо".
Здамо під вечір тару
і рушимо до бару.
А ні - купи гітару
і йди, куди ішов...

І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

Блакитний мед до уст прилип,
душа — метелик колекційний,
приколена натхненням до небес.

Антени... ах! Цікаво... ах!
блукав і там над містом місяць
і до піщаних берегів
тріпотно кораблі тяглися,
а в щоглах кублився
уламок бурі

Але не бігали тоді за
гармонійними
синтезами.
Не музиканити повітря
аероплани.
Лишень увечері шуліка
кружляв вгорі,
а біля нього метушились
тендітні ластівки,
що потім крапками сідали на
височінь.
Антени... ах! Цікаво... ах!
Душа — метелик колекційний —
летить ще далі, в міжпланеття.
Вже пролетіла спогад, другий,
на третім раптом роз'ялась...
Чоло прострілене не жалом
веселки-бджілки,
а журбою.
...Та горілиць вона лежить
одну лиш мить,
а потім знов біжить, біжить,
біжить
покуштувати мед,
блакитний мед...

Ой зацвіла папороть,
зацвіла
на Купала в темряву
між дерев.
А у
лісі реготом лісовик
прокидає шелести
і жахи.
Ой як хочеться, хочеться
взяти скарб —
ті червінці-блискавки
під дубком.
В позолоту кралею
уквітчать
це життя сучаснеє,
що скиглить.
Ой зацвіла папороть,
Зацвіла.
Та не в казці жити нам,
а в борні!


В електричний вік (Уривок )

ІІ
І буде так –
я вмить скричу:
Гей, просторіш мені дорогу!
Це буде перший сказ.
За ним заспівають і перетворяться
в блискучу мантію
дійсності
казки утопістів…

Я не схотів бути Паде-Кале і Ла-Маншем
і роздирати землю.
Я хочу нести вісті
з берегів електричного царства.
Але я – не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.
Я лишень (по-персіянськи) пенід.
І кому ж, як не мені,
мисль свою пускати амазонкою
в далечінь?

Я буду уїдливою нянькою
біля вас,
бо ви розіб‘єте коштовні вази,
і будемо укупі плакати
ще один вік.
Ви розумієте мене?
Я – це фуга!
Во ім‘я ваших –
Отця, і Сина, і Святого Духа –
я – ми.

Слухай, чоловіче:
да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
Це – не наруга –
це сердечна порада,
бо мені вклоняються не лишень
дніпрові русалки,
але й океанські наяди…
Хто міжпланетних мрій
таємність розплутає?
Я.

Я лоно страдниці-землі
в троянди уквітчаю,
а кров
і бризки мозку під мечами
перетворю в вино й желе.
А фаворити мої – бурі –
Гієні очі попечуть,
і потечуть
Часів Адама ріки…
Ах, швидкувати б, заарканити
цю мить!

В серпанках вечори проходять біля вікон,
за пічкою квилить сіренький смуток.
...Сьогодні дико...
...Тіні, падають тіні.
Свист нагая Тьєра,
Хлопці! Скоріш на коні!
Коні!
Коні!
Коні!

Жах.
Зав'юшилось обличчя кров'ю
...на ярмарці колись.
Чого ж ти, ніч, не сплянтувала брови?
Чого?

Темно, в голубих проваллях мряка,
Я казками снити захотів,
а небо найнялось напевне плакать...
Старчихою — торбинка з сухарем,
із зморшками турботи на чолі

звернула доля на тернисту путь,
А там, а там
уже ідуть,
ідуть, ідуть.

Куди?
Інтимно так колись приплили і відплили,
плескалися моря... ой, човен мій нірець!..

...Тіні, падають тіні.
Свист нагая Гьєра,
Хлопці! Скоріш на коні!
Коні!
Коні!
Коні!
Жах.

Витанцьовують, сміються
Дзвінко, дзвінко молотки
Про весілля революцій —
Цоки-цоки-цокотки!

Міх задихався, не встигне,
Важко — міх! — зітхав...
Грюкотіли десь машини,
Я з товаришем кував.
Іскри бризками повсюди
І — нема,
Кузня їх вгорі закруте,
Проковтне пітьма.

А у горні шаруділо
Листя золоте:
Дух міхів підняв на вила,
Віником мете.

Ну і день! Сорочка в піні,
Візерунки на спині,
А в очах перстніє синьо,
Як в червневі дні!

...Тільки це згадав, як танки,
Знову в танки молотки
І виспівують про ранки:
Цоки-цоки-цокотки!..

Там, де вітер
Лепетень
По підметах спрохнялих,
Коливались
Златовіти —
Йшов новітній день!

Гей! Сідаймо всі на релі* —
Гайдабурити гайда!..
Морок, смуток? Я веселий —
Молотка дзвінкий удар!

Тіні —
Зникли. Вечір синій
І — кривавий...
Що мені?
Я до цього також звиклий,
Як до мене тьмяні сни.

Уквітчали
Небо зорі...
Зорі списики у простір.
І сьогодні, як і вчора,
Морок хмуриться від злості.


А у мене біля серця
Сиза горлиця туркоче,
Серце з ретязя* зірветься
І голубку залоскоче.

Що на морок, що нам смуток?
Ми йдемо — наперекір,
Ми — весни найперші гуси,
Наші дні — червоний вир.


* Рейки
** Ланцюг

Утрачено останнi сподiвання,
Нарештi - вiльний, вiльний, вiльний ти.
Тож приспiшись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогi листи,
i вiршi спалюй, душу спалюй, спалюй
свiй найчистiший горнiй бiль - пали.
Тепер, упертий, безвiсти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть бiг день i хлiба.
А що, коли не буде того дня?
Тодi вже гибiй. Отодi вже - гибiй,
Простуючи до смертi навмання.

Сьогоднi свято.
Спереду трамвая
вчепили шмат полотна з написом:
"Хай живе рiдна КПРС!".
На зупинцi, обступивши вагон,
один з-перед другого
люди пхаються у дверi,
а старий чоловiк,
геть обвiшаний медалями,
лишився в кiнцi натовпу
i лається на чому свiт стоїть.
Вiн набрався ще зранку
I ледве тримається на ногах.

Напередоднi свята,
коли люди метнулися по крамницях,
виносячи звiдти шпроти, смажену рибу,
шинку i горiлку з перцем,
якийсь дивак, обутий в моднi черевики
(такi тиждень тому були викинули
в унiвермазi " Україна " - двадцять два
п"ятдесят з навантаженням - дитячi штанцi
вiсiмнадцятого розмiру), облився чортiвнею
i пiдпалив себе.

О, вiн горiв, як порося, смажене примусом, -
налетiв на людей, що культурно собi стояли
в черзi за цитринами.

Порозбiгалися усi як один:
вiд нього так несло смаленим -
носа було навернути нiяк.

На щастя узялося кiлька мiлiцiонерiв,
одразу вкинули його в машину
i помчали в бiк Лук"янiвки.

А черги ми таки достоялись. Аякже:
що то за святковий стiл без цитрин?

Як страшно вiдкриватися добру.
Як страшно зiзнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, i щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить грiх - пiти
свiт-за-очi, повіятися з вiтром
i власної подоби утекти,
мов чорта лисого. Кульгавий день
увiйде в темiнь, гляне по криївках
i завагається. Бо шкода працi:
сидить при ватрi плем"я самоїдiв,
щасливо позiхає. На вогнi
печеться м"ясо. В казанi окрiп
переливається. Сьорбають юшку
i, повнi фiлософських резигнацiй,
мiзкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на снiданок i обiд.
Кульгавий день вiдходить, бо печерний
iкластий лютий смерк не западе,
допоки аж останнiй самоїд
не з"їсть себе самого i помре
Iз фiлософським виразом. Мовляв,
Життя коротке, а - забракло м"яса.

Рятуючись од сумнiвiв,
б"ю телеграму собi самому:
вчасколивесьрадянськийнарод
iвсепрогресивнелюдствоготуеть
сягiднозустрiтичерговийз"iздкпрс,
бажаю тобi великих успiхiв,
щиро заздрю, що ось уже тридцять рокiв
ти живеш у найщасливiшiй у свiтi краiнi.

Але й пiсля цього досада не минає.
Тодi я примушую себе пригадати,
що мiжнародна обстановка
сьогоднi складна як нiколи
i заспокоююсь.

Молочною рiкою довго плив:
об мене бились бiлостегнi риби,
стояв нестерпний свiт, як круча здиблений,
а попiд кручу зяяв чорний рiв.
Оце. Оце воно. Оце воно -
лиш ти i я. I здиблений, мов круча,
високий свiт. Ану ж, тебе я тручу,
аби з тобою запiзнати дно,
де лiтеплена рiчка молока
потьмариться до вигусклоi спеки,
день збрижиться, утеклий i далекий,
i ледве висхла, наче вiск, рука
малу об"яснить свiчку. Мов живиця,
спижово-згускла обтiкае нiч,
по краплi скапуючи.
Хай святиться
ця маячня, що стала при вiкнi
i бiлою, мов немiч, головою
об шибу б"еться. Хай святиться сон
i роками проритий, як прокльон,
цей спогад, що спотворений явою.

Перерiзане свiтлом вiкно
вулицi - бiле по бiлому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе - над.
Шлях у себе:
вабить (уже закритий),
вiдкриваеться (на розлуцi).
Темiнь. Шукай.
Що там? Снiг,
бором - кукурудзиння.
Досвiтнi таемницi.
Терикон.
Смердюча рiчка
глибом випахла.
Нехитрi подорожi
ставком.
Дитяча зверхнiсть,
невимовлене зрiднення
з кригою, з вiтром.
Душе, шалiй.
Скiльки не повертайся
(черга даремних спроб) -
ось воно, зачудоване:
перерiзане свiтлом вiкно
вулицi - бiле по бiлому.
Аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини. I небо вологе - над.

I поблизу - радянський сад,
будова й роздуми в марудi
про довгу чергу самозрад.
Я кочегарю в халабудi.
Ставок тьмянiе, наче нiч,
розлита й вигускла до ртутi.
Так добираються до сутi
душi? Доходять протирiч
iз розумом? Iдуть на шпиль
тремкого молодого горя?
Як вечiр душу розпросторив.
Як сяе антрацитний бiль
iз темряви. Немов вiдьмак -
не вiдведе од тебе й ока,
все стежить, стежить неборак
i припадково й ненароком.

Ковчег твій - це похмурий саркофаг,
якому ти до скону вже стерничий.
Коли не роззирнутись по світах,
то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі.
Отак відчуй себе - і відсторонь,
щоб образ з образом не злютувався.
Бо цим ти жив, а того - начувався...
Піддайся ж владній магії долонь.
Хай буде неприступна - ця, з подоб
усіх твоїх остання подобизна.
Нехай нема, прихована, залізна,
вона земних не знає зваб, ні спроб.

Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою -
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

Посоловів од співу сад
од солов’їв і од надсад
і од самотньої свічі
і од тяжких зірок вночі
а ген за плотом висне дим
проклятий місяцем рудим
І світло випурхнуло птахом
і розплатало два крила
над віковим страпатим страхом
жалкого як голки зела
Повстань і ти на два світання
на два сполохані вогні
аби отут на однині
пізнати тьми розкошування
і світло як вода з криниці
на віти порснуло пругкі
де як видіння полохкі
стрибали золоті жар-птиці
Диміли ружі. З того раю
радів я згублений в світах
що тут по звомплених зірках –
сам і смеркаю і світаю.

СИНОВІ

Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.
Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.
Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.

***

IF…

If you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you;
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too:
If you can wait and not be tired by waiting,
Or, being lied about, don’t deal in lies,
Or being hated don’t give way to hating,
And yet don’t look too good, nor talk too wise;
If you can dream – and not make dreams your master;
If you can think – and not make thoughts your aim,
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same:
If you can bear to hear the truth you’ve spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build ‘em up with worn-out tools;
If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings,
And never breathe a word about your loss:
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: “Hold on!”
If you can talk with crowds and keep your virtue,
Or walk with Kings – nor lose the common touch,
If neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much:
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds’ worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that’s in it,
And – which is more – you’ll be a Man, my son!

На однакові квадрати поділили білий світ
Рівне право всім страждати і один терпіти гніт.
Зле і кату, зле і жертві, а щастливого нема.
Всім судилося померти за замками сімома.
Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань,
Демократіє покори і свободо німуваннь.
А кругом життя веселе, скільки сонця і тепла!
Ти мене даремно, леле, в світ неправди привела.

Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.
Ніч блукає глупа у глухім степу.
Хто там світ протупав — тупу-тупу-ту.
Чи якась почвара, чи якійсь відьмак,
Чи господню кару насилають так?
Ніби дерта рана репається діл,
Та, од жаху п’яний, стелеться ковил.
Вирви та байраки, скитських баб ряди.
Хто ж то до галактик, був проклав сліди?
Що, як це останній із живих людей,
Кинув край страждання і до неба йде.
В цій-бо коловерті, в царстві сатани,
Ні життя , ні смерті, лиш блаженні сни.
Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.

Колимські закували зозулі,
шумує потік, молода шипшина
жовтавий стромить лист. Легкі хмарки
на порцеляновому виснуть небі.
А я на цій модриновій колоді
читаю про засланця-пустуна.
Пусте, пустуне! Жити — пустувати,
награючи цимбальний свій стожаль,
губити, віднаходити, втрачати
й знову губити — наш веселий хрест.
Ми двічі не вмираємо. Ми сущі
раз — і навіки, і на все життя.
Не жебраємо ласки ні від кого.
Радій: кують колимські зозулі.

"А це щось мотивне, збережене
пам'яттю од першого етапу"*

Уже Софія відстуменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце — в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!

* Варіант вірша взято з листа до дружини.

Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті — рідна батьківщина 1.
Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай.

Тюремних вечорів смертельні алкоголі,
тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть.
А сто мерців, обсівши серце, ждуть
моєї смерті, а своєї долі.
І день при дні глевтяники жують,
аби чим-небудь душу закропити.
Валує дим — то дні несамовиті
вершать а чи розпочинають путь —
по спогадах, що в пам'яті гніздяться,
по втратах, що тебе з усіх спромог
угору поривають, коли Бог
постав, як лютий бич і можновладця.

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочу на кутні — буде легше
(а як буде важче — теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

X.1968