Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.

***
Як зима зустрічає весну,
Так і я тебе, Пташко, зустрів.
Розплела ти розкішну косу
І прихованим порухом брів,

Ледь помітним торканням до ран
Вітерця, що полинув від вій,
Ти роздмухала попіл повстань,
Ти неспокій розбурхала мій.

З того часу я – літо й вогонь,
Лід у жилах поволі, та скрес.
Вже шепочеш мені: охолонь!
Я для тебе Голгофа і хрест.

Я для тебе давно не зима –
Сто пожеж, сто ідей, сто доріг…
Ти вінок собі робиш сама.
Як пелюстя, спадаю до ніг.

Пломінцями п’янкого вогню
Зігріваю тепер тебе я.
Я лелію весну – я не сню!
Ми – кохання стрімка течія.

15.02.18 © Василь Кузан

"ЗВІДКИ ЙМЕННЯ УСТЯ, УСТЯ-ЗЛАТОУСТЯ"


А я слово "Устя"
завивала в хустя.
Устя -- у хустині,
в вишитій свитині:

-- А я собі Устя,
Устя - Златоустя!
Рученькі біленькі,
устонька пухкенькі.
З Божого облатка,
з чистого із златка ...

От така я Устя,
Устя - Златоустя!
Медом розтечуся,
Богу помолюся --
злотими устами,
гожими літами ...

... Гомоніть струмочки:
гарне ймення в дочки!
Задзвоніть дзвіночки,
гарне ймення в дочки!
На яри й лісочки,
за тини й тиночки:
що за гарне ймення
у моєї дочки!

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2003)

Зима з весною стрілися.
Зима у мокрих валянках,
Та все іще надіється
На прийдешній мороз.
Весна з зимою стрілися.
Весна – уся в проталинах,
Трава ще не пробилася,
Ще без дощів і гроз.

Зима з весною стрілася,
І для зими це стрітення –
Кінець всьому. Одвіяла,
Прощатися пора.
Весна з зимою стрілася,
І для весни це стрітення –
Бруньками наливатися
Та силу набирать!

Зима з весною стрілися,
Кінці й початки сплутали,
Зелена й біла віхоли
Вінцем переплелись.
А ми... ми не зустрінемось.
Я пізно народилася,
Я навіть не довідаюсь,
Яким ти був колись.

Ти все, мабуть, гукав мене,
І зник, не догукавшися.
Між нами бездна вічності,
Безкрайній сніжний лан.
І лиш весняний пролісок,
Яко небесне колесо,
Викочує із безвісти
Чи спогад, чи туман.

* * *

Кинуті лани, розбиті житла...
Вожаки лишили без гнізда.
О, як хочу я краплини світла,
А прийшли жура і чорнота.

...Шельваги вантаж поворушили,
Запитали: "Хто ти за один?".
- Бачте, вої, он - хрести, могили?
Йду пирій сапати і полин.

Ось ладунок: заступ, оковита,
Трохи є свяченої води...
- Хутко розвертай оглоблі, діду,
І сюди ніколи не ходи.

В неживих надійні охоронці -
Міни і " розтяжки" від рідні.
І горить сльоза в старечім оці,-
Навіть мертві нині на війні.

Руки не дрижали ще ніколи,
А тепер і день, і ніч трясе.
Ось воно - прокляте Дике поле,
Край Орди. Без люду і осель.

15.02.2018р.

Не гріє світ…Життя утома...
Провалля часу…Вагота
років старого Симеона
додолу тисне… Неспроста
його надією леліє
цей день і Дух веде у храм:
сьогодні він узрить Месію
й воздасть молитву небесам:
«У сяєві Святого Лику
моя впокоєна журба.
І відпускаєш Ти, Владико,
свого покірного раба…»

Друзі, приймаю вітання) IV Всеукраїнський конкурс ім. Леся Мартовича. Удостоївся диплому 1 ступеня в поетичній номінації)

 
ізнову бачив сни
та не було зі мною тебе в
імлі цупкій
між мертвих & живих
шукав не знати що
 
снігами навкруги
стрічав давно не тих
& на позір сторонніх
 
крізь тьмаві
пройми коридорні
кімнати прохідні
без люстер &
 
не відчував
сумління ані горя
мовби згодом
& щезав
 
наступний
спогад
 
не
пригадавши
 
 

 
 
 
 
 
 
 
 

За кілька кроків до зими
свою любов зустріли ми.
Шляхами різними ішли,
але її таки знайшли.

Хоча уже немало літ,
та не страшні мороз і лід.
І не лякають холоди,
бо це кохання назавжди.

Воно зігріє в заметіль,
загоїть невимовний біль,
теплом наповнює серця
і душі пестить без кінця.

Сердець гарячих лине стук
під задушевний потиск рук.
Печаль і туга відліта,
тепер у нас одна мета.

За кілька кроків до зими
любов останню стріли ми.
Я дякую тобі, мій Бог,
вона у нас одна на двох!

Розкрила нам любов свої обійми,
зненацька захопила у полон.
Така палка, що до небес підійме!
Ми дихаємо лише в унісон.

Заробила я лише на спред,
Цілий вік жила на шиї в нені.
Із чарунків висисала мед,
Нині мужу патраю кишені.

Так приємно жити без турбот,
Спати, малювати акварелі.
Хай працює муж мій, ідіот,
Бо не дам поторсати бретелі.

Чоловік хоча й неговіркий,
Та міцний, з волячої породи.
Хай іде сапати буряки,
Відпочине опісля роботи.

Бур'яни жбурляє на межу,
Огірки прив'язує до жерді.
Ну, а я - у ліжку полежу,
Клацати втомилась на планшеті.

На вечерю те, що й на обід -
Чистої водиці повна кружка.
Для дурних - робота, втома, піт,
Для розумних - із пера подушка.

Вечір. Зорі. Пусто в животі.
Хочу до цибулі оселедця.
Щезнув мій коханий. Десь утік.
Та, боюсь, уже не повернеться.

14.022018р.

Будяки відвертіші лілей.
Це печаль, якої не оцінять.
Помилковий напрямок ідей?
Та і він буває, як вакцина.

Певно, задалеко ми зайшли --
Усміхатись навчені лілейно.
Вічно півсирий еліт-шашлик
Хвацько запиваємо єлеєм.

Обізвуться будяки на це --
Голочками вдарять, ніби струмом,
І покотиться яйце-райце,
І напнуться жили, як ті струни.

Неосяжна будякова суть:
Перельоти -- напрями спасіння;
Будяковий пух і дух несуть
Сім вітрів, а бачимо -- іскріння.

Бувало, не раз після літнього дня
прийду і стою край воріт.
При заході сонця все слухаю я,
як тихо твій голос дзвенить:
«Мій дім в бідноті й тісноті
і я в ньому у самоті».

Живе в мені світло і спокій тих днин,
їх ніжністю сповнений я
і сумом солодким. У пісню свою
ти вилити душу змогла:
«Мій дім в бідноті й тісноті
і я в ньому у самоті».

І мариться й досі під вечір мені,
крізь темну журбу й німоту,
ледь чутну іздалеку знову ловлю
наївну мелодію ту:
«Мій дім в бідноті й тісноті
і я в ньому у самоті».

Чарівні світлини
Свята Валентина...
Падає сльозина
Просто на світлину...
-дівчинонько мила,
Ти така сумна...
Чом не оселилась
У душі весна?
-завірюха... Північ...
Холоду крижина...
Як на серці зимно!..
Хлопець мене кинув...
Гірко сумувати
У святкові дні...
Серце дарувати
Нікому мені...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118021405318

1

Наснився лабіринт... І муж пішов.
Оксана дивувалася - послухав...
Нема відбитків (сніжно) підошов,
охайно... тихо... ілюзорно... сухо.

До кого - не турбує. Іпостась
ним вибрана. Лишив будинок дачний.
І мерла розповита... й вознеслась
у віртуальну храмину побачень.

2

Просила двічі кума: "...подзвони...".
Стекла дорога спільна у баюру.
Зрізала кали, ковтуни вини.
Побачила знайому шевелюру -

і так зраділа... подалася... Ні!
Спинилася - за крок до хвилерізу.
Намарилось Оксані, не мені.
Трамбую сонно вірші у валізу.


2018

Ти мене усе-таки знайшов,
Ніжний, милий, добрий, нелукавий.
Тільки не збагнув, що ця любов –
То коштовний камінь без оправи.

Перед нею голову схилю,
Душу відкривати надто пізно.
В іншому житті тебе люблю,
А у цьому – я уже заміжня…

С небесных спустился вершин
Кудесник любовных желаний!
Посланник, гонец, властелин –
Святой Валентин долгожданный!

Заглянет с улыбкой в наш дом –
Сердечко с волненьем раскроет,
Обнимет, прижмется с теплом,
Заботой, достатком укроет.

Растопит невзгоды и лед –
К свершеньям зовет нас, вперед!

14.02.2018
Свидетельство о публикации №118021404258

Мерехтлива віхола лютнева,
Попелом сріблястим уночі, -
Ластиться вагомо на деревах
І хоронить глибоко корчі.
Кружеляє, сиплеться і гусне
Втомлено на влежаних снігах,
Давній наст винищуючи з хрустом
І невидним роблячи весь шлях.
Пів зими чекали нетерпляче
Ми на танок віхоли і спів,
Щоб ніхто ніколи не побачив
Дві зрадливі низочки слідів...
14.02.18

А шлях до сонця надто заважкий,
Усоте переписував лібрето.
Застряг у путах часу. А роки
Летіли марно у неситу Лету.

Амріта скисла. Уподобав спирт,
До пекла перший був уже у черзі.
Злетів з усіх вершин, шляхів, орбіт,
Програвши місце в Ноєвім ковчезі.

Всміхнулось диво, мовило " Ти мій!",
І до життя покликав голос крові.
Моя кохана світиться в пітьмі:
Це - сяйво щастя, промені любові.

Торкаючись крилом твого крила,
Нектари випиваю з губ кармінних.
Моя любове! Ти мене спасла!
Я у раю! О, сонячна богине!

14.02.2018р.

Плив поволеньки місяць щербатий,
Мов надкушений стиглий кавун,
А навкруг нього зорі яскраві,
Як зернятка розсипані тут.

Усміхається він, десь донизу
Сипле сяйво, мов срібло з ковша
І сідає воно на ялини,
Зачаровані ним ті стоять.

Як вітрець прилетить і подмуха,
То гойдаються легко гілки,
Наче велетні.Ти лиш послухай,
То не скрип, а цікаві казки.

Сяйво місячне, наче накидка
Королівська на плечах дерев.
Але нічка мине дуже швидко,
Казку ранок від нас забере.

2017 р.

Кому ввижаються весь час
а чи то тіні, чи глибини,
нехай займеться – хоч би раз –
своїми власними творіннями.

Нехай очима не своїми,
а може навіть не чужими
погляне разом і на себе,
і на усіх, хто теж – під небом,
що спільного між нас – багато,
і навіть в будні, а не – в свято...

Шукай людського, перш за все,
а потім велич та – пусте.

Ти, враже, припини цю писанину,
Бо ж день закоханих ми маєм нині.
Давай мечі на землю покладем,
Згадаємо коханих, той едем

Що нам вони колись подарували,
Дарують нині, будуть дарувати,
Дні коли щастя в нас було немало,
Дні, на кохання пристрасне багаті.

Ми ж не кацапи дикі, кладемо мечі,
І не порушим перемир"я і вночі!

14.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

У буслика цибатого біда:
І день, і ніч роззявлена ротяка.
А кози радять: - Ти хоча й бідак,
Та дзьоб закрий. Бо хтось туди накака.

Ковтав би жаб, чалапав у багні,
Носив би до гніздечка галузяки.
Вже думав, що послухався. Аж ні,
Ще й на додачу перейшов на гавкіт.

Чи в гузно повстрягали колючки,
А, мо кліщів назбирував у лісі?
Не смішно. Може, виручим таки?
Нехай летить у піднебесні висі?

p:s.

Якщо усі довкола вороги,
Вважаєш, хочуть скинути до прірви -
Тікай туди, де теплі береги,
Бо ти - мішень для гумору й сатири.

13.02.2018р.

Відшепотіла пуща золотистим,
Осінній вечір поринає в тиш.
Та раптом - крики, стогони...убивство!
Заплющуй очі, кашу з маслом їж.

Ворушаться в саду гілляки глоду,
Сокиру татя видно з-за кущів.
Боїшся? Утопи в подушку морду:
Комфортно жити можна й без душі.

Ти що - святий? Або потрібно більше?
Пролита крівця - не твоя вина.
Ще ненароком і тебе заріже,
І овдовіє молода жона.

Сиди як миша. Все у шоколаді.
Затихло. Глас на поміч не гука...
Майоліка здригнулась у серванті -
До хати гупа згубника рука.

p.s:

Байдужого не оминула злива,
Зламала буря гнилувату віть.
А люду подаю фінал щасливий:
Птахи летять, діброва шелестить...

13.02.2018р.

Колись у мавок перса обіймав,
А ночували у дубовій бані...
Ні сил, а ні бажання вже нема -
Лишилося писати про кохання.

Красуні юні - зморщені баби,
Їм заступи слугують за ковіньки.
Моя глава похилена в журбі,
Сорочка визирає із ширіньки.

Обід простий: скоринка і вода,
А потім копирсаюсь на городі.
Для чоловіка неміч - це біда,-
Неначе композитор без рапсодій.

Лютує баба. Стала навісна,
Карасиком кручуся на пательні.
Віагру - зась, бо серденьку хана:
Для дідугана хімія смертельна.

Убгався в еротичний магазин,
Взяв грошенята (на труну зібрали).
Чорнявий у рейтузиках грузин
Розклав переді мною "причандали".

ТАКЕ - не рекламують і в кіно,
Потрібно лиш вмочити у олію.
Одразу упізнав, що це - ВОНО,
Від заздрості та люті зеленію.

Стара, звичайно, вигукне " О, є-є!",
Запхне одразу мужа в халабуду.
Та біс і нею - хай мене жує,
А "конкурента" купувать не буду.

Коли фортуна оминає,
Коли в житті не все вдалось –
Щось неодмінно заважає,
І в тому завжди винен хтось.

Коли довкіл ніщо не тішить,
Коли в душі мишва шкребе,
Винити крайнього простіше,
Аніж коханого себе.

Колись один художник-жартівник,
що над загалом тішитися звик,
відчув у коштах немалу потребу
і вирішив – пожартувати треба.
Писав митець на грані аферизму,
усе те називав супрематизмом.
Іменував мистецтво він верблюдом,
нав’юченим дивами звідусюди:

Із Персії царями і Єгипту,
вінками одалісок, манускриптів,
принцесами з собачками і без,
венерами-блудницями з небес.
Він не вважав художників митцями,
а філософії ганчірок їх знавцями.
І живопис не був йому секретом –
на череві товстухи лиш корсетом.

Блукаючи між ворітьми і тином,
«знавець» таки створив свою картину,
де велич хисту, думки глибина,
інтриги згусток, темна таїна,
повії карі і глибокі очі
та битва негрів прямо серед ночі.
Ну, геній просто, біс йому не брат!
За ніч родив у муках свій квадрат…

Для арту не написано закону,
а куншт той не вартує і лимона.
Ним любуватись можна лише рачки,
ціна в базарний день: на долар – пачка.
Але у чому суть цього памфлету?
Немає тут великого секрету:
«шедевр» модерну зберігав інтригу,
сторіччя висячи – угору дриґом!.

Мій уклін, перлинко між перлин
У скарбонці див-дарів природи.
Ти під сонцем вічна. Часу плин
Ледь торкнувся, май, твоєї вроди.

Поринає щедро день-у-день
Тіло й дух у царство насолоди:
У нектар твоїх лісів-легень
І цілющі мінеральні води.

Життєдайних струменів рої
У єство усотую. Смиренний,
Напуваю-зцілюю свої –
Містом загазовані – легені…

12.02.2017 Шаян, Закарпаття

Вдає із себе добрячка,
У чаті майже з кожним дружить.
"Конає" він "під дурачка",
Завзято пану-чорту служить.

Не ображає мов нікого.
Послухать, то біліший Бога!
Стріля з-за рогу в молоко,
У спину цілить він - ...!!!

Як би ж він знав , що не для нього
Були ті лагідні слова
Як би ж він знав , що не від того
Боліла трепітна душа

Можливо б так і не звивався
І не ховав своїх думок
Не пив так швидко , упивався
Не одягав шипів вінок

Не розгадав , не доторкнувся
Для себе ласе відривав
Зрікався , грівся , віддалявся
Ту прірву сорому ковтав

Чого хотів , усе отримав
З усіх сторін , з усіх боків
Та бідолашний і не визнав
Хто за собою його вів.

біжу луною… луною…
полями… тілами останнього бою…
незбутнє все незабутнє…
не-сутнє… суттєве… сутнє…
кро́ками обережними…
збереженими…зображеними…
по воду ходять ображені…
божа́ться життям збентежені
священні а чи святоші
годиться все про запас…
… Господи, ми хороші…
не бійся нас…

Я у глек зцідила кисляку:
Хай достоїть, перебродить хмелем.
Доленько розпатлана, гірку
Чарку вип’єм? Чи досмачиш зелом

Біль княгині, що за служку є –
Нелюбима більше, не до ложа…
А зозуля за вікном кує,
Навісна така, на відьму схожа,

Бо вістує довголіть років
Самотою. Чи топись, чи впийся!
Серце пересіяне муки
Ліс-ординець поціляє списом.

Наваляю повсті, хай лежить…
Руки чим зайняти, білі, княжі?!
Ув очах два ворони олжі –
Будь же проклят вічно, муже-враже!

На губах кармінові сліди,
Солод вуст чужих, що п’єш захланно.
Кінь стоїть – буланий чи гнідий?
А вона… руда? Русява? Га-а-а-рна...

Доленько заповстана моя,
Не чесати – стригти коси буду.
Тільки снами давні він і я:
Вірний князь іще цілує груди …
11.02.18

В колиханні вітрів на зимовому тлі,
У смиренні вмирання торішнього листу,
В безпорадності плину смертей і життів
Ти шукав таїну і приховані смисли.

І про що погамований тишею біль:
Ці морозні шипи ув оголені плечі
У веретища тліну зодягнених піль,
Їм на груди зі снігу вериги чернечі?

І не відав ніхто, як і ти ще не знав –
Горнє світло любові до тебе торкнеться.
… Ось маленька гаряча Господня сльоза
Щойно впала тобі на крижиночку серця.

2018

сірий дощ за сірим вікном
в сіру зиму на сірі будинки
на асфальті доріг сірим склом
відзеркалює сірі відтінки
неба сірого сірий зойк
сірим птахом у сірих глибинах
б"ється сіро поміж гілок
в лабіринтах на сірих світлинах

2018

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

Люто заздрять лукавці. А ще претендують на славу,
До папахи й кокарди чіпка простягнулась рука.
Із криниці краси і натхнення покрадено барви,
Ох, нелегко мені, сльози скрапують із п'ятака.

Зневільготніла тиш. Розривають Парнас фарисеї,
І до флейти ізбоку доточують бензопилу.
Утікає Пегас, залишає мене без ідеї,
Ще до вчора писалися оди - щодня по кілу.

Бачу камінь у пазусі - цюкне коли одвернуся,
Чую шепіт злостивий - колеги наводять ману.
Ніс, горлянка та вуха в подряпинах, саднах, укусах,
Продовбав дятлодзьобий сатирик у тім'ї діру.

Через гумор і сміх пробиваюсь до трону із боєм,
Підстрибнув на півпальця, а далі вже моці нема.
Світ поезії хаму завжди залишається грою.
Я ж у Слові живу. Це - моя добровільна тюрма.

Промінь сонця торкається лагідно до громовиці,
Заспокоїти хоче коротку весінню грозу.
Дуже гарно писати сонети було у столиці,
Та без мене співають уже про дівочу красу.

Хаповитим - відзнаки, пошану, хвалу та медалі,
Я ж у черзі до премій та слави - в літах ветеран.
Так хотілося жити в раю неземнім без печалі,
Кажуть люди, що я не піїт, а таки графоман.

12.02.2018р.

А ми такі вже оптимісти,
Що і не говори!
Усе б до світла йти чи лізти,
Що там, в кінці нори,
В кінці труби, тунелю, шанців...
Шукаємо путі,
Коли немає зовсім шансів,
У повній темноті.
Отож, коли нас проковтнули,
То, брате, ще не край:
Хай ми в кишківнику акули,
Є дюри й там, шукай!

06.02.2018

Заходь до мене на Фейсбук
(Звучить як фейсконтроль :)),
Постав свій нік, введи пароль,
Пришли хоч "помах рук"...

У часі загубився друг -
І час пустий, мов спейс.
Усе-усе прощу Фейсбук
За твій забутий фейс...

12.08.2018

Які б чудові не звучали
слова, а суть – одна...
Хотіла ти, мабуть, кохати
чи випити – до дна?..

Із двох коханців хто багатший:
ота, що вічно брати мчить –
чи той, хто в хащах Інтернету
дарує... хоч би мить?

Отак вона все розсудила:
а може – все – не так?..
Чогось вона таки хотіла –
тож виказала: "Брак!"

У січні бралась я. Моріг
топтався людом у дворі,
і без угаву дзвін гудів
у церкві на горі.

Із-під вінця, як на руці,
дорога у оба кінці…
Шлю погляди у далечінь,
та де мої гінці…

Церковний дзвін усе гуде.
Жених мій віч не відведе.
І стільки свіч нам осяйних!
І я рахую їх.

ні вайбер (ні вібро-…) вай-фай ані твіттер
вкантактє фейсбук інстаграм
а чи терабайти знимкованих квітів
архіви онлайн-мелодрам –
ніщо не замінить долоню в долоні
і вечір удвох тет-а-тет
троянди мартіні бретельки червоні
і пошепки ніжний сонет...

:)

Бажати лиха побратиму гріх,
Та несвідомо допустив промашку.
Колеги вчора влізли у барліг,
Покликали погризти костомашку.

Забув: за так - нічого не з'їси,
Хіба що мати орден, мамцю, пільгу.
Ведуть по сліду зголоднілі пси,
Повискують, вчуваючи утіху.

На лузі оксамитовий єдваб,
Біліє ціль (пасеться недалеко).
Чалапає, видзьобуючи жаб,
Лірично-куртуазний пан Лелека.

Гонитва почалася. Чути "Гав!",
Ну, чом би не обарвити безділля?
Офірував пташину. Пожував.
У роті пісно, в пузі повно пір'я.

Чкурнула у кущі кудлата рать
Ганятися за горобцем з азартом.
У захваті ропухи квакотять:
Однині - воля! І немає ката!

Кровиця мляво крапає з губи,
Глядач пішов, і опустіла плаха.
Є небеса - безхмарні, голубі.
Вони - пусті. Бо в них немає птаха.

12.02.2018р.

Я хочу з тобою в житті
Любов"ю ділитись і смутком,
Разом усі ночі і дні
Та доленьки бути дарунком.

На себе узяти твій біль,
Переживання й тривоги,
А на столі хліб і сіль
Ділити у час перемоги.

І в радості бути удвох,
Та заспокоїть, розрадить,
Надійне плече, мов крило
Ти зможеш мені теж підставить.

Обняти ним також мене
Та ніжністю так огорнути,
Забулося щоб про сумне,
І щастя безмежне відчути.

2018 р.

 
 непідступні лункі світи
  неміч слів у сонеті зимовім
    манівці котрим згублено лік
      декларована безцінь любові

 & на згаслому небосклі
    мить палаюча за очима
     що її заклинаєш ти
       всі твої сутінкові личини

 & ненатлі нетлі нетлінь
    прокидання довічна відмова
     сестри марень праматері сліз
      забуття в невагомих альковах
        під покровами німоти




 

Я думав ти мене «забанила» навіки,
І вже гіркі-гіркущі сльози проливав.
І вечір опустив свої сумні повіки –
Він вірить перестав немовби у дива.

Згадалися ізнов ті дні – п`янкі, веселі,
Розмови, зустрічі, тремке торкання рук…
Я кулаками стіни в розпачі гамселив –
За що, жорстока доле, завдаєш цих мук?!

І раптом ти отут явилася неждано,
Розвіяла печаль, думки усі сумні.
Немов торкнувся ніжно, легко твого стану…
Кохання світло знов засяяло мені.

Далека зіронька мов стала враз близькою,
Розбурхала у серці радісну жагу.
Не знатиму тепер, напевне супокою,
Вбиратиму поезій силу чарівну.

А вечір задивлявся в лагіднії очка,
І вчитувався він у чарівні слова.
І тихо цілував кохані я рядочки,
Мов пальчики твої прекрасні цілував.

11.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Поет поету не товариш,
Поет поетові – зоїл.
З поетом каші ти не звариш,
Хіба – ціною власних крил.

…Бо корінь отруйний, бо корінь живий…
Нема оберегу і берег запався.
Пропаща душа заблукала в міжчассі,
Приваблена реготом п’яних повій.

На небі зловісно кривавиться місяць,
Він спільник, розбійник, наложник і кат.
Повішений хрипом і сім’ям стікав,
А корінь у зав’язь химерно мостився.

Вузлами морськими їй коси в’яжи:
Ця жінка болюча, як ранішня тиша.
Набавишся – викинь, наситишся – знищ, бо
Вона надто щира у лісі чужім.

У сукні так душно, у сукні так тісно,
Хай північ остудить затруєну кров.
Шукай мандрагору, співай молитов
Допоки ще темінь шепоче зловісно.

Паліччя крізь груди у сон проросте,
Бо вже відболіло, бо вже відбіліло,
Отрута синців заціловує тіло
І живить собою стебло золоте.

Роздряпуй до рани невтрачений сором,
Браслет на зап’ясті випалює слід.
Про щастя ні слова, і пальці, мов лід.
Надія сконає під крик мандрагори.

жовтень 2012

Вечірні терези правдиві до відрази.
Зітхаючи беру столову ложку гречки,
кефіру озеречко (півсклянки – уточню)…
Уранці ту оазу переселяю в шлунок,
подякою приносить відрижку, ще й гучну.
Потрібно протриматися три дні.

Колеги, як назло, – садисти по натурі,
Смаколики повз ніс проносять без упину,
ще й кидають у спину – ой смачно як, Ларис!..
Відмахуюсь від кпинів і усмішкою гречно
приємного бажаю.
О, цей знущальний хист –
лиш в поміч «обікраденій» мені!

А піст, однак, приніс приємні дивіденди:
цілунками загнав у кут глухий коханий –
солодка слинка зманить кого завгодно в «ню»…
І зовсім вже не ганять всі знаки зодіаку –
підморгують похвально любовному вогню:
до ранку хоч бери та пломеній!

11.02.2018

Змінилась нині естетика,
Давайте одкриємо карти:
Не треба віршам конкретики,
Модняче сьогодні кошлате.

Задимлені орієнтири,
Стилістика верліброока.
Стріляю словами як в тирі,
І швидко, неначе сорока.

У смисли побільше туману,
Блоху одягаю у шубу.
Дивись як обставлено гарно
Селекцію крабика з дубом.

Читач щось нечуване хоче,
Шукає зірки, аметисти.
Прекрасне засліплює очі,
Потрібно писати драглисте.

Гармонія, лад - це обуза,
ПрогрАє еротика порно.
В наморднику хлипає муза,
Стило умочає в мажорне.

Парнасом новатори лізуть,
Багнищем ідуть піонери...
Та ну їх, ці рими, до біса!
На кухні згорають еклери.

11.02.2018р.

Я ніжна, сильна, можу бути мила.
Моя краса не одного зманила.
Неначе феї грали в естафету,
Дарів дали, що вистачить дублету.

Я едельвейс, богиня, королева,
Тверезий розум, витримка сталева -
Це він казав. І каже досить часто.
Хіба щось треба ще мені для щастя?!

Я все здобула, а не маю - буде.
Мені, насправді, дуже заздрять люди.
Запитують, хіба усе встигаю?!
А я в режимі повного роздраю. *

Два двигуни мої працюють швидко,
У різні боки рвуть, тому вже шибка
Від тиску в рубці луснула кривою
І нерви натягнуло тятивою.

Моя команда за межею бунту,
Застрягли два гвинта в намулі ґрунту
Судно реве, у мороку сирому
Гуркочуть в трюмі колісниці грому

От-от і вже заграють по нас сурми.
Хай розіб’ються виноградні тюрми!
Вино з водою твориться в Причастя
Команда п’є. Кораблику пручайся!

Чи серце бажає змін,
Чи спогад у ньому втих?
Ліщинові хмари. Дзвін-н-н-
-небесний у хмарах тих.

Ліщина свій дощ пряде,
Собі та мені - навпіл.
Поблискують де-не-де
Ліхтарики сонних бджіл,

Парчеві нитки бруньок
І крон золота кужіль.
Дорога. Узбіччя. Крок.
Іще один. Вузлик. Біль...

А прядка шумить. І де
Мій березень, мій Тесей?
Ліщина свій дощ пряде.
Ліщина його спасе.

Обвітрені хмари чи
Захмарені куполи?
Не можеш прийти - дощи.
Не можеш знайти - боли...

2018