А сьогодні у San Francisco
Я знімав на смартфоні відео.
Повернувся - позаду мене
Дві красуні звабливі йшли.
Раптом в камеру заусміхались,
Помахали привітно руками,
В один голос сказали - Hi!
А тоді підійшли ще ближче,
Обійняли легенько за плечі:
- Maybe, selfy? - серйозно спитали,
Засміялись і далі пішли.
А за хвилю я знову їх бачив -
Знову з кимось робили селфі.
І подумав собі, що красуні
Прибули в San Francisco з LA.


08.10.17

Жувати кістку бабці важко -
Ротяку дряпає мослак.
Дешева ж тільки костомашка:
За кілограм - один п'ятак.

Немає плоті у бульйоні,
Кладе туди лише траву.
Та пощастило бабі Соні -
Є цятка жиру на плаву.

Супець - жовтава Брахмапутра
Або тяжкий з похмілля сон.
Жона ж сусіда носить хутра,
Купує бренді та хамон.

Шукають харч пенсіонери,
Ковбас винюхують кільце.
На вигляд як мустанги з прерій,
Шугають мухами цеце.

Життя - це не солодка вата.
Бабуся ж трапилась метка.
Впіймався їй мій кінь крилатий -
Зове на поміч різника.

Біжить галопом, зарізяка,
Важка сокира у руці.
Ірже поезії коняка,
Сльоза скотилась по щоці.

Та є на світі вища сила -
Нога потрапила в слизьке,
Злетіли в небо гострі вила,
Встромились гицелю в м'яке.

Одбив у бабці я Пегаса,
Усівсь на ньому як Чапай.
Кажу: - Шукай деінде м'яса,
А цю худобу - не чіпай!

08.10.2017р.

Гасився день за небосхилом,
А ми дивилися здаля.
Яка ж ото потрібна сила
Щоб оберталася земля.

Щоби земна неслася куля
Туди ж куди і день летить.
Де серед чорного розгулля
Стоокий всесвіт золотить.

Ми так вдивляли наші очі
Через вечірній той заграй.
Де день впадає в тайни ночі
Чи там початок чи вже край?

Парище.
2017р.

За чашкой кофе в полутьме
Твое лицо и тихий вечер,
И в тусклом свете, как во сне,
Кружится снег, и тают свечи.

Еще скользящая печаль
Стекает пальцами и взглядом,
И зыбкость линии плеча
В тревожных бликах стынет рядом.

Но в сладкой дреме горечь слов
И окольцованные руки,
И каждый прочь бежать готов
Во избавленье странной муки.

А за окном все тот же снег,
Обычный вечер, дни и ночи.
И ты. Или тебя уж нет
В бреду сомнений и пророчеств?

Сумуєш, липко? Ти в передчутті
зимової крилатої дороги.
Опалі долу пасма золоті
у забутті солодкої знемоги.
Забулося... про те, що відбуло –
у кронах нашу мрію колисало.
Минулося... як спалах відцвіло,
і в осінь, наче мрево, погасало...
Таке, як літо – лі́тепле, м'яке,
діткливе, як мелодія незнана.
Таке, як щастя – плинне, нетривке,
немов розтале в безмірі „кохана”...
Ах, медоносно вихоплена мить!
Чи струнна туга – як стріла у серці?
Про що старенька липа шелестить
крізь переливи відгорілих терцій...
Забулося... Минулося... Зійшло
у сум зимовий, віхол тлінні тіні.
Аж раптом... боже!.. вихром ожило
безумне в нас – як „Ля́рго” Верачіні...

Безумне?! В безмір мовлене... Ловлю
опальне листя – спалене „... ...!”.*


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2017)

Знову чується: - Поза зоною…
За далекою телефонною,
У якійсь гіркій невідомості,
Молоточками в підсвідомості.
Між війни і сумної осені
Загубились слова десь в просині.
Опустились холодні сутінки,
Знов тривога мені в супутники.
Заповзає і не питається,
У думки мої забирається.
Поза зоною, поза зоною,
Там де техніка йде колоною…
На плечі твоїм Ангел з вірою…
Десь ти зоною їдеш сірою…
Там, де міни, снаряди з «градами»,
Там, за сірими листопадами.
Знов сльозина дощу краплиною, -
Сива осінь йде Україною.
Знову очі перед іконою -
Хто придумав те: «поза зоною»?
02.10.17

Ховаюся від себе і людей.
Від себе – у загальній колотнечі,
де сонце-мрію котить скарабей,
та наяву лиш кізяки овечі.

А від людей ховаюся на дно
своєї інтровертної породи,
і розумію, суєта – лайно,
а скарабеї – то святі народи…

2017

Прокрався дощ нестримний опівночі
На потаємне з кимось рандеву,
Вітри тріпали, наче поторочі,
Геть поруділу, змучену траву.

Дерева гнулись, підкорившись вітру,
Та тріпотіло листя, як душа,
І ту нічну незатишну палітру
Ліхтар своїм промінням спокушав.

А дощ бродив і зазирав в вітрини,
Усе чекав когось, усе чекав…
І не було сумнішої картини,
Як містом він засмучений блукав.

Десь забарилась, не прийшла кохана
і він розбите серце не беріг -
Боліла свіжа і пекуча рана,
Котились сльози, падали до ніг.
07.10. 17

Десь біля входу в місячну печеру,
розхитуючи тіні
ліхтарем,
виконую в скафандрі хабанеру
нетерпія,
що став проводарем.

У когось очі – наче дві бійниці,
з них погляд він на мене підійма:
чого ж ми досі – з краю таємниці,
коли торочить логіка сама,
що треба темінь
швидко,
хутко,
прудко,
здолати у шарах чужих порід,
не чуючи обачності погудки?!
Бо зранку ще в підмісячний прохід
              наш час пішов.
              І вже
              не повернувся.

Що там із часом? Сталось що із ним!?
Він таїни і трохи не сахнувся,
це ми завмерли натовпом лячним.
Комфортофіли… таємницьофоби…
Он – кожен сам у собі зачаївсь.
Піду один. І темряви хворобу
пройду наскрізь,
              наскрізь,
              наскрізь.

Там – не тупик. Я відчуваю протяг
між каменів земель та місяців
і простору до часу дивний потяг
несе мене, як воля – втікачів.

Для страхопудів, може, – просто пройда,
всім їхнім пострахам згубивши лік,
я випаду
під музику Pink Floyd’а
на місяця мого
зворотній бік
і час найду, щоб знову з ним здійнятись
над розсипом неоковирних глиб.
Адже завжди, щоб вишини дістатись,
потрібно вперто
штурмувати глиб.

2017

Октобер – час осмути і застуд,
а горобці – пролетарі пернатих –
захоплюють у кинутих пенатах
шпаківні, ніби Смольний інститут.
І гайвороння, звісно, тут як тут.

І хоч нема для пташого ума
більш ляцького поняття, як зима,
летіти геть ця публіка не годна,
бодай і без ікарових покар.
І неугавне моторошне "карр!"
нам чується, як пісня патріота.

Ти казав що в Америці мало
Дуже мало красивих дівчат
Я у Hayward аж двох побачив
За недовгих пару хвилин
Перша йшла вся така загадкова
У короткому білому платті
Я б сказав закороткому навіть
Як на мій провінційний смак
У високих чорних ботфортах
Що ніяк їй не пасували
До короткого білого плаття
Як на мій провінційний смак
Роззиралася навкруги
Я провів її поглядом довгим
Я крутив головою за нею
А вона не звернула уваги
Попри мене гордо пройшла
І у "Теслу" шикарну сіла
А навпроти їй друга красуня
Оголивши надмірно принади
Дві великі звабливі півкулі
У відвертому декольте
То ж не вірте нікому хто скаже
Що в Америці мало красивих
Дуже мало красивих дівчат
Я сьогодні аж двох побачив
За недовгі хвилини дві

07.10.17

Приходжу знов сюди, і це мені не здасться,
А справді є таке прекрасне відчуття,
Немов усим єством я тут вдихаю… щастя,
О трепетне яке, божественне злиття!

Воно мені таке – немов у будень свято,
Я п`ю нектар небес – питво це голубе.
І дуба обніму, неначе свого брата,
Берізку пригорну, немов… немов тебе.

Шепоче ніжно гай хмільними голосами,
Непрохану сльозу змахну йому до ніг.
До тебе я прийшов, Природо, як до мами –
Розраду віднайти на грудях дорогих!

7.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ось та дівчина йде… саме там…
понад житом здіймалися птахи
новий день починають з листа
і за нуль заповзають невдахи
там керує всіма самота…

Крок за кроком нас зближує ваб
ми єдині в своєму пориві
бо найкраще в собі - власний раб
в міру чесний і в міру сміливий
най на вискок би втримати трап…

Лиш тямущі востатку, не я
хай вставично іде не до мене
заспокоїть пожертву баян
в нім сильніші легені і вени
тільки з першої ноти - ім’я…
06-10-2017

У кого ж нам і вчитися, не як у дітей,
Аби не відставать од часу:
У що вдягатися, дивитись що й читать,
Які парфуми брати й вина?
Здамо пронафталінені медалі й ордени в музеї
(Моя сестра Онила два ордени за надої
На забавку онукам віддала
(не хизуватися ж ними перед коровами).
Як це не прикро, погодьмося:
Всілякі нагороди – азіатчина,
Не піт і кров відтворюють вони,
Не спалах думки понадлюдської,
А вигадану лакузами пристрасть
Тиранів до мішури та блиску.
Рівняймось на Всевишнього:
Ні титулів, ні нагород в Нього нема,
Йому доволі відданості нашої.

З хащі гілок дивляться очі:
чорні яблука
чорної ночі.
Липне туман до сирого розламу:
погляд -- стовбур,
постріли—прямо.
Червінню квітів вибухнуть рани,
нагла теплінь
хтиво постане.
Тіло розтулить зламані стулки –
смертній судомі
для поцілунку.
Дух покидає напризволяще
зниклого світу
плутані хащі.
Чуєш -- свідомість мишами точать
чорні яблука
чорної ночі?

2017

Війна – брехня то, лицемірство й бруд.
У всі часи було це, є і буде.
То штучний стан, коли за інтереси юд,
ідуть на смерть зовсім невинні люди…

серпень 2016

Осені повість, дощем розпочато абзац.
Сірий сюжет, хмаровиння - наступність династій.
Сонячні днини трапляються рідше за щастя.
Лампа і тиша, і книги - відмінний ерзац!

Вітер дахи на деревах розкрив - стережись!..
Та гострокраїх листків черепиця осіння
падає ввічливо - так розмовляють у сім'ях -
з тихим відчаєм про щастя, що мали колись.

Коло підтексту, тяжка неподільність годин -
не дочекатись ні щастя, ні сонця, ні травня...
Спомин завис між дощами, мов висхла тараня,
що вже ніколи не зможе відчути води.
2017р.

У моїм південнім милім краї
осінь золота прийшла в гаї,
землю рідну щедро напуває,
під нові готує врожаї.

В ріки зазирає і озерця,
засіває луг рясним дощем,
проникає сумом в кожне серце
і туману накрива плащем.

Вже холодний вітер все частіше
одинокі тормошить стіжки,
верби стали над ставком сумніші
і затихли з трелями пташки.

Сіре небо землю придавило,
розгулялась мряка у полях –
так природа набирає силу.
Хай спочине матінка-земля.

А зима уже не за горами
з блиском діамантів й серебра,
та чомусь їй відчиняти браму
осінь не спішить… Ще не пора.

07.10.2017

Поволі наближається майбутнє,
ущільнюючи пережитий час
за ко́гось – нами і кого́сь – за нас.
Не зайві і духовні атрибути
і тінями минуле і забуте
поповнює нічний іконостас.

Являються ровесники-ковбої
і пішими, і охляп на коні.
Буває, і полегшає мені…
Та іноді уже нові герої
навідуються у мої покої.
Це ті, кого убили на війні.

І ті, і сі – не уловимі душі,
і невмолимі ще, і не байдужі
до того, що турбує і мене…
І їх упізнають у тому крузі
і ОУН, і УПА, що у Союзі
покинули чистилище земне.

                              10.2017

Поети цього не казали.
Чужі кумири і мої
очікують за волю сала.
Тепер – усі багатії.

І шило маємо, і мило.
Поезія іде на рать.
Про це зоїли говорили,
а нині й ці уже мовчать.

Зате у лірі – ати-бати,
а музу пишуть автомати.
Полову вимела війна,
але – гаряча, затяжна.
Немає вуйку що читати:
усе – поезія одна.

                              07.10.2017

***пісенно***

Розтоплюється камін,
І Вас огорта тепло.
Ви нині, мадам, самі.
Усе, що болить- пішло...

За пам"ять яскравих стріч
Налийте, мадам, вина!..
Чорнилом розлитим ніч
Між нами, немов стіна...

До Вас не знайти доріг.
Стежини кроплю свої
Я кровію босих ніг,
Та не віднайти її,

Дороги до наших душ,
Дороги до наших тіл.
У темряві я бреду...
...о, як же я Вас хотів

Відпити, немов вина
Шаленого уночі,
Простуючи навмання!..
Мовчіть про любов!.. Мовчіть!..

...Розпалюється камін...
...у відблиску дива з див
Ми тінями на стіні
Поєднані назавжди.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117100610735

Коли на волі, ніби у ясі,
сама душа волає, – алілуя...
На місці я тупцюю як усі,
хоча здається, нібито іду я.

Іду, аби подалі од юрми.
І все одно лишаюся у герці
один із тими самими людьми
байдужої душі і злого серця.

Надію розчаровує мета.
Заманюючи у свої лабети,
собою очаровані поети.
поволі запечатують уста.

Але кому молитися на часі?
Немає місця на іконостасі,
коли дорога бита коліньми
одної й тої самої юрми
однакової, сірої у масі,
що марно називається людьми.

                              10.2017

Забув Орфей поо арфу і трембіту -
Упещував у хащах Артеміду.
Але втомився, кинув жінці: - Годі!
Я не Творець без віршів та мелодій.

- Пощо бунтуєш?- мовила богиня.-
Без практики - ніщо твоє уміння.
Аби писати про любов "нетлінки" -
Пізнай з усіх сторін кохану жінку.

Он, бачиш,- бевзь - щодня про сльози пише.
Яка любов - такі у нього й вірші.
У тебе ж - досвід. І щасливі миті.
Лети на волю! Геть з моєї кліті!

06.10.2017р.

Лапатий метелику, видно, це доля:
Моя кімната – твоя неволя.
Було не шукати тобі серед літа
Куточок нічного штучного світла.
За світлі пориви – чорна розплата:
Простора клітка – моя кімната.
Тут вікна, мов стражі, впіймають – не пустять.
Літай, скільки зможеш, з шафи на люстру.
Вивчай, скільки треба, стелю-пустелю,
Освоюй потрохи мою оселю,
Сідай собі стиха на книги-криги,
Лиш дихай глибоко і ніжками дригай!..

…Та враз засвітилися вікна навпроти:
Метелик мій спробував страх побороти.
Без тіні скорботи зливається з небом…

Лапатий метелику, рада за тебе.

(З раннього, з першої збірки «Дзеркала». – Львів:Каменяр,1991)

Ледве встигли з тобою…
На світанку зійшли
Осінь… пристань… напої
І шатро між калин
Ми знайомі давнішні
Ми в любові свої
Із дерев ми - як вишні…
А із птах - солов’ї…
І хай Осінь пробачить
Приспів Літа при нас
Хто спитає, - на вдачу…
Це такий собі пас…
Не сумуйте, утрата -
Не така й вже біда
Я для неї за брата
І сестрою вона…
Це по-перше й востаннє
У нас свій лабіринт
Друзі ми у коханні
У шатрі між калин…
06-10-2017

Небо пливе у дощах
Пані сідає на потяг
Стики рахує шлях
Осінь дарує одяг
Із уповань і снів
Із філософії мрії
Сенс заперечує гнів
Ангел цього не вміє
Хмуриться ранок дня
Вітер кидає листя
Знову людська метушня
Міста-авантюриста
Там за вікном сто літ
Не одиноких зовсім
Але самотній світ
Але чергова осінь…

05.10.2017

У Раді чути вибухи і мати.
Явилися паяци на тропу.
Яке воює, то такі й дебати.
І рученята умиває Пу.

«Піаряться» і ліві, і неправі
до того як летіти на «Євбаз».
І на свободу є іще управа –
у спікера ще діє протигаз.

Закони мають димову завісу.
І цьому радий кожен депутат.
Комедія виходить за куліси.
Усі ми дуже любимо театр.

І зайве всує згадувати Бога,
який не порятує дикий край.
Куди вели, тудою і тікай.
Обранці обирають цю дорогу
і пропонують мучитися довго,
аж поки не потрапимо у рай.

                              06.10.2017

Коли зрозумію,
Що вільна і вже не люблю,
Тоді у печі безнадії
Минуле спалю без жалю.
Як вечір пташиним крилом
Огорне прогріту ріллю,
Вітрил не забракне
В майбутнє пливти кораблю.
05.10.17

Ми не вмираєм, помирає час.
Триклятий час безперестанно гине,
а ми живем і це лиш тішить нас.
Час відлітає пухом тополиним…

Ми любим один одного без прощ
на цьому дивовижнім білім світі.
Безсмертні ми як серця стук чи дощ.
Ми вічні ніби зорь незримий вітер.

Коли ти просинаєшся – весна,
як засинаєш, вже настала осінь,
а поміж ними літо і зима
мелькають мов в отаві ноги босі.

Ми любимо безмежно й тим живем,
хай наші почуття ці будуть вічні!
Вигадуємо дні і сотні тем –
роки ж втрачаємо, даруєм потойбіччю.

Та жодних справ до того в нас нема.
Мить радощів – ціна життю усьому!
Вона для нас як вічність вже сама,
в коханні ми не відаємо втоми.

В очах твоїх – мерехкотіння зір,
зірковий пил струмує в нескінченність.
Дряхліють боги й падають у вир,
та губи юні мов благословенність.

Лиш ти і я у Всесвіті удвох.
Один лиш поклик і на нього відгук!
Про захват той дізнався тільки Бог,
він наших чув сердець любові вигук…

06.10.2017

Вже достиг у полі золотистий сонях,
Вересень зібрати зміг врожай увесь,
Яблука залишив у моїх долонях,
Чемно попрощався і пішов кудись.

Жовтня, його брата багрянисті коні
Навперейми з вітром мчали що є сил.
З-під копит летіли золото-листочки
І встеляли землю килимом рясним.

Та прибуде третій братик незабаром,
Принесе з собою холодні дощі,
Його називають іще листопадом,
Осені синочки це вони усі.

2016 р.

Я покличу сюди метелика
із предивної, ластівко, казки –
аби теплі його окраски
нам розрадили цю холоднечу,
вколисали мою малечу
веселковими барвами літа –
із блавату і буйного жита,
і любистку, і запаху м’яти…
Я покличу його на свято
доброти і безмежної ласки,
аби втішні видіння казки
розбудили тьмяну порожнечу
і пом’якшили біль утрати…

… Перед тим, як стати м е т е л и к о м,
десь у казці він жив д р а к о н о м –
як дитина, безоборонним,
чи поетом, чи то пустельником…
Мав печеру… і мав озерце,
і бездонної синяви серце,
що дзвеніло церковним дзвоном
над землі благодатним амвоном,
пориваючи зорі квітчасті –
і над людом червивої масті,
понад привидом честі і власті,
що потворить святу ікону,
повечерявши свіжим причастям
із Великої Букви Закону…

… Та як завше ведеться у казці
не судилося вмерти дракону,
а вертати до крил і до цвіту,
і розносити маєво літу,
відсьорбнувши із княжого келиха
власних віршів шумкі переброди:

«… Я покличу сюди метелика
у князівство пресвітле, Люботин,
де беззбройність Дракона й Пустельника,
Князя гнів і страх Воєводин…
Тут земля – лиш барвиста плаха,
та найменше життя – безсмертне,
і безстрашно повзе комаха
перед очі Дракона-поета!
Написати б про неї вірша,
чи поему, чи навіть притчу,
де комаха в сто крат сильніша
за прославлену міць чоловічу…
Прочитаю очима Пустельника
всі закони і протизакони –
є Дракони – за суттю Метелики,
а є люди – за суттю дракони!»*

…Хай боронять святі ікони
світ Драконів
і світ Метеликів…

… Я покличу сюди метелика…


(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000-2001)

Сморід паленої вати чути на світанку,
Догоряли три бурять у москальськім танку.
Ще димить трава прим'ята, кущі коло річки,
Догоряють на бурятах колорадські стрічки....

А так гарно починалось, всі грошей набрали,
Позалазили на танки, їхали - співали:
"Руській мір" іде, укропам нікуди тікати"
А укропи посміхнулись, навели гармати,
Та вгатили так, що небо ясно запалало.
Тільки їхали - співали, раптом їх не стало....

Ой, заплачуть в "Руськім міре" сироти та вдови,
Що покійник був розумний і такий чудовий.
Він лиш заробити, в укрів постріляти,
Так за що ж його там вбили, фашисти прокляті?
Заробив. І кров за кров, і лихо за лихо,
Краще вже сиділи б вдома й виздихали тихо.
І Сафарі не робили у сусідів поруч,
Думали - вони мисливці, виявилось - здобич...

Ю. Брайтон

О саде мій – віддушино моя,
Мій лікарю, замислено-осінній!
Лікуюсь процедурами тут я –
Повітрям чистим, неба голосінням,

І пестощами вітру, що мене
Так заспокоїть, мов масажна ласка.
І всю печаль із серця прожене,
І вкрутить світло в душу легко, в`язко.

Якби не холод, ліг би і заснув,
Немов після масажу у Стрибога.
І, може, в сні зустрів свою Весну…
Заплющу очі для блаженства свого.

5.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Скаженійте, вражі діти, – борщови, козлови…
Не поможе вам, ущербні, вже лайливе слово.
Не спасе отрута ваша, що струмить із пащі.
Ми Вітчизну милу нашу змінимо на краще.

Ми відчистим Україну від гидоти й скверни,
мову пращурів великих дітлахам повернем.
Нашу пісню солов’їну вернемо в світлицю
і джерельної водиці наберем з криниці.

Звичаї дідів відродим, відбудуєм храми,
зводили що предки славні многими віками.
Ми традиції примножим, віру розбудуєм,
батька Велеса повернем, що позбулись всує.

Свіжим вітром закружляє наш Стрибог по краю
і Ярило допоможе виростить врожаї.
Знов Мокоші, Лелі, Хорсу зазвучать рулади,
а гармонію в природі забезпечить Лада.

Знов Сварог укріпить духом і поправить долю,
а Перун дружину грізну виведе у поле.
Род відкриє нам до віри потаємні дверці
і Дажбог дорогу знайде у наш дім і серце.

жовтень 2017

Синдром поламаного серця
Від горя й бід знаходить нас.
І ми вже не в шановнім герці,
Тримаємо в пігулках час.

Щоб пережити всі напасті,
Зібрати вкупу місяць, день,
Де спомин про минуле щастя
Нас не уб’є, не підведе.

Мо,’ ще до фінішу далеко,
І будемо топтати ряст.
Онуків принесуть лелеки,
Що відлетіли за моря.

Ми виглядаємо з дороги
Своїх батьків, своїх синів.
Щоб не з каліцтва, з перемоги,
Нам світ вернути їх зумів.

Синдром поламаного серця -
Сьогодні вже не новина.
Звучить повсюди болю скерцо,
Аби скінчилася війна.
05.10.17

Іменини святкує у вересні бабине літо,
ніби щастя шматочки дарує ще сонячні дні.
На уламках осик виграє нам рапсодію вітер
і клини журавлині сумливо пливуть в вишині.

В оксамит і парчу одягнулась зажурена осінь,
нарядила у бронзу діброви, луги і гаї.
Опустила верба до води золоті свої коси,
а калина в туманах купає принади свої.

Вітерець-музикант розганяє легку павутину
і несе у обіймах її в голубу далечінь,
бавить в небі прозорім уже посірілі хмарини
та в осінню палітру невтомно підмішує синь.

Жовте листя лишає свої кучеряві домівки
і у вальсі на землю лягає, як ноти на стан.
Вирушає воно у останню життєву мандрівку
і усе накриває осіннього блюзу туман.

одинокі галактики
в океані Буття
золоте древо практики
в синім лоні життя

в цьому космосі осмоси
концентрація дір
чумаченьками босими
шлях солений до зір

як утомою-спрагою
час наповнить уми
Бог відродиться сагою
зі сліпої пітьми

на Землі під сузір’ями
подолаємо зло
заколисані мріями
в ніч на сьоме число

ну хоча би в теорії
поміж цяток вогнів
де світи-алегорії
із містерії снів…

11.09.2017

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
у чарі з рук його не видно дна:
мутне вино – вина моя страшна.

…По сліду – слід і світ – з низьких воріт,
з чумних боліт чумою зачуміло:
камінний хрест - на весь твій родовід,
камінну душу та в камінне тіло.
Ти тричі камінь… Камінь! А душа
гріхом пекельним мучиться чужа, -
спиває кров останнього з ягнят,
втікає під покров спасенних хат
послухати, як празно дзвони б’ють,
коли ведуть ягня на страсну путь…
Падуть гріхи ягнятком із дзвіниць –
і ти падеш хрестом камінним ниць,
а з тіла велетенського Вужа
крилата вивільняється душа, -
о не оплакуй тіло, а пророч:
«Поріг кривавий, Боже, перескоч!
вмочи невинне тіло в кров мою –
В Отця і Сина й Духа ві-ру-ю»!

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
бо в отрочати мого (і́м’я рек)
ознака крил божественних Лелек.

…І Дух Лелеки, Предок-богатир
тобі святочний піднесе потир:
відпий, відпий цю чару аж до дна –
гранат гіркий, нектар сього вина,
аби у страсні дні і дні спасень
зійшло на тебе чудо воскресень!

Переступлю поріг – яка розлога
У світ широкий стелиться дорога…

…Скалічена, впосліджена, убога
Вертаєш ти, Надіє, дочко Бога!..

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Сполом,1997)

Я сотні разів поклонялась і сонцю й тобі,
Змішала світи, що, здавалось, не схожі разюче.
Тепер перехрестя у долі і серце в журбі,
Якою дорогою йти, щоб не стало болюче?

Звикати, що зорі без мене впадуть у траву
І руки твої вже не ляжуть тихенько на плечі.
Я вільна від тебе, і зрад, і кохання, живу.
Вже сонце сідає. Розлуко, тобі – добрий вечір.

Тепер ми з тобою посестри у нашій біді
Не схожі за вдачею, прийдеться разом звикати.
Два різних світи, я ж не відала зовсім тоді –
Гаряче й холодне не вдасться ніяк об’єднати.

І де вони взялися в нашій долі,
Бо спасу нам від них ніде нема.
І заважають жити тамаролі,
Для них в’язниця – дім, а нам – тюрма.

Куди не підеш – тамаролі всюди,
Сичання їхнє чути звіддаля.
Ці тамаролі – в оболонці – люди,
Всередині – злочинці і гнилля.

І добре грають благодійні ролі,
Насправді - можуть вбити за п’ятак.
Не дай вам Бог зустріти тамаролі –
І в вашій долі стане все не так.

І їх не поховати, не подіти,
Вони плодяться злі, немов щури.
Ці тамаролі, ці собачі діти
В людській особі, скаляться з нори.

Нема від них ніякої отрути,
Вони живучі, все для них – бабло.
Лише любов’ю можна їх позбутись.
Любов для них – найбільше в світі зло.

Тече сльоза, стікає в ній печаль,
Моя біда все ходить біля хати,
Не йде у безвість, хоче дочекатись,
Коли суцільним стане біль і жаль.

Коли я білий прапор підніму
І упаду на зболені коліна.
Хоча не маю жодної провини,
В совітах я б топтала Колиму.

А тамаролі правили бали,
Вбивали наш народ Голодомором.
Їм невідомі совість, честь і сором,
Убити, вкрасти – їм для похвали.

Вони це не вважають і за гріх,
В народну душу - на коні із Трої.
Все випалили з неї ці герої
І тільки чути гомеричний сміх.

Той, що перейде в передсмертний крик,
Бо не віками ворогам тут править.
Ще зійде сонце в темряві держави,
За плуга стане воїн-засівник.
04.10.17

Мов над садом осіннім пташина,
Проскочило літо.
Скільки добрих людей,
Скільки зустрічей в долі було.
І майбутні хліба спочивають,
Землею прикриті.
Вже до осені крок,
Стигле літо лягло на крило.
03.10.17

Cніги упали у життєве літо
На білий цвіт і на червоні вишні.
Остудою довкола все покрито -
І праведне, а також, мабуть, грішне.

Лягли великим каменем на душу,
Терпіння треба, щоб зібрати сили.
І борсатися в холоді я мушу,
Бо вороги війну оголосили

Минулому. Вернули в сьогодення
Його мені, а не твоїй особі.
Бо ти на небесах, а я мішенню
Для них стаю, для їх злоби, жадоби.

Та ненадовго сніг упав у липні,
Розтопить сонце разом з ворождою.
А серденько від болю тихо схлипне…
Сама я піднялася над бідою.
29.09.17

Люба осене, зранку холодним дощем
змий з душі увесь осад дощенту.
Покрутися у вальсі повільно, а ще
заспівай на прощання крещендо.

Посумуй, моя мила, зі мною удвох
під низьким пошматованим небом.
Засинає усе, лише килимом мох
вистилає доріжку до тебе.

Пожурися, поплач і послухай „курли“,
що з небес долина усе рідше.
Ниє серце і сум огортає коли
клин лелечий врізається в тишу.

Відлітають з ключами і часточки нас
за моря, у країни далекі.
Та красуню-весну все одно, пройде час,
принесуть на крилятах лелеки.

Я бачу долю кожної людини.
Он, той малюк зіп'ється й пропаде.
А той поїде геть із Батьківщини -
Матуся одвезе в Улан-Уде.

А це дівча, зажурене, - поетка.
Думки уже сплітає у вінки.
Напише небожителям абетку,
Лататиме гармонії дірки.

Дитина - сонце, що колись заплаче,
Де кожне слово - золота сльоза.
А нині ще мала, стрибучий м'ячик,
Не схожа не богемного туза.

Отой малюк - сподобався Мамоні,
Із громадян чавитиме ясу.
Чужі скарби притягують долоні...
Йому і я данину понесу.

А близнюки - заклякнуть у окопі .
На двох одна і доля, і труна.
Палатиме земля й вода в Європі:
В майбутньому з Росією - війна.

Горить, горить в душі пекельна ватра,
У світ пророчі скрапують слова.
Мовчить моя сестра, німа Кассандра,
Вуста рукою брату закрива...

04.10.2017

Як безнадія холодом думок
Нагадує про часу швидкоплинність...
І твій, і мій нездійснений дзвінок
Вечірнім дзвоном над полями лине

Крізь перепони сірої доби.
Бо за вікном тумани, ніби взимку...
На підвіконні зерня голуби
Клюють, лише подай... Тупі тваринки...

Торкнулась скроні таїна знання,
Що літо не повернеться ніколи,
І до вподоби мудрість вороння
Що за наїдки не зречеться волі.

А душу зігріва містичність плес.
Їх обігріє сніговим покровом.
І я би міг... Та не судилось без
Твого тепла... Щоб ти була здорова...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117100406230

Безсонна і темна нічка
Зірок накидала в пічку,
Додала розмарин, чаберець
Та спекла золотий млинець.
Вчепила поміж хмаринок,
Пухкенького - щойно з жаринок.
Духм'янить млинець літньонічкою,
Аж котиться пара над річкою...

З тобою ніби й поруч – не далекі,
Але між нами дальні рубежі,
Схвильовано покрикують лелеки,
З тобою ми усе таки чужі.

Хотілося, щоб ближчі, хоча б друзі,
Але для тебе інше цікавіш,
І я у сім омріянім союзі –
Не варта є для тебе ні на гріш.

І гучно тост – за людяність, відкритість,
Мені ж вони знайомі, ти се знав,
Собою бути – мов несамовита,
Але ти зовсім іншу зажадав.

І я сміюся долі у обличчя,
Не зрадила, не зрадила собі,
Вдивляюся в знайомі твої вічі,
Вони, немов волошки голубі.

Судилось їм нести перший дощ Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Крильми гуртують птахи хмари.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.

***
Життя припнуло диваків на повідці, неначе мопсів.
Ідуть вони, як ті сліпці, і у казкове вірять досі.
Поводирі беруть слова й жонглюють ними – леза гострі.
А дні з вершини вже біжать – спішать на розстріл.

Попереду стоїть стіна, розписана як перспектива.
Бряжчить затвором автомат, як ненаситний цензор дива.
Ось-ось у спину полетять холодні вогнегасні кулі.
На серці сумніву печать, а поводир вуста не стулить.

Життя до світла нас веде. Життя – облуда.
Усе розписано до нас. Як ми напишемо – так буде.
Присутність – це коли сліпий стоїш при суті.
А істини такі святі! Й такі розкуті.

02.10.17 © Василь Кузан