Нехай слова мої, можливо, недоречні
Нехай думки чиїсь повторюють сліди
Нехай всі кажуть, що я бездар, безперечно
І що мені з усім цим не сюди

Але я йду , збиваючи коліна
Втрачаючи і віру , і любов.
А я все йду і розбиваю стіни
Лише із ран моїх стікає кров…
02.12.2018

ТЛО

Всмак доля взя́ла нас і вичавла́
Зцілована у прірві. Хай – пролог!
Весь рай уяв – дарма́. Вона тягла́
Між пустки зорь на дні перестог
Єство людське. Ніч п’яна вибігла
У пастку тиші (здичавілий смог
Навколишньої мряки). Людська гра
В зойк впала мить уда́ваних вимог
І згинула у ній. Душа! Перемогла
Пологи таїнства й любов? Є Бог
В пелю́стках офірованого дна?
Чи в тлі кохання – вічний епілог.

Павло Гай-Нижник
30 листопада 2018 р.

Відмотую, Боже мій, роки.
Вертаю у час до війни,
О, як же погано уроки
вивчали і доні, й сини.

Умию оплакану долю
надії озонним дощем.
Усе затихає поволі
і меншає ниючий щем.

І, – на тобі! – кулі, катюші,
нечувана зрада, бої,
і знову заплакані душі
вертають на кола свої.

Лишається п’ятою осінь.
Очікує шоста весна.
А літо одбігаю босий,
якщо доганяє війна.

Чужа самозвана еліта
нуздає на захід коня.
На сході триває різня...

Читаємо сури Завіту,
як маємо зайду любити.
То як не ридати щодня?

12.2018

Мені байдужа манія еліти.
Я сповідаюсь іншому кошу,
де між своїми нічого ділити.
Що гріє душу – те і ворушу.

Але цікаво, хто сідає зверху
і доїть за пів дулі солов’їв,
аби себе не ставити у чергу
нечуваних по писку комарів.

Та – хай собі. Усі ми неТараси.
Єднаймося і навколо війни,
аби не біля того перелазу
до трахнутої іншими «страни».

Стосується не того, хто читає
і відає, яка кому ціна,
а братії, що пику одвертає,
сортуючи полову од зерна.

Іде пора до осені. Курчата
оперені, готові до зими
і не біда, що буде їх багато
за дешево зарізаних людьми.

Хто відає, чи Шіва, чи Єгова
дарує нам навіяні слова?
До віщої священної корови
не заростає тереном трава.

Іду полями – босий подорожній,
викошую галявини й луги
і не питаю, де чиї боги,
і не боюсь, що, може, я безбожний,
і не такий, як може бути кожний,
бо віддаю усі свої борги.

12/18

А від порога стежечка вела
В долину до глибокої криниці,
Яка живилася із джерела
І кожен міг водиченьки напиться.

Навкруг трава зелена й верболіз
Та крихітні пелюстки незабудок,
Ще осока густа, неначе ліс,
Тепер тут тихо-тихо і безлюдно.

Колись один за одним люди йшли:
Хтось воду ніс у відрах коромислом,
Інший же зупинявся відпочить,
Бо працював у полі десь тут близько.

Та чиїсь коні вороні й гніді
Паслись на березі,за ними він приходив,
А хтось за перевеслом йшов сюди,
Із осоки крутив його й пив воду.

Нема нікого нині.Тиша скрізь,
Лиш соловей співає вечорами,
А ще - із осокою верболіз
Шепочеться, казки розповідає.

2018 р.

Люд обабіч пливе і від горя відводить свій погляд,
Щільно совісті глас огортає болотяна тиш.
Я ж не можу втекти. З покаліченим воїном - поряд,
Він не раз вже казав: - Кинь вантаж цей, інакше згориш.

Друг нікому не треба. Безрукого кинула жінка,
Із медалі не звариш борщу, і багатства нема...
Не печалься, товарише! Серце у мене як зірка -
Світла стачить на двох, тож хвилюєшся всує, дарма.

Все минулося, світом розвіялись запахи диму,
Зс віконцем горобчик присів на оголену віть.
Закінчилась війна, москалі повтікали із Криму,
У Донецьку Шевченко на площі центральній стоїть.

Вір мені, милий друже. Не варто вставати із ліжка,
Ти у комі поранений спав аж три роки у тьмі.
Я ж ночами не сплю, на холодній софі плачу нишком,
Наді мною схиляються лики померлих, німі.

Не повірив. Помітив у погляді втомленім смуток,
Щира правда для нього не благо - нагострений ніж.
Я питаю Творця: - Із хохлами ось так мусить бути?
Хочеш крові іще? Чи наситився? Що ж ти мовчиш?!

01.12.2018р.

Гойдається, мов маятник,
Із боку в інший бік, –
Любов’ю неприкаяний,
Журливий чоловік.
Гойдається, вслухається
У цокіт самоти,
В якій і стрижні, й гаєчки
Його благають йти.
Іти в світи небачені,
Бо потяг не затих
Радіти ще побаченням,
Журитися без них.
Але ним усвідомлено,
Що навіть навпростець
Ходив і був утомлений
Байдужістю сердець.
Хтось може уторопати,
Чому, із боку в бік, –
Гойдається без клопоту
На місці чоловік?..
01.12.18

світла чистого криниця
моря зір
глибина
ніч блукає по зіницях
гасне зір
де вона

де вона
дороги колом
забивай
забувай
невесна
думками голо
згуби рай
сон-трава

перейшла біда пороги
неба цвіль
чужина
і вирує до знемоги
в серці біль
бо війна

бо війна
голодна й хвора
пекла жар
раю гам
тиша сколота від горя
краю жаль
не віддам

не віддам свитину в зорі
і доріг
де ходив
по душі моїй прозорій
промінь збіг
молодий

дня опала
позолото
ти церквиць
не коси
йде не злива
я
на дотик
з громовиць
і сльози

22 Жовтня, 2016

Всього лиш навсього Піїт…
Всього лиш навсього бешкентик
Ось монумент йому стоїть
Очима в Світ і без кашкета

Всього лиш навсього Маяк
Всього лиш навсього Дороги
І невторопаєш ніяк
Коли сліпим пройдеш повз нього

Смиреність - ноша мудреця
До всіх, без винятку, повага
Де син зрікається отця —
Ти не почуєш там: - Наснаги!..
02-12-2018

Землетроща стихла. Злиньте, дельтаплани.
Порвані нарешті ланцюги-кайдани.
Тихі, непримітні - наче ті цеглини -
посідали близько Дій, Охрім, Галина.
Змучені обличчя, виснуть макарони.
Чаю їм налито.
Гримкотять вагони...

Зотлівають фото. Років через триста -
хто зігріє в тиші слів моїх намисто?
Кажуть - першорядна... Музо неосудна,
бузиновим соком барв сіренькі будні.

Стежечка зміїста.
Турнікети, рейки...
В курники спустілі - сойки, соловейки...
Есемески строчать снігурам сороки.
........................................
...де справдешні храми, мудрії-пророки?


2018

В домі безлад, брудний посуд,
ні чашки, ні миски.
А мені начхать на осуд -
вивертаю мізки!
В холодильнику "Донбас"
миша здохла зранку.
Певно, зашаптівся квас.
Не чіпайте мамку!
Є цибуля, бараболя,
листячко зелене,
три яйця є, дай їм волю,
злопають без мене!
Не гасайте, совість майте!
Зберігайте тишу!
Телевізор не вмикайте!
Мамка вірші пише...

Усі там ду́рні, окрім нас,
Нам прикро межи дурнів бути!
Ми простір множимо на час –
Ну хто ще годен так утнути!

Роздягши душі догола,
Спостерігаючи природу,
Отак сплітаємо тіла,
Що розплести буває годі.

І так сплітаємо слова,
Глузд посилаючи на муки,
Щоб не боліла голова
І не тряслись з похмілля руки.

А декому і невтямки,
Обкуреним дурманом слова,
Що ліпше тарґати мішки,
Ніж марно сіяти полову.

Випив мудрості піалу,
Вибився у люди:
Не годуйте кицю салом,
Бо ледача буде.

Розум у поважнім віці
Під бровами плеще:
Не показуй гроші жінці,
Краще дулю тещі.

Око глипає несито?
В бік штовхає Каїн?
Лізь у погріб до сусіда,
Краще як смеркає.

- Я для люду друг найкращий!
Геть погану владу!-
Це синок з прицілом бреше,
Буде депутатом.

Гендлярі торгують крамом
І живуть в достатку.
Бевзе, геть! Тобі не з нами!
Марш полоти грядку!

Йде війна? Відсижусь нишком
У цицьках м'якеньких.
Хай Амур хитає ліжком -
Ось який я в Неньки.

Відростив свиняче рило,
Заздрість звично душить.
А на цвинтарі могила -
Там ховають душу.

Там ховають Україну...
Залп, почесна варта...
Мій сусіда йде на бійню
Відомстить за брата.

01.12.2018р.

Коли життям посріблене волосся
Іще й сніжком притрушує згори, –
Мені здається нещодавня осінь
Теплішою від літньої пори.
Тремчу весь час від холоду чи віку,
Мов на незримих протягах бузок,
Що від тепла розталих трохи вікон
Нікуди не відходить ні на крок.
Мені б самому на гарячі плечі
Зіпертися, щоб не упасти ниць
Чи заблукати назавжди в хуртечі
Між горобин, акацій та ялиць.
Мені б тепер піднесення і сили,
Що додавали пружності ході
На схилах тих, що ноги підкорили,
Коли були прихильно молоді.
Мені б назад, по вогкій позолоті,
Побігти до співучої весни,
Яка привабно воскресає всоте
В моїх думках, мов найсолодші сни.
Мені б ізнову розпочати повість,
Дописану в ці безутішні дні, – ,
Про заново почати все готовність,
Але зима покрикує: - Ні!.. Ні!..
Не поспішаю, як раніше, жити,
Адже життя коротке і одне, –
Я завтра вже не зможу повторити
Сьогоднішнє веселе та сумне.
01.12.17

***
А на Азов наклали ВЕТО,
бо там усюди ІХТАМНЄТИ.
І Путя рад,
що чути мат
на всю околицю планети.

***
А у затоці Таврії сюжет
показує, що є ще ІХТАМНЄТ.
І як не одягни –
бодаються вони,
як у «Нові ворота»* барани.

***
А в наших на кону
три антилопи гну
і перемога партії ґаранта.
Дитячий мат поставив барану!
Та не йому виковуються ґрати.

***
А на переправі тай немає броду.
«Три кольори мої, три кольори».
І додалося три
до операцій «ы».
І є чим утішатися народу.

***
А у Криму закінчується гра
і має бути скорою розправа,
за те, що на ура
здалися за Петра
і дяді Вові не лишили слави.

***
А у Керчі ось-ось потоне міст.
Ну і яка, гадаєте, причина?
А Україна
буде винна,
як міжнародний терорист.

30.11.2018

Морозець, морозець, хай тобі вже буде грець.
Змерзли вуха, щічки й ніс.
Ти прийшов до нас, як гість.
І свою ти зменши злість.

Ти не хоче відступати,
Став ще більш лютувати.
Та й заліз за комірець
І до ніг добрався грець.

Так мене, мороз, дошкулив.
З тобою дружба — час забулий.
Та сильніший я за тебе.
Дам лупця тобі як треба.

Щоб прогнать Мороза-злюка,
Рука об руку сильно стука.
І розтер я щічки й вуха,
І бігав, як та завірюха.

Щічки стали як жаринка,
З під комірця пішла паринка,
Розігрілася стопа.
Мороз від мене відступа.

О Постуме, о Постуме… Квапливі
гей-гей роки минають. Попри шану
богам – старечих зморшок не уникнеш
і смерть тебе настигне незрадлива.

І хоч Плутона загоджай биками
за днів числом – хоча б і трьомастами –
змивають хвилі поступ Геріона
утричі велета. І Титій грізний

як і не був. Отак часи настануть
і нам усім, що живимось дарами
землі, переплисти ті води темні –
чи ти з царів чи хлібороб убогий.

Дарма ми утікатимем від Марса
кривавого в адріатичних хвилях,
дарма ми уникатимемо Австра,
що восени тіла̀ нам прошиває.

Ми маємо Коцит пізнати чорний,
побачити безславний рід Даная
й даремний труд Еолового сина –
Сізіфа, що у вічність котить камінь.

Покинеш все ти – і дружину милу,
і дім, і землю, по котрій ступаєш.
З-поміж дерев, посаджених тобою,
лиш кипарис тобі лишѝться скорбний.

А твій гульвіса-син твоє цекубське,
заховане за сімома замками,
коштовністю понтифіків достойне,
проллє бездарно на брудну підлогу.

Лети, лети, неторкана всіма!
Подалі від любові і наруги
Отих, хто простягав до тебе руки,
Хто перстня одягав і хто знімав.

Сягай висот незвіданих, нових!
У далі незбагненно срібно-сині,
Де мрії, наче зорі, – незгасимі,
Де Той, хто буде ставитись «на Ви».

Нехай і поміж ребрами щемить,
Бо вдома кажуть – ти уже не вдома,
І крила від огидності судомить,
А серце просить: «дай мені ще мить!»

Був той, що не обійдеться й двома.
Та кожній так про іншу наговорить,
Що вийдуть не кохані, а потвори.
І сам не ниций хлоп, а – Отаман!

Зворотна путь немов би і проста:
Вертають до любові зі зневіри,
З ненависті, вини… Латають діри.
Але ніхто з огиди не вертав.

Тому лиш будь, будь вірною… собі!
Горять мости, ламаються паркани,
І мить руйнує творене роками,
Зник вибір між to be or not to be.

Тепер вже не личить ні маска, ні грим, ні мейкап.
Обличчя, як правда, світає для тебе. І так
Ходити зручніше поміж лабіринтів та мап
Зимового міста. І поки палає маяк
Кав’ярні на вітрі, в снігах,
Душа моя тужить у цих берегах і словах.
В скуйовджених косах вітри і розмови, й світи
Твого милування. Цей погляд і не перейти –
Не переплисти, а йти і нести, і нести
У серці, як море. І доки цей захват не стих,
Викохую невороття
Твого і мого почуття…
2018

«Спізнився на літак...
Женусь за поїздом, щоб у вагон останній вскочить...
Прийшов на іспит – що сказать не знаю...
Такі-от сни з учора й позавчора.
Торік й позаторік такі ж вони були.
Поновлює потугу тіло уночі,-
Душа ж про день звітує перед Богом.
О невсипуща, знаю: непереливки тобі
Пояснювать невідповідність намірів і вчинків
Під незворушним поглядом Господнім,
Гріхи мої й огріхи брать на себе.
Мабуть, не раз вже поривався Він
Урвать оцю мою людську сваволю.
А ти переконать Його якось зуміла,
Що той, хто зараз спить, уранці встигне
І недороблене, й відкладене на потім надолужить...
Спасибі, душе, за твій неспокій невгамовний!
Удосвіта найперша з молитов буде ота,
Що поверта тебе з мандрівки в Горні Висі.

Вилазить боком, друзі, мартопляс,
Любові закортіло (навіжений!).
Попав гаргарі ангел під обцас,
Один лиш цьом - і пусто у кишені.

Заусінню бретельку зачепив -
Одразу шлюб. За посаг мудра теща.
Припнула зятя хутко до чепіг,
В хвоста і гриву словесами хлеще.

Що зароблю - зникає, мов туман,
Чіпкі до грошей в гарпій пазуриська.
Змарнів од катування хтивий фавн,
Вночі терзає жінка-одаліска.

В корівоньок цицястих є бичок,
В бичка - корівки. І немає тещі.
Моє ж кохання - темрява! Наврок!
Лягаю спати уночі, о першій.

О третій ранку підстрибом у саж,
Гноярку чищу на голодний шлунок.
Отак, братове, упірнув у блаж.
Всьому виною - клятий поцілунок.

30.11.2018 р.

Золота пора

На вибори! За злодієм - вперед!
Диви яка кабза велика в Мойші!
Оспівувачі влади люблять мед,
Талантик свій розпродують за гроші.

У лірика насупилось чоло,
Намацує мисля сюжетне русло...
Це все було. Це все уже було -
Булькоче гнійне політичне сусло.

Піїт перо вмочає у калам,
Малює читачам казковий замок.
А загалом - одна липка хвала,
Загорнута у ковдру обіцянок.

На банерах дурню читає люд,
Насправді - це "творив" голодний геній.
І я заочно татя похвалю,
Зліплю зі слів пласких глевкий вареник.

У мене слово сяє як алмаз!
Пегас у салі, в музи хитрий писок.
На вічне часу, братики, нема,
Пишу "джинсУ". Замовників до біса.

30.11.2018р.

І
Йдемо до мети чередою,
а душі неначе чужі.
Стидаються бути зі мною
великі поети й мужі.

Убрані у пір'я і лати,
спокушені позами ню,
суди затівають пилати,
улесливі пані – меню.

Немає дороги людині
у люди. Розмили дощі,
неначе цілушку у щі.

То я собі прісно і нині,
аби не труїти гордині,
не пробую кислі борщі.

II
На кобіту міняю кебету...
Про серйозне пишу жартома...
Може, еросу мало в сюжеті,
що реакції зграї нема?

Ні тобі соколиного писку,
ані клекоту з неба орла...
Чи немає од істини зиску,
чи оцінки собі не дала?

Невибаглива публіка хоче
не до Музи своєї у храм,
а на ідола п'ялити очі
як на Євині перса Адам.

Ще у моді сіріюче чорне.
І не пави, і не павичі...
Перекрикують білу ворону
сойки, одуди, дятли, сичі.

Аплодуємо світському леву
за його наготу металеву
і за охи та ахи пера.

Ой! А, може, писати пора,
як Адам, ублажаючи Єву,
видає порожняк нагора?

11/18

Пам'ятаю і ночі, і літо,
як були ми іще нічиї,
і навчалися щастю радіти
у літа найсолодші свої.

Я торкався до твого волосся,
ти сміялась, що ми ще малі,
бо учора ще бігали босі
по росі, по воді, по землі.

Як то файно удвох – на качелі!
І на чортове колесо – ввись!
Почуття долітали до стелі
як уперше за руки взялись.

Ми покинули ігри і танці
та й пішли до далеких отав,
де у тихій зеленій альтанці
я тебе несміливо обняв.

Заховався за хмару рогатий.
– ти кохаєш?
                   – кохаю...
                                А ти?
– я не вмію тебе цілувати....
Та єдналися наші світи.

Як же вабили перса дівочі!
Як сіяли налякані очі!

Як далеко було до біди,
до розлуки...
                 у вирі води...

Пам'ятаю...
              у місячні ночі
я літаю
              ...туди
                           ...не один.

11.2108

Ти ще грав би в дитячі ігри
У підземках найкраща тінь -
Учорашній забутий ігрик
І зізнатись у цьому лінь
Ти ще схожий на знак питання
Штовханини ти гострий кут
Ліпиш з іксу слова до рання
І не десь, і не там, а тут…
На папір як до мами з татом
Припадаєш усім єством
У здобутках - заклята втрата
І мізерний геть статус-кво…
26-11-2018

Запальний, поривистий ( вечірній )
Він прийшов нізвідки ( якось так )
Ну а той, що знав, зустрів у спідній
У кишеню переклав п’ятак…
В нього звичка: все перекладати
Вчора на сьогодні, сто разів
Ось насипле снігу, вийде з хати
Стратегічний план - після узі…
А допоки дощ набіг вечірній
Запальний, поривистий, як дощ
На столі вечеря, поруч рідні
В печі ще й добавка - мудрий борщ…
27-11-2018

Красива дуже жіночка
Мої бентежить сни
Ледь видимим відтіночком
В очах голубизни.
Тримаюся на відстані
Від неї наяву,
А в снах своїх до пристані
Її давно пливу.
Між дійсністю і мрією
Весь час незрима нить
Солодкою надією
В закоханім бринить.
Душею бунтівливою
Підбурюю літа, -
І долею щасливою
Здається самота…

 
Іншореальність явно в темі
від патетичних драпувань
за стрічну міжсезонну хлань
сваволю зір, прогнози темні

Іди собі, мостом нестям
насвистуй моцарта рефрени
уклін бузковим & безкревним
шалом гетерам & гмирям

Продерлися знамень знамена
ліворуч флуд, праворуч спам
той щуролов, що грає снам
не вірить сам, та жде бармена

Всяк персонаж немов роман
виймає душу характерно
усе кохаючи екстерном
люстровий чад, луну оман

Тим часом демонічне демо
на лоні місяця, між плям
щедрує тлінам & хмелям
о так, буремно & даремно

Квадрофонічний тарарам
лушпиння сенсів сюрзелені
все бутафорія в цій сцені . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мете, мете зимовий крам . . . . . . .




 

***пісня***

Світе!
Ти коливаєшся завжди.
І напрямків, куди іти
Тобі довіку не знайти,
Світе...
Світлий!
Від складнощів до простоти
У самозреченні пройти,
Не розуміючи, що ти
Світлий...

---приспів---
Та є двуєдності порив...
Тебе богинею створив
Мені Всевишній, диво з див...
АVЕ!
І нам удвох творити світ,
І Божі милості молить,
І все загадане здійснить!..
АМЕN!
..................................


Вільний
Неволі волю віддавав,
У смутку очі відкривав,
Неначе радістю палав,
Вільний...
Пильно
Хтось стежив, щоб отак ішло,
І світ затьмарило крило...
Та ока фіксувало скло
Пильно,

---приспів---
Що є двуєдності порив...
Тебе богинею створив
Мені Всевишній, диво з див...
AVE!
І нам удвох творити світ,
І Божі милості молить,
І все загадане здійснить!..
АМЕN!
.......................................

Світла!
Ти віддзеркалення мене
І доля нас не омине.
Ти Пенелопа, я Еней,
Світла!
Світом
Блукаю я, чекаєш ти,
І нам у темряві іти
Аби кохання освятить
Світлом

---приспів---
Бо є двуєдності порив...
Тебе богинею створив
Мені Всевишній, диво з див...
АVЕ!
І нам удвох творити світ,
І Божі милості молить,
І все загадане здійснить!..
АМЕN!



© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118112909832

Т. І...
Неповторна, своєрідна,
Як без формули напій, –
Ти мені – чужа і рідна,
В світлі й мороці надій.
Ти – солодкість ілюзорна,
Почуттів і смаку гра, –
Ти життя і біла, й чорна,
Найприємніша пора.
Ти – звучання і мовчання
Днів останніх і ночей, –
І спокуса невблаганна
Для душі і для очей.
І глевка, неначе глина,
І тверда, немов бетон, –
То затихнеш без провини,
То говориш в унісон.
То блискуча, як свічадо,
То змарніла, мов мара, –
Ти – очікувана радість
І непрохана жура.
29.11.18
https://www.facebook.com/100002932615183/videos/2097715630336170/?t=125

І вилізли на світ усі примари
Жорстока правда проклятого дня
Хоч і співав що тільки нею марив
А потім сам на глум її підняв

Та й висміяв цинічно поза очі
А світ на жаль тісніший від села
І чутно хто із ким над ким регоче
Де в бруд вкатали жорстко до зѣла

Де не шляхетні хоч і гонорові
У ницості душі і блиску лат
В любові присягаються на крові
І як горять – із кожною – до тла

Де ті ж слова втім іншим адресатам
Направо і наліво навмання
На гойдалках Мазоха і де Сада…
Він руку і на неї вже здійняв –

Струсив у серце попіл від сигари
Об нього й загасив щоб припекла
І так себе відверто пропіарив
Зробив нову зарубку на прикла́д

Багато зла зазнала від любові
Як ця підлота в душу проповзла?
"Quod licet Jovi"… о ..."non licet bovi"
А що ж тоді казати про козла?!

А я тебе учора бачив,
хоча то, може, і не ти,
а видиво моє юначе,
або уява самоти.

Або у серії роману
моя любов у доміно,
або міраж, або омана,
або сомнамбула кіно.

А, може, то моя недоля,
бігуча гребенями хвиль,
що тане у душі поволі,
не вимагаючи зусиль?

І як поетові забути,
і не позвати, не почути
сугестію у далині?

Чому ввижаються мені –
усе, що не дає заснути
і силуети у вікні?

11.2018

1

...бувають ексцеси - не знаєш, як діять.
Брехня, звинувачення, скабки на віях...
Букети весільні миттєво зів'яли.
Із когось позавтра топитимуть сало -

принесено дров, ось пательня готова.
Мишами під'їдена світобудова.
Десь хутір вишневий, людвою забутий.
...ну як мені шанці та кров оминути...

Хтось тягне за поли: поетко, із нами!
А я пригорнуся - до сина, до мами...
Є ген милосердя, розширене серце...
Навіщо - за тлінне роздмухані - герці?

До кого волати, кого б упросити...
Дзвенять бранзолетки Даліли... Несито
шукає товпа приморожена тацю...
Лишаться кістки, голочки від акацій.

Із глуздом проблеми - чи невідворотне...
Міксуються фреші для паней зальотних.
Моя Україна - поживний калачик.
А бабця крихтину випрохує... плаче.

- Замовкни - відрубує пан. - От набрида...
У планах - не мир, а кривава корида.

2

Бувають ексцеси - по спокою, щастю.
Тужила за Йваном смаглявенька Настя.
Везла на леваду із сіллю торбину,
життя смакувала, розправивши спину.

До вечора сагу писати не хочу.
За шибою - спокій... новини сорочі.

2018

На схилі літ сидить він біля хати
Один-однісінький.А поруч - ні душі.
Життя і далі буде вирувати,
Але ніхто до нього не спішить.

Бо змолоду не думав про майбутнє,
А насолоджувався тим, що день дає:
Кохав жінок і розважався гучно,
Але сім"ю створити не хотів.

І поки не підводило здоров"я,
То не замислювався, звісно він над тим,
Що стане колись дуже він самотнім,
Що й словом перекинутись ні з ким.

Нема дружини, діток та онуків,
А, може десь і є.Хто його зна?
Як важко бути в світі одиноким,
Не дай, Господь нікому це пізнать.

2018 р.

Несу власну голову гордо!
Бо..."геній"! Об"їжджувач муз!
Письменники - гумус народу!
Бігом на Пегасика "гупс!".

Вломилися у піднебесся,
Нажухали зграю ворон.
Ну, як вам, панове, імпреза?
А стиль? Ляпота! Еталон!

Сусід просить: - Оду забацай!
- Та запросто! Тільки не ний!
Та кицька вкусила за пальця,
Як глобус напух вказівний.

Від болю завив, мов собака,
Підстрибнув, як в танці кацо.
Синюшна бубнявіє вавка,
Писати не буду канцон.

Жується сирок сулугуні,
По телику пупс "бу-бу-бу".
Захлипали в неті красуні,
Про мавок писати не бу.

28.11.2018р.

Дитяче

Дар - неначе туз у рукаві,
Інструментик - українська мова.
Індивідуальні молитвИ
Шле в товписько повелитель слова.

Із Пегасом змалечку союз,
Під Парнас несуть мішками "перли".
Годовито: - Я - служитель муз! -
Ніздрі бачать павуків на стелі.

Олівцем в руці легенько "круть" ,
А для форсу - папіроску в рота.
Люди ж - потомилися, хропуть,
Звично підуть завтра на роботу.

Сам у себе запитай: " Я - хто?"
І пошани чи насправді вартий?
Бо поет, насправді,- камертон,
І слуга не слова, а громади.

Віднайди до душ люських ключа
Та серця навчися їхні гоїть.
Хай приносить радість читачам
Кожне слово сказане тобою.

28.11.2018 р.

Ми з тобов* у ТрУскавці гуляли,
У чарівнім квітні навесні.
І дощі як із відра не лляли,
Це було неначе уві сні.

Місто все – немовби на долоні,
Нас везе на бричці чичерон**.
І піддакують розмові коні,
І дерева мружаться з-під крон.

ПРИСПІВ:
ТрУ-ускавець, ТрУскавець
Файний*** то курорт.
Ресторани, музика
І бювет мінвод.

ТрУ-ускавець, ТрУскавець,
Як нап`юсь води –
Спацерую**** вулицев*****,
Наче молодий. ДВІЧІ

І цвітуть дерева у розмаї,
Нас везе в колибу чичерон.
Я свою кобіту****** обіймаю,
Так, немов циганський той барон.

Старовинних вуличок привілля
І чорнявки милої краса.
Я лечу з хмільного божевілля
У бузково-ніжні небеса.

ПРИСПІВ:
ТрУ-ускавець, ТрУскавець
Файний то курорт.
Ресторани, музика
І бювет мінвод.

ТрУ-ускавець, ТрУскавець,
Як нап`юсь води.
Спацерую*** вулицев****.
Наче молодий. ДВІЧІ

*Тобов – тобою (галицький діалект)
**Чичерон – похідне від італійського «чичероне» - екскурсовод.
***Файний – гарний (гал. діалект)
**** Спацерую – дефілюю, прогулююсь (галицький діалект, полонізм).
*****Вулицев – вулицею (гал. діалект).
****** Кобіту – дівчину (гал. діалект, полонізм).

28.09.7526 р. (Від Трипілля) (28.11.2018)

…Злетіли у вирій їх душі так стрімко:
Спочатку Вона, потім – Він. І сторінка
Життєва закрита, сімейні стосунки,
І син - сирота, і нема порятунку.
Всього дев’ять днів було їм так самотньо,
Та доля з’єднала їх безповоротно:
У Вічність, у Всесвіт забрала назавжди.
До Бога, напевне, у пошуки правди,
Бо важко знайти її тут, на землі.
Миттєвість життя загубилась у млі…

28.11.2018
Свидетельство о публикации №118112807224

Набридло соколу за качкою ганятись:
То пірнає клята, то знову вирина.
«Нічого!- сокіл у запалі на те.-
Під водою швидко я знайду тебе!»
Пірнув, а вирнути не в змозі,
На дно промокле пір’я тягне.
І чує над собою глумливе «кря-кря»
І проклинає крок свій необачний.

***
ти все, що могло зі мною статися посеред глухої зими,
серед хижої білим мурашшям заметілі.
розхристані бореади планктонно у вись пливли,
наче в хрусткій прозорості чатує біблійне спасіння.

кардіограмними хвилями пришвидшена земна круговерть
як на узбіччя, на екватор повикидала рівновіддалені полюси.
знаєш, так млосно, коли під ногами німіє небесна твердь,
а в скронях пульсують силабо-тонічні її голоси.

після зливи сонце обов’язково випливе у зеніт,
земля після спеки прозріє м’якою замшею.
цей платонічний вузол. цей наднебесний політ
поглинуть трухляві сувої історії, а поки що…
поки що вітер у спину дихає наживо.


бореади – крилаті діти Борея й Орітії.

Від невдач, життєвих бур й штормів
Я тебе собою заслоню,
Від біди і сильних злих вітрів
Та від лиха теж обороню.

Ти відчуй тепло моїх долонь
Й поцілунок на своїй щоці.
Що би там не трапилось в житті,
Він палатиме й у серці, як вогонь.

2018 р.

Москалі з хохла обдерли шкіру,
Вмер земляк мій. Смертний крик ущух.
За чужий рахунок хочу миру,
На війну синочка не пущу.

Хай ординець Україну нищить,
А в моїй норі нема вогню.
Напишу вам краще лантух віршів,
Співчуттям іздалеку махну.

Ще одна душа у рай злетіла,
Нитка чорна впала у Дніпро.
Фітнесую, сходить потом тіло,
Потім - ванна, із імбирем грог.

Батьківщина ув окопи кличе,
Сонетяр іти зібрався теж.
Стій, поете! Слово буде вічним,
А від кулі ворога помреш!

А на Сході знов заснув солдатик,
Завтра смерть захоче жертви ще.
Темно. За вікном сніжок лапатий
Сипле з неба кров'яним дощем.

26.11.2018р.

Наратив

Заганяє влада в кут,
Будем їсти пашу.
Вільно жити не дадуть
Й помирати страшно.

Йде на труд пенсінер,
Ноги ледь волочить.
Як болить у зубі нерв -
М'ятний жуй листочок.

Бо інакше всю кабзу
Віддаси за пломбу.
Дідугане! Голосуй
За злодюг до гробу.

Мудрий тать на Кіпр утік,
Жити гарно буде.
Вахлаки здійняли крик:
- Лопнув банк! Рятуйте!

Не життя - солодкий мед!
Празники по буднях.
Заробля на пляшку шкет,
Гепає у бубна.

Втома торсає плече,
Впав на землю вечір.
Люд у клітці. Не втече.
Й сил нема для втечі.

27.11.2018р.

Зима

Наснилися вовки й собаки гончі,
Сховався від кусючок у кущі.
Писати про любов тому не хочу,
Ерато хвора, хай собі лежить.

Засумував. Чкурути би у вирій...
Бринить сльоза і настрій зовсім скис.
Аж тут - зима! Із неба заметілі,
Морозом огортає вуха й ніс.

Прийшла братва. До біса ті городи!
Сідайте поруч, піт зітріть з чола.
Яка довкруж поезія природи!
Вибілює гріхи планета зла!

Іване! Бач, вкриває сніг дрівцята?
Біжи й накрий. Чи щось сказав не те?
А ти, Миколо, хутко у кагати
Ховай капусту! Змерзне, пропаде!

Степане! Та зроби собаці буду!
Хай пес у кучугурах не дріма.
А ти, Євгене, знову рукобудив?
Писав сонети, вижив із ума?

Але жона ревнула від порога:
- Чого сидиш? Жени цих галалак!
Бігом у саж! Опоросилась льоха!
Пацятам треба догляду й тепла.

26.11.2018р

Уже рік не була у селі
І у серці знайомий неспокій.
Як багато доріг до землі,
Де були колись юними роки.

І нелегко гайнути у край,
Де сумує покинута хата,
Де і луки, і ліс, немов рай,
І жива давня груша крислата.

Як мороз і сніги за вікном,
Хвильку маю для спогадів милих,
В них сумую за рідним селом
І летіла б туди, як на крилах.

Пригорнулася б я до стіни,
Задивилась у вікна холодні…
Шепотіла б слова їм вини
І подяк, як молитви Господні.

28.11.2018р. Надія Таршин

У телепорталах наших голів — телепорти
Я на твоєму світловому шляху — ти на моєму
Передаємо з очей ув очі уліс буття
Світить холодна півпосмішка місяця дзенькає гріш —
Ніби це ми із тобою Чарльзи Стрікленди Сомерсета Моема
Ніби це ми прототипи нащадки персонажі Гогена
Ніби це ми перші люди і перші грішники
Ніби це ми — безутішні закохані з Верони
Загублені серед всесвіту Білі Ворони —
Рондо закручується
Звужуються межі краї кордони
Діти ростуть й проростають над нами
Ми приростаєм хребтами
Дно пробивається головами —

Мій Големе
Ми із тобою народилися жили й помремо голими
Нас закопають голими
Мій Големе
Ми — особливий підвид підопічних доктора Хаосу —
Нагромадження каміння й валунів порослих мохом
Сіамські близнюки що росли нарізно й зрослися після телепортації душ
Мій Голіафе
Ми — особливий підвид
Нерозривні пута один одному — шпори шори хрести й рамена

Наше з тобою рондо — аутодафе
Мій Голіафе
Злет на гарячих крилах — назви це так

Наша драбина униз та вгору — Сізіфів шлях
Та ми — сяйні таути зрівняні з ельфами
Кельтські боги обернені на схід
Наш із тобою інший світ — це Сид
Вір мені —
Я на твоєму довічнім шляху — ти на моєму.

Хлопчику поклади свою голову в мої долоні
Ми на вершині нашої Ошхамахо
На самісінькій горі з самого її краю —
Станемо і дивитимемось униз
Нехай заволає камінь Фаль — фальшу немає
Мій Голіафе
Тільки іще не штовхай — Агасфер подрімає хоч мить —
Alter ego Вічно блукаючий Жид
Нехай меч Нуаду зблисне
Тоді заволає камінь Фаль
А за сим вже штовхай якщо хочеш

Твій Давид

 
навіщо все було
ніколи не дізнати
несповідимі артові шляхи
& не злічити хиб
пусті бардачні жарти
пекельний роздріб або опт

ущільнюється мла
деталі & диявол
скрізь падолист чи навіть
вже зима

хронічний арлекін
що має до розваги
яких допитуючи знаків
сутінком летким




 

Не зникло панство, множаться раби.
Пройшли віки, а мало, що змінилось.
Ростуть пани тутешні, як дуби,
А у рабів, хоч є сокири й вила,
Та от біда, глухі, німі, сліпі -
Суспільство соціальних категорій.
Кому собача кістка і напій,
Кому жиріти на людському горі!
Було і є...Чи буде завше так?
Допоки не зійшла земля з орбіти,
Не втрутився Господь, молись, батрак,
Навчися мислити! Дай, Бог, прозріти!
Збагнути важко, зріють дві олжі,
А Бог один на лівих і на правих.
Війна - безглуздя, пекло на межі,
А люди знову оберуть - Варавву!

На що розраховує Moskau*?
На те, що усі побіжать
у тюрми, обори**, колгоспи,
оплоти, баранячу рать.

До чого готові кацапи***
і наймані бойовики?
Що їхні обрубані лапи
не будуть боліти віки.

А чим завинили ординці****?
Виконують роль головну,
аби полягли українці
у третю російську війну.

А що собі думає Дума?
Юродивих***** неуків – тьма,
а їхні вожді-тугодуми
усі виживають з ума.

Які сателіти****** у Путьки?
А логіка бота така –
за нього усі проститутки
і п'ята колона совка.

На що уповає Кирюша*******?
Що нація буде німа,
коли окуповані душі.
І логіки в цьому нема.

Куди докотилась Росія?
Відомо усім – до межі,
де нелюди й люди – чужі.

Але не лишає надія,
що карлика і лиходія
зупинимо на рубежі.

Ти пишеш мені листи:
Важливі. А часом – не дуже.
Веселі, сумні, прості,
А головне – небайдужі.

Ти часом дзвониш мені:
і вдосвіта, і серед ночі,
Приходиш, буває, у сні
і вуха устами лоскочеш.

Я дякую, що ти є.
Що пишеш і телефонуєш,
Що знаєш про мене все,
Що разом зі мною ночуєш...

Між нами – дороги і час,
І пустка ночей самотніх...
Відчути тебе на дотик
Так хочеться кожен раз!
26-11-2018

Висока ялинка
торкалась хмаринки
і їй лоскотала животика.
Сміялась хмаринка,
і білі сніжинки
Зі сміхом стрибали із ротика.

Краса неймовірна!
І вже Зимовії
фарбують миловано
Голочки-вії!

Срібляться сніжинки
на віях ялинки.
А рада хмаринка
сніжить без зупинки!

о дар… о жар… відважна даність…
дання самотності… захланність…
недремний… недаремний…
горить жертовницький вівтар…
і випромінює арф'яр
сумні свої «до-рѐ-мі…»
не в дім – в Едем –
як нагає̀м не думи – гімни… гами…
і не загоїти гортань…
горнути світ… гонити страх…
бо дарча в будь-яких судах
оскарженню не підлягає…

у міста хронічне безсоння,
місто ніколи не спить -
пульсуючим болем у скронях
місто мені скімлить.
не вгоїти, не втамувати,
не збутися, не втекти...
малює ніч вікнами мапи,
пише сумні листи...
безхатьком шукає притулку
чи криївки по дворах,
блага у світанка цілунку,
трункого цілунку в вуста...

11.2018

Подвійну хворість шлють мені жалі,
Бо в серці рана й тіло біль скував.
Тут нагодився лікар і велів
Прийняти ліки, що творять дива.
А я сказав, що марні ті слова,
Даремні ліки, як хворіє дух.
Хіба не серце тілу голова
І не керує ним, як на біду?
Лише згасивши в серці свій недуг,
Від усього зцілюся, чим хворів,
І тіло запрацює до ладу,
Та це мистецтво не для лікарів.
Цілителько всього життя мого,
Хвороби тіла й духу вмить загой.