Де востаннє торкався тебе - засрібніли сніги,
де востаннє сміялася - іній оздоблює стіни,
і ноктюрну зими не порушують жодні новини,
ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

Тільки віхола, граючись, ліпить жаданий портрет
і його неупинно дописують вистиглі очі,
і вбираються в марево відчаю спроби утечі,
визираючи за перехожими твій силует.

Це безумство закінчиться скоро - на розі весни,
і розталі краплини наповнять знекровлену чашу
дуже схожою пристрастю, схожою зовні на нашу,
але іншою - казкою, що не нагадує сни.

І коли ти повернешся - спрагла на справжнє - і щем
твого серця збентежено викривить втомлені губи,
не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
зрозумілішим був, і добрішим, і вірив в Едем.

О, коли ти повернешся, - видимо прагнучи лиш
бути поруч, і наперекір усім бідам любити,
пригорни сторінки ці - побачень намріяних цвІти,
і спокійно прийми незворотне – навік розійшлись.


2004

Ти приніс їй занадто,
аж надто багато земного.
Далі навіть мовчати
не вийде – не зайде. Нічого
більше в тебе не вийде,
нічого не прийде - не ввійде,
тільки вітер холодний,
і час безкінечно прозорий.

Ні, вона не забуде тебе,
не осудить і буде,
з потойбіччя клепсидри
дивитися - тануть піщинки -
і змагатиметься із бажанням
і небажанням,
стати кимось для тебе,
на кшталт неуявної жінки,
та її небажання осилять,
і кроки, ці кроки прокляті,
що постануть роками,
її пронесуть між руками,
між руками твоїми,
твоїми сліпими очима,
понесе її вітер осінній,
насмішкою долі - за нині.

Ти відпустиш її,
і ковтнувши погорди отруту,
іншу жінку зустрінеш,
аби не трясло, не боліло, -
це її, врешті, вибір,
подумаєш,
діло її, її тіло,
і чекатимеш вічність,
допоки назад не покличеш.

Не притиснеш, утім, до грудей -
за життя не покличеш.

Великий муж дивився у вікно,
для неї ж увесь світ кінчався краєм
сукна його елладської туніки,
від складок на тканині схожій на
завмерле непорушно море.
                                               Він же
глядів у даль і зір його в цю мить
таким далеким звідси був, що губи
застигли, наче раковина, де
таїться гул, і горизонт у кубку
лежав нерушно.
                               А її любов
лиш рибою була, яка могла
пуститися за кораблем услід
і, хвилі розтинаючи всім тілом,
догнати його там… Ось тільки він –
він подумки уже зійшов на сушу.
І море обернулось морем сліз.

Та, як завжди стається, саме в ту
мить відчаю і починає дути
попутній вітер - і великий муж
покинув Карфаген…
                                 Вона стояла
перед багаттям - тим, що запалили
її солдати за валами міста,
і бачила, як в мареві вогню,
тремтливо - поміж полум’ям і димом -
розвіювався німо Карфаген,

за цілу вічність до пророцтв Катона.

І
Запахло літом
звісно всюди дами -
у гречці,
коноплі,
у житі.
Багатоликі груди не прикриті
повсюди
геть усюди
дами.
Феміна-сонце лине світом -
над коноплею,
гречкою
і житом.

ІІ
У погляді твоєму ключ,
замок, вірніше замок, надто близько,
і хоч попід ногами слизько,
я понесу тебе, о моя кицько!

і кину до безодні круч:

бо в замку - міць, замки ж збивати - низько.
У прірві рішення -
                    урешті-решт,
безмежжя саме те, що прагне дати ключ.

Я понесу тебе, моя кохана кицько...

Красуня-осінь, дівчинка з бажання -
належала йому, росла в обіймах…
Плід юності і літніх спраглих вимог -
як житимеш ти далі, за коханням?

Так прикро... Так буває... Твоя ваба -
різноманітна, вишукана, барвна,
його все менше тішить - віднедавна
з'явилась в нього обріїв принада.
І так раптово сталося... Ти плачеш,
сумуєш, мерзнеш, сердишся на нього.
Ти бачиш його рідше, часто злого,
нічого не встигаєш, не питаєш.
Не любить? Любить? Любить, але рідко?
О літо, миле літо, пригадай - ми
були з тобою... чарівні обійми...
Обійми, поцілунки... надто швидко...

Відтак самотність чарівної жінки.
Жадана іншим, ти, як одержима
себе ведеш, і доля, невмолима,
одні і ті ж колишні крутить плівки.

Вот опять окно,
Где опять не спят.
Может - пьют вино,
Может - так сидят.
Или просто - рук
Не разнимут двое.
В каждом доме, друг,
Есть окно такое.

Не от свеч, от ламп темнота зажглась:
От бессонных глаз!

Крик разлук и встреч -
Ты, окно в ночи!
Может - сотни свеч,
Может - три свечи...
Нет и нет уму
Моему покоя.
И в моем дому
Завелось такое.

Помолись, дружок, за бессонный дом,
За окно с огнем!

Никто ничего не отнял!
Мне сладостно, что мы врозь.
Целую Вас — через сотни
Разъединяющих верст.

Я знаю, наш дар — неравен,
Мой голос впервые — тих.
Что вам, молодой Державин,
Мой невоспитанный стих!

На страшный полет крещу Вас:
Лети, молодой орел!
Ты солнце стерпел, не щурясь,
Юный ли взгляд мой тяжел?

Нежней и бесповоротней
Никто не глядел Вам вслед...
Целую Вас — через сотни
Разъединяющих лет.

12 февраля 1916

Я знаю правду! Все прежние правды -- прочь!
Не надо людям с людьми на земле бороться!
Смотрите: вечер, смотрите: уж скоро ночь.
О чем -- поэты, любовники, полководцы?

Уж ветер стелется, уже земля в росе.
Уж скоро звездная в небе застынет вьюга,
И под землею скоро уснем мы все,
Кто на земле не давали уснуть друг другу.

3 октября 1915

Холуй трясеться. Раб регоче.
Cокиру гострить кат охоче.
Тиран терзає каплуна.
Зі снігу місяць вирина.

Се Вітчизняний вид, гравюра.
На лежаку - Солдат і Дура.
Карга в бік мертвий пне скребок.
Се Вітчизняний вид, лубок.

Собака бреше, вітер носить.
Борис у Гліба в морду просить.
Кружляють пари на балу.
В парадній купа на долу.

Б'є місяць, зір псує. З кошмару
під ним у мозок звило хмару...
Хай Маляр, парасит, умить
це все інакше зобразить!

Ти – аутсайдер, слабший і останній,
З балансу в долі списаний колись;
Мов параноїк в ролику рекламнім,
Якому все говорить: „Підключись!”

Тебе перебивають на півслові,
Чи слухати байдужо не хотять;
Про дружню послугу заводять мову,
І позичають кровні гривень п’ять.

Води немає зранку у квартирі,
Кухонний ніж тупий і ледь шкребе,
Кота за вухом чешеш в добрій вірі,
Що хтось на світі ж любить і тебе.

День розкушує сонце, мов стиглий лимон,
Його присмак – корисність і труд;
Окуляри жалобні – немодний фасон,
Лиш хвилинну полегкість дають,

Дикі готи хот-доги за рогом жують,
І ллють кетчуп на спраглий асфальт
А обгортки – їх вітер жене в глухий кут
І розстрілює з криками: „Хальт!”

Філістери-мурахи, у нірках тісних
Сплять й заміну собі плодять дні,
Що вигадують злобу, як манію псих,
Руйнівну, як попсові пісні,

В ночі власні обмови і чари, і рай,
Карнавали у сні навісні,
І звірячу личину ти як не здирай,
Лиш зі шкірою здіймеш її,

Пес, що гострою мордою тицяв в смітник,
Після всіх конкурентів-людей,
Вовкулаком жилавим в темряві зник;
До котів прилетів Гіменей.

На даху ти, сновидо, утриматись зміг?
Ти боявсь? Як Петро, жалкував?
І байдужий будильник – цей півень міських
Кукурікнув – щоб ранок настав.

Рафаель.

Комусь все дається. А інші – беруть і не просять:
Ні кроку – без крові. Із брилами люті бої,
Он скульптор кремезний і злий, із проламаним носом,
Що тьму філістимлян страхає Давидом своїм,

Укритий пилюкою, яро розчахує камінь,
Мов пасма гірські обтесати йому до снаги;
Улюбленцю долі, в добу ренесансних титанів,
Тебе, Рафаелю, хмільні всиновили боги;

І друзі, і гроші, биків бої, учти і слава,
Та учнів рої – не розірвуся я, далебі!
Найкраща з дівчат – Форнаріна зваблива й лукава,
Й Мадонна скорботна, простить вона їм і тобі.

Утік завчасу, залишивши усе за дверима,
На старість за щастя обдерли б тебе лихварі,
Рантьє у склерозної слави, смієшся очима
З невдах, що й на небо волочать сліпі ліхтарі.

Новорічний вірш.

Нічний концерт з вітрами-скрипалями
Зима транслює в вуличнім етері;
На обрусі снігів смугаста пляма:
Кота погнали копняком за двері.

Проводь ревізії в сміттєвім баці,
Шугайсь дітей, вівчарок прудконогих,
Бог сир послав вороні-небораці…
Тобі? Пошлють хіба тебе самого…

Отож, віршарю, спроможись на чудо,
Бродяги – і коти, й поети, брате,
Хтозна, чи й ти на Новий рік не будеш
Пляшки порожні з-під дверей збирати?

Душа поета носить власні стигми,
Плекай же Божу іскру, неотесо,
У пошуках своєї парадигми
Збивайся на найдальші марґінеси.


Як не заснеш з цигаркою у ліжку,
Твори свій світ, возносся в емпіреї:
Щоб Дід - Мороз котові… Пляшку? Кішку?
Приніс і хату й теплу батарею.

Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає.
Жалься, Боже, України,
Що не в купі має сини:
Оден живе із погани,
Кличе сюди отамани.
Ідем матку рятувати,
Не дамо їй погибати!
Другий ляхам за грош служить,
По Україні і той тужить;
Мати моя старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Різно тебе розшарпали,
Кгди аж по Дніпр туркам дали:
Все фортель щоб заслабіла
І аж вконець сил не міла.
Третій Москві юж голдує.
І їй вірно услугує.
Той на матку нарікає
І недолю проклинає:
Ліпше було б не родити,
Нежлі в таких бідах жити.
Од всіх сторон ворогують,
Огнем, мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
А не слушной учтивости;
Мужиками називають,
А підданством дорікають.
Чом ти синів не учила.
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати.
Я сим, бідний, не здолаю,
Хіба тілко заволаю:
Гей, панове — єнерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство — полковники,
Без жадної політики
Озметеся всі за руки —
Не допустіть гіркой муки
Матці своїй більш терпіти,
Нуте врагів, нуте бити.
Самопали набивайте!
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте,
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права.

Edgar Allan Poe (1809–1849)
Gaily bedight,
A gallant knight,
In sunshine and in shadow,
Had journeyed long,
Singing a song,
In search of Eldorado.
But he grew old —
This knight so bold —
And o'er his heart a shadow
Fell as he found
No spot of ground
That looked like Eldorado.
And, as his strength
Failed him at length,
He met a pilgrim shadow —
«Shadow», said he,
«Where can it be —
This land of Eldorado?»
«Over the Mountains
Of the Moon,
Down the Valley of the Shadow,
Ride, boldly ride,»
The shade replied, —
«If you seek for Eldorado!»

в перекладі В. Кикотя
ЕЛЬДОРАДО
В панцирі добрім
Лицар хоробрий
У спеку чи в хмарну браваду
Довго блукав,
Пісню співав
В пошуках Ельдорадо.
Під шалом вітрів
Юнак постарів,
А серце не знає розради,
Бо скільки не йшов —
Землі не знайшов,
Що схожа на Ельдорадо.
Як зовсім змарнів,
Він привида стрів
Й спитався у нього поради:
«Мені дай збагнуть,
Лежить де та путь,
Що в землю веде Ельдорадо?»
«За місячні гори,
За простір нічний,
В долину тінистого саду,
Скачи до мети,
Як хочеш знайти,
Як хочеш знайти Ельдорадо».

                   И сделалась война на небе.
                               Апок.
Двадцать четвертую драму Шекспира
Пишет время бесстрастной рукой.
Сами участники чумного пира,
Лучше мы Гамлета, Цезаря, Лира
Будем читать над свинцовой рекой;
Лучше сегодня голубку Джульетту
С пеньем и факелом в гроб провожать,
Лучше заглядывать в окна к Макбету,
Вместе с наемным убийцей дрожать, -
Только не эту, не эту, не эту,
Эту уже мы не в силах читать!

1940

Донька травам, сонцю, людям
Простягла маленький пальчик.
Нахилилася над чудом:
Заглянула у тюльпанчик.
Це – весна, знайомся з нею!
Ось співає джміль смугастий,
Пахне сад вишневим глеєм.
Це – життя.
Точніше – щастя.

Понад Россю в ночі зоряні
Тануть, тануть холоди,
І човни носами чорними
Підповзають до води.
Вже прокинулася провесінь,
Ходить тихо ув імлі,
Де народжується в пролісках
Джерело – душа землі.
Аж до серця піднімається
Життєдайний подих трав.
І любов до нас вертається
Білим лебедем на став.

Пустими вулицями міста,
Пливе собі простий трамвай.
Його ти може не побачиш вмісту,
То ж - на зупинці почекай.
Як привид, в зникнувших провулках.
Він їздить києвом старим.
Можливо хоче десь притулку,
Можливо бути кимсь своїм.
Та хто йому довіритть душу?
Немає друга у трамвая....
І сльози витирати мушу,
Поки на нього я чекаю....

Трамвай, трамвай....
Твій дивний світ,
Мене захоплює, дивує.
І очі, ті, що їх нема,
За просто так мене чарують...

Що ще сказати, може це,
Воду з дощем за раз зміщали.
Та наплювати нам на все.
Трамвай і я, ми все сказали....

Остання осінь,
Фальшивлять мої ноти,
Зриваю голос,
Немов пожовкле листя,
І душу - навстіж
Для кожної сволоти...
Недобрі люди
Несуть недобрі вісті.

У місті зимно,
У місті б'ють тривогу,
Б'ють по цимбалам
За непрограмні вчинки,
А Бог все бачить,
А ми усі під Богом,
А будем з Богом,
Як відіб'ють печінки.

Вітри осінні -
Фрегати паперові,
І тої втіхи -
Лиш те, що руки чисті...
Словами пісні,
Забитої до крові,
Зриваю голос,
Немов пожовкле листя.

Калатало серденько в груди,
Ніби в бубон рука музики,
Йшли нізвідки і у нікуди
Через гори і через ріки.

Веселилися до світанку,
Заливали печаль і тугу,
Кулю бачили за коханку,
А руків'я ножа - за друга.

Роздавали любов задарма,
Продавали за безцінь вроду,
Нарікали на світ і карму
І ковтали вино як воду,

А на ранок платили вдвоє,
А на ранок ставало гірше,
Тихо плакали за собою
І плели поминальні вірші.

Підіймалися та на ноги,
Піддавали гріхи на плечі,
Від скорботи і від тривоги
Зачинали пісні лелечі...

Калатало серденько в груди,
Ніби в бубон рука музики,
Йшли нізвідки і у нікуди
Через гори і через ріки...

Чомусь не знаю до пуття,
Чого іще чекаю нині,
Лише сполохане життя
Фальшивить знов пісні осінні.

Під ноги стежки - все не ті,
У серце очі - не до скону,
Мої месії - не святі
І не годяться на ікону.

Усе не так, як у людей,
Свіча горить - стікає кров'ю,
В молитвах зболених ночей -
Моє розхристане безмов'я.

Причаруй мене, примовчи,
Нам залишилося так мало,
Орють мозок холодні рала,
Перековані на мечі.

Засніжило і замело
І заблискало,
Наче криця...
Полюби мене,
Чарівнице,
Полюби мене всім назло.

Захисти мене, схорони,
Я молюся твоїй любові,
Я від істини - напівслові,
А від смерті -
На півструни.

Я одвіку такий нічий,
Я од вітру такий шалений...
Подивися ще раз
На мене...
Причаруй мене,
Примовчи.

Як піду навпростець,
розтинаючи вітер надвоє,
Розігнувши спіраль,
розриваючи вічну петлю,
Ти постукаєш в серце,
а серце - позве за тобою...
...Я розбурхану пам'ять
і душу свою оголю.

Я заплакану ніч
втішу ранком, останнім на долю,
Заміню кольори -
замалюю у білі сніги,
Ти постукаєш в серце -
спалю і розвію по полю,
Ти шукатимеш в полі,
а в полі - ні сну навкруги.

Я вже не думаю про те,
Що перейшло і відболіло,
Зима моє стогрішне тіло
Холодним снігом замете.

Не до душі, не до ладу
Усе, що думаю і бачу,
Когось втрачаю - та не плачу,
Чогось шукаю - не знайду.

І до сих пір не знаю сам.
Чого від мене хочуть люди...
Ходжу собі в усі усюди,
Полюю правду по слідам.

Каменем, каменем
Збили крило мені,
Каменем, каменем,
Зранений, падаю,
Стрілки годинника -
Сонячні промені -
Тішаться тишею,
Тішаться зрадою, ой...

Все завертілося
З ніг та на голову,
Чортове колесо
Тільки-но сходило,
Випекло груди
Міддю і оловом,
Серце шукало,
Та не знаходило, ой...

Чи зачерпнулося
В пригоршню літечко,
Чи загубилося
В мареві осені,
Та перетерлася
Шовкова ниточка -
Міст від життя
До небесної просині, ой...

... Кліпнуло сонечко
Хмари повікою,
Мов підморгнуло -
Значить, пора мені,
Перехрестило
Піснею дикою,
Кинуло геть
Та на гострі на камені,
ой...

Ой не треба, не тамуй
Мою спрагу та водицею,
Що нам кроків знати лік,
Коли шлях - при кінці,
Тільки оберни мене
Птахою синицею
І нечутно затаї
У своїй руці.

Лиш до першої зорі
Не дістатися тверезими,
Любі гості на поріг -
За халявою ніж,
Над дорогою хрести
Соснами, березами,
Порозіпнуті на них
Все одні і ті ж.

Сорок років навпрошки
Між розритими могилами,
Мертві сорому не ймуть,
Тільки лиш за живих,
Що за все своє життя
Так і не любили ми,
Зарахують янголи
Як смертельний гріх.

Скільки б не топтати ряст,
А все ніженьками босими,
Як тут правду віднайти
Серед сотень дилем...
За усі свої слова
Розплатися косами
І навіки залишись
В небі журавлем.

Недописано сотні віршів,
Недороблено тисячі справ,
Буде пісеньці новий мотив -
Світ ловив мене, та не спіймав.

За спиною лишилось життя,
Ніби ранок, що був - і пішов,
До старого нема вороття,
Світ шукав мене, та не знайшов.

Ілюзорна вага почуттів -
Як данина одвічній війні,
Всі вмирають, а я - й поготів,
Світ любив мене, я його - ні.

Знаю все наперед
І міняти ніщо не збираюся,
Не дійти тридцяти -
Так занадто багато спокус,
І своїм, і чужим
Я прощаю усе. Я не каюся,
Не приймаю олжі
І не мщуся за жоден укус.

Най все буде як є,
Як було або мусило статися,
Хто знайшов що шукав -
Замість мене допише рядок,
Я прощаю усе.
Я лиш тільки не вмію
Прощатися,
Залишаючи тут
Кожен день, кожну мить, кожен крок.

Щоб змінити життя на краще,
Треба вийти за межі звичок,
Збити будні, не знати нащо,
Ніби попіл до попільничок.

Розгубити старі проблеми,
Бути разом старим і юним,
Перекреслити звичні схеми,
Переплутати дощ і струни,

Полетіти, мов камінь з пращі,
Шугонути увись стрілою...
Щоб змінити життя на краще,
Треба стати самим собою.

Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,
Пошли мені, Боже,
На кожну струну по печалі,
Весь світ - на ножах
У шаленім кривавім запалі,
А я заслабкий,
Щоби цю переплисти ріку.

Я більше не знаю,
Якими стежками іти,
Ця звихнута ніч
Переплутала вічні маршрути,
Згадалось усе,
Що хотів би навіки забути -
І сум, і тривога,
І спалені кимось мости.

Мов сон, до світанку
Нечутно зійду нанівець,
Ген котиться місяць,
Мов колесо п'яте до воза...
Мене не злякають
Ні втома, ні шлях, ні погрози...
...Пошли мені, Боже,
Хреста і терновий вінець.

Як тіні, вічно падаю додолу,
Лежу на дні, пишу свої вірші,
Вплітаю рими в жухлі спориші,
Ковтаю день - таблетку валідолу,
А кожну ніч ховаю у душі.

Пильную сни, як пес пильнує буду,
Моя самотність - ігрище і храм,
Усе прощаю чесним ворогам,
Зриваю геть обмани і полуду -
Сьогодні сам
І завтра буду сам.

Найперший сніг постукав у вікно -
Я знаю цей сигнал занадто добре,
І сонце покотилося за обрій...
Скажи "прощай", допий своє вино...
Найперший сніг постукав у вікно.

Півчутний клац - і полум'я горить,
Рвучка затяжка вгонить в ейфорію,
Я не умів і досі не умію
Поцінувати цю останню мить...
Півчутний клац - і полум'я горить.

А вікна посміхаються услід,
Приблудний пес шаліє від морозу,
У прісний світ - свої солоні сльози,
І босими ногами - через лід,
А вікна посміхаються услід...

Усе -на потім, може, буде час,
Моя самотність - милість і прокляття...
Іду собі, палю свої багаття.
А ще - вірші, сьогодні - не про нас.
...Усе на потім, може, буде час.

У звук переходить печаль
Як ніч переходить у ранок...
Зіграти іще наостанок
І рушити мовчки удаль.

Мінорні акорди - дощам
Лишити, як фото на згадку...
...Коли обираєш загадку,
То завжди лишаєшся сам.

Поворотним моментом
Було неуміння мовчати:
Від дитинства велось -
Із думками один на один,
На одвічних стежках
Проростає дурман і полин
І розпачливий птах
Розбива свої крила об грати.

Не терпілось іти,
Не терпілось залишити будні,
Пальці пестили гриф,
Заплітаючи струни в акорд,
Перекошені тіні
Пекельних оскалених морд
Шепотіли на вухо
Слова неживі та облудні.

Гомоніли думки,
Роз'їдала корозія спокій,
У кишені - любов,
У легенях - придушений крик...
...Розігнулись прути,
Птах іще раз шарпнувся - і зник...
Семафорила ніч,
Заховавшись у далі стоокій.

Дощеві ніжні пальці скрипаля
Торкнуть струну ледь чутно серед ночі.
І стане сон як марева дівочі,
І похитнеться стомлена земля.

Осінні недописані листи...
На вікнах тіні чорні, ніби грати,
Шепоче ніч про щось - не розібрати...
Додолу одяг. Тільки я і ти.

Відчинені вікна - протяг,
Навшпиньки заходить осінь,
Тихцем розплітає коси,
Знімає нечутно одяг.

Долоні кладе на плечі,
Очима знаходить очі,
Розпусні вуста дівочі
Шепочуть слова старечі.

Ми будемо знов коханці,
Ми знали про це обоє,
А я захворів тобою
І, певно, помру уранці

І, певно, так буде краще,
Ця осінь - проста повія,
А ти - моя безнадія
І вірші мої пропащі.

Ти вічна моя потреба...
Моя...І кривлю душею...
У час, коли буду з нею,
Я думатиму про тебе.

Любов палає жаром неймовірним,
який потроху спалює мене.
Тобі сказала: В серці рана милий
І вже мене від тебе вдаль несе.

Не знаю я, що буде завтра з нами,
Як час поставить все на терези.
Чи буде жар цей понад холодами?
Усе зумовить чистота сльози...
2003р.

На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі - імператори і лизоблюди,
Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.

На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.

На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів,що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу - я вип'ю її до останку.

Я годованець чорних ночей за вікном,
Я не ліз на рожен і не пер напролом,
Тільки слово як слово, струна як струна,
Так якого від мене вам треба рожна?

Тільки хрипом блювотним, ночами без сну
Просурмила сурма : на війну, на війну!
Перекинулось небо та через плече,
Пригина до землі і пече, і пече.

Зачаділа свіча - парафіновий рай,
Світ поблід і зачах - поспішай, поспішай!
Тріпотять на вітру полотнища знамен...
Хто устане з колін, той і буде спасен!

Той і буде герой, хто поляже в снігу,
Хто спіймає свинець в повен зріст, на бігу.
Розірвіть ланцюги - може, стане снаги,
А не стане снаги - переб'ють до ноги.

Передушать півсонних, закутих, сліпих,
Ми не люди для них, нас давити - не гріх,
Поженуть у Сибір, запроторять в тюрму...
Я уперше, уперше послухав сурму!

Я задмухав свічу і в кишеню поклав
Сто не складених рим, сто не зроблених справ,
Лиш короткий рядок повторив як рефрен:
Хто устане з колін, той і буде спасен!

Сумом серце моє огорнулось,
Коли раптом сказав, що ідеш.
Болем тіло чомусь стрепенулось:
Тільки завтра до мене прийдеш.

Я сказати про тугу не вмію,
І боюся поглянути в світ
Тих очей, у котрі я не смію
Зазирнути. Зітхну лиш услід.

Ти далеко. Ніколи
Не пригорнеш мене.
Ніби в замкнутім колі
Все життя промайне.
Я дала тобі слово
Та життя не стоїть -
Проти волі раптово
Повертається вмить.
Я тебе забуваю
І чуттями всіма
Потихеньку звикаю,
Що тебе вже нема.
Граєм ми свої ролі,
Лише серце болить,
Не витримує болю
І до тебе летить.
Повернися, благаю!
Не барися, не жди,
Бо навіки втрачаєш
Ти мене, назавжди.
Я не прийду ніколи,
Хоч стомилась одна.
... В зачарованім колі
Все життя промина...

Не вір словам, Галиночко, благаю,
Коли тобі хтось пада до колін
І каже палко: я тебе "кохаю" -
Це означає: тіла просить він.

Слова його - немов зрадлива осінь:
За хвилю сонце зміниться дощем.
Була ще вчора в небі тепла просинь -
А нині в серці - заморозків щем.

Осіннє сонце світить та не гріє -
Оманливе, холодне і чуже.
Воно любов вернути не зуміє,
Якби й могло, то, мабуть, пізно вже.

Слова, слова... які вони приємні,
Такі прекрасні, ніжні і легкі
І так шкода, що всі вони даремні -
Закохані, солодкі і гіркі.

Не вір словам, не вір ти їм, дурненька!
Ну що дає той шепіт і дурман?
Не воруши і не буди серденька,
І не роз'ятрюй незагойних ран.

Було так важко гнатись за любов'ю,
А я хотіла все таки догнать.
Хоч серце обливалось моє кров'ю,
Навчилась я чекати і прощать.

Хотілося по-справжньому любити, -
Твоїх очей, коханого лиця.
Хотілось в серці ватру запалити
І так пройти до самого кінця...

Для кого я не знаю, і навіщо
У серці запалила той вогонь.
Від нього залишилось попелище,
І сивина торкнулась моїх скронь.

Я так хотіла чистого кохання -
Без фальші, щоб забути про печаль.
Та це всього одне лише бажання...
А з серця ще не витягнули паль.

За вітрами - хурделиця,
А коханий мій жениться;
Плаче сивая горлиця -
Інша к серденьку горнеться.

Замело всі стежки і дороги, -
До самотнього мого порогу;
Вороги веселяться, радіють,
Що боротись не в силах, не смію.

О, мій милий, коханий, прийди,
Я благаю - до неї не йди,
Обійми, пригорни, проведи...
Ти мовчиш. Облітають сади.

Десь за обрієм тануть сліди -
Ти відходиш. Ридають сади.
І назад вже нема вороття...
Забуття.
Забуття.
Забуття...

Я іду через будні своїх почуттів
Крізь тумани в незвідані далі,
Дивний голос нізвідки сюди долетів -
Мене кличуть до себе печалі.

Обминаю я бруд і калюжі життя
Темний морок мене огортає.
Я вже ніби - не я: за межею буття,
Де земних почуттів вже немає.

Не тривожать мене злоба й темрява зла,
І навколо немає нікого.
Лиш будинки чудні і чужі без тепла
І заплетені смутком дороги.

Але раптом - довкола немов розцвіло:­
Досконале, яскраве і чисте
Я побачила світло, відчула тепло.
На душі стало легко й врочисто.

Заворожено я до межі потяглась -
Заніміла, безвольна, щаслива...
Раптом зникло усе. Я прокинулась враз.
...Лиш ридала на вулиці злива.

Смуток серце моє огортає,
Я ж благаю його заспівать,
Чому ж більше воно не кохає,
Заставляє мене лиш страждать?
Я гадала, що легко любити,
І навколо буяли сади.
Не судилося. Встиг обтрусити
Вітер листя, замести сліди.
Знаю, там, за туманом, далеко
Ходить десь половинка моя.
І хоча будувати нелегко,
Та до серця звертаюся я:
­­­­ - Затремти, закликаючи долю,
Хай на зло цим холодним вітрам
Повернеться, верне мені волю.
...Я сама зруйнувала свій храм...
І збудую сама новий храм!

Листя падає з клена
І шалено летить
Нам зустрітися треба,
Милий, хоч би на мить.
Вітер листя жбурляє,
Замітає сліди.
Та кохання немає,
Де поділось, куди?
Вже чужі ми з тобою,
Розійшлися шляхи,
Поміж нами стіною
Стали наші гріхи.
Хочу їх обминути
І зустрітися знов,
Про печалі забути,
Повернути любов.
...Вітру пісня студена
І багряна земля...
Листя падає з клена -
І кружляє, кружля...

Поможи мені мамо, вернутись туди,
Де дитинства мого загубились сліди.
Підкажи, як вернутись в далекі роки,
Де закриті дороги й забуті стежки.
Хочу ще раз відчути той трепетний щем,
Розпуститись, мов брунька, під теплим дощем
І купатися в щебеті, пахощах трав,
Пити промені ранку й вечірніх заграв,
Де тихесенько вітер для квітки співа
Колискову про місяць і різні дива.
Хочу лихо забути, щасливо рости...
Розкажи мені казку, матусю, і ти.
Я заплющую очі і чую крізь сон,
Як серця наші б'ються, і їм в унісон,
Я, мов птаха, злітаю - й ніяк не злечу...
- Пропустіть у минуле, прошу вас!!! - кричу,
Та злетіти мені, певно, вже не дано...
А було, а було ж... У дитинстві, давно,
Я злітала під хмари, де сонця пісні
Зігрівали щасливу мене уві сні.
Я дивилась, розправивши крила свої,
Як запилюють гречку бджолині рої,
Як журилась калина, подруга моя,
Розуміла що сови пугикають я.
Там було мені легко - без фальшу і слів -
Тільки місяць і зорі, і ночі без снів.
Завжди бачила правду, добро і любов.
Повернутися хочу, відчути це знов.
Де ви, міфи й легенди! Я вірила вам!
А душа, мов забутий спустошений храм,
Де ні свічки, ні навіть ікони нема...
Там я ходжу немов би глуха і німа -
Поклик тиші не чую, немає і слів...
Але часом вночі мені мариться спів,
Твоє серцебиття і у пахощах сад...
Забери мене, мамо, у казку, назад...

Самотня весна ніжне листя зелене
Голубить, ласкає промінням й теплом,
І люди проходять щасливі повз мене -
Весною всміхається доля лиш двом.

Тому не люблю я весняної повені:
Хлюпоче самотність в душі через край.
Вклоняюсь холодній задуманій осені,
Що серце остудить, як в кухлику чай.

Не можу всміхнутися, весно, тобі я,
Бо бачу кохання лиш тільки у сні.
Ти вкрала у мене останню надію
І серце безжально розбила мені.

Закутає осінь кудлатими хмарами,
І, може, й мені подарує любов.
Тому огортаюсь осінніми чарами,
Чекаю кохання я знову і знов.

Квітує весна, і забутий вже нами
Проходить повз мене закоханий світ.
Лиш я заридала гіркими сльозами,
Бо щастя мого загубився вже слід…