…Без вагання іду по воді
у відверті і щирі долоні…

Боже мій, як я вірю Тобі,
поринаючи в погляд бездонний.
Знаю, певна – від Тебе ця мить,
що зачала вібрато в сплетінні,
що бринить, і бринить, і бринить
у моєму новітнім світінні.

…Без вагання простую крізь шторм,
крізь морози, вогні і цунамі.
Сонцеблискітний заклик долонь!..

Боже, вдячна Тобі, що Ти з нами!

Настане час – гнітюча крига скресне
і прийде мить підбить плоди життя.
Перед собою треба бути чесним,
щоб душу не терзали каяття.

Я вірю, що і ми колись воскреснем,
бо справедливість – втілення буття.
Перед Творцем потрібно бути чесним,
без честі неможливе майбуття.

14.09.2017

Як жаль, що мить біжить за миттю,
Життю вкорочуючи час, –
Що я, неначе цвіт на вітті,
Скорився долі і пригас.
Як жаль, що сутінки глибокі
Сховали вогники надій, –
Що менше користі від кроків
І більше втоми від подій.
Як жаль, що вік підрізав крила
І дзвінкість голосу забрав, –
Що вже розкопана могила
Чорніє нагло поміж трав.
Як жаль, що запахи осінні
Чомусь пригнічують мене, –
Що друг затужить неодмінно,
А недруг – радісно зітхне…
23.07.18

Сатир, лишивши бронзовий струмок,
стискає канделябр на шість свічок,
як річ, належну одному йому.
Але, як непомильний каже опис,
він сам йому належить. Позаяк,
належність обоюдна річ, бідак
не виняток у описі. Тому
в його мошонці зеленіє окис.

Метка уява виокремить яв.
Було таке: долав і він уплав
потік, в чиєму дзеркалі давно
шістьма гілками шумували зела.
Обняв був стовбур, вдячний за труди
землі. За спиною сліди
змивав потік. Просвічувало дно.
І відкись щебетала Філомела.

Тривай тоді усе це зайвий миг,
сатир і самоту пізнати б міг,
і непотрібність ручаям, землі;
ба, неміч одоліла мисль ослаблу.
Темніло. А імлі кутів у лад,
"Не вмер" – не угавав дует свічад.
Посвітач опинився на столі,
як вилитий – в довершеність ансамблю.

По тому як – й оточення нове.
До фотографій бронзових здавен
сатир глухий. Здолавши Рубікон,
від пейсів він твердий до геніталій.
Тим і бере мистецтво, вочевидь,
що не лукавить – виключно яснить,
оскільки головний його закон,
достоту, в незалежности деталей.

Палімо ж свічі. Годі балачок,
шкода чи ні на темряву свічок.
І ким хто володає – годі кпин,
хоча гримаси і зловісні, врешті.
Не я тебе, красуне, обійму.
І докір слізний твій – казна кому;
оскільки заливає стеарин
не спогади за річ, а суто речі.






---------------------------------

Перетворилася на хмару:
І сонечко закрити мала.
Сумна, самотня, не зухвала.
Шукала тільки в небі пару!
І позліталися хмаринки:
Багато їх, почули оклик.
Примчалися, відчули поклик
Душі самотньої! Підтримку
Надати згодні, гуртуватись,
Протистояти чварам вітру,
Пливти у далечінь блакитну
РазОм, потрібно їм триматись!
Не знають, що там далі буде:
Покличуть дощ, грозу чи зливу?!
Керовані – не мають впливу.
Очікують на Боже чудо!

…Ось так пливуть собі у небі…
Чи пару їм шукати треба?!!!

03.08.2018
Свидетельство о публикации №118080306575

Зранку зайчик у садку
Накопав черв’ячків.
І на вудку у ставку
Зайчик рибки наловив.

Цілу торбу рибки мав,
Всім звірятам роздавав.
Кожному по рибці –
Котику і киці,

Мишці і собачці,
Курочці і качці.
Всі ту рибку їли,
Зайчика хвалили.

Цурається доля щаслива Вкраїни,
Бо що ж за життя на новітній руїні?
До світла Європи простує Вкраїна,
Де вже наймитують її гречкосії.
Не служать зразком ні Богдан, ні Мазепа,
Врізнобіч гасають так звані нардепи.
І тільки за чаркою в застіллі єдині
Багаті й окрадені діти Вкраїни.

Жерці ефіру – наші візаві
новинами дивують нас немало,
що ксенофіли іншої крові
не дуже люблять українське сало.

Часи лукаві і суди – такі ж.
Посадки рокірують прокурори.
Що посолили лярви, те і їж
і не гризи ворини у обори.

І що казати? Адже не боги
печуть горнята за великі гроші?
Оддайте гоям газові борги,
якщо євреї й москалі хороші.

Чого переживати, що жиди
це ті лише, що іноді – кацапи.
Ми їх не обираємо сюди
і не стирали з контурної мапи.

І ви, і ми і їли, і пили,
і формували віче оборони,
не кроїли свої й чужі кордони.

Кугути двоголові – не орли.
і добре, що кацапи не хохли,
а тягнибоки – це ще не гордони.

08/18

Впоєні росою
впали спориші
радуга дугою
стала на межі
неба ііз полями
і туману дим
тане над ярами
сяєвом ясним
піють півні треті
у густій траві
пропадають черті
мавки лісові
задзвеніли коси
стигла ярина
сипле у покоси
золото руна
падає луною
гамір за тини
хмари пеленою
одягли лани
не марніє листя
пишної краси
наготу намиста
нап’яли ліси
прихиляє небо
місяць угорі
я іду до тебе
буду до зорі.

08.2018

Сьогодні, любі, вперше не брешу,
Із вуст злітає ваговита правда.
У діви не розкрився парашут,
Мабуть тому, що дуже вайлувата.

Я на городі кабачки сапав,
Вона ж на" АНі" пролітала зверху.
Звалилось щастя з неба на горба,
Сплелись на шиї ноги оберегом.

Угруз по груди у вогку ріллю,
В обіймах діва ледь не задушила.
Відчув, її напевно, полюблю,
Так міцно обнімає тільки мила.

Парашутистка ця була вдова,
Сказала - муж також у небі пурхав.
Я ж пупа їй довгенько цілував,
І гикавку лебідки мовчки слухав.

Аж уночі поволі розплелись,
Привів додому, викупав у ванні.
Побралися. Не дивимось увись,
Стрибаєм винятково на дивані

02.08.2018р.


В Едемі

Мій рай чудесний, браття, елітарний,
Неначе справді вийшов із казок!
На грудях у принцеси спати гарно,
Вустами настромляюсь на сосок.

Сопілка грає вправно, як по нотах,
Від іскор шалу зсовується дах.
Але краса уклякла, мов колода,
На носі прищик вискочив! Біда!

Здригаються тендітні груденята,
Пірнув у світ гнітючих мелодрам.
Усоте вже викручується плахта,
Роси набігло майже три відра.

Кочу на живота плаксиву даму,
Чаклую над сідницями...масаж...
Її потроху зносить у нірвану,
Рече панянка : - Йди на абордаж!

Поволі заспокоюються нерви,
На лікоть намоталася коса.
Калачиком скрутивсь на персах Єви -
В Едем вернувсь! А прищик лопнув сам.

03.08.2018р.

Що за гамір? Поміркуй! –
Голос шепче з висі.
То набридливий мухуй
На «ПМ» з`явився.

Він за партою сидить,
Вчиться лох цей сивий.
Графоманських віршів нить
В`яже він курсивом.

О триклятий візаві –
Всім нема спокою.
У прозорі вікна він
Б`ється головою.

І городить із повчань
Велетенські мури.
Сам того не поміча,
Бо набитий дурень.

Все «порадами» дзижчить
Авторам на вуха.
Їм таку смердючу гидь
Вже набридло слухать.

Із трупарні він приніс
Смородливе літо.
Любить цей мухуйний біс
На мерцях сидіти.

Ще й нав`язує свої
Правила хупаві.
Але сам веде бої
Вже давно без правил.

Вироки виносить він –
Виродок-лайдака.
Ти засунь, мухуйний свин,
Їх собі у с..ку.

Від рецензій, як од бліх
Люди повтікали.
Не читають, він бо їх
Намазюкав калом.

Розливає гидь в словах,
Брудом обливає.
Не лікує, а вбива
Критика такая.

І казатиму вам я,
Ну а ви – читайте.
Треба гнати мухуя
Вже давно із сайту.

Мухобойку, гаде, чуй!
Лясь! І в плямі лисій
Лиш засушений мухуй
На стіні лишився!

3.08.2018 р.

Традиційно одесити
Люблять гарно закусити.

Випадково дядя Ваня
Опинився на Тайвані.

Ой, не скоро тьотя Клава
Відпочине в Балаклаві.

Як урізано ліміти –
То замішані семіти.

Віднайшли на дні Байкалу
Водолази три бокали.

З москалем волієш миру –
Наготові май сокиру.

Ще ніколи каталонці
Не купались в ополонці.

На кориді в матадора
Бик поцілив помідором.

Євроскептики мадяри
Перепилися водяри.

В центрі Львова пакистанці
Влаштували дикі танці.

У містечко, у Баштанку
Поз'їздилися безштаньки.

Прокидається всесвіт.
А ти відволікся від справ,
Вимкнув свій телевізор
і вийшов поглянуть на зорі,
що у темному небі
від мудрості дивно прозорім,
наче крихітки хліба
спадають в задумлений став.

Прокидається всесвіт.
І все починається знов.
Жар прадавніх багать,
і краплина в глибинах суцвіття,
і вечірнє проміння ласкаво торка верховіття.
І в усьому оцьому
безмежна Господня любов.

2016

Дзюрчить вода крізь відстані і час,
І ні на мить замовкнути не хоче, –
Хоч шум її всі чули сотні раз
У дні шумливі й мовчазливі ночі.
Є щось таке в співучості струмка,
Що завжди душу збуджує до краю, –
Мелодія повільна і стрімка –
То веселить, то смуток навіває.
Колишуть мрійно звуки далечінь, –
Гаї й поля, луги і межиріччя,
А я, струмку складаючи уклін,
Вслухаюся в мотиви таємничі.
28.07.17

Идет бой. Это война.
Разрыв снаряда, блеск огня.
Глаза закрыла пелина,
И сильна боль прожгла меня.
Но я опять рванулся в бой,
Друзья кричали мне:- Постой!.
Как будь-то я бегу тропой,
Что из школы шел домой.
Меня мама там встречала,
В школу из школы проводжала.
Иду сейчас я стороной,
Мама вскрикнула:- Сынок, постой!
И я вздрогнул, и я застыл,
А женский голос говорил:-
Ну что, солдат, пойдем со мной.
Но я слышу идет бой.
Двадцать третий мне пробил,
Четыре года в АТО жил.
Друзей своих я хоронил.,
Но ведь еще, я не любил.
Как же мне любить красу,
И гладить девичью косу.
Мои глаза покрыла мгла,
Свечу любви мне не зажгла.
Хочу коснуться ее руки,
Своей девчонки и любви.
И быть обятый красотой,
Любовью девичьей и теплотой.
Но надомной хлопочет врач,
Слышу рядом стон и плач.
Сквозь окон слышно - „пей до дна“.
-Что, окончилась война?
- Нет, сынок, то слуги власті,
Они, пируют каждого дня.
2013-2018г.

Такому мене не навчали...
Як крешуть віки,
Неначе об кремінь кресало,
Одвічні зірки,
Що падають зоряним пилом-
Сторіччя за мить.
...із каменю Прото-могила
Велично стоїть

І вловлює пісню одвічну
Надірваних струн,
Мережена змістом рунічним.
Я таїни рун
Відлунням зірково- космічним
У серце зберу.
...і Сили земної магічність
Дзвенить по вітрУ...

Такому тебе не навчали
Богиня... І Бог...
Прочанами, знявши сандалі,
Босоніж, удвох
На камені твердо ступили
Закляття творить,
У себе вбираючи сили
Пройдешніх століть.

Босоніж... Не чутиме кроків
Каміння, що спить.
Нам, утаємниченим, вроки
Потрібно робить
На щастя, на рід і на долю,
На захист землі...
Для цього сюди ми з тобою
ІЗ МИРОМ ПРИЙШЛИ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118080109069

Від Говерли до Петро́са
В шлюпці плавали матроси.

Розвели гуцули ватру
В джунглях острова Суматра.

Вліз Петро на Фудзіяму
І згадав японську маму.

Заблукали в Чорнім лісі
Два джигіти із Тбілісі.

Попалився вождь зулуський
На кордоні в Рава-Руській.

Альпіністи із Каховки
Йшли на Бону без страховки.

Підприємливі китайці
В москалів покрали яйця.

Перепилий термінатор
Випав крізь ілюмінатор.

Іде війна не тільки на Донбасі,
по всій країні нині йде війна.
У кожнім місті і селі на часі
збирає щедру данину вона.

На сході гинуть наші патріоти,
а спритників цікавить бутерброд.
Їх манять лише Неньчині щедроти,
цієї бійні речовий зворот.

Коли народ оплакує героїв,
батьки до трун кладуть своїх дітей,
перевертні до України-Трої
пускають тишком нелюдів-гостей.

Вони під себе площі зачищають,
щоб мати дивіденди на роки,
електорат байками забавляють,
будують рай для себе на віки.

То хто ж веде, за що і проти кого
вже стільки років підлу цю війну?
Якщо та нечисть не боїться бога,
із чого треба ладить їй труну?!

Ще довго будем думати-гадати,
коли настане справедливий день?
Згадай усе як будеш опускати
на виборах до урни бюлетень!

Дозрівають на кущах
В кожному саду що літа
Вітаміни різний смак
......(ягідки) в нас соковиті !
29.07.18 7.20

В кожнім домі він в пошані,
Відкривається щодня,
Зберігає нам продукти,
.......(холодильнику) хвала!!!
31.07.18 18.08


Спекотно літом,
Ніде діться,
Всі тінь шукають, холодок
Нам .....(вентилятор)допоможе
Ганяти буде вітерець.
31.07.18 18.17

На галявині і в лісі,
Можна всюди їх знайти,
Коли добрий дощик пройде,
Там з’являються ....(гриби)
31.07.18 18.22

Ластиться море до ніг, мов кіт,
Берег плететься ззаду.
Хмари пастельні - дивись які -
Короткочасний задум.
Море белькоче собі під ніс
Пісеньку монотонну.
Промінь-батута, летить навскіс -
В хвилях легеньких тоне.
Ти у долоню свою береш
Білу вологу мушлю...
Все це порожнє було, авжеж.
Все і забути мушу.
Тільки це море, неначе кіт,
Тільки ці кроки - стежка
Тільки реально скінченний світ
Берегом став безмежним.
2018

1

Мирослава під чорним кедром
зранку мріє: піти б за Педро...
А увечері - автотраса...
Секс за гроші, слизька оаза...

Від села до містечка - триста...
Бабці купить халат, намисто
Набрехала матусі всоте:
ненормована є робота.

Ластовиннячко не завада.
Кирпоноса худа наяда...
Татуаж - саламандра синя.
Нагодовані кріль і свині.

Парубійко сусідський хоче,
залатав за цілунок ночви,
та й повіявся за повітку -
обіцяла задарма Вітка...

- Це гормони... - зітхає батько, -
уявляю персисту Надьку,
а законна - зів'яла ружа,
та й кум Гена в утіхах дужий.

2

Все - як завше: сівба, толоки,
транспортують моралі... блоки...
Сором тлумиться, всюд розпуста.
Плине ложе пусте - Прокруста...

Відвойовують зали, храми.
Міріам подає програми.
Руки тягне хмільне, ледаче.
Мирослава під Куртом плаче...

3

У ярок налетіли гуси.
Щось палили - папірус... вуса...
Лементують, щипають гичку.
Дві пожежі... брудна водичка...

2018

Із носа окуляри зняв рожеві,
Навпроти - графоман-недопіїт.
Облущилася позолоть дешева,
Невдатний карлик глипає на світ.

Стругав-варив сонети про дубочки,
Увірував, що кожен вірш – краса.
Повз купи мудрі пролітали мовчки,
Ніхто ув очі правди не сказав.

Усе життя прикуплене по блату,
Набутки – мильна булька, кіч, плюмаж.
Проліз в калашний ряд за тінню тата,
А от таланту справжнього нема.

Я істину очищу словом правди:
Писати вірші – не твоя стезя.
Сідайно но знову за учнівську парту:
Ти все почув. А я - усе сказав.

30.07.2018р.

Якби могла до тебе притулитись,
Мене б ніякі далі не зманили,
Мене б ніякі біди не зломили.
Живильними потоками умитись
Відрадно би було нам із тобою,
І світ би золотів над головою,
Якби могла до тебе притулитись!

Якби не руйнівна буремна драма,
Мені б і ноша видалась легкою,
В надійному святому супокою
Гостинно би тепліла панорама
Того, що нам судилося прожити.
Були би ми дорослі вічні діти,
Якби не руйнівна буремна драма.

Було б усе природно і невинно.
Легкі недоговорені звіряння,
Гарячі опівнічні сповідання
Текли би незамулено й первинно,
Бо все навколо так цього хотіло
І нас обох на те благословило!
Було б усе природно і невинно.

Кому тепер із сумом розказати,
Про те, як поміж нас можливість щастя
Недовго пожила – й не прижилася,
І мусимо ми нарізно блукати,
Когось шукати, ходячи по колу,
І знати, що не стрінемось ніколи --
Кому тепер із сумом розказати?

2018

Знову вечір сонливий іде.
Закуняла розморена тиша.
А дівчисько біжить молоде –
Кобилиця вогнем ніби дише.

Наче вихор увись полетів –
Так вона шаленіє в пориві.
Розвіваються коси густі –
Розкуйовджені, мов білогриві.

Що за мить? Дивовижна то мить!
Затулили усе білі крила.
Амазонка, бігунка летить,
Білим полум`ям сад запалила.

Знак арійський упав із небес,
Мов з`явилась Богиня то Слава…
Наче дух ніцшеанства воскрес –
Біла бестія мчить величава!

31.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Нічні дощі липневі монотонні,
Втрачають голоси в густому листі.
П'є місяць воду десь на підвіконні.
Підсвічує нитки тонкі сріблисті.
Полоще сад раптова тепла злива,
Ввімкнувши блюз наприкінці вистави.
Як густо цьогоріч вродили сливи,
Як на очах вони попідростали.
Цей темпоритм води, неначе човен,
Несе мене в світанки навпрошки.
В липневих снів медово-теплу повінь,
Туди, де блюз, і місяць, і сливки.
2018

Сонечко в хмарах ховалось – і вмить
Посмішка в Небі з’явилась – блакить
Заволоділа великим простором!
Промінь ясний все осяяв навколо!
Промінь! Промінчик маленький – дівчатко!
Сяє обличчя у діда на згадку!
Погляд дорослий, задумливий, щирий!
Очі розумні, глибокі, мрійливі!

А рученята маленькі та сильні,
Міцно тримають ще й поглядом пильним!
Бог надіслав дідусеві дарунок:
Радість йому, від хандри порятунок!
Дівчинка Кіра – назвав її тато.
Радість в оселю прийшла, справжнє свято!
… А ось сьогодні всміхається річка:
Гарна і чиста така , невеличка!

Тихо тече собі – Псьол її назва.
Плавають дітки, а Кірочка заздрить!
Трішки ще має вона підростати,
Щоб із басейну дитячого встати.
Ось через рік, мабуть, так воно й буде.
Знову всміхнулось малесеньке чудо!
Нігті побачила – колір яскравий!
Пальці схопила – не відпускає!

…Дивна якась, чудернацька погода:
Дощик злякав тільки – зникла негода!
Вправно сідає дідусь за кермо:
Тільки веде «Жигулі», не «Рено»!
Сонечко знову вітає привітно!
Стелеться поле навкруг – все примітно!
Соняхи жовтогарячі, пшениця,
«З вітром у них якась таємниця».

Радісно всім: відпочинок був гарний!
Час пролетів непомітно і справно!!!!

29.07.2018
Свидетельство о публикации №118073105800

Там рідний зелен-сад,
Веселі мама й тато,
Дитячі диво-сни
І запахи весни...
О, любий листопад,
Моє нестигле свято
Ти на спориш-стежки
Домашні поверни.

На крилах чудо-мрій
У колискову пісню
Я радо повернусь
Із вицвілих доріг...
Весни провісник льон,
Ти осінь тихо-пізню
Веселки полотном
Постелиш на поріг.

У отчий теплий дім,
Обійми прародини
Вертаюся щоніч
Лелекою у снах
А під моїм вікном
Священнії жоржини
Вітають зусебіч
Росою на устах.

Малює вітер небо, білі тучі,
а серед ночі – місяць угорі,
мою журу і радощі кипучі
до вранішньої Божої зорі.
Та не сягає істина до Лети.
Нема на те ідеї і снаги.
Безсмертя творять іноді боги,
а вічне – ще не чувані поети.
А я усе ніякий і такий,
що й од Фортуни накиваю п'яти,
та і її не буду доганяти
як іноді попутає лихий.
Немає віри. Що із цим робити,
мовчить і не підказує життя.
На покуті німі дереворити
уже не вимагають каяття,
яке переросло само собою
молитвою до сонця і небес,
де по-новому білий світ воскрес
веселкою над синьою рікою,
а на каймі блакитного сувою
гаптує жовте колесо Велес.

07/18

Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж,
Якщо вже до іншої мене шлеш?»
«Як дасть мені мати золоті ключі,
Кину твої перстники тобі у вічі.
Я ж не за дарунки вірна була.
Якби чула зраду, зроду б не взяла.
І хоч ясним соколом радить мати звать,
Лучче важкий камінь в гору піднімать.
І хоч радить мати поруч тебе сісти,
Лучче наодинці гіркий полин їсти».

На ланах концерт давали... Весело? Та де там!
І ведучій відгукнулась із душком котлета.
А у полі - ні тополі, жодної копиці.
Ніде справити потребу головній артистці.
За машиною присіла, глузду ризик вартий,
А водій агітбригади був мастак на жарти.
Навіть хто зівав - заплескав фабулі вистави,
Бо кепкуп завів двигун і рушив різко вправо.
Ще такого свисту, «браво» зроду не бувало!
Животи понадривали, в буряки наклали!
Пліткували аж в райцентрі ледве не щоденно,
Що принади у артистки майже на півсцени.
На цей раз жартун заядлий не чекав на помсту,
Бо найдужче реготав там голова колгоспу!
Телефонував на ферму, ото була втіха!
«По міндобривам відбій - гній тут сам приїхав!»

2018 р.

***
Як жаль буває іноді красунь,
коли чекає їх пора остання,
яка навіює розчарування,
нагадуючи, що і ти – як лунь.

***
Журою серце огортає,
душа відшукує шляхи,
якими хочеться до раю,
але спокутувати має
і наші, і свої гріхи.

***
Всі ідемо за обрії, за межі.
І наче ще не охолола кров.
Але не це бунтує і бентежить,
а те, що у собі не поборов.

***
Салютуємо, рапортуємо
і тікає на мить пітьма.
Та не бачимо, і не чуємо,
що радіти чому, нема.

***
Іде біда, як водиться, зі сходу,
а нам і досі горе – не біда,
що кінчиться терпіння у народу
і потече кровицею вода.

***
Усе тече, а проминає
лиш те, що нам не дотекло,
І жаль єдиного буває,
якого наче й не було.

07.2018

У Львові особливо пахне дощ,
Стара бруківка миттю тяжнявіє.
Зливається з повітрям польський борщ,
Чужі міста так пахнути не вміють...
У мареві нічного Кайзервальду,
Відшукую давнезні таємниці.
Подалі від холодного асфальту
В найглибшу глиб чистенької криниці.
У львові особливо пахне небо,
Птахи у парку-наче у раю.
Мені вже інших запахів не треба,
Я піду запах кави поцукрю...

Будинок гарний, наче. Моноліт.
Та щойно опущу свої повіки,
То чую все: як дихає сусід,
І що найгірше - гнівні, люті крики.

Був малючок, а виріс дикий джин,
Не любе чадо - без душі гомункул.
На маму сиву кожен день кричить,
Якщо дістане - підіймає руку.

Останнім часом уподобав Марс,
Дивлюсь на небо, в почорнілу просинь.
Та вухо чує матюкливий бас,
А неня мовчки витирає сльози...

Гримить! Злітають петлі із дверцят,
Синок на кухні, знову чути гавкіт.
Кладе у рота гущу із супця:
- Агов, стара! Неси іще добавки!

31.07.2018р.

Нещирість

Причастя купно пив на посошок,
На біс щорічно здійснюю цей номер.
Полегшення душі, кишень, думок...
Попові з неба впав новий "Лендровер".

Поблимує прочанин на литки,
Прознає жінка люта - не зрадіє.
На житнім полі - мак і будяки,
У храмах - неудатні лицедії.

Чудову службу кум сьогодні втяв,
Хороший бізнес. Увійду у долю.
Несе людва нещире каяття,
Навзаєм удостоїться недолі.

Цвіте маразм, лунає акафіст
Та спів - не спів, а в'яле голосіння.
Уп'ється православний атеїст,
Відмітить справно Боже воскресіння.

Кінець богослужіння. Три крапки...
Пройшов екстаз (о пречудові миті).
У церкві пусто. Мушок павуки
Підловлюють у непомітні сіті.

31.07.2018р.





Мусі-пусі

У буду утік до Полкана,
Виснажує слух жінчин глас.
Не липне до мене кохана,
Не треться сьогодні карась.

Зобидилась капосна діва
На мене дивитись не хо.
Годину не орана нива,
А це вже вважаю гріхом.

А я ж обціловував личко,
На блузці вже торсав замок.
Заусінь шкрябнула сідничку,
В лебідки істерика, шок!

Хутенько обкусюю лихо,
За персиком збігав у сад.
Затихла. Ногами не дрига,
Конфуз переводжу на жарт.

У мавки улігся на пузі,
Обмацую перса м"які.
На вушко шепчу мусі-пусі -
Вернувся до раю таки!

30.07.2018р.

Козацьке

Трухлявий пень, оброслий мохом,
Лише говорить про любов.
Мені ж миліші "ахи" й "охи",
І молодиць гаряча кров.

Між хропаками й позіханням
Еротики бубнить урок.
А я учадів од кохання,
Не чоловік - голодний вовк.

Не заздрю я старому діду,
Штани навиворіт надів.
Лишилось тільки гомоніти,-
Пройшла пора персистих дів.

Пишу закінчення ліричне,
Фінальний мудрості вінок:
Хай шамкотять діди про вічне,
А козарлюги - про жінок.

30.07.2018р.


Спека і любов
Серйозна тема. Слухай і мовчи.
Розмова піде про мою Одарку.
Кохатися потрібно уночі,
Бо денної пори улітку жарко.

Обвиснув ніс, зів'янув огірок,
Зайці у тінь сховались під капусту.
Липневе сонце стоплює жирок,
А разом з ним останні краплі глузду.

Колода на софі, а не жона,
На неї зранку глипаю несито.
Поцьомати бажаю "кавуна".
Але боюся фею ворушити.

О так, звичайно - прохолодна ніч!
Комфортно збоку, зверху, навіть знизу!
Та мавка-зваба як гаряча піч...
Не стримався - за пампухами лізу...

30.07.2018р.

Живого розуму єврея -
мені би перст, хоча би перст
пішов би геть у світ за нею
і не біда що сотні верств…
нехай і я не славний Ізя
не той на вигляд, зріст, ступня
не так щоб аж… не так щоб мізер
не фіндіперц, і не фігня…
та ось припнуло
до аптеки
і до кав’ярні
і метро
щоб споглядати вас, молекул
задовольняти щоб нутро…
30-07-2018

Т. І...
Стрічай мене в своїм чеканні
І в русі тіні на стіні, –
Почуй в усталенім мовчанні
Відлуння зродженого “ні!..”
Знайди мене в своїй печалі
І в тузі пліток та легенд, –
Страждай безмовно і надалі
Під їхній акомпанемент.
Побач мене в своєму житлі,
Як відсвіт сонця на рядні, –
Відчуй у мороці та світлі
Надій покинутих вогні.
Зумій у кволому мигтінні
Свічок осяяння знайти, –
Шукай у вірності й сумлінні
Плоди й коріння самоти…
29.07.18

Густі мазки. Хтось тихо білить небо.
Перисті хмари затирають синь.
Раптово думка вигулькне про тебе,
Неначе темна пляма навскоси.

І ворухнеться щось у серці знову,
Вже не щемить, лиш тихо промайне –
Що так було колись усе чудово…
Та не турбує більше це мене.

Відходять темні плями у минуле.
І світла тінь облуди відплива.
Вона вже не зворушить, не розчулить…
Стирає хмара всі химер «дива».

27.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Свободолюбство – майбуттю основа!
«Земля і воля!» – гасло над гербом.
Народ, що спить, зникає поступово,
а то і просинається… рабом.

Хто землю прихопив, хто булаву
чи інший шмат народного майна.
Триматися нелегко на плаву,
якщо ти лише не кусок лайна…

Тільки тебе бачу я серед ночі,
тільки тебе знову бачу удень.
Губи мовчать, але серце шепоче –
бачу тебе, хочу тебе, лише тебе…
В нашім саду вже розквітнули вишні,
пісню завів не одну соловей.
Думи навіює щемно-невтішні
запах солодкий чужих орхідей.

Лише твоє ім’я знов промовляю я,
що чарівніше за спів солов’я.
Чиста краса твоя, ніби роса в гаях,
ніжна лебідко, кохана моя…

Де ми ходили крутими стежками –
папороть інша там нині росте.
Клени стрункі піднялись поміж нами,
в споминах наше кохання цвіте.
Нам про минуле нагадують діти,
що на стежках тих змінили батьків.
Та і вони розлетяться по світу,
їм не уникнути жвавих років…

Лише твоє ім’я все промовляю я,
що чарівніше за спів солов’я.
Чиста краса твоя, ніби роса в гаях,
ніжна лебідко, кохана моя…
Бачу тебе, тільки тебе,
любу тебе, милу тебе.
Хочу тебе, тільки тебе,
знову тебе, лише тебе…

27.07.2018

Жив Адам в саду Едема,
Бог його там поселив.
Щоб була дружина,
Жінку Бог йому створив.
Це для Бога було просто,
Жінку Він створив із ребра.
І під стать Адаму ростом,
І любов у них була .
Щоб тіло жінки було ніжне
І приємне для руки,
Бог зібрав з усього світу,
З троянд білі пелюстки.
І додав до розмаїття
Жовті темні кольори,
Щоб жінки були у світі
Незрівнянної краси.
Очі жінки вбрали Небо,
Проміння Сонця і зірок.
Бог додав, бо це так треба,
Росинки з вранішніх квіток.

А в уста додав Він меду
І ложку терпкого вина.
Щоб муж мав насолоду
І любов хмільна була.
Бог їй дав чарівний голос,
Ніжні почуття.
І родючість, як житній колос,
Щоб квітло на Землі життя.
Жінку Бог назвав Єва,
Вона Матір всіх людей.
Шануйте Землю, як Едему,
І родіть у світ дітей.
На шостий день кінчив творіння,
Бог на сьомий день спочив.
Людей, Землю і насіння,
Бог благословив і освятив.

В думках не зринули бажання, коли зірки униз летіли,
Вона угору не дивилась, приречено ковтала сльози.
Вона – легкий весняний промінь поміж судилищ і святилищ.
Вона вчинила нерозважно, не відчуваючи загрози.

Цікаво, де вона? В пустелі посеред ангельських потилиць,
Там, де скляні пречисті висі від неї не приймають позов?
А, може, просто і звичайно, коли іще не звечоріло,
Аби збагнути непрожите, мандрує небом у пірозі?

Вона – ромашка в чистім полі, яку спалив пекельний дотик,
Її світанки – без кохання, її самотність – океанна.
Відчайні крики у мовчанні почути був нездатним жоден,

Вони розтанули у тиші. Для неї літо – ненастанне.
Лети ж туди, сумлива німфо, навіки із дитинства родом,
Де час давно уже не плине, де вічність перев’яже рани.

2018

Килимками календула чи нагідки - як для кого...
Абрикос наш понівечив дядько - зальотний прогрес.
Визирають пажі, фланірують дофіни з-за рогу,
кучеряві перуки запилені... рій танцівниць, поетес ...

Вигопцьовує фертик, бо має свистульку з Опішні.
Докачають меди, привезли секондхенд у міста.
Огудиння сплелося, врожайно, по зливах - розкішно.
А наука - ділити земелечку - ох, непроста...

Привітай реформати, працюй аж до сьомого поту.
З-за бугра однокласники шлють онучатам жалі.
Розмоталися бухти незримого давнього дроту.
І наливки сливові течуть із прабабних сулій...

Падекатри граків... падеспані синиць... пишнотрав'я.
Матіоли запахли. Не сниться - зчужів Яготин.
Чорновусий Вітрисько сміється: "... та грав я..."...
Розсипає цяцянки на тло золотих павутин...

2018

Помажу лірика медком,
Потиличників годі.
Із тилу ритиму підкоп,
Хвалебні оди в моді.

Писака гарний він, дивак,
Чутливий і сльозавий.
Від ласки миттю умліва,
Цвіте як мак від слави.

Шпандьорить прудко про дуби,
Потрощене кохання.
Його я майже полюбив,
Як віника у бані.

Клює на "Браво!", "Клас!", "Віват!",
Кажу: - Я - шанувальник!
А ти ж бо - геній! Мудрий скальд!
Пегасовий напарник!

Нектаром вушка намастив,
Погладив по макітрі...
Втіка титан! Кричу: - Куди?
Сиропу ляпку витри!

30.07.2018р.

Гартувала з пелюшок
Мамочка малого.
І впустила – це був шок!
Лобом об підлогу.

Та минули дні сумні,
Що не шкода й праці.
Заживало все на нім,
Наче на собаці.

Голова його – пуста.
Серце ж – має злобу.
І хлопчисько виростав
Дуже твердолобий.

Хоч олії в голові
Не стачало в нього.
Вірші він писать нові
Ласий до знемоги.

Тріску в оці у сусід
Помічає зроду.
А в своєму, як той дід,
Не бачить колоду.

Нападає, наче тать,
Бо, напевне більше,
Любить він критикувать,
Ніж писати вірші.

А на критику в свій бік
Вперто дулі тиче.
Цей невіглас-чоловік
Дуже войовничий!

Ти тут, дурню, не бикуй!
Дам! Не здасться мало!
Поправляйхер-Критикуй
Так його назвали.

Зна, як всіх вмочити в гидь,
І де ставить коми.
А як Образи ліпить –
Діло незнайоме.

Наголос у словнику
Перевірить може.
Свій поставить Критикуй –
Зовсім неспроможний.

А створить неологізм?
Борони, о Боже!
Це для нього – онанізм,
І Прокруста ложе.

Слів гидких у кожен твір
У віршАх мастрячить.
Джентельменський це набір
Джентельмена вдачі.

У повчаннях – в молоко
Поціляє "гуру".
Це - зашорений дурко –
Поправляйхер Шура!

30.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Це місто сердешне миле ніби умите Матір’ю
Стереометрія простору під паттернами дощу – під останніми краплями –
Така…. –
Німби ліхтарних стовпів – остовпів алкоголік-гуляка і я остовпіла –
Змито усю провінційність місто оголене стерео огорнуте небом стерво
Захоплене у полон сірих калюж й холодного подиху –
Озонової хвилі – дихай! Кричить мені місто. – Дивна ти дика ти –
Ось твій декатилен хвора на все горло птахо. Краплі важкі мов тахо*…
Наче удар важковаговика
З верби з берези граба та дуба з кожної гілки з кожного даху
З кожного помаху крил з кожного капелюха з кожного божого духа –
Краплі важкі мов тахо… вбито задуху збиту пилюку пущено до водостоків
Надмірний об’єм кровотоку стоки мого міста знову бурлитимуть мовби після
Битви двох велетенських Моріарті на полі їх власної морфійної брані
Дощ місту вимив вуха дощ йому вимив рани дощ був його Іоаном
Залиті вулиці заснули заколисані оргАном дощу – ця ніч для спасенних
Бредемо із песиком булькаю черевиками – блажен хто йде
Вузькою смужкою суші між рукавів Океану
Ми йдемо по дощу
Я впаду – і наступним дощем встану
Я вимию вуха мого міста я вимию його рани я буду його Іоаном
Його стереометрією простору
Коли мені на смужці вузькій
Світла у світі Ра не стане

Краплі важкі мов тахо —
Падай
Птахо...


*тахо - українські патрони для мисливської зброї

На последней черте у тризны
Не нарушу законов тиши.
Что умела я в этой жизни?
Хлеб испечь и писать стихи лишь.

Раздвоили так дни и ночи,
Что никак не замкнуть мне круга.
А у вечности божьи очи
И тот голос из детства - друга.

Голос этот был голос музы.
Время скрылось, творя пространство,
Как Евангелие от Босха,
Растерявшимся, злым и странным.

И тогда, по веленью жизни,
Стала строить на небо башню,
Где меня спросили:
- Куда ты
Лезешь с лестницей личной?
Страшно..

Средь вселенной я как на бритве.
Ты, судьба, погнушалась мною.
Близнецы во мне чинят битву -
Никогда и Всегда – игрою.

Я сутра становлюсь земною
Половиной. А как стемнеет –
Превращаюсь в того, кто со мною
Обреченность бессмертья делит.

Брат, а я не хочу бессмертья.
Так оно не идёт, нескромно.
Ночь смеется. И кто-то третий
Замахнулся звездой в лицо мне.

Так и нет мне спасу, братишка.
Я раздвоена, хуже нету:
На два имени, на две фишки -
На мой хлеб и стихи об этом.

2013

В питанні віри я - лопух, профан,
Ні підступів не бачу, ні обману.
Пророк із джунглів крутить хараман,
Святим письмом притиснув до паркану.

- Є заповідь, мій сину, "Не вкради!".
Киваю, бо погоджуюся з гуру.
В моїй кишені, чую, шарудить,
Націлився на сотенну купюру.

Зійшлися: за брошуру - п'ятдесят,
За екзорцизм дорожче - півзарплати.
Розцілував! І каже: - Я твій брат!
Давай на церкву перепишем хату!

І день, і ніч молитимуся я
Аби до раю вигнали з геєнни...
Аж тут надбігла жіночка моя,
Сокира у правиці! Навіжена!

Вернулась пізно. Просить: - Дай води.
На обусі - карміном - всохла крівця.
Стирчить із рота жмуття бороди,
Гарчить, немов поранена тигриця.

Спасенний муж! Розсіялась мана!
Пірнаю звично в пазухи обшири.
Прозрів, бо є розумниця-жона,
Магістер теології та віри.

29.07.2018р.

Для бабусі повитухи
Обламалася житуха.

Пиячиська незугарні
Опинились в буцегарні.

Капітану корабля
Не вернути ні рубля.

Не шалійте комуністи –
Подадуть на «зоні» їсти.

Не шалійте наркомани –
Поздихаєте з дурману.

Не шалійте москаляки –
Не забракне вам гілляки.

Темно-кавове небо -
робуста, арабіка?
І яскраве горнятко-Місяць
палає всю ніч.
Дивовижа напій
для поетів, художників,
мрійників,
що в сяйливу нічницю
зустрічаються з вічністю
і бесідують з нею
віч-на-віч...

Щосекунди,
щомиті
скресають у небі
огненні жарини -
і духмяним потоком
ллється дивонапій
в філіжанки
для спраглих Землі
без упину.

Серед дощу ми як на Корсиці липня,
Конвент алегорій, метафор – постреволюції дня.
Цей мокряк, ця негода, цей день – наш Тулон,
Я парасолю здіймаю як дах, капелюхом трикутним:
Між небуттям і буттям, між минулим й майбутнім:
Між нами і небом, а краплі як кулі й шрапнель:
Четвер Ватерло і субота Гренобль, і хвилини-улани,
Ми трохи повстанці, вандейці, ледь-ледь партизани
У цьому двобої, в цій битві, на полі війни,
Яку донкіхоти місцеві чомусь називають коханням,
Ми миємо ноги в калюжах, йдемо як Христос по воді,
А в подумках Ельба, сто днів, корабель і вулкан,
Чи може Єгипту голодний сумний караван.
Не знати, що там за віконечком - липень, чи брюмер,
Чи може до консула просто прийшов костюмер,
Чи може мундир поміняв молодий офіцер –
Отой, корсиканець – дивак і Мольєр,
Чи просто Париж-Станіслав – свято торішнього листя,
І ліс слимаків, і вогкість альпійська Далмацій,
І небо далеких і білих хмарин-декларацій,
І наші тіла – гарячі, як сонце над селищем Аустерліц:
Останні атаки гвардійців, десь наш Талейран
Блукає кавалком туману. Пишу про вечерю в Брокере,
Кліссон та Євгенія нам наливають вино:
У келихи літа – тесані з буку, і круглі, як Місяць оповні,
Виноград Патагонії пахне вітрами пампасів:
На острів Святої Єлени пливе корабель почуттів:
Вітрило шовкове і біле як сніг – оксамитом чорниці
І вечір вологий наплів нам якісь небилиці,
Завершився день. Чи епоха. Кохана, пробач,
Я ненароком подумав, що ти Жозефіна.
За хмари ховається Місяць-калач,
Стежками мовчання блукає сумна Прозерпіна.
На барикадах кохання бодлерівський сплін:
Це дощ – безликий художник ілюзій. Це він…