Хотілось би знати
Усе записати

Хотіти згадати –
Не в букви піймати
Хотіти сказати –
Ніколи не грати
Відважність – гадати
Сміливість – тримати
А міць – промовляти

Читати, писати
Покірно чекати
Збирати, ховати
У стіл замикати
Любити – зникати
Себе уникати
Кохати – брехати
І сліз проливати

Та я
Хіба
Душа –
Безмежна пустота?

Я квітка
Квітну
Світло
Сліпнуть
Всі сороми
Глупці
Ганьба
Гоніння
Галасування
Гомін

Грішно
Ламати
Жінки
Цвіт
Мерзенно
Підло

Вірити
Словам
Невинність –
Не краса
А юності пора
Незнана світом

Бажати – казати
Слова промовляти
Помріяти – спати
Усе відкладати

Робити – і знати
Тіней не ховати
Бридке – цінувати
Прекрасне – пізнати
Згадати – зірвати
З душі – виливати
Писати – читати
Відкрити – віддати

Кригу ламають квіти, до ранку - літо.
Вдати так важко, що не любиш джазу -
Треба. То кинь холодне зимове "ні" ти, 
Попри ці стигми, стигми на рівні тазу, 



Попри ці низькі ноти на рівні танцю, 
Що йдуть хребтом по сходах у темну вирву.
Скільки до тебе вірило устам цим?
Й чуло підшкірне: Вір йому, дівчинко, вір, ну!?..



Поряд. На рівні слуху - шум хвиль і чайки, 
Сонце цілує тепло вершину зору, 
Чуєш, мала, вилазь із чужої майки, 
Хоч вона рівно втричі тобі у пору.



Чуєш, мала, не ламай чужої криги, 
Квіти для криги вироком і прокляттям.
Джинси твої ховають художні стигми, -
Він - твоя смерть без фізичного розп`яття.



І небайдужість стирає «нe» очі в туші.
Вдати так важко, зберись, і лиши кімнату.
Будуть, мала, на стегнах ці руки дужі, 
Довго ще будуть, бо... йому весна ти.

 
тако загадалося нині мені
я правлю акценти на шкірі свині
& мрію дозвілля у крилах орлів
чи подзвін піску вдалині але ні

навідую дещо інакший театр
& вірю у дивних його саламандр
вони мов печать що печаль на чолі
безпотреба яких~ небудь мантр

& звертаю із курсу глухосліпих
від надміру будь~ яких лівих лих
за вітрами вітрил у брязкому човні
траверсуючи хвилі нічні




 

Серед уламків сонця вогняних
Я колихаюся в такт вітру
І сік тече по тілу, у землі
Знаходжу свою міць і силу

М’якіша за перини
Гостріша за списи
Я пробиваюся до неба
В канавах, на майданах, у дворі
По даху, крізь бруківку, з першим світлом

Легка, гнучка, міцна
Мотузка, щит і ковдра
За смертю знов життя
Я стелюся до сонця

І шепіт з надр Землі
Вливається в коріння
Послухай голос мій
Пульсацію Всесвітню

2012

Уміє прогресивне людство
міняти наші ярлики.
Жерці зеленої капусти –
найяскравіші маяки.

Замовні нишпорки – в угарі
і компромат у Юґи є,
але потрійна Мата Харі
усю пургу переграє.

Таємні копи накопали,
найомне радіо рече,
що Україну ошукали
і згага націю пече.

І людолови, й людоїди –
коріння і гілля ідей,
які освоїли сусіди,
демонізуючи людей.

Але дедукція говорить, –
кому це вигідно було?
Напевне тому, хто в офшори
ховає крадене «бабло».

А бойовому українцю
дають іще один урок, -
або ховай у воду кінці,
або зарийся у пісок.

Ідеологія нарцизму
і реноме ідіотизму –
один і той же сатана.

Уся корупція, і вади,
і явні злодіяння влади
надійно
               списує
                               війна.

03.2018

Сьогодні Міс - а завтра міст
Гарцюють по якому…
У цих рядках короткий зміст
Вважайте про знайому…
Агов!
Агов!
Агов!
Агов!
Панове, трасцю вашу…
Впишіть й мене до ваших змов
Експертом з макіяжу…
22-03-2018

Вже затягує літак залізне шасі
Та ти ж, дівчино, не така, як усі
В останній момент вимагаєш таксі
Сідаєш у нього, дякуєш, мерсі
Охоплюють машину парфмуми "Люсі"


Але варто лиш шоферу щось пригадати -
Ти починаєш сильно нервувати
Губи можуть вмить почервоніти
Яскравого забарвлення набувають ланіти
Тебе тоді від крісла легко відірвати,
В твої тоді душі стріляють гармати.


Кричати починаєш, лізти кермувати
Аби тобі єдиного моменту не знати
Така запальна і непересічна
Родичі благають, щоб дожила до січня.
Доля твоя занадто іронічна
Та потім за тобою буде пам'ять вічна.

Але поки що ти живи і радій
І про хворобу рак і думать не смій

І лунко падає весна
осяйним днем на біле поле,
сніги пронизує до дна
і вже за тиждень поле голе.
І вже парує плоть землі,
в повітрі запахи рожеві.
Гніздо лаштують у дуплі
шпаки крикливі… березневі.

03.2018

Прилинь до мене, радосте моя…
Літа між нами плинуть течією,
А серцю тужно дотиком єлею,
Коли на мить приходиш ти здаля.

Минають дні, байдужні до біди…
Твої сліди – прочинене віконце…
Коли зайде і в нас вечірнє сонце,
ти хоч листочком пізнім упади…

Коли промінчик щастя догорить
І розітне крило прощальне тишу –
Тебе на грудях ласкою вколишу:
Моя лебідко, що тобі болить…

А мить щемить – летить і квилить час –
І ронить наша пам'ять сльози-перли
На пестощі… на те, що ми не вмерли,
Коли між нас уже немає нас.

«Мене нема», – голівоньку схиля,
І гаснуть чари млою безнадії…
…В мені воскресни знадою лелії –
Прилинь до мене, радосте моя…

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення" - Львів:Логос, 1997)

Не торкай мого болю, благаю...
Над садами застигла весна.
Як доходиш уперше до краю,
то, здається, спасіння нема.

Днів з десяток ще треба заждати -
у бруньках розговіється світ.
Не питайся ні часу, ні дати,
коли зможу знайтись на отвіт.

Запливає у вікна безсоння.
Ох укотре ж, укотре! Нехай...
Болю мого невільне бездоння,
я молю, не торкай...

18.03.18 р.

 
Вдома, з праці, Джульєтта
Свій сніданок з’їсть
Утре до шкіри аромат
Секретно дійовий
Час у постіль, та
Вона вбере пальто
Бо можна спізнитись у сінематограф
Сінематограф

Ромео свій апартамент
Під сходами, замкне
Цей шал в очах, квітчаний шарф
Недільний мільйонер
Час у постіль вже
Із нею, геть печаль ―
Не встоїть, якщо принесу шоколад

День ясний вернеться & патер Терезіас
Слухай розповідки ті, що він їх не вигадав
Світ пройшовши від & до, з його таємницями
Морем був, і яривсь без меж
Був землею, віддавав усе
Певно, моря менш, аніж землі



Стели Рясноти

”Я не місцева“
Шепче Тесса стара
”Не хвилюйсь
дійдемо живі“

Дякуємо за дискаунт
у співпраці Тесс
Все самотньо в o’хелл-і
Ночі смертна тінь на склі


Англійські ребра з явичини зкидка до 47 пенсів за фунт
Пік Фрінз Фемлі асортимент від 17 1/2 пенсів до 12 пенсів
Рідина Фейрі Джайнт здешевшала з 20 пенсів до 17 1/2 пенсів
Галаретка до столу по 4 пенси шт.
Масло Анкор ціну з 11 пенсів збито навпіл
Кремові бісквіти Пташі Вічі – пропозиція тижня!


(Омлет з яєць)




 

Я ішов по воді по коліна в траві
По землі мов по п'яти в блакить
З голови все почалось і в тій голові
Сміх і дзенькіт сріблиться й бринить

Я ішов по землі по коліна в багні
І долонею зорі збирав
І нанизав на ріг одноокій весні
Наче сіно веселки із барв

Я ішов, я стогнав, я ступав знизу вверх
Я ставав до спочинку щомиті
І об свою Голготу я ноги обдер
Неба сіно в стоги щоб сповити

І Голгота уже не в камінні й дірках
Не жорстока й палюча від терну.
Я іду по голках по коліна в снопах
І з гріхів проростають зерна

І Голготу мою оминають ченці
Бо не знають чи можна іти тут
Там де неба снопи і де зерна оці
Із гріха проростали любити.

І Голгота моя наче ніжна земля
Де ідеш по коліна у крові
Де гріхи і снопи і зерно і дитя
Все пророста з любові

2018

а за вікном летять сніжинки
гарний весняний морозець
позамітало всі стежинки
ото для котиків капець

не нявкають і не горлають
хіба шо дома пару раз
за що їм отаке, не знають
знали б вони ціни на газ...

Шалений також офігєвший
весна упала на мороз
зимою сніга було менше
і це не жарти, все всерйоз

гормони в тілі задубіли
а їм би вирватись скоріш
циклони вперті знахабніли
такий от мій весняний вірш

На здощілому листі печалі лежать,
Незнайомка спинилась. Я чую удачу.
А довкола – якась зусібічна межа,
За якою – нікого, нічого не бачать.

Час такий, що далеко мені не зайти.
І не вихід – жаліти утомлене листя.
Не зважайте на мене, я до гіркоти
Додаю і колишні осонцені змісти.

Незнайомка іде – хилитається дзвін,
Що розносить мої падолистні тривоги.
Зусібіччя – собор… Бешкетує і він,
І думки мої інші, вселюбні, розлогі.

Життя що посіяло сенс десь
Жебрачило коло базару
З картонкою «Не проминайте
Подайте кому що не шкода»

І банкою з-під майонезу
Йому перехожі відчіпно
Шпурляли щось правда негусто
Здебільшого всякий непотріб

Ночами в обдертій хатині
Життя скарб той ревізувало
І лаялось тихо крізь зуби
А потім все в грубці палило

Палали у ній і чадили
Усякі кохання до гроба
Служіння і самопожертви
Бувало й ідеї високі

Горіло те все неохоче
А дещо ще й нагло тікало
Життя тільки вслід йому мовчки
Жбурляло що втрапить під руку

Отож і тепла було мало
І мерзло життя там щоночі
І дріб вибивало зубами
Й сукало вже подумки мотуз

А плюшеві іграшки з жаху
У запічок пхалися тісно
Ото домовик мав роботу
Викачувати переляк їм

Та якось напровесні ранком
Життя не пішло старцювати
А вигребло з хати весь мотлох
І жужелицю з піддувала

Спалило к *** ту картонку
Гарненько провітрило хату
На призьбі присіло й сказало
Та йдіть ви всі лісом з тим смислом

Ідеями й сумом вселенським
Обійдуся якось без нього
Весна он прийшла на городи
Пора бараболю садити ;))

Скільки променів від сонця -
Стільки ж правди на землі
Все залежить хто є спонсор
На палац, а чи на хлів…
22-03-2018

Я не видумую, пишу,
допоки є іще чорнило.
Не очорню, а залишу
своє – парафії Ярила.

Пишу собі і не грішу,
малюючи небесні сили.
У пам’яті моїй ношу –
ясне, прозоре, зрозуміле.

Пересихає каламар,
моє перо ще не орлине,
але надія не покине.

Не вичерпався Божий дар,
якщо літає поміж хмар
душі моєї половина.


03.2018

Падуть сніги, падуть сніги,
Мов неповернуті борги,
І землю грішну укривають
Без остороги і без краю.

Ховаються за видноколом
Міста і села, ліс і поле...

Чому падуть – ніхто не зна:
Які сніги, коли весна?

А дощ заграв на струнах сонцесяйних
Своєї скрипки, музика лилась,
Мов на цимбалах віртуозно краплі
Мелодію творили.Раз у раз

Вона бриніла, мов дзвіночки срібні
Та чарувала і тебе й мене,
Наче у казку кликав цей оркстр.
Чи чули й бачили іще ви щось подібне?

2018 р.

Згадалося… –
Тоді ще був я сином…
В обійсті дружно порались батьки:
Уміло тато щось ладнав неспинно,
Плекала мама диво-квітники.

Здавалося усе незмінно-звичним:
В саду і на подвір’ї, в хаті – лад.
І буде, вірив, так тривати вічно.
Ніколи думки іскорка мала,

Що і батьків здолати може втома,
Не заяскріла у моїй душі.
Спішив охоче, з радістю додому –
В родинний спокій-затишок хутчій,

Де сиві батько з матір’ю у зладі
Леліяли разом сімейний рай –
І дітям, і усім онукам раді.
Незгоди не буяв чіпкий курай.

Та вагота років не спить. – Безжально
Притьма серця утомлені спиня…
І скапує гірка сльоза прощальна,
Осиротіло щулиться рідня.

Покликав спершу Бог журавку-маму
О пізньо-листопадовій порі –
І вічними небесними дарами
Її смиренну душу обігрів.

Але вона у небі… сумувала,
А батькова – тужила на землі…
Хоч полину в житті було чимало,
Любов єднала – їй за це уклін.

Вітри розлук минали спільну долю,
Удвох – не підкорялися рокам.
Самотина – із присмаком юдолі
Була для них нестерпна і терпка.

І тато журавлем услід полинув
Своїй журавці – у захмарний світ
Тієї ж саме днини і години
Що й мама, тільки… через дев’ять літ…

Подружні миті щастя – швидкоплинні,
Хіба що вічність зупиняє час…
Вже шостий рік у парі – на спочині
Мої батьки. І моляться за нас.

Згадалося… –
Тоді ще був я сином…
Тепер (як прикро!) сином не зовусь…
Радію – діти, внуки на гостині.
І я щасливий – батько і дідусь…

22.03.2018

Я вдячний долі. Є у мене друзі.
Вони мене не кинуть у нарузі.
Не продадуть за тридцять срібляків.
Так повелось із сивини віків-

Друг пізнається у біді. Хоч кожен
Своїм життям живе. І ніби може,
Мов- "хата з краю", як у темну днину
"Зливали" слабкодухі Україну,

Не бачить одинокий мій загин...
...прискорює прадавня річка плин,
Мов ті вірші... Розкуто і невпинно...
І гріхопадно... Водночас- невинно...

І селевим потоком до ноги
Зобриє гостролезо ворогів...
Та ви потрібні, друзі, любі, рідні,
Аби не заглушили сурми мідні,

В долонях дружніх стишувати їх...
Хай добротою уквітчає сміх
Прихильність вашу. Ви- мій вищий Суд.
Я серце у долонях вам несу.

А вороги... Поділись ви кудись це?)))
Ви зайняли своє достойне місце!)))
Я чару підійму за вас окремо!...
За ворогів!.. Це трохи інша тема...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118032201185

Я прошу , я молю , я благаю
Зупиніться жадоби орли...
Не пророк , але попереджаю
Ви на прірві вершини - ганьби...

Ваш цинізм на межі самогубства
Ваші дії - ричання пиха
Із екранів одне потурання
То біда , то дурна , то війна...

Від народу чекаєте дива
Підібрали кнути - пояси
Все мудруєте з самого рання
За що здерти , ковтнуть копійки...

Все Європою марите - чесні
Під ногами не бачите кров
Комом тисне в терплячому горлі
Від плетінь заофшорених змов...

Кара Божа дістане , зустріне
І мандат - не зупинить меча
Навіть пекло вандала не прийме
Бо він гірший - вселенського зла...

Приємна , сонячна нуга
У всій красі весна співає
Прокинься стомлена душа
Тобі - яскравий промінь грає

Відкиньте негаразди всі
Покірного - чекання днини
Обіймами зігрійтесь ті
Хто розуміє - силу віри...

Один для одного в мотив
Цвітіть - взаємним розумінням
Де люблячи сльозу зронив
Повернеться - палким коханням

До щастя - щастя пригорни
До вірного - світи зорею
Для осуду - плетіть вінки
То добриво - для урожаю...

***
Надія не витискує сльози.
У ролі недобитої кози
вона уже нікого не хвилює.
У кого епідемія шізи,
якої медицина не лікує?

***
Асоціацію з ЄеС
вирішує країна,
якій до нас, як до небес.
Але кому уютно без
нової України?

***
Уже дали імперії і маху,
і дулю показали на війні…
А лицарі без докору і страху
купаються… Мальдіви – у лайні…

***
Добре мати у руці педалі,
наближатися до ідеалів,
і себе кохаючи одного,
засувати іншого подалі.

***
Ну як же їх не полюбити?
Он парубійко-дальнобій,
а ось із яніної свити,
неначе вирвався у бій…
і майорить черво-блакитний
на білій рампі лобовій.

***
Усе наочно і научно.
І є один орієнтир:
гальюн, параша і сортир,
Рошен і Раша – однозвучно,
як іноді війна і мир.

***
Є у історії віхи руїни,
є і пора золота.
Поки намуляні п'яти й коліна,
сльози і попіл моєї країни –
хижа сусіда – орда.

2018

Ти чекаєш весни.
А на дворі хурделиться сніг.
Мало часу на сміх
І на сльози, що схожі на кригу.
Всі прогнози давно
Обіцяють примарну відлигу.
Кволо квітень іде
На барвистий розлогий поріг.

Ти чекаєш тепла.
А на шибках танцюють вітри.
Забуваючи біль, не зітри
Сподівання прозорі.
Бо принишкла весна
У наповненій сонцем коморі –
Треба тільки ввійти…
21.03.2018

Два лисих дурні в кімоно
На лавці грать доміно
І п'ють вино.

Вони вже вижили давно
Із розуму. Їм все одно
Іти на дно.

Сумотно глипає вікно,
Воно із ними заодно –
Таке кіно.

Ревли гармати, мушкети палили в серпневе небо.
Схиляли голови в жалобі козаки, ховаючи того,
Кого не кошовим, а батьком частіше звали...
Журились, та не всі. Посли нашіптували цареві:
Мовляв, Сірко ніколи не бажав Москві добра,
І вже порозумівся з Польщею...
Звичайна поміж ницими і заздрість, і гризня,
Що до руїни штовхала Україну.
А Запоріжжя жило поки що своїм життям.
В походах тепер кричали козаки одвічним ворогам:
«Стійте, душа й рука Сіркова з нами!»
І перемагали, начебто преславний отаман
І справді був із ними.
І тільки вже як Січ до скону знищено було,
На віки вічні правицю Сіркову вклали в домовину.

44

МУЗА у пошуках все мандрувала.
Сталося так, що вона заблукала.
Може з небес простелилась дорога?!
Певно, то була вказівка від БОГА!

Ніжно, грайливо торкнулась до мене!
Подих відчула її незбагненний!
Так несподівано, я не чекала!
Навіть і гадки про неї не мала!

…Згодом, пізніше, змирилась наразі.
Стали цікаві з’являтися фрази.
Вірші зростають у праці й натхненні.
Музою послане Благословення!

29.01.2018

картинна галерея… картонна… галера у морі міста
на якій ніхто не пливе і тільки щурі звісно…
бо вона ще не тоне… і повзе самотньо в натузі…
і несе щось таке неcтравне в роздутому пузі…
тексти тихо старіють і помирають і треба їх відпускати
не лізти у їхню душу і не сотати їх на цитати
треба читати майбутнє вціліле у звуках мови
і намагатись не вимовляти ім’я таємне Єгови
життя стирає у порох кожен людський порух
засипаний піском сенсу Бог через тіло говорить
і недоречний супроти тіла жоден-жоден протест…
не плач… не вбивайся за мною – я всього лише текст…

1

Штучне у йогурті, винах, натурі...
Дружба - загусник, єхидство і кпини.
Хто увійшов - не суди по статурі,
вже в "чоловічому" лоні - дитина...

Травесті-діви у пір'ї, блискучі.
Душі в оману повірили вкотре.
Ной пріснопам'ятний сниться - ведучий.
Мляво скиртується віршонепотріб...

2

Рву та зав'язую ниті сріблясті.
Парка сміється: "Утішся, наївна.
Ось тобі, Майє, оздоблений хлястик,
сяй - і розступляться вої... князівни...".

Вир катавасій, жердини-флагштоки...
Пнеться цибулька - блідаві росточки.
Піють півні, пастораль... караоке...
Епіку ще б дов'язати - і точка.

.......
2018

Ой, весна! В тумані голова!
Липнуть вустя до рожевих щічок.
І фонтан любові ожива
В ліжках, у копицях, поміж гичок.

Півень курку хтиво осідлав,
Баранці вовтузяться в кошарні.
Ну, а я - похмурий сивоглав -
На кохання сподіваюсь марно.

У душі троянда одцвіла,
На медок немає сил летіти.
Тільки ложку стискує кулак:
- Боже! Дай краплиночку амріти!

Хай на день пощезне сивина,
Силою впотужняться рамена.
Без любові дідові хана,
Я ж, неначе ковбаса варена.

Навесні щебечуть солов'ї,
Світ пурнає у солодкі муки.
Жив колись пророк Мафусаїл -
Тищу літ коханок м'яли руки.

А мені хоча би літ до ста...
Бабцю мацнув ззаду за охвістя.
А вона мені: - Чого пристав?
Йди в сарай! Кабанчик просить їсти.

20.03.2018р.

У весни, як і в жінки характер мінливий:
То привітно і сонячно, то задощить,
Та не буде ніхто без обох них щасливим,
Бо коли вони поруч, то пісня бринить.

Солов"ями витьохкує серденько кожне
Та всміхаються очі, в них радість сія.
Без весни та без жінки сумне все й порожнє,
Всім відомо - вони ж бо окраса життя.

2018 р.

 
Іржавих місяців ланці
Розчепить сонця зблиск
Дорога мінить обрії
Турніри почались
Флейтист пурпурний награє
Співає хор із ним
Три колискові з древніх мов
При Дворі Кармазиновім

Зачинить ставні бургомістр
На вікнах мрій і снив
І жде задвірний пілігрим
Без жодних перспектив
Скрик дами пік
Жалобний марш
Розтрісканий б’є дзвін
Огневу відьму зве прийти
При Дворі Кармазиновім

Барвінки гледить садівник
Витоптуючи флокси
Вітрила пне прямокутний бриз
Букет квасний-солодкий
Жонглер пістрявий знаки дасть
Оркестри грають гімн
І жорна сповільняють хід
При Дворі Кармазиновім

У ранок сірий плач вдовиць
І жарти мудреців
Чи доженеш божисту мить
При фарсові оцім
Та блазень жовтий лиш торкне
Безжалля струн своїх
Всміхнувшись на ляльковий вальс
При Дворі Кармазиновім




 

Сон поета

Світанку зірниця повзе по стіні,
І я загубивсь у тривожному сні....
Порізом спроквола, мов гострий багнет,
Мій внутрішній голос питає мене-

Втікаєш із ночі, поете? Чому?
Хто світла не хоче- той любить пітьму...
Жевріє світання ранкового сюр...
Вперед без вагання! Вже свиснув Овлур...

Хай тіні забутих Богів в боротьбі
Ще раз наостан допоможуть тобі!..
Над степом сивіє ранковий туман...
Поете! Сідай! Розкладем дастархан.

Ось груші солодкі. Горілка. Чекай.
Зіграй на бандурі, козаче Мамай,
І ми заспіваєм прадавні пісні,
І сном а чи яв"ю насниться мені

Шевченкова постать, незламна, мов сталь,
З душею, крихкою, мов гірний кришталь,
І Леся... І Стус... На священних кістках
Так любить "піари" розводити кат,

Що теми поезії звів нанівець
В країні, якій не настане кінець,
Допоки бандура Мамая дзвенить...
Рука- на чоло... Я ж просив- не будить!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090700306

Порозплющуйте очі, весна!!!
Ген розквітли проліски. Навзаєм
Защебечуть хором він, вона…
Кізочка… Принцеса… і Бабай... І,
Затикайте вуха і роти
Мухи ж... плюс комарики у чатах…
Щоб не взяв із рук весняних ти -
З понеділка буде все спочатку…
Кізочку на прив’яз, і до трав…
Бабая з Принцесою - в комору…
А якщо ти пролісок зірвав -
Значить пофіґ, по коліна море…
20-03-2018

Цей сніг буде йти сорок років
Він буде іти по пустелі
Де страх твій бархани насипав
І ти вже давно спиш під ними

І сняться тобі дивовижі
А ти ж їх боїшся насправді
Хоча – що страшного в галузках
Що тануть неквапно на стінці

Коли ти розплющуєш очі
Бо більше несила терпіти
Тягучі страху харамани
Котрі передушують горло

А гілля придуриться шлангом
Що буцім воно й ні при чому
І вже домальовує пташку
Мовляв он яке я добреньке

Пташина звиває гніздечко
А правду узнає запізно
Коли хитрі змії-гілляки
Ковтнуть всіх її пташеняток

Ніхто їй нічим не поможе
Бо ти провалилась давно вже
З того переляку – та в інший
З глибокого сну - у ще глибший

І спати тобі сорок років
А потім сніг втомиться й скаже
Вставай, тепер я тут приляжу
Он бач – перетер всі кошмари
На білі сипкі кучугури
Давай-но берись за лопату…

І день, і ніч в солодкому полоні.
Ущерблено вирізьблюю вірші
На безталанній лінії долоні.
Мої убозтва – творчі стелажі.
І не мені – ця зірка угорі,
І не моє – ця сивина на скронях.
І випадкове авторство… О, ні.
Бо й кредо немистецьке – дикий сонях.
Я не пастух отарам цих овець,
Не будівничий цього первоцвіту.
Кінь – не Пегас, казковий Горбунець.
Малюю квіти, доки в небі літо.
І день і ніч…

20.03.18

1

По шкірі - дотично...
Палити не можеш.
А час виставляє павучу сторожу.
Утішуся злетом, горняточком кави.
Ти любиш, не брешеш. А очі лукаві.

Тут джаз. Надихає охвітна береза.
Ти пий. Ось цукерка, я вельми твереза.

Ось рибка надії - блись-блись... - між тарані.
Тобі некомфортно. Я Майя, не Аня.

Кастровані тигри, вгодовані сойки.
І блюз недослуханий тлумиться зойком.

Розкремсаний спокій.
Безсоння.
Навіщо?
Торішній жасмин, шкаралуща і кліщі.
Тонка прозаїчність, метелик на шторі.
Прасіті лілові у білому морі.

2

Це меганаївність. Весна-забаганка.
Жмуточок поезій. Розсипана манка.
Замотую пальця - поранив осотом.
Малюєш русалочку зеленороту.

Картина вже продана. Трішки сумливо.
Ти хочеш у Хіос, там сміх і оливи.

А тигрів дратують осінні мурахи.
У двері - ослиці по слово, по лахи.
Із яблучних зернят приносять намиста.
Не бійся мене. Я - остання, пречиста.

3

Душевні стриптизи і голка довженна.
Я вприснула сяйва у ляльчині вени.
Лягаю - вдивлятися в малева Босха.
Меди на ослоні, знекрилені оси.

Міняю турботи на протуберанці.
Черв`як дощовий у кільковій бляшанці.
Пайєтки пришила. Пугукають сови.
Злинаю.
Ідуть холоди-птахолови.

Лишаю любові крупинки робусти.
А муза сміється: "Ой леле, попустить".
В цинобрових нетрях ваксується шкіра.
Ти моря глибини сімкартою зміряв.

2016

зустрінеш привида - й на тому все!
потонеш у ліриці в сентиментах ніби в багні
бо термін давності як у вині
бо осад горло твоє знесе
таке бісівське есе –
що було що мало бути або не мало
цього достатньо аби сп’яніти цього не мало
що має статись – те все відоме
хоч не оракули але ж досвід
пече та смикає мов судома
тяжкою ношею досліди ці над власною ци

дурдом всередині психлікарні
нарада блазнів в стінах дурдому –
у в’язнів врешті не має дому
тому їм нікуди розвертати сни

безкарні спогади опіатами
лягають сніжно сизо на звивини
ні
він не муж мені
ні
він не брат мені
і він не друг мені
а він ніхто мені
це так –
душевний белль біль дзвони прострочених забобонів
симфонічний оркестр на руїнах життєвих потуг
і до сьомого поту рясного холодного поту
я його вирізнятиму в натовпі полпотів
серед мракобісів й пожирачів собак –
свого привида із далекої гавані
червоних стін та високих стель
і клюватиме ворон мою печінку
приковану жалуваними ланцюжками
до скель
ця синіх відблисків окулярних
О! Cool...
лярвам моїх спогадів –
моху у пельки!
пекла їм та каленого металу!

тільки свічка дітьми запалена
привида прожене
але діти не знають - той привид забрав мене
зібгав мене ніби я знову Белль

у дурдомі немає стель там немає скель
тільки постіль холодна й стеки слугують зброєю
заливаючи очі тим самим сьомим потом –
по тілу пливе акварель маск-мейк-апу чи
карамель присягнень-до-скону й
солодкий дощик кохання –
на простирадлах –
пожираючи білий простір
забираючи рештки чистого кольору

я колись не дала собі волі
не розпустила духів
і довіку тепер на колінах щоденної жалоби
скнітиму молитимусь глухо
у холодному холі Замку Страховиська
всередині себе
у власній сирій холодній сірій
таємній
церковно-приходській-школі

Їм байдуже, що нас вбивають,
тим юнакам, що я їх знала
(тепер вони -- давно в пошані
і мають книги та онуків).
Один, неначе у припадку,
кричить: «Росію ображають!
Не дам уразити Росію!
Усіх наклепників – на муки!»

Вони байдужі до портретів,
пекучих лиць у чорних рамках,
до тіл, скалічених навіки,
сиріт з космічними очима.
А що колись сиділи поруч,
у скверах вештались і парках?
Принади дружби тимчасові,
і спільна пам’ять незначима.

Їм байдуже, що нас вбивають,
і це гіркіше від полині.
Що з того нам, що також люди
вони в душі своїй основі?
Це час у книгу записати,
навік затямити віднині,
що сила топче справедливість,
зневага дужча від любові.

Вони невтомно пишуть вірші
і дружать сім’ями своїми,
вони співають про природу
і колос зрілого кохання.
«Хто дав вам право нас вбивати?!» --
Мовчать вороже їхні рими.
...У кожного – свої уроки
і шлях скорботного зростання.


2018

Линуть душі до священних берегів...
Після спраглого земного перестою
по лискучому, із відблисками, морю
плинуть хмари вутконосих кораблів.
Все співає – і вітрила, і корма,
заясніли очі, вдячністю умиті,
і двомірного життя минулі миті
розчиняються, мов пінна бахрома.
І свідомість, перетворена, ясна, --
мов сорочка, що напнулась перед себе,
і прощення осипається із неба,
несподіване, як манна рятівна.
О хвилююче повернення домів
в мерехтливому і вічному потоці,
в давніх спогадів заплутаному сонці
із тіснини відшарованих жалів!

2018

Два маленькі бегемоти
Пили чай із бергамотом.
Пресмачний у них напій –
Є й ромашка, й звіробій!

Прилетіла сіра муха,
Одного з них – кусь! – за вухо,
Іншого – цап-цап! – за ніс!!!
Що було тут – море сліз...

Швидко упіймала муху
У стрибку прудка ропуха,
І не плаче вже ніхто –
П’ють і грають у лото.

Рятівницю бегемоти
Теж чайком із бергамотом
Пригостили, ще й пиріг
Рівно різали на всіх.


2016

так мало літ… і мало зим…
прощайте, море моє і гори…
буде горній Єрусалим –
відпустило додому горе…
мова в’їлась в мої вуста…
говірок містечковий хриплий
двору нашого суєта
діда дорогоцінна скрипка –
відпустіть мене у світи
подаруйте мені свободу…
мій народ запалив мости
я іду за своїм народом…
камінь цвинтарний, відпусти
де стоять в сумному сусідстві
могендовіди і хрести…
тісно так що ніде присісти…
і коли заживе земля
і загоїть криваві рани
повернуся я іздаля
на могилу моєї мами…
друзі дивляться мені в слід
що їм елліни? що юдеї?...
вітер мій витирає слід
із суглинистої Сугдеї…

***Якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня теж дивиться в тебе. Ніцше***

Я пізнати жадаю тебе і себе.
Мов маля колисаю... Бо я- корабель,
Що у бурю потрапив. Мене покида-
ють надії. І мрії. І мари. Та да...ль-
ня дорога цівавить сама по собі.
Запитання до Бога. З собою двобій,
Чи потрібно минуле в майбутнє тягти,
Цю опалену сутність, трикутні листи,
Що з минулих боїв нам летять крізь роки,
Ніби спомин про тих, хто загинув. Поки-
ну, відлуння смуткові, я вас назавжди.
У майбутнє дорога до тебе веди
Крізь сніги, буревії, крізь мороку ніч!
Хай минуле завиє. Минуле не клич
У майбутнє, бо стане минулим воно.
Отак-о каламбурю. А винне- вино.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118032000253

Євлампій на ковзанах у моцних штанах з начосом їхав на базар по свіжі огірочки
Клара забила на кларнет, корали та Карла і, бляха-муха, шукала теплі носочки

Пункти обігріву ем-ен-ес показали прогрес на кривій квартального звіту про зроблене
Люди пост-восьмого березня стали знову трошечки сильно схожими на січневих гоблінів

Охрінівші коти, завіяні у асані тигра, розгублено змінили вуличну фізкультуру на хатню йогу
Снігу — в коліна, дме хуртовина третю добу, ялинки підморгують, бляха. Кінчається березень.
Весна ж, їй богу)

18.03.2018
Рівне

За вікном відцвіли жоржини:
наступає пора сумна.
Не коханка і не дружина,
не самотня, але одна.
Чом же так у нас переплетено,
не розрубано всі вузли?
Чи падіннями, а чи злетами?
і вмирали ми, і жили?
А стежини вже всі загублено,
і не знайдено спільну путь…
Не пробачено, не полюблено…
І жоржини вже не цвітуть…
2015р.

Він шибки мив
старанним, неквапливим,
красивим рухом дужої руки.
Відкинулись зневажливо мужчини,
оглянулись захоплено жінки.
Блищали шибки,
чистотою брались,
суботній ранок парував теплом.
Зітхала стиха вулиця,
всміхалась і
заздрила отій, що за вікном.
2012р.

Поет поваги, мабуть, вартий,
Не личить генію кожух.
Прийшла пора байдикувати –
Присяду, оду напишу.

Нелегко нині віршотрясцям
У ступі словеса товкти.
Хирлявому приносять кальцій,
Я ж маю дулю за труди.

Надму слона умить із мухи
Легеньким помахом руки.
Хоч не танцюю буги-вуги,
Зате Пегасище який!

Гукає з ліжка чорноброва:
- Адаме! Яблучко вкуси!
А я красу шукаю в слові,
Мов насінину в гарбузі.

Цей світ не описати віршем,
Строфа, як зламане крило.
Життя – безмірно цікавіше,
Та в пучку бгається перо.

19.03.2018р.

Вона віднедавна боїться дзеркал,
Бо ті її не впізнають:
Впіймали чужинку – і пхнуть на загал,
Та ще й видають за свою.

Вона накупила у секонді штор -
Нашиє із них простирадл.
Співатиме, шиючи – ти вже їй втор,
Надієчко, хай і невлад.

В тих шторах колишуться тіні дерев,
Безжурно цвірінькає птах,
І хмарка, просвічена сонцем, пливе
В чийсь усміх на сонних вустах…

…Колосся обтрушує визрілу мить
В блаженно розчахнуту пам'ять…
Згорнувшись малим кошеням, вона спить -
І сни милосердно не старять.

Ой гормони мої, ви гормони…
Попожили… набігались, що ж
Налаштуємось до оборони
Вибачайте, без дозволу, бо ж…
Я спустошив би й інші ресурси
На жіночу красу залюбки
Із висот універа чи бурси
Якби зміг повернутиcь в роки…
Та на жаль я не Бог, не Диявол
Я всього лиш ЇЇ гвалтівник
Так було й до моєї появи
І так є, і так буде повік…
19-03-2018