Ця вулиця зникома,
Це дерево старе,
Там, де стояла кома,
Поставили тире,
І годі намовляти,
Що втрата замала,
Колиску немовляти
Завія замела,
Лягла не до паркана
Зимова кропива,
Юрма недоторканна
Зіниці пропива,
В місцині непрозорій
Криниця кажана,
Чи храм, чи лепрозорій,
Чи крейда крижана,
І скрипка не воскресла,
І згадано не все,
Що крига новоскресла
До безвісти несе.

26 жовтня – 16 листопада 2000 р.,
Altenerding

Я ще благаю сторожу високу:
Позанебесна моя охороно,
Дай доторкнути важке виногроно,
Дай мені спити солодкого соку
Там, де луска у віддалині голій,
Там, де гроза фіолетово-сива,
Там, де кінчається плетиво снива,
Де починається плетиво колій…

25 травня 1999
Altenerding

Сниво показують, можна дивиться,
Поки його не звели нанівець:
Торба дровець, овдовілий кравець,
Австро-угорська горбата дівиця
Мацає лиця старих Чернівець.

Два королі — до винової кралі,
Поза базаром палає пенсне,
Хворі за шибою, звуки Массне,
Юні кульгавці, фальшиві коралі,
Придане пралі, спасення пісне.

Місячну тінь перепродує пройда,
Сива крикливиця падає ниць —
Де янголя спокушає черниць,
Де шанувальниці доктора Фройда
Гойда на гойдалці між кам’яниць.

20-23 серпня 1999
Altenerding

Битий шаг переказали,
Чутку переповіли,
Перелюднені вокзали,
Перелатані чохли,
Перев’язана валіза,
Переплутані купе,
Ржаве звалище заліза,
Перевтілення скупе,
Дрібка солі, оковита,
Переселення, юрба.
Мла, снігами оповита.
Три гудки з-поза горба.

5-8 лютого 1998 р.,
Altenerding

Ще не джерсі, ще часи фільдеперсу,
Вибрані глави “Короткого курсу”,
Риб’ячий жир вітамінного морсу,
Лектор ЦК пережовує тирсу,
Пильна увага народів до Марсу,
Мирна флотилія суне до пірса,
В кожнім селі повідомлення ТАРСу,
Довге “ура” фізкультурному торсу,
Довге “ура” трудовому ресурсу,
Довге “ура” прогресивному персу!

24 травня 1999

Дивна Книга про смачну,
Перетравлювано-свіжу
І таку здорову їжу,
Я й собі смачного вріжу,
А потому розпочну:

Комбайнер біля керма:
Ця хода всепереможна,
Сумніватися не можна:
Ця республіка заможна,
Сливи, персики, хурма.
Соковита бастурма.
Сниться міліціонеру
Чи то Мао, чи то Неру:
За приховану фанеру
Десь роками чотирма
Їм обломиться тюрма
(То не сон, а просто деза),
Сняться, бля, босяцькі леза,
Сниться шмара нетвереза
(Чи твереза, то дарма),
Знає шмару Кострома,
Шмара має осетрину,
Має фізію вітринну:
“Ти бери мене, Марину,
Взагалі та зокрема”,
Ця шалава не дріма,
Сниться йо.ана облава,
Сниться суче слово “Слава!”,
Сниться корпус пароплава,
Біла палуба, корма,
Амністована юрма.
Ця тюрма всепереможна,
Шмарі снитися не можна,
В Костромі босяцький Неру
Пре украдену фанеру,
Ця облава нетвереза,
Слово “Слава!” — суча деза,
Осетриною шалава
Маже корпус пароплава
Там, де палуба, корма…
Комбайнер біля керма.

15 червня 1999

Altenerding

Щойно розтало. І знову промерзло.
При керогазі горлали про мерзо,
Тільки про мерзо горлали вони.
Двічі вдова, прибиральниця Ліда
Заміж виходила за інваліда
Праці, в’язниці, водяри, війни.

Через дорогу було поховання.
Вєня помер. Похмеляється Ваня.
Вєні до фєні, а Вані наллють.
Перед очима було хилитало.
Щойно промерзло. І знову розтало.
Це викликало Іванову лють.

Ваня подумав: “Невже похмелюся?”
Ваня подумав: “Не Ліда, а Люся”.
Ваня подумав: “Це скільки ж погод!
Мерзло, розтало, і знову розтане…
Все в цьому Всесвіті безперестанне”.
Йшов п’ятдесят-післясталінський год.

24–26 квітня 2000 р., Erding

Прозору тінь передніч перетну,
Тремке свічадо, необоротну,
Недоторканну лінію пташину,
Спогадуючи Місто на горі:
Двори, дахи, бруківку, димарі,
Осоння, зливу, літепло, шипшину,
Суницею мальовані роки:
Метелики торкалися руки,
Зело слова зволожені відкрило,
Джерела споглядали чужину,
І голос… голос… не наздожену…
Далекий голос… пісня про вітрило…

20 травня 1999
Altenerding

…і щастя це — хвилини півтори.

Склепивши очі, тихо повтори:
околиця… напівзабуті лиця…
овече хутро… сині хутори…
багаття… бринза… сутінки… суниця…
Ти вернешся. Воно тобі насниться.
Форель… зело… криниця… Повтори.

Святвечір 1998 року,
Altenerding

Десята ранку. І квиток без дати.
І поміж оксамиту запинал
Твоє кіно. Старий кіножурнал,
І місце №. І у пітьмі ждати.
І промайнуть позаторішні Штати.
Екстериторіальний карнавал.
Кіножурнали короткотривалі!
Хитливі паралелі. Фестивалі.
Далекі хвилі. Воля. Тралі-валі.
Індонезійський церемоніал.
Осяяння розкриленого лева.
Але квиток без дати. Це не ти.
Повільно порошіє: королева,
Троянди, площа, сфера кришталева…
І місце №… №… Не знайти.

12-13 січня 1998 р

На горах мороку, на пагорбах імли
Вони Його уздріти не могли.
У безмірі згасала їхня ватра,
І тріпотіло припутня крило,
І споночіле юрмище брело,
І тліли розпорошувані шатра,
І звірина торкалася колін.

Чітке число вкарбовано у тлін.
Солона ржа, спогадування родив,
Зела, роси, недоторканних піль,
Коли довкола ця кривава сіль
І хтось під них цей безмір заскородив.

17 січня – 2 лютого 1997 р., Altenerding

Сім тисяч літ мине,
І золотого дня
Розкрилена рідня
У небо несумне
Покличе, по плечу
Крильцятами війне, —
Я в небо осяйне
Бджолою полечу.

8–9 лютого 1997 р., Altenerding

…І друг іще не мрець, і я
Ще не школяр, і ми
Ще тільки чули: Греція —
За вінцями зими,
А там іще Японія,
А там іще Перу,
Ще запряжу я поні, я
Ніколи не помру.

23–24 березня 1997 р., Altenerding

Коли ми невмирущими були,
Поза липневим літеплом, коли
Ми на скрипках розучували гами,
Коли заледве сходила зоря
І не було для нас календаря,
Там, поза березневими снігами,
За проливнями жевріла Равенна,
Недоторканна і благословенна,
Єрусалим яскрів у кришталі,
Текла Ріка з Господньої долоні,
І наше Місто сяяло на троні,
І зірка сповідалася бджолі.

14 – 15 грудня 1996 р., Altenerding

…І чорний крук на чорному сидів,
І не було ні жител, ні садів,
І круче око, чорне і незряче,
Спогадувало житла і сади,
І мить, коли він залетів сюди,
Коли очей торкнулося гаряче.
На чорній кручі крук осліплий кряче,
І попелом заметено сліди,
Сиди і кряч, заблуканий, сиди
І кряч, і кряч, осліплений, неначе
Ти можеш воскресити їх, жебраче, —
Згорілі житла, спалені сади.

21 – 22 лютого 1995 р., Мюнхен

…ще теплого Великодня пора.
Він визира її з-поза Йордану,
убивану, невбиту, незриданну,
що світиться Йому з-поза Дніпра,

за проливнями землю визира,
заклечану, зеленену, пожадану:
„Я йду до тебе, Я тобі постану
торканням голубиного пера”.

І світиться у темряві століть
Його сльоза, незаймана й нетлінна.
І у долоні пломеніє віть,

над безміром кривавиться калина,
оце ж бо Він: упавши на коліна,
коло Дніпра навколішки стоїть.

21 січня 1996 р., Altenerding

…І вже вуста судомою звело,
І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпалене зело.

О крапелько, промінчику, бджоло,
Перлинко, доле, о напівнезрима, —
Мого буття недоторканна рима, —
Солодке і розвогнене жало, —

Благослови, хай лишаться мені
Юга понад скорботною Стіною
Й понад Рікою схили весняні.

Благослови, хай лишаться зі мною,
Допоки йти дорогою земною,
Допоки є ще спогади земні.

5 – 6 лютого 1989 р., Мюнхен

Закрити очі. Тільки дотик.
І вже немає вороття.
І жити так, і жити доти,
Аж поки вистачить життя.
І жити шкірою. І жити,
Немов за дивних прачасів,
Коли не чули хвилі й віти
Поміж собою голосів,
Коли існує тільки спека,
Існує тільки тепла рінь,
Є тільки хвилі, і далека
Холодна хвиля б’є в теплінь,
Є тільки доторки спекоти
До розімлілої руки, —
Забути, звідки ти і хто ти,
Забути простори й роки,
Забути виміри і міри…
І забринить височина,
Коли розпеченої шкіри
Торкнеться крапля крижана.

1972 р., Київ

Хворе осіннє море дихає важко, нерівно,
Білі у морі хвилі, в чорному штормі — грім.
Місце нашої зустрічі з Вами, Ларисо Петрівно,
Місце нашої втечі — хмарний осінній Крим.

Хмурі химерні хмари. Марні осінні втечі.
Сухотного жовтого листя кволий примарний рух.
У морі, у штормі, у хмарах, у листі, у цій холоднечі
Шукаю подиху Вашого, Ваших шукаю рук.

Шукаю голосу вашого, може, його зустріну —
З моря луна долине, — так я зустрів колись,
Ларисо Петрівно, Лесю, Вкраїнко моя,
Україну —
Країну, яка злетіла над незбагненну вись.

Шукаю в осінньому вітрі слово Ваше пророче,
В холоднім Криму осіннім шукаю Вас, Міріам.
Стрічаю сухотну осінь і грім, що над Кримом гуркоче,
Той грім, що здіймає хвилі і спать не дає морям.

1972 р., Крим

Хвильку прохолоди й супокою
В ці липневі, ці спекотно-білі
Небеса, на ці автомобілі,
Що пливуть — розпечені — хисткою
Дниною, на ці померлі тіні,
Голоси, що плавились і зникли
В спеці, на пекельні мотоцикли
В довгому нестримному тремтінні,
На лице, на очі, вкриті потом,
Що його не витерти рукою, —
Хвильку прохолоди й супокою —
Решта буде потім, решта — потім…

1972 р., Київ

Я вбитий був шістнадцятого року.
Щось там цвіло й бубнявіло, нівроку,
В містечках поміж Брічева* й Сорок,
А я ніяк долоні не зогрію,
Бо хтось наслав чи тиф, чи малярію,
Бо впала зірка і приходив строк.

Та час мине. І я таки воскресну,
І вже на другий рік, на другу весну,
Між інших піль і містечкових стін
Зоря впаде, і пролунає: досить,
І вітер наді мною заголосить,
І прийде строк, і знову прийде скін.

І знову там лишатимуться близни,
Там, поміж містечкових стін вітчизни,
Де пошестю, сокирою, багром,
Цеглиною було мене убито,
Де скроні вже торкнулося копито,
Де слуху вже торкнулося: погром.

Коли зустрінемось я дивом
тебе не помічу. Пробач.
Стаю збайдужілим, стаю нечутливим
навіть до власних невдач.
Та і любов велику і чисту
не варто робити тавром несвободи —
хай розлітається по місту,
тече в підземні переходи.
І ми вже давно поміняли узвишшя
на скам’янілі грубі башти.
Наші маршрути знов розійшлися
і ніби назавжди.

Пісня Енґуса-мандрівника

Я вийшов був серед ліщин,
Вогонь-бо в голові горів,
Відсік горіхову лозу,
На нитку ягоду вхопив,
В годину білих мотилів,
Як гасли мотилі-зірки,
Я ягоду зронив в потік,
І срібну взяв форель з ріки.

Коли відклав її на мить,
Вогонь розпалювати став,
Прошелестіло щось об піл,
І хтось ім’я моє назвав.
Там сталось сяюче дівча –
Сповите в яблуні цвіту,
Мене назвало на ім’я
Й втекло, щоб зникнуть в ясноту.

Хоч я від мандрів постарів
Там, де краї гіркі, гірські,
Я віднайду її сліди,
Торкнуся вуст, торкнусь руки,
І йтиму вздовж плямистих трав
Зривати до відчась часів
І яблука злотисті сонць,
Й плоди сріблясті місяців.

William Butler Yeats
The Song of Wandering Aengus

I went out to the hazel wood
Because a fire was in my head
I cut and peeled a hazel wand
And hooked a berry to a thread
And when white moths were on the wing
And moth-like stars were flickering out
I dropped the berry in a stream
And caught a little silver trout

When I had laid it on the floor
I went to blow the fire aflame
But something rustled on the floor
And someone called me by my name;
It had become a glimmering girl
With apple blossom in her hair
Who called me by my name and ran
And faded through the brightening air.

Though I am old with wandering
Through hollow lands and hilly lands
I will find out where she has gone,
and kiss her lips and take her hands;
And walk among long dappled grass
And pluck till time and times are done
The silver apples of the moon
The golden apples of the sun.

Троянда світу

Хто марив, що краса мина, як сон?
Бо горді і гіркі вуста оці,
Що див нових зневірились просить,
Звели на вогневище Іліон
І Усни дітищ всіх.

Минаєм ми, і світ мина в трудах:
Між душ людських, що міняться й течуть,
Як вод блідих зимова каламуть,
Серед зірок в рухливих небесах
Її самотній лик продовжить путь.

Архангели, схилітеся здаля:
Раніше вас, раніш сердець усіх,
Утомлений і лагідний, Він зміг
Покласти світ – в траві стежину – для
Її невтомних ніг.

січень 2006

W.B.Yeats
The Rose Of The World

Who dreamed that beauty passes like a dream?
For these red lips, with all their mournful pride,
Mournful that no new wonder may betide,
Troy passed away in one high funeral gleam,
And Usna's children died.

We and the labouring world are passing by:
Amid men's souls, that waver and give place
Like the pale waters in their wintry race,
Under the passing stars, foam of the sky,
Lives on this lonely face.

Bow down, archangels, in your dim abode:
Before you were, or any hearts to beat,
Weary and kind one lingered by His seat;
He made the world to be a grassy road
Before her wandering feet.

Як будеш сива...

Як будеш, сива, сонна і стара,
Дрімать біля вогню – візьми цей том,
Згадай, як погляд вабив твій теплом
І плетивом тіней таємних грав.

О, скільки їх любило твій розцвіт,
Красу твою – хто істинно, хто ні;
А він в душі кохався мандрівній,
В танку печалей на твоїм лиці.

Тож сумно шепочи, як все було,
Схилившися до тліючих полін,
Як утекла любов і між вершин
Лице сховала в натовпі зірок.

січень 2006

When You are Old

When you are old and gray and full of sleep
And nodding by the fire, take down this book,
And slowly read, and dream of the soft look
Your eyes had once, and of their shadows deep;

How many loved your moments of glad grace,
And loved your beauty with love false or true;
But one man loved the pilgrim soul in you,
And loved the sorrows of your changing face.

And bending down beside the glowing bars,
Murmur, a little sadly, how love fled
And paced upon the mountains overhead,
And hid his face amid a crowd of stars.

декоративні спроби віднайти самодостатність
декоративність дій
вхопляння погляду чужого
на клумбі квіти
на небі зорі
“сюди, сюди, шановний декоратор!”

з самого ранку
того сьогодення
впали на землю
метелики
мовчав
і не знав
ще яким чином
можна себе зневажати

начебто сонце
по небу повзе
хмари зникають
як торти після свята
стисну
самого себе у обіймах
і знати про біль
буде кілька зіниць

в книжках читаю я про тебе
ти завжди сталий архетип
та мова не стає гучніше
й слова
що вкотре наче мох Сибіру
луну вбивали з багатьох слідів

якщо займенники не кажуть слова
тоді і ти
не шурхоти собою
у нігтях складові без цинку
волосся не росте зимою
але не я стуляю рота вегетації
але не ти...
не ти і не типова пневмонія
пігулки інші ліки та бинти
портрет малюють маслом
й маргарином
налили кави випив чай

вдягнувши пальто промовчу
а ти не спитаєш
заціпить мене на порозі
на ґанку ґатунком
найвищим
я буду для когось
лишивши не зовсім
свій слід в цих серцях

у певних відрізках
береш ти залізо у руки
схиливши мене
під натиском сили своєї
у венах плекають надії сивинки
із вікон
дивилась на землю малеча
щоб згодом
діставшись човном цілковитої згоди
за руку спинити Харона
Хронос ніжно цілує небо
і цим
паплюжить учорашній топос

я ще не усе сказав,
та слів не вистачить
як завжди
піду
зустрінусь
зваблю
когось
і це значущістю не стане
коли щоп’ятниці пишу тобі листа

смугляві зорі
смугасті хвилини
серпанками вглядаєшся
у мене ти
а я не можу
щось зробити з цим
мені не байдуже
я не втомився
і навіть мабуть
бачу інших шлях
жовтоцеглинний шлях
це буде плинним?

ти тричі їздила у Київ
а я лишався тут
і знав чого нарешті захотів
ти в сотню дорікав мені
що згадував цю постать
але мабуть слабкий
інакше б вже давно
пішов у інше ліжко
тихо
зовсім тихо
ось-ось заграє перший сніг
не знаю
де зустріну новий рік
де зіткнемось
у цьому місті
коли підеш гуляти
не узявши мене

я ще не зовсім розпрощався
я ще пишу тобі листа
ховаю у конверт як зірку з неба
власну фотокартку
і казку
а хто тут каже
“нерішучій”?
стуліть свій келих слів
моє вино триватиме не довше
проте мій лист летить
він їде
розірвеш
прочитаєш
“одною зіркою ти станеш більше”

я пробачаю
чуєш
пробачаю...
ось лине з неба дощ
й птахи вертаються у місто
сьогодні кава стала чаєм
моя білизна загубила плями

річки збігаються до купи
там
де завтра дощ розіб’ють
на сотні поколінь
крамниці пропонують помаранчу
і листю в жовтні не хочеться
вмирати
що ж
дякую собі
за те що я пішов від тебе

та скільки ж треба мати певності
у власних почуттях
щоб когось називати сонцем!
я знаю все мине
я зовсім не слабкий
я просто щось тримав всередині себе
і сподівався
що все ж таки це знайде відгук

хистом має здолати
лінощі справжнього
подиху
щоб навіть ворони
брали з собою
метеликів

тебе рятує цукерка
померлих вчасно собак
я несподівано лаю
хоча це зовсім не знак

я більш не пишу тобі
віршів

сніг прийде повітрям
новим
із теплом
на знайомих обличчях
воїнів
зі списами
на травах
волати
за дощ і кульбабки
у косах
і сукнях
цариць і царівен
царина моїх поведінок
день
без
ідентифікації
я більш не пишу тобі
віршів

руда
безсоромна
моя сьогоденна
любов
до тіні в гілках

мій політ підіймає
очі твої
до квітів які березень має
до камінців вздовж прошпекту
до власних бажань бути кимсь

коли я прийду до тебе
то стукатиму у двері
щоб знов відчинила
стара та потворна
пристрасть

ти поряд
я також
лише інші птахи питають “чому?”

не добираю слів
щоб створити тебе
нехай так і буде
це сум –
він також смачний

твій вираз непевно
тремтить на зіницях моїх

твоя порожнеча
стає глибиною
і все моє срібло сягає туди

вустами тримаєш птаха
від тебе залежить
чи змовчить польотом
про те що хочу почути
чи вистрибне жабою
і збреше самому собі
про те що не знаємо
я і ти

літери сиві
сивіші за подих бога
легші за пір’я зозулі
плинуть у вигляді міфів
створивши мене як поголос

по колос хлібу
по дно стосунків
якого не бачу зовсім
за розчином кави

крізь шкіру бачив ребра
бо тіло вигиналося
кидаючи у землю млосність
наче зерна
а пагорби зелені
а небо має знов блакить
авжеж авжеж авжеж
хребці хрустять зі сну
коли долоні тягнеш в стелю

істотні мрії
часом наявні
в житті
зайці наздоганяють слонів
стрімко залазять на спину
встромляють зуби у тіло
проте шкіра
мов шар пирога
не пустить тіла чужоземців у себе
вистоїть днем останнім
і ніччю першою
міцніше стискай мене у обіймах
я мрія твоя
і я
здійснилася

від одягу
приймає шкіра інший колір
струсну лупу з виделок і ножів
почну шматувати гуску
всередині її ховались
чорнослив і журавлина
а мати лагідно цілує сина
він підросте й відкриє двері
за ґанком озиралися медузи
я мив волосся на свята
тому лупа блукала по шухлядах