Бог прийшов у сандаліях простоти —
Всім роздати — одне на всіх —
Крижмове одіяло, —
Господи! —
Такий великий і такий
Наївний Бог,їй-бо! —
У своїй різдвяно —
месійній месі!
А збоку
Підростало маля
Слово,
Підіймалось
Усе вище і вище,
До уст його, до віч —
Поверх отого одіяла,
А точніше —
Прикрити лиш клоччя від нього,
Лекала, —
Крижмо-лекала,
Порозтягувані народами навсібіч...
І тому Бог не дозволив ділити Слово.
І не віддав його жодній душі,
Ані жодній мані,
Ані піщинці!..
О як же мені
Заловити його в свою мову —
Речи і пиши, —
Речитатую я, будучи
Із Книгою книг наодинці...
2001 рік.

І я виростаю
Книгою
Із гарячою палітуркою
І кокаїном
Чайно-кавових
Розписів,
Де перша найбільша
літера —
Руна М.
На її риштуваннях,
На її прибудівку
Співає тирольський соловейко
Чи чорногуслий крисанний лемко,
Співає не кепсько,
А львівсько-лепко.
І руна М
Поринає у п л є с и- словоплетива,
А хтось поринає у моє чтиво,
У тіло моєї нової книги...
І лемко
Запалює зорю
Понад світом і ними...

Віра — це завжди
Якийсь
Ступінь страху.
Кожному і воздається
Згідно
Страхів його...
2002 рік.

Обперезатися коренем Дуба —
Тризубом до неба,
Наточити лімфи із вишні —
Аз, буки, віди —
Найстарішої,
Наймудрішої родительки-усевіди,
Вдихнути волі-любові
Із вільхи,
Найбожественнішої
Волі-сваволі,
А воля має
Холодний терпкий смак,
Не на кожен язик
Однак
Воно, оте пійло,
Настояне
На трійниках-знаннях,
І часто-густо
Не видно, де шлях...
2002 рік.

Я знаю, що старіння дня приходить непомітно,
Ледве слідно,
Як вогонь чи тінь, —
І вічність комашини
Є прозорою, як мед,
Старий чи молодий...
А тільки
Непогідно
(а чи гідно)
Старіє вірш —
Кущистий не сонет
І зоре-солодій,
І як він плаче, ти бачиш...
І як він буйно
Відторгує себе,
Як вириває з тих низин,
З тих людських відголось,
Де цілий світ
Волає до вил місяця,
Проколоти когось чи щось...
А він — самодостатній, він характерник
І автор ста сонців...
Він тільки плаче
За своєю тінню-одаліскою,
Що вирішила віддалитися від нього
На котресь
Із життів...
2001 рік.

Ми рятували одне одного
Спільною крайкою,
Одним краєм
І золотокованим строєм..
Історія ткалася
Нашим степом і нами..
. Ми були самі собою
У білому чистому рам'ї...
Денніше нас
Був тільки Крим —
Кайма потойбічників
Тавро-каннів'...
То була
Митна земля
За сонце і за повітря,
І все незнане...
Ми трохи боялись його
І найдужче любили...
Він був справедливим...
Бо він був по серце нам...
Ми знали, що вийдем із нього
Знову живими —
Від його платини...
Бо ми собі його не привласнили...
Як і повітря, і сонце, чи степ —
БО ВСІМ БУЛО МІСЦЯ У НІМ
ПО ОСТАННІ КУРГАНИ...
На гачок
Припнути себе до стійла
Чи все привласнити
Ми так і не
Далися...
2003 рік.

Злодій
Обікрав
Себе
й зужив
Усі свої маски
І нафталіни —
І витер
Кози
Із носа
Сидору,
І дав йому в руки пас
Для биття «ме»
І за весь
Алфавіт
Привласнення.
Став раптово
Не-собою,
Не вільним,
Став суддею
Над сонмом
Святих —
Кожного дня
Сам себе шмагав і кричав:
«Те, що тобі украяно, качко,
Тим і краюй, Тим і крячи...»
2003 рік

Ми повністю
Пройшли
Орбіту всіх
Століть
В одному слові
«Край»...
Ми йдемо по свій край...
Нас всіх сюди
Закинуло
З якогось засмеркалля,
Де дзеркала
Розчахнуті
Полярними зірками
І ялиніють оленем,
Ячать у материнське «ля» —
Ми є її «маля»...
Ми йдемо
По свій край....
2005 рік

***
Бричка чорна пролітала,
Річка чорною ставала,
Бричка чорна і страшна.
Йваааанееее!
Шос, моя мила?
Ти бачив??
Шо, моя люба?
Бричка!
Втікай, любаскооо!
Мольфар заклинав гору,
Щоб бідою не ставала,
Бричку не випускала,
Бо люди ся боют.
Страшне то є…

Чорні примари з гори вилітали
Бричку шукали.
Нема, гуцулку забрали, з люльков.
Нема панянки тепера.
Боются люди…

А сє не бою, піду в гору
Бартку всаджу,
Гуцулку си заберу,
Будем разом жили,
Довіку любилися!

Слова відлетіли
Гарбузовим лушпинням
За вітром, у даль надзвичайну.
Небесна безмежність
Розчинного сонця
У фресках втонула печальних.
Сьогодні шмигнуло
НадДиво велике.
За щастям в лимонову вічність.
Сумні реквізити -
Ядро мигдалеве,
Даруйте за цю лаконічність.
Перерваний простір -
чисельні столиці -
розкішність архітектури...
Розгублені очі -
позичений погляд -
тортури...душевні тортури.

1.
Я розчинилася. Мене нема.
І навкруги лише одна пітьма.
- Куди зникаєш? Де твої статті?
Так пропадеш у повнім забутті
І безгрошів’ї! – Та не в тому суть,
Бо саме віршів пагони ростуть,
Уперто з тихих закутків душі
До сонця пнуться, наче комиші.
Я звичним жестом вимкну телефон,
До шафи з книгами кивну – прощай!
Пірну в комп’ютера – і день, і сон
Замінить щедрий віртуальний рай.

2.
Минаю швидко куций ряд новин
Якусь рекламу… Ось, знайшла один,
За нім іще. Ці клуби вже мої,
Єднає братство, наче у сім’ї.
Самотні серед натовпу й зими,
Немов за кавою зустрілись ми.
Я зависаю в довгих сторінках
Поетів знаних і простих невдах,
Та в клубах віртуальних – всі рідня,
Всі рівні тут, нас більшає щодня.
Заглянемо в черговий каталог.
Та стільки ж сотворив митців мій Бог!

3.
Вони й самі, що схочеш, сотворять.
Окремі імена до нас зорять
З часів далеких і часів страшних,
І ми себе не мислимо без них.
О друзі, то нічого, що роки
Нас розділили. Інші є зв’язки.
Як дивно, що людина не живе,
Але її енергія пливе,
Шле випромінення добра і сил,
Щоб інші напувалися краси,
Щоб між зірок далеких і планет
Живе кохання здійснювало лет!

4.
Вплету й свої я віршики легкі
В поезії комп’ютерні вінки,
Нехай струмить у світ моє тепло…
(А правда ж, вдало про вінки пішло?
Я "павутину" викреслю з рядків,
Бо просто не люблю я павуків –
Приходили в страшні дитячі сни.
А втім, літають гарно восени.)
Так от, без "павутини", краще "сіть" –
Моє ім’я у ній, як лист, висить,
Так просто у тенетах й не знайдеш,
А як знайдеш, то, може, збережеш.

5.
Тепер підемо в світ солодких пут
І зазирнемо, що нового тут.
...Ось долинає стогін чийсь і щем –
Тут все відверто, бачиш стільки тем,
Ще не розкритих нібито…Та мить –
І здалеку подібний вірш летить,
Немов серця вистукують у такт:
- І ти так думаєш? І відчуваєш так?!
...А тут сховався хтось, як у граніт,
У величі словесних пірамід
І мостить маячню із мудрих фраз,
Аби – на сміх – пошити в дурні нас.

6.
Та критик клікнув весело: - Агов,
Я зрозумів, ти пишеш про любов!
Це почуття без віку і без меж,
Тепер мене послухай, друже, теж!
І виплив вірш… О магія творця!
Зуміти б так! Читаю до кінця,
Спішу скопіювати в свій архів
І захлинаюся нектаром слів.
...Мандруймо далі. Ось англійський сайт,
Там гурт поетів також зависа,
Представники різноманітних кіл
Спілкуються й летять за виднокіл.

7.
...А що в нас з гумором? Не це, о ні.
Та десь же є поезії смішні!
Якщо ж вони не викликають сміх,
То маю право не читати їх…
Знайдуться й гумористи в добрий час,
Самі, напевно, вже шукають нас.
...Люблю іронію. Вбираю в себе плин
Сторінки запашної, як полин.
Цікаво, для оглядин тільки хист,
Чи й фото показав цей іроніст?
Торкну «контакти» - руку, друже, дай,
Ти не самотній в світі, так і знай!

8.
Верлібрів сайт шпаківнею гуде,
Натхнення паростком до зірки йде.
Крихких верлібрів підлітковий стан,
Буває, в гарну крону вироста.
Її зламати важче, ніж оте,
Нестрижене, як дихання, просте,
Що вибігло з прочинених дверей…
Ще встигне свою душу – у хорей.
Собі скажу тим часом: зупинись,
Чи рим немає схожих, подивись,
Чи плавний хід мелодій і думок,
Складів по десять котиться в рядок?

9.
Писати легко, та важкі стільці
У клубі, де зібрались фахівці.
Буває, хтось когось-то ущипне -
Таке і в Інтернеті не мине.
Тут можна і побитись, далебі!
Але синців не буде на тобі.
І школярам, і геніям поез
Із критикою краще, аніж без.
Вона помалу встала із колін,
Тут простір є, тому й бере розгін.
Несе просвіту, лине в височінь -
Тільки й читай, і віршувати кинь!

10.
- Веб-клубу ідилічний сопілкар,
А де ж проблем і сумнівів тягар?
Чи ходиш - очі в небо - по сміттю?
Ходжу.І вчуся гідному життю:
Проблеми маєш - мужньо їх знеси,
Й не тикай, наче кульшу, під носи.
Одна завжди до нас біжить сама:
Натхнення є, але грошей нема.
Вергілію, щоб солодко співав,
Сам імператор спонсора шукав.
Та нашим меценатам не до нас -
Згризе їх податкова водночас!

11.
...Мені щось млосно в мегаcайті ru,
Ще трохи - і від співчуття умру.
Хтось виставив душі похмільне ню -
На вірші як "пробило" алкашню!
І дружно йде у ряд за матом мат,
Тут збіглися всі радісно на чат
Обсмоктувати кайф, ульот, приход -
Усе в один поскидано город.
Забуті стилі, техніка вірша…
Тут справжній наркоман дав відкоша:
- Якби насправді так, як я, літав,
Про це б ти, дилетанте, не співав…

12.
Я на свободу слів не зазіхну,
Але із того шарварку чкурну.
Вшаную клуб, де кухарем – гурман,
Який до віршів не подасть дурман.
П’ємо натхнення, бо зустрілись ми,
Самотні серед натовпу й зими,
Без страху, привілеїв і квитків,
І кожен вільно свої квіти вплів
У ті вінки, невічні, як усе.
Потік Інетний їх кудись несе...
На щастя, є комп’ютерні мости -
Тебе почуто враз, і чуєш ти!

13.
...А тут – чужа образа вигляда.
Хіба ж це горе? То ще не біда!
І так і хочеться, немовби над листом,
Над кожним сперечатися рядком:
Все буде ще у нас. Все промине...
Тим часом вже будильник зве мене,
Приходить ранок, а за ним і день.
А скільки ж недослухано пісень!
Екран згасає і стихає шал –
Поезії розмріяної бал.
У щастя, що дарує мережа,
На жаль, існує і своя межа.

* * *
Та між зірок застиглих і планет
Живе кохання здійснює свій лет!
05.2006

Ріка життя. В ній ти і я.
Ріка бурхлива молода.
Переплисти б тобі й мені, -
Господь у вічному човні.

...А дорога від моря завжди завертає до неба.
Під ногами тече бурштиновий, як осінь, пісок.
Я крокую. Я знаю : цей вечір прямує до тебе.
Я іду по слідах, що лишили дощі і бузок.
Ця стежина тривка : не знайти ні початку, ні краю.
Гострі – з веж степових – крають час полинові хрести.
І шматочки землі, як відтяті боки′ََ
короваю.
І назустріч мені вже виходять сумні старости.
Кінь весільний ірже. В тому кличі і біль, і розрада,
наче в пісні – душа, наче в серці горіха – зерня.
Не відчуєш мене : я – мов тінь відвеснілого саду.
Ти ж – по долі моїй аж до неба висока стерня.
Моїх подруг вінки в шлюбну ніч не розбурхають хвилі.
Буде падати сніг на дорогу – від моря й за час.
І пелюстки його – наче ночі. А мусили – білим
застелити той шлях, що по ньому шукатимуть нас.

Мідно течуть хвилини.
Скрапує з неба літо.
Ми – ще підошва глини,
сіль – на платівці світу.
Сонце скотилось в річку,
вирине вдень омите:
скреснем, бо ліпшу звичку
люди вітають мітом.
Що тобі від поразки
перед самим собою?
Квилять пророчі гасла.
Плачуть степи травою.
Що тобі від тужіння
перед сумним і вишнім?
Тіло – річне каміння.
З душ проростають вишні.
Вечір – німа гостина.
Ворог – як пес на свято.
Терпнуть слова й коліна.
Значить – ще час вітати.
Значить дощі – на літо,
сонце в ріці – на вина.
Значить, платівку світу
не засипає глина.

Коли над тобою схиляються вербові струни,
ти чуєш мелодію вітру – високу, мов ніч,
тобі відкриваються зоряні мапи і руни,
глибоко над містом розсипані, як візерунки
вчорашніх падінь і сьогоднішніх – з них – протиріч.
...Лежиш горілиць у траві, мов гостюєш у Єви:
так дивно – у місті веснянім дозрілий цей сад.
Навколо черешні в серпанках – сумні королеви.
Тут мовлять по-людськи до тебе і змії, і леви.
Тут ставом крізь душу тече собі час-зорепад.
У миті такі відчуваєш усе і нічого:
німує душа, затуляючи крикам вуста.
Ти зорі рахуєш – по них твоя доля-дорога.
Ти слухаєш кроки і вгадуєш: батька чи Бога,
бо знаєш, по них, як по ночі прозрінь, - самота...

Засмагає осінь. Тихо-тихо.
Денний пляж у стилі „між-модерн”.
Це так мило : поруч просто дихать.
Просто жити в завше і тепер.
Провінційні затишки акацій.
Модне пиво. Кава із горнят.
Ти казав, немов на час вакацій
тут бракує статуй янголят.
Ти бажав. А осінь рушниково
зріла в тінях фресок і зачать,
пахла гримом, димом цигарковим,
реготала в люстрах з-під свічад.
І одного ранку на хвилинку
не уздрівши в дзеркалі небес,
глухо просичала в душу : „Жінко,
схаменись і випери себе...”.
Заходилась : рушники, серпанки,
шлюбна постіль – в росах і вині...
А вона сказала : „Наостанку
викинь фото...”

Рану на стіні
не відмолиш небом і рікою,
не відбілиш снігом навесні.
Так і буде прірвою-дірою,
наче погляд, подих твій – в мені.

Цвяхи зірок позабивані в чорну стелю.
Пальці у Бога до крови збиті.
Не до мене Йому.
Клич – не клич.
Я собі, мамо, на вулиці стелю –
розчинити у небі очі підпиті,
дивитися в ніч.

Кусень місяця ледве світить.
Серед снів достигає літо.
Ще не вірячи в цю красу,
зачарований, бродить сум...

А збитими пальцями хіба ж заграти?
Візьмеш одну ноту і починаєш тягнути.
Ти її чуєш, мамо!
Як мені з нею тепер заснути,
щоб втримали серце тендітні грати.
О-о!
Небесні ноти резонують у піднебінні,
і синя кров закипає до бульбашок.
Це, мамо, блюз,
мій український блюз.
І ноти, мамо, давно не винні.
Це коли у тверезих янголів шок
від моєї появи на небесній полонині.
Це коли не знаєш з чого почати.
А потрібно почати неодмінно з себе:
долучитися анонімом до Божого чату,
спілкуватись з небом.
Вишукувати-очікувати – все своє життя! –
хоча би єдину – на Всесвіт! – душу .
О, мамо, мамо!
Коли б знаття,
хоча би дещицю – як жити мушу...

Бо якщо без прикрас,
то там, де весна,
кожнісінький раз
лопається струна.

Це, мамо, блюз,
мій автентичний блюз.
Чи ти хоч знаєш таке слово?
Це коли ніяковіє моє лагідне зло
від того, що я пташкою-римою б’юсь
у власне життя, як в немите скло,
а слова мої безпомічні, як полова!
І безсилля,
бо це вже не моя гра!
А я одну за одною напинаю жили!
І як би ми, мамо, з тобою жили,
коли б я грав!

Му! зи!! ка!!! – як вкрав.

Вирівнюють ребра басові струни,
Дзвоном об дзвін!
А були несмілі.
І потім ховаються за печінку.
В усіх своїх усюдах я бачу жінку,
та жінки мої, мамо, як кельтські руни:
незрозумілі.

І моїм одкровенням вже не до цноти,
від розпуки.
Й коли розумієш це,
опівночі з Божої партитури ноти
капають оловом на лице.

А бачиш,
срібні равлики кораблів
ледве повзають у небесній траві.
у космонавтів від плачу – ходуном плечі,
бо не чутно слів: слова – неживі,
Коли нависають їх тіні лелечі,
й глобус неба крутиться в голові.
Там – через вінця –
плескається Вінниця.
Та мені не від цього, мій Боже, гірко:
закотилася в око пилинка зірки,
й там де серце – навиліт – дірка.

І я – заримований-замурований –
В цьому полоні – в клоні!
Згорнутися б калачиком на Його долоні.
Пожаліти рану.
І з вдячністю дути на забитий палець.
О, мамо, мамо, я від цього тану,
як на сонці смалець.
Тану на рану
за небесну
манну.
І –
Му!
Му! зи!!
Му! зи!! ка!!!
Й глибшає мого суму ріка!
А біль Його пальців віддає в плече.
Скільки я від цієї музики тікав!
Та хіба ж від неї, мамо, втечеш.
Бо тікаєш від себе – починаєш пити,
та ти не лякайся, що я зіп’юсь.
Пити ж – робота, а я вже робити
не зможу під цей автентичний блюз.
А
автентичний – це коли серце своє
умовляєш пити,
а воно не п’є.

Я – хрест
із тіла й розкинутих рук,
а наді мною – зотлілі зірки
сипляться в піну гламурних перук
імені хмар, що не далі руки.

Й течія звуків відносить мій пліт
до подільської пристані „крадені сни”.
Та я й не пливу, а лечу, і політ –
Це і є, мамо, блюз.
А на шиї – слід,
Що ще не зажив від Його струни.

Ще не висохла річка,
Хоч і з брудом вода.
Глибина замутилась,
Стала тиха хода.
Бур’яни з крапивою
Чистину затягли,
Де красуні-лілея
Могли б вічно цвісти.
Вища суть заржавіла,
Течія – в шкереберть…
А піраньїв -мутантів,
Наче зміїв ущерть.
Хто ж те вичистить русло?
Де чистилище вод?
Хто задушить потвору?
Зкаламучений зброд?
Чистоту ти забула?
Сили в тебе нема?!
Очмаріла, заснула…
А час, - плине дарма!

Ти вимагав – ніколи не просив.
Червоні цигарки і ревнощі і пиво.
Буває і бажання без причин,
Бува таке, що жінка спить з горилою.
Ти сирота, в тебе всього катма.
Невдячний, хамовитий, бидло, тіло.
Та я,втрачаючи свідомість, не спала
Коли ж брала, як май тобі раділа.
Напевно в світі є щось крім сім’ї
І інтелекту, праці і освіти.
Й від того чогось, а не від ума
Якраз і в мене, як в людей, є діти.

Гадюка й природа у змові,
Душа її – чорний вогонь.
З отрутою напоготові
Життя – це кусачий закон.

Терпіти нікого не стане,
Любить, жартувати, прощать,
Про те, що кусать – це погано, -
Не хоче ні слухать, ні знать.

Гадюка із вирваним жалом
Вирощує зуби нові.
І робить це швидко, з запалом,
Бо в неї одне в голові.

Природа дала на те дозвіл,
Щоб жить саме так і кусать.
Миттєва атака – як постріл…
То ж краще гадюк не чіпать.

В тюрмі негативних емоцій
Серце гадючим стає.
Під шквал сатанінських пропорцій
Кусачим годинником б’є.

Поганих гадюк не буває,
Трапляються люди страшні,
Звір дикий так не кусає
І в найстрашнішому сні.

На ранкову росу впали сльози…
Коник десь у травичці гурчить…
Пахнуть літом широкі покоси,
Та ображене серце болить.

За покоси, за зоряний обрій,
У новий, ненароджений день,
Полети в порожнечі холодній
Аж туди, клята туго, ген-ген.

Літо! Вмий мене білим жасмином,
Поверни душі радість, тепло…
Зрадо, висохни скошеним сіном,
Наче й зовсім тебе не було.

А мою нерозтоптану вірність
Забери у заквітчаний храм.
Поверни їй надію і чинність,
Все, що маю, за неї віддам!

Затаїлись в зерня точці сходи,
Хай же гримне замріяний час…
Треба тільки діждатись погоди,
Щоб зустрітись з росточком в анфас.

На валу, земляному помості
Калина під лісом росте.
Я ходила до неї у гості,
Розказала їй, вірній, про все.

Час цвітіння – в калини весілля.
Білий цвіт – то сама чистота.
А вже пахне, як мавчине зілля,
Божим духом над світом літа.

Прийде осінь і друга Пречиста,
Віти кинуть старенькі листки.
А мені на червоне намисто
Подарує рясні ягідки.

Сонце-Богу поклонялася,
Цілувалася з землею.
Пращуром тобі зосталася,
Спадкуванням Галілея.

Зустрічала перші зорі я,
У сузір*ї Козерога.
Кликала, молила, звала
Велеса на допомогу.

Пролітала світами іншими
Вихилясами-плетеницею.
В шлюб свячений
пожертву вносила
Замовляннями. Медуницею.

У мене автобус у напрямку "Далі Від Тебе".
І злива сьогодні, - сьогодні погода не та.
Куди ж я поїду? Далеко? Чи близько? Чи треба?
Можливо. Можливо точніша стріла літака.

Від тебе втікати, нестися, сторчма головою...
Та наче біжиш, і, водночас, на місці стоїш.
Як Дафніс ти, наче, - позаду, і я, наче, Хлоя
втікаю від тебе - в легенду, чи в мрії мої

Як риба об лід - мовчимо ми,
хоч не одною володієм мовою.
Відповідаючи комусь, ми, ніби,
Спльовуємо
слова затерті, почуття німі.
І вже не плачемо
від щастя сьогоденності,
І посмішки видавлюєм притворні.
І не кохаємось
в цій завченній буденності
Бо серце наше стало кам'яним.

Я відчуваю: відмирає
Одна частиночка мене...
Із кожною сльозою, словом,
Із кожною журбою-болем
Я відчуваю відмирає
Одна частиночка мене.

Минуть роки, минуть століття,
І десь у безвісті віків
Душа об душу враз спіткнеться
Й нестерпним болем сколихнеться.
Я відчуваю: відмирає
ТВОЯ частиночка мене...

маленька кульбаба боїться сильного вітру.
від нього вона може легко померти.
а так вона буде ще довго жити ,
розриваючи простір своїм ніжним співом.

маленька хмаринка боїться сильного вітру.
він може її розірвать на шматочки.
а так вона ще довго плистиме,
заграючи до сильних водних потоків.

маленька квітка боїться сильно вітру.
він може її без жалю згвалтувати,
а так її згвалтує хтось значно сильнішій.
коли нещадно зі смаком буде зривати.

маленька дівчинка боїться сильного вітру.
він може віднести її з її же дитинства,
а так вона буде ще довго маленькою.
допоки не стане студенткою вузу.

маленька людина боїться сильно вітру.
бо з ним вона може бути самою собою.
а так сховавшись за пологу міцну парасолю,
буде спокійно вмирати, не знаючи страху.

на вулиці йшов дощ.
куди він йшов не знав ніхто.
я їхала в метро,
а він все йшов за мною.
ми в*їхали в тунель
а він лишився краплями на склі.
вони не висохли.
вони лежали мокрим шаром
не дивлячись на те
що очі в багатьох людей сухі.
дощ йшов за мною потай і ховався.
боявся що я можу обернутись.
я відчувала його ніжні кроки.
він тихо плигав між гілок дерев.
я посміхалась знаючи напевно,
що він вже мій а я ще не його.
він так хотів. я чула дихав вже у спину.
та я не оберталась все ніяк.
такий він дощ - самозакоханий мужчина.
та ти не бійся. я все ще твоя.

Над вежами біліють прапори,
У відчинену браму надія,
Повз ворожі іде табори
Залишаючи місце подіЇ.

Знесилений облогою народ
Під ноги переможцю складе зброю.
Та перемога у війні бажає крові
Поразка - це розплата головою.

Та смерть не найгірший з кінців,
Бо є гірше щось у стократ.
Коли підносиш ти чужих богів,
Коли ти раб, а над тобою кат.

Ость так ми мрію топчемо ногами
І в наймити ідемо до грошей,
Як особистість заростаєм бур'янами,
У псів скажених робимось з людей.

Танцює хто як вміє, хто як знає,
Останній танок на гнилих щаблях.
Є шлях для тих хто шлях шукає,
Є шлях для тих хто не шукає шлях.

Укртелеком

Романові Скибі


Стерлась панель осіннього соняха
Запали кнопки у вогку кіптяву
Телефонна розмова з листопадом у скронях
Торкнеться до губ холодними нігтями

Укртелеком попереджає
укртелеком попереджає
Додаткові тарифи за перелітну зграю

Забилась слухавка байдужими словами
Немов річковим брудним піском
Відсутній зв’язок і спорожнілі травми
Заповнює протяг крижаним гудком


У телефонах скоцюрбились хворі діти
З густою втомою якій не видно краю
Тісно у дротах-ні ввійти ні вийти
укртелеком попереджає
укртелеком попереджає.

кава в п'ятницю
розум силиться
дайте милиці
кисню з м'ятою
хай примарою
волохатою
вечір тулиться
десь на вилицях
місяць змилиться
в сніг з посвятою

У середу вдень у Києві,
на залізничній станції "Борщагівська"
відбулося НП: чоловік у віці 60-70
років покінчив життя самогубством,
поклавши голову під потяг, що рухається.
Cвій учинок пенсіонер пояснив у записці,
що була знайдена на місці події.
За попередніми даними причиною суїциду
стала неможливість оплатити подальше лікування.

Клепсідра стікає водою-часом
і містом вже бродять сп”янілі хвойди.
Від ранку до ночі квапливим брасом
день пропливає по синусоїді.

Ти відчуваєш як кожного вечора
наші дороги стікають в мости...
І нетверезі медсестри й диспетчери
мовчки вглядаються в наші листи.

Кимось недбало усе прораховано -
гіршим за вихід є тільки грати.
Бог є напевно глухий як Бетховен
й теж геніальний тому умирати

сенсу немає, кохання і зиску.
Тягнеться далі лимонний вечір
й раптом міняєш стару прописку
першу таку і таку ж недоречну.

Певно любові завжди замало -
скільки напарників – стільки й спарювань.
Я б не сказав що нас поламало
просто життя – це мережа лікарень.

Экономическа современного государства–
Пространство умноженное на время.
И каждый миг несет в себе цену деленья,
Деленья чтоб измерить бытие.

Но где шкалы положено начало?
Которая проходит через судьбы бытия,
И, по которой можно мерить
С чего же мерки следует снимать.

Да, собственно, в водовороте жизни
Что ни момент-то новая цена.
Будь-то товар, услуга,
Или слово, взгляд и… мысль.

А у цены есть формула своя.
Она прекрасна как то что выражено в ней.
В искустве высчитать чего же стоят мысли и желанья
Положено начало шкалы заветной измеренья бытия.

Есть место всюду мысли и желанью.
И мысль матерриальна, меняя мир, творя желанья.
Желанье мощный двигатель,
Основа мотивации движенья личности в среде ее существованья.

Сама в среда в движеньи также пребывает,
А личность, трансформируясь, в обществе-среде
Измененья умножает, суммируя свои метамофозы
Их сумма сотворяет движенье общества в пространстве.

Но всякое движение в пространстве имеет свою цену,
Оставляя финансовый след,
А всякий след во времени имеет цену,
Которая из прошлого штамп-для будущего след.

И всякий финансовый мечтатель,
Что мыслит себя магнатом
От первой мечты своей мыслит шкалу
По которой стремиться бытие змерять.

Под эту шкалу подгоняет он всю жизнь
Водоворот которой его окружает.
И формулу что бытие выражает
Выводит, показания с мифичной шкалы подставляя.

Мечтатель финансовый, который оценкой желаний
Желаний и мнимых мечтаний людей нашей жизни
Рентабельность предприятия повышает,
Свою экономит зарплату.

Он есть герой нашего времени,
Он ищет на рынок пути для товара, «зеленого змия»,
Который обществу и людям
Приносит радости иллюзии, реальности мечты.

Что есть алкоголь для системы финансов?
Где место его в общественной мысли и жизни?
Ответы на эти вопросы-
То ключ для карьерного роста его-

Аналитика. Он целостный должен ответ отыскать.
Найти бытия рациональную меру и формулу,
А с нею формулу мысли своей,
Свое место просчитать в перспективе прекрасной.

Но где же начало моим рассужденьям?-
Роилися мысли в его голове.
Прекрасное состояние охмеленья,
Употребление алкоголя по крайней нужде!

Хмелея мы можем себя ощущать «на коне»,
Уверенны в том что мечты все сбылись,
И можем умерить желанья,
Эйфории предавшись минутного ощущенья.

Так общества позитивного настроения коэфициент
Стабилен, критической протестной массы
В обществе влияние стабильно подрывное.
О! Как социально велико значенье праздника хмельного.

Да и рекламе повод есть стандарты жизни
Обществу нести и прививать.
В разнообразье мыслей и хмельных мечтаний
Единый калейдоскоп общества создавать.

Калейдоскоп сей вращает финансовый вал.
Тот вал есть финансовая сторона рекламной капании.
Похмельный товар-он рекламные средства
Влечет как магнит-формирует рекламные рынки.

Вот он! Момент с которого можно
Диверсификацию вести и на рынки рекламных услуг.
Усилить влияние компании,-
Так думал мечтатель финансовый, аналитик.

А это влечет за собой измененье структуры,
Вливанье финансов, кредиты нужны,
Это значит, концепцию с банками нам
Работы необходимо пересмотреть.

Но как? Как подходы искать в полученьи кредитов?
Кому может быть интересен мой план?
Что может банк привлечь?
Я чувствую, я знаю!

Продукт компании, «зеленый змий»,
Воспет не только как продукт
Который позволяет реальное увидеть идеально.
Ведь алкоголь есть боль для общества.

Сколько общество усилий прилагает,
Сколько тратит средств
Влияние губительное алкоголя
Свести желает человечество столетия нанет

Но почему борьба трудна с этим пороком,
Пороком пьянства. Почему?
Он стабильно свои позиции держит,
Люди держат порок «на плаву».

Для борьбы с пороком
Создаються программы здоровья
Профилактика в моде, законы, запреты.
А порок то силен и никак не изжит.

Для компаний законы нужны
Чтобы поле работы создать, свой сегмент
Отстоять в экономике, в жизни общества обозначить.
И под нас подвела правовую базу страна.

Вот и для банка будет неплохо
Кридит предоставить для нас
Правовое поле услуг своих расширить.
Но от нашей компании тоже кое-что необходимо.

Темні вулиці темні
спальні райони міста
в пору цю, мабуть, банально-
запах пожухлого листя
Відблиск автів у вікнах
і під ногами відблиск-
прогуркотіло й стихло
і знову навколо темно

запах запах той листя

Тінь біжить вперед мене-
знає дорогу, напевне.
Кроків її не й чути. Підбори
мої рахують сходи- неначе
хочуть запам*ятати краще.
То вірно, бо ж треба колись
вертати(сь) (назад) кудись

Темні вулиці темні
спальні райони міста
чорний і жовтий звичайні
два кольорИ осінні...

в сірім сміттєвім баці
щось знадобилось хлопчині

Я вибіг на перон. Навколо люди,
і гамір і агонія, і бій,
стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій.
Бажання розчавило споглядають,
а ті несуться за мормону в вир,
кульгають на пероні, і чекають,
допоки здохне той, хто має зір.
Сплюндровані мерці, жага розпусти,
самотність у калюжі самоти...
Ідуть, шпаркі, на нелюдей не схожі,
але немов сатири з пустоти,
блукають по перону і не знають,
чого ідуть на колії вогню.
Пекельно стомлені, забуті, проклинають
себе і світ, і янголів в Раю.
Рахують пальцями, скоцюблими у кризі,
свої здобутки, мармурово йдуть
до тіні в ніч, мету собі обгризли,
і все чекають, доки їх зведуть...
перон росте, і множиться лахміттям.
Чорніє бруд від шкіри і думок.
Блукають люди, скаженілі віття,
звисають з них. Облуда, мов ціпок...
Уже іти не можуть, а конають,
волають шлях добити до кінця.
Кістки спадають в колії, ламають
їх поїзди, нема лише гінця...
Все метушливе, суєтне, облудне,
померлий стогін тих, кого нема.
І продавець квитків сидить. Паскудно
від поглядів скоцюб лих, в них — зима.
Все штучне, у олії сторазово
перетомили чебуреки й біль.
Канцерогенно дивляться ранково
у пильну рань, коли панує хміль.
Там сплять нероби, там — циганський табір,
усе іде по колесу брехні.
Вокзально ніч схиляється,мов прапор,
на ньому кістки дві. І звідусіль
марудна темінь, марево і ляскіт.
Тут кожен вовк, готовий душу згризть.
І все у смраді, тільки шостий баскет
усе ніяк не може перенить.
Там труп живий, копирсається в тузі,
а я стою — і страшно відійти.
Чому я проклято скисаюсь в муці,
коли навколо мотлох і кати???
...Навіщо вибіг я? Навіщо люди,
і гамір і агонія, і бій?
...Стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій?

Как тяжело понимать, что детство, как свеча,
Истаяло, но оставив напоследок
Свой яркий цвет, что рассыпал буйность сгоряча,
что стал сейчас сильнее. Страшно – холодок
Идёт повсюду следом, чтоб сделать чуть больней…
Зачем? Скажи! Как жаль, никто не в силах дать
Простой ответ, что в середине сердца
Бьётся. Что нужно сделать? Просто постучать…
Чтобы открылась истин маленькая дверца.

Хочу Господу подякувати
За все, що є у мене на тепер:
За щастя у дитинстві слухати
Матусин голос, що в казках завмер;
За вміння бачити не поверхнево,
А вглиб та в ширину усіх речей;
За радусну веселість, що травнево
Розстелиться у маминих очей.

Стою и смотрю в пустое окно
В надежде, что кто-то пройдёт.
Думаешь, знаешь - это оно!..
Только для сердца вряд ли сойдет.

Сижу, пишу кому-то письмо,
А в сердце огонь сжигает душу.
И внось подумаю - это оно!
Но вновь не найду спасительную сушу.

П'єро повернувся. Його бачили третього дня.
З наплічником, в сірій солдатській шинелі,
казали, що сивий, без двох пальців на лівій руці,
що з ним досі пес, що обидва - крихкі і сушені.

Лавровими зморшками коло пробоїн очей
Стрічає П'єро голубів, дітлахів і трамваї.
Куди він подасться? Тих, його, вже нікого нема.
А він повернувся. Принаймні, так люди казали.

Життя не чистий спогад
не згаяна любов
і правдивий здогад
і не чуже мов знов
зелена чи червона
це ж ружа все одно
і вкрадена корона
чи продане добро
моє цікаве лихо
рослина без тепла
співає десь там тихо
і програє життя
людське, як марнотратство
як твоє ремесло
ти лиш частина братства
під назвою любов
моє, твоє споріднення
мої, твої гріхи
колись в нас було зіткнення
ми вижити змогли
але ми вмерли у вогні
згоріли в багатті
я ж відьма й добре знала
що мене колись стратять

Знову пісок, я зозла заблукала,
Та й клятий мадригал щось не звучить.
І скрипку я б купила, не украла,
Та гад смичок в мені, як звір гарчить.

Люблю я критиків, люблю і критиканів,
Перші підкажуть, другі зірвуть злість.
Одні – хірурги з бурею в стакані,
А других чорт гризе… гризе і їсть.

Відповідальна в критика трибуна:
Вразливі душі муза довіря.
А критиканів засипає дюна
Піском, на північ, в крижані моря.

Спасибі, критики, спасибі й критикани,
Слова подяки хочеться казать.
Хоч знаю я: ті, другі, - істукани,
Від злості зуби в бідних цокотять.

А що поробиш, так і є в природі:
Вовки, пантери, стріляні зайці…
Опальна істина ховається в незгоді,
В одному певні всі: вони – митці!

P.S.

Що жде мене після такого вірша?

Що мої вірші – брати й сестри жаху.
В них все не те, такі прості слова…
І що пасують до мойого фаху
Лиш матюки, тяжкі, як булава.

Смак уст твоїх дає мені
Можливість жити у вогні,
Палає серце й тихо б`ється,
Пристрасть на вогонь цей ллється,
І вогонь цей затухає,
А я живу, і я кохаю
Тебе, моя ти дивовижна,
Така тепла,така ніжна
Твоя рука в моїй долоні,
Уста солодкі, не солоні,
Уста твої неначе з медом
Та ще й з вином, п`янким напоєм,
І напилися його двоє:
Я і ти, чи ти і я,
За тебе я віддам життя,
За тебе келих підіймаю
І говорю, щоя кохаю
Тебе, тебе і знов тебе,
Моє кохання не мине,
Кохання вічним є у серці,
у всіх людей, що вже кохали,
Але вони це вже забули,
Або навіть ще не знали.
Це хотів я нагадати
Їм, але чомусь не зміг,
Я хочу вічно пам`ятати
Твій аромат, смак уст твоїх.
Твої уста такі червоні,
Як я люблю торкатись їх,
В моїх думках уже сьогодні
Смак уст твоїх, смак уст твоїх.
Твої уста такі солодкі,
Що цілувати їх не гріх,
і в моїй пам`яті навіки
Смак уст твоїх, смак уст твоїх.

На заході небо горить,
Теплий вітер дме у віконце,
Моє серце сумує, болить,
Ти - сонце.

Ти - сонце, ти сяєш завжди,
В твою посмішку я закохався,
Стати небом хотів я твоїм -
Та не вийшло, хоч я намагався.

В повітрі троянд аромат,
Його вітер несе у віконце,
Я тебе полюбив, покохав,
Ти - сонце.

На заході небо горить,
Теплий вітер дме у віконце,
Моє серце сумує, болить,
Ти - сонце.

Кімната без нас

Завіса-хурделиця розіб’є нас по кімнатах,
лиш чорний квадрат у голому сонному небі.
й реклама свіжості вічнозеленої м’яти
завше ростимуть у невідомому сервері.

цей порожній пакет – прозоре зім’яте серце
так далеко піднявся між розхитаних ребер антен
і несвітло прожекторів замулює скельця
байдуже вступає до зачовганих сцен.

Завіса- хурделиця все вкотре накриє у запалі
на полотнах полів проступають волокна ріллі
і засохлі дерева давно вже втратили запахи
ми з тобою у чаті – так просто - без слів.

Розхитані зламані орбіти в хурделиці
горішнього світу вікна без скла
під нашими повіками - спалахом ксероксу
прогримить електричка мов запізніла весна.

Воспоминания.
Ох уж эти воспоминания.
Изменяясь, констатируют факт,
фактически приобретая
иное сознание.
Фотографии воспоминаний,
документальная пленка,
черно-белое кино.
Какой-то цензор
основательно поработал с кадрами,
оставляя хорошие кадры
за кадром,
что-то доклеивая
двадцать пятым кадром.
Опасны эти сериалы
жизненной тонкости.
Лучше окунуться в шедевр
безо всякой цензуры,
а он рядом,
и потихоньку цвета
набирают насыщенность.

Невозможность закапывания
того, бывшего, живого,
происходила.
Страх, паника
при ловле кошачьих,
и рыбы сдыхали наяву
и в снах...
________
Конкуренты не допустили
до кинопроката,
а животные умирали.
6 похороненных,
1 мумия
и 5 безвести пропавших.
Стал последним
документальный кинофильм
осенне-зимнего.
Остановился на 180-м
каком-то эпизоде -
актеры были слишком талантливы.
________
Скотчем замотано
батарейки -
повсюду валялись,
убивая своей информацией.
Отдавало бумагой.
(Зачем поднимать
использованные батарейки?)
Дубль № 1000 какой-то
с мелочью.
Плохое - вытереть.
Остались засохшие следы грязи.
Тряпка гнила
под лучиками весенне-зимнего лета.
Revers;
автореверснули,
кнопку заело.
________
Легкоизгибающиеся
в 350 секунд.
Не было секундомера,
шнурок потерялся,
ниточки оборванных сплетений.
________
Невозможность
преодолеть 600 шагов.
В пропасть вылазили.
Края и уступы осыпались,
засыпая,
давя нехваткой воздуха.
(Засыпая, что думаешь?
Не пересечь уже прямую?..)
________
Грохотом воспоминаний -
вспышки.
Каких-то 7 минут,
350 секунд где-то.
400 шагов каких-то.
Несчастных 600 движений
левой и правой.
7 минут -
это уже вечность.
________
Заискрится
в слякотном будущем
завтра -
шуршит,
по окружности мотает.
- Услышит и узнает.
Закрыть окно,
спастись от холода
недодавленных объятий,
мероприятий разных,
неприятных приятелей.
Испортили интимность
беседы с ним.
Да. С Неизвестным.
________
Все - лживо и не очень.
(А кто-то - искренне.)
Этого и хотели?
Ну и пусть,
до завтра подождем.
Крошки разгрызены,
кулечки надуты,
плоские упаковки.
Кто украл кости
с моего блюда -
ублюдочные отрезки?..

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І стукала у мокре скло
Ні, тут не доречна втеча
Бо від неї ще не втік ніхто

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
Різала кволі слова
Опускались тихо мої плечі
Розпиналася від дум моя душа

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І казала, що буде завжди
Боже мій, які печальні речі
Я пішла, зметіть мої сліди…

Ми возились у трамваї аж ночі.
Заглядала осінь в мокре скло.
Я дивилася у твої карі очі,
Не стрічала я таких давно.

Просто все заплуталось раптово.
Ти зійдеш – закінчилася гра.
Я відчую божевільне соло,
Що його диктують нам слова.

Подивись! Усе навкруг багряно…
Дивне небо, навіть і життя.
Осінь несподівано та рано
Взяла в борг всі наші почуття.