Ох і чудово із цим Дон Жуаном!
Вірність - легкий вітерець.
В пущі любитися затишно, гарно -
Нащо весільний вінець?

Карії очі, чорнії брови,
Пестощі, сни наяву.
Зрада струмує у погляді, слові -
В шлюбі на повну живу.

Ну, а опісля наводиться глянець,
Хутко вдягаю фартух.
І не дізнається, хто цей коханець
Муж мій, рогатий лопух.

В ліжку сьогодні усіх переплюну,
Бахура вводжу у курс.
Раптом кохання порвалися струни,
Доля промовила "Упс!".

Равлик від болю сховався у мушлю,
Сохне любові ручай.
Пише на дзеркалі парубок тушшю
Слово єдине " Прощай!".


10.02.2018р.

У небо цілили слова...
Та перестріла їх зневіра
І люттю крила обпекла,
Додолу скинула.
Зотліли.
І догоряла ген-зоря,
Світінням небо обливало.
Сльоза.
Обвуглена трава.
Совине бачило – мовчало.

11.02.18

На плесі нескінченних вод,
які обарвлює смеркання,
віщує співно... Тільки от
нема польоту - крил зібгання.

Звіщає іго татарви,
тьму-тьменну лих, тортур чимало,
і смерч, і вогнисько яви,
і орків рать, недуг навалу.

Одвічним жахом пломенить
чудовний лик у рамі ночі,
пророчим словом цебенить
кармінний рот... і кров клекоче...

......
2018




Гамаюн, птица вещая

На гладях бесконечных вод,
Закатом в пурпур облеченных,
Она вещает и поет,
Не в силах крыл поднять смятенных...
Вещает иго злых татар,
Вещает казней ряд кровавых,
И трус, и голод, и пожар,
Злодеев силу, гибель правых...
Предвечным ужасом объят,
Прекрасный лик горит любовью,
Но вещей правдою звучат
Уста, запекшиеся кровью!..

День ішов побіля тебе струнко.
Трави постелились килимово.
І бджола зібрала у чарунки
Те, найгарячіше в тихомові.

Говори – не знай, що плани марні,
А причина – кляте безгрошів’я.
Принеси величчя в нашу карму,
Щоб утішився у куражі я.

І -- лети, наївна! Дозволяю!
Будь пілотом, захопися ралі.
А найкраще – просто чашку чаю,
Тихе ліжко, я + ти, і – далі.

1

Дива - повсюди. Сніг розтав.
А так учора випав щедро...
Бреду між правил і заграв.
Шлагбаум збив зальотний Педро.

А що йому... катма межі.
Іншопланетні ген за рогом.
Дівча у темній паранджі
пришвидшує спіткання з Богом.

А може, плітка - що знесли
Шевченка бюст. Іще не вірю.
Кудись трюхикають посли.
Жують бетель міцні жовніри.

2

Чекаю дива... Меценат
Із пущі вигулькне, пригорне.
Обцасом збитий циферблат.
Шліфує лезво зле, потворне.

Повірю в пасмуги. Жива!
Бусоль зіркова - серед жита.
Бринить химерна тятива...
Душа весняна - розповита.

3

А Час її ловив... Убгав
У кошик лент із капелюшка.
Ця гніздова сівба - для ґав.
Талант росте крізь голки вушко.

2018

Ніч, вуличка, ліхтар, аптека.
Світіння вицвілий кармін.
Завжди - у віхолу чи спеку -
все буде так. Без перемін.

Помреш - знов мандри від фіналу.
Замаячіє між примар:
ніч, крижана рябінь каналу,
аптека, вуличка, ліхтар.

2018

першотвір

Олександр Блок

Ночь, улица, фонарь, аптека,
Безсмысленный и тусклый свѣтъ.
Живи еще хоть четверть вѣка —
Все будетъ такъ. Исхода нѣтъ.

Умрешь — начнешь опять сначала,
И повторится все, какъ встарь:
Ночь, ледяная рябь канала,
Аптека, улица, фонарь.

Віє Вітер, всі простори завіває,
Снігом сіє нам у вікна й димарі,
Він Весну, свою подруженьку, шукає
Між дерев, що задрімали у дворі.

А вона десь там під снігом і листочком
Заховалася у проліска в душі
І березою напоєним ковточком
Розтеклася між тумани у дощі.

Усю зиму Вітер віє, завіває,
Ниє, плаче, душу рве і стугонить,
Між сніжинок він свою Весну шукає
І благає: ще зустрітись хоч на мить.

Хронос гвалтує Гею,
Писок у милі-піні.
Яро "творю" хореєм,
Скажуть - "труди" безцінні.

Вірші з Пандори скриньки,
Наче зогнилі зуби.
Правити потім ліньки,
Жаль попалити в грубі.

А відсьогодні свято -
Томик ліг у долоню...
Радять сісти за парту
Муза й Пегасик-поні.

Надписи в книгах дарчі,
Вигуки "Браво! Круто!".
Тихо сатирик плаче,
Ліг у долоню скрутень.

P.S:

А чи усі поети?
Досить дурних ілюзій:
Кануть вони у Лету,
Навіть якщо і друзі.

10.02.2018р.

Незбагненна нитка долі...
Почалась й урветься...
Куди ця стежина в полі?-
Нащо життя дається?

Iдемо шляхом до смерті,
Та вперед бажаєм:
Нащо ми невідворотно
Тризну наближаєм?...

Стійте! В небо подивіться,
Сонцю посміхніться...
У блуканнях ціль шукайте,
До добра звертайте...

Адже доля незворотна:
Смерть, як і народження -
Мить природного процесу -
Теж життя продовження...
(з російської) 2/2/2018

Це було надто важко для нього,
кохання згорала свіча,
Він мовчав – ти мовчала, шалене
туги відчуття , - а, хоча,
до твого він ще прагнув плеча

доторкнутись губами, як вчора,
коли затремтіла свіча,
ви були ще одним, - та покора,
довірливо-юне дівча,
стала вістрям раптово меча.

Догоріла свіча. Неозора
ніч на крила лягла втікача,
з неба скинутого трубадура,
що не зміг провернути ключа,
щоб і серце закрити...
                Хоча…

а до весни півкроку, півдороги,
лиш перейти б оці святі сніги.
лише б рясні сліди, що від порога
поміж доріг не втратили снаги.
все ж треба йти, поки зоріє обрій,
докіль над нами небо горілиць.
цей скрип снігів, як звук старої корби,
що тягне воду з тисячі криниць.
і буде мить наповнена любов’ю,
світи, як миро – тихі та ясні.
твою сльозу я виколишу, згою,
лише явись, блукальнице, мені…

Любов – це океан, моя стихія.
Був шторм і стих. Безчасся. Ісихія.
І знов у лад одвічному уставу
Із піни вийшла, піною розтану.
Едемським плодом вистигну в ракію,
Вбираючи олію із полину
Євшаном до уяви я полину.
Мій ейдос в ній немов поштовий голуб
Повідає наживо правду голу:
Кому була за ката чи офіру,
Вбираючись у руб’я чи порфіру.
Як все минало, я, утім, по колу
Верталася, ішла в життєву школу,
Лягала в землю, мріла до ефіру.
У вирі хаотичного азарту
Нагадувала Ладу і Астарту
Мене не раз приймали за кохану –
Далілу, Есмеральду, Донну Анну,
Кармен, Манон Лєско і Маргариту,
Любов якої з чистого нефриту:
Чуттєва пастка, лагідна омана
Здолати ладна витримку титана –
Насельника печер палкого Криту.
Але не піддається тільки Кронос.
В його руках я знов тендітне гроно,
Що на мезгу обернеться не варту…
Відтак, чи ставиш душу ти на карту?!

Оті жінки, що нам дають життя,
Оті жінки і не дають нам жити,
Здіймають в грудях шал серцебиття,
Наснажують любити і творити.

Ти знищиш коштовні картини,
Шпурну я у море браслети.
Свіча догорить неодмінно,
Сотворяться кращі сюжети:

Як ти покохаєш молодшу,
У мене аж три кавалери.
А завтра – це відаю точно –
Корида, де юний тореро

Присвятить гучну перемогу
Божистій. І пута мантильї
На дрантя – хай скрипка застогне!
Для нього – вином а чи сіллю,

Тобі – лиш кинджалом і болем…
Прощай назавжди, трубадуре..
Війна закінчилась учора
В небесних риданнях похмурих.

А осінь
Безвстидна і
Гола,

Як я. Пам’ятаєш?! – в неділю –
Остання минулась покора:
Коліна молочно світили,
Гасив їх губами… до вчора…

Браслети я викину, звісно.
Попалиш листи і картини.
Навідмаш розкраємо місто,
Де двоє однаково винні.
10.02.18

Кохання наше осявало світ,
Де все навкруг буяло і горіло.
І ми удвох творили той політ,
Де говорили руки, серце, тіло.

Ми падали знеможено в траву,
Спивали від безсилля ночі, роси.
Там полини гірчили наяву,
Де ти лицем в мої шовкові коси.

Де зорі той серпневий зорепад
До рук, на трави кидав нам, під ноги.
Коханий мій, це сотні літ назад
Було не з нами… З нами край дороги

Петрів батіг сторожу виставляв,
І берегли волошки нас у житі.
Не буде нас. Залишиться земля.
І правнуки повторять все у літі.
10.02.18

Цей вигин рук і пружні лози стану,
очей два неба, і кармінові уста, -
о, кожен раз, як вперше з океану,
тебе стрічаю: радісну і ждану,
тремку мелодію ще білого листа,
і крик мартина сині бірюзовій
відлунює клітинками любові.

Я твій - як вітер, як напій євшану,
зелені парості, і сонячні міста, -
в піснях пісень, у потойбіч сезаму,
в тобі, на мить здавалося, потану,
а вже віків минуло більше ста,
і не майне усе за далі і літа -
я знов і знов твою по нотах зводжу прану.

О, це – не блюзова, це – холоднюча синь.
Це – барви Атлантики в середині
лютого. І ти байдужий до одінь:
все одно спина гола і на льодині.

О, це – не просто льодина, одна з льодин,
це що відмова теплу по суті.
Вона – сама в океані, і ти один
на ній; і заспів сурми – як падіння ртуті.

О, це не щире соло у млі саднить,
а палець в дієзі вмерз, ані рукавиці;
і крапля іскрить і пливе в зеніт –
озирати світи, потойбічні сітківці.

О, це – не віч сітківка, це – іскряна парча,
зір і смуг нова грамота з нотним станом.
Льодина не тане, просвічує, як свіча,
у дрейфі чорну кулісу полярним сяйвом.

Відважний лицарю, із пороху і глини !
Чи океан страху тебе поглинув ?
Ти вихвалявся: «Море, розійдись !»
А де тепер ти? Зник, пропав кудись.
О, ці твердили: «В забутті – загине»,
А ти – вцілів. У череві рибини
Гартуєш дух і спопеляєш тло.
Інакше звешся, ти тепер – ніхто.
І з кожним днем все нижче, і все нижче.
На дно безодні, на найглибше днище,
А величезний благородний кит
Для тебе нині плаваючий скит.
І ні страждань, ні відчаю… Нічого !
Усе єство заполонило слово.
Все зупинилось. Час завмер. Пітьма !
Тут непорушна навіть і вода…

***

Це неодмінно станеться колись:
Морська безодня виплюне увись.
Йти вдруге доведеться в Ніневію.
Зустріти ворохобних фарисеїв,
Заговорити голосом весни
І розбудити місто давнини.

Заграє ліра, зацвітуть сади.
Тебе чекають , лицарю!
Прийди !

09.02.18

Зима на ладан ще не дише,
Сніги в городах і садах.
Є час для прози і для віршів,
Та жінка в мене вереда.

Уже давно би встав із ліжка,
Для оди тема є крута.
Але яка ж у неї ніжка!
Кармінні, запашні вуста!

Мандруємо Оккама лезом,
П'ємо нектари із небес.
Венера зріє з інтересом,
Амур шепоче " Браво! Єс!".

Картина маслом. Стиль бароко.
Нірвана. Всесвіт хилита.
І тішить невситиме око
Свята невинна нагота.

Опісля бурі - штиль і тиша,
В Едем не долітає шум.
А я хотів писати вірші...
Та ну їх - завтра допишу.

10.02.2018р.

Задали нам урок: намалювати жінку.
Завдання виявилось зовсім не просте.
А я спочатку на листку малюю скрипку,
А потім вже беруся за її лице …
А потім рву на скрипці струни до одної -
Волосся вже доповнює лице,
У тінях – світ фантазії людської,
Так личить до душі твоєї це …
Від променів яскраво з боку сонця,
Вечірня втома заховалась від вікна,
З тіней тобі збудую охоронця,
І на картині ти вже будеш не одна …
Я уявив собі на мить, що ти русалка,
Перевернув листок і так домалював,
А потім передумав, бо якийсь рибалка
Тебе б таку тут випадково упіймав …
А потім одягнув тебе в бузкове,
І квітів по цілому тілу розкидав.
І білі каблуки, щоб чарів мову
Ти роздавала там, де я не малював ….

Бринить щемка сльоза. На серці сум.
Порушились умить життєві плани.
На шию псу повісив ковбасу,
Підсунув киці глечика сметани.

Від болю аж виламує крижі,
Натруджені порипують коліна.
Жоні кажу: "Грошву постережи,
Накайлував, нарешті, на машину".

Пішов до лазні. Парюся, масаж,
Ще й віником березовим по дупці.
В душі нірвана, мрію про гараж:
Відомо, що - кому, а просо - курці.

М'яке сидіння, шерхотіння шин,
На автостраді з вітром перегони -
Поставлено усе життя на кін,
Щоб вимріяне впало у долоні.

Вернувся розпашілий, ворухкий,
Зі спальні визирає хитро люба.
Щебече голосок її м'який,
Із пліч звисає соболина шуба.

На пальцях блиск осліплює мій зір,
Червонець випадає з ридикюля...
Зомлів. Очуняв. Ліжко, нашатир:
Авта не буде, бо в кишені дуля.

Жіночі мрії, звісно, це святе,-
О як приємно одарити жінку.
У мене, кажуть, серце золоте...
Я - пасажир. Лишуся ним довіку.

09.02.2018р.

1

Ти знаєш (чи так здалося...),
як Бог відчуває втому,
погладивши кішку, лося,
оглянувши сад содому.

Миттєвості чорно-білі,
на троні сидіти мулько.
Вганяли списи у тіло.
Матрони бредуть провулком.

Торговиця павіанів...
Синів на хрестах - за віру.
Бродіння песет, юанів.
І відсіч жаскому звіру.

2

Їж манго, кисіль вишневий,
спокутуй чуже-суспільне.
Ти ж сам сотворив цих девів,
Олімп... і кар'єр вугільний.

Не слухав, бо сам-єдиний.
Обарвив, сіяв...
Апное.
У чому твоя провина?
Готуй для спасіння Ноя.

І буде тобі кайфово.
Стомуки - і нині, й прісно.
Карафи дзвінкі медові
Пливуть у Супій навскісно...

..........
2018

1

На першому поверсі просто
живе продавець корости,
а вище - у двадцять першій -
сексот набиває верші.
Психолог у п'ятдесятій
проводить сеанс заклятій.
Сумливо їй ще від літа,
усюди тінь Геракліта,
Шепоче про вогнелогос,
правиця її волога...
Потоптані іпомеї -
виною коти, пігмеї.

П'янички навкіл регочуть.
Заклята розплющить очі,
шукає зернятка втіхи.
...бомбують дахи горіхи...
На яблуні - капелюшка.
Солоні струмочки - в юшку...

2

Чого їй - отій сльозливій?
За планом - війна і злива.
Загинув сусідський хлопчик -
одна із вселенських опцій.

- Не варто... - втішає Ганя, -
пошли пузаня у баню.
Намелено кави доста,
щаслива квартира шоста.

Повія приймає в третій,
презерватив - у букеті.
Будинок хить-хить... і струнко.
На ньому графіті Мунка.
Закаляна ручка, шиба.
Психолог субтильний диба...


2018

Нема поезії – і сохне лист.
Освітлення і зцілення – дощами.
У темні нори зазирає лис,
Де також чути звуки пилорами.

Пливуть дерева тихо у село.
Бездомна білка – як ота розгуба.
Чортяки – мов залізні. Помело.
За спиною – відьмаки кривозубі.

Ось тут колись поезія жила,
Народжувала тексти і підтексти.
А нині – он поетик-неболаз
Із позахмар'я присилає жести.

Іронія і зречення кричать.
Не ті висоти, це не для спасіння.
Обличчя осяйне. На нім – печать
Не зорепаду, а сонцепадіння.

Куди, куди подівся мій талант?
Скінчилася м'яких сонетів ера.
Прийшов сатирик, кровосис-мутант,
До того ж - лисий, важить півцентнера.

Відомо, гумористи - добряки,
А в цього у руках гострющі вила.
І випадає з рота зуб хиткий,
А у Пегаса усихають крила.

Від погляду почвари дрижаки,
Тікаю швидше за мустанга з прерій.
Став сірий, наче миша, немаркий:
Вмирає Моцарт, розцвіта Сальєрі.

Цей звір страшніший за осу, цеце,
Спасіння - заховатися від світла.
Харчується хижак лише м'ясцем,
І кров невдах виблискує на іклах.

Вже одшептало. Не турбує сказ.
Нема пихи, і не гризу вудила.
Воюйте із сатириком. Я - пас.
Бо гумор, знамо,- це велика сила.

10.02.2018р.

Дивляться очі твої лукаво,
Голос твій срібним дзвінком дзвенить.
Сяють мені голубі заграви,
Серце з грудей, наче птах, летить.

Все я покину, про все забуду,
Тільки б іти за тобою вслід…
Але чому ж я не йду нікуди,
Лиш проклинаю безглуздий світ?

Марно надіями серце краю –
Не по дорозі з тобою нам.
Та, як забути тебе, не знаю –
Хоч не з тобою, та все ж не сам.

Що ж, не судилося, не збулося,
Але надія іще жива.
Гладжу у снах я твоє волосся,
Шепочу несказані слова.

Равлик на лезі.
Рухатись просто...
Сну антитеза.
Мариться острів,
брость виноградна,
вина торішні,
нить Аріадни,
голови Крішни.

Лезо іржаве.
Шавка - ізнизу.
Цятками кава...
...вірші-стриптизи...

......
2018

1

Жінка з глини і комишу
бовваніє... Лечу... спішу.
Розминулись. Агов, Ліліт...
Слабко діє старий магніт.

Мо', підкажеш маршрути, сенс...
Чим тлумити ментальний стрес...
Сім чеснот і сімсот гріхів -
у ласкавих цих пастухів.

Серед сніжних підталих баб
закривавлений шовк-єдваб.
В епіцентрі - казан жаский.
Підганяє до скону кий.

Чисті руки - ножа вкладуть.
Відшукала блаженних путь.
Світ жував, надихав, ловив.
Доплітаю мережку див.

2

Задзеркальні мотиви, сюр.
Копошіння ідей... купюр.
На гончарному колі - шмат.
Між біблейських тону цитат.

Петлі, нетлі... Крапки, нулі...
Лик Ліліт у ліловій млі.
Дітовбивця вона - речуть.
Сварка, рівність - буттєва суть.

3

Бабця Єва пече коржі.
Наминають свої, чужі.
Торохтить у голівках мак...
Хто подасть із пустелі знак?

2018

Талановиті й безталанні,
Смішать юдеї православних.
Стоять на сцені клари й роми,
Живіт од сміху надриває Русь ...
А поза сценою – то глузи, то погроми,
Гидливе «ЖИД» не сходить з вуст.
Хоч і в безправних є права,
Та б’ють юдея зліва й справа,
І так, і сяк, і навпаки...
І так віки... І так віки
Вершиться-не скінчиться
Над юдеями розправа.
За те, що віддали Пілатові собрата –
«Царя», що до покори кликав люд,
Як невпокорена Юдея
Позбутися воліла римських пут?..
Ні! Інше, юдофоби, тут.

* * *
У сусіда хата біла,
А у мене нема й мила.
Мило є – чогось чортма...
А в Абраші? Чудасія:
Він не садить і не сіє,
Вірить в іншого Месію,
Звідки й як, але все є.
Мабуть, Бог на двох дає.
Тож його – це і моє.
Не переч мені, іудо,
В нашім краю ти ж приблуда.
Фарисейчику нещасний,
Та ж і сонце, бачиш,- наше...
Хочеш бути ближч до раю –
Чимчикуй у свій Ізраїль.
А не хочеш – лізь на сцену
І сміши нас неучених:
Анекдотик про Одесу
Та про «нових руських» дещо...

***
...Талановиті й безталанні,
Смішать юдеї православних.
Живіт од сміху надриває Русь,
А поза сценою то глузи, то погроми,
Гидливе «ЖИД» не сходить з вуст.

Цей двобій двох бажань, двох осіб у одній іпостасі.
На перетині Я відшукати потрібно баланс.
Суголосно тримають потік два крила, щоби птасі
Не злетіти у штопор, впадаючи волею в транс.

Ти назавжди не мій. Ти – стихія інакшої жінки.
Нарікає вона – франкофонно зривається в крик.
Ти Гольфстрімом своїм припинив зігрівати обжинки –
Ніжні коси обох. Мерзне острів, за ним материк.

Не приходиш на спів. Вже безсиле начало германське?!
Арфа лине туманом, але не зважаєш – не кельт…!
Там на іншому березі п’єш ти із неї шампанське,
Поки я з Мананнаном танцюю між урвиськ і скель

та борюся з любов’ю, бо жриця друїдської крові.
Ти береш знов мій транш, я – твій сіро-рудий кардинал
Нашаманю віршів – попливуть кораблі паперові
по протоці Ла-Манш, що для мене – Англійський Канал!

Українське радіо «Культура»
день-у-день милýє ніжно слух –
до роботи і до шурів-мурів
я при цьому радіо оглух:

ні перо не любе, ані жінка –
слухав би і слухав – без кінця,
затерпають іноді гомілки,
як стою поблизу «брехунця.

Інші FM-станції втопають
ув обридлій повені реклам
і щебечуть, як пташки у гаю,
в мізки уплітаючи бедлам.

Інші FM-станції втопають
у обридлій повені реклам
і щебечуть, як пташки у гаю,
в мізки уплітає шум і гам.

Віднедавна отоларинголог
уявився виразно мені
(кожен має вуха, ніс і горло:
все у нормі? – ти, знай, на коні):

відчуваю явні вади слуху –
може, вже збиткуються роки? –
Але ж я ретельно мию вуха,
а мені вчувається таки:

«Як молитву, пам’ятай щоденно:
щоб мужчина чувся, як граніт,
кожен хлоп, – і я також,напевно, –
їж тестостерон і сапоніт!**»

Лікар мене вислухав уважно,
у рецепті скрипнув олівець:
«Вуха ваші не слабі, поважний, -
це культурі вже настав капець».

Я побрів, утішений, додому:
«Хай би трафив ту рекламу шляк! -
Видається, без тестостерону
вже культурі вижити ніяк…»

– Це ж образа! – в крик емансипантки. –
Вся увага хлопам! А жінкам?!
Нам культура теж не забаганки –
подавай таке смачне і нам!

То ж подумав, як було би файно
дать «Культурі-лайф»*** приставку «екс-»
й утворити для усіх, негайно,
рубрику нову – «Культура- секс».

09.02.2018

Випадок, здавалось, недоречний –
У безвиході душа болить.
І всі плани зруйнувались вмить !
Вихід де знайти безпечний?

Вкотре голос розуму шепоче
Та дає пораду слушну нам,
Але маєш визначитись сам!
І розплющити в прозрінні очі!

Випадок цей зрозумієш з часом,
Подумки подякуєш йому,
Адже сталось краще, та чому?
З глуздом не завжди жив`емо разом,

Підкоряючись чужим наказам?
Певно й помиляємось тому.

09.02.2018
Свидетельство о публикации №118020908833

Один дивак
Образився не жарт,
Коли став надто дорогим її талант.
Йому раптово начебто на фарт
Створили не відмовний варіант.

І ось уже на сцені мов жива ...
Для кожного знайомі риси.
Усмі́шка іронічна. Красива голова.
Ніхто не упізнав. Комп'ютерна актриса.

Інші актори грають, а вона завжди одна.
Вставляє кадри режисер у фотошопі.
Її житло оточує стіна.
Захоплення в Америці й Європі.

Через комп’ютер сотні інтерв’ю,
Полки фанатів оточили вже квартиру.
Гей, режисер, віддай ув'язнену свою.
Люблять її і п'яну, і нещиру …

Придумав шоу з пишних похоро́н,
Мільйони плачуть. І кидають квіти.
І поліцейських цілий ескадрон.
Його підозрює пів світу …

Убивця. Як ти міг?!
І вже тюрма. І ненависть палає у повітрі.
Не доведеш нікому, що її нема.
І не було ніколи на цілому світі.

У фільмі хтось придумав порятунок,
Хтось знову наче ходить в королях.
Хіба Вона – це інструмент чи обладунок?
Хіба є інше щось, окрім як серця шлях?

Відчув від жінки справжньої утому,
Замінник в цьому, підробка в тому.
І опинився сам ні в чому,
І не вручають Оскарів такому …

* ідею запозичено з фільму S1MONE

Як на білому камені в Чорному морі
У кістлявих руках незабутньої mori,
Тридцять років у вирві сирої могили
Козаки про свободу Пречисту молили.

Працювали затяжко в тенетах неволі,
Де писали припливи кристалами солі
Записки для відправи своїх проскомидій,
Омиваючи хвилями крихітки мідій.

Возглашали вітри про замучені душі
І лежали мов проскури стулені мушлі.
Та нарешті Марія спустилась до келій,
Що чорніли в провалині білої скелі.

Наче місяць шовками огорнену діву
Привернуло відлуння козачого співу.
Опалили єство баритонові струми,
Нагадали їй батька проникливі думи.

І зійшла наче в пекло у шатах серпанка
В розкіш вдягнена жінка - султанова бранка.
Подивитись на тих, що натягують луки,
Поціляючи в серце загострені звуки.

Гей мужі, запорожці, у чреві темниці!
Духом величні, тілом занедбані, ниці,
Чи не знаєте Ви, що за день в Україні
Що за свято іде, що розспівують нині?

Ми нічого не знаємо. Звідки нам знати?!
Що за день. Як там батько, чи поруч ще мати.
Чи збирають жнива. Може верба розквітла.
Нам щодень наче ніч, ми не бачимо світла.

Ти була ще під ребрами неньки закута,
Ми тягли вже неволі знедолення пута.
Нас ув’язнено тут довше, ніж тобі років,
І не матиме вирок ні краю, ні строків

Я скажу вам, мужі, нині вдома скорбота.
Бо сьогодні день страти, а завтра субота.
Не проста ця Субота. Велика Господня.
Всі чекають неділі, пісень Великодня

Проклинаємо, дівко! Щоб щастя не мала!
Ти знущатись прийшла, чи нам горя замало?!
Проміняла свій ґанок на мармур веранди.
Нам поверне Софію молитва Оранти!

І поцілить катів постріл Божого гніву,
Залунають лади візантійського співу,
Розбіжиться гарем по кутках анфілади.
Хай не буде над нами ісламської влади!

Гей, мужі, запорожці, не треба прокльону!
Я в шовках не забула батьківського льону.
Як лунатиме спів з мінаретів мечетей,
Відімкну я засуви. І ви утечете…

Підіймайтеся тільки відкриється брама!
Помоліться Тому, хто помер за Адама,
Хто Різдвом розпочав відлік нашої ери,
Забирайте на пристані ваші галери!

І гребіть, ви гребці, на той бік цього моря!
Богуслав не минайте, хто буде з ним поряд.
Відшукайте там баню, високі колони
Що нагадують камінь цей біло-солоний.

Оспівайте на паперті вашу нескору.
Хай почує священник на хорах собору.
І дізнаються рідні - жива їх Маруся.
Я лелекою думи додому вернуся.

Заспіває кобзар, що попівна зробила.
Промайнуть над хрестом два сповідницькі крила.
Не відчує ніхто, крім невтішного тата,
Що була в Страсну П’ятницю ще одна страта.

Адам і Єва – то початок людства.
Так Біблія говорить нам про це.
Займатися не хочу богохульством,
та розімкнути спробую кільце.

Ті прабатьки – єврейської породи,
Господь Яхве такими їх зробив.
Взялися звідки інші все ж народи
і хто тих неєвреїв породив?

Що Вавилонську будували вежу,
що мови Бог їм нарізно ділив…
Роздмухав поміж націй хто пожежу,
і розбрату вогонь хто запалив?

Чом допустив Господь у світі рабство?
Людей гнітили гірше за скотів…
Невже їх муки – то не святотатство?
Чи ж можна так недолити братів?!.

Чому Всевишній, нації не мавши,
обрав собі окремий все ж народ?
А той, завіти Господа поправши,
затіяв із доби́тку хоровод…

Із малечку від ранку і до ночі,
безперестанно спини гнуть одні.
Їм сльози з потом застилають очі,
та мусять прозябати у багні…

Усі ж державні фабрики й заводи
у власність по кишеням розповзлись.
Представники елітного народу,
до хитрощів, як в давнину, вдались.

Вони, немов на дріжджах, множать статки,
приносить криза їм новий мільйон.
Кінці з кінцями ж платникам податків
звести не помагає навіть сон.

А де ж тоді Господня справедливість?
Чом з обраних формує пантеон?
Чи він, як Цезар: обраному – милість,
простим же смертним – працю і закон?!

І хто лукаві ті закони пише –
пройдисвіти чи інші сили мли?
Мільйони животіють нині лише,
щоб одиниці обраних жили!

Вернувшись все ж до спільного коріння,
хіба прийти до висновку не слід –
як прабатьки з єврейського насіння,
у всіх нас не один, єврейський, рід?!

Тут нестиковка знову випливає,
бо різні шкіра, звички, лексикон…
За справедливість вище не буває,
лиш справедливість – то життя закон!

09.02.2018

За рікою спливають медузи,
за словами спливає отрута.
Вперше мовлене другом "не друзі",
вперше те, що не можна збагнути.

В океані далекого часу,
затихають невчуті оркестри.
Знову тріскає гойна окраса
та, що мала світити на верстви.

А медузи дуріють - солоних
їх покидали в прісні озера.
В невідомості десь на припоні
догорають "інкогніта терра".

Ми з отрутою звиклись, навіки
знепритомнили чисті криниці.
Помирають розлюблені ріки,
тих, що житимуть - лиш одиниці.

Неупізнані, навіть незнані,
не розхлюпані, не одержимі.
Але душі у них - справжні-справжні.
Але очі у них - зримі-зримі.

2.02.18 р.

Якого, плоте, прагнеш тла
На тлі непам’яті про Бога,
Де смерть, одвічна засторога,
Розколиною пролягла?

Проз лігво те, гляди, не йди!
Там згуби плетиво насподі,
І багрою од бростей глоду
Звідтіль кервавляться сліди.

А плоть вузькі тіснить врата,
На спротив скалиться вороже,
І тріпотить одінням кожне
Найменше зволення єства.

Покара звабі йде вдогонь,
Відлегле постає увіччю,
Й сочиться голубінню вічність
Крізь рани Господа мого.

2018

Цей вірш, мов яв.
Прийшла до тебе
в одну із тисячних ночей,
а ти, сердешний, бачив Гебу у сні,
персисту ще й, ачей.

Доп'явся до її принадних
вологуватих пелюсток.
Ох, мій ти ж любий, ах ти ж ладо!
Перетягну разів зо сто,
не знаю чим ще, та уява
спрацює чітко...

Сплине ніч.
Проміння сонця гнів розплавить
І ревнощам скажу я: «Ні!»

Богинь багато, німф — ще більше,
та я сміюся (от чудна):
люблю, і думка тиха тішить,
що я у тебе лиш одна!

09.02.2018

У кожного несхожі болячки,
Надкуртуазні - в птаха-чорногуза.
Рецепт один: сатири колючки.
Тримай, братва! Вштрикатиму у гузно!

Сніданок знатний буде від пихи.
Для профілактики - гаряча клізма.
Не зубоскаль, бо тут не до "хи-хи",
Сміятись над убогим - грішно, схизма.

Бундючна зверхність - це таки дурдом,
Ось тут похихотіти справді варто.
Давайте порегочемо гуртом,
І Боже збав солодощі давати!

В пернатих на корони нині бум,
Вдягають німб захланні златоусти.
Тож на вечерю - копняки та глум.
І так щодня. Можливо і попустить.

Всім за " труди" - подяка і медаль.
Смішків убгали банячок відерний!
Ти ба - затихло! Райська пастораль.
А завтра шабат. Принесем кошерне.

09.02.2018р.

За Білопіллям Ворожба´ встає,
Нові Вірки, а там вже дуже близько,
Вздовж Сейму простяглось село моє —
Вербово‑яблуневі в соснах Піски.

У тисячу сто вісімдесят п’ятий рік
Дружина князя Ігоря велика
Тут мала переправу. І навік
Є пам’ять в нас про цього чоловіка.

Тут давнина з усього вигляда,
Її усі шанують, як годиться.
Під товщею піску свята вода —
Тисячолітня знайдена криниця.

Й донині наш увесь слов’янський люд
До неї їде вмитися, зцілитись.
А влітку діти-правнуки з усюд —
Додому, до батьків, щоби напитись.

Води і ласки, рідного тепла,
Де на стовпі на кожному лелеки.
Тут наша батьківщина не мала,
Хоча тепер ми живемо далеко.

Та тільки в Пісках нам вода свята
І вишень цвіт з усіх нам найбіліший.
Лелечий краю, з тебе вироста
Моя родина і разочок віршів.

Я співати жалібно любив,
Плакали матуся й слухачі.
От і маю - і хрести, й гроби:
О, мій друже,- радості навчи!

Щоб удов не бачив і калік,
Удихав гармонію й красу.
Але серце крає дикий крик:
Без ноги товариша несу.

Медсестра її в руках трима,
І не утекти - хоч вовком вий.
Зріти це страхіття сил нема,
Я ж бо не залізний, а живий.

У котомці - воїнський устав,
За вікном - непевності доба.
Ще одна душа у рай зліта,
Кам'янію, і пече журба.

Тиху пашу мирні орачі
Розміняли на кривавий хліб.
О, мій друже,- радості навчи!
Ти...вмираєш. Краще б я осліп.

09.02.2018р.

Надвечір’я не завжди сумне,
Бо розсіює зерна правічні.
Те, що легко тебе обмине,
Обмете і постане оклично.

І потягнуться думи ламкі
У росисті стежки, у тумани –
Відмикати іржаві замки,
Відкривати притрушені рани.

Заболить персонально тобі.
У неспокою з’явиться світло.
Ти дізнаєшся : «Бог допоміг»,
А дружина погляне розквітло

На новітнє дивацтво твоє,
На пірнання в ідеї високі.
І вина, як відваги, наллє
І підтвердить, що ти в неї – сокіл.

Ніколи не знаєш,
коли світло влетить у зіниці
як в простору кімнату,
як на сітківці застигне
відбитий від дзеркала
сонячний спалах.
І темрява кожна віднині
наливається срібним блиском,
осадом, іскристим намулом.
Коли за повікою заховалась
світлина — ранковий промінь,
коли воно вперше відчулось —
ніяк не згадаєш,
ніяк не забудеш.

Душпастиря вдає цей "вчитель",
Хоч сам - задушливий тиран.
Талантів справжніх він душитель -
Душко, дурбелик і душман.

Він скаже: лікувати мушу,
У вас зазнайство, бачу, є.
І вас не боляче задушить
За підле царствіє своє.

8.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

 
у порожніх кишенях вінтажний пил
як пустельний спогад снігів торішніх
тьмяний світ марить безлічі іншосвітів
за дверима на таємниче горище

десь блукає алеями арлекін
марнуючи рими із вищих віршів

верф закинуто снить про свої кораблі
& загульні ночі й світанки незгірші
& промерзле шанті на флейтах вітрів
нарізає блюз у стилі космічнім

мов ляльки на бароковому дзиґарі
виступають знову ховаються в ніші

ностальґії світлих відсутніх часів
мадонн венер театральні обличчя
верхи на віслюку кіт із півнем на псі
та дзеркал небесних владар іронічний




 

Голубцям потрібні фарш, капуста,
Музиканту - дудки і клавір.
Позолоту любиш? Ту, що густо?
Так, аби лилося на папір?

У нектарах письмаків сувої,
Правда зайва. Є липучий мед.
І струмує патока рікою
На полотна, в музику, сонет.

У криниці плаває колода,
Жиру на півпальця у борщі.
Кошенят виводиться порода
Щоб одразу - блохи і кліщі.

Кришаться у бодні вінегрети,
В українки - десять негритят.
В храмах люди не знімають мешти,
Після тризни буде бал, парад.

На вогні обвуглюється шкіра,
Врізнобіч дзявкочуть голоси.
Вірш потворний, бо немає міри
Почуттів, гармонії й краси.

09.02.2018р.

минаю чужу славу розкидану по кутках…
по зірках загаслих ступаю…
нічого свого не маю…
пусто… легко в руках…
ворожу́ на прожи́тих роках
і випадає дорога дальня…
і музика… музика поминальна…
флейта і арфа… сонячна фарба
лежить на мені незмивно…
нанесена рока́ми… широкими мазками…
дивно, Господи, дивно…
який мені вік?... погубив лік…
хто на самотність мене прирік?..
…змовкає Бог… співає чоловік…

Чужим вклоняючись законам,
За стадним принципом юрби,
Живуть під прапором червоним
Комунізовані раби.

Вони нікому не потрібні,
Окрім таких же, як вони.
Їх водить привид комунізму
По колу вічної війни.

Шкода їх, ницих, без коріння,
Що не змінились за літа.
Та страхітливе їх насіння
Понині в душах пророста.

2012-2018

Це лиш спроба – аби
бути упевненим
у сóбі...
Аби не зловтішатись
чи спочивати на
лаврах чужих –
прóбі!

Можна вдосконалюватись
канонами чужого досвіду
а чи крокувати кроками
крокуючого попереду...
Аби не проґавити,
коли чужа дорога
звузиться, а ти –
станеш безпорадним
для когось спогадом.

Чуєш, чатуючий –
не стуляй пельки, коли
черга твоя загубиться у
магазинах...
Тéпло, коли ти біжиш,
а не коли розташовуєшся
у друзів, немовби –
нá зиму!..

Чуєш, чутка – це
елемент мейнстримності:
тож, не минай її,
але й – не забувай
справжньої ексклюзивності!..

Усі ж дбають, аби
ти, нарешті, став
також щасливим!
Маєш вибір – бути
ампутованим а чи
зашитою, укотре,
килою.

Екстрим – се не поза,
а позаду
полишені забобони.
Ризик – се вигадане
поняття, як і
будь-що – нечувано
умовне!..

По чужих правилах – вигідно,
особливо коли вони –
стосуються саме
тéбе...
Ховаються – у машинах, а
вдосконалюються –
на подряпаних
велосипедах!

Чуєш, загубленість твоя
залишиться такою ж
назавжди,
якщо ти не наважишся,
нарешті,
по-справжньому або –
майже.

Війна і мир. Війна і ми…
Огненні подихи зими.
Ось вибухає чорна ніч.
Тремтять шибки і тіні свіч.
Чотири роки – правда, лжа…
І це не край, і не межа.
Чи є земля, де все на ок!
і гнів не тисне на курок?

Війна і мир. Війна і ми…
Обличчя світла і пітьми.
І ракурс болю забуття
та унормоване життя,
в якому я(а може й ти)
і розпорошені світи?
Рушають люди назавжди.
Хто крайній в черзі? Нам сюди?

Війна і мир. Війна і ми…
Сурми, провіснику, сурми!
Ждемо не суду всі віки,
а ласку Божої руки.
Є невмируще "все мине".
Журу міняють на сумне.
І плине кача, і труна,
а небом котиться луна…

Війна і мир. Війна і ми…
В полоні мрії та зими.

02.2018