ти тричі їздила у Київ
а я лишався тут
і знав чого нарешті захотів
ти в сотню дорікав мені
що згадував цю постать
але мабуть слабкий
інакше б вже давно
пішов у інше ліжко
тихо
зовсім тихо
ось-ось заграє перший сніг
не знаю
де зустріну новий рік
де зіткнемось
у цьому місті
коли підеш гуляти
не узявши мене

я ще не зовсім розпрощався
я ще пишу тобі листа
ховаю у конверт як зірку з неба
власну фотокартку
і казку
а хто тут каже
“нерішучій”?
стуліть свій келих слів
моє вино триватиме не довше
проте мій лист летить
він їде
розірвеш
прочитаєш
“одною зіркою ти станеш більше”

я пробачаю
чуєш
пробачаю...
ось лине з неба дощ
й птахи вертаються у місто
сьогодні кава стала чаєм
моя білизна загубила плями

річки збігаються до купи
там
де завтра дощ розіб’ють
на сотні поколінь
крамниці пропонують помаранчу
і листю в жовтні не хочеться
вмирати
що ж
дякую собі
за те що я пішов від тебе

та скільки ж треба мати певності
у власних почуттях
щоб когось називати сонцем!
я знаю все мине
я зовсім не слабкий
я просто щось тримав всередині себе
і сподівався
що все ж таки це знайде відгук

хистом має здолати
лінощі справжнього
подиху
щоб навіть ворони
брали з собою
метеликів

тебе рятує цукерка
померлих вчасно собак
я несподівано лаю
хоча це зовсім не знак

я більш не пишу тобі
віршів

сніг прийде повітрям
новим
із теплом
на знайомих обличчях
воїнів
зі списами
на травах
волати
за дощ і кульбабки
у косах
і сукнях
цариць і царівен
царина моїх поведінок
день
без
ідентифікації
я більш не пишу тобі
віршів

руда
безсоромна
моя сьогоденна
любов
до тіні в гілках

мій політ підіймає
очі твої
до квітів які березень має
до камінців вздовж прошпекту
до власних бажань бути кимсь

коли я прийду до тебе
то стукатиму у двері
щоб знов відчинила
стара та потворна
пристрасть

ти поряд
я також
лише інші птахи питають “чому?”

не добираю слів
щоб створити тебе
нехай так і буде
це сум –
він також смачний

твій вираз непевно
тремтить на зіницях моїх

твоя порожнеча
стає глибиною
і все моє срібло сягає туди

вустами тримаєш птаха
від тебе залежить
чи змовчить польотом
про те що хочу почути
чи вистрибне жабою
і збреше самому собі
про те що не знаємо
я і ти

літери сиві
сивіші за подих бога
легші за пір’я зозулі
плинуть у вигляді міфів
створивши мене як поголос

по колос хлібу
по дно стосунків
якого не бачу зовсім
за розчином кави

крізь шкіру бачив ребра
бо тіло вигиналося
кидаючи у землю млосність
наче зерна
а пагорби зелені
а небо має знов блакить
авжеж авжеж авжеж
хребці хрустять зі сну
коли долоні тягнеш в стелю

істотні мрії
часом наявні
в житті
зайці наздоганяють слонів
стрімко залазять на спину
встромляють зуби у тіло
проте шкіра
мов шар пирога
не пустить тіла чужоземців у себе
вистоїть днем останнім
і ніччю першою
міцніше стискай мене у обіймах
я мрія твоя
і я
здійснилася

від одягу
приймає шкіра інший колір
струсну лупу з виделок і ножів
почну шматувати гуску
всередині її ховались
чорнослив і журавлина
а мати лагідно цілує сина
він підросте й відкриє двері
за ґанком озиралися медузи
я мив волосся на свята
тому лупа блукала по шухлядах

її вірші вчепилися в мене
усі твої трикутники
квадрати
тримали паралеллю віддзеркалень
рядків
які створив останнім листям року
А сексуальність андалузуських хлопців
Бе не завтрашній світанок
квартира неосяжна
і світ вмістився у долоню

тому хто не читав казок
сьогодні дарували камасутру
мій локон тихо вився
наче вужик який прокинувся з зими
а зранку падав дощ
і билися шкляниці
а хтось мене знайшов
і вклав в долоню шлях
лишень не всі
пірнали в моє тіло
щоб відшукати там перлин

хто знову не помітив
моєї майже-тіні
кому я невдячним своїм існуванням
дроблюсь
розбиваюсь на крихти і сльози
жінок
що схилялись над морем
й топили у ньому
мій минущий вогонь
ось так зачиняємо книгу
задувши над нею
в’язанку літер

коронація триває
мені заносять хутро барса
за вікнами сказилися собаки
велично
тремтіли руки
коли стара людина
мовила
“в ім’я старих династій
на голову тобі вдягаю владу”
на кухні випікають хліб
я відчуваю його запах
собаки знову казяться
повітря повні груди

хтось не прийде
на мій поріг просити хліба
вночі зірки тепліші ніж удень
до самого вікна
схилялась горобина
шорсткі
і зовсім не гарячі губи
не зможу пригадати вдень
коли з-під снігу
вилізе шафран

запрошую на побачення
нового привида
шклянка соку
з плоду дерева персик
глоду червоного в червні
навряд чи знайдете
а місяць не часто дивиться з неба
вночі
бо іноді існують хмари

Коли настане остання хвилина мого життя,
Коли назад не буде вже вороття,
Коли зробить останній крок доля моя
Я згадаю пусте буття , бідкання ,
Переживання , нарікання,
Марні сльози , зітхання
Я побачу життя , його очі ,
В них прощання
Я буду бачити жагу пожадання ,
Злети, падіння ,
В очах сльози , на душі легкість ,
А не каміння

Коли впаде останній лист в осінню пору
Моя душа до хмар підніметься вгору

У чому сенс мого життя?
Давно у себе запитую я...
Не знаю чого хочу – таке погане відчуття...
Шкодую що живу – це все депресія

Навіщо жити з пусткою в душі ?
Як остогидло все це вже мені.
Не люблю , не ненавиджу – нема ніяких почуттів
Бездонна , сіра порожнеча....
Мене нема , чи я існую ?
Я не співаю , не малюю , я не бажаю і не мрію ,
Лиш день-у-день роблю те саме ,
Наче мене запрограмували.

А я пливу за течією , куди ?Навіщо ?
Хоч паралельно пливуть інші , я їх не розумію ,
Вони веслують на човнах , а я течу у темний океан,
Нема гармонії , ніяких поєднань , нема ,
Я їх не знаю , лише бачу і не розумію ...

Наївні й дивні ви , вам не поможуть ті човни
У той же океан покотяться й вони
Ви прагнете плисти та веслувати , а сенс який ?
Життя не вічне , що ж вам видніше...

2003

"О, сизокрилий птах…"
ти з нами по стількох літах,
звиваєш гнізда у житах,
бриниш у сивих небесах
про щастя, волю, що усе ж -
одне і те ж.

Мелодії такі старі,
одвічні вісники Зорі,
з Якою Радість і Любов,
що проминають так, немов,
освячені не до життя -
до забуття.

"Серце наче птах…"
волає у сумних очах,
німіє тугою в устах
і плине, плине, як ріка -
колись і чиста і дзвінка,
у небуття.

Під очманілий рев,
відлуння вічного "пся крев",
мажорно-табірний надрив,
бур'ян здіймається для жнив.
Біжить у нім мале дитя
за край життя.

"Мій сизокрилий птах…"
не замовкай розп'ятий на гілках,
не падай в спалену траву.
Співай допоки ще живу.
Співай, миленький, хоч і жнеш
одне і те ж.



2000

Моря в’їдалися у плоть,
коли їх гладив.
Звивалось сонце, як кубло
червоних гадів.
Збирали пил своїх вітчизн
з усіх окраїн.
І поверталися ні з чим –
у спину камінь.
Кому котитися з гори,
кому котити.
А небеса лягли сирі
у слід копита.
Піти, заламуючи дні,
що на колінах,
туди, де звичаї чудні,
де Україна.

Зразкове дитятко , неначе ягнятко
Покірне телятко , гарненьке дівчатко
Та це лише казка , гидка і потворна
Маска котра нікчемною ховає силу і
Мужність , палке бажання , нестримне
Хоробре серце , стрімку течію і гарячий
Вогонь , що не загасиш водою

Вона не здолана тупою війною
Вона не боялась – ставала до бою
Вона любила все й захоплювалась тобою
Вона живе.... лиш проклята собою

Її життя – велика сцена , де вона грає
Цікаві , кумедні й захоплюючі ролі
І на цій сцені часто змінюються головні герої

Вона різна , вона звикла до болю
Її не зламати складною грою
Вона вже давно не нарікає на долю
Вона тепер забула смак любові

Її залізне серце вщент поточене іржою
Його не відкриєш ні ключем ні добротою

Та вона має ціль і силу волі
Їй нічого не треба , вона знову стане до бою ,

Тільки тепер вона відкриє волю ,
Вона не буде скована тобою ,

Тепер вона не буде доброю , чи злою
Лише проклята собою

О, моє найкраще в світі місто
Величне , славне і прекрасне
Тут ходять різні люди ,
А повітря не таке як всюди
Вдихнеш на повні груди
І розумієш , що такого ніде більше
Не може бути , тут навіть вітерець
Особливо вміє дути.
О , моє рідне місто , місто Лева,
Стоїш так гордо , а Галицький
Король Данило , спостерігає за тобою
На коні , а я обожную тебе у літні дні.
Як вийду на Високий Замок
І гляну навкруги , то згадую всі історичні
подвиги твої.
А скільки ж парків в тебе - не злічити
О,маленький Париже , люблю твої вечірні сквери
і провулки і твій солодкий запах літа
Люблю твої розваги і дозвілля,
Люблю твоє веселе сонячне проміння ,
Люблю стояти й милуватися тобою ,
Так , як милується Міцкевич, як строго
Дивиться Шевченко і Федоров із книжкою ,
й Шашкевич, Грушевський гордо поглядає
і радісно стоїть Франко!
Стояти можу так я дуже довго
й дивитись на достоїнства твої,
на місто , що стоїть на Полтві...
Архітектурне , аристократичне місто , місто Львів.
Люблю тебе готичний Львове ,
готичної, осінньої пори,
Коли дерева міняють образ свій
і всьди падають листочки , гарячих кольорів...
Я так люблю гуляти під дощем і ввечері ,
у далині дивитись на розмите світло ліхтарів
і слухати , під краплями , готичний стук
трамваїв , що сумно наближаються і віддаляються
Яка ж солодка музика оця....
Люблю я й шум твоїх вітрів ,
врни звучать ,як плескіт хвиль морів.
Люблю тебе у особливі дні і в дні прості,
Люблю гуляти по Личаківському цвинтарі.
Люблю традиції і звичаї твої...
О , рідний Львове , люблю й засніженим тебе -
санчата в руки і вперед - із гірки вниз кататися ,
Обожнюю я взимку веселитися , а ще люблю дивитися ,
як плавно , сідають на твої будинки
білесенькі сніжинки,
люблю під Новий рік дивитись на ялинку ,
що перед Оперним стоїть ,
люблю львів'ян , що колядують на Різдво;
вертепи , що твоїми вулицями мандрують.
Люблю твої церкви і храми , які очі милують.
Люблю й музик твоїх , котрі грою чарують!
На Площі Ринок , до звуків цих прислухаються
львів'яни , від них усе цвіте й не в'яне...
І справді в серці все цвіте ,
Все те найкраще що мені дане
й чому віддатись хочу я тепер ,
усе чудове й гарне,
до чого тягнеться моя душа ,
від чого є приємні почуття ,
все - все , усе , любов моя ,
єдине слово , лиш одне...
Львів.

В.К. №6

По розтраченим краплям, уламкам і здогадам
Я збираю тебе десь на відстані голосу,
Я збираю тебе десь на відстані голоду
І боюся зірватись, боюся обмовитись.

Мокрим снігом сліпим наші душі спаплюжено,
По бруківці брудній наше тіло волочено,
Але ми вже досвідчені – знов мімікруємо,
У екстазі містичному злившись з оточенням.

Ти тривкий, я тривка.
Небо чисте, стривожене.
Ані слова не сказано,
Таємниць не порушено.
Ти такий, я така.
Ми ніколи не зможемо,
Ми вже точно не зможемо
Доторкатися душами.

19:40
14.01.05

В.К. №3

Якщо хочеш, ти можеш зостатися – сном або тінню.
За деревами їдуть вже повні підводи дощу.
Кришать крилами зорі сліпі жовту сутінь осінню
На уламки, в яких я ніколи тебе не прощу.

І не треба інакше. Проси, щоб не вибухло літо
І не вжалило світлом її ангелічних долонь.
Ну а істина в тім, що усіх, кого хочеш зігріти,
Слід вести до багаття.

А потім кидать у вогонь.

18:05
29.11.04

Моя країно,
Ти руїна!
Руїна снів й чужих надій.
І серце крає...
Та спиняє
Пасивність інших до подальших дій.
Яка мерза!
В підвалах жити,
У сутінках своїх думок.
Моя стезя,
Хай і розбита,
Але по ній за кроком крок
Іду вперед на зустріч світлу.
Бо, Україно, я ж твоя!..
До болю я давно вже звикла,
Та знов не вірю, що і ти моя...
Твій біль розлитий по народу,
По сірих закутках біди.
Де бідність і довічна злоба...
О, як ти терпиш се, скажи!
Підняти сонце нема сили,
Так помацки повзем в пітьмі.
А справедливість б’є по спині...
Та годі рюмсать, пора йти...

Ти – непізнаний образ свободи,
Ти герой, на ймення Ніхто
Зустрічав у степу сонця сходи,
Волю, як шаблю, тримав наголо.

Ти, як образ дітей України,
Ти ікона, що йде крізь віки.
Землю шапками на домовину
Твої браття тобі принесли

Воля, розум, ідея свободи,
Що твориться у твоїй душі,
Миролюбність, відвага, дорога,
Легенда і образ, насправді, хто ти?

Понад обрій із-за хмари,
Наче стиглий апельсин
Розсипає свої чари
Сонечко з усіх сторін.
Усміхаються ялини,
Прокидаються сади.
Пісня жайворонка лине
Понад плюскотом води.
То несеться, а то скаче
Непосида каченя.
Мов пухнастий білий м’ячик
Бешкетує кошеня.
Дружним військом на поляну
Вийшли гуси: ги– ги –ги!
Виринають з-за туману
Річки тихі береги.
Відчиняються ворота,
Десь заплакало дитя…
Загула в селі робота,
Як одвічний знак життя.

О, місто приречене на смерть,
Якби ти впізнало час мого приходу,
Що ще я можу зробити для тебе,
Я плакав для тебе,
Я будував твою любов,
Я пив пиво на папертях твоїх храмів,
Я закохувався в твоїх трамваях,
Я цілував каміння і чекав твого приходу
А ти осліпило мене,
Тож нехай так буде, ангеле мій, пропадай,
І нехай твої руїни вкриє вода,
Велика й чиста,
Й нехай мене не побачать у глибині
Поміж веж і куполів,
А мати розповідатиме дітям про тебе,
Не про мене, про нас під водою,
А над нами сходитиме сонце...

Гамір слів - це елегантно
Заховатися за змістом
Плентатись у цьому з кимось
Відчувати силу слова
Вибраного хаотично
І сміятись зовсім щиро
Дивуватись-шокувати
Щоби врешті-решт сказати
До побачення до завтра

Хто не може заснути
Той слухає ніч
Той стукає кігтями
Гіллям у вікна
Хто не може заснути
Той повинен забути
Той повинен зірвати
Заношену маску
Дванадцята
Перша
Друга
Третя
Вистукує
Цілість життя тріскає
Невідбутістю обпікає
І облітає

Для чого буває ніч?
Лежати і не заснути?
Питати бути не бути?
Бажати того, щоб забути
Для чого буває ніч?
3:0 - „Карпати” виграли

І він лежить з відкритими очима
І він герой новітнього століття.

Де сонце стомлене заходить,
тепло ховаючи за хвилі,
де крики чайки ніби сповідь
камінню й мушлі побілілій
ти не бажатимеш вже змін.
Ввімкнувши радіоприймач,
на тлі безрадісних новин
ти теж оспівувач невдач.

І
Покинь Едем, іди в буремний світ,
і, як руно здобувши перше "до" ,
повзи не зупиняючись по кругу,
чи зосереджуй вроджену напругу
на внутрішнім, та рухайся, їй-бо
недвижний завше набереться бід,
єдине: ніс не сунь куди не слід.

ІІ
Завжди бажай великого - мале
тебе оточує саме-собою.
Велике там, де порожньо, де обрій
наповнює ефіром кулі мрій,
на них літатимеш і над юрбою -
та доки юний, а життя просте –
цінуй egalite й fraternite.*

ІІІ
Якщо без мрій ніяк, почни із мрій
розкішних і поступливих, як море,
яке не смакував, не бачив, доки
не пережив солено-пінні роки.
Тому що небо чисте і прозоре,
читай молитву і не май надій,
живи не відкладаючи подій.

ІV
Завжди шукай неходжені шляхи -
найкращі з них плетуться тихо вгору,
і хоч вершин одразу не здобути
безлюддя дасть тобі нагоду чути
і зріти елементи: їх натуру,
гармонію, порядок, ритм - таки
це першотвір Всевишньої руки.

V
Мандруючи за обріями вслід,
прийми майбутнє, як усе минуле,
що так охайно втоптане у порох.
Найкращі відкриття ховає морок
вчорашнього, повитий у понуре
знання: їдять-з'їдять гріховний плід.
Будь перебірливим, шануй завіт.

VІ
Та линучи за обріями вслід
зважай на залишки потуги в грудях,
де на початку біль і кровотеча -
нерідко виростає порожнеча,
де пульсував колись живого обсяг -
довершує пустелю карбамід.
Втішайся болем аж до скону літ.

VІІ
Не вір очам, не довіряй словам,
навколо тебе інше, ніж гадаєш,
і краще, аніж бачиться. Знайди
хоча б одного, хто дійшов мети
тобі близької і шляхи пізнаєш.
Та не спіши свій будувати храм -
хай відшумить в крові природи гам.

VІІІ
Ніколи не печалься самотою.
Людей у світі так багато, що
не оминути дружби, чи кохання
і ними вирощеного страждання.
Вмій жити із оцим "прийшло-пішло",
І, уподоблено богам, уздою
тримай язик і будь самим собою.

ІХ
Гляди з усмішкою на все минуще:
на труднощі, і недосяжність дів,
прийдуть часи - вони захочуть більше,
їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
хто сили береже - цей жне посів.
Одна біда: не ти один меткий?
Всміхнись і це минуще, світ такий.

Х
Май власний розум і присутність духу -
і наберешся досвіду і знань.
Та вистражданий мудрості нектар
нездатному цей оцінити дар
не пропонуй – бо, окрім насміхань,
іще й ножем оплачують науку -
зважай, кому ти протягаєш руку.

ХІ
Не розчаровуйся. Умій нести,
будь справді другом, і не жди навзаєм
нічого іншого від ближніх крім
їх змушених потреб у тобі, втім,
ти не отой Атлант із небокраєм -
і маєш право плюнути й піти,
пославши тягарі під три чорти.

ХІІ
“Допомагай нести, а не складати.
Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
собою без найвищої потреби…” -
чи не твердив я сам собі це? Ніби
у змозі й ти – найлегший день змінити,
супроти неминучості постати?
Хоча й веде нас Доля - вмій ступати.

ХІІІ
І, зрештою, дійдуть лише уперті.
І я ішов, покинутий всіма,
коли дорога взяла круто вгору...
Я вірю, і тобі підйом цей впору,
що крізь роки розсіється пітьма,
і ти знайдеш у центрі круговерті
одну відсутність тільки - страху смерті.



2004

Під небом літають ангели,
Із нього падають зорі.
Ми всі колись небом марили,
Закрили нам його гори.

В повітрі витає золото
Твого чарівного подиху.
А сонце хворіє холодом
В чутливих твоїх порухах.

Під небом літають ангели,
До нього тягнуться руки.
Ми всі колись небом марили,
Віддали себе на поруки.

14.12.2005

У місті падає осіннє листя,
Вкриває землю золотим намистом.
Десь тихо чуються солодкі звуки,
І рідне небо нам цілує руки.

Десь линути спогади. Червоні квіти...
Тече у поглядах гаряче літо.
Сміється барвами твоя усмішка,
Я твоїм подихом накриюсь трішки.

Не небі журиться осіннє сонце –
Сховало світло у твоїй долоньці.
Десь в серці падає вечірнє листя,
Вкриває душу золотим намистом.

29.11.2005

Сьогодні ми з тобою королі
Мана грошей на дерев*янім столі
«Лайно – дружина верещить мені
– ти крува, бику, вже на грані!»
І я лантюх і ти лантюх
Вона це знає – всі це знають.
Але обідні королі забудуть про вечірні ями!
За руки візьмемося ми,
Бо, то не личить так хитатись,
Ми ж квітки пізньої зими –
Дві горді, незалежні, й п*яні.

Коли засинають вулиці,
У вікнах бракує світла,
Ти хочеш лишитись поміченим,
Ти хочеш лишитись дитиною.

Ти прагнеш знайти не знайдене,
(Напевне, ніде не сховане).
Ти хочеш лишитись правдою,
Ти хочеш лишитись голою.

У сніг позіхали сутінкки,
Будинки вдяглисья хутром.
Ти хочеш збагнути ілюзію,
Ти хочеш здаватись мудрим.

Коли відкривають вікна,
(Напевне, ніколи, від старості)
Чекаєш, що диво станеться,
Та істина буде помітна.

Наче Віра Холодна — із пасмом завжди на чолі
Незабутні кучері, позабута красуня вихраста
Хай П’єро боязливий з напудреним мертвим лицем
Нам відіб’є без пальців на роялі зимового вальса
Над дахами хрущівок і в залах палаців нічних
І у венах і в Відні лунатиме бій роялевий
Я танцюю, коханий, роздивляйся на мене і пий
це вино з хризантем і акацій гіркаво-рожеве

О, розкіш тіла вашого, так прикро,
огорнута в тверді переконання.

Здійнявши хвилі, руйнувати скелі?
Виточувати мальовничий острів?
А у ногах улесливо і хитро
пінити візерунки залицяння,
промінням ніжити рельєфи плоті...

Взамін отримати загадку млості?
Піски,
сліди померлої води,
все вище "я" жіночого вокалу,
відлуння важчої щодень ходи,
і відчуття порожнього бокалу...

Чи я бажав цього за повноти?


2002

U 1
А як завважите моє життя
не в призму зроговілого лорнета,
а у неспокою серцебиття, -
угледите тоді судьбу поета.

Ні, ні, не хочу зашкарублих слів,
я винен вам. Але не тільки гроші,
згадайте інше - я любив, жалів…
Ви знов у бійку. А були хороші,

були ніжненькі, милі, звабні. Руки!
І нігті від погруддя... Моя рибко,
нема між нашими світами злуки,
і в цьому суть мого спасіння, видко.

2005

Кричать в тишину страшно.
Боишься, никто не услышит.
Ведь потому и тихо -
Здесь никого
Нету.

А моҗет, поймет хоть кто-то?
Заметит хоть строк тени?
А моҗет, прийдется случай
Кричать: громче и лучше?

О чем? Ну, конечно, об Этом,
О чем вслух сказать нелепо.
Я б не хотел быть ветром,
И не хотел - поэтом.

Стыдно за рты молчащие,
И голоса - твердящие,
Тишину, как логический выход
(А такҗе, вход) в спальню.
А такҗе мой рот. Печально...

Спелые яблоки падают,
Все, как одно, полированные.
Спокойнее спать, чем расглядывать
Тишину
Образованную.

Мокрими стоять свічки топольні
Вітер запах осені приніс
Краплі бубонять по підвіконню
В душу смуток старчеський заліз
І виглядує як кіт бездомний
Із підвалин оберемок криз
Мокрими стоять свічки топольні
В душу смуток старчеський заліз
22.02.05 (С.Навіж.)

Той хто кляне зі злістю свою долю
За всі незгоди та нещастя в ній
За невезіння та за втрати болі
За зріст малий та за невдалі спроби
За нерішучість та ледацтво мрій
За мілкоту душі та за її хворобу
Він – боягуз. І навіть уві сні
А я за те що мучусь і що каюсь
Що зраджений в коханні пломеню
Що падаю
І ледве підіймаюсь
Всіляк-завжди вколінно уклоняюсь
І залюбки їй лише дя-ку-ю (27.09.83)