Та життя взагалі штука не дуже весела. І чим далі - тим менше тих веселощів.

Гм. Таке враження, що я на сцені виконувала варіації на тему... ну, байдуже на яку )) і навіть на якому інструменті - все одно ні на чому грати не вмію ))

От щодо "дуди" не впевнена :)
А гарно чи не дуже - їй-бо, не це важливо, головне - вихлюпнула чергову порцію болю. Полегшало.

Не відступила - жодного разу. Таке враження, що хтось поступово жили з мене вимотує. А бажання і сили опиратися - все менше і менше. На самій лише впертості і виїжджаю.
Що за план - питаю (кого?) щодня і щохвилини. Відповіді немає. Раніше все чекала, що ось-ось зустріну такого собі гуру, який усе по поличках розкладе - і все навколо складеться нарешті як той пазл )) ага, фігушки, нема тобі ні гуру, ні натяку на гармонію ))

Привіт, Вітрику )) Ага, якось воно буде, бо ще ніколи так не було, щоб ніяк не було ))
Будь мені здоровенький і веселенький ))

Дякую, Любонько. Цей стан багатьом жінкам, мабуть, близький і занадто добре знайомий. Правда, це мало втішає :(
Над отим "ж" я довго думала, бо стримить у рядку не згірш остюка в постелі - і все-таки лишила, бо без нього градус емоцій зовсім не той. "Чого ти ще хочеш?" - практично спокійно звучить, а от "Чого ж ти ще хочеш?!" - уже близько до відчаю чи шкандалю ))

Нам взагалі чомусь так багато потрібно в цьому житті - ледве встигаємо повертатися на всі боки та хоч якось упоратися. І в матеріальному плані, і у всіх інших - доступних нам.
Часом сяду в куточок дивана, скручуся клубочком і кажу (невідомо кому): "Глянь, я така маленька, місця займаю зовсім трошечки - чого ж мені стільки всього треба?".

це правильно, я так думаю -
бо є правдиво ненаситні особистості

їм важче при кінцеві з тим усім
поривати