Промінь спасіння
(пам’яті Т. Шевченка)
Вже спить село,
Дрімають хвилі
Нестримних, ясних ручаїв.
Потихло все, та в самотині
Мигає вогник у вікні,
В вікні самотньої хатини,
Яка стоїть позад усіх,
Яка сховала в своїх стінах
Велике щастя й радість ...
В цю ніч з’явився на світ Божий
Спасіння промінь, долі блиск,
Який був посланий для того,
Щоб спа́сти люд й піднести ввись
Величне слово „ Україна ”,
Яке ховали від усіх,
Яке гноїлося у стінах
Великих тюрем й катівниць,
Але яке жило й міцніло,
Щоб врешті вирватися й жить.
Цей доленосний час в країні
Всі пам’ятають дотепер
І йдуть до батька України,
Щоб вшанувати світлий день.

* * *
(пам’яті Т. Шевченка)
О батьку нації, народу,
Ти наш месія, наш Христос,
Проніс крізь тюрми й заборони
Народний дух ...
І ось, і ось ми в незалежній Україні,
Що квітне, як весняний сад,
Хрущі гудуть у височі́ні,
І в’ється синьо–жовтий стяг.
Тож цим погідним днем щасливим
Ми завдяча́ємо тобі.
Ми будемо завжди служити
Вкраїні, вірі й доброті.

Льон ще довго не забере наших стомлених талантів,
Без пригод і застережень ми нічого тут не варті.
Віднести далеко в поле хрест свій суджено несміло,
Малювати на подолі весь свій час і знов зомліло
Колихатись у вертепі щирих теплих колискових,
Своїх зовсім не ранкових, але стомлених медових
Снів, що віють безнастанно і пригладжують гризоти,
Снів, безмежних і негарних, де лишаються турботи.
Сонячні такі турботи попід берегом лягають
На піску рожевих тіней і заблуканих слідів,
Десь на захід заглядають із нічних гостинних сіней
І невже вони не знають, що цей світ ще не згорів?
Хто їм дав оцеє знати, чи пророк, чи розум свій...
Тихо падає за хати сонце їх рожевих мрій.

землю навколо

присипані попелом твої плечі й все тіло
тільки очі ясні...
звідки в тобі стільки сонця?
хтось тебе так надихає...
в тобі живе цілий світ
плетений з сумнівів та надій
пересипаний бажаннями та
жагою
до життя
до болю
до смерті
ти кидаєш виклик
епосі нових ідей
ері нового покоління
ти
ще
не
знаєш
з ким маєш справу
тому такий хоробрий
ти маленьке дитя
що хоче обійти навколо землю
хоче зрушити високий камінь
що тисячі років


колись усе мине

колись усе мине
колись усе піде в минуле
щось ми забудем
щось забуде нас
листи десь згубляться
чи хтось їх згубить
але залишаться назажди
пусті конверти
розмиті штампи
бліде чорнило
та неіснуючі адреси
й відбитки твоїх пальців
у моїй душі



це епоха депресії та суцільних втрат

це епоха депресії та суцільних втрат
що нанизані на шпилі храмів
нас закликають до віри
щоб ми обміняли себе
на право мати надію
і ми шукаємо вихід
крізь діри
щілини
й ми тікаєм...
забагато вже втрат
як на нас
малих

Над Россю ніч черка автографи
Сріблястим місячним серпом,
І верби, наче ієрогліфи,
Стоять скуйовдженим рядком.

Русалка в очереті сіла,
Сльозами берег ороша:
Що з того, що жіноче тіло, -
Все рівно риб'яча душа.

Що з того, що рибалка юний
Давно чека її на дні?
Все рівно вже не вдарить в струни,
В кохання струни чарівні...

Над Россю ніч черка автографи
Сріблястим місячним серпом,
І верби, наче ієрогліфи,
Стоять скуйовдженим рядком.

небо вже відкрилось
флейтист сміявся: нарешті ти, мала, мене впізнала
вже небо відчинилось
– двері, брами, сходи
я пам’ятаю: проведе тих, хто лишився
на індіанця схожий чорними очима
галунами поприпікав коли сміявся
й зараз

Можу зростити дерево
Хрустке, ростке
сік струмує
пульсують бруньки
Можу налити гроно
і квіти солодкі
розсипать п’янким пелюстинням
Можу в червінь ввігнати погожі труйливі черешні

Та безсила
стати плоттю із кістки і крові
порвати зубами небо
й заплакати

Моє бідне обважніле серце сповзає
чіпляється лапами
тягнеться вниз
І крапає з дахів вода із сонцем змішана.
Як випросити ще кілька таких звичних і буденних цілунків,
що роздаються задарма – задля вітання?
Твоє тіло як повітря
ніколи не втратить свого смаку

посеред всіх – щось скрипкою зашкряба –
і висмикне зі звичних ритмів
і рудувато усміхнеться.
скрипці
скуйовдити б волосся п’ятірнею

Ти Овідій, в якого усе навпаки,
Бо живеш у столиці, і ще не в опалі,
Тільки вірші твої філігранні і сталі,
I у тебе закохуються жінки…

Їх гарячі тіла, наче вина терпкі —
Золоті і брунатні, ясні, мов емалі.
Їх наука кохання, їх губи, їх талії,
Їх жага, їх утома і їхні роки…

Або, може, не так: є природа ріки,
У яку не вступити удруге. Надалі —
Тільки сни і слова, пережиті й тривалі,
I найвища інтимність стискання руки…

Томи — втома, і Томи — ослаблі зв'язки.
Так Верлен дуже мріяв умерти в Iталії.
З того боку — чесноти, а з того — регалії.
Ти — Овідій, в якого усе навпаки…

1.
Сніги, як законники білі,
Ідуть по нічній стежі.
І профілі їх чужі.
І губи їх сполотнілі.

І слід їм нечутно стелять
Примарища хуртовин.
Ідуть усі як один
До білих незримих келій.

Від чорної брами ночі
На таці несуть ключі.
Під білі тяжкі плащі
Ховають серця і очі.

2.
Коли зима затяжна
Зализує рани, наче
Псисько старий, собачим
Життя виглядає. Й одна

З мертвої ночі рядна
Світить у серця ранку,
Гріє мене до ранку –
Лямпа з твого вікна.

3.
Вони зчудовані і сірі,
Як давні мури Бернардин.
Бо їм призначено по вірі
Іти за нами. Та один
Спинився просто коло мене
Й поклав долоню на плече.
Я в очі глянула. Пече
Моє поранене рамено.
Чого тобі? Я від ходи
Швидкої трачу кров і силу.
І сірі губи попросили:
Я тінь твоя. Ходи. Ходи.

4.
Зима. Офелія в саду.
Служниця чорна. Діва біла.
І доторкається до тіла
Розквітла лілія в льоду.

Як інкрустація скляна –
Фата зі снігу. Очі сині.
Різьбить прозорі вії іній.
Зима. Офелія сумна.

І крила спалімо. І станьмо людьми.
І сталось. Ідемо шляхами земними
У холод і біль неземної зими.
Йдемо поміж них. І стаємося ними.

Цей сніг не минає вже тисячу літ.
Цей холод кривавить рубці на раменах.
Закуто міста, як у лати, у лід.
На брамах розвішано білі знамена.

Шукаєм притулку. Вокзали. Двори.
Кав’ярні. Будинки з очима скляними.
І люди з безликим тавром машкари.
І ми поміж них. І стаємося ними.

А тепер щодо фрески. Ці непрозорі мазки –
Як долоні послушниці, теплі і голубині –
Заголублені спогади, дотик тремкої руки,
Що поволі нанизує вервицю по намистині.

Ця ощадливість барви – ця недокровність легка,
Блідість повік Богородиці, прожилка синя –
Має запах розлитого в глечики молока,
Що сестриця приносить з села для сирітського сина.

Ця довершеність смутку, рисочка зболених уст –
Наче десь поза простором ножиці точать на постриг.
І ніхто не співає – голос у горлі загус,
Наче фреска мальована в часі Великого Посту.

Жінка. Сукня сріблясто-сіра.
Осінь дихає у плече.
По розмитих її клавірах
Дощова соната тече.

Увібгала худеньке тіло
У м’який глибокий фотель.
Недопалки. Лампа настільна.
Незнайомий нудний готель.

Дві квитанції до оплати.
Чорний осад у кавнику.
І мале кошеня кудлате
Гострить кігті на килимку.

Довгі тіні торкають стелі.
Залягає тяжка пітьма.
Жінка постіль повільно стелить,
Під подушку кладе Дюма.
Зафіранивши блиск реклами
І байдуже місто чуже,
Жінка тихо веде руками
По плечах, прозорих уже

Від криштально-дзвінкої втоми –
Тамувати в собі жагу,
Зберігати в очах невтомну
Іронічну печаль-нудьгу.

Може, просто піти назовсім?..
А по вікнах течуть струмки.
І втікає бульварна осінь
На зачитані сторінки.

Чи знаєш, чого в мене коси на чорно, на чорно?
Парують фіали, зміїно звиваються вина.
То кров закипає у жилах, то чорна ожина
Вчинила нам згубу, зчорнила нам губи потворно.

Чи знаєш, чого в мене очі на срібно, на срібно?
То кригу баскими копитами збито на скалки.
Регочеться місяць. Зубами видзвонює дрібно.
І світиться тіло замерзлої в ночі русалки.

Жінко, гойна моя княгине,
Кров холоне, і тіло стигне.
Ізрони сльозу, берегине,
На мої трояндові стигми.

Жінко, відаєш, що розтану,
Переквітнувши в сутінь синю.
Перелившись в тебе востаннє,
У тобі зачинаю сина.

І, роздерши заслону ночі,
Ти стогнатимеш від любові.
Понад груди твої дівочі
Ллються коси твої шовкові.

А відтак на широкім ложі
Вже навіки тебе не стане.
Тільки чорно-криваві рожі
Вколо білого твого стану.

І прийдуть до тебе бояре.
Кожен скаже: моєю буде.
Для одного зготуєш чари –
Бурштинове вино-отруту.

А для другого – ніж у серце,
Щоб над ранок зійшов росою.
А від третього – не спасешся,
Бо полонить тебе красою.

Затріпочеш, застогнеш стиха,
Як уп’ється у груди білі, –
Та згадаєш про віщі стигми
На моєму старому тілі,

І про сина, що голос крові
Вже почув у твоєму лоні.
І проллються коси шовкові
На троянди чорно-червоні.

Всё это -
словно
годы,
пока я собирал
букет
поцелуев с её губ
и хранил их
в вазе цвета зари
в
своём
сердце.

И
ожидание
того стоило.

Ведь
я был
влюблён.

У меня есть 75-ваттная, ослепительная, долгоживущая
лампочка "Хэрмони Хауз" в туалете.
Я живу в одной и той же квартире
уже больше двух лет,
и эта лампочка всё так же светит.
Я уверен, она влюблена в меня.

Хрупкая, увядающая, 37-ми лет,
Она носит обручальное кольцо словно транс
И пристально смотрит на дно пустой кофейной чашки
Так, будто это рот мертвой птицы.
Ужин окончен. Ее муж вышел в туалет.
Он скоро вернется, и настанет ее очередь идти в туалет.

Мне так плохо сегодня,
аж хочется написать стих.
Любой. Этот стих.

Думая о тебе
Я вошел в автобус, заплатил 30 центов,
Попросил 2 транзитных билета,
А потом обнаружил, что я там один.

Одетая во что-то похожее на серебряную болезнь,
ты прохаживаешься по дому. Чувствуешь себя счастливой.
Свет потушили. Кругом тени.
Это твое личное дело.

Если ты умрешь за меня,
То и я умру за тебя

И наши могилы
будут похожи
на двух любовников, стирающих
вещи в прачечной.

Если ты принесешь мыло,
То я принесу отбеливатель.

Она все пытается
Что-то получить от мужчин
Но ей не удается
Для этого нужно
Быть на 15% красивее.

ДОсконало моя пам’ять намалює
ПеРЕмогу над своїм кінцем.
Ми – саМІ і зовсім не сумуєм,
ФАнтастично дивлячись в лице.
Досить СОЛЬних номерів печалі
І манери ЛЯльки або гри.
СІ мажор постав тепер надалі
ДО побачення, до нової весни…

бачу бо бреде
боком
басом
бубонить

була би бачила

ба

баба
білим
борошном
брата
брала
брама
бідкається
бо
буря
біжить

Списано мільйони аркушів,
Вкрадено тисячі ночей,
Чорних очей
Твоїх.
Замислено стільки слів,
Включено стільки сонць.
Перший дощ
В зимі.
Сховано всю любов
В коробку від взуття.
І каяття –
Тобі…

Зливаються у небі кольори…
Це вигадали ті, кому байдуже.
І тільки ми – залишилися ми.
Це все глобально, навіть дуже-дуже.

бррр
бурмоче холодильник твої останні слова
я сиджу на кухні і думаю про каву
ти розтопишся на початку березня
і я буду довго плакати
а потім латати свою душу
мільйон спогадів тебе засипле
і коли стане нестерпно боляче
я висиплю тебе на подушку
бррр

...Приходять вкотре спраглі тіні,
Що від людей лишились нині.
В контрастнім плетиві зухвалім
Тут кожен – пан і бог.

Крізь випари спиртів дешевих
Ледь чутно ноти слів душевних
І випадково, хоч невдалий,
Знайдеться тут пророк.

Це місце кожному відкрите
І кожного наскрізь в нім видно,
Та всякий сором та зневіру
Заллє міцне вино.

І доки тіні не розтали,
Існують дві химерні зали.
Чи хто є ангелом, чи звіром
Для Вакха – все одно.

Бий першим : ти – ніж,
Бий другим : ти – меч,
Бий знову і знову, ти – кращий.
Рубай, рви і ріж,
Змітай голови з плеч,
Хоч гріх цей насправді найважчий.
Кричи, ображай,
Розбивай, розривай,
Зроби із живого – пропаще.
Великим ти вирости, інших – скидай,
Хоч гріх цей насправді найважчий.
Не віриш – не вір,
Зневажаєш – ганьби,
Вбивай майже напризволяще,
А любиш зі зрадою – то не люби,
Бо гріх цей насправді найважчий.
Можливо й не ти це – сміливо вперед,
Збуди свою совість ледащу,
Дозволь їй водити той велосипед,
Що гріх твій роз’їде найважчий.

Ти – суть, ти – людина, і вільно живи,
Та правду продати не думай ні за що.
В найбільшій любові ти щастя знайди,
І скарб це твій буде найважчий.

...і хай скарб твій буде найважчий...

*
Сидиш одна у білій вежі
до наших покликів німа.
Вирують пристрастей пожежі,
а ти сидиш у білій вежі,
немає на лиці збентежень
та й радості також нема.
Сидиш одна у білій вежі
до наших покликів німа.

*
В пивницях цідим давній мед,
пісні складаєм для розваги:
п'янить любовний тріолет,
як у пивницях давній мед.
А в чадну ніч лише стилет
утаємничений у зраді.
В пивницях цідим давній мед,
пісні складаєм для розваги.

*
Гарцюють нетерпляче коні -
розпочинається турнір!
Цвітуть китайчані попони -
гарцюють нетерпляче коні.
А князь на злоченім ослоні
до всіх прихильно зводить зір.
Гарцюють нетерпляче коні -
розпочинається турнір.
Збудись князівно, і ожий,
бо нам потрібні ідеали,
без них мечі немов у ржі -
збудись, князівно, і ожий!
Серед вогненних вітражів
кричу, відкинувши забрало:
Збудись князівно, і ожий,
бо нам потрібні ідеали!

*
У герці вибитий з сідла,
лечу під ковані копита,
заслала світ червона мла -
я в герці вибитий з сідла.
Та з вежі промінець тепла
ще вічі встиг мої прикрити,
У герці вибитий з сідла,
лечу під ковані копита.

1970

шампунем моря піняться алеї
блакитнокорабельними світами
густіють сльози осокору
у жовтополохливих віях неба
тріпочуть вітрофарбами налиті
червонокапелюшки мертвих птиць

26 жовтня 2003 року

*
поверталися очі з мандрівки
зі світу білого
зі світу чорного
до домівки

перестрів очі
терен дрімучий
та й виколов

перестрів очі
червоний півень
та й виклював

був би я на тих мандрах
зістав
вели очі її погляд
за синій рукав

гей тепер нема
для болю тами
було не пускати
очі світами

*
все на перший погляд
як на циферблаті

ти у своїй розважності
нагадуєш
маленьку стрілку

я щойно
наздогнавши
знову тебе полишаю

чи така вже зрозуміла
машинерія поступовань

ой той світ
мов кишеньковий годинник
зачиняється
срібним денцем

*
на кінчику язика

дивне місто
з білою вежею
із дзигарями

жінки
у довгих сукнях
із парасольками
від сонця

за вітриною том
у шкіряній оправі
тиснений золотом

на кінчику язика
ці старовіцькі вірші

начебто я їх
написав
для тебе

Я познайомилась з весною,
Вона насправді тепла й неземна,
Доторкнулась до мене косою,
А потім втекла навісна.

Ще зустріла божествене щастя,
Воно каре, сміливе, завзяте,
Подарувало мені почуття,
Які змінили моє життя.

Заглянула у очі я суму,
І стражданню, й нестерпній брехні,
Чи збрехало мені моє щастя? – Ні!
Я збрехала сама собі...

І здружилась занадто з печаллю,
Яка і досі мріє про принца на коні,
І піддалась розчаруванню,
Яке на мить зламало щось в мені.

*
циркулем цигаркового диму
замкнений овид

ліктем переконуєшся
в існуванні повій

з півпоруху очей
пізнаєш мову хіті

ловиш у собі
як змія кінець хвоста
щось незбагненне

котре також
хоче
вислову

*
тобі до лиця
білі колони тиші

світ затиснений
у лещатах палітурок

відчиняєш його
як на Великдень

а тут ти прагнеш
забитися в куток

як маленька
сіра мишка

*
двома пальчиками
тримає мене туга

двома пальцями
тримаюся за тугу

без неї
як серед голих стін

двома пальцями

тримаюся
за синій погляд

*
перламутрові нігті
мандрують філіжанкою

непевні
у своїй мандрівці

а коли вказівний палець
окресливши коло
злетить із ребра
порцеляни

се має означати
в тебе опустилися руки

знову
твоє маленьке серце
присипане
торішнім листям

Це ти, Етелло! Гул тисячоліть,
клекотячи од непорозуміння
із глуздом нашим, ледвеживотінням,
крізь тебе пролинає з миті в мить, -
зриваючи п’янкі глибини неба -
величчям: у роздрібненості душ;
надмірним: у староміщанську глуш;
ефірним птаством Горніх нот, Етелло.

Для чого граєш ти у мирний час,
коли ми налягаємо на шлунки,
коли у нори тягнемо дарунки,
якими сатана вгощає нас?
У цій країні тільки за війни
тебе почули б і сини і доньки,
тоді й перемогли би - нині ліньки
звучати серцем. І тому ціни

у нинішніх не маєш. О, десь інде,
де вміють краще підбивати сальдо,
не грала б “doloroso” так печально,
і так глузливо “dolce far niente”…
Тобі аплодували й там і жадно
ловили погляди очей твоїх,
забувши, як і тут, що кожен гріх
себе являє Зору непринадно,

зринаючи, як прохололі звуки,
назбирані у вислову акорд,
у гам базарно звихнутих аорт,
у оплесків поліфонічні муки.
Куди тобі зі світом цим? куди?
Кому від тебе цю прийняти ношу?
Чи надане тобі “усе! не можу!”
і з Вищим Даром лиха обійти?

Але ефір твоєї гри - дозвучність
промінню, водам, подиху вітрів,
коли немає непотрібних слів,
хіба не в цьому - рятівна величність?
омріяне повернення до раю
у сумніви закутого єства,
жадання, що сягнуло торжества
вимолюючи: “я живу, бо граю!”?

“Я граю, бо живу!”, торкання світле
переливається - потужне, барвне,
знаходячи, як темне, все намарне
і, як прозоре, здобуття розквітле...
І глина клавіш, і вже Інші Руки,
Небесні води... Твердь... І споконвіччя,
І з нотних бриж усміхнене Обличчя,
І колискової моєї перші звуки.

2004


* doloroso – італ. (муз) – скорботно, печально.
** dolce far niente. – італ. - приємне нічогонероблення.

Він згадує Тарівердієва.
Вона - танцює. Поряд, за вікном,
гойдаються сніжини, такт за тактом,
без домінантної надії на
хоча б якийсь мажор, тремтить бокал
і трубка тліє. Простір над антрактом
притягує до себе розсип звуку,
поспівує паркет, і дотик рук,
як берег течії, дарує танку
пейзаж і русло. Води римокроків
то тануть, то летять у вирі, - рух
п'янить мелодій добровільну бранку...

Йому за сорок. Їй чотири. Потім
це все набуде значення, коли
замовкне Мікаєл, і партитури
зберуться в дзеркало манер, де годі
за першим планом інше віднайти, -
їй байдуже, антаблемент натури
у вихру танцю, "потім" - не важливо.
Лише сніжини, ліхтарі, різдвяне диво,
і сяйні дні без відчуття мети.


2002

...не заснути...
сон не пройде повз ці байдужі батареї
не розірве вологу залізну стелю шпалер
забльованих снодійними таблетками
та кам"яними стовпами
обличчями з дубової кори -
нестримний плач заслуговує на неї
і ця дівчинка захлинається слізьми
у брудній вбиральні
спостерігаючи за рухами очей
матеріалізованого бога
що справляв нужду на підлогу повну шприців
наповнених краплинками
її густої крові...

Підійшов до дерева першим,
Відпустивши повід коня.
Безпритульний убогий вершник,
Що нема йому ночі і дня,

Бо виходить у світ – як в море.
І мандрують всюди за ним
Тільки небо яснопрозоре,
Тільки вогнища дим,

Тільки вітер, що кличе зливу
У бездонні лона хмарин,
Тільки очі сумної діви,
Що як теплий бурштин.

1
Поза тим, що його не зумієш назвати,
Вміють трави рости по коліна, по серце.
На листках перезрілої сивої м’яти –
Вечорового коника скерцо.

Заплітаєш себе в прохолодні косиці,
Де стебло до стебла – як душа за душею.
І встають дві зорі – дві сестри – дві черниці
Понад вежею. Понад твоєю межею.

2
Ця вежа має літ зо триста
Під сяйвом білого світила –
Все, що лишилося від міста,
В якому б я не заблудила,

Не загубила того дому
І стін просторої каплиці.
Там дві сестри. І дві зірниці.
Черниці. Три століття тому.

3
Люба сестро, стільки живеш,
А чи бачила ти, чи знала
Ту найвищу з-посеред веж,
У яку ти себе сховала?

І не має вона ні стін,
Ні межі у лункім безмежжі.
Лиш трава росте до колін.
І до серця твоєї вежі.

І світ, наче келія, тиха, глуха, холодна.
Щілина-віконце. Вузенька смужечка світла.
І час витікає. І роки один за одним
Слизькими вужами втікають із цього світу.

Монети повільно летять і вдаряють об камінь,
Наповнивши серце розбитим органним дзвоном.
Тримаєш відлуння важкими, як ртуть, руками.
І тиша крізь пальці стікає на діл червоно

Напиши мені ще раз свій мейл,
убери у намисто весняне,
день, помітила, довшим став день,
дивовижним таким і яскравим.
Напиши мені вперше листа,
щоб я міг хоч до слів доторкнутись
і у пам’яті хоч неспроста,
все ж зумів у той час повернутись,
Коли було чарівне руно,
передзиммя ранкове будило,
напиши мені – вилий на дно
ніжне миро, щоб пахло кадило.
Щоби знову день суттю пропах,
тим п’янким ароматним суцсвітом.
напиши хоч рядочок листа
і він стане для мене всім світом.

Дельфіни полюбляють авангард
і їхні розм"яклі від горілки тіла
вже не можливо нічим здивувути
їхні повні любові серця
розривалися на безпечній відстані
від людських жител
та іржавих барж
серця танцювали кривий танок
і помирали в релігійному екстазі
так любити авангард
навіть ти не вміла

Ти увійшла, захопивши з собою в кімнату
Запах зомлілих акацій. Почався сезон.
У лабіринті алей на прогулянці натовп
Тих, у кого відпустка, у кого резон
Так безтурботно і мляво, вдягнувши панами,
Пражити тіло і пити напої легкі.
Байдуже зовсім мені до курортної дами,
Що увійшла до кімнати. Тільки п’янкі
Пахощі білих акацій. Тонка соломинка
В склянці абсенту. Вечірня готельна нудьга.
І понад голови наші летить павутинка.
І ця повітряна жінка з картини Дега.

Це вулиця Ліста. Це місяць, либонь, листопад.
Навала прозорості неба у чорній оправі.
І цей перехожий – смаглявий і юний Синдбад.
І ми – не чужі. І зустрінемось, може, на каві.

А снилося: море, холодне й тривожне вночі.
Чорніє причал у старому порту. І небавом,
Узявши на плечі сувій дорогої парчі,
Ти сходиш на берег багатим купцем-мореплавом.

І щойно в кварталах погасять останню свічу,
І море затихне, і зорі ряхтітимуть тьмяно,
Ти діву русяву ховаєш у срібну парчу –
І мить не минає, і пахне русинка медвяно.

Це вулиця Ліста. Танцюють сльозинки в очах
Від шалу осіннього сонця. Кінець листопада.
У сивих заметах, либонь, дотліває парча.
Калюжі і брук – іграшкові порти для Синдбада.

Майже люблю ці ночі. Не довші - більші.
Ця нагота зветься чомусь - листопад.
Діти моїх ровесників пишуть вірші,
випірнувши над нами і навіть над
музикою,
де їх розглядає в тиші
піднятий над землею на вилах брат.

Доки блукав я горами і містами,
доки забрів нарешті в цей падолист,
доки ці ночі, Господи мій, настали,
доки я переслухав
художній свист,
тільки слова моєї сивої мами
знов запахли мені, як перший покіс.

Паморочить не запах, а - коли запах
перестає, стихає в цій голизні -
так відходить вогонь...
В слабих його лапах
душу не заколишу - видно мені:
іскри випручуються з віків біснуватих
і випірнають, щезаючи у вишині.

На березі Він вогонь розклав.
Петро в човні не знаходив місця
і кинувся в море, добрався вплав
апостол, що тричі Його зрікся.

На землю ступив, хитку від сльози.
Стрічає, цілує Син Чоловічий.
І мовить: "Ягнята мої паси".
Говорить тричі.

Та перша Воскреслого бачила ти.
Не зразу впізнала, від сліз незряча.
Встав з гробу
            і з неба має зійти,
і знов запитати:"Чого ти плачеш,
            МАРІЄ?"

Марю лиш вогневим блискавки списом,
в голову темну мою не вцілив грім.
Ти поруч поник - мукою впився.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Тільки тут і тепер - вперше над твердю -
ти вже не скажеш тим рибалкам: "Ходім".
Ділимось, мовби черствим окрайцем, смертю.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Хто я? Дитя гріха, злого розбою?
Кров невинна кричить. Попіл і дим.
А помираю тут. Поруч з тобою.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Ми на хрестах. Ми не діждали дива.
Між розбійників - Бог - між мною і тим
зліва. Чаша твоя, Спасителю, зліва.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Прекрасно в нас влюбленное вино.
И добрый хлеб, что в печь для нас садится,
И женщина, которою дано,
Сперва измучившись, нам насладиться.

Но что нам делать с розовой зарей
Над холодеющими небесами,
Где тишина и неземной покой,
Что делать нам с бессмертными стихами?

Ни съесть, ни выпить, ни поцеловать.
Мгновение бежит неудержимо,
И мы ломаем руки, но опять
Осуждены идти все мимо, мимо.

Как мальчик, игры позабыв свои,
Следит порой за девичьим купаньем
И, ничего не зная о любви,
Все ж мучится таинственным желаньем;

Как некогда в разросшихся хвощах
Ревела от сознания бессилья
Тварь скользкая, почуя на плечах
Еще не появившиеся крылья;

Так, век за веком - скоро ли, Господь? –
Под скальпелем природы и искусства,
Кричит наш дух, изнемагает плоть,
Рождая орган для шестого чувства.

1922

...А останнього великого дня свята Ісус стояв і кликав, говорячи: Коли прагне хто з вас, нехай прийде до Мене та й п'є!
Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його.
Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував у Нього...
(Від Івана 7:37-39)

Чого шукаєш? ВизнаннЯ?
Його не буде!
Ідеш до цілі навмання?
Та це ж облуда!

Бажаєш слави? Не бажай,
Вона не прийде!
Хвала хай ллється через край,
Водою зІйде.

Вода тверезість принесе,
Надасть сумління.
Бо лиш одне, що має сенс, -
Любити вміння.