М.Л.

**
Усе ще дихаю повітрям
таким розрідженим без тебе,
що сподівання відлетіти
кудись у вирій - нездійсненне.

І скаменілим чудно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти:
- Тримайся далі од печалі,
раз випало у нетрях жити.

**
Чому б не жити, хай і в нетрях,
де замість річки - русло пляшки,
а замість птаства - гу́ки вулиць,
і як тварини різні люди.

Чого б не жити? - ритму потяг,
як протяг од яйця до вилиць,
товче у камені доріжки
уподобань чудної моди.

**
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
а цей, останній, у гаданні,
коли у серці втихне буря.

І сильно вабить роту отвір,
куди і лізуть лапи хтиві,
і дами запихають ніжку,
аби ввійти могла і куля.

**
Дощі, які гасили спеку,
скоріше оживили плями
на збанкрутілій штукатурці,
набряклій під віконним оком.

І на забутій парасольці,
і в пам'яті - волога жінки,
що в юному своєму віці
вима́рює сади над бруком.

**
І дні украй одноманітні.
Усі події вже позаду.
Я упокорено звикаю
виймати із кишені роки

і віддавати, - припадаю
до самогубства листопаду,
до павутини у повітрі,
і пахощу "духовні кроки".

**
Багаті парості живого,
реконструйовані в металі
із листям, цвітом і плодами,
крадуть у в'язня ступінь втрати.

Так і ростуть собі, з нічого,
місця позбавлення неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.

**
І, зрештою, незрозуміло,
куди прийшов, оскільки рухи
мої останнім часом тільки
одноосібні мандри думки,

у дзеркалі знайоме тіло,
але чиє - гадати ліньки,
примарне, як і всі потуги
тілесні звести порахунки.


2003