Ні-ні, одруків тут нема. Саме "безжально" - якби я написала "занадто ранні", було б звичніше, але тут природа виступає як цілком жива істота, що може робити щось безжально.
Сочити - неперех., за ким—чим, розм. Підстерігати кого-небудь, стежити за кимсь, чимсь. — У нашого ж вчителя в цей непевний час непевні гості бувають. Сочити, сочити за ним треба (Михайло Стельмах, I, 1962, 486).

Та бодай би такої музики ніхто й не чув, бо чи додає вона чогось - не знаю, а от сили останні забирає. Хоча - звідки нам знати, чого саме нам треба?

Напевно, всі (кожен у свій час) приходимо - повертаємось - до дорелігійності, спочатку навіть не усвідомлюючи цього.
"Вже було незчисленні рази & буде ще невідомо скільки разів" - коли до мене це дійшло остаточно, я не знала, радіти чи ридати. Одна надія - що світів (рівнів) усе-таки безліч, і з кожним разом буде хоч трохи, та легше. Бо зараз тільки й роблю, що прошу: "Господи, тільки сюди мене не повертай, тільки не сюди, бо немає сил на це все дивитись".
Дякую за розуміння (а частенько і науку - звичайно, в тій мірі, наскільки я спроможна осягнути чужий досвід і мудрість).

дяка навзаєм, але яка там мудрість
моя мудрість зупиняється десь на прийнятті тези Кітса
про ’негативну здібність’
і звісно, кантіанської неможливості метафізики як науки
звісно, є снива, інтуїтивний, містичний досвід -
але це суб’єктивні матерії

щодо вічності, яку можна осягнути, мені до вподоби
думка про постійну повторюваність форм матерії
адже пес, який він був тисячу років тому
може нічим не відрізнятися від такої ж істоти тепер
і поспіль, та й людська подоба, хоч має певні типи
але ж не сильно змінюється посутно
тому якби з огляду на певні рамки існування життя
на цій планеті, форми життя є вічні у розумінні
безкінечно повторювані
а екзистенційне як я осягаю, це символіка, що утотожнює
світ із розумом, у розвитку

(Тихенько товчеться лобом об клавіатуру):
- Я не тупа... Не тупа... Я ще десять разів цей комент перечитаю, я словникам обкладуся, вікіпедіями обтулюся, але таки зрозумію, про що тут йдеться... Я не тупа... Не...
(Піднявши голову, з сумнівом):
- Чи... все-таки?..
(Бере люстерко, підфарбовує губи):
- А зате я гарна!
(З-за сцени долинає хихотіння, чийсь голос єхидно уточнює):
- Була... Років надцять тому...
(Інший, не менш противний голос і свої п'ять копійок тулить):
- Згадала баба, як дівкою була!
(Поки Гренуіль шукає щось замашне, аби запустити ним у бік невидимих балакунів, за сценою ойкнуло, грюкнуло, затупотіло, і смішки стихли вдалині).

ностальгійно ехехекає, здуває пилюгу з коробочки
що мабуть черепна, лізе подивитися шо там
дістає ще одну коробочку & так ще разів чотири
потім набридає те все, пожбурюється у люстро, яким
побігли кола, зиґзаґи, руни, верлібри, неясно звідки
міль, шашіль & машіль, бузкові миші круть&верть,
порожні пачки з-під житану, який здох ще в тамтому
столітті, басові гітарні струни, строкаті ганчірки...

потім все наче б зникає, а до чого воно було, се
питання наразі зостається
риторичним....

Та як же я можу проти правди йти - не ковтав їх ніхто, втонули - і все... ;))

Невірні - нечіткі, непевні, хисткі, розпливчасті.
Розумію вас, Любонько.
І я снігу хочу: у моєму дитинстві зими були сніжними, і не було такої туги за сонцем, бо навіть довгі зимові ночі світлими були від тих снігів - а що вже говорити про сонячні дні, коли все довкола світилося-переливалося, аж сліпило... Мабуть, тому нинішні суцільні безсніжжя сприймаються як кара (що ж ми такого натворили, що у нас і це світло віднімають) або чиясь зла воля...

Дякую ))
Коменти на ПМ - окремий самостійний жанр, часом їх читати цікавіше, ніж твір, до якого вони, власне, написані ))

Та шо ж таке - як не загляну на ПМ, так Вітер Ночі з Новим роком вітає )) Прямо як у тому анекдоті: "Як не прийду до церкви, так паску святять" ))
І тебе зі святом, Вітрику, волі тобі і щастя ;)