1

Гормональне дзеркало тьмяніє.
Мудрість віднайшла-таки Грааль.
Вибачте мені, Марино, Іє...
Я не знала, що вам буде жаль,

То й кохала жевжиків із тиждень.
Ялта-сіті... метушня... курорт.
Пожалів Олег, що їде, "трижды",
Малював наш спільний рай-офорт.

Проводжала і чаїла сльози,
Вірила: повернеться... авжеж.
Валер'янка, чай - ударні дози -
Загасили відчай, міць пожеж.

2

Ну, куди оті спогадки діти?
Мужу розказати... чи попам...
Відбіливши душу, бачу міти
Й колоски - перелюбу-снопа.

Підпалю, запахне кримська хвоя.
Чабрецями вислані мости.
Бризкаю парфум "Быть может", "Хлое".
Пам'яте, згадалося... прости...


2017

стільки пройдено відчаїв
подих свободи вічної
сніжно і ніжно і ніж в руці
щоб відсікати стрічі усі
досить минулому правити
досить закінчу розправою
хай
не хотіла я слави
сливе себе віднайти
під мінометним обстрілом
слів найжорстокіших й домислів
тілом своїм і голосом
все ж розросталась мов родос
досить минулому правити
крила свої розправлюю
тут у полоні засніженому
предкам вклонюся
і ніжно
жінку в собі воскрешу.

Є гаряче світило, наївні ви діти!
Є безцінна відрада мелодій і книг…
Що, нема? Та було ж! Так, було все на світі:
і Бетховен, і Пушкін, і Гейне, і Гріг…

Є небачена творчість у хвилях і митях,
слові мудрому, в посмішці, блиску очей…
Будь творцем! Не дарма ж ти з’явився на світі.
Хай попереду тисячі днів і ночей!

Нескінченно ганебно в припадку печалі
зникнуть з доброї волі, як тінь через скло…
Нові зустрічі, що всі уже відпалали?
Буде їх навіть більше ніж вчора було!

Так, похмурий я сам, ніби ранок в тумані,
ніби небо, укрите мільйонами хмар.
То понурістю муза загоює рану,
щоб напився я доста хмільних її чар.

Почекай, звикнусь я зі своєю журбою,
заспіваю весільну в густім тернику.
Прийде час – зі своєю зустрінусь любов’ю,
скільки ран тих було на моєму віку…

Залишайся! Так мало чуттєвих і чесних…
Повернись – лише в них сіль і совість землі!
Тільки їм завдяки серце радують весни,
в небо птахи злітають, пливуть кораблі.

Як сягати у вир кращим ввійде в охоту,
скисне світ від безкрилих гієн і тупиць!
Полюби підсвідомо ти радість польоту,
розверни свою душу за межі границь.

Будь дружиною, мужем, сестрою чи братом.
Добрим будь, а не відьмою із рогачем.
Поділись, не тремти, мов крокуєш канатом,
і серця відкриватимеш ласки ключем.

Є іще острови усамітнення думки,
мудрим будь і не бійся на них відпочить.
Та ховатись не треба весь час за лаштунки,
можеш думати вільно, усе там мовчить.

А питання, питання!– кричать ретрогради.
Налетять, спантеличать, загонять в мінор…
Соломон нам залишив дві мудрих поради:
утікай від жури і з безумним не спор!

05.04.2017

Без тебе світ мені навіщо,
в облуду і жадо́бу скутий?!
Хай грім гримить і вітер свище,
мені ж – аби з тобою бути!
Багатий, старець – та завжди
для мене ти вінець творіння.
Любов – живий ковток води
і батьківське благослові́ння!
Що квітка в лузі навесні,
немов п’янкі ранкові роси.
То щебет птахи в вишині,
сюрчання коника в покосі…
Я серцем чую голос твій,
він за́вжди зве мене з собою.
Зринаєш із дівочих мрій,
весь час у думах ти зі мною!.

В закоханості я своїй
здаюсь доступною? Чи віриш,
що честі й вірності моїй
немає в цілім світі міри?!
То масок невимовна гра
лукаво в сіті хіті вабить.
Любов – невинності сестра,
згорю від сорому я ма́буть…
Зізнання всі мої прости,
то все душі моєї муки.
Життям кохання пронести́
спроможні лише чисті руки
й серця́ гарячі. Боже мій,
солодкі, ніжні сподівання…
Любов – вершина моїх мрій,
як миті зустрічі з прощанням!

Невдовзі спокій знайде все,
з роками зі́труться обличчя…
Ріка життя усіх знесе
у море забуття вели́чно!
Яскра́віше за всі зірки
засяє нам любові промінь,
розі́тне простір крізь віки́,
заповнить юне серце пломінь!
Хоч смерті жи́лава рука
за мить тіле́с торкнеться тлінних,
кохання житиме в віках
і переможе неодмінно!
Навіщо світ мені пустий,
в якому, любий, ти відсутній?
Прости, любове, й відпусти,
іду до тебе у майбутнє!.

По вулиці моїй який сезон
лунають кроки – друзі то відходять.
Вони давно ідуть за горизонт,
удаль, пітьмі за вікнами в догоду.

Занедбані у друзів справи їх,
нема в домах ні музики, ні співу.
Дівчат Дега вже не лунає сміх,
вони лиш пір’я поправляють сиве.

Та все-таки, хай не розбудить страх
вас, незахищених, серед цієї ночі.
Як зрада таємниче, просто жах,
туманить, друзі, зараз ваші очі.

Самотносте, крутий характер твій!
Поблискуючи циркулем буремним,
ти замикаєш коло наших дій,
не слухаючись доводів даремних.

Поклич мене і знов нагороди!
Плеканець твій, обласканий тобою,
на грудях в тебе втішусь назавжди,
умиюсь хугою твоєю голубою.

Навшпиньки дай у лісі стати цім
і у кінці сповільненого жесту
знайти листок в невидимій руці,
й сирітство відчувати, як блаженство.

Ще тишу дай бібліотек своїх,
концертів строгих неповторні перли, 
У спокої забуду всіх отих,
що ще живі, і навіть тих, що вмерли.

А ще пізнаю мудрість і печаль,
таємний сенс повідають предмети.
Природа, прихилившись до плеча,
мені довірить тайни і секрети.

І ось тоді, із темряви і сліз,
невігластва розгледжу підлу змову –
обличчя друзів, сотні добрих рис,
мигнувши, вмить розтануть в часі знову…

Твій чоловік за молодими біга, –
говорить жінка подрузі своїй.
Спокійно та лише плечима двига
і весело відповідає їй:

Мов навіжений за авто літає
мій собацюра, молодий пітбуль,
та навіть, як за колесо спіймає –
то ще не факт, що сяде вже й за руль!..

Копаєм черв’яків і парим кашу,
картоплю варим і макуху трем,
бо завтра вихідний на радість нашу
і на рибалку дружно ми ідем.

На мотиля наметиляв
я піввідерця карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один і всі.

Вудилища старанно ревізуєм,
в запас берем грузила і гачки,
та скептиків насмішок геть не чуєм
і мимо вух пускаєм їх шпички.

На мотиля наметиляв
зо три десятки карасів,
допоки вертиться земля –
ми рибаки усіх часів.

Лиш тільки-тільки небо засіріє,
ми, як солдати, знову на ногах,
і не рибалка той з нас, хто не мріє
тримать найбільшу рибу у руках.

На мотиля наметиляв
я півкорзини карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один, як всі.

Вигадливіших в світі не зустрінеш,
мисливцям навіть фору ми дамо.
Нам очерет немовби рідні стіни,
там юшку варим, там і живемо.

На мотиля наметиляв
зо три десятки карасів,
допоки вертиться земля –
ми будем голі й без трусів.

В нас якостей нема нехарактерних,
романтики ми щирі й моряки,
і не існує в світі більш упертих,
ніж ми – прості рибалки й рибаки.

На мотиля наметиляв
я цілу низку карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один і всі.

03.10.2017

Серце, забудь свої мрії,
Спрагло за хмари не рвися,
В межах реальності крийся,
В межах реальності смійся.

Море у камені б’ється
й, зранене, знов відступає
і ні про що не питає,
плану і цілі не знає.

Вітер відносить провини—
Сітями не упіймаєш.
Пругом піщаним ступаєш,
Cпогадів піну збиваєш.

Лиця піднімеш до неба:
Доля—на білому біла.
Серцеві постановили
І присудили світила

Колесом їхать рипучим,
Тертись в путі без упину
В далеч неісповідиму—
Ніби волами до Криму.

Ми-еліта цього міста,
Ми його коханці і птахи,
Ми-новонароджені дітлахи
І навіть праці ілюзіоніста.
Ми ті, хто зриває дахи,
Ми його совість і гріхи,
Заплутана дорога камениста.
Частинка цього міста-ми.
Його дихання і краса,
Його наймиліша душа,
Місцевість рівна і гориста.
Ми - частинка цього міста.

2017 Ченстохова

Той спів підніс увись, на Небеса!
Так линув голос твій чарівно, мило.
І почуттів вся неземна краса
мою зболілу душу полонила.

Спасибі Господу за ці щасливі дні,
за те, що не лежу я у знемозі,
що ти усе ж зустрілася мені
на нелегкій життя мого дорозі!

03.12.2017

Я – чародій. На любощі неситий.
Шаманю потихеньку у кущах.
Люблю кохати – ніде правди діти.
Стелю для втіхи драного плаща.

Сходив колись на «Битву екстрасенсів» -
Послала жінка мудра, золота.
До оселедця притулила пейси,
В Давида зірку всунула хреста.

Спитали: - Друже! Чим ти знаменитий?
Кажу, любов шукаю цілий вік.
Де я пройдусь – народжуються діти,
І лається рогатий чоловік.

Довгенько відзнімалася програма,
Що обіцяв – усе зробити встиг.
Не згледілись – довкруж вагітні мами,
«Переконав» - кохатися не гріх.

Усіх понадимало. Режисерку
Приманював на хтиве «киць-киць-киць».
Вщасливив навіть відьму-людожерку
І решту необачних чарівниць.

Я –переміг! Закінчився екзамен.
Розбіглись асистенти хто куди.
Сказав усім, що в сексі – полігамний,
А ще - пора платити за «за труди».

Одважили, щоб зовсім не приходив.
Але у тім’я грюкнула біда:
Дурна реклама – це суцільна шкода:
Дівок в під’їзді нині череда.

Ховаюся. Уже змалів на атом.
Виглядую у жінки з-під поли.
Не обділили небеса «талантом»,
Та розуму достатньо – не дали.

03.12.2017р.

Цибає ідол на одній нозі.
А ми як піонерія, готові
іти тудою, де ідуть усі
із армією п’яної Русі
за рясою священної
            …корови.

Взаємо-екзекуція церков
показує
                 релігії
                            обличчя.
Месія уповає…
                    Ллється кров.
Лукавий
     оглашенний за «любов»,
Кирявий –
        за війну десятиріччя.

Усі парафіяни – русаки.
Вони і досі перші
                           на параді.
Меншина їх –
          ще ті більшовики
і тисячники
                        у лихі роки
у школі, на нараді,
                          у сільраді.

Далеко
од Бояна
до «шопти».
Ой, де вони –
             забуті самописці?
Уміли люди покотом лягти
за істину у зоні мерзлоти
із людоїдом віку
наодинці.

А де ті обри, ласі на чуже?
Пародія інтернаціоналу:
ласує сало
            і волає, –
                               мало!

Історія на кутні
                                 заірже,
коли Європа
                          не убереже
бодай себе
                  од їхньої
                                навали.

                                      12.2017

Соромиться іще народець красти.
У мене ж совість – лишній рудимент.
Втелющився до панівної касти:
Із бульбашок вичавлюю процент.

Шумує біля краму людське море,
На капшуки націлюю петлю.
Купив за копійчину помідори,
Та за стократ дорожче загилю.

Торгівля, кажуть, - нелегка наука,
Не вмієш – сій на полі гарбузи.
А я в «купи-продай» - зубата щука,
Із бевзя гроші вичавлю усі.

Людва голодна. Сиплеться монета,
Удатно перепродую товар.
Уже не лізе. Звикнув просто жерти,
Халявний уковтну і скипидар.

Іван щодня працює на городі,
Петро болванки точить день у день.
Фізична праця – дурощі, не в моді.
Мені ж бабло стрибає до кишень.

Нехай за сина порадіє мати,
Що не присів, як тато, на стакан.
Живуть лиш ті, хто вміє торгувати.
Біжу доїти лоха. Всім пока.

03.12.2017р.

Коли пролунає, – пора до небес
на спокій у інші покої, –
покину сей світ недоконаний. Весь.
А свій понесу за собою.

Прозорою, легкою буде сума
земної юдолі і раю.
А що ревізує зима і пітьма,
нікому не заповідаю.

Залишу на пам'ять почуті слова,
побачені візії краю,
якими забита моя голова,
допоки по світу гуляю.

І поки ще сам добачаю, що є
у цьому – у білому – це житіє,
помічене ще до обідні,
нехай не минає видіння моє,
що небо сіяє, зозуля кує
і люди – душею не бідні.

                                      12.2017

І хто склав притчу про старих ворон,
І хто сказав, що око в них вороже.
Он прилеліла, сіла і тріскоче,
І сніг збиває з гілки, онде, он…
Розважна вельми і поважна. Може,
Побачила за свій пташиний вік,
Що кожен рік зима лютує, кожен -
Але під сонцем гине рік-у-рік.
...І, каркнувши собі на повні груди,
Ворона підлетіла до вікна:
Вуглини крил – і снігу білизна…
- Що принесла, вороно?
- Місяць ГРУДЕНЬ!


З раннього.

З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991.

Заснути думка не дає мені,
Десь там поля засіяні житами
І тепле сонце світить над хатами.
Ясніє небом Україна вдалині.

Снується моя думка наче нить,
У снах я розмовляю з краєм – Раєм.
А біль все більше й більше серце крає.
І більше й більше моє серденько болить

А сни несуть і сумніви і біль,
І землю ту що все для мене квітла,
І небо те в якім безодня світла.
Й кохання давнього солодкуватий хміль.

В чужині, де молюся і каюсь,
У казку давню, дитячих веремій,
І в те дивне світло вистражданих мрій
Я ночами в снах так часто повертаюсь.

2006р.
Сургут

Нічні розмови – не денні,
про пристрасне і сокровенне,
нічні розмови – не буденні,
вони більш чесні і прямі.
І я відверто їх боюсь,
був досвід, на гачок спіймалась,
і так наївно закохалась,
здавалось, більше не спинюсь.
Нічні листи і смс...
Я їх пила, неначе м’яту,
мені із ними краще спати,
з думками про хороший секс...
Але з роками зміст змінивсь.
І страх, що після сексу пустка.
Мене спиняє, не підпустить...
Не буде, як було колись.
Я юна вірила в любов,
Аж поки наздогнала правда,
про те, що всім колись вмирати.
Любись, поки нуртує кров!
І подумки, і наяву,
мене кружляли вічні теми,
на ніч знайти то не проблема,
а от надовго і живу
повагу й справжній інтерес,
то є таки велике щастя.
Читач тут може засміятись.
І я погоджуся з ним десь…
Не думай, просто так живи,
Метеликом на кожну квітку,
Так можна пережити літо,
А там у снах – і до зими…
Нічні розмови – не такі,
Як ті, що в будні в кабінетах,
їх знають добре всі поети,
без слів, думками, у вині…

1

Війна - мов гра. А скільки ще голів,
офір у сіті вловиться-поляже?
Свободи ланець на пухкій золі.
О, ненаситний многоликий враже...

Я роззираюсь...
Де ж ти? Знов зима.
А кулі косять...
Ожереди горя.
Печаль простоволоса і німа.
...хто межі божевільні переоре?

2

А діти пишуть Санті, козакам...
Морозко розмалює сиротинці.
Глевке зневір'я суне з черпака...
М'якенько стелять упирі, злочинці.

Метелики фантазій...
Рейвах-реп.
Усе на продаж - совість і медалі.
Парує кізяками наш вертеп...
Лишатись чи летіти якнайдалі:

Уклякла фея миру на мітлі.
Тасує меланхолія жетони.
Трава...
Галюцинації... В котлі
Жеруть народ почвари-листригони.

.....
2017

Хочеш зі мною злитися,
Як на тебе не злитися?
Як надовго у гості?
Перемога – то постіль?
Хочу бути щасливою,
І кайфувати під зливою,
В сніг, заметілі, холод –
Ти лиш зі мною поряд.
Та чи готовий саме так?
Хочу розгледіти тихий знак,
А не отак – відверто,
І присягати смертю…
смерть то реальність, як і я,
тонка межа поміж життям,
тому подумай добре,
потім лягай під ковдру,
а вже тоді обіймай-цілуй,
якщо не так – час мій не марнуй…
на самоті у зливу –
я все іще – щаслива!

Запрошую насолодитися!

За цим посиланням - низка пісень на мої слова. Композитор та виконавець киянин Геннадій Володько.


А ще

Співана поезія на сторінці композитора, ось нова (мій переклад)

https://www.youtube.com/watch?v=72mThOVu0gU&feature=youtu.be

"Але ти не потрібна нікому".

Не заносьте нещастя в чужі захололі сліди,
Хай воно персонально болить і лікує щоденно
Ті невинні думки, що упали у давні меди:
Провідчути, як долю легенько фіксує щоденник.

Вже смерть готова до двобою:
Зловісний гонг, недуг орда.
А я – один у полі воїн:
Ані меча, ані щита…

03.12.2017

Шевченко молиться ...
Щоправда, не так, як інші.
Не просить, щоб простилися гріхи.
Немає й слова про достаток.
Насамкінець лишив подружнє щастя..
То що ж він просить,
Не на коліна ставши,
А посилаючи потойбіч скутої льодом Неви
Життям стражденним болісні свої думки?

«Все на світі – не нам,
Все богам тим – царям:
І плуги й кораблі,
І всі добра землі..»
................................
«Пошли ж отим всесвітнім шинкарям
Із дукачами й талярами
Ще й пута кутії.
А нам, робочим головам, рукам
На сій окраденій землі
Свою ти силу ниспошли».

«А що ж тобі самому?»- пита Господь.
«Мені ж, мій боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!»

Шевченко молиться...
Не все з тих молитов збулося.
До того ж і не так, як він просив у Бога.
Відтак молімося молитвами Пророка.

Це сотні душ відважних на Майдані,
палких на фронті тисячі сердець
і виборців мільйони, що в омані
наближують панянці тій кінець.

Бо знову обираємо у владу,
кому байдужа Ненька кожну мить,
хто патріотів б‘є і в тюрми садить
і виборців не мориться "доїть"!

Радо сповіщую, друзі, що удостоївся честі стати лауреатом Всеукраїнського поетичного вернісажу ім. Максима Рильського ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД.) З врученням усіх відповідних регалій, звісно)))
Докладніше
У перший день зими в будинку Українського фонду культури відбулася церемонія нагородження
лауреатів та дипломантів Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград 2017»,
засновником і організатором якого є Родинний фонд Максима Рильського, Український Фонд
культури та Київський літературно-меморіальний музей М.Т.Рильського за підтримки корпорації
«Еталон».
Склад журі
Іван Драч, Микола Луків, Петро Засенко, Леонід Горлач, Володимир Бутко, Станіслав Шевченко, Вікторія Колесник і директор Фонду Максим Георгійович Рильський
Кількість поетів, що прийняли участь у цьому почесному літ. змаганні- близько чотирьохсот чоловік.
Час проведення квітень-вересень 2017р.
Бажаю усім творчої наснаги і міцного здоров"я. Ваш Серго Сокольник)

Нарешті в нас свої з’явились парії,*
вони створили різні блоки, партії…
Їх не хвилює чистота сумління,
а ціль у них – система управління.

Для себе вже й закони написали,
Кабмін, парламент, все окупували.
Під свій контроль взяли прокуратуру,
суди та інші силові структури.

Вони живуть давно вже по потребам,
з казни гребуть усе і скільки треба.
Обов’язки в них суто риторичні,
зате оклади позахмарні і космічні.

А головний шакал у їхній зграї,
себе гарантом гордо називає.
Він гарантує їм добробут і безкарність
у обмін на підтримку й солідарність.

Війна для паріїв – то ніби рідна мати,
вони готові все життя так воювати.
Поки в країні, горе й безпорядки –
примножують невпинно свої статки.

У їхній зграї кругова порука,
бо око крук не виклює у крука.
Тож доки недоторканість не знімем,
в тюрму із них не сяде жодна сука.

18.10.2017

Дні минають, дні минають
Літо, осінь і зима.
Споминаю, споминаю
Ту любов, давно якої вже нема.

Як кохались, як любились
Вже давно минула мить.
Та щось в серці залишилось
Що ще й досі гірко раною ятрить.

Не була любов бездонна
І вже випита до дна.
Залишилась біль солона,
Біль солона залишилася одна.

Наші мрії як ті пташки
Відлетіли в синю вись.
Наче коні із упряжки
Розпряглися і по світу розбрелись.

І нема тепер потреби
Йти нам разом пліч - о –пліч.
Ти від мене я від тебе
Розлетілись наші мрії врізнобіч.

Дні минають, дні минають
Літо осінь і зима.
Споминаю, споминаю
Ту любов, давно якої вже нема.

Парище.
2017р.

І по яйцях його, ось так!
І в печінку ще навздогін.
Я – «без правил» боїв мастак!
Я гімном ляпну навіть в гімн!
І у мене добра – вагон:
і для друзів, і для братів.

Шаленіє дурний вогонь
із дешевих прямих понтів.
Відшліфовується язик,
він багато уміє вже:
над одними знущатись звик,
ну а іншим – лизати ж…

02.12.2017

У гаї хлюпотить. Усе припорошило.
Чи манна чи мана тут сіється до ніг?
І укриває все білесеньким настилом,
Подобою зими спадає мокрий сніг.

Чи сніг чи напівдощ іде і розмовляє:
Потріскує де-де, бурмоче, моросить.
Оголена стоїть берізка чарівная,
Мов статуя жива цнотливої краси.

Всі кущики навкруг – в накидках мов із газу,
Дерева напівшуби з хутра одягли.
На голім гіллі сріблом – крапельки алмазів,
Неначе б то застиглі сльози із перлин.

2.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Хтось любить на словах,
Хтось палко у душі
Безмежно, ніжно, як дитину любить мати...
Цілунки в об"єктив,
Обійми напоказ,
А чи готовність і життя своє віддати.

Хтось вміє говорить,
Хтось трепетно мовчать,
А коли скаже: все не так, не на догоду,
Бо не вгада ніяк
Для кадру і промов
Яку слова собі поставили погоду.

Лише через роки
Полова, наче дим
Зі слів по світу розлетиться за вітрами...
У сивій тишині
Захочеться душі
Мовчання щирого, що гоїть усі рани.

Розбудили сон литаври мідні,
Світ пахкоче запахом айви.
Словом доторкнулися охвітнім
І сказали: - Птахо! Оживи!

Он, маестро вишива на скрипці,
Пацюків зриває у танок.
А її поези - білі птиці,
Книга - перламутровий вінок.

Кожен твір - осонцена мережка,
Кожне слово - ребус-філігрань.
Глипа бевзь, не зна - орел чи решка:
Для утіхи недостатньо знань.

Нині пташенятко жовтороте,
Ледь навчився слухати порад.
А у неї меду - повні соти!
І плодами виповнений сад!

Час іде. Сніжок фарбує коси,
Вчуся нить сплітати золоту.
Вірю, що колись мене запросить
Вити гнізда у її саду.

02.12.2017р.

Поете, ти єдиний, хто уміє
Оспівувати мрії чарівні.
Еліта краю – ти його надія,
ТИ у душі виношуєш пісні.
Читач у тебе вірує і знає, –
Нічого без поета не буває
І прісно, й нині, і в майбутні дні.

Мemento mori, – і нема ілюзій.
Але у цьому вирі житія
Йому належить – послужити Музі,
Себе пізнати і забути я.
Твої, поете, вищі інтереси –
Етапи торувати до мети.
Рубай гадюку, ідучи по лезу,
Наплюй на п’єдестал німому Крезу
І уникай полону суєти.

                                      12.2017

Прощатися не слід. Ось бачиш – відмерзання
завмерлої сльози на зімкнутих устах.
Прощатися пощо́?.. Не перша й не остання
кваплива мить чумно́го розминання
характерів і рис... А серце, наче птах
трикрилий, тужить –

прощатися?.. пощо́, мій милий друже!

Слідам услід скресає лід. Авжеж ...
Скресає лід блакитних побереж –
навіщо це, давно пригасле мрево?
Троянди розквітають кришталево,
а в кришталевій чарі срібна креш!
(Чи ж ти мене у біле убереш?!)

Навіщо про любов... Навіщо все про те ж ...


Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008

Світ збожеволів, хтивістю просяк.
Цнотливість продається, як і врода…
Той гідність приміряє вже про всяк,
а інший все збирає нагороди.

Душа знецінена, у серце влили яд,
втонули в болотах високі мрії.
Життя перетворилось в маскарад,
в тобі вбачають часто лиш повію…

Та не зневірюйся, у відчай не впадай,
не всі ще думають отак, тим більше діють.
Коли існуєш ти – коханню ще не край,
хай не покинуть тебе віра і надія.

Зумій ти гордість з честю пронести
життям своїм нікчемам тим на заздрість.
Любов свою, я знаю, стрінеш ти
і доля усміхнеться вже на радість!

21.05.2017

У думах лину степом обережно,
дрімає гай після весняних гроз.
Душа літає у полях безмежних,
але спадає вже апофеоз…

Тихішаю, літа зробили справу,
та все одно – минуле не кляну.
Як на брильянт, закутий у оправу,
я поглядаю, на любов земну.

А мо’ пташиним щебетом озветься
і радістю наповнить груди знов...
І звідки, ви скажіть, вона береться?
Не знаю, та на те вона любов!

Умом її повік не зрозуміти,
її нізащо не розрахувать,
бо накриває, як черемху цвітом,
і не зважає ні на вік, ні стать.

Я берегом ріки життя стрімкої
ступаю в думах між високих трав.
Вдихаю аромат п’янкий любові
із присмаком покошених отав...

Місяць сяйво ллє на землю
з золотого жбанка,
щоб у річці квітли зорі
з вечора до ранку.
Човники-долоні ніжно
притулю до хвилі.
Зачаюся:запливають
золотаві мрії.
Вже на пальцях заяскріли
зорі-діаманти -
золотаві танцівниці
стали на пуанти.
Тішить річка мої руки,
Дихаю зірками,
Ніч в задумі бродить небом
хвилями-стежками.

Помо́вчимо, люба. Не бачились до́вго ми.
Так ле́гше у сутінках ви́датись скромними.
Забудеться все, що згадати не хо́четься.
Обра́зи твої неприємно лоско́чуться.

Помо́вчимо, мила. Ми довго не ба́чились.
Серця́ вже відвикли постійно соба́читись.
Ні я́сних оче́й, ні привітного о́клику.
Лиш пу́стка в душі, навіть жо́дного до́тику.

Навіщо слова́, ніби листя, що падає.
Воно ще красиве, та серце не ра́дує.
Не треба і сліз, випадко́во ми стрілися.
Окремо серця́ наші в ро́ки ці би́лися.

Помо́вчимо, ніжна колись і кохана.
Нехай ці хвилини пройду́ть без обману.
Не варто вмика́ти тепер уже світло.
Хай в душах у нас залиши́ться лиш світле.

06.06.2017

Ех, не світ за вікном, там лише – полотно,
Рушники, вороння, аз і буки.
Це чомусь не болить, і мені все одно:
Чи буквар,чи крихкі стародруки.

Не у школі я вчився читати людей
І ці літерки смішно чорняві.
А тому я і досі читаю щодень,
Хоч за мною – старезні лягаві.

Хай заслужать собі у господаря хліб --
Доведуть, що живуть недаремно,
І геройство таке укарбують у кліп,
Бо у них – не серця, а дилеми.

Ну а я, ну а я – все люблю простоту,
Що поважна, як дірка в копійці.
Хай позаздрять мені за сміливість оту
Аріани, арійці, армійці.

Та від цього мені не болить голова.
Бо живу я шалено й охоче.
І усе це, звичайно, -- біда світова.
І ще – наслідок давніх зурочень.

Не радіють затяті мої вороги.
У значущості їхні мармизи.
А я звик, що навколо – вітри, ланцюги.
Як потіха вони дорогі-дорогі,
І немає ні щастя, ні кризи.

А на кризі життя – дні, утеклі в пісок,
Їх цінити не кожен уміє.
Світ модерний довкруг – у комп’ютернім “OK”,
І чорніються пси, і загибель – за крок…
А я мрію про милу Марію.

Не дивіться на мене жорстоко,
Я у чомусь буваю пророком.

Останнє то побачення -
Не проситься пробачення
І не ридають голосно,
Неначе у кіно.
Слова на пам'ять завчені
І їх кричати навчені,
Але нестерпно холодно
І майже все одно.

Чашки не полетять в друзки
І не прив'яжуть мотузки,
В долоню втиснуться ключі
І повний розворот.
Підуть у натовпі чутки,
Що не кричали матюки
І не тридзвонили вночі,
Щоб не відкрити рот.

Вони стояли пліч-о-пліч
Й не розуміли в чому річ:
Куди подівся дикий струм,
Що грів їх мегаполіс?
Вона стискала телефон.
У нього в серці марафон.
Навколо них кав'ярні шум.
Між них - Північний полюс...

2.12.2017

***
У суботу зрана
Нüч ся ймила, п’яна,
За надуту хмару –
Гет не хоче йти.
Трощит ї за крайчик
Так, ги вту мочалку –
Цяпле сірый дощик
На бажань хвосты.

Що сь хотів чинити –
Ниськы не учиниш,
Бо душа ти змокне
Й кашлати зачне.
В цуравых топанках
Динь стоит, ги хлопчик.
И ступав би дале,
И ганьбится щи.

02.12.17 © Василь Кузан

Словничок:
Ймилася – ухопилася,
Трощит – тисне,
Цяпле – капає,
Цураві топанкы – діряві туфлі,
Ганьбится – соромиться.

Твій поцілунок мене в життя приводить.
Без тебе напівмертвий ходжу́ я по Землі.
Коли ти поруч мила, серце моє співає,
Душа моя літає — коли зі мною ти.
Твої обійми кращі ніж золото все світу,
Уста солодші маєш за нектар.
З твоїх долоньок прийму я навіть і отруту,
Бо знай ти — люблю сильно!
Сильніше за життя!
Люблю твою усмішку і твоє миле личко,
Люблю волосся й носик чарівні.
Люблю я твій характер і твоє ніжне тіло,
І на руках тримати я люблю.
Ти зрозумій я хочу, не просто переспати,
А просто бути поруч, коли вже сил нема,
На те щоб розмовляти, увечір на дивані.
Я хочу бути поруч
З тобою навіки!

Ох, і грузько в болоті! Немає дороги і мосту.
У поезії також свої горбаки, мочарі.
Ахінею писати людині буває непросто,
Та уздрів уві сні маячню Сальвадора Далі.

Ми удвох у міжчассі. Підглипують писки із ряски.
Треба класти ікру, а натхнення і досі нема.
Ох, дарма не сходив одшептатись до баби Параски,
Загубився «апостроф», - сатирик його одірвав.

Я би гепнувся у баговиння на тлусті сідниці,
І від розпачу рвав би із тімниці пасемця кіс.
Бо він цноту украв. Катуляв наче дівку на глиці,
Наче майстер-гончар, розминаючи глини заміс.

Все від Бога. А ще від отого прудкого лукавця,
Лікування важезне довіку мені прописав.
«Жити будеш» - сказав. Та утрачені з коренем яйця,
Турбувати не буде до смерті дівоча краса.

Ось тому і ростуть із поезій моїх пустоцвіти,
Висихає сльоза, сопляки та на сонці роса.
Написався анонс. Бо макітра нездатна варити,
В музи гонор укляк, я в поезії став байбуза.

Вже не страшно. У небі полює на голуба сокіл.
Я ж у грубу жбурляю рукописи, залишки фраз.
Хай страхіття горить. На город однесу потім попіл,
На прощання копитом у лоба урізав Пегас.

02.12.2017р.

Ми - нація бездарних жебраків?
Опришків і п'яниць - не полічити.
В засіках поодбивано замки,
З торбами йдуть у світ онуки й діти.

По селах пустка. Землі в бур'янах.
Одна теличка дибає по полю.
В сусідній хаті завалився дах,
П'ять учениць зосталося у школі.

Спаршивіла народна череда,
При владі перебенді-пустобріхи.
В грядущому очікує біда:
Уже горять на сході наші стріхи.

Просили- про дуби й любов пиши,
Побільше гиготіння й позитиву.
Але одбите днище у діжі,
І не з'єднати милосердя линви.

В кишені лізе владна мошкара,
Дратує слух важкий гарматний гуркіт...
Та вихід є. На волю вже пора,
Косити бур'яни вловчились руки.

01.13.2017р.

Коли землю чорна біда накрила –
У Ісуса виросли крила.
Він здійнявся увись, пронісся над нами
Він зайшов у піке і вийшов цілий
І дивився на нього світ вселенський
Осиротілий.

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,
Тиснув на вуха, спотворював звуки –
Він здіймався все вище, втрачаючи сили
І упав би, може, на наші руки
Та тримали Ісуса його крила.

Ми нездатні боліти чужим болем
Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро
Все частіше маршрутом везуть маршрутки
Все рясніший піт, все старіші кості.
Все мудріші думи, зручніші крісла,
Траєкторії наші прості та ясні.
І везуть маршрутки, везуть маршрутки
Пасажирів в щастя.
Пасажирів щастя.

Будем падати – хтозна якої миті
Ванга кожному долю не напророчить
Може, плакати стануть коти умиті
Якщо схочуть.
Може, посуха кинеться скільки ока
Може, мертві нарешті з могил повстануть
Чи замерзлі янголи в Антарктиді
Відтануть.
Може в світі не буде змін ніяких
Після нашого сходження на Голгофу
Найпевніше – світ не помітить навіть
Катастрофи.

Він упав би. Його не пустили крила.
Натовп, очі піднявши вгору,
Дивувався й ойкав і бачив дивом
Горе.
І лежала Марія. Одна. Притомна.
На землі. Вбираючи прохолоду.
І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

А Ісус сміявся. Сміялись крила.
Лопотіли на вітрові, тріпотіли.
Він летів до тата. Втомилось тіло –
І вросло би в землю, і там би стліло
Але крила навчили його літати.

Так не кожен зуміє, хай, навіть, схоче,
Бо й не кожному доля дарує лети
Та бувають такі, що ступивши в Лету,
Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі
Розкрилившись, розпроставши крила
Відлітають в ирій
Відлітають в ирій….

Два береги з’єднав собою міст,
зібрав до купи дві частини міста.
Який же майстру треба мати хист –
створити дивину такого змісту!

Єдиний в унікальності своїй,
серед братів він майже неповторний –
утілення польоту смілих мрій,
до єдності порив непереборний.

Таким величне завжди до снаги,
бо іншої мети вони не знають –
буремності далекі береги
собою самовіддано єднають!

Подякую своєму читачеві,
якого помічаю де-не-де.
Іронізує, граючи на нервах,
оцінку ліпить як дев'ятку Шева,
коли у небо пальцем попаде.

І я такий. Чого гріха таїти,
що краще помічається чуже?
Таке, бува', описують піїти,
що читачеві краще оніміти,
ніж уявити ризи негліже.

Новації поезії – в ефірі.
Але чого спинатися, коли
одуреному люду не до ліри?
Хай на Олімпі каються еміри,
аби повиздихали їх осли.

А лицарю чого ламати піку,
якщо немає сенсу у війні?
Нехай воюють віршики-каліки,
аніж ідальго на узбіччі віку.
А що іще лишається мені?

Не вишиваю як уміють інші,
але і одночасно – не грішу,
...коли даю рецензію віршу́.
Ліплю поеми, оди, шию вірші,
бесідую, сміюся, а найгірше –
я автобіографію пишу.
                                      11.2017

Розплавивши в майбутнього часах
минулого обвуглені графіти,
блукаю я у лавових полях
червоно-помаранчевого світу.

Ревуть сирени та набати б’ють,
не відшукавши полум’ю мірила,
бо сьогодення тіні довшають,
як нижчають пройдешнього світила.

І світ отой – мірило сам собі.
Він складений з минулого частинок,
вже не матеріальних. Далебі,
                     я в ньому просто
                     полум’я відтінок.

Я рвусь назовні. Бо є мандрівцем.
Бо там, де інший може стати бранцем,
                     застигну
                     зорельоту я
                     різцем,
аби не стати знов протуберанцем.

Адже у цьому суть усіх блукань,
безсоння зір і їхніх самоспалень…
Щоб ранком з відлисків та віддзеркалень
запломеніла старту філігрань.

2017

Для аніматора найгіршим є не мати,
кого б це якось десь поанімати.

2017

Ох, і ласі нині кровососи –
Тягне на жіноче – у альков.
Хоч нема поезії та прози,
Та пишу анонси знов і знов.

Гупотять підковами блощиці,
Затоптали кучеряву рінь.
Лізу молодицям під спідниці,
Ну, а ви…бентеги…на черінь.

У піїтів лускаються мізки,
А у мене там уже протез.
Ось анонс! Пролийте, браття, слізки!
І купіть книженцію поез!

Та мовчать засмучені колеги,
Соромно сказати "улю-лю".
Наплели з сатири оберегів,
Ну, а я хвалу одну люблю.

31.11.2017р.

Летять роки, немовби ластівки,
що восени у вирій відлітають.
Ми ще міцні, але й не юнаки,
і багатьох вже серед нас немає.

Життя від кожного завжди бере своє,
нам сивини і зморшок добавляє.
Йому ж себе ми без остатку віддаєм,
а іншого життя у нас немає…

Тож, як казав Маестро, – Будем жить!
І хай там що, каміння навіть з неба.
Чи ж варто сльози лити і тужить,
як ще всього зробити стільки треба?!.
Тим більше випити усе це й з’їсти треба!

23.05.2017