Щось негаразд у нашім королівстві.
Забагато кляпів у чесних ротах.
Забагато постатей у мартирологах.
Забагато вуглекислого газу
в інформаційному просторі,
який колись називався вільним.

Набатом, брате, будь!

Непрозорість трудових угод
і антикризових коаліцій,
недомовки в очах -
бігаючі болотні вогники.

І що за режисер
знімав це дурне кіно,
і де адміністрація цього вебсайту?

Набатом, брате, будь!

Часом важко доводиться воїнам,
навіть і нетендітним,
стояти на позиціях
по горло в зацвілій воді.
Війна вимагає сил,
але воно того варте.
Нас єднає присяга
на вірність.
На віру і правду.

Завелика розкіш
дозволити собі захлинутись.

Набатом, брате, будь!

Першим, чи другим, чи третім,
але вдар на сполох.

Моя література
творилася не в салонах,
а в катакомбах, окопах і цитаделях.
Моя література є, є, є,
є партизанкою мирного часу,
є пробоєм,
є новизною,
є позицією,
є революцією.

Така моя література,
і іншої мені не дано.

В моїй літературі відкриті
двері довіри своїм.
Товариш Ліна
подає свою міцну руку
блідому інтелігенту
товаришу Жені,
і заодно,
скоординовано,
в ногу
йдуть великі штабісти:
товариш Коля,
товариш Володя,
товариш Сергій.

Моя література стоїть
поза далекими вокзалами
і поза ворогуючими націями.
Часом товариш Едді,
просто з далекого потяга,
читає вірші мені
і ділиться задумами,
і просить поради.
І я кажу: Едді,
братчику, не здавайся,
окопайся
і тримайся
до останнього червоного крику,
до останнього!

Така моя література,
і з місця їй не зійти.

Література пострілу,
література впертості,
література великих змін.

Вона не п’є прогнилої води.

всередині у них попсовані сосиски
тупі важкі предмети
виразки виразів
начинені розмовами про погоду
і сусідів
і велику гармонію

підмоклі попсовані
чалапають по вулицях міста
щоб трава не росла
і брешуть
і пхають у все свої вірменські шнобелі

проходять по проспекту
кишкового тракту
від початкової точки до кінцевої
не лишаючи по собі нічого
начинені хімією запозичень
на відміну від деяких інших страв
завжди мають дорогу назад
і виглядають при цьому мабуть
напрочуд естетично

тому що нестравні

< Янголе Крішни >
"ти відкинся, Янголе, насправді це не страшно
просто те - чому не вчать у хмарковій школі
та за один раз не впадеш.
і знову щось біле та гаряче..."

Природа
І знову це - щось біле та гаряче.
"Тепер ти справжній ЯНГОЛ" - звабна, ніжна,
муркочу в мікрофон тобі юначе:
"Відкинься, Янголе, розслабся, - Ха-ре Крі-шна”

ангели вічні і прекрасні
всередині кожного сім’я любові
і вони так швидко плинуть
може сантиметр за століття
а я закохалася в янгола
ТИ знаєш - - - - - - вони навіть не цілуються
так непотрРібно
прикинь!
ти відкинься, Янголе, насправді це не страшно
просто те - чому не вчать у хмарковій школі
та за один раз не впадеш.
і знову щось біле та гаряче
але чи мають янголи сік?
розслабся, от тепер ти справжній ЯНГОЛ КРІШНИ
ХАРЕ крішна тобі Янголе...........

Там, де сонце зустрічає землю
(за лінією небокраю),
напевно, поля з роммену
і холодно не буває.
Там, ймовірно, всі ходять веселі,
усміхнені карамельно,
там у всіх найсвітліші оселі,
інтереси лише паралельні.
Там всі люди грають на скрипках,
там ліси непролазно-зелені
і приходить кохання нізвідки,
і ніхто незнайомий з брехнею.
В тому місці всі мають крила
і працюють не задля грошей.
Їх життя - це бразильське "мило -
всі красиві, люб'язні, хороші.
Там ніхто не лічить години,
що лишаються ще до смерті
і у них найміцніші родини,
щоночі - розмови відверті.
За лінію небокраю
я б побігла уже негайно,
проте чудес на землі не буває,
а горизонт лише візуальний...

На морозі і вітрі дозріває нектар.
У акації серце – сховище чар.
Пригорнись до листочка і відчуєш: за мить
Повертається спокій, знову сили є жить.
А розквітне, запахне – на землі нашій рай.
Дуже хочеться в небо, до зірок, у безкрай.
Впала крапля на скроню з квітки, крапля дощу.
Я в минуле без болю в насолоді лечу.
Ту акацію бачу і мрійливий лісок,
Крапелька на обличчі має з ними зв'язок.
Юність, радість і квіти, дощик стука в вікно.
Полетіло все в небо і недавно й давно…
А колючки в акацій, бо колюче життя .
Там, на кінчику голки шифр: «НЕМА ВОРОТТЯ».
На морозі і вітрі в сонних чарах зими,
Ще в ідеї листочок, за замками й дверми.
Через те я й не плачу, вірю в даль, не журюсь.
Прийде день і… щокою до листочка торкнусь.

О, панночко! Ви загубили риму
У грі кокетливо-мрійливої естетки.
Позбудьтесь фаршу, не танцюйте Приму –
Вам не дадуть чужої статуетки.

О, панночко! Хотіли править балом?
Пробачте, люба, та яка з Вас Маргарита? –
Ви можете з диявольським загалом
Усмішкою любовно говорити?

О, панночко! Священну Камасутру
Я б щиро радила натхненніше вивчати.
Слова – не цукор, їх помол на пудру
Ще не дає Вам права крити матом.

О, панночко! В феміністичній ролі
Не пустять і повік пробитися крізь терни.
Мужайтеся! Та, як сівач у полі,
Лелійте, щоб достигли Ваші зерна!

Як ми за мрією женемося своєю,
Забувши все - обовязки, людей,
Яких раніше так любили. І даремно
Ми біжимо невпинно ніч і день.

Ми біжимо - не лічимо години,
Крізь сірий наповп, топчучи усіх.
Вхопивши ВЛАДУ, біжимо невпинно,
Сміємося над тими, хто не встиг...

Скажи мені: ненавиджу. І все.
Без зайвих слів. Схвильованих пояснень.
Нас тільки двоє. Ти — понад усе.
А я — лише огидний демон-в’язень.
Ми на арені щастя. Ані руш.
Вкидає в серце стріли хтось з верхів’їв.
Я програю. Та не віддам я куш.
В мені є серце, навіть в безголів’ї.
Ти все чекаєш. Стомлено тремтиш.
Самотньо чуєш голос з кілометрів.
Я так далеко... Шелестить комиш.
Мій голос наче скиглення всіх вепрів.
Ти підійдеш на ранок до води.
І в ній побачиш очі мої сині.
Не бійся мене, люба, не тремти.
Ти відстані двох серць одна рабиня.
На постаменті завтрашнього дня
Ти знов почуєш голос підземельний.
Це голос з прірви, де немає дна.
Це зойк страждань самотнього в пустелі.
Але я є, я поряд. Ти почуй.
Та ти не бійся відстані і смутку.
Я прилечу до тебе. Обійму.
Ми злетимо над містом тіней хутко...
...Але без мене ти не полетиш.
Крильцят немає. Я забрав з собою.
Лиш про одне благаю: не залиш
Мене на вістрі часу без конвою.
Скажи тоді: ненавиджу. І все.
Без зайвих слів. Знесилених пояснень.
Я відійду. Лети! Понад усе,
Ти королева. Я — самотній блазень.

Як іноді нам хочеться вернутись,
Щоб виправити помилки життя
І, щоб, хоча б на мить, але позбутись
Ганебного провини почуття.

Та не судилось долю виправляти:
На все у нас єдиний тільки шанс.
І не у праві ми майбутнє знати,
І нікому "підстрахувати" нас...

Без вад, сестричко, - я не маю вад,
прозоро-цілісний, як діамант.
Як небо і старий Атлант,
як сад, сестричко - твій розкішний сад...

Вперед-назад зробивши променад,
переломивши промені собою
в союз веселки з втіхою земною
очей-ночей, відіб'юсь у намисті
на шийці ніжній - у новий карат.
О, він залишиться з тобою.
А я залишуся без вад.

Пустунко, я не маю вад...


2001

Життя - найкапризніша річ,
Від різкого галюциногену
Підкрадається спрагло ніч,
Як підступна і дика гієна.
Поцілунки відверті в метро
Непізнанні і пагубні - жах!
Для суспільства ми хижаки,
Ми спілкуємось на ножах.
Наші страхи - делікатес,
Несподівані сенс-електроди.
Імпортовані наші серця -
З непридатної світу породи.
Оголяйся! Душевний стриптиз
Емоційно-тяжка недостача.
І розкішних додай почуттів
Божевілля - належна здача.
Що соромитись? Краще зривай
Максимальні безвинні овації.
Бо життя - це рідкісна річ,
Це яскраві галюцинації!

Назустріч біжать дерева
І невідомі станції.
Триглава сокральна дорога
Фінал дистанції.
Нам осінь вже грає джаз
В багряній сукні.
І згадують тихо про нас
Липневі будні.
Назустріч біжать озера,
Води прозорі.
І потяг через життя -
Повз зорі.

Самотньо загорнулась в мої тіні.
І прокляла назавжди у собі.
Навіщо я, якщо мене не спинить
Ні смерть, ні ти, ні полум’я доби?
Я — одинак, і відгризаю миті
Своєї спеки; не живу, горю.
Твоє ж волосся, райдугою врите,
Сміється й каже: як я Вас люблю...
Ми розійшлись на сходинках утоми.
Ми перейшли крізь ями і рови...
За келихом міцного чаду рому
Від мене крихту себе відірви.
Моє життя — в штиблетах чи босоніж —
таке одне, пекуче і гірке.
Ми — острови, палкого світу розніж,
Але нарізно... двоє нас... Por que?
Ти все у вальсі, я сиджу на скелі.
Ти на мольберті, чиста і свята.
Твій поцілунок — ніжний рух форелі,
Ти неповторна, але ти — не та.
Моя рука — огонь і сила світу.
Мої слова — солодкий спів химер.
Я не виношу часу неоліту,
Я у прийдешнім, ти ж — моє тепер.
Не розчиняйся в солоді і муці.
Не наближайся, бо спалю навік.
Не поверну Тебе осінній злуці.
Я — сатана, що спалює свій вік.
Навіщо в діжці розбивати кладку?
Там не вода, не мед, не еліксир...
У діжці — прірва, чорна, без початку.
Там тільки пекло... пекла поводир.

Контркультура рідного краю

Пейзажі- вінки розсипляться кольоровим сміттям,
запітніють дзеркала,що цілий рік зберігали проміння
І онімілі м’ячі,мов рибини, заплутаються у нервових сітях.
Людський організм складається наполовину із тіні.

Не знаходиш світла у темних ліфтах опозиційних сердець,
перепади струму,мов п’яний лунатик на даху електрички.
залізничник - місяць по рейках всім відмірює любов і смерть.
Висячі осінні сади десь крайсвіту,мов шкідливі звички.

Твої заблизькі горизонти – креслення їхніх аварійних ходів.
Що всередині пусток туманних яруг і прокурених під’їздів?
жали женці комбайнами зорі, срібну росу, пташиний спів.
Тепер бачу попереду сміттярів і тишу, прорізану лезами листя.

лише коли стихне музика
ми зможемо вийти на волю
вислизнути із власних тіл
розкодуватись із звуків психоделії
і зникнути в тишісвоєї музики
скільки ще пісень? чекай!
у платівки є дві сторони
а у нас ще ціле горище старих вініл
та пожовклих чорно-білих фотокарток
і наші з тобою серед них мрії
нам не пощастило
народитися вчасно
ми трохи спізнилися
ми все пропустили
і нам залишили лише право на ностальгію
право віддати себе минулому
але натомість ми хочемо повернути минуле собі

не вимикай музику, давай ще трохи побудем на волі

в тобі перетинаються дві вічности
що завжди борються за першість
і коли ти переможеш їх обох
ти станеш собою

всесвіт замикає в собі дві вічности
одна з яких завжди починається
інша - лише закінчується
та коли ти пройдеш їх обох
ти станеш вільним

дві вічности завжди розривають тебе на шматки
даруючи тобі то життя, то смерть
та коли дві вічности зіллються в одну
ти сам станеш вічним

Останній лист. І я уже німий.
Самотньо граю в Тебе на роялі.
Цвіте мімоза. Захід тут блідий...
А ми перед безоднею стояли.
Одна така. Ні світла, ні вогню...
Лише вода, мов океан причастя.
Мене ж ти осліпила. Я молю:
Побудь зі мною трихвилинним щастям.
Вчахає жар. Відчинено вікно.
Ти залетіла бабкою нічною.
Упало геть старезне кімоно.
Ти вже сама. Побудь два дні зі мною.
Не прилетиш... самотність тільки й я.
Ми два солдати згубленої долі.
Я — то пустеля, стомлене дитя,
Мої бліді чуття слабкі і кволі.
А ти — вогонь, і град, і ураган.
Торнадо болі і торнадо дії.
Моя стихія — то тяжкий уран,
Твої слова — то лоскотання вії.
Ми перейшли... кордони і Тулон.
Взяли акорд полону і страждання.
Я наче шкіру зняв — хамелеон,
Без віри у ніщо і сподівання.
Доба німих. А ніч стискає час.
Ми — два сліпці на конях божевілля.
І знову грає вічний падеграс.
А ми на гострім лезі у свавілля.

Сп’янілою вишнею стукаю в душу –
У двері домівки, де кров пролилась,
Сп’янілою вишнею з дерева-груші –
На сміх прищепили, а я прийнялась.

Захмелена болем любові-отрути,
Загублена світом в чужому саду,
Шукаю-страждаю в невинній спокуті
Я щастя, та знов наштовхнусь на біду.

Почуйте! Пустіть мої сльози на сушу!
Бо я ще жива – мною живиться страх.
Прогнати б цю долю! Так мрію про грушу...
Та поки я – вишня в сп’янілих віршах.

В тобі помру... Заклеюю конверт.
І клей манжетом горя витираю.
Відправлю лист, неначе давній ферт
до мене він всміхається. Вмираю.
Колись давно блукав на самоті,
у вільнім нежиті болів і мріяв.
І ти з’явилась. Ти була в мені.
А я конверти взяв усі й розвіяв.
Що не злетіло, те спалив і стер.
Я перетер свій біль в папір у пеклі.
І залишився вижатий етер.
Етер конвертів. Я поїду в Берклі...
Куди завгодно, в пекло чи й у рай.
Адресу ж витру і забуду вчасно.
А ти мене хоч подумки згадай.
Твої думки — цілунки губ атласних.
А я не вмів відчути самоту.
Й тебе розгледів — після самоспалень.
Хотів вампіра, а знайшов святу,
Хотів морени, вийшовши з копалень.
Така одна. Чума. Смертельний вир.
Самотній жук із дерева кохання.
Я ж помилився, бо поклавсь на зір.
Чому не прочитав я заклинання?..
Чому така? Очиська із вогню.
Одне зелене, інше — жовто-чорне.
А я тоді, мисливець, не збагнув,
Що ти з води, і попелу, і вовни...
Я ж був зі скла. Холодний і німий.
А ти — вогненний вихор і пустеля.
В мені акорди гнилі і помий.
А ти шукала в нотах акварелі.
Так і помру. Заклею свій конверт.
І клей манжетом горя постираю.
Відправлю лист і рознесу у шверт
Усе, що в мене спомин забирає...

Сиджу і думаю про тебе
Мої думки, як вітражі
І серце б'ється, б'ється в мене
Кохаю!, - чуєш? Ти - в душі!

Ніхто не зможе зруйнувати
Мою любов, як біль, міцну
Ніхто не зможе так кохати,
Як я тебе у ту весну.

Нехай говорять хай сокочуть,
Сприймають все, без доброти…
Я знов до тебе, знову хочу
В моїх думках і в серці – ти!

Прости мені, що я зробила…
Прощу тобі, що ти зробив…
Ти пам’ятай, що я любила,
Так, як і я, що ти любив.

Я відчуваю, як стікає час
По моїх жилах і на мої скроні.
Не руш, не руш мої долоні!
Ця гра закінчилась для нас.

А час піском мені шепоче,
Що ти підеш у жовті дні.
О ні, ти не брехав мені...
І кров на стінах не лоскоче.

Тепер я дерево у снах
І моє гілля - твоя пісня
Мені затісно, мало місця...
... Я відчуваю, як стікає час...

Твої квіти стали запізнілі
І мовчання вже не варте сліз,
А квітки уже давно відцвіли.
Ти спізнився. Не дивись наскрізь.

Мої пальці не торкають неба.
І коралі мої схожі на печаль.
Не цілуй мене. Спізнивсь. Не треба.
Усе дароване сьогодні забирай...

Літо. Темно стає надвечір.
Замовкають тривожні трави.
Дивні речі впадають у вічі –
В росах променів пізніх гра.

Чути – вітер спинився в кронах,
Тріпотить розмлоєним листям,
На ставку брижі рунами, гронами
Занотовують вісті з міста.

Звісно. Небо згорає, танучи,
І моє вікно тане в ньому,
Пізні нетлі на шибі стануть
Сірим роєм нічної втоми.

Відкриваю вікно – хай вихор
Сірих крилець мене закрутить.
Підвіконня – єдина втіха
І єдиний вихід. Життя суть.

Лиш ступити б у спориш росяний,
Загорнутись вербовим пухом,
Тамувати сльози. Мрії непрошені.
І з тривожним сподіванням слухати

Небеса, де єдина зірка
Ледве держиться, щоб не впасти.
Відчувати на обличчі зрідка
Пух вербовий тремкого щастя...

Я була жінкою-перцем,
я була жінкою-сіллю,
я була з тобою відверта,
я тебе осліпила силою.

Ти завжди був майже зі мною,
ти завжди був майже гарячим,
ти вважав мене майже дурною,
бо для тебе ніколи не плачу.

Ми з тобою були недопарою,
ми були недозакокохані,
про спільне майбутнє не марили,
за вітром себе розпорошили.

Ми не будем з тобою бачитись,
ми не хочем одне одного чути,
ми не будем у піджмурки бавитись -
ми не хочемо НЕДО бути...

Там ялинки ростуть на горища крізь стелю,
Там сніжинки не тануть у теплих пригорщах,
Там горить по свічці в усіх оселях
І тому там зовсім немає прикрощів.

По кутках заметами лежать сутінки,
На ялинках опівночі оживають іграшки.
Простягають зірки тоненькі прутики,
Щоб торкнутися казки, хоч би трішечки!

Там, зібравшись гуртом, всі уважно слухають,
Притлумивши подих, старі історії
І одні лиш годинники гучно стукають,
Та ще в темному небі пульсують зорі.

Та ще дивно торкається подихом тихим,
Тулиться до серця, зазирає у вічі
Невеличка мрія, невеличка примха
Нова мить,
новий день,
новий світ,
Новоріччя.

Імпровізуй зі мною!
Грай джаз на моїх нервах!
Розривай мене нерівними звуками
і дотиками.
Торкайся пальцями клавіш
на моєму тілі.
Співай мене, співай разом зі мною,
дихай зі мною і помирай
щосекунди, як я...
Імпровізуй!

Між нами хтось поставив стіну
чи то із скла, чи то з бетону.
Ми думали, що знаєм ціну
словам, проте відчули втому
від гри без змісту, меж і правил,
коли не чуєш те, що хочеш.
Я зрозуміла: ти був правий,
коли казав, що ми наврочим.

Два сонця разом не можуть бути -
це неприродно, навіть весною.
Твої хризантеми - осінні квіти,
невчасні, наче ми з тобою...

Ти - ранок,
А я - трава.
Світанок -
І знов жива!
Росою
Кохаєш ти.
Косою...
Горять мости.

Я бачив потяг, що вже різав шпали –
Розбитим носом похилився на укіс.
І люди смерті в круговерті залишали
Життів десятки і мільйони томних сліз.
І тільки ті, що в довжелезному вагоні
Ув інший напрям – дивувалися таким…
Не наш це поклик простояти на пероні,
Хто виживає, не залякує екстрім
І грому моцного, і чорного знущання,
І пересічних знахабнілих теревень…
Нехай у хмарах просинається світання,
Але у сонячнім промінні встане день!
18.07.2006 рік.

Ти – бог моєї мрії,
Ти – все, чим я живу.
Ти – у моїй надії,
Ти – душу вкрав мою.

Забрав мене з собою,
Взяв серце із грудей…
Бог – мій ти наді мною,
А я – серед людей.

Від нині я з тобою
Тепер не тут, а там.
Твоєю буть одною…
Бажайте щастя нам!

Якщо потрібно буде,
Життя своє віддам!
Коханий, милий, любий,
Ти – мед моїм устам.

Мій пташе сизокрилий
І мріє золота,
Тобі, коханий, милий,
Віддам свої літа.

Не помічав, як мчать перекладні.
Ледь-ледь куріла степова дорога
На видноколі. Ранок розпускався.
Старий візник якусь веселу пісню
Наспівував – отак, аби не спати.
Сон не склепляв повік. У клопотанні
Відмовлено… І знову повертатись
На ті бали, в розмови про гуманність,
А вдома не обсохли канчуки
З людської крові? А чи, може, краще
У сутичках багнетами ламати
Чеченські ребра?.. Боже мій святий,
Якщо ти є! Мені уже направду
Нема різниці, в двадцять шість чи в сто
Покинути цей збір немитих пик,
Похилих спин та голубих мундирів!
А ранок розпускався, наче квітка.
Мов хвилі, в ніздрі запах чебрецю
Вдарявся м’яко із поривом вітру.
І піднімалось сонце. Він сидів
І подумки писав листа до рідних.
„Не хочуть навіть, щоб мене убили…”
2003

(Як знічений школяр,
стою перед проблемою.
Як студент на важкому екзамені.)

Завалили мене запитання.
Додатково незайві.

За ґратами досліджень і статистик.
Волаючи в пустелю.
Дослухаючись відповіді
на передсмертні записки.
Розвертаючись,
щоб піти по-англійськи,
ні з ким не попрощавшись.

Заґратовані обличчя
з дивно помудрілими очима.
Як ляпки чорнила,
розповзаються зіниці.

Ти завжди абітурієнт
на цьому екзамені.
Вступити? Не вступити?
Знаєш відповідь,
що таке „це”?
І що таке „інше”?

Самогубство – це крок.

Люди з хворими очима,
заґратовані нерозумінням,
як особливо небезпечні звірі.

Самогубство – це крик.

Зриваючись на хрипіння,
з отого самого вікна
якогось ендесят енного року.

Самогубство – це крік.

Пересохла ріка волі.
Пересохле піднебіння
безкомпромісних переговорів із собою.

Самогубство – це крук.

А може,
замість „невермор”
усе-таки каркне „варто”?

Жити!

Можна, варто, потрібно, обов’язково!

Міцний напій,
який липне до вуст,
намагаючись їх зігріти.

Вона приходила вкрадливо
і злизувала з їхніх вуст
життя.

За п’ять хвилин до того,
як устигли б,
як змогли б,
як зуміли б повірити,
що воно
прекрасне.

ти є і не відступай
не потрібно
падати в ноги сліпцям і калікам
задля самозбереження
доходити до самовтрати
рівнозначної самогубству
ти є
вишивко чорною гладдю
на цупкому полотні світу
ти є таким не випадково
саме таким як замислений
замислений над дилемами
промовистий німий питальнику
не варто
таким розмашистим незграбним жестом
змазувати кіновар своєї крові
з підмостків суспільності
ти є і в тобі був сенс
попри всі глюки недобачання сліпими
тож чи доцільно
знімати на догоду іншим
з рахунку себе
себе єдиного такого
себе істинного
бо ти є істина
якій завжди довіряєш найбільше

Щось проходить повз мене, згрубіле, сухе.
Обірвався годинник, вже не закричавши.
Тільки полум’я свічки не плаче, почавши
перепловлювать біль у палання гірке.
Щось сказали епосі гігантського стресу.
Тільки легше не стало... Долина суми.
На альтанці гармонії — запах чуми.
Ми — перевертні часу космічного пресу.
А навколо зблукала душа все шкребе
на піску крижанім. Майоріє самотність.
Вже над символом світу літає протонність,
Тільки серце протони й прогрес не бере.

Так самотньо від погляду лева у клітці.
Порозтерзаний, б’ється земний кардинал.
А навколо — людський похоронний оскал.
І в некоханні й незраді самотньо лебідці.

Не життя, не планета, не люди, не я.
Вже нікого немає. Розтанула крапля.
На годинник упали солом’яні вафлі,
що жувала людина. Застигла земля...

Бар людей. А за рогом останній трамвай.
“Кладовище”. Хтось їде в нікуди в нечассі
Проїжджає свій рай, і, стопроклятий, в рясі
Випиває отруту із губ самурай.

Мій єдиний можливий вихід
Так раптово зодягся в вхід.
Це пальто затісне на вітер
І зашироке на лід.

Я шукаю бодай кватирки,
Телеграмами пишу сни.
Мій єдиний можливий вихід
Став лише фрагментом стіни.

А я знову бачила тишу.
Незворушну таку й святу.
Я вдягнуся в пальто, як в вітер
Й межи стінами посвищу.
07.05.1999р.Б.

Зостався біль і ріже до світанку.
І кавальцує душу навмання.
Я маю ранище – уже не ранку.
Я маю згарище і спогад почуття.

Зостався біль і попіл сподівання.
Зосталось все, що мало би піти.
Загублено нездайдене кохання.
Не знайдено загублені сліди.

Зостався біль. Зосталось незостале.
Сторінки спогадів гортаю крадькома.
Я попіл в жменьку позгортаю.
І розпорошу. Сіризна.

Мамо, мамо, розбилась ваза.
По підлозі усій кришталь.
Я порізалась, чуєш, мамо?
В мене надто болить душа...

Я цю вазу більше не склею,
Надто тріщин багато в ній.
З всього світу забракне клею,
Щоб заклеїти шрами й біль.

Мамо, мамо, розбилась ваза.
По підлозі усій кришталь.
Я порізалась вдруге, мамо,
Від любові лишилась фальш.
11.03.2000р.Б.

Прощавай бо, прощавай, мій друже.
Ти однині у серцебитті.
Та прощання Визначеність, схоже,
обіцяє зустріч в майбутті.

Прощавай, хай без руки і слова,
не сумуй, і не печалься цим, -
помирати у житті не ново,
як і жити не новіше в нім.

Ієрихонські труби голосно мовчать
про неприхід Бога.
Бог просто втомився.
Він живе у маленькій хатині
на березі озера,
розводить кроликів і голубів,
рибалить у вихідні,
часом виїжджає до міста
по свіжі газати,
слухає радіо.
Йому так затишно насамоті
і так самотньо у тому затишку,
як дідусеві, що його внуки
не надсилають на Різдво листівки,
а діти якого не кличуть у гості.
Йому ні з ким пограти у доміно,
чи випити пива -
янголи відреклися від нього.
Вони зайняті облаштуванням осель
та особистих життів.
Часом дзвонять святі і запитують:
ало, Боже, коли буде надбавка
до пенсії?!"
А він не знає що й відповісти,
бо сам ледве зводить кінці з кінцями,
мусив навіть посадити картоплю.
Вечорами читає Кафку і Маркеса
(або російські детективи),
п' чай "Бесіда",
або відвар з липи...
Взимку довго-довго сидить
біля вікна, дивиться
га снігові замети і думає:
"Невже то я сотворив?
Ех, де моїх 20?". Сумно.
У місці в притулку для пристарілих йому відмовили, мовляв,
держава не споможна всіх
тягти на своїй шиї,
а податки платити нікому.
Часом ому хочеться заплюшити очі і більше не прокидатись,
але смерть по нього не прийде - боїться.
Іноді сідає на велосипед і мчить
до найближчого храму подивитись,
чи не всі ще про нього забули.
Аякже! На паск приходять святити
яйця й іншу провізію і моляться
(щоправда, частіше - Святій Варварі, чи Миколаю Угоднику).
По тому Бог сидить у себе на ганку,
обхопивши руками посивілу голову
і йому стає "нестерпно боляче за
даремно прожиті роки".
Щоправда, хоч і рідко,
проте з'являється дещиця надії на те, що не все втрачено.
Тоді, коли маленьке світлооке дитя
здіймає свої рученята до неба
і посить врятувати світ.
Боже, отож, ти ще комусь ще потрібен.
Може...

Восени мені завжди весело.
Весело аж до істерики,
коли бачу зграї людей,
зігнаних докупи негодою
і які поспішають до теплих країв.
Туди, де за безцінь,
або, принаймні дешево
можна купити сигарет і мартіні.
Восени мені завжди смішно
спостерігати за бабусями
із повними відрами хризантем
і в сраку п'яних,
бо на що ж ще витрачати пенсію?
Восени мені тішать психи
і збоченці з голими душами
й тілами...
Восени я не плачу над смертю -
її не існує, бо хіба ж теоретично
можна виокремити з моря води
іншу, маленьку воду?
Осінь ховає очі
і тіні від них...

Мене допікає втома
і зупиняється серце.
Немає у нього дому,
бо дім - моє тіло
зіллється
з осіннім дощем і снігом,
вбереться у сірість дахів,
по мені сотні ніг забігають,
а я ж хотіла на годівлю птахам.

У двері до тебе шкребеться світанок.
Розплюшуєш очі і бачиш : сама.
Ідеш на кухню, тихенько зітхаєш
і п'єш чорну каву біля вікна.

Немає духу, щоб кинутись з даху,
чи вени врізати - життя одне.
Блукаєш парком, годуєш птахів
і думаєш: "Раптом хтось підбере?"

А іноді хочеш напитись до чорта,
та ти непитуща - одна біда.
В новинах почула ось щойно вчора,
що в місті своєму лишилась одна.

Це все від того, що ти хворієш
хворобою зросту і німоти.
Про зцілення часом ввечері мрієш і знов засинаєш насамоті...

Їх життя вимірюється
дозами спожитих наркотиків
і літрами випитого алкоголю.
Вони лічать дні по грамах
викуреної марихуани.
Вони не відчувають іших запахів,
крім блювотиння після нічної п'янки,
не бачать метеликів
і не вміють слухати блюзу,
що його виграє дощ.
Вони навіть не сплять із жінками -
у їхніх обіймах унітази
приватних, а часом
й громадських вбиралень...

А коли вони помирають,
на їхніх могилах
замість канабісу, маку
і буряків
завжди чомусь саджають
барвінок і чорнобривці...

Я хвора невиліковно.
Тобою.
Ймовірно.

А може, це - не смертельно?
Можливо, це вада серця.
Досліджувати ретельно
клінічність немає сенсу.

Обійми рудої курви,
в яких ти перебуваєш
діють, як випари ртуті -
від них я повільно вмираю.

У нас охорона здоров'я
зовсім не ідеальна
і від кохання лікують
у вогких темних підвалах...

Самоідентифікація.
Дивне слово.
Само/іденти/ фікаціція.
Само Іде.
Самофікція.
Мій номер - твоє ім'я,
написане помадю
на спітнілому дзеркалі,
де моє відображення повернуте спиною.

Цей номер дали на небі...
Або в чистилищі.
Вже й не згадаю, куди ходила
по довідку.
Якась в окулярах тітка
із голосом з "ескорт-сервісу"
проспівала: "Він з вами уже назавжди.
І папірець не відсійте,
бо це складна прцедура -
знаходити серед мільйонів ту комбінацію літер і запахів,
яка вам найменше пасує
і яка дана на віки"...

Пішла.
Несла із собою фікцію,
тримала в руках твоє ім'я,
що стало моїм тавром.
Навіки...

Не плач наді мною - я вічна,
я проростаю весняними грозами.
Моє проростання хворе психічно,
воно в обличчя дихає морозами.

Не плач наді мною - я церква,
я всіх воскрешаю дзвонами.
До мене приходять живі і мертві -
так я обростаю людьськими гронами.

Не плач наді мною - я кров твоя,
я завжди тектиму у твоїх жилах.
Хочу, аби ніжність моя
минулим й придешнім служила.

Не плач наді мною - я вічна
я зовсім хвора психічно
я церква
я кров твоя...

Шукала я добра в моєму світі.
Душу минали нечисть і мара.
Мій друг жасмин в біло-медовім цвіті
Беріг мене для щастя і добра.

Жага життя в мені завжди горіла.
Любила всіх людей, знання – любе…
Та в день недобрий якось я зустріла
Неначе привид, любий мій, тебе.

Назустріч вітру полетіли хмари,
Все навпаки, як вибухає вир.
В любові найсильніші чари,
Так гарно, мило, вздовж і вшир.

Короткочасне щастя, радість плинна.
Хто знає чари, як це зберегти?!
Бо емоційна суть завжди первинна,
Кусає душу жало пустоти.

Де незбагненне «Там», пішло за обрій?
З тобою, любий, знаю, назавжди.
Я – знову я. зі мною мир і спокій.
А скільки утекло води…

Ми дуже правильні, та розбрат – не єднання.
Загнані коні мчать бездумно вдаль…
В сузір’ї Діви десь моє кохання.
Минулого не жаль… не жаль…

Сумною піснею звучить
Відлуння неспокійних кроків,
Незрозуміла та жорстока
Розлуки наступила мить.